Шпаргалка

2. Сутність антикризового управління фінансами підприємств.

Під антикризовим управлінням фінансами слід розуміти особливий режим
діяльності фінансового менеджменту, який полягає в організації
фінансової роботи на підприємстві з урахуванням необхідності
профілактики та нейтралізації фінансової кризи. Для організації
ефективного антикризового фінансового менеджменту важливим є чітке
розуміння об’єкта антикризового управління фінансами.

Об’єктом управління фінансами підприємства виступають його активи,
капітал та фінансові потоки, пов’язані з формуванням, розподілом та
використанням фінансових ресурсів [4, с. 32]. Погоджуючись із таким
підходом, зауважимо, що зазначений об’єкт управління, адаптований до
антикризової специфіки, є також і об’єктом антикризового управління
фінансами підприємства. Специфіку антикризового фінансового управління
можна охарактеризувати двома тезами:

* по-перше, — це комплекс профілактичних заходів, спрямованих на
попередження фінансової кризи: системний аналіз сильних та слабких
сторін підприємства, оцінка ймовірності банкрутства, управління ризиками
(виявлення, оцінка та нейтралізація), упровадження системи
попереджувальних заходів тощо;

• по-друге, — це система управління фінансами, спрямована на виведення
підприємства з кризи, у тому числі шляхом проведення санації чи
реструктуризації суб’єкта господарювання.

Сутність антикризового фінансового менеджменту можна розглядати з
функціонального та інституційного погляду. Головне завдання
антикризового фінансового менеджменту у функціональному його розумінні
полягає в ефективному використанні фінансового механізму, спеціальних
функцій та інструментів для запобігання банкрутству та забезпечення
фінансового оздоровлення підприємства.

З інституційного погляду до антикризового менеджменту можна віднести
суб’єктів антикризового управління: фізичних (чи юридичних) осіб, які
уповноважені власниками суб’єкта господарювання чи силою закону
виконувати діяльність, спрямовану на об’єкт управління, тобто
здійснювати фактичне управління фінансами підприємства на період його
оздоровлення.

4. Управління ризиками в системі антикризового фінансового менеджменту.

Управлінн фінансовими ризиками є складовою загальної фінансової
стратегії підприємства і підлягає розробці цілої системи заходів з
виявлення фінансових ризиків, оцінювання рівня їх концентрації та
ймовірність виникнення, попередження небажаних наслідків ризикових подій
та компенсації понесених втрат.

Кількісні методи оцінювання ймовірності можливих фінансових втрат є
важливою складовою інструментарію обґрунтування фінансових рішень в
умовах ризику. Разом із тим при розробці стратегії і тактики ризик
менеджменту потрібно враховувати що не кожен вид ризику можна кількісно
виміряти. У випадку коли рівень фінансового ризику точно вирішити не
вдається процес обґрунтування доцільності управлінських рішень має
базуватися на зщагальних правових прийнятих рішень в умовах ризику.

5. Фінансова санація як складова антикризового управління.

Санація підприємства – це комплекс заходів організаційного,
виробничо-технічного, правового та фінансово-економічного характеру
спрямовані на відновлення платоспроможності та конкурентоспроможності
підприємства в довгостроковому періоді.

Фінансова санація виражає комплекс фінансових відносин щодо формування
фондів фінансових ресурсів для відновлення платоспроможності
підприємства та здійснення інвестиційних вкладів.

Етапи фінансової санації підприємства:

ідентифікація фінансової кризи;

причинно-наслідковий аналіз фінансової кризи;

прийняття рішення: санація чи ліквідація;

Санація:

відновлення платоспроможності підприємства

визначення цілей санації та формування стратегії.

Розробка санаційних заходів.

Розробка програми та плану санації.

Реалізація та оцінка ефективності

7.Прийняття рішення про санацію.

Рішення про фінансову санацію підприємства може бути прийнято в
досудовому порядку та в рамках провадження справи про банкрутство.

В досудовому порядку рішення про санацію приймається, коли підприємство
опинилося у фінансовій кризі, однак проти нього ще не порушено справи
про банкрутство. Рішення приймають власники. Уразі санації державного
підприємства рішення приймається ФДМУ.

10. Антикризове управління у світлі теорії інформаційної асиметрії.

Ураховуючи значне число фінансово-неспроможних суб’єктів господарювання
в Україні, стабільне зростання кількості справ про банкрутство, можна
зробити висновок про зростаючу динаміку конфліктів інтересів, які
виникають на грунті кризової ситуації на підприємствах. Звідси випливає
необхідність дослідження природи вказаних конфліктів та вироблення на
цій основі практично орієнтованих рекомендацій для антикризового
менеджменту щодо їх нейтралізації. У контексті антикризового управління
фінансами підприємства непересічне значення має концепція
принципал-агент відносин і теорія асиметричної інформації, які є
складовою неоінституційної теорії й дають змогу дослідити конфлікти
інтересів між окремими учасниками фінансових відносин.

Предметом дослідження концепції принципал-агент відносин є форми
коопераційних зв’язків між окремими економічними суб’єктами, які
прагнуть якомога краще реалізувати свої власні інтереси. Типовими
принципал-агент відносинами є стосунки між капіталодавцем (принципалом)
та господарськими суб’єктами, які отримали капітал в оперативне
розпорядження (агентами). Досягнення економічних цілей принципала
(інвестора, кредитора, санатора) безпосередньо залежить від ефективності
діяльності агента (менеджер, керуючий санацією, боржник тощо). Отже,
діючі економічні суб’єкти вважаються агентами, а суб’єкти, інтереси яких
безпосередньо залежать від зазначеної діяльності, — принципалами.
Проблема полягає в тому, що, досягаючи своїх цілей, одні групи інтересів
вступають у конфлікт з іншими групами. Головна мета теорії —
оптимізувати фінансові відносини та узгодити умови відповідних договорів
і законодавчих актів у такий спосіб, щоб забезпечити баланс інтересів
принципала й агента. Іншими словами, концепція покликана оптимізувати
розподіл результатів діяльності, яка є результатом кооперації між
принципалом та агентом.

Антикризовий менеджмент можна розглядати як процес управління вирішенням
конфліктів інтересів між вказаними сторонами. Його успіх залежить від
узгодженості дій та посильної участі всіх зацікавлених осіб
(інституцій). Основні його вимоги:

підприємство не повинен залишати висококваліфікований персонал;

клієнти та постачальники сировини, матеріалів мають зберегти комерційні
відносини з ним;

власникам і кредиторам слід зберегти фінансові відносини із суб’єктом
господарювання: не лише не вимагати повернення вкладеного капіталу, а й
брати активну участь у фінансуванні санаційних заходів;

держава має забезпечувати податкове сприяння санації (податковий
компроміс тощо).

12. Одно факторні та багатофакторні моделі прогнозування банкрутства.

У теорії і практиці здебільшого розрізняють однофакторний та
багатофакторний дискримінантний аналіз. В основі одно-факторного
(одновимірного) дискримінантного аналізу покладено сепаратне дослідження
окремих показників (які є складовою певної системи показників) та
класифікація підприємств за принципом дихотомії.

Віднесення підприємства до категорії «хворих» чи «здорових» здійснюється
у розрізі окремих показників відповідно до емпірично побудованої шкали
критичних (нормативних) значень досліджуваного показника. Загальний
висновок про фінансовий стан підприємства робиться на підставі аналізу
відповідності кожного із показників, які включені в спеціально підібрану
систему, їх граничним значенням. Найбільш відомими моделями
однофакторного дискримінантного аналізу є системи показників Бівера та
Вайбеля.

Показники Бівера:

відношення СазЬ-РІо\у до позичкового капіталу;

відношення чистого прибутку до валюти балансу;

відношення позичкового капіталу до валюти балансу;

відношення оборотних активів до поточних зобов’язань(показник покриття);

відношення робочого капіталу до валюти балансу;

відношення різниці між очікуваними грошовими надходженнями та поточними
зобов’язаннями до витрат підприємства(без амортизації).

Головним суперечливим моментом однофакторного дискримінантного аналізу є
те, що значення окремих показників може свідчити про позитивний розвиток
підприємства, а інших — про незадовільний. Така ситуація унеможливлює
об’єктивне прогнозування банкрутства. Одним Із шляхів вирішення цієї
проблеми є застосування багатофакторного дискримінантного аналізу.

Головне завдання багато факторного дискримінантного аналізу в контексті
оцінки фінансового стану підприємств зводиться до побудови оптимальної
дискримінантної функції (моделі), завдяки якій можна з достатньо високим
рівнем імовірності здійснювати класифікацію підприємств, що
аналізуються, за рівнем їх фінансового стану. Багатофакторна
дискримінантна функція — це функція, на основі якої обчислюється
інтегральний показник фінансового стану підприємства (пояснювана змінна)
за допомогою значень багатьох незалежних (пояснюючих) змінних з
урахуванням вагомості кожної з них. Базовий алгоритм лінійної
багатофа-кторної дискримінантної функції можна записати в такій формі:

Y=a0+a1x1+a2x2+a3x3+…….+apxp

Y – Залежна дискримінантна змінна.

Х1, х2 – незалежні змінні дискримінантної функції

А1,а2,- коефіцієнт дискрименантної функції.

14. Західні моделі діагностики банкрутства.

Уникнути недоліків традиційного аналізу дозволяє застосування
мультиваріантного дискреминантного аналізу.

Базовий алгоритм багатофакторної дискреминантної функції має такий
вигляд:

Z = x1a1 + x2a2+xnan – a0

Z- інтегральний показник фінансового стану

x- незалежні змінні дискреминантної функції

a- параметри дискреминантної функції

a0-вільний член дискреминантної функції.

Найбільш поширеніші моделі інтегральної оцінки за допомогою МДА є такі:

Модель Альдмана

Модель Беермана

Модель Вайбеля

Моделі інтегральної оцінки німецького банку.

Модель Альдмана

Z=0,012х1 + 0,014х2 + 0,033х3 + 0,06х4 + 0,999х5

Де:

Х1- робочий капітал/валюта балансу

Х2-сума нерозподіленого прибутку/валюта балансу

Х3-звичайний прибуток до оподаткування + % за кредит/валюту балансу.

Х4-ринкова вартість підприємства/позичковий капітал

Х5-чиста виручка від реалізації продукції/валюту балансу

Якщо значення Z до 1,18, то ймовірність банкрутства висока, якщо від
1,81 до 2,26 не можна зробити висновки про ймовірність банкрутства, 2,67
– низька ймовірність банкрутства.

Для Українських підприємств застосування цієї моделі є недоцільним,
оскільки вони не враховують актуальних умов діяльності українських
підприємств.

16. Основні концепції контролінгу.

Більшість фахівців у галузі управління та фінансового менеджменту під
контролінгом розуміють функціональну систему планування, контролю,
аналізу відхилень, координації, внутрішнього консалтингу та загального
інформаційного забезпечення керівництва підприємством. Іншими словами,
контролінг — це спеціальна, саморегулівна система методів та
інструментів, яка спрямована на функціональну підтримку менеджменту
підприємства (зокрема фінансового менеджменту) і включає в себе
інформаційне забезпечення, планування, координацію, контроль та
внутрішній консалтинг.

Отже, контролінг — це система, зорієнтована на майбутній розвиток
підприємства.

Завдання контролінгу:

збір та аналіз внутрішньої і зовнішньої інформації, яка сто сується
об’єкта контролінгу;

виявлення та ліквідація «вузьких місць» на підприємстві;

своєчасне реагування на появу нових шансів і можливостей (виявлення й
розвиток сильних сторін);

забезпечення постійного аналізу та контролю ризиків у
фінансово-господарській діяльності, а також розробка заходів щодо їх
нейтралізації;

виявлення резервів зниження собівартості продукції;

оцінювання повноти та надійності ведення бухгалтерського обліку,
операційного та адміністративного контролю;

розробка стратегії розвитку підприємства та координація роботи з
планування фінансово-господарської діяльності;

аналіз відхилень фактичних показників діяльності від запланованих та
вироблення на цій основі пропозицій щодо корекції планів або усунення
перешкод на шляху їх виконання;

забезпечення постійного контролю за додержанням співробітниками
встановленого документообороту, процедур проведення операцій, функцій та
повноважень згідно з покладеними на них обов’язками;

надання рекомендацій структурним підрозділам підприємства у процесі
планування, розроблення і впровадження нових продуктів, процесів,
систем;

проведення внутрішнього консалтингу та розробка методичного забезпечення
діяльності окремих структурних підрозділів;

проведення внутрішнього аудиту та координація своєї діяльності з діями
незалежних аудиторських фірм під час зовнішнього (у тому числі
санаційного) аудиту підприємства з метою забезпечення оптимальних умов,
за яких аудиторські фірми можуть з довірою покластися на висновки служби
внутрішнього аудиту, уникнувши дублювання зусиль.

Функції контролінгу:

формування інформаційних каналів та інформаційне забезпечення
підприємства;

координація планів і діяльності;

стратегічне та оперативне планування;

контроль, ревізія та внутрішній аудит;

методологічне забезпечення та внутрішній консалтинг.

17. Стратегічний фінансовий контролінг.

Під стратегічним фінансовим контролінгом розуміють комплекс
функціональних завдань, інструментів та методів щодо довгострокового
(три і більше років) управління фінансами, вартістю та ризиками.
Вважається, що часовий горизонт стратегічного контролінгу є необмеженим.
Найважливішим цільовим орієнтиром стратегічного контролінгу взагалі і
антикризового контролінгу зокрема є забезпечення життєздатності
підприємства в довгостроковому періоді на основі управління існуючим
потенціалом та створення додаткових факторів успіху.

У межах стратегічного фінансового контролінгу зусилля фінансових служб
підприємств концентруються на виконанні таких основних завдань:

обґрунтування стратегічних напрямків діяльності підприємства;

виявлення стратегічних факторів успіху;

визначення стратегічних цілей та розроблення фінансової стратегії
підприємства;

упровадження дієвої системи раннього попередження та реагування
(перманентний аналіз шансів та ризиків, сильних та слабких сторін);

визначення горизонтів планування;

довгострокове фінансове планування: планування прибутків та збитків,
Сазп-І1о\у, балансу, основних фінансових показників;

довгострокове управління вартістю підприємства;

забезпечення інтеграції довгострокових стратегічних цілей та оперативних
завдань, які ставляться перед окремими працівниками та структурними
підрозділами;

здійснення стратегічного контролю.

До основних інструментів стратегічного контролінгу відносять: аналіз
сильних та слабких сторін, побудову стратегічного балансу, портфельний
аналіз, організаційний аналіз, функціонально-вартісний аналіз, модель
життєвого циклу, систему раннього попередження та реагування,
дискримінантний аналіз, аналіз Shareholder-value, Balanced-Scorecard,
бенчмаркінг та ін.

Тип антикризової стратегії Зміст стратегії Організаційна структура

Наступальна стратегія

Активне використання наявного потенціалу, розширення діяльності та
ринків збуту продукції, збільшення обсягів реалізації Швидка зміна
структури

Стратегія делегування

(допомога) У зв’язку з неможливістю вирішення конфлікту власними силами
підприємство прагне отримати субвенції та іншу допомогу Структура
змінюється в міру необхідності

Компроміс, консенсус 3 метою вирішення конфлікту підприємство прагне
скооперуватися з іншим; комбінація збільшення виручки та зменшення
витрат Структура змінюється відповідно до

домовленості між партнерами

Захисна стратегія (втеча)

Підприємство йде з окремих ринків та згортає діяльність: скорочення
продуктів — скорочення функцій, радикальне зменшення витрат Структура
не змінюється або спрощується

18. Оперативний фінансовий контролінг.

Базою оперативного фінансового контролінгу є фінансова стратегія,
цільові орієнтири, концептуальні заходи та ресурси, визначені в межах
стратегічного контролінгу. Головною метою оперативного фінансового
контролінгу є організація системи управління досягненням поточних
(короткострокових) фінансових цілей підприємства. Такі цілі можуть
відбиватися в показниках виручки від реалізації, прибутку, постійних та
змінних витрат, чистого грошового потоку, рентабельності капіталу тощо.
Визначальним є те, що цільові показники оперативного контролінгу повинні
корелювати з монетарними та немонетарними цілями стратегічного
контролінгу.

Цілком зрозуміло, що планування без дієвого контролю за ходом виконання
планів не має сенсу. З іншого боку, контроль без планування є
неможливим. Контроль — це невід’ємна складова та умова планування.
Інтеграція бюджетування та бюджетного контролю характеризує основний
зміст оперативного контролінгу, який, власне, і полягає в систематичному
порівнянні фактичних показників діяльності підприємства із запланованими
та в аналізі відхилень. Без синтезу планування і контролю існує велика
ймовірність неправильної оцінки можливих фінансових ризиків і, як
наслідок, помилкових, запізнілих або нескоординова-них управлінських
рішень і дій. Взаємозв’язок бюджетування, бюджетного контролю та
рапортування в межах оперативного фінансового контролінгу наведено на
рис. 2.5.

Бюджетний контроль — це порівняння фактичних показників
фінансово-господарської діяльності із плановими (бюджетними) з метою
перевірки їх узгодженості за величиною і термінами, а також аналіз
причин відхилень для вироблення пропозицій щодо корекції бюджетів чи
фінансово-господарської діяльності підприємства. Контроль є дієвим
інструментом стимулювання підвищення фінансової відповідальності та
продуктивності як окремих працівників, центрів прибутковості,
структурних підрозділів, так і підприємства в цілому.

Важливим елементом оперативного контролінгу є внутрішній консалттг та
методологічне забезпечення. Фінансового контролера досить часто
називають також радником топ-менеджменту з фінансово-економічних питань
та його інформаційним партнером. У процесі виконання цієї функції служби
контролінгу здійснюють консультування менеджменту підприємства,
керівників структурних підрозділів, окремих стратегічних одиниць з
питань оптимізації досягнення поставлених цілей та вирішення поточних
проблем. Консультаційні послуги можуть надаватися також під час
проведення внутрішнього аудиту, у разі виявлення певних недоліків чи
резервів. У межах даного функціонального блоку на контролінг
покладаються завдання розроблення внутрішніх інструкцій, методик,
рекомендацій на замовлення менеджменту та окремих структурних
підрозділів.

19. Антикризовий фінансовий контролінг та контролінг ризиків.

Типовою для багатьох підприємств є проблема неефективного управління
ризиками (запізніле їх ідентифікування і нейтралізація) та швидкого
виявлення і використання додаткових шансів поліпшення діяльності.
Наслідком цього може бути зменшення потенціалу розвитку та фінансова
криза. З метою своєчасної ідентифікації чинників, які сигналізують про
той чи інший напрямок розвитку окремих показників, внутрішніх та
зовнішніх параметрів діяльності підприємства, вжиття превентивних
заходів доцільно впроваджувати систему раннього попередження та
реагування (СРПР).

Система раннього попередження та реагування — це особлива інформаційна
система, яка сигналізує керівництву про потенційні загрози та ризики,
яких може зазнати підприємство, а також додаткові шанси щодо підвищення
ефективності фінансово-господарської діяльності.

Згідно із сучасними підходами до побудови системи контролінгу на
підприємстві, в СРПР інтегруються елементи як стратегічного, так і
оперативного контролінгу. Сама ж СРПР повинна логічно вписуватися в
систему планування та контролю. Система виявляє та аналізує інформацію
про приховані обставини, настання яких може призвести до виникнення
загрози для підприємства чи до втрати потенційних шансів. Першочерговим
завданням системи раннього попередження є своєчасне виявлення ознак
кризи на підприємстві. З Іншого боку, за допомогою цієї системи
виявляються додаткові шанси для суб’єкта господарювання.

Розрізняють дві підсистеми СРПР: система, орієнтована на внутрішні
параметри діяльності підприємства, та система, орієнтована на зовнішнє
середовище. Предметом дослідження останньої є завчасне прогнозування
загроз, насамперед з боку контрагентів, держави, конкурентів тощо.
Яскравим прикладом застосування цієї підсистеми СРПР є проведення
банківськими працівниками аналізу підприємств-позичальників у рамках
оцінки їх кредитоспроможності та під час супроводження кредитів.
Внут-рішньоорієнтована підсистема СРПР спрямована на ідентифікацію
ризиків та шансів, які криються всередині підприємства.

20. План антикризових заходів.

Концепція антикризового управління є основою формування його стратегії і
тактики. У концепції має бути відображена базова інформація про
фінансово-господарське становище підприємства, проблемні сектори,
основні цільові орієнтири, можливі варіанти вирішення існуючих проблем
та їх експертна оцінка. Закладені в концепції ідеї та механізми
конкретизуються в плані антикризових заходів (плані санації).

Вступ Загальна характеристика підприємства:

* правова форма організації бізнесу та форма власності; * організаційна
структура; * сфера діяльності; * історична довідка

1. Розділ Аналіз вихідних даних:

* оцінка зовнішнього середовища; * аналіз фактичного фінансового стану
підприємства; * аналіз причин кризової ситуації та слабких місць; « стан
ринків збуту продукції; * наявний потенціал; * обґрунтування доцільності
санації

2 Розділ Стратегія санації, оперативна (сгазії-) програма:

* стратегічні цілі санації (дерево цілей); • каталог оперативних заходів
з відновлення ліквідності

3. Розділ: План антикризових заходів а) план маркетингу та розширення
ринків збуту продукції; б) план виробництва; в) організаційний план; г)
система фінансових планів

4 Розділ Ефективність антикризового управління:

* організація реалізації плану; * критерії оцінки ефективності; *
оперативний санаційний контролінг; * імовірні ризики в процесі
виконання; * суми можливих збитків; * можливі позитиви і додаткові
прибутки

21. Характерні риси антикризового планування в досудовому порядку та в
процесі провадження справи про банкрутство.

Концепція антикризового управління є основою формування його стратегії і
тактики. У концепції має бути відображена базова інформація про
фінансово-господарське становище підприємства, проблемні сектори,
основні цільові орієнтири, можливі варіанти вирішення існуючих проблем
та їх експертна оцінка. Закладені в концепції ідеї та механізми
конкретизуються в плані антикризових заходів (плані санації).

Вступ Загальна характеристика підприємства:

* правова форма організації бізнесу та форма власності; * організаційна
структура; * сфера діяльності; * історична довідка

1. Розділ Аналіз вихідних даних:

* оцінка зовнішнього середовища; * аналіз фактичного фінансового стану
підприємства; * аналіз причин кризової ситуації та слабких місць; « стан
ринків збуту продукції; * наявний потенціал; * обґрунтування доцільності
санації

2 Розділ Стратегія санації, оперативна (сгазії-) програма:

* стратегічні цілі санації (дерево цілей); • каталог оперативних заходів
з відновлення ліквідності

3. Розділ: План антикризових заходів а) план маркетингу та розширення
ринків збуту продукції; б) план виробництва; в) організаційний план; г)
система фінансових планів

4 Розділ Ефективність антикризового управління:

* організація реалізації плану; * критерії оцінки ефективності; *
оперативний санаційний контролінг; * імовірні ризики в процесі
виконання; * суми можливих збитків; * можливі позитиви і додаткові
прибутки

План санації у процесі провадження справи про банкрутство

23. Внутрішній аудит в системі ризик-менеджменту.

Внутрішній аудит – це незалежна та об’єктивна діяльність зі здійснення
перевірок і консультування спрямована на забезпечення створення
додаткової вартості та вдосконалення роботи організації.

ВА концентрується на 3 напрямках:

сприяння ризик-менеджменту;

перевірка системи внутрішнього контролю;

підтримка корпоративного управління.

Порядок організації здійснення внутрішнього аудиту регламентується
„Принципами корпоративного управління в Україні” а також „Міжнародними
стандартами аудиту”.

Згідно з принципами незалежність служби внутрішнього аудиту має
забезпечуватись завдяки підпорядковуватись її безпосередньо наглядовій
раді підприємства. Рада має призначати та звільняти працівників служби
ВА і затверджувати внутрішні документи, які регламентують порядок її
формування і діяльність.

Завдання служби ВА:

1) перевірка достовірності та зіставлення показників б/о, управлінського
обліку і ін. господарської інф.;

2) оцінка ефективності фінансово – господарської діяльності і
відповідності діяльності менеджменту інтересам власників;

3) оцінка адекватності і ефективності системи внутрішнього контролю, її
відповідності ступеню потенційного ризику притаманного різним сферам
діяльності підприємства;

4) перевірка рівня дотримання працівниками законодавства, внутрішніх
розпоряджень і інструкцій, договірних умов;

5) виявлення сфер потенційних збитків, сприятливих умов для шахрайства,
зловживань і незаконного присвоєння фінансових і матеріальних цінностей;

6) перевірка забезпечення збереження активів (ТМЦ, що належать
підприємству);

7) забезпечення постійного контролю за дотриманням співробітниками
встановленого докумено-обороту, процедур проведення операцій, функцій і
повноважень згідно з покладеними на них обов’язками;

8) перевірка надійності і ефективності інформаційної системи і системи
комунікації підприємства;

9) оцінка дієвості контролінгу ризиків і адекватності заходів з
управління ризиками.

24. Розмежування компетенцій контролінгу та внутрішнього аудиту.

Критерій Контролінг Внутрішній аудит

Характер контролю Внутрішня складова об’єкту контролю Незалежний від
об’єкту

Інструмент контролю Аналіз відхилень внутрішньої методики, інструкції,
положення, принцип „4 очей” Ревізія, перевірка дотримання внутрішніх
положень і законодавства

Частота контролю Безперервно В залежності від необхідності

Контрольний період Поточний і плановий Минулий період

Достовірність інформації Допускається що надана інф. є достовірною
Здійснюється перевірка достовірності інф.

Участь у корпоративному управлінні Інформаційне та методичне
забезпечення управлінських рішень, координація Перевірка ефективності
менеджменту, в т.ч. на предмет відповідності його діяльності інтересам
власників

Ризик-менеджмент Налагодження і підтримка функціональної спроможності
Перевірка якості і дієвості системи ризик-менеджменту

25. Сутність та завдання санаційного аудиту.

Санаційний аудит є окремим напрямком діяльності аудиторських фірм. Він
має свої особливості як щодо методів, так і щодо об’єктів і цілей
проведення. Характерним для санаційного аудиту є те, що він проводиться
па підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі. Головна його мета
— оцінити санаційну спроможність підприємства на підставі аналізу
фінансо-господарської діяльності та наявної санаційної концепції.

Необхідність проведення спаційпого аудиту зумовлена тим, що користувачам
потрібна інформація про фінансовий стан суб’єкта господарювання та
реальність санаційної концепції.

Санаційний аудит можна розглядати як один з інструментів зменшення до
певного рівня інформаційного ризику для інвесторів, кредиторів та інших
осіб, які мають намір узяти участь у фінансовій санації підприємства.

Санаційний аудит проводять зовнішні аудитори в тісній співпраці з
внутрішніми службами підприємства, особливо з відділом контролінгу.
Особи, які здійснюють санаційний аудит, мають бути не лише
висококваліфікованими економістами, а й розумітися на галузевих
особливостях діяльності того чи іншого підприємства. У правовому та
економічному плані аудитор має бути повністю незалежним як від
підприємства» котре віп перевіряє, так і від замовника аудиторського
висновку (кредиторів та інвесторів).

Загалом санаційний аудит складається з таких етапів:

1) ідентифікація даних;

2)експертиза;

3)висновки;

4) вироблення рекомендацій.

Ідентифікація даних — це збір інформації, на підставі якої можна судити
про справжнє становище підприємства. Під експертизою розуміється
всебічний аналітичний процес, спрямований на здобуття об’єктивних
висновків про поточний і перспективний стан об’єкта аудиту. Дані
експертизи, наявні докази та їх комплексний аналіз створюють підґрунтя
для висновків про санаційну спроможність підприємства та рекомендацій
щодо вдосконалення санаційної концепції.

Зауважимо, що санаційний аудит не слід ототожнювати з
при-чинно-наслідковим аналізом фінансового стану підприємства, який
здійснюється під час розробки плану санації і є складовою частиною
класичної моделі санації. Незважаючи на те, що в обох випадках
використовуються одні й ті самі методи аналізу, а також на схожість
цілей, між причинно-наслідковим аналізом та санаційним аудитом існує
принципова різниця: у першому випадку йдеться про складову процесу
розробки плану санації, у другому — про перевірку достовірності та
реальності наведених у плані санації даних.

26. Принципи безперервної діяльності підприємства та перевірка його
дотримання.

Згідно з міжнародними нормами програмованого управління, стандартами
ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності,
стандартами аудиторської діяльності, фундаментальними принципами
фінансово-господарської діяльності підприємств, складання фінансової
звітності та перевірки її достовірності є припущення про потенційну
життєздатність підприємства. Йдеться про принципи безперервної
діяльності підприємства, за якими підприємство у найближчому майбутньому
періоді(що найменше 12 міс.) не буде ліквідовано не з власної
ініціативи, ні в примусовому порядку, тобто щодо нього не виникне
підстав для порушення справи про банкрутство.

У рамках дотримання цього принципу менеджмент підприємства зобов’язаний
забезпечити перманентну оцінку потенційної життєздатності підприємства.

Оцінка потенційної життєздатності підприємства здійснюється на підставі
аналізу фінансово-господарської діяльності та оцінка наявних планів.
Залежно від рівня загрози фінансової кризи предметом санаційного аудиту
може бути система звичайних планів(бюджетів) підприємства, бізнес плани
або плани антикризових заходів, а також базова інформація на підставі
якої плани були розроблені.

Методи та програми санаційного аудиту.

Санаційний аудит є найважливішою складовою процедури санації та відіграє
вирішальну роль у мобілізації підприємством фінансових ресурсів. Він
полягає в перевірці повноти, достовірності та ефективності поданої
санаційної концепції. Під час санаційного аудиту використовуються
різноманітні методики інструменти. До головних належать такі:

опитування (анкетування) співробітників;

факторний аналіз відхилень;

аналіз сильних і слабких сторін (СОФТ-аналіз);

розробка сценаріїв;

портфельний аналіз;

метод ланцюгових підстановок;

нуль-базис бюджетування;

вартісний аналіз;

трендовий аналіз. ‘

Перш ніж проводити аудит, аудитор має підготувати в письмовому вигляді
програму санаційного аудиту, яка визначає процедури, необхідні для
досягнення поставлених цілей. До програми потрібно включити завдання
аудиту з кожного напрямку, щоб вона допомагала контролювати виконувану
роботу.

Готуючи зазначену програму, аудитор може передбачати залучення для
виконання певних завдань інших аудиторів, консультантів та експертів з
окремих питань.

Наведемо перелік питань, які доцільно включити до такої програми.

і. Вивчення наявної санаційної концепції (плану санації) та збір
необхідної інформації.

2. Оцінювання відбитих у плані санації вихідних даних про підприємство:

а) аналіз виробничо-господарської діяльності;

б) аудит фінансового стану підприємства;

в) дослідження ситуації підприємства на ринку факторів ви обництва та
збуту готової продукції.

Перевірка правильності визначення причин кризи та сильних і слабких
сторін підприємства.

Експертна оцінка запланованих санаційних заходів

Правова оцінка діяльності підприємства та запропонованої санаційної
концепції.

Оцінка ефективності санації.

Аналіз причин кризи та сильних і слабких місць в рамках санаційного
аудиту.

На цьому етапі аудиту визначається повнота врахування в санаційній
концепції всіх причин та факторів, які призвели до кризової ситуації.
Перевіряється, чи правильно були використані методи ідентифікації причин
кризи. Встановлюється, чи діють причини кризи й досі чи вони вже
подолані (або зникли самі по собі). Визначаються вид та фаза фінансової
кризи; систематизуються причини кризи; виявляються фактори, які
позитивно чи негативно вплинули на кінцеві показники діяльності
підприємства; систематизуються сильні та слабкі сторони в діяльності
підприємства.

Щоб з’ясувати фактичний стан підприємства та перспективи його розвитку,
у практиці санаційного аудиту застосовують так званий СОФТ-аналіз
(8ОРТ-апаІуяІ5) — аналіз сильних (8»ге匿Ь) і слабких (Раііиге) сторін,
а також наявних шансів (Оррогіипі(у) і ризиків (ТЬгеаІ). В економічній
літературі СОФТ-аналіз називають ще СВОТ-аналізом (8\УОТ-апаІу5Із).

Цей вид аналізу може стосуватися всього підприємства, його структурних
підрозділів, а також окремих видів продукції. На основі результатів
аналізу ендогенного середовища розробляються рекомендації, що мають на
меті:

усунення наявних слабких місць,

ефективного використання існуючого потенціалу (сильних сторін).

Сильні сторони:

• кваліфікований інженерно-техніч-ний персонал; • низькі витрати на
заробітну плату; • наявність власних виробничих споруд; • прихід молодих
та енергійних співробітників фінансових служб Слабкі сторони:

• інертність та зловживання керівництва підприємства; • крадіжки на
виробництві; • застарілий асортимент продукції; • висока енергомІсткІсть
продукції; • неефективна діяльність служби збуту

Додаткові шанси:

• ринок сформований в основному за рахунок імпорту; • держава вживає
протекціоністських заходів, спрямованих на захист вітчизняного
товаровиробника; • іноземні інвестори виявляють значний інтерес до
галузі, якій належать підприємство Ризики:

• криміногенний ризик; * Інфляційний ризик (знецінення реальної вартості
капіталу); • ризик неплатоспроможності чи банкрутства контрагентів; •
ризик зміни податкового законодавства та накладення фінансових санкцій

Рис. 3.3. Матриця СОФТ-аналізу

У результаті СОФТ-аналізу екзогенного середовища виявляється позитивний
та негативний вплив на підприємство іззовні, а на цій підставі
виробляються пропозиції, які мають на меті:

нейтралізувати можливі ризики;

використати додаткові шанси.

Типові приклади сильних та слабких сторін вітчизняних підприємств, а
також шансів і ризиків, які можуть виникнути під дією зовнішніх
обставин, наведено на рис. 3.3.

Під час санаційного аудиту сильні та слабкі сторони діяльності
підприємства слід оцінювати з урахуванням основних тенденцій змін у
зовнішньому щодо підприємства середовищі. Так, наявна виробнича програма
на актуальну дату може бути сильною сторо-

ною підприємства, проте згодом під дією зовнішніх факторів вона може
стати недосконалою і перетворитися на його слабину.

Оскільки сильні та слабкі сторони є відносними показниками, відповідні
висновки мають грунтуватися на порівнянні з аналогічними
характеристиками підприємств-конкурентів. Під час аналізу сильних та
слабких сторін визначаються критичні сфери, які під дією специфічних
зовнішніх та конкурентних факторів впливають на економічні результати
підприємства, а далі встановлюються ключові параметри, від яких залежить
ефективність господарської діяльності. На практиці досить часто в ході
СОФТ-аналізу використовуються такі методи кон-тролінгу, як анкетування
та АВС-аналіз. Результати аналізу унаочнюються у вигляді діаграм,
мАтриць, схем, графіків.

29. Оцінка ефективності антикризових заходів. Альтернативні методичні
підходи до оцінки ефективності антикризового управління.

Методичні підходи до оцінки ефективності антикризових заходів:

зіставлення показників фінансового стану до і після реалізації
антикризових заходів: розрахунок показників прибутковості, ліквідності,
структури капіталу, майнового стану, ділової активності. З кожної групи
доцільно вибрати 1 найбільший виразний показник;

розвиток періоду окупності інвестиційних вкладів (payback);

розрахунок інтегрального показника фінансового стану. Підбирається
модель інтегральної оцінки залежно від виду економічної діяльності
підприємства. Порівнюється значення інтегрального показника фінансового
стану до, протягом і після здійснення інвестицій;

розрахунок показників доданої вартості

EVA = NOPAT – WACC * IK, де

NOPAT – прибуток після оподаткування і до сплати %

WACC – середньозважена вартість капіталу

IK – інвестиційний капітал

метод дисконтування Cash-Flow (DCF) – передбачає дисконтування
очікуваних грошових потоків і порівняння їх з обсягом початкових
інвестицій. У разі відємного NPV інвестиції в антикризові заходи є
недоцільним;

порівняння вартості підприємства до і після здійснення інвестицій в
антикризові заходи.

Залежно від наявної інформації можна використати різні методи оцінки:

за ліквідаційною вартістю;

метод дисконтування CF чи EVA;

метод зіставлення мультиплікаторів чи порівняння продажів.

Висновки за результатами санаційного аудити.

3огляду на актуальну фінансово-господарську ситуацію та причини кризи на
підприємстві — об’єкті аудиту, сильні та слабкі сторони в його
діяльності, найважливіші санаційні заходи, що плануються, робиться
остаточний висновок про санаційну спроможність (неспроможність) цього
підприємства. При цьому головним є таке:

документальне підтвердження наявних передумов санаційної спроможності
(неспроможності);

визначення основних ризиків;

оцінка санаційних заходів (якщо вони мають сенс). Остаточний висновок
можливий у трьох варіантах.

Однозначно стверджується, що концепція санації відбиває реальний стан
справ і підприємство є санаційно спроможним.

Зазначається, що план санації можна реалізувати, виконавши певні
рекомендації, зроблені під час санаційного аудиту.

План санації визнається нереальним, а сама санація — не можливою.

Якщо аудитор установлює, що санація підприємства є можливою лише при
виконанні певних рекомендацій, зроблених у ході аудиту, то він має
зробити посилання на зміст даних рекомендацій.

Якщо план санації визнано недосконалим, аудитор має обґрунтувати цей
висновок, назвати позиції плану, які є недостовірними або сумнівними
щодо здатності підприємства їх реалізувати й продовжувати свою
фінансово-господарську діяльність у майбутньому. Якщо аудитор
переконаний у тому, що підприємство не в змозі надалі функціонувати, він
має дати таке формулювання: концепція санації є хибною.

Джерела фінансування антикризових заходів, форми фінансової санації.

Форми фінансування суб’єктів господарювання класифікуються за джерелами
надходження капіталу та за правовим статусом інвесторів. За джерелами
мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє
фінансування; за правовим статусом інвесторів — власний та позичковий
капітал.

Сукупний капітал підприємства складається з власного та позичкового
капіталу. Отже, фінансувати санацію можна за рахунок власних коштів
підприємства (самофінансування), фінансових засобів власників, за
допомогою кредиторів. У виняткових випадках може надаватися державна
фінансова підтримка. Санація може бути спрямована на реструктуризацію
активів або пасивів.

За формальними ознаками розрізняють два види санації:

а) санація без залучення на підприємство додаткових фінансових
ресурсів;

б) санація із залученням нового фінансового капіталу.

У першому випадку санація може набирати таких форм:

зменшення номінального капіталу підприємства;

конверсія власності в борг;

конверсія боргу у власність;

пролонгація строків сплати заборгованості;

•добровільне зменшення заборгованості;

самофінансування.

У другому випадку можливі такі форми:

альтернативна санація;

зменшення номінального капіталу з подальшим його збільшенням
(двоступінчаста санація);

безповоротна фінансова допомога власників;

безповоротна фінансова допомога персоналу;

емісія облігацій конверсійної позики;

залучення додаткових позик.

32. Альтернативна санація.

Загалом статутний капітал підприємства збільшується за рахунок таких
джерел: додаткових внесків учасників та засновників; дивідендів
(реінвестиції прибутку); резервів (якщо вони сформовані’ на належному
рівні). Зрозуміло, реальний приплив фінансових ресурсів на підприємство
відбувається лише у разі здійснення додаткових внесків інвесторів в
обмін на корпоративні права суб’єкта господарювання.

Форма фінансової санації за допомогою власників підприємства, за якої
акціонер (пайовик) на добровільних засадах може зробити вибір між
деномінацією чи консолідацією, з одного боку, та здійсненням
безповоротної фінансової допомоги підприємству, з іншого, називається
альтернативною санацією.

За такої форми санації перед акціонерами (власниками) стоїть проблема
вибору: або вони здійснюють цільові внески для погашення балансових
збитків підприємства і зберігають належну їм частку (в абсолютному і
відносному розмірах) номінальної вартості статутного капіталу, або
погоджуються на зниження номінальної вартості своїх корпоративних прав,
не здійснюючи жодних доплат. При цьому допустимим є комбінування різних
варіантів: одні акціонери можуть віддати перевагу зменшенню номінальної
вартості своїх корпоративних прав, тоді як інші можуть здійснювати
доплати. За правильно розрахованої ставки доплат фінансові наслідки обох
видів санації для власників корпоративних прав будуть однаковими.
Суб’єкт господарювання також в обох випадках отримує однакову суму
санаційного прибутку, однак для нього найдоцільнішим буде здійснення
додаткових внесків, оскільки в такому разі залучаються додаткові
ліквідні засоби, а отже, поліпшується платоспроможність підприємства.

Цільові внески акціонерів на покриття збитків можуть здійснюватися лише
на добровільних засадах. Навіть рішення зборів акціонерів не може
зобов’язати окремого співвласника надати безповоротну фінансову допомогу
підприємству. Рішення акціонера на користь доплати чи анулювання акцій
залежить від того, як він оцінює перспективи розвитку даного
підприємства, зокрема майбутню динаміку біржового курсу його акцій.

33. Визначення потреби в капіталі для фінансування антикризових заходів.

Головною метою фінансового менеджменту у процесі санації підприємства є
мобілізація фінансових ресурсів для виконання двох основних завдань:

відновлення (поліпшення) платоспроможності;

формування фінансового капіталу для проведення санаційих заходів
виробничо-технічного характеру.

Щоб виконати перше завдання, підприємству потрібні оборотні кошти, а
щодо другого йому знадобиться як інвестиційний, так і оборотний капітал.

У першому випадку потреба в капіталі постає переважно на пасивній
стороні балансу (погашення кредитів, виплата процентів, виконання
податкових та інших зобов’язань), а в другому —• потреба в капіталі
виникає на активній стороні балансу (фінансування капітальних вкладень
та поточної операційної діяльності).

Визначення потреби в капіталі, необхідному для відновлення
платоспроможності підпригмства. є першочерговим завданням фінансового
менеджменту на підприємстві, яке перебуває у кризі. У разі виникнення в
підприємства дефіциту оборотних коштів можливі перебої в його
постачанні, у процесах виробництва та збуту, виникають прострочені
платежі й невиправдана заборгованість. Зрештою це призводить до
фінансової кризи. З метою відновлення платоспроможності перед
підприємством постає нагальна необхідність поповнення фондів обігу,
зокрема таких їх елементів, як кошти в касі та на поточних рахунках у
банківських установах.

Потреба у грошових коштах визначається згідно з оперативною (СгаяН)
програмою та платіжним календарем. Базою для визначення потреби в
капіталі є дані аналізу фінансового стану підприємства та розшифрування
кредиторської заборгованості за окремими контрагентами, обсягами
заборгованості та строками погашення. Потреба в капіталі, яка випливає з
оперативної (СгазН) програми, складається із сум заборгованості, щодо
яких не вдалося досягти домовленості про їх списання чи реструктуризацію
та строк сплати яких настав або настане найближчим часом. Враховуються
також платіжні зобов’язання, які можуть виникнути в ході поточної
операційної діяльності суб’єкта господарювання.

Від правильності визначення обсягу капіталу, необхідного для відновлення
платоспроможності та виконання поточних зобов’язань, залежить подальша
життєдіяльність підприємства, оскільки неспроможність погасити
заборгованість в установлений строк є підставою для порушення проти
підприємства справи про банкрутство.

Потреба в капіталі для проведення виробничо-технічних санаційних заходів
визначається за планом капіталовкладень, а також за організаційним та
фінансовим планами проекту санації. Обсяг необхідних фінансових ресурсів
обчислюється так:

«+» обсяг потреби в інвестиційному та оборотному капіталі;

«-» очікуваний обсяг виручки від реалізації окремих об’єктів активів;

«±» від’ємний (додатний) СасН-Р1о\у (грошовий потік), очікуваний у
періоді проведення санації.

Визначальним при цьому є обсяг потреби в інвестиційному та оборотному
капіталі.

34. Економічний зміст і мета санації балансу. Санаційний прибуток та
його складові.

Санація балансу полягає в покритті відображених в балансі збитків і
створення необхідних резервів за рахунок одержання санаційного прибутку.
Основна мета – приведення статутного капіталу підприємства у
відповідність до чистих активів.

В результаті санації балансу, балансовий курс корпоративних прав досягає
100% і більше.

Санаційний прибуток – це прибуток, який виникає в результаті викупу
підприємством власних корпоративних прав, за курсом нижче за номінальну
вартість (дисажіо). В результаті безкоштовної передачі до анулювання,
знижується номінальна вартість або при одержанні безповоротної допомоги
від власників корпоративних прав, кредиторів.

Актив Пасив

СК – 200

Дод.к. -0

Рез.к – 0

Нерозп. приб – 50

Кред. заб – 300

З метою покращення показників звітності підприємство здійснює санацію
балансу, згідно з чим акціонери подали до анулювання безкоштовно кожну 4
акцію номіналом 1. Окрім тоо була домовленість з одним із кредиторів
щодо анулювання заборгованості зі сплати % в розмірі 10 тис.

Актив Пасив

СК – 200

Дод.к. -0

Рез.к – 0

Нерозп. приб – -50

Кред. заб – 300

150/200 = 0,75 – розрахунковий курс.

Санаційний прибуток підприємства = 50+10+60 – спрямовується на покриття
збитків і формування резервів.

Актив Пасив

СК – 150

Дод.к. -0

Рез.к – 10

Нерозп. приб – 0

Кред. заб – 290

160/150= 1,07

Збитки власники корпоративних прав отримують не в момент анулювання
корпоративних прав, а тоді коли підприємство отримало збитки і в
результаті отримання збитків падає курс корпоративних прав.

Санація балансу шляхом викупу корпоративних прав доцільна у тому разі,
якщо її курс є нижчий за номінал.

Для прийняття рішення про зменшення СК в результаті викупу корпоративних
прав власної емісії потрібна згода кредиторів.

Джерелом формування санаційного прибутку є безповоротна фінансова
допомога – сума коштів переданих підприємству на умовах, що не
передбачають відповідної компенсації чи повернення коштів. Може
здійснюватись:

власниками корпоративних прав шляхом надання фінансових ресурсів для
покриття збитків;

кредиторами підприємства при повному чи частковому списанні
заборгованості;

ін. зацікавленими в санації підприємства особами.

35. Поняття та класифікація внутрішніх джерел фінансової стабілізації.

У літературі з питань фінансової санації розрізняють два види реакції
підприємств на фінансову кризу.

Захисна стратегія, яка передбачає різке скорочення витрат, закриття та
розпродаж окремих підрозділів підприємства, скорочення та розпродаж
обладнання, звільнення персоналу, скорочення окремих частин ринкового
сегмента, зменшення відпуск них цін і (або) обсягів реалізації
продукції.

Наступальна стратегія передбачає активні дії: модернізацію обладнання,
упровадження нових технологій та ефективного маркетингу, підвищення цін,
пошук нових ринків збуту продукції, розробку й реалізацію прогресивної
стратегічної концепції контролінгу та управління.

Залежно від обраної стратегії підприємство добирає той чи інший каталог
внутрішньогосподарських санаційних заходів, тобто тих, які беруть свій
початок на підприємстві і не пов’язані з фінансовою участю третіх сторін
(власників, кредиторів, держави). Використовуючи внутрішні фінансові
резерви, підприємство може не тільки подолати внутрішні причини кризи, а
й значною мірою зменшити залежність ефективності санації від залучення
зовнішніх фінансових джерел.

Проте на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі, повністю
вичерпуються такі класичні джерела самофінансування, як прибуток та
амортизація.

Мобілізація внутрішніх резервів фінансової стабілізації підприємства
спрямована насамперед на підвищення (або відновлення) його
платоспроможності та ліквідності. Цього можна досягти збільшенням
обсягів вхідних грошових потоків (наприклад, за рахунок збільшення
виручки від реалізації, продажу частини основних фондів, рефінансування
дебіторської заборгованості) або в результаті скорочення вихідних
грошових потоків (зменшення витрат, які відносяться на собівартість
продукції чи покриваються за рахунок прибутку, що залишається в
розпорядженні підприємства).

36. Реструктуризація активів як напрямок антикризових заходів.

Ця група санаційних заходів пов’язана зі зміною структури та складу
активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у
складі та структурі пасивів). В рамках реструктуризації активів
виокремлюють такі види санаційних заходів:

/. Мобілізація прихованих резервів. Приховані резерви — це частина
капіталу підприємства, що ніяк не відбита в його балансі. Розмір
прихованих резервів на активному боці балансу дорівнює різниці між
балансовою вартістю окремих майнових об’єктів підприємства та їх
реальною (вищою) вартістю. Приховані резерви мобілізуються такими
заходами:

реалізацією окремих об’єктів основних та оборотних засобів, які
безпосередньо не пов’язані з процесом виробництва та реалізації
продукції (будівлі й споруди невиробничого призначення, корпоративні
права інших підприємств, боргові цінні папери, нематеріальні активи,
понаднормові запаси сировини й матеріалів тощо);

індексацією балансової вартості майнових об’єктів, які не можна
реалізувати без порушення нормального виробничого циклу (цей метод
реструктуризації активів не пов’язаний із реальним підвищенням
платоспроможності, проте може безпосередньо поліпшити
кредитоспроможність підприємства). У разі індексації основних фондів
змінюється структура пасивів (збільшується стаття «Статутний капітал» чи
«Додатковий капітал»).

2, Використання зворотного лізингу (господарська операція, що передбачає
продаж основних фондів з одночасним зворотним отриманням таких основних
фондів в оперативний або фінансовий лізинг). Наприклад, збиткове
підприємство продає лізинговій компанії адміністративну будівлю з
одночасним укладанням договору про лізинг цього об’єкта нерухомості.

Звичайно, у середньостроковій та довгостроковій перспективі
використовувати основні фонди, узяті у лізинг, підприємству значно
невигідніше, ніж використовувати їх на умовах власності. Крім того, у
результаті зворотного лізингу знижується кредитоспроможність
підприємства. Проте платоспроможність його відчутно підвищується, що дає
змогу розрахуватися з поточними зобов’язаннями та уникнути порушення
справи про банкрутство.

Нерідко неплатоспроможне підприємство не має іншого способу відновити
ліквідність, аніж вдатися до зворотного лізингу. До того ж це
підприємство як збиткове може отримати значну економію на податкових
платежах, які супроводжують операцію купі-влі-продажу відповідного
об’єкта основних фондів.

3. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою ви користовуються
у виробничому процесі.

4. Оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зменшення
частки низьколіквідних оборотних засобів, запасів

сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо). Ви значення
оптимального обсягу та структури запасів є завданням контролінгу
матеріальних потоків. При цьому широко використовується так званий
АВС-аналіз (див. розділ 2).

Слід ураховувати, що надмірні запаси зумовлюють не лише зниження
ліквідності підприємства, а й додаткові витрати, зокрема складські чи
робочої сили. Окрім того, існує ризик щодо втрати якості чи знецінення
певних видів сировини й матеріалів.

5. Продаж окремих низькорентабельних структурних підрозділів (філій) та
об’єктів основних фондів. За рахунок цієї опера

ції підприємство може отримати інвестиційні ресурси для перепрофілювання
виробництва на більш прибуткові види діяльності.

Зауважимо, що в разі продажу основних фондів (деталей, агрегатів,
демонтованого обладнання) такі операції підлягають оподаткуванню
податком на долану вартість за ставкою 20%. Згідно із Законом України
«Про оподаткування прибутку підприємств» сума перевищення виручки від
продажу окремих об’єктів основних фондів над їх балансовою вартістю
включається до валових доходів підприємства, а сума перевищення
балансової вартості над виручкою від такого продажу погашається за
рахунок прибутку після оподаткування. Балансова (залишкова) вартість
основних фондів — це різниця між їх початковою вартістю та нарахованою
сумою зносу.

Рефінансування дебіторської заборгованості — це форма реструктуризації
активів, що полягаг в переведенні дебіторської заборгованості в інші,
ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові
фінансові вкладення тощо. Одним із фа кторів, які негативно впливають на
фінансовий стан підприємств, зокрема на їх платоспроможність, є високий
рівень невиправданої дебіторської заборгованості (загалом по Україні
станом на початок 2000 року загальна сума дебіторської заборгованості
між

суб’єктами господарювання досягла майже 172 млрд грн.). Погашення такої
заборгованості є важливим резервом відновлення платоспроможності
підприємств, що опинилися у фінансовій кризі. Тому фінансовий менеджмент
має докласти всіх зусиль, аби використати цей резерв.

37. Управління витратами в системі антикризових заходів.

38. Фінансове оздоровлення із залученням засобів власників підприємств.

Найбільш зацікавленими в санації неспроможного підприємства особами є
його власники (акціонери, пайовики та ін.). Вони, як правило, несуть
значний тягар фінансування санаційних заходів. Фінансувати санацію
власники можуть у таких формах:

а) внески на збільшення статутного фонду;

б) надання позик;

в) цільові внески на безповоротній основі.

Звичайно, найчастіше застосовують першу форму. У результаті санації
балансу підприємство не мобілізує додаткові кошти, проте створюються
необхідні передумови (зрівноваження номінальної вартості акцій (часток)
з їх ринковою ціною) для залучення зовнішніх фінансових джерел у
майбутньому. На практиці з метою санації нерідко слідом за зменшенням
статутного капіталу здійснюється його збільшення. Ця операція
називається двоступінчастою санацією.

39. участь кредиторів у фінансовому оздоровленні боржника.

Фінансові ризики окремих кредиторів значною мірою залежать від політики,
обраної ними щодо боржника, після того як стало відомо, що він опинився
у фінансовій кризі. Кредитори можуть діяти одним із розглянутих далі
способів.

1. Звернення до арбітражного суду із заявою про оголошення боржника
банкрутом з подальшою його ліквідацією. Згідно з Положенням НБУ «Про
кредитування», законом України «Про оподаткування прибутку підприємств»,
іншими нормаїивними актами комерційні банки та інші кредитори
зобов’язані щоразу, коли контрагент несвоєчасно виконав зобов’язання,
вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним
законодавством порядку, а у разі неможливості стягнення — порушувати в
суді справу про банкрутство боржника, що, як правило, призводить до його
ліквідації. При цьому кредитор втрачає,

можливо, свого постійного клієнта (яким могло бути
підприємство-боржник), а також ризикує, що отриманої виручки від
реалізації ліквідаційної маси не вистачить для повного задоволення
вимог. Під час провадження справи про банкрутство може бути також
укладена мирова угода щодо відстрочення або списання заборгованості.

2. Мораторій. У такому разі кредитор не надає додаткових кредитів і
протягом певного періоду не вимагає виконання грошових зобов’язань,
строк сплати яких настав. Банк відстрочує погашення кредиту (з можливим
підвищенням процентної ставки) у виняткових випадках, коли в
позичальника виникають тим часові фінансові труднощі, спричинені
непередбаченими обставинами, і той вживаг відповідних заходів, щоб їх
усунути. Відстрочення має бути оформлене додатковим договором між пози
чальником і банком, що є невід’ємною частиною кредитної угоди.

3.Участь у санації боржника. Рішення кредиторів щодо участі в санації
боржника залежить від багатьох факторів, зокрема від ризику неповернення
кредитів (як банківських, так і комерційних); очікуваних доходів у разі
успішного завершення санації; економіко-правових (у тому числі
податкових) наслідків участі в санації тощо.

Як уже зазначалося, неодмінною умовою участі кредиторів у фінансовому
оздоровленні боржника є оцінювання його санаційної спроможності. Поданий
боржником план фінансового оздоровлення оцінює сам кредитор, а також
незалежні експерти. Безперечно, на активну участь кредиторів у
фінансовому оздоровленні можна очікувати лише тоді, коли внаслідок
санації та збереження підприємства-боржника вони повніше задовольнять
свої вимоги, ніж у разі його ліквідації.

Фінансова участь кредиторів у санації боржників може набирати таких
форм:

реструктуризація наявної заборгованості;

зменшення або списання заборгованості;

надання санаційних кредитів.

Форма участі кредиторів у санації істотно залежить від характеру їхніх
фінансових та господарських стосунків із боржником. Відповідно
розрізняють такі групи кредиторів:

банки та інші фінансово-кредитні установи (за наданими позиками);

постачальники предметів та засобів праці (за поставлену сировину,
матеріали, комплектуючі, обладнання, устаткування тощо);

споживачі готової продукції (за авансами одержаної);

працівники підприємства (заборгованість з оплати праці), «державні
органи (заборгованість щодо розрахунків із бюджетом та за позабюджетними
платежами).

Участь кожної з цих груп у санації залежить від законодавчих обмежень
щодо надання санаційних кредитів чи реструктуризації заборгованості, а
також від мотивацій кредиторів.

40. Санаційний кредити та санаційний консорціум.

Завдяки наданню санаційних кредитів підвищується платоспроможність
боржника, оскільки залучаються ліквідні засоби. Проте структура капіталу
погіршується та знижується рівень фінансової незалежності підприємства
через зростання частки позичкового капіталу.

Використанню цієї форми фінансування перешкоджають дві обставини:

кредитори, щоб виправдати підвищену ризикованість, на дають позики за
максимальними ставками;

2. аби мінімізувати ризик неповернення позик, кредитори вимагають
першокласного кредитного забезпечення

За такої форми участі кредиторів у санації вони можуть або безпосередньо
надавати санаційні кредити, або ставати гарантом повернення такого роду
кредитів.

Санаційні кредити можуть бути лише середньо- або довгостроковими,
оскільки лише за таких умов можуть фінансуватися капітальні вкладення,
тобто санаційні заходи виробничо-технічного характеру. Короткострокові
кредити, які надаються у разі тимчасових фінансових труднощів, не можна
розглядати як фінансову базу для проведення санації підприємств.

Якщо банк надає кредит підприємству, проти якого порушено справу про
банкрутство до моменту укладення кредитної угоди, а інформацію про
порушення такої справи було оприлюднено (за винятком випадків надання
фінансових кредитів у межах процедури санації дебітора під заставу його
корпоративних прав), безнадійна заборгованість за кредит погашається з
власних коштів кредитора.

Санаційні кредити надаються, як правило, комерційним банком, який
обслуговує підприємство; банком, що володіє пакетом корпоративних прав
боржника або банківським консорціумом.

Загалом, комерційні банки можуть надавати кредити всім суб’єктам
господарської діяльності незалежно від їхньої галузевої належності,
статусу, форм власності, якщо ті мають реальні можливості та правові
форми забезпечення своєчасного повернення кредиту і сплати відсотків
(комісійних) за користування кредитом. Вирішальним у наданні санаційного
кредиту є позитивний висновок аудитора про санаційну спроможність
підприємства1. Кредитні стосунки між позичальником та кредитором
регламентуються кредитною угодою, яка визначає взаємні зобов’язання й
відповідальність сторін і не може змінюватися в односторонньому порядку
без згоди обох сторін.

Іноді, щоб акумулювати кредитні ресурси (як у національній так і в
іноземній валюті) з метою кредитування значних за обсягом санаційних
програм, зменшення кредитних ризиків, додержання нормативного показника
максимального розміру ризику на одного позичальника, комерційні банки
можуть об’єднуватися у консорціуми (санаційні консорціуми).

Банківські консорціуми — це засновані на паритетних засадах тимчасові
об’єднання банків, створювані для координації дій під час виконання
різного роду банківських операцій або для кредитування однієї, але
великої та ризикованої угоди. Банківські консорціуми для надання
санаційних кредитів сприяють об’єднанню кредитних ресурсів,
диверсифікації кредитного ризику, підтриманню ліквідності балансів
окремих банків.

Кількість учасників консорціуму не обмежується. Координує дії учасників
консорціуму головний банк, який репрезентує інтереси консорціуму, але
діє в межах повноважень, отриманих від інших учасників консорціуму. За
організацію консорціуму головний банк крім відсотків та комісійних, що
покривають його безпосередні витрати, отримує спеціальну винагороду. Як
правило, банком-координатором виступає банк, котрий обслуговує клієнта,
якому конче потрібні кошти для реалізації проекту санації. Кожен член
консорціуму автономно оцінює ефективність проекту і визначає умови
участі в ньому або пропонує свій варіант виконання тієї чи іншої
операції, для якої створюється консорціум.

Банк (чи група банків) здійснює контроль за виконанням позичальником
умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, виконанням
плану фінансового оздоровлення. При цьому банк протягом усього періоду
санації та терміну дії кредитного договору підтримує ділові контакти з
позичальником, зобов’язаний перевіряти цілість майна, виявляти фактори,
що можуть позитивно чи негативно вплинути на хід фінансового
оздоровлення боржника. У разі виявлення фактів використання кредиту не
за цільовим призначенням, порушень плану санації, виникнення нових
обставин, що перешкоджають успішній реалізації запланованих заходів,
банк має право достроково розірвати кредитний договір. Це є підставою
для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитною
угодою у встановленому чинним законодавством порядку.

Як уже зазначалося, кредитування санаційних проектів пов’язане зі
значними ризиками. Кредитори можуть зважитися на матеріальний ризик в
обмін на майбутню участь у прибутках під-приємства-боржника чи на
великий пакет його акцій або сподіваючись отримати надійний ринок збуту
своєї продукції (джерело постачання сировини для виробництва) тощо. Крім
того, можна вжити ряд заходів щодо зменшення ризиків, пов’язаних із
кредитуванням підприємств, що перебувають у кризі. Поряд із
консорціумним кредитуванням вельми надійним засобом зменшення ризиків
кредитора є призначення ним на період санації на керівні посади
підприємства-боржника своїх довірених осіб або встановлення контролю над
підприємством.

41. Фінансова участь персоналу в санації підприємства.

Загроза банкрутства й зумовлені цим негативні економічні та соціальні
наслідки змушують працівників підприємства робити свій внесок у
фінансування санації. Основною причиною їхньої фінансової участі в
санації підприємства є надія зберегти робочі місця, особливо в період,
коли через дефіцит альтернативних робочих місць працівники почуваються
залежними від підприємства.

Персонал підприємства може фінансувати санацію в таких формах:

а) відстрочення або відмова від винагороди за виробничі результати;

б) надання працівниками позик;

в) купівля працівниками акцій свого підприємства.

У зарубіжній практиці доволі поширеним є так званий Мапа§етепІ-ВиуоиІ
(МВО), який полягає в тому, що менеджмент фірми купує все підприємство
або значний пакет його корпоративних прав. Одним із різновидів МВО є АВО
— коли значну частку корпоративних прав купує персонал. При цьому іноді
заборгованість підприємства із заробітної плати конвертується у
власність: замість заробітної плати працівники одержують, скажімо,
корпоративні права підприємства, де працюють. Завдяки МВО підвищується
відповідальність керівників та всього персоналу за результати своєї
діяльності, а також посилюється їх мотивація до раціоналізаторства та
ощадливого використання наявних ресурсів.

Принагідне зазначимо, що в Україні діє порядок, згідно з яким
керівництво підприємств, що приватизуються, має право додатково викупити
за грошові кошти за номінальною вартістю пакет акцій акціонерних
товариств, створених у процесі акціонування державних підприємств.
Розмір пакета акцій, який може бути запропонований Фондом державного
майна керівництву підприємства, не повинен перевищувати 5% статутного
фонду.

Законодавством України передбачено специфічну форму санації в разі, коли
трудовий колектив державного підприємства, щодо якого порушено справу
про банкрутство, за згодою кредиторів орендує або викуповує це
підприємство у власність, беручи на себе його борги. Трудовий колектив
може в такому разі реалізувати своє право на участь у санації згідно з
вимогами Закону України «Про оренду державного майна». Законом
передбачено, що трудовий колектив має заснувати певний вид
господарського товариства і вже в цій новій ролі пропонувати послуги
сенатора державного підприємства, яке зазнало фінансового краху. За
наявності кількох претендентів на участь у санації державного
підприємства господарське товариство, засноване членами трудового
колективу, не користується жодними перевагами порівняно з іншими
претендентами і мусить брати участь у конкурсі на загальних засадах.

Державне підприємство-боржник перетворюється на іншу юридичну особу,
засновану на колективній власності, згідно з угодою між вибраною
трудовим колективом організаційно-правовою формою організації
підприємства (акціонерне товариство, товариство з обмеженою
відповідальністю тощо) та вповноваженим державним органом.

42. Державна фінансова підтримка санації підприємств.

Якщо мобілізованих фінансових ресурсів з децентралізованих джерел не
вистачає для успішного проведення санації чи реструктуризації, то в
певних випадках може бути ухвалене рішення про надання державної
фінансової підтримки. Згідно з законом України «Про підприємства в
Україні» у разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона
визнає продукцію цих підприємств суспільне необхідною, може надавати їм
дотації чи інші пільги.

Ухвалюючи таке рішення, виконавча влада виходить із принципу фінансової
підтримки передовсім життєздатних виробничих структур, підприємств і
організацій, які вже адаптувалися до нових реалій економічного житія,
здатні ефективно використовувати кошти і на цій основі протягом
найкоротшого часу збільшити обсяг виробництва.

Опрацьовано критерії відбору підприємств для падання цільової
комплексної державної підтримки. З них треба назвати такі:

використання нових, ефективних ресурсоощадних та екологічно безпечних
технологій;

експорт (приріст експорту) конкурентоспроможної продукції;

заміна імпортної продукції, сировини, матеріалів вітчизняними;

розв’язання проблеми енергозабезпечення;

розв’язання проблеми енергозбереження (ресурсозбереження);

збереження науково-технічного потенціалу (досліджень і

розробок, що мають пріоритетне значення для країни);

наявність ринків збуту продукції в країні та за кордоном;

високий рівень менеджменту на підприємстві.

Підтримка орієнтується передовсім на підприємства, які здатні її
використати з максимальною віддачею та забезпечити збільшення
виробництва продукції, що позитивно вплине на дохідну частину бюджету.

Централізована санаційна підтримка може здійснюватися:

а) прямим бюджетним фінансуванням;

б) з використанням непрямих форм державного впливу.

Пряме бюджетне фінансування санації підприємств відбувається на
поворотних (бюджетні позички) і безповоротних засадах (субсидії,
дотації, повний або частковий викуп державою акцій підприємств, що
перебувають на межі банкрутства).

Одним з непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств с
падання їм дозволу на тимчасове недотримання антимонопольного
законодавства. Згідно із Законом України «Про захист економічної
конкуренції» з метою запобігання монопольному становищу окремих
підприємців на ринку такі форми санаційної реорганізації підприємств, як
злиття, приєднання, придбання активів, створення концернів та ін..
здійснюються за згодою Антимонопольного комітету. Коли підприємці
зловживають монопольним становищем на ринку, антимонопольні органи
можуть прийняти рішення про реорганізацію монопольних утворень через їх
примусовий поділ.

Залежно від напрямку економічної доктрини держави можливе використання
того чи того виду санаційної підтримки підприємств фіскального
характеру, що може здійснюватися списанням чи реструктуризацією
податкових зобов’язань, податковим кредитуванням, наданням цільових
податкових пільг підприємствам, які потребують санації, а також
фіскальними поступками головним кредиторам таких підприємств з метою
активізації їхньої участі в санаційних процесах.

43. Реструктуризація підприємства як специфічний напрямок антикризового
управління.

У світовій і вітчизняній теорії та практиці одним із поширених засобів
фінансового оздоровлення підприємств е реструктуризація.

Законом України «Яро відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом», іншими нормативно-правовими документами передбачено
використання реструктуризації як ефективного засобу відновлення
платоспроможності підприємства, який рекомендується включати до плану
санації.

У Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом» наводиться вже точніше визначення:
реструктуризація підприємства — це здійснення,
організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних
заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зміну форм
власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме
фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску
конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та
задоволенню вимог кредиторів.

Основний зміст реорганізації полягає в повній або частковій зміні
власника статутного фонду юридичної особи, а також у зміні
організаційно-правової форми здійснення бізнесу.

У літературних джерелах, присвячених дослідженню реструктуризації
підприємств, залежно від характеру застосовуваних заходів розрізняють
такі форми реструктуризації:

реструктуризація виробництва;

реструктуризація активів;

фінансова реструктуризація;

корпоративна реструктуризація (реорганізація).

Реструктуризація виробництва передбачає внесення змін до організаційної
та у виробничо-господарської сфери підприємства з метою підвищення його
рентабельності та конкурентоспроможності.

Ідеться насамперед про такі заходи:

зміна керівництва підприємства;

упровадження нових, прогресивних форм та методів управління;

диверсифікація асортименту продукції;

поліпшення якості продукції;

підвищення ефективності маркетингу;

зменшення витрат на виробництво;

скорочення чисельності зайнятих на підприємстві

Реструктуризація активів передбачає заходи, докладно розглянуті в розд.
5.

Головні з них такі:

продаж частини основних фондів;

продаж зайвого обладнання, запасів сировини та матеріалів тощо;

продаж окремих підрозділів підприємства;

зворотний лізинг;

реалізація окремих видів фінансових вкладень;

рефінансування дебіторської заборгованості.

Фінансова реструктуризація пов’язана зі зміною структури й розмірів
власного та позичкового капіталу, а також зі змінами в інвестиційній
діяльності підприємства.

Отже, це такі заходи:

реструктуризація заборгованості перед кредиторами; одержання додаткових
кредитів;

збільшення статутного фонду;

заморожування інвестиційних вкладень

Зауважимо, що фінансова реструктуризація обов’язково має
супроводжуватися реструктуризацією виробництва, у противному разі
ліквідації підприємства (нехай і дещо пізніше) уникнути не вдасться.

Найскладнішим видом реструктуризації є корпоративна реструктуризація.
Остання передбачає реорганізацію підприємства, що має на меті змінити
власника статутного фонду, створення нових юридичних осіб і (або) нову
організаційно-правову форму діяльності. У межах такої реструктуризації
виконують:

часткову або повну приватизацію;

поділ великих підприємств на частини;

виокремлення з великих підприємств тих чи інших підрозділів, зокрема
об’єктів соцкультпобуту та інших непрофільних під розділів;

приєднання до інших чи злиття з іншими, потужнішими підприємствами.

Реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виокремлення, перетворення)
підприємства має відбуватися з додержанням вимог антимонопольного
законодавства за рішенням власника, а іноді — за рішенням власника та за
участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі
підприємства, чи за рішенням суду (арбітражного суду)

Перш ніж вдаватися до санаційної реорганізації, слід поглиблено
проаналізувати фінансово-господарський стан підприємств ва, яке
перебуває у кризі, з огляду на основні характеристики його діяльності.
На основі результатів аналізу робиться висновок про санаційну
спроможність підприємства. Якщо прийнято рішення про його реорганізацію,
потрібно розробити план реорганізаційних заходів, який має містити:

а) економічне обгрунтування необхідності проведення реструктуризації;

б) пропозиції щодо форм та методів реорганізації;

в) витрати на здійснення реструктуризації та джерела їх фінансування;

г) конкретні заходи, спрямовані на реалізацію плану;

д) оцінювання ефективності проекту реструктуризації.

Ефективність реструктуризації забезпечується тими заходами, які
покладені в основу плану реструктуризації і спрямовані на вдосконалення
організації та управління виробничо-господарською діяльністю, поліпшення
фінансового становища підприємства. У плані слід відбити переваги
вибраних організаційних форм і методів реструктуризації У разі
реорганізації слід показати, які переваги дістане підприємство в
результаті зміни організаційно-правової форми, відокремлення окремих
структурних підрозділів чи приєднання інших підприємств.

44.Санаційна реорганізація підприємств. Мотиви які можуть спонукати
санатора до реорганізації.

У результаті корпоративної реструктуризації (реорганізації) змінюється
правовий статус юридичної особи. За формальними ознаками розглядають три
види реорганізації :

спрямовану на укрупнення підприємства (злиття, приєднання, поглинання);

спрямовану на подрібнення підприємства (поділ, виділення);

без змін розмірів підприємства (перетворення).

У разі реорганізації підприємства слід враховувати такі законодавчі
передумови та вимоги:

порядок державної реєстрації (перереєстрації) та ліквідації суб’єктів
господарювання;

вимоги антимонопольного законодавства;

вимоги щодо захисту інтересів кредиторів підприємства, його власників,
персоналу тощо;

порядок емісії акцій (у разі реорганізації акціонерного товариства);

можливі екологічні, демографічні та інші наслідки локального масштабу.

У результаті реорганізації підприємства постає потреба скасувати
державну реєстрацію одних суб’єктів господарювання і зареєструвати або
перереєструвати інших. Коли реорганізація пов’язана зі створенням на
базі підприємств, що реєструються нових юридичних осіб, засновницькі
документи останніх мають відбивати це.

Перереєстровувати підприємство потрібно в тому разі, якщо його
реорганізація спричинюється до змін:

організаційно-правової форми;

форми власності;

назви юридичної особи.

Антимонопольним законодавством України передбачено, що в окремих
випадках, аби запобігти монополізації ринків, така санаційна
реорганізація, як злиття, поглинання або приєднання, можлива лише тоді,
коли на це є згода Антимонопольного комітету. Тому до складу робочих
груп з питань реорганізації можуть входити також представники
Антимонопольного комітету України.

Зауважимо, що в Україні монопольним вважається становище підприємця,
частка якого на ринку певного товару перевищує 35%. ,

Підприємства, які мають кредиторську заборгованість, можуть бути
реорганізовані з додержанням вимог щодо переведення боргу. Ці вимоги
зводяться ось до чого:

а) переведення (перерахування) боржником свого боргу на іншу особу
допускається лише за згодою кредитора;

б) новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всі
заперечення, які грунтуються на відносинах між кредитором і первісним
боржником;

в) порука та застава з боку третьої особи припиняються з переведенням
(перерахуванням) боргу, якщо поручитель або заставодавець не виявив
згоди відповідати за нового боржника;

г) поступлення вимоги та переведення боргу, що ґрунтуються на угоді,
укладеній у письмовій формі, мають бути здійснені також у письмовій
формі.

Зауважимо, що реорганізація підприємства, яка може призвести до
екологічних, демографічних та інших негативних наслідків, що торкаються
інтересів населення певної території, має бути погоджена з відповідною
радою народних депутатів.

45. Реорганізація спрямована на укрупнення.

До основних форм реорганізації, результатом яких є укрупнення
підприємств, належить злиття кількох підприємств в одне, приєднання
одного або кількох підприємств до одного, а також їх взаємне
.поглинання,

Із санаційною метою зазначені форми реорганізації нерідко застосовують,
коли підприємство-боржник не в змозі розрахуватися зі своїми боргами і
змушене в досудовому чи судовому порядку шукати сенатора, який погасив
би або перейняв на себе заборгованість. Сенатор переймає на себе, як
правило, не лише зобов’язання зі сплати заборгованості, а й контроль над
боржником, який втрачає свій юридичний статус у результаті приєднання,
поглинання чи злиття із сенатором.

До основних мотивів які можуть спонукати сенатора до реорганізації
поглинанням, приєднанням чи злиттям з підприємством, що перебуває у
фінансовій кризі, можна віднести такі:

1 . Ефект синергізму Синергізм — це умова, за якої загальний результат є
більшим від суми часток. Коли йдеться про реорганізацію, спрямовану на
використання ефекту синергізму, вартість підприємства в її результаті
перевищує сумарну вартість окремих підприємств до реорганізації. Ефект
синергізму виникає завдяки дії таких чинників:

а) економія на витратах, яка виявляється зі зростанням масштабів
виробництва;

б) економія фінансових ресурсів;

в) збільшення влади на ринку1.

2. Прагнення заволодіти ліцензіями, патентами, ноу-хау, які є в
розпорядженні підприємства, що перебуває в кризі.

3. Отримання надійного постачальника факторів виробництва (наприклад,
сировини чи комплектуючих).

4. Податкові перевалі Прибуткова фірма може придбати компанію, яка має
від’ємний об’єкт оподаткування, і таким чином отримати економію на
податкових платежах.

5. Придбання активів за ціною, нижчою за їх вартість заміщення, передача
технологічних і управлінських знань та навичок (технологічні трансферти)
тощо.

6. Диверсифікація активів та діяльності з метою зменшення ризиків.

7. Попередження захоплення компанії великими корпоративними «хижаками»
та збереження контролю над підприємством

В антимонопольних законодавствах більшості країн розрізняють
горизонтальне злиття (приєднання, поглинання) та вертикальне.

Горизонтальне злиття — це об’єднання двох фірм, які виробляють однаковий
тип товару чи надають однакові послуги.

Вертикальне злиття — це злиття одного підприємства з ного постачальником
сировини чи споживачем продукції.

Законодавчий контроль спрямований здебільшого на горизонтальні злиття,
оскільки в їх результаті підприємства дістають змогу перешкоджати
доступу до ринку своїх конкурентів, установлювати дискримінаційні ціни,
створювати дефіцит певного товару і т. ін., що призводить до послаблення
конкуренції. Вертикальні злиття істотно не виливають на рівень
конкуренції.

Злиття кількох підприємств в одне. Така форма санаційної реорганізації,
як злиття, означає об’єднання підприємства (або кількох підприємств),
яке перебуває у фінансовій кризі, з іншим, фінансове стійким
підприємством (кількома підприємствами) У разі злиття підприємств усі
майнові права та обов’язки кожного з них переходять до новоствореної о
підприємства. Бухгалтерські баланси підприємств консолідуються. Лід час
такої реорганізації активи і пасиви підприємств, що реорганізуються, у
повному обсязі передаються підприємству-правонастуннику; підприємства,
які злилися, припиняють господарську діяльність і втрачають свій
юридичний статус.

Реорганізація приєднанням. Приєднання — це спосіб корпоративної
реструктуризації, який передбачає приєднання всіх прав та обов’язків
однієї або кількох юридичних осіб — правопопередників до іншої юридичної
особи — правонаступника. У результаті такої реструктуризації
підприємства, що приєднуються, згідно зі статтею 34 Закону «Про
підприємства в Україні» вилучаються з державного реєстру та втрачають
свій юридичний статус. Проте реорганізація приєднанням має певні
особливості, зумовлені тим, що в результаті приєднання нова юридична
особа не створюється, а лише вносяться зміни до засновницьких документів
правонаступника. ЦІ зміни можуть бути пов’язані зі збільшенням
статутного фонду підприємства, до якого здійснюється приєднання, зміною
складу його засновників чи організаційно-правової форми.

Наголосимо, що принципова різниця між злиттям та приєднанням полягає в
тому, що в першому випадку всі майнові права та обов’язки кількох
юридичних осіб концентруються на балансі підприємства, яке створюється,
а в другому —- на балансі підприємства, що вже функціонує на момент
прийняття рішення про приєднання.

46. Реорганізація спрямована на розукрупнення.

До розукрупнення підприємства (поділ, виокремлення) вдаються в таких
основних випадках.

1. Якщо в підприємства поряд із прибутковими секторами діяльності є
багато збиткових виробництв. Метою розукрупнення при цьому є
виокремлення підрозділів, які є санаційне спроможними, і їх подальше
фінансове оздоровлення, зокрема й за допомогою приватизації. Структурні
підрозділи, які не підлягають санації, залишаються в організаційній
структурі підприємства, яке з часом оголошується банкрутом.

2. У разі високого рівня диверсифікації сфер діяльності підприємств, які
підлягають санації. Якщо до таких підприємств виявляють інтерес кілька
інвесторів (санаторів), котрі цікавляться різними ділянками виробництва,
то в результаті розукрупнення, кожний з інвесторів може вкласти кошти в
ту сферу, яка його найбільш приваблює, не обтяжуючи себе при цьому
непрофільними виробничими структурами.

3. Коли йдеться про передприватизаційну підготовку державних підприємств
з метою підвищення їх інвестиційної привабливості.

4. За рішенням антимонопольних органів. Якщо підприємство — монопольне
утворення зловживає монопольним становищем на ринку, може бути прийняте
рішення про примусовий його поділ.

Підприемство-монополіст, яке підлягає примусовому розукрупненню,
реорганізується самостійно (за умови, що зазначене монопольне утворення
на ринку ліквідується). Примусовий поділ не застосовується в разі:

а) неможливості організаційного або територіального відокремлення
підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

б) наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних
підрозділів чи структурних одиниць (якщо частка внутрішнього обороту в
загальному обсязі валової продукції підприємства становить менш як 30%).

Зауважимо, що головною метою розукрупнення підприємств, які перебувають
у фінансовій кризі, є виокремлення санаційно спроможних виробничих
підрозділів (виробництв) для проведення їх фінансового оздоровлення й
оформлення як самостійних юридичних осіб. Цей напрямок реорганізації дає
змогу зосередитися на окремих стратегічних сферах діяльності
підприємства, керуючись принципом: економічно доцільнішим є «утримати на
поверхні життєздатну частину боржника, ніж дати потонути всьому
підприємству».

Реорганізація поділом. Поділ — це спосіб реорганізації, який полягає в
тому, що юридична особа припиняє свою діяльність, а на її базі
створюється кілька нових підприємств, оформлених у вигляді самостійних
юридичних осіб.

У результаті поділу підприємства до новостворених підприємств за
розподільним актом (балансом) у відповідних частинах переходять майнові
права і обов’язки (активи та пасиви) реорганізованого підприємства.

Реорганізація підприємства поділом характеризується такими
особливостями.

1 У рішенні про реорганізацію неодмінно мають бути положення, які
визначають спосіб розподілу між правонаступниками сум статутного,
резервного та інших фондів, що становлять капітал підприємства.

2. Угода про реорганізацію укладається між групами засновників
підприємств, які створюються в результаті поділу.

3. У підготовці установчих документів кожного новоствореного
підприємства має бути враховано, що воно утворюється по ділом і
перебирає на себе у відповідній частині майнові права та обов’язки
реорганізованого підприємства.

4. Підприємствами-правонаступниками та підприємством, яке
реорганізується, підписується роздільний баланс.

5. Угода про реорганізацію поділом має містити:

повний перелік та обсяг активів і пасивів балансу, що підлягають
передачі кожному правонаступнику;

строк складання розподільного балансу з розшифруваннями кожної статті
цього балансу.

6. Якщо кількість засновників підприємства, котре реорганізується,
менша за кількість підприємств, що створюються в результаті поділу, то
частка кожного засновника в його статутному фонді відповідним чином
розподіляється між новоствореними підприємствами. Кожен із засновників
стає співзасновником усіх (або деяких) із підприємств-правонаступників.
Внесками засновників до статутного фонду таких підприємств є їх частки у
статутному фонді підприємства, що реорганізується.

Реорганізація виокремленням. Згідно із Законом «Про підприємства в
Украіні» підприємство може бути створене в результаті виокремлення зі
складу діючого підприємства одного чи кількох структурних підрозділів, а
також на базі структурної одиниці діючих об’єднань згідно з рішенням їх
трудових колективів і за згодою власників або уповноваженого ними
органу. Під час виокремлення з підприємства одного чи кількох нових
підприємств до кожного з них переходять за розподільним актом (балансом)
у відповідних частинах майнові права і обов’язки реорганізованого
підприємства.

Реорганізація виділенням передбачає, що частина активів і пасивів
підприємства, яке реорганізується, передається правонаступнику або
кільком правонаступникам, утворюваним унаслідок реорганізації.
Підприємство, що реорганізується, продовжує свою фінансово-господарську
діяльність. Воно не втрачає статусу юридичної особи, а лише вносить
зміни до установчих документів згідно з чинним законодавством.

Коли йдеться про виокремлення, нова юридична особа (особи) створюється з
використанням лише частини належного реорганізованому підприємству
майна. Залишкова частина є базою для продовження господарської
діяльності. Етапи реорганізації підприємства виокремленням здебільшого
збігаються з тими, які були описані в разі реорганізації поділом.
Виняток становить останній етап, оскільки під час виокремлення
реорганізоване підприємство не виключається з державного реєстру.
Виокремлення засновників, якщо створюється юридична особа в результаті
виокремлення, є не обов’язковим. Засновником юридичної особи,
створюваної в результаті виділення, може бути реорганізоване
підприємство. При цьому новостворена юридична особа може бути дочірнім
підприємством.

48. Due Diligence.

В економічному розумінні ДД означає глибокий і комплексний аналіз всіх
аспектів діяльності підприємства: організаційних, правових, фінансових,
маркетингових, податкових, політичних, ринкових технологічних.

Необхідність проведення ДД виникає в таких випадках:

у процесі прийняття рішення про допуск цінних паперів для котирування на
біржі.

у разі залучення власного капіталу підприємствами, корпоративні права
яких не мають обігу на ринку.

у процесі реорганізації підприємств

у процесі санації підприємств.

ДД є необхідною передумовою прийняття рішення крупними компаніями щодо
придбання/поглинання інших підприємств.

Якщо реорганізація здійснюється в рамках фінансової санації
підприємства, то ДД здійснюється як складова санаційного аудиту.

Види ДД:

Фінансовий ДД – концентрується на перевірці фінансової діяльності та
бухгалтерського обліку підприємства, аналізу підлягають ключові позиції
звітності планових та бюджетних розрахунків. Основні акценти на факторах
вартості підприємства – ставка дисконтування, звітні та прогнозні
показники Кеш Флоу та ЧП. Отримана аналітична інформація служить основою
для оцінки вартості підприємства.

Правовий ДД – аналізує найбільш істотні правові аспекти
фінансово-господарської діяльності, питання пов’язані з відповідністю
діяльності антимонопольного законодавства, вимогам щодо ліцензування
окремих видів діяльності, виконання договірних зобов’язань.

Податковий ДД – перевіряються усі податкові аспекти здійснення
запланованих трансакцій, аналіз податкових декларацій та інших
документів, що характеризують планові податкові платежі.

Комерційний ДД – аналізу підлягають ринкові та технічні фактори
діяльності підприємства.

ДД менеджменту – оцінка якості менеджменту, організаційна структура та
можливості її удосконалення, системи мотивації персоналу та підвищення
кваліфікації.

Політичний ДД – політичні ризики, що пов’язані як з діяльністю
підприємства так і політичні ризики, що загрожують здійсненню
трансакції.

49. Необхідність та види оцінювання майна.

Важлива проблема, з якою доводиться часто стикатися у процесі санації,
реорганізації чи ліквідації підприємств, полягає в оцінюванні вартості
їх майна. Потреба в цьому постає в таких основних випадках.

«У разі банкрутства та ліквідації підприємства, коли оцінювання має на
меті визначити вартість ліквідаційної маси.

• Під час реорганізації підприємства — аби визначити базу для складання
передавального чи розподільного балансу, а також встановити пропорції
обміну корпоративних прав.

•У разі продажу підприємства як цілісного майнового комплексу —
визначити реальну ціну продажу майна.

•У разі застави майна та копи потрібно визначити кредитоспроможність
(мета оцінки — визначити реальну вартість кредитного забезпечення).

•У процесі санаційного аудиту з метою визначення санаційної спроможності
— щоб розрахувати ефективність санації.

• Під час приватизації майна державних підприємств — знайти початкову
ціну продажу об’єкта приватизації.

Оцінювання вартості майна підприємства належить до найскладніших
фінансових проблем. З метою вироблення уніфікованих підходів до
методології та порядку проведення оцінювання в 1981 році був створений
Міжнародний комітет зі стандартів оцінки вартості майна. Ним було
розроблено ряд стандартів та правил оцінювання:

МСО 1: Ринкова вартість як база оцінки.

МСО 2: Бази оцінки, відмінні від ринкової вартості.

МСО 3: Оцінка з метою фінансової звітності і суміжної документації.

МСО 4: Оцінка забезпечення позики, застави і боргових зобов’язань.

Правило № 1. Концепція оцінки діючого підприємства.

Правило № 2: Врахування токсичних і шкідливих речовин при оцінці.

Правило № 3: Оцінка основних засобів, машин та устаткування.

Правило №4: Оцінка бізнесу.

Згідно з вітчизняним законодавством, оцінюючи майно підприємства, слід
керуватися Методикою оцінювання вартості майна під час приватизації.
Встановлено, що для майна, яке продається на аукціоні, оцінна вартість є
початковою. Для оцінювання уповноважені на це органи (власники майна,
арбітражний керуючий, Фонд державного майна) мають право залучати на
підставі договору експертів з оцінювання майна. Відповідно, розрізняють
два способи оцінювання: масове та експертне.

Масове оцінювання майна — це визначення вартості майна з використанням
стандартної методології та стандартного набору вихідних даних без
залучення експертів. Експертне його оцінювання полягає у визначенні
оцінонної вартості майна експертом відповідно до договору із замовником.

Оцінюючи майно, слід додержувати певних принципів До основних принципів
оцінювання вартості майна підприємства слід віднести такі1.

«Принцип заміщення — полягає в тому, що покупець не заплатить за об’єкт
ціну, яка перевищує існуючу мінімальну ціну майна з аналогічною
корисністю.

• Принцип корисності — зводиться до того, що об’єкт має вартість лише
тоді, коли він є корисним для потенційного власника. Корисність може
бути пов’язана з очікуванням майбутніх доходів чи інших вигод.

•Принцип оптимального розміру — полягає в тому, що найвищим попитом
користуються об’єкти оптимальних розмірів.

•Принцип зміни вартості — вартість об’єкта оцінювання постійно
змінюється зі зміною внутрішнього стану та під дією зовнішніх чинників.

Принцип ефективного використання — серед усіх можливих варіантів
експлуатації об’єкта вибирається той, що забезпечує найефективніше
використання його функціональних характерне гик.

Принцип розумної обережності оцінок — оцінювач має критично (із розумним
упередженням) ставитися до всієї інформації, яку йому надає
адміністрація об’єкта оцінювання, і, по змозі, перевіряти цю інформацію,
звертаючись до незалежних джерел.

•Принцип альтернативності оцінок — використання різних методів
оцінювання та порівняння показників вартості, здобутих у результаті
застосування альтернативних методів.

Розглянемо найпоширеніші види оцінювання вартості підприємства в цілому
та його окремих майнових об’єктів. Вибір тою чи іншого методу залежить
від характеру об’єкта оцінювання.

Залежно від об’єкта розрізняють такі види експертного оцінювання майна:

експертне оцінювання цілісних майнових комплексів підприємств;

експертне оцінювання акцій (часток, паїв) у статутних фондах
господарських товариств;

експертне оцінювання нематеріальних активів;

експертне оцінювання рухомого майна;

експертне оцінювання нерухомості.

Особливо складно оцінити вартість підприємства як цілісного майнового
комплексу, а також корпоративні права суб’єкта господарювання, якщо ці
права не котируються на біржі.

50. Майно як об’єкт оцінки.

Об’єкт оцінки – майно та майнові права, які підлягають оцінки. Об’єкти
оцінки класифікуються за різними ознаками:

об’єкт оцінки у матеріальній формі нерухомого майна. Нерухоме майно –
земельна ділянка з поліпшеннями або без них, які з нею нерозривно
пов’язані, будівлі, споруди, їх частини, а також інше майно, що згідно
із законодавством належать до нерухомого майна. Рухоме майно –
матеріальні об’єкти, які можуть бути переміщенні без заподіяння їм
шкоди. До рухомого майна належать майно у матеріальній формі, які не є
нерухомістю.

Об’єкти оцінки у нематеріальній формі – об’єкти оцінки, які не існують у
не матеріальній формі, але дають змогу отримувати певну економічну
вигоду. До об’єктів у нематеріальній формі належать фінансові інтереси,
а також інші майнові права.

Об’єкти у формі цілісного майнового комплексу – об’єкти, сукупність
активів, які дають змогу проводити певну господарську діяльність.
Цілісними майновими комплексами підприємства, структурні підрозділи.

51. Ринкова та ліквідаційна вартість об’єкта оцінювання.

Ринкова вартість – вартість за яку можливе відчуження об’єкта оцінки на
ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеної між покупцем
та продавцем після проведення відповідного маркетингу за умови, що кожна
із сторін діяла із знанням справи, розсудливо і без примусу.

Ліквідаційна вартість – вартість яка може бути отримана за умови продажу
об’єкта оцінки у строк що є значно коротшим від строку експозиції
подібного майна, протягом якого воно може бути продане за ціною яка
дорівнює ринковій вартості.

Строк експозиції – строк, протягом якого об’єкт оцінки може бути
виставлений для продажу на ринку за найвищою ціною.

52. дохідний підхід в оцінці майна.

Оцінка вартості підприємства зщ використанням дохідного підходу
грунтується на визначенні лише реальної вартості очікуваних вигод
(доходів, грошових потоків) від володіння корпоративними правами
підприємства. В основі підходу лежить теза, що метою вкладання капіталу
інвестора у купівлю підприємства перед усім є отримання стабільних
доходів. В рамках цього підходу використовують 2 основні методи:

дисконтування грошових потоків;

визначення капіталізованої вартості доходів.

Згідно з методом дисконтування грошових потоків вартість об’єкта оцінки
об’єкта прирівнюється до сумарної теперішньої вартості майбутніх чистих
грошових потоків (Cash-Flow) або дивідендів, які можна отримувати в
результаті володіння підприємством, зменшеної на величину зобов’язань
підприємства та збільшення на вартість надлишкових активів.
Капіталізація передбачає трансформацію доходів у вартість. Для
визначення вартості підприємства цим методом, характерний для
підприємства рівень доходів переводиться у вартість шляхом його ділення
на ставку капіталізації. Метод доцільно використовувати для оцінки
вартості підприємств з стабільними доходами чи стабільними темпами їх
зміни. У разі стабільних доходів для оцінки рекомендується
використовувати формулу так званої довічної ренти:

ВМк = П/Квк, де

ВМк – вартість підприємства за методом капіталізації доходу

П – очікувані доходи підприємства, які підлягають капіталізації

Квк – ставка капіталізації (=ставці вартості власного капіталу).

Ставка капіталізації – дільник, який використовується проведення доходу
у вартість. При оцінці вартості підприємства цими методами дані про
вартість, склад і структуру активів безпосередньо не впливають на
оцінку, а використовуються лише інформація про здатність активів
генерувати доходи.

53. Майновий підхід в оцінці майна.

Згідно з майновим підходом вартість підприємства розраховується як сумма
вартостей усіх активів (основних засобів, запасів, вимог, нематеріальних
активів, тощо), що складають ціннісний майновий комплекс, за мінусом
зобов’язань. Основним джерелом інформації за даного підходу є баланс
підприємства. У рамках цього підходу розрізняють такі основні методики:

оцінка за відповідною вартістю активів (витратний підхід)

метод розрахунку чистих активів;

розрахунок ліквідаційної вартості;

розглянемо детальніше на методі витратного підходу.

Метод оцінки за відповідною вартістю досить часто використовується в в
ході оцінки майна під час приватизації державних підприємств. Зазначимо,
що використання даного методу є виправданим, якщо балансова та ринкова
вартість активів істотно не відрізняється між собою.

До основних недоліків методу слід віднести те, що на практиці балансова
вартість, активів майна ніколи не відповідає їх ринковій вартості.

Достовірність оцінки підвищується, якщо отриману вартість скоригувати на
приховані прибутки чи збитки підприємства.

54. Порядок оцінки вартості майна.

Щоб «правильно організувати роботу з оцінювання вартості майна,
необхідно додержувати певної послідовності дій, вибравши оптимальну для
конкретного об’єкта методику оцінювання. Загалом оцінювання вартості
майна підприємства складається з таких етапів:

1. Збір інформації про об’єкт оцінювання.

2. Інвентаризація майна.

3. Аудиторська перевірка фінансової звітності підприємства.

4. Складання акта обстеження та технічного стану об’єкта оцінювання.

5. Експертне або масове оцінювання.

6. Складання акта оцінювання вартості майна або звіту про його експертне
оцінювання та висновків експерта про оцінну (ліквідаційну) вартість
майна.

7. Затвердження результатів оцінювання.

55. Інвентаризація майна як необхідна передумова оцінювання його
вартості.

Найважливішою складовою процесу оцінювання вартості майна підприємства є
інвентаризація, здійснювана з урахуванням вимог Положення про
інвентаризацію майна. Головна мета інвентаризації — визначити наявність
і стан майна за даними бухгалтерського обліку, урегулювати
інвентаризаційні різниці та відбити результати інвентаризації в
передавальному (розподільному) балансі,

Отже, з допомогою інвентаризації встановлюється наявність основних
фондів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, цінних
паперів, грошових коштів та документів, визначаються обсяги
незавершеного виробництва в натурі і перевіряється їх відповідність
даним бухгалтерського обліку.

Перш ніж перевіряти наявність цінностей, інвентаризаційна комісія
зобов’язана:

обпломбувати підсобні приміщення та інші місця зберігання цінностей, де
є окремі входи та виходи:

перевірити справність усіх приладів для вимірювання маси;

одержати останні на момент інвентаризації реєстри прибуткових і
видаткових документів або звітів про рух товарно-матеріальних цінностей
і коштів.

Особи, які відповідають за зберігання цінностей, дають розписки про те,
що до початку інвентаризації всі прибуткові та видаткові документи на
цінності здано до бухгалтери, що всі цінності, які надійшли під їх
відповідальність, оприбутковані, а ті, що вибули, списані на видатки
Такі самі розписки дають особи, які мають кошти на придбання або
доручення на одержання цінностей

Наявність цінностей під час інвентаризації встановлюється обов’язковим
підрахунком, зважуванням, вимірюванням Масу (об’єм) матеріалів
визначають на підставі вимірювань і технічних розрахунків. Акти
вимірювань і розрахунки додаються до описів.

Інвентаризація фактичних залишків товарно-матеріальних цінностей має
відбуватися у присутності матеріально відповідальних осіб підприємства,
майно якого оцінюється. Забороняється проводити інвентаризацію в
неповному складі інвентаризаційної комісії та заносити до опису дані про
залишки цінностей зі слів матеріально відповідальних осіб або за даними
обліку без перевірки їх наявності.

Під час інвентаризації основних засобів перевіряється наявність
технічних паспортів або іншої технічної документації, документів на
основні засоби, що здані або прийняті підприємством в оренду, на
зберігання та в тимчасове користування. За відсутності цих документів
потрібно скласти й оформити належним чином нові.

Якщо виявлено не взяті на облік об’єкти, а також такі, щодо яких в
облікових реєстрах відсутні деякі дані або наведені неправильні,
інвентаризаційна комісія має поповнити інвентаризаційний опис або внести
до нього належні зміни.

Об ‘єкти, які не взято на облік і виявлено під час інвентаризації, мають
бути оцінені відповідно до сучасної вартості відтворення, а знос
визначено за дійсним технічним станом об ‘єктів з оформленням відомостей
про оцінювання та знос відповідними актами.

Основні засоби вносяться до інвентаризаційного опису за найменуванням
відповідно до основного призначення об’єкта із зазначенням інвентарного
номера, виготовлювача, року випуску га інших відомостей. Основні засоби,
які непридатні до експлуатації і не підлягають відновленню, включаються
до окремого інвентаризаційного опису. Списують такі об’єкти згідно з
установленим порядком.

Виробничі запаси (товарно-матеріальні цінності) вносяться до
інвентаризаційних описів за кожним окремим найменуванням. Під час їх
інвентаризації встановлюється наявність сировини, матеріалів, палива,
покупних напівфабрикатів, тари, запасних частин, малоцінних та
швидкозношуваних предметів, товарів, готової продукції та інших
матеріальних цінностей.

На товарно-матеріальні цінності, що належать іншим підприємствам або
організаціям і перебувають на відповідальному зберіганні, складається
окремий інвентаризаційний опис, в якому робиться посилання на відповідні
документи, що підтверджують прийняття цих цінностей на відповідальне
зберігання.

В інвентаризаційних описах малоцінних і швидкозношуваних предметів
зазначається їх найменування і первісна вартість. Такі предмети, якщо
вони перебувають в експлуатації, інвентаризуються за їх
місцезнаходженням та відносно осіб, на відповідальному зберіганні в яких
вони перебувають.

Інвентаризація незавершеного виробництва має визначити наявність
незавершених виробів, що перебувають у виробництві, комплектність
незавершеного виробництва, його залишок за анульованими чи зупиненими
замовленнями. Фактична собівартість незавершеного виробництва
визначається за галузевими інструкціями щодо обліку і калькулювання
собівартості продукції

Інвентаризація коштів на розрахункових, поточних, валютних, спеціальних
та інших рахунках, на акредитивах, а також заборгованості за позичками
банків полягає в тому, що залишки сум за даними бухгалтерського обліку
підприємства звіряють із даними виписок банку.

До окремого акта інвентаризації вносяться дані про довготермінові та
короткотермінові фінансові вкладення в цінні папери (акції, облігації
тощо), депозити, статутні фонди інших підприємств. Ці кошти
інвентаризуються перевіркою наявності цінних паперів, а також перевіркою
засновницьких та інших документів щодо наведених там відомостей про паї
і вклади до статутних фондів спільно створених підприємств та на
депозити. В акті інвентаризації вказується назва фінансового вкладення
(акції, облігації, паї, депозити і т. ін.), дата і термін вкладення,
номер і серія цінних паперів, назва документа, що підтверджує фінансові
інвестиції (засновницький договір, інші угоди, виписки банків, накладні
на передання устаткування і г. ін.), сума, вид вкладення.

Під час Інвентаризації розрахунків з покупцями та Іншими дебіторами
складаються акти інвентаризації звірки розрахунків, що надсилаються для
підтвердження дебіторам. Дебітори зобов’язані протягом 10 днів від дня
одержання актів підтвердити залишок заборгованості або повідомити свої
заперечення.

Фінансова криза на підприємстві: причини та наслідки виникнення.

Банкрутство підприємств — це наслідок глибокої фінансової кризи. Під
фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства
та обмежених можливостей впливу

його керівництва на фінансові відносини. На практиці з кризою, як
правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства
підприємства] діяльність його в неприбутковій зоні або брак у фірми
потенціалу для успішного функціонування. З позиції фінансового
менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його неспроможності
здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності.
Фінансову кризу на підприємстві характеризують за трьома параметрами:
джерела (фактори) виникнення; вид кризи; стадія розвитку кризи.
Ідентифікація даних ознак уможливлює правильне визначення діагнозу
фінансової не спроможності підприємства та підбір найефективніших
санаційних заходів. Для цього передовсім необхідно ідентифікувати
причини фінансової неспроможності суб’єкта господарювання.

Фактори, які можуть зумовити фінансову кризу на підприємстві, поділяють
на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності
підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від
підприємства).

Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть
бути:

спад кон’юнктури в економіці в цілому;

зменшення купівельної спроможності населення;

значний рівень інфляції;

нестабільність господарського та податкового законодавства;

нестабільність фінансового та валютного ринків;

посилення конкуренції в галузі;

криза окремої галузі;

сезонні коливання;

посилення монополізму на ринку;

дискримінація підприємства органами влади та управління;

політична нестабільність у країні місцезнаходження підпри

ємства або в країнах підприємств—постачальників сировини (спо

живачів продукції»);

конфлікти між засновниками (власниками).

Можна навести досить багато ендогенних факторів фінансової кризи. З
метою систематизації їх можна об’єднати в такі блоки:

Низька якість менеджменту.

Вади в організаційній структурі.

Низький рівень кваліфікації персоналу.

Недоліки у виробничій сфері.

Прорахунки в галузі постачання.

Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції.

Прорахунки в інвестиційній політиці.

Брак інновацій та раціоналізаторства.

Дефіцити фінансування.

Цілковитий брак контролінгу або незадовільна робота його служб.

Типовими наслідками впливу названих причин та факторів на
фінансово-господарський стан підприємства є:

утрата клієнтів та покупців готової продукції;

зменшення кількості замовлень та контрактів з продажу продукції;

неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;

зростання собівартості та різке зниження продуктивності праці;

збільшення неліквідних оборотних засобів та наявність надмірних запасів;

виникнення внутрішньовиробничих конфліктів та зростання плинності
кадрів;

підвищення тиску на ціни;

суттєве зменшення обсягів реалізації та, як наслідок, недоодержання
виручки від реалізації продукції.

Виділяють такі види криз:

стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал
та бракує довгострокових факторів успіху);

криза прибутковості (перманентні збитки «з’їдають» власний капітал, і це
призводить до незадовільної структури балансу);

криза ліквідності (коли підприємство є неплатоспроможним або існує
реальна загроза втрати платоспроможності).

56. Підстави для порушення та порядок провадження справи про
банкрутство.

Порядок провадження справи про банкрутство:

1) подання заяви про порушення справи про банкрутство (кредитори, в т.ч.
органи ДПА, боржник, об’єднана заява кредиторів).

Справа про банкрутство порушується, якщо безспірні вимоги кредитора до
боржника складають не менше 300 мін. з/п, і якщо вони не були задоволені
боржником протягом 3 міс. після встановленого строку.

Боржник у раз неплатоспроможності та за наявності майна достатнього для
погашення судових витрат може звернутися про порушення справи про
банкрутство у таких випадках:

якщо задоволення вимог 1 або кількох кредиторів призведе до неможливого
виконання грошових зобов’язань перед ін. кредиторами;

якщо при ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства
боржник не в змозі задовільнити грошові вимоги кредитора;

за наявності концепції санації та необхідності часу для її реалізації.

2) ухвала про порушення у справі про банкрутство (через 5 днів після
заяви). Ухвалою призначається розпорядник майна, дата проведення,
мораторій на задоволення вимог кредиторів;

3) підготовче засідання господарського суду (не пізніше 30 днів після
заяви).

На цьому засіданні проводиться оцінка відзиву боржника, призначення
проведення експертизи фінансового стану боржника, зясування ознак
неплатоспроможності, зобовязання заявника подати до офіційного
друкарських органів оголошення про порушення справи про банкрутство,
призначення дати складання розпорядником майна реєстру вимог кредитора,
дати попереднього засідання суду, дати складання перших загальних зборів
кредиторів, дати засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про
санацію боржника чи його банкрутство.

4) попереднє засідання суду (не пізніше 3 міс. після підготовчого
засідання): розгляд реєстру вимог кредиторів, які включені розпорядником
майна до реєстру вимог кредиторів та затвердження реєстру, призначення
дати проведення зборів кредиторів;

5) проведення зборів кредиторів та призначення комітету кредиторів,
звернення до господарського суду з клопотанням про:

відкриття процедури санації боржника

укладення мирової угоди

визнання боржника банкрутом

відкриття ліквідаційної процедури

57. Арбітражний керуючий: функції та обов’язки.

Реалізація заходів у рамках антикризового менеджменту покладається на
арбітражних керуючих при виконанні ними функцій керуючого санацією.
Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор)
— фізична особа, яка має вищу юридичну чи економічну освіту та ліцензію,
видану в установленому законодавством порядку. Як керуючий санацією,
арбітражний керуючий реалізує комплекс заходів, спрямованих на виведення
підприємства з фінансової кризи, здебільшого за рішенням господарського
суду.

Керуючий санацією призначається господарським судом одночасно з
винесенням ухвали про санацію боржника. Порядок узгодження кандидатури
керуючого санацією, його основні функції, завдання та повноваження
регламентовані Законом України «Про відновлення платоспроможності
боржника або оголошення його банкрутом». Керуючим санацією може бути
особа, яка має повноваження розпорядника майна, або керівник
підприємства, якщо на це є згода комітету кредиторів та (або)
інвесторів. Фактично з дня винесення ухвали про санацію вся повнота
управління підприємством переходить до керуючого санацією. Водночас
повноваження керівника боржника припиняються. Власники підприємства не
можуть обмежувати повноваження керуючого санацією, а органи управління
протягом трьох днів з дня прийняття рішення про санацію та призначення
керуючого зобов’язані забезпечити передання йому бухгалтерської та іншої
документації боржника, печаток і штампів, матеріальних та інших
цінностей.

58. Комітет кредиторів та його повноваження.

Збори кредиторів вважаються повноважними незалежно від кількості голосів
кредиторів, які беруть участь у зборах, якщо всі вони отримали
повідомлення про час і місце проведення зборів. Кредитори мають зборах
кількість голосів пропорційно до суми їхніх вимог включених до реєстру
вимог кредиторів та кратно 1000 грн. Рішення вважається прийнятим, якщо
за нього висловилась більшість голосів кредиторів присутніх на зборах.
До компетенції зборів кредиторів належить:

прийняття рішення про вибір членів комітету кредиторів;

кількісний склад комітету, його повноваження;

звернення в суд з клопотанням про відкриття процедури санації, відкриття
ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражним керуючим.

59. Фінансове забезпечення фінансових процедур.

За відсутності пропозицій про проведення санації або незгоди кредиторів
з умовами її проведення господарський суд визнає боржника банкрутом і
відкриває ліквідаційну процедуру.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 місяців. З моменту
визнання боржника банкрутом припиняється підприємницька діяльність
боржника, до ліквідаційної комісії переходить право розпоряджатися
майном банкрута й усі його права та обов’язки, відомості про фінансовий
стан не вважаються комерційною таємницею.

Ліквідаційна маса – це сукупність усіх видів майнових активів банкрута,
що належать йому на правах власності або повного господарського відання.

60. Розподіл виручки від продажу ліквідаційної маси. Черговість
задоволення вимог кредиторів.

Ліквідаційна маса – це сукупність усіх видів майнових активів банкрута.

У разі розподілу виручки від продажу ліквідаційної маси у першу чергу
покриваються витрати пов’язані з провадженням справи про банкрутство в
суді та з роботою ліквідаційної комісії, а також задовольняються вимоги
кредиторів забезпечені заставою.

Майно банкрута, яке є предметом застави включається до ліквідаційної
маси, але використовується для першочергового задоволення вимог
першодержателя.

Черговість задоволення вимог кредиторів:

витрати пов’язані зі сплати державного мита й оплати оголошення стосовно
справи про банкрутство;

витрати арбітражного керуючого пов’язані з виконанням його функцій (як
розпорядника майна чи ліквідатора);

витрати на оплату праці арбітражних керуючих а також експертів,
оцінників.

У 2-гу чергу виконуються зобовязання перед працівниками
підприємства-банрута.

У 3-тю чергу задовольняються вимоги щодо сплати місцевих і державних
податків.

У 4-ту чергу задовольняються вимоги кредиторів незабезпечені заставою.

У 5-ту чергу – вимоги членів трудового колективу щодо повернення внесків
до статутного капіталу.

У 6-ту чергу – решта вимог, в т.ч. власників корпоративних прав.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються з надходженням на рахунок
коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог
попередньої черги. Коли майна бракує для повного задоволення вимог
однієї черги претензії задовольняються пропорційно.

61. Ліквідація підприємства та ліквідаційний баланс.

Ліквідаційний баланс – це такий баланс, який складається після виконання
ліквідаційної процедури – реалізації майнових об’єктів, що входять до
складу ліквідаційної маси і необхідних для повного задоволення претензій
кредиторів та розподілу виручених сум між кредиторами.

Етапи ліквідації підприємства:

прийняття рішення про ліквідацію підприємства і призначення ліквідатора
органом, що прийняв рішення про ліквідацію;

подання заяви в ДПА про зняття з податкового обліку, складання
декларації і звітів;

ліквідаційна комісія виконує свої функції і звертається в банк із заявою
про закриття всіх банківських рахунків. Складається проміжний
ліквідаційний баланс;

документарна перевірка з боку ДПА;

після проведення перевірки за відсутності заборгованості перед бюджетом,
податковим органом підприємство знімається з обліку;

розгляд і затвердження ліквідаційного балансу;

ухвала про ліквідацію юридичної особи;

здача до відповідного органу ВС печаток і штампів. Здача до архіву
документів, які підлягають довгостроковому зберіганню;

подання до органу…………………………. заяви про скасування
державної реєстрації підприємства;

виключення підприємства із державного реєстру.

62. Санація за рішенням господарського суду.

Підставою для прийняття рішення господарським судом про проведення
санації боржника після порушення справи про банкрутство може бути:

Санаційна спроможність боржника, тобто наявність обґрунтованої
санаційної концепції.

Наявність реальних можливостей виконання плану санації,

тобто відновлення платоспроможності підприємства-боржниката його
наступної успішної виробничо-господарської діяльності.

Наявність сенатора, який має достатньо фінансових ресурсів для
фінансового оздоровлення боржника.

Кредитори можуть увійти з клопотанням про проведення санації, коли після
опублікування в засобах масової інформації оголошення щодо порушення
справи про банкрутство підприємства надійшли пропозиції від осіб, які
бажають узяти участь у санації боржника. Фізичні та юридичні особи, які
виявили бажання стати сенаторами, мають, як було вже сказано, подати
заяву до господарського суду з письмовою гарантією погашення боргів
боржника.

Для санатора мотиваційними стимулами можуть бути такі:

здобуття контролю над підприємством-боржником;

ефект синергізму, пов’язаний з новими можливостями внутрішньої
кооперації, диверсифікації продукції або ринків збуту товарів;

збереження надійного постачальника сировини та матеріалів чи споживача
своєї продукції тощо;

приватизація підприємства, якщо воно належить до державної форми
власності.

63. Поняття мирової угоди, порядок її укладання.

Мирова угода – це процедура досягнення домовленості між боржником і
кредиторами щодо пролонгації строків сплати суми боргів. У проекті
мирової угоди надаються пропозиції:

форми платіжних поступок кредиторів (списання чи пролонгація);

бажаний період пролонгації заборгованості;

бажана сума списання боргу;

квота початкового погашення заборгованості.

Мирова угода між боржником і кредитором може бути укладена на будь-якому
етапі провадження справи про банкрутство, в т.ч. якщо боржник визнаний
банкрутом.

МУ не може бути укладена після розрахунку з кредиторами у процедурі
ліквідації. Вона може стосуватися лише вимог забезпечених заставою,
другої та наступної черги кредиторів.

Для осіб, які не дали згоду на укладання МУ не можуть бути встановлені
умови, гірші ніж для тих, які підтримали укладання МУ.

Від імені боржника угоду підписує курівникк або арбітражний керуючий.
Від імені кредиторів – голова комітету кредиторів. Угода підлягає
затвердженню господарським судом. Для цього не пізніше 5 днів з дня
укладання угоди подаються такі документи:

заява про затвердження МУ;

текст МУ;

протокол засідання комітету кредиторів на якому було прийнято рішення
про МУ;

список кредиторів;

зобовязання боржника з відшкодування витрат віднесених до 1 черги;

письмові заперечення кредиторів, які не брали участі в голосуванні про
укладання МУ.

Затвердження МУ є підставою для зупинення справи про банкрутство.
Визнання МУ недійсною є підставою для відновлення провадження справи про
банкрутство.

64. Поняття, ознаки, мотиви та цілі прихованого, фіктивного та умисного
банкрутства.

Приховане банкрутство – це навмисне приховання факту стійкої фінансової
неспроможності через подання недостовірних даних. Згідно з кримінальним
Кодексом умисне, приховане громадянином, засновником, службовими особами
підприємства своєї стійкої фінансової неспроможності шляхом подання
недостовірних відомостей, якщо це завдало великої матеріальної шкоди
кредиторові карається штрафом від 2 до 3 тис неоподатковуваних
мінімумів, або обмеження волі до 2 років із позбавленням права обіймати
певні посади до 3 років.

Фактичне приховання банкрутства визначається такими ознаками:

надання кредитору неправдивих даних про фінансовий стан;

причинний зв’язок подання таких даних.

Фіктивне банкрутство визнається завідома неправдивої інформації до суду
про нездатність виконати зобовязання перед кредиторами і державою.
Згідно з Кримінальним Кодексом завідома неправдива офіційна заява
громадянина про фінансову неспроможність виконання вимог перед
кредиторами та бюджетом, якщо такі дії завдали великої матеріальної
шкоди карається від 750-2000 неоподатковуваних мінімумів або позбавлення
волі до 3 років. Матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у 500 і
більше разів перевищує неоподатковуваний доход громадян.

Умисне банкрутство визнається стійка неплатоспроможність підприємства
викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи,
якщо це завдало істотної шкоди інтересам держави чи кредиторів. Згідно з
Кримінальним Кодексом України доведення до банкрутства, умисне з
корисливих мотивів вчинення власником або службовими особами
підприємства, дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності
підприємства, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи
кредитору, карається штрафом від 500-800 неоподатковуваних мінімумів,
або обмеження волі до 3 років з позбавленням права обіймати певні посади
до 3 років.

65. Банкрутство місто утворюючих та особливо небезпечних підприємств.

Місто утворюючими підприємствами визнаються юридичні особи, кількість
працівників яких з урахуванням членів їх сімей складає не менше половини
населення адміністративно – територіальної одиниці, в якій розташоване
підприємство.

Підприємства, кількість працівників яких перевищує 5 тис осіб для цілей
санації та банкрутства прирівнюються до місто утворюючих.

Особливо небезпечними підприємствами є підприємства вугільної, гірничо –
добувної, атомної, хімічної, хіміко – металургійної, нафто – переробної
і ін галузей, припинення діяльності яких потребує проведення спеціальних
заходів, щодо запобігання заподіяння шкоди життю та здоровю громадян,
майну, спорудам, навколишньому природньому середовищу.

Докази, що підтверджують належність боржників до місто утворюючи, чи
особливо небезпечних надають боржники….

При розгляді справи про банкрутство цієї категорії підприємств учасником
справи визначається орган місцевого самоврядування та центр органу
виконавчої влади (міністерство) до компетенції, якого відноситься
діяльність підприємства.

Якщо комітетом кредиторів не прийнято рішення про санацію боржника, суд
може винести ухвалу про санацію за клопотанням органу місцевого
самоврядування за умови укладання ними з кредиторами договору поруки за
зобов’язаннями боржника.

У разі невиконання зобовязання боржником поручителі несуть солідарну
відповідальність за зобов’язаннями боржника перед кредиторами.

З метою задоволення вимог кредиторів в процедурі санації може бути
здійснено продаж майна боржника.

Строк санації може бути продовжено господарським судом до 10 років зща
умови укладання договору поруки.

Специфіка санації та банкрутства місто утворюючих підприємств:

збереження робочих місць, не менше 70% працівників;

забезпечення пере підготовлення чи працевлаштування працівників
підприємства;

якщо майно підприємства як цілісний майновий комплекс не було продано на
конкурсі воно підлягає продажу на аукціоні.

Специфіка санації та банкрутства особливо небезпечних підприємств:

для задоволення вимог кредиторів у процедурі санації, може бути
здійснено продаж майна лише як цілісного майнового комплексу шляхом
проводження конкурсу;

обов’язкові умови конкурсу:

забезпечення умов щодо підтримання безпеки виробничої діяльності;

збереження робочих місць не менше як для 70% працівників;

зобов’язання покупця щодо перепідготовки працівників;

Особливо небезпечні підприємства не підлягають продажу на аукціоні:
вимоги кредиторів задовольняються в порядку черговості з урахуванням
особливості, що в 3-тю чергу також задовольняються вимоги щодо
відшкодування витрат на заходи із запобігання можливої шкоди громадянам,
майну.

66. Особливості санації та банкрутства с/г підприємств.

Під с/г підприємствами розуміють юридичні особи, основним видом
діяльності яких є вирощування с/г продукції, виручка яких від реалізації
яких складає не менше 50%

Специфіка санації с/г підприємств:

рішення про звернення з клопотанням до суду про санацію приймається
комітетом кредиторів за участю представника органу місцевого
самоврядування;

санація вводиться на строк до закінчення періоду с/г робіт з урахуванням
часу необхідного для реалізації с/г продукції (строк до 15 міс.)

якщо протягом санації фінансовий стан с/г підприємства погіршився у
зв’язку із стихійним лихом і ін несприятливими умовами строк санації
може бути продовжено на 1 рік.

Особливості ліквідаційної процедури с/г підприємств:

переважне право на придбання об’єктів нерухомості, які використовуються
для цілей с/г виробництва належить с/г підприємству розташованій в даній
області;

рішення щодо земельних ділянок, що є у власності підприємства банкрута
приймається відповідно до земельного кодексу України, за яким переважне
право на отримання земельних ділянок поруч з населеним пунктом мають
власники земельних часток, які проживають у цих населених пунктах;

не с/г угіддя розподіляються у відповідності до установчих документів
с/г підприємств;

при введенні процедури розпорядження майном боржника, аналіз фінансового
стану с/г підприємств має здійснювати з урахуванням сезонності
виробництва і його залежності від природних кліматичних умов.

Фермерське господарство несе відповідальність за своїми зобов’язаннями у
межах майна, яке є власністю цього господарства. Підставою для визнання
фермерського господарства банкрутом є його неспроможність задовольнити
протягом 6 міс. вимоги кредиторів та зобов’язання щодо сплати податків і
зборів.

67. Особливості санації та банкрутства страховиків.

Санація страховика може здійснюватися за рішенням:

власників чи менеджменту (досудова санація);

уповноваженого органу, що здійснює державний нагляд за страховою
діяльністю;

господарського суду у процесі провадження справи про банкрутство.

Примусова санація за рішенням уповноваженого органу вводиться у разі:

невиконання страховиком зобов’язань перестрахувальниками протягом 3
міс.;

недосягненням страховою компанією визначеного законом розміру статутного
капіталу.

Примусова санація страхової компанії передбачає:

проведення комплексної перевірки фінансово господарської діяльності;

встановлення заборони на вільне користування майном страховика та
прийняття страхових зобов’язань без дозволу уповноваженим органом;

встановлення обов’язковим для виконання графіка розрахунків із
страхувальниками;

прийняття рішення про реорганізацію страховика.

У разі санації страховика у судовому порядку для відновлення
платоспроможності план санації може передбачати продаж майна страховика
як цілісного майнового комплексу.

Цілісний майновий комплекс страховика може бути проданий у разі згоди
покупця взяти на себе зобов’язання за договорами страхування.

Покупцем цілісного майнового комплексу страховика може бути тільки
страховик.

Порядок санації та банкрутства страховика врегульовано ЗУ „Про
страхування” і ЗУ „Про відновлення платоспроможності боржника або
оголошення його банкрутом”.

Специфіка банкрутства страхової компанії:

учасником провадження справи про банкрутство є державний орган у справах
нагляду за страховою діяльністю. Представники цього органу включаються
до складу ліквідаційної комісії;

за визнанням страховика банкрутом всі договори страхування за якими
страховий випадок не настав припиняються;

страхувальники мають право вимагати повернення частини виплаченої
страхової премії пропорційно різниці між строком на який був укладений
договір і строком протягом якого фактично діяв договір.

Порядок задоволення претензій кредиторів співпадає з черговістю
задоволення вимог кредиторів для звичайних підприємств. Особливості
стосуються лише вимог кредиторів 4 черги. Ці вимоги задовольняються в
такому порядку:

вимоги кредиторів за договорами обов’язкового страхування;

вимоги кредиторів за іншими договорами обов’язкового страхування;

вимоги ін. кредиторів страхувальників;………………..

вимоги ін кредиторів.

На вимоги страхувальника до страховика щодо здійснення страхових виплат
позовна давність не поширюється.

68. Санація та банкрутство професійних учасників ринку цінних паперів.

Професійна діяльність на ринку ц/п – це діяльність суб’єктів
господарювання для яких вона є виключною та банків з перерозподілу
фінансових ресурсів за допомогою ц/п та організаційному, інформаційному,
технічному, консультаційному і ін. видів обслуговування, випуску та
обігу ц/п.

На ринку ц/п можуть здійснюватись такі види професійної діяльності:

торгівля ц/п

депозитарна діяльність

розрахунково – клірингова діяльність

діяльність з управління активами, з ведення реєстру власників ц/п, по
організації торгівлі на ринку ц/п.

При розгляді справ про банкрутство учасників ринку ц/п, учасником
провадження у справі про банкрутство є державний орган з питань
регулювання ринку ц/п.

Розпорядник майна професійних учасників ринку ц/п має мати ліцензію
арбітражного керуючого та ліцензію, що видається державним органом з
питань регулювання ринку ц/п.

Особливості банкрутства професійних учасників ринку ц/п:

ц/п і ін. майно клієнтів, які передані в управління професійному
учаснику ринку і не перебуваються в його власності не включені до складу
ліквідаційної маси;

з дня введення процедури санації боржника чи визнання його банкрутом ц/п
клієнтів підлягають поверненню їм, якщо ін. не передбачено угодою
керуючого санацією або ліквідатора з клієнтом;

якщо вимоги клієнтів щодо повернення їм належних ц/п на пред’явника
одного виду, одного емітента перевищує кількість таких ц/п, що є у
розпорядженні учасника ринку ц/п повернення зазначених ц/п клієнтам
здійснюється пропорційно до вимог клієнтів.

вимоги клієнтів у незадоволеній їх частині видаються грошовими
зобов’язаннями і задовольняються в порядку черговості задоволення вимог
кредиторів;

при проведенні санації професійних учасників ринку ц/п керуючий санацією
має право передати ц/п, які є в розпорядженні боржника, ін. суб’єктів
підприємства, який має відповідну ліцензію професійного учасника ринку
ц/п.

69. Специфіка санації та банкрутства банків. Тимчасова адміністрація
банків.

Порядок санації і банкрутства банків регламентується ЗУ „Про банки та
банківську діяльність”. У разі загрози платоспроможності банку з метою
його фінансового оздоровлення НБУ призначає тимчасову адміністрацію.
Метою діяльності ТА та головним її завданням є приведення справ банку у
відповідність до чинного законодавства, відновлення платоспроможності,
забезпечення усунення порушень, причин і умов, які призвели до
погіршення фінансового стану.

Тимчасовий адміністратор має право:

продовжити або припинити будь – які операції банку;

виконувати будь-які дії, рішення від імені банку;

розривати будь-які угоди, які на думку ТА є збитковими чи непотрібними
для банку;

зупинити розподіл капіталу банку чи виплату дивідендів;

продавати активи і повернути пасиви банку з метою збереження
платоспроможності банку;

за згодою НБУ органу продаж чи реорганізацію банку.

Для створення сприятливих умов для санації НБУ має право введення
мораторію на задоволення вимог кредиторів. Мораторій передбачає:

заборону стягнення на підставі виконавчих документів;

припинення нарахування неустойки, ін фінансових санкцій.

Мораторій може бути введений на строк не більше 6 місяців.

Тимчасовим адміністратором може бути:

юридична особа, яка здійснює професійну діяльність щодо тимчасової
адміністрації або ліквідації банків, щодо надання аудиторських,
юридичних або консультаційних послуг і має не менше 3 працівників із
сертифікатом НБУ;

незалежний експерт (згідно з договором);

службовець НБУ призначений відповідним рішенням НБУ.

Діяльність ТА припиняється, якщо:

після закінчення строку дії повноважень тимчасового адміністратора;

у разі відкликання банківської ліцензії та прийняття рішення про
призначення ліквідатора;

у разі реорганізації банку.

Особливості ліквідації банку:

право звернення до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним і
його ліквідацію мають кредитори банку або НБУ;

при підготовці справи до розгляду суддя отримує обґрунтований висновок
НБУ щодо доцільності ліквідації банку або рішення про відкликання
банківської ліцензії і призначення ліквідатора;

з дня свого призначення ліквідності має повне право управляти і
контролювати банком, вживати будь-яких заходів для ефективної ліквідації
банку;

ліквідатором банку може бути:

фізична особа, яка відповідає вимогам що висуваються до ТА;

юридична особа, яка здійснює професійну діяльність щодо тимчасової
адміністрації і ліквідації банку.

Черговість задоволення вимог до банку. Кошти одержані від ліквідації
банку спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у такій черзі:

вимоги забезпечені заставою;

вимоги фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банку;

витрати пов’язані з роботою ліквідатора:

на оплату державного мита;

публікацію оголошення про ліквідацію банку;

на проведення аудиту оплату праці працівників залучення до ліквідації;

задовольняються вимоги вкладників фізичних осіб в частині перевищення
суми передбачені системою гарантування вкладів фізичних осіб;

ін вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на
рахунок коштів від продажу майна банку після повного задоволення вимог
попередньої черги.

За недостатності коштів одержаних від продажі майна банкрута для повного
задоволення вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно.

70. Банкрутство суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи.

Громадянин-підприємець може бути визнаний банкрутом. Він несе
відповідальність не лише в межах майна задіяного в підприємницькій
діяльності а й рештою приватного майна. До складу ліквідаційної маси не
включаються не лише майно на яке згідно з Цивільним кодексом не може
бути звернено стягнення. Загальна вартість такого майна не може
перевищувати 2000 грн.

Громадянин-підприємець, що перебуває у шлюбі відповідає за
зобов’язаннями усім своїм особистим майном і часткою у праві спільного
сумісного власності подружжя.

Якщо підприємець звертатись до суду із заявою про порушення справи про
банкрутство з власної ініціативи до заяви може бути доданий план
погашення боргів. За відсутності заперечень кредиторів, суд може
затвердити план, що є підставою для зупинення провадження у справі про
банкрутство на строк більше 3 місяців.

План погашення боргів має включати:

строк його виконання;

розмір суми, яка щомісячно залишається боржнику і членам його сімї на
споживання;

розміром суми, яка буде щомісячно направлятися на задоволення вимог
кредиторів.

Угоди громадянина-підприємця пов’язані з відчуженням майна
заінтересованим особам протягом року до порушення справи про банкрутство
можуть бути визнані судом недійсними за заявою кредиторів.

За наявності відомостей про відкриття спадщини суд має право призупинити
провадження у справі для вирішення питання про спадщини.

Кошти отримані від продажу майна громадянина банкрута вносять на рахунок
нотаріальної контори і використовуються за рішенням суду в такому
порядку: з початку відшкодовуються витрати пов’язані з провадженням у
справі про банкрутство;

Вимоги кредиторів задовольняються в такій черговості:

громадян перед якими підприємець несе відповідальність за заподіяння
шкоди життю та здоровю;

проводяться розрахунків, щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці
особам, які працюють за трудовим договором;

за зобов’язаннями забезпечені заставою;

щодо сплати податків і зборів;

проводяться розрахунків з ін. кредиторами.

У разі визнання громадянина – підприємця банкрутом протягом 5 років
після завершення розрахунків з кредиторами такий громадянин не
звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів.

PAGE

PAGE 13

Похожие записи