План

Сутність і функції процесу управління.

Необхідність управління.

Функції управління.

Методи управління діяльністю підприємств.

Поняття та основа класифікації методів управління.

Змістова характеристика окремих методів управління.

Організаційні структури управління підприємствами.

Загальна характеристика організаційної структури управління.

Типи організаційних структур управління.

Вищі органи державного управління підприємствами та організаціями.

Система державного управління суб’єктами господарювання.

Організація та взаємодія центральних органів виконавчої влади.

1. Сутність і функції процесу управління

1.1. Необхідність управління

Згідно з основним положеннями теорії систем будь-який об’єкт, явище чи
процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему. Під
системою розуміють сукупність взаємозв’язаних в одне ціле елементів.
Елемент системи – це частина цілого, яка в процесі аналізу не підлягає
поділу на складові. Отже, будь-яка система:

по-перше, складається з двох або більшої кількості елементів;

по-друге, кожний елемент системи має властиві лише йому якості;

по-третє, між елементами системи існують зв’язки, за допомогою яких вони
впливають один на одного;

по-четверте, система не може існувати поза часом і простором. Система
має часову сутність (її склад може бути визначений у кожний даний
момент), а також свої межі на навколишнє середовище.

Перша особливість підприємства, як системи, полягає в тім, що
підприємство – це відкрита система, яка може існувати лише за умови
активної взаємодії з навколишнім середовищем. Воно вибирає із проміжного
та загального зовнішнього середовища основні фактори виробництва і,
перетворюючи їх на продукцію (товари, послуги і інформацію) та відходи,
передає знов у зовнішнє середовище. Умовою життєздатності системи є
корисний (вигідний) обмін між “входом” і “виходом”.

Інша особливість підприємства, як системи: воно є штучною системою,
створеною людиною заради її власних інтересів, передовсім спільної
праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ
праці.

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша
– це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання.
Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів
трансформаційного процесу. Оскільки роботу на підприємстві поділено між
підрозділами та окремими виконавцями, хтось може координувати їхні дії,
щоб досягти загальної мети діяльності.

Тому об’єктивно виникає потреба у відокремленні управлінської праці від
виконавчої. Отже, необхідність управління зв’язана з процесами поділу
праці на підприємстві.

Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямованою на
координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною
системою. Диференціація та координація управлінської праці, формування
рівнів управління здійснюється за допомогою вертикального поділу праці.

1.2. Функції управління

Підприємства різняться між собою за розмірами, сферами діяльності,
технологічними процесами тощо. Проте всі вони як системи мають і певні
спільні характеристики (загальні риси), з-поміж яких передовсім треба
назвати функції управління – об’єктивно зумовлені загальні напрямки або
сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування
спільної праці.

Виокремлюють кілька функцій управління. Для з’ясування природи й
сутності кожної з них необхідно розглянути механізм функціонування
найпростішої моделі штучної системи.

Структура цієї моделі містить два елементи: елементи U-керуючий,
елементи Е-виконавчий.

Керуючий елемент сприймає:

через вхідний канал імпульс від зовнішнього середовища;

через канал зворотного зв’язку імпульси, що стосуються його власного
стану та стану структури системи.

На підставі сприйнятих імпульсів керуючий елемент починає функціонувати.
Спочатку він визначає конкретне (кількісне) значення вихідного
параметра, тобто формулює мету діяльності системи. Потім він виробляє
імпульс і надсилає його виконавчому елементу (ефектору). Цей імпульс має
характер команди. Ефектор також сприймає імпульси із зовнішнього
середовища. Це так звані перешкоди, які заважають досягненню мети
управління.

Під впливом команди керуючого елемента та зовнішніх перешкод ефектор
починає своє функціонування. Результат його діяльності – вихідний
імпульс. Але перш ніж надіслати його у зовнішнє середовище, ефектор
інформує керуючий елемент про виконання одержаної команд через канал
зворотного зв’язку. Узгоджуючи прийняту від ефектора інформацію з
визначеною метою діяльності системи, керуючий елемент знову починає
функціонувати.

Якщо результатами діяльності ефектора збігаються з метою, то ефектор
одержує команду надіслати головний імпульс у зовнішнє середовище. У разі
незбігу керуючий елемент виробляє нові команди, якими спрямовує дії
ефектора. Отже, у структурі системи керуючий елемент виконує цілком
конкретні функції.

По-перше, він визначає мету функціонування. Оскільки тієї самої мети
можна досягти різними способами, керуючий елемент мусить вибрати один із
них. При цьому під способом досягнення мети розуміють розробку алгоритму
трансформаційного процесу, а опрацювання способу досягнення мети
передбачає визначення впорядкованих операцій, тобто того, що повинні
робити члени трудового колективу задля досягнення мети. Відтак керуючий
елемент виконує функцію планування – процесу визначення мети діяльності,
передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних
(індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального характеру.

По-друге, кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого
носія, тобто виконуватися певним елементом даної системи. Отже,
реалізації трансформаційного процесу передбачає також визначення того,
хто саме має виконувати ту чи іншу конкретну операцію і які виконавці
мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність
організації, як функції управління. Організація – це процес формування
структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальні між
працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності.

По-третє – ефектор у системі займає підпорядковане становище. У перебігу
трансформаційного процесу він може відмовитися виконувати свої
обов’язки, визначені планом. Тому для досягнення своєї мети керівник
будь-якого рівня має не тільки спланувати та організувати роботу, а й
примусити людей виконувати її.

Для цього потрібно створити умови, за яких виконавці відчували б, що
вони можуть задовольнити свої потреби тільки тоді, коли буде забезпечено
досягнення цілей підприємства. Це означає, що керуючий елемент має
виконувати належним чином функцію мотивації. Мотивація – це, власне,
причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених
дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети.

По-четверте, для того, щоб запобігти появі зовнішніх перешкод і можливих
відхилень від очікуваних результатів діяльності системи, керуючий
елемент повинен встановлювати параметри діяльності ефектора, вимірювати
досягнуті результати роботи, порівнювати їх із запланованим обсягом. за
необхідності – коригувати діяльність, накопичувати досвід для
вдосконалення планування. Саме цим пояснюється необхідність виконання
керуючим елементом контролюючих функцій .

Ці чотири основні функції тісно зв’язані між собою в єдиному процесі
управління. Незадовільне планування чи недосконала організація, так само
як і слабка мотивація праці або поганий контроль, негативно впливають на
результати діяльності фірми в цілому.

З урахуванням цього важливо наголосити, що управління підприємством
відображає сукупність взаємозв’язаних процесів планування, організації,
мотивації та контролю, які забезпечують формування й досягнення цілей
підприємства.

2. Методи управління діяльністю підприємств.

2.1. Поняття та основа класифікації методів управління.

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою
системи методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб
одержати потрібний результат можна лише через вплив на неї керуючого
органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого
впливу, які й забезпечують досягнення поставленої мети. Такі інструменти
заведено називати методами управління.

Методи управління – це способи впливу на окремих працівників і трудові
колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми
(підприємства, організації).

Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей,
коло їхніх інтересів, передовсім матеріальне. Тому основою класифікації
методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у
процесі виробничої чи іншої діяльності. За своїм змістом мотиви
діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви
примусового характеру. Відповідно до цього розрізняють економічні,
соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю
підприємства.

2.2. Змістова характеристика окремих методів управління

Усі названі методи управління діяльністю підприємств органічно зв’язані,
й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте провідними треба
вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють
передумови для використання економічних методів.

Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні й економічні та
утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю
підприємства, будь-якого суб’єкта підприємницької чи іншої діяльності.

1) Економічні методи управління – це такі методи, які реалізують
матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах через
використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти
реалізації.

Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на
використання сегмента зовнішнього середовища. Суть цього аспекту:

формування системи оподаткування об’єктів господарювання;

визначення дійової амортизації політики, яка б сприяла оновленню
матеріальних і нематеріальних активів підприємства;

встановлення державою лінійного рівня заробітної плати та пенсій.

Другий аспект економічних методів управління зв’язано з управлінським
процесом, орієнтованим на використання різних економічних важелів, таких
як фінансування, кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.

2) Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви
соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва,
зростання загальноосвітнього і професійного рівня працівників зумовлюють
суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій та структурі мотивації
трудової діяльності людей. Традиційні форми матеріального заохочення
поступово втрачають свій пріоритетний стимулюючий вплив.

Усе більшого значення набувають такі чинники, як змістовність і творчий
характер праці, можливості для прояву ініціативи, моральне заохочення
тощо. Тому розуміння закономірностей соціальної психології та
індивідуальної психіки працівника є необхідною умовою ефективного
виробництва чи будь-яким іншим видом діяльності.

Практична реалізація соціально психологічних методів управління
здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієнтування
та регулювання, гуманізації праці тощо.

3) Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового
характеру. Їхнє існування й практичне застосування зумовлене
заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організаційні
методи управління – це комплекс способів і прийомів впливу на
працівників, заснованих та використанні організаційних відносин та
адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління
поділяють на регламентні й розпорядні.

Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії
управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям
працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні
методично-інструктивної допомоги виконавцям. Розпорядчі методи охоплюють
поточну (оперативну) роботу і базуються на показах керівників
підприємств. Вони передбачають визначення конкретних завдань для
виконавців, розподіл цих завдань між ними, контроль виконання,
проведення нарад з питань поточної діяльності фірми.

Професійно вміле застосування економічних, соціально-психологічних та
організаційних методів управління здебільшого забезпечує достатньо
ефективне господарювання.

3. Організаційні структури управління підприємствами

3.1. Загальна характеристика організаційної структури управління.

Згідно з виробничою й загальною структурою підприємства формуються
конкретні органи управління (нею). Водночас поділ праці у сфері
управління зумовлює групування однорідних за функціями робіт і
зосередження таких робіт у підрозділах апарату управління. Це означає,
що управлінських персонал підприємства поділяється на, лінійний та
функціональний (штабний, апаратний).

Лінійний персонал забезпечує безпосереднє керівництво виробництвом.
Функціональний же персонал допомагає лінійному керівництву виконувати
функції управління своїми підрозділами (службами, відділами). При цьому
між лінійними керівниками та посадовими особами апарату виникають певні
організаційні відносити. Сутність лінійних та апаратних органів
управління і відносини між ними утворюють систему управління фірмою.

Організаційна структура управління будь-яким суб’єктом господарювання –
це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та
підпорядкованість її елементів.

В організаційній структурі управління кожний її елемент має зв’язки з
іншими елементами. Ці зв’язки поділяють на лінійні, функціональні та між
функціональні.

Лінійні зв’язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів
управління (директор – начальник цеху – майстер). Ці зв’язки зявляються
там, де одного керівника підпорядковано іншому.

Функціональні зв’язки характеризують взаємодію керівників, які
виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не
існує адміністративного підпорядкування (начальник цеху – начальник
планово-економічного відділу).

Між функціональні зв’язки мають місце між підрозділами того самого
рівня управління (начальник цеху – начальник цеху, начальник служби
маркетингу – начальник конструкторського відділу). Характер зв’язків
визначає відповідний тип організаційної структури.

3.2. Типи організаційних структур управління

У практиці застосовують кілька типів організаційних структур залежно
від масштабів діяльності, виробничо-технологічних особливостей,
стратегічних і поточних завдань.

1) Лінійна організаційна структура управління – це така структура, між
елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. За такої структури
кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі
адміністративні та спеціальні функції. Перевагами організаційної
структури управління лінійного типу є: чіткість взаємовідносин,
однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації
управлінських рішень, надійний контроль Але керівник при цьому має бути
висококваліфікований універсал, здатний вирішувати будь-які питання
діяльності підпорядкованих йому підрозділів.

2) Основою функціональної організаційної структури є поділ функцій
управління між окремими підрозділами апарату управління. Кожний
виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох
керівників функціональних відділів. Така організаційні структура
управління забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної
управлінської функції. Проте цей тип має певні недоліки: можлива
суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності
управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів
управління.

3) Лінійно-функціональна організаційна структура спирається на розподіл
повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття
рішень по вертикалі. Вона дає змогу організовувати управління за
лінійною схемою (директор – начальник цеху – майстер), а функціональні
відділи апарату управління підприємства лише допомагають лінійним
керівникам вирішувати управлінські завдання. Лінійних керівників при
цьому не підпорядковано керівникам функціональних відділів.

Така структура забезпечує швидку реалізацію управлінських рішень,
сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних
служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами. Воно є найдоцільнішою за
масового виробництва зі сталим асортиментом продукції та незначними
змінами технології її виготовлення. Проте за умов частих технологічних
змін, оновлення номенклатури продукції використання цієї структури
уповільнює терміни підготовки і прийняття рішень, не забезпечує належної
злагодженості в роботі.

4) Дивізіональна організаційна структура управління базується на
поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються
процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних
виробничими структурними ланками, і централізації загально корпоративних
(стратегічні рішення, маркетингові дослідження тощо) функції, які
зосереджуються у вищих ланках адміністрації.

Отже, за дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ
корпорації має власну достатньо розгалужену структуру управління, яка
забезпечує автономне його функціонування. За дивізіональної структури
управління групування видів діяльності здійснюється із застосуванням
принципу поділу праці за цілями. При цьому можливі три способи
групування виробничих підрозділів:

продуктовий (виготовлення певного продукту);

за групами споживачів (задоволення потреб певної групи споживачів);

за місцем знаходження (розміщення в певному районі).

Перевагами цієї структури є: гнучке регулювання на зміни в зовнішньому
середовищі, швидке прийняття управлінських рішень на поліпшення їхньої
якості. Але водночас вона потребує збільшення чисельності апарату
управління і витрат на його утримання.

5) За матричної організації структури поряд із лінійними керівниками
підприємства й раціональним апаратом управління формують ще й тимчасові
предметно-спеціалізовані ланки – проектні групи.

Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функціональних
відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після
завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних
підрозділів.

Керівник проекту виконує роль лінійного керівника щодо спеціалістів
проектної групи і одночасно він є функціональним керівником щодо
виробничих підрозділів, котрі забезпечують реалізацію проекту.

Головна особливість матричних організаційних структур – це їхня
виняткова висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Проте матричні
структури мають і певні недоліки: збільшення чисельності персоналу,
зростання кількості інформаційних зв’язків між працівниками підрозділів,
можливі конфліктні ситуації між ними.

Використання матричної структури є виправданням на підприємствах, що
об’єднують велику кількість виробництв із коротким життєвим циклом
продукції, і здебільшого тільки за умови високодинамічного ринкового
середовища.

4. Вищі органи державного управління підприємствами та організаціями

4.1. Система державного управління суб’єктами господарювання.

Окрім внутрішніх органів управління підприємствами та організаціями
існують вищі органи загальнодержавного управління всіма суб’єктами
господарювання. Формування і функціонування таких органів є об’єктивно
необхідним й доцільним.

Чинну систему в Україні загальнодержавного управління підприємствами,
організаціями та іншими первинними ланками національної економіки можна
представити так.

Президент України, як глава держави, в рамках повноважень, визначених
Конституцією України, керує всіма сферами діяльності суспільства,
включаючи економіку. З цією метою він видає відповідні укази й
повноваження, проводить ділові зустрічі та наради з посадовими особами,
здійснює робочі поїздки в регіони, відвідує підприємства (організації).
Певні управлінські рішення приймає також глава адміністрації Президента.
Верховна Рада України бере участь в управлінні економікою, окремими її
сферами і галузями опосередковано, через формування необхідної
законодавчої бази.

Центральну виконавчу владу держави репрезентує Кабінет Міністрів
України, який практично реалізує соціально-економічну політику країни,
координує та спрямовує діяльність конкретних ланок національної
економіки через відповідні центральні органи виконавчої влади –
міністерство, державні комітети, агентства, інші установи.

Центральними органами виконавчої влади, керівники яких входять
безпосередньо до складу Кабінету Міністрів та які утворюють систему
державного управління суб’єктами господарювання, є конкретні
міністерства, комітети та інші центральні відомства.

Основними складовими елементами чинної системи загальнодержавного
управління сферою економіки служать галузеві та функціональні
міністерства. Будь-яке міністерство очолює міністр, який має кількох
заступників.

До складу органів управління міністерства входять департаменти
(управління) та відділи, які керують підприємствами з певних питань у
межах своєї компетенції.

Важливим робочим органом міністерства є колегія, членами якої є міністр,
заступники міністра, начальники основних департаментів і відділів. У
складі міністерства виокремлюються необхідні функціональні департаменти:
планово-економічний, технічний, маркетингу, зі зв’язків із зарубіжними
країнами, фінансовий, центральна бухгалтерія тощо.

4.2. Організація та взаємодія центральних органів виконавчої влади

Виробничо-господарську та іншу діяльність окремих підприємств чи їхні
інтеграційних утворень координують функціональні й галузеві
міністерства, комітети та інші органи центральної виконавчої влади.
Існує відповідна схема організації та взаємодії центральних органів
виконавчої влади. Передовсім назвемо Міністерства, керівники яких
входять до складу Кабінету Міністрів України:

Міністерство аграрної політики України;

Міністерство внутрішніх справ України;

Міністерство екології та природних ресурсів України;

Міністерство економіки України;

Міністерство палива та енергетики України;

Міністерство закордонних справ України;

Міністерство культури і мистецтв України;

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту
населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

Міністерство оборони України;

Міністерство освіти і науки України;

Міністерство охорони здоров’я;

Міністерство праці та соціальної політики України;

Міністерство транспорту України;

Міністерство фінансів України;

Міністерство юстиції України.

До вищих органів державного управління підприємствами належать також
державні комітети та інші центральні органи, статус яких прирівнюється
до статусу Державного комітету України:

Державний комітет України по водному господарству;

Державний комітет України по земельних ресурсах;

Державний комітет України з енергозбереження;

Державний комітет лісового господарства України;

Державний комітет промислової політики України;

Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації;

Державний комітет статистики України;

Державне казначейство України.

Крім того функціонують центральні органи виконавчої влади зі спеціальним
статусом. Такими є:

Антимонопольний комітет України;

Державна податкова адміністрація України;

Державна митна служба України;

Державний комітет України з питань регулярної політики та
підприємництва;

Національна комісія регулювання електроенергетики України;

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України;

Фонд державного майна України;

Служба безпеки України.

Конкретні функції, що їх виконують центральні регіони державного
управління, визначено здебільшого їхньою назвою. Пояснення здійснюваних
функцій потребують лише деякі центральні органи управління, зокрема:

— Міністерство економіки – визначає головні напрями економічної політики
держави, спрямовує зовнішньоекономічну діяльність і торгівлю;

— Фонд державного майна – проектує й реалізує щорічні програми
приватизації державних підприємств;

— Державне казначейство – розробляє й реалізує плани фінансування
переважно організацій, діяльність яких здійснюється за рахунок
державного бюджету.

Треба знати також і ті центральні органи виконавчої влади, діяльність
яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через
відповідних міністрів:

через Міністра екології та природних ресурсів України: Державний комітет
України по водному господарству, Держкомітет по земельних ресурсах;

через Міністра економіки України: Держкомітет будівництва, архітектури
та житлової політики, Держкомітет енергозбереження, Держкомітет
промислової політики, Держкомітет стандартизації, метрології та
сертифікації;

через Міністра фінансів України: Головне контрольно ревізійне
управління, Державне казначейство України.

Література

Економіка підприємства. – Підручник / Під ред. С.Ф.По кропивного. – 2-е
видання. – К.: КНЕУ, 2001, — 526 с.

Похожие записи