Шпаргалка

1.Еволюція наукових теорій економіки підприємства та їх загальна
характеристика.

В ек теорії сформувалися декілька концепцій підприємств, які х-ють
філософію його виникнення, діяльності та ліквідації. Не акцентуючи увагу
на управлінському аспекті функціонування підприємства можна виділити
наступні теорії підприємств:

1.неокласична. За нею підприємство розглядається як цілісний об’єкт,
який здійснює перетворення вхідних ек ресурсів в продукцію на основі
власного чи залученого капіталів. Модель підприємства визначається його
виробничою ф-цією, яка х-зує взаємозв’язок к-сті продукції від обсягів
витрачених ресурсів.

2.інституційна: Згідно цієї теорії підприємство виступає організацією,
яка створюється людьми для ефективного використання їх можливостей.
Основний акцент за цією теорією полягає в дослідженні взаємозв’язків і
різних форм існування ділових організацій, меж їх росту, можливих
варіантів вирішення проблем мотивації працівників, організації контролю
та планування.

3.еволюційна. На початку 80-тих рр. минулого ст. сформувалась еволюційна
теорія підприємства, яка зосереджує увагу на дослідженні проблематики
функціонування організації на певному ринку. Х-ним для даної теорії є
системне уявлення про підприємство, яке базується на двоїстому підході:

а) підприємство виступає членом ділового співтовариства, відчуває на
собі всі зміни цього товариства.

б) підприємство володіє власними традиціями в певній сфері діяльності,
певним обсягом і пропорціями ек ресурсів.

4.підприємницька: вона спирається на дослідження підприємства як на
сфері реалізації підприємницьких талантів та інноваційних ініціатив на
основі доступних для підприємця ек ресурсів. Модель підприємства за цією
теорією формується на основі взаємодії підприємців всіх рівнів, але
особливого значення здобувають внутрішньо-корпоративні механізми
використання підприємницьких талантів усіх працівників.

5.інтеграційна: в основу її покладена інтегруюча ф-ція підприємства, яка
полягає не в реалізації ек інтересів певних учасників, а в вибудовуванні
раціональної внутрішньої логіки функціонування підприємства.

Виходячи з теорій та моделей підприємств виділяють наступні підходи до
дослідження підприємств:

1.соціальний підхід: за цих підходом підприємство виступає соц
організацією, в якій працюють люди і виконують певні ціле направлені дії
у сформованому трудовому колективі.

2.технічний підхід: основний акцент науковці роблять на
техніко-технологічну базу підприємства як основу і невід’ємну частину
виробничого процесу.

3.юридичний: підприємство згідно підходу розглядається як закріплений у
законодавстві та інших нормативних актах спосіб поєднання різних видів
власності чи співпраці різних власників

4.економічний: з позиції підходу підприємство розглядається як ек
механізм трансформування капіталу з однієї форми в іншу, а також
отримання ек вигод на цій основі.

2.Сутність, функції та моделі здійснення підприємницької діяльності.

Підприємництво – це ініціативно – самостійна господарська комерційна
діяльність окремих фіз. і юр осіб, яка цілком зорієнтована на одержання
прибутку.

Виділяють такі ф-ції підприємницької діяльності:

1.творча – це генерування та активне використання новаторських ідей,
готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі.

2.ресурсна – формування та продуктивне використання власного капіталу, а
також різних видів ресурсів.

3.організаційно-супровільна – це практична організація маркетингу в-ва,
продажу та інших господарських справ.

Підприємництво або підприємницька діяльність завжди повинна
здійснюватися за наступними науково-обгрунтованими принципами:

1.вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності

2.самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір
постачальників сировини і споживачів продукції, залучення різних видів
ресурсів.

3.вільний найм підприємцем працівників

4.комерційний розрахунок та власний комерційний ризик

5.вільне розпорядження прибутку, який залишається підприємцю після
сплати податків, зборів ті інших платежів передбачених законом.

6.самостійне здійснення підприємцем зовнішньоек діяльності.

Традиційно існують 2 основні моделі підприємництва:

1.Класична модель – ця модель незмінно орієнтується на найефективніше
використання наявних ресурсів підприємства. За такої моделі дії
підприємця чітко окреслені, а саме:

а) аналітична оцінка наявних ресурсів

б) виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети

в) використання саме тієї можливості, яка здатна забезпечити максимально
ефективну віддачу від фінансових матеріальних і нематеріальних ресурсів.

2.Інноваційна – передбачає використання переважно інноваційних,
організаційно-управлінських, техніко-технологічних, соц-ек рішень у
сфері різномасштабного бізнесу. Практична реалізація цієї моделі повинна
спиратися на таку послідовність дій:

а)науково-обгрунтоване формулювання головної підприємницької мети

б)всебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища та пошук
альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької
ідеї

в)порівняльна оцінка власних матеріально-технічних і фінансових ресурсів
з ресурсами конкурентів

г)конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів
ресурсів

д)ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідні
ніші ринку

е)практична реалізація завдань інноваційного х-ру згідно з прийнятою
концепцією підприємницької діяльності.

3.Характеристика змісту, переваг та недоліків основних
організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності.

В Україні поширено здебільшого 3 основні організаційно-правові форми
підприємницької діяльності:

1)одноосібна власність

2)товариства (партнерства)

3)корпорації (акціонерні товариства).

1)Одноосібна власність – підприємство, власником якого є фіз. особа або
сім’я. Організаційно-економічні та соціальні переваги: а)простота
заснування; б)повна самостійність, свобода та оперативність дій
підприємця; в)максимально можливі спонукальні мотиви до ефективного
господарювання; г)гарантоване збереження комерційних таємниць.

Недоліки: а)труднощі із залученням великих інвестицій та одержанням
кредитів; б)повна відповідальність за борги; в)неможливість
спеціалізованого менеджменту; г)невизначеність терміну функціонування.

2)товариства (партнерства) – об’єднання власних капіталів кількох фіз.
або юр осіб за умов: однакового розподілу ризику і прибутку; спільного
контролю результатів бізнесу; безпосередньої участі в здійсненні
діяльності.

Переваги: а)широкі можливості виробничої та комерційної діяльності
б)збільшення фінансової незалежності й дієздатності в)велика свобода дій
та більша продуманість управлінських рішень г)можливість залучення до
управління товариством професійних менеджерів.

Недоліки: а)загроза окремим партнерам через солідарну відповідальність,
тобто можливість банкрутства через професійну некомпетентність одного з
партнерів; б)збільшення ймовірності господарського ризику через
недостатню передбачуваність процесу та результатів діяльності.

3) корпорації (акціонерні товариства) – підприємство, власниками якого є
акціонери, котрі мають обмежену відповідальність ( у розмірі свого
внеску в акціонерний капітал) і розпоряджаються прибутком.

Переваги: а)реальна можливість залучення необхідних інвестицій б)більша
можливість постійного нарощування обсягів виробництва чи послуг
в)існування тільки обмеженої відповідальності акціонерів г)постійний
(тривалий) характер функціонування.

Недоліки: а)наявність розбіжностей між правом власності і функцією
контролю діяльності б)сплата більших податків через оподаткування
спочатку прибутку, а потім одержуваних дивідендів в)існування
потенційної можливості посадових осіб впливати на діяльність корпорації
у власних інтересах.

Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг, який у
широкому розумінні цього терміна означає надання права на виробництво та
(або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в
справі організації бізнесу. Франчайзинг як особлива форма господарювання
полягає в такому: незалежна фірма (франчайзодавець), яка виробляє
продукцію (надає послуги), передає право використовувати свій товарний
знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобов’язання
виготовляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі
самі послуги). За право господарювати від імені і під торговельною
маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від
свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду.

5.Правові основи функціонування підприємств та порядок їх створення,
реорганізації й ліквідації.

З великої к-сті юр актів визначальними є Господарський кодекс України,
Статут підприємства та колективний договір підприємств.

Господарський кодекс України був ухвалений сесією ВРУ 16 січня 2003р., а
чинність він набув з 1.01.2004.

Основні положення:

1.Загальні положення

2.Створення підприємства та порядок його реєстрації

3.Майно підприємства

4.Управління підприємством

5.Господарська, ек та соц діяльність підприємства

6.Підприємство і держава

7.Ліквідація та реорганізація підприємства

Більшість підприємств діє на підставі статуту.

Статут – це певне зібрання обов’язкових правил, які регулюють його
індивідуальну діяльність та взаємовідносини з іншими суб’єктами
господарювання. В статуті підприємства визначається:

— його точне найменування та місце розташування

— власник або засновник

— основна місія та цілі діяльності

— органи управління та порядок їх формування

— компетенція трудового колективу

— джерела та порядок утворення майна

— умови реорганізації та припинення існування.

На підприємствах важливу соц роль відіграє колективний договір.

Колективний договір – це угода між трудовим колективом в особі
профспілки та адміністрацією, який регулює виробничі, трудові та ек
відносини і, що укладається щорічно і не може суперечити чинному
законодавству України.

Створення, реєстрація, ліквідація та реорганізація підприємства.

Будь-яке підприємство може бути створене: 1) відповідно до рішення
власника (власників) майна чи вповноваженого ним (ними) органу,
організації-засновника; 2) унаслідок примусового поділу іншого
підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством; 3) через
виокремлювання зі складу діючого підприємства одного або кількох
структурних підрозділів з рішення їхніх трудових колективів і за згодою
власника майна (уповноваженого органу). Підприємство має право
створювати свої філії (представництва, відділення або інші відокремлені
підрозділи) з поточними й розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації в Єдиному
державному реєстрі.

Підприємство може бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках:
прийняття відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом,
заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов.
Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, створюваною
власником або вповноваженим ним органом, а за банкрутства —- судом чи
арбітражем. Про таку акцію повідомляється в пресі з визначенням строків
претензій до підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія повинна
оцінити наявне майно такого підприємства, розраховуватись з кредиторами,
скласти й передати власнику ліквідаційний баланс. Підприємство
вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту виключення його з
державного реєстру України.

4.Сутнісно-видова характеристика підприємств, мета та напрями їх
діяльності.

Підприємство – це організаційно виокремлена та ек самостійна основна
ланка виробничої сфери н/г, яка виготовляє продукцію, виконує роботи та
надає послуги.

Існує багато видів підприємств, які класифікують за наступними
ознаками:

1.За метою та характером діяльності:

— комерційні – одержання прибутку.

— не комерційні – доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші
організації невиробничої сфери н/г.

2.За формою власності майна: приватне (індивідуальне, сімейне);
колективне; державне; комунальне підприємство; підприємство, засноване
на змішаній формі власності

3.За національною належністю капіталу: національні; іноземні; спільні

4.За правовим статусом і формою господарювання: одноосібні;
кооперативні; орендні; господарські товариства

5.За галузево-функціональним видом діяльності: промислові; будівельні;
с/г; транспортні; торгові; туристичні; банківські; страхові; лізингові

6. За технологічною і територіальною цілісністю майна: головні; дочірні;
асоційовані; філії.

7.За розміром, чисельністю працівників і обороту капіталу:

— великі ( від 1000 чол., від 5 000 000 євро)

— середні

— малі (до 50 чол., до 500 000 євро)

За законодавством України в країні можуть створюватися об’єднання
підприємств.

Господарські об’єднання – це об’єднання підприємств, утворене за
ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних
засадах об’єднали свою господарську діяльність.

Головну мету підприємства називають місією.

Місія – це чітко окреслена причина існування підприємства. На основі
визначеної місії формулюється та встановлюються цілі підприємства, які
повинні відповідати наступним вимогам:

1.цілі підприємства повинні бути конкретними та вимірювальними

2.вони повинні бути зареєстрованими у часі, тобто мати конкретні
горизонти прогнозування.

3.цілі підприємства повинні бути досяжними та забезпечувати підвищення
ефективності діяльності підприємства.

4.цілі повинні бути взаємо підтримуючими, тобто дії та рішення, які
необхідні для досягнення однієї мети не перешкоджали реалізації інших
цілей.

Головні напрями діяльності підприємств

Відповідно до логіки та послідовності стадій відтворювального процесу
основні напрями діяльності підприємств поділяють наступним чином:

1.Маркетингова діяльність, яка включає в себе 2 форми:

а) вивчення ринку товарів або ситуаційний аналіз. Дана форма передбачає
комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності та цін на
продукцію, методи формування попиту та каналів товарообігу зовнішнього і
внутрішнього середовища підприємства.

б) комерційна діяльність – дійова реклама та безпосередня організація
збуту своєї продукції і розвиток системи товарних бірж.

2.Інноваційна діяльність – охоплює науково-технічні розробки,
технологічну та конструкторську підготовку в-ва, формування
інвестиційної політики на найближчі роки.

3.Виробнича діяльність – завдяки їй обґрунтовуються обсяги в-ва
продукції певної номенклатури та асортименту відповідно до потреб ринку,
проводиться збалансування виробничої потужності та програми випуску
продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозованого періоду.

4.Після продажний сервіс – охоплює вузько налагоджувальні роботи в сфері
експлуатації куплених на ринку товарів.

5.Економічна діяльність включає: стратегічне і поточне планування; облік
і звітність; ціноутворення; систему оплати праці та ресурсне
забезпечення в-ва

6.Соціальна діяльність – істотно впливає на ефективність всіх напрямів,
результативність яких безпосередньо залежить від рівня професійної
кваліфікації працівників.

6.Добровільні та інституційні об’єднання підприємств в Україні.

Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися і
функціонувати два типи об’єднань підприємств та організацій: 1)
добровільні; 2) інституціональні.

За законодавством України в країні можуть створюватися об’єднання
підприємств.

Господарські об’єднання – це об’єднання підприємств, утворене за
ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних
засадах об’єднали свою господарську діяльність.

Основними з таких господарських об’єднань є:

1.Асоціація – це договірне об’єднання створене з метою постійної
координації госп діяльності підприємств, які об’єдналися шляхом
централізації однієї або декількох виробничих і управлінських ф-цій,
розвитку спеціалізації і кооперації в-ва, організації спільних
виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних
ресурсів для задоволення переважно госп потреб учасників асоціації.

2.Корпорація – це договірне об’єднання, створене на основі поєднання
виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, які
об’єдналися з делегуванням ними окремих повноважень централізованого
регулювання діяльності кожного з учасників органами управління
корпорації.

3.Консорціум – тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення
його учасниками певної спільної госп мети, наприклад, реалізація
цільових програм, науково-технічних та будівельних проектів. В разі
досягнення мети консорціум припиняє свою діяльність.

4.Концерн – це статутне об’єднання підприємств та інших організацій на
основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників даного
об’єднання з централізацією ф-цій науково-технічного і виробничого
розвитку, інвестиційної, фінансової та зовнішньоек діяльності.

5.Картель – це асоціація незалежних промислових підприємств, які
виробляють однотипну продукцію та яка організована для досягнення
монополістичного контролю над певним ринком.

6.Комбінат — об’єднання різних підприємств, які представляють виробничі
галузі, що пов’язані між собою.

7.Трест – це монополістичне об’єднання підприємств, які раніше належали
різним власникам в єдиний виробничо-госп комплекс з повною втратою їх
самостійності.

8.Промислово-фінансова група – є об’єднанням, яке створюється за
рішенням КМУ на певний строк з метою реалізації держ програм розвитку
пріоритетних галузей в-ва та структурної перебудови економіки України, а
також з метою в-ва кінцевої продукції. До складу промислово-фінансової
групи можуть входити: промислові підприємства, наукові та проектні
установи і організації усіх форм власності.

В Україні поряд із добровільними створюються й функціонують так звані
інституціональні об’єднання, діяльність яких започатковується в
директивному порядку міністерствами (відомствами) чи безпосередньо
Кабінетом Міністрів України. До таких належать виробничі,
науково-виробничі (науково-технічні), виробничо-торговельні та інші
подібні об’єднання (комплекси, центри), що інтегрують стадії створення
(проектування), продукування, реалізації та післяпродажного сервісного
обслуговування виробів тривалого використання. У народному господарстві
України функціонують потужні державні корпорації, створені на базі
колишніх вузько галузевих міністерств. Інституціональні міжгалузеві
об’єднання підприємств та організацій створюються і діють під
різноманітними офіційними назвами в агропромисловому комплексі,
будівництві, житлово-комунальному господарстві та інших взаємозв’язаних
секторах економіки України. До таких інтеграційно-організаційних
утворень застосовуються економічні методи управління корпоративного
характеру, які належним чином корелюють з методами управління первинними
ланками (підприємствами, фірмами, компаніями) відповідних
виробничо-господарських систем.

7.Ринкове середовище функціонування підприємств.

Під зовнішнім середовищем розуміють сукупність господарських суб’єктів,
ек, суспільних і природних умов, національних і міждержавних
інституціональних структур та інших зовнішніх стосовно підприємства умов
і чинників, які діють в глобальному оточенні. Залежно від х-ру впливу
зовнішнє середовище поділяють на мікро- та макро середовище.

Мікросередовище – це середовище прямого впливу на підприємство. Його
утворюють певні суб’єкти:

а) постачальники ресурсів – це суб’єкти господарства, які забезпечують
підприємство необхідними йому матеріально-технічними та енергетичними
ресурсами. Тому кожне підприємство повинно ретельно стежити за динамікою
цін на об’єкти постачання та регулярністю поставок ресурсів, їх
розмірами відносно задоволення потреб виробничої програми.

б) посередники – це організації або окремі фіз. особи, які допомагають
виробникам в реалізації їх товарів на певному ринку. До складу
посередників відносяться: торгові посередники, фірми-спеціалісти з
організації товарообігу та агентства з надання маркетингових послуг.

в) споживачі – виробники повинні ретельно вивчати своїх клієнтів та
відстежувати кон’юнктуру ринку та оперативно реагувати на її зміни, які
повсякчасно відбуваються на ринку.

г) конкуренти – витримування конкуренції є найскладнішим завданням, яке
належить розв’язувати всім суб’єктам, які намагаються як найдовше
функціонувати на відповідному ринку. При чому вирішальне значення має
розробка та дотримання ринкової стратегії і тактичної поведінки з
урахуванням багатьох чинників, які впливають безпосередньо на рівень і
ступінь жорстокості конкуренції.

д) держ органи – вони наглядають за дотриманням законів і видають
необхідні нормативні акти. Чим вища міра втручання держави в ек процеси,
тим менша підприємницька свобода.

Макросередовище охоплює матеріально-технічні та ек умови, суспільні
відносини та інститути та інші чинники, які впливають на підприємство та
їх мікросередовище опосередковано. Серед найважливіших компонентів
макросередовища виділяють:

1.Природний – він враховується при розробці національної стратегії
імпорту ресурсів або продукції, обґрунтування власних та іноземних
інвестицій розвитку в-ва відповідних видів продукції та політики
ресурсозбереження.

2.Демографічний – враховується при виборі перспективних напрямів
підприємницької діяльності щодо задоволення потреб різних верств
населення та забезпечення в-ва необхідними трудовими ресурсами.

3.Науково-технічний – враховується при визначенні попиту ринку,
пріоритетів інвестування інноваційних проектів, організації нових в-в з
використанням новітньої технології.

4.Економічний — враховується шляхом постійної діагностики та оцінки
можливих для підприємств наслідків зміни ек важелів і регуляторів.

5.Екологічний – враховується при обґрунтуванні та реалізації проектів
екологізації в-ва, включаючи забезпечення безпечних умов в-ва та
виготовлення екологічно чистої продукції.

6.Політичний – враховуються шляхи впливу на акції держави, недопущення
протистоянь у суспільстві та некомпетентного втручання політиків в
процеси управління економікою.

7.Міжнародний – враховується при встановлені прямих контактів з
іноземними партнерами та створенні спільних підприємств, розробці
стратегій розвитку в-ва та підготовки кадрів.

Ринок – це сфера товарного обігу і пов’язана з ним сукупність
товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками або продавцями та
споживачами або покупцями в процесі купівлі-продажу товарів. Виділяють 3
основні ф-ції ринку:

1.Спеціальна – завдяки ній забезпечується рух товарів від виробника до
споживача.

2.Регулятивно-контрольна – здійснюється через посередництво ринку та
визначає що? скільки? коли? як? і для кого? виробляти. Внаслідок дії
закону вартості та закону попиту і пропозиції встановлюються необхідні
відтворювальні пропорції, оптимізується розподіл інвестиційних,
матеріальних і трудових ресурсів між сферами діяльності та галузями
в-ва, забезпечується дійовий ек контроль за раціональним
суспільно-припустимим рівнем виробничих витрат.

3.Стимулююча полягає в тому, що ринок ініціює в-во саме тих товарів, які
потрібні споживачам.

Існує багато видів ринків, які класифікується за наступними ознаками:

1.За суб’єктивним складом:

— ринок споживачів

— р. виробників

— р. держ установ

— р. міждержавних установ, продавців та посередників.

2.За продуктивно-ресурсним наповненням:

— ринок продовольчих і непродовольчих товарів

— ринок знаряддя та предметів праці

— ринок житла, землі, природних багатств та корисних копалин

— ринок побутових, транспортних та комунальних послуг

— ринок грошей, валюти, цінних паперів.

3.За елементно-технологічними зв’язками:

— ринок засобів в-ва

— ринок предметів споживання

— ринок інновацій та інформації

— ринок інвестицій

— ринок трудових ресурсів

— грошово-кредитний та валютний ринок.

4.За територіально-просторовою організацією:

— місцевий ринок

— регіональний

— національний

— світовий

Безперебійне функціонування такої складної системи як ринок потребує
розвинутої інфраструктури.

Інфраструктуру ринку становить сукупність організацій, які мають різні
напрями діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та
інших ринкових агентів, які здійснюють оборот товарів, просування їх зі
сфери в-ва у сферу споживання.

8.Управління підприємством: сутність, функції та методи здійснення.

Об’єктивну необхідність управління будь-яким суб’єктом господарювання
зумовлено процесами поділу праці у виробництві чи іншій діяльності.

Управління підприємством або іншими первинним суб’єктом господарювання –
це постійний і системний вплив на діяльність його структур для
забезпечення узгодженої роботи і досягнення кінцевого позитивного
результату.

Управління є діяльністю, спрямованою на координацію роботи інших людей
(трудових колективів).

Функції управління — об’єктивно зумовлені загальні напрями або сфери
діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної
праці.

Ф-ції управління:

1. Планування — процес визначення мети діяльності, передбачення
майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань
для одержання очікуваного загального результату.

2. Організація — це процес формування структури системи, розподіл
завдань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для
досягнення загальної мети її діяльності.

3. Мотивація — це, власне, причина, яка спонукає членів трудового
колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення
поставленої мети.

4. контролююча – процес визначення досягнутих за певний період
результатів діяльності, порівняння досягнутих результатів із
запланованими і коригування діяльності, що в сукупності забезпечує
виконання завдань плану на належному рівні.

Управління підприємством відображає сукупність взаємозв’язаних процесів
планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують
формування й досягнення цілей підприємства.

Методи управління — це способи впливу на окремих працівників і трудові
колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми
(підприємства, організації).

Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей,
коло їхніх інтересів, передовсім матеріальних. За своїм змістом мотиви
діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви
примусового характеру. Відповідно до цього розрізняють економічні,
соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю
підприємств.

1.Економічні методи управління — це такі методи, які реалізують
матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій
іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. Ці
методи мають два аспекти реалізації.

Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на
використання створеного на загальнодержавному рівні економічного
сегмента зовнішнього середовища. Другий аспект економічних методів
управління зв’язано з управлінським процесом, орієнтованим на
використання різноманітних економічних важелів, таких як фінансування,
кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.

2.Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної
поведінки людини.

3.Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового
характеру. Це комплекс способів і прийомів впливу на працівників,
заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній
владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на
регламентні й розпорядчі.

Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії
управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям
працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні
методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи
управління охоплюють поточну (оперативну) організаційну роботу і
базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій).
Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців, розподіл
цих завдань між ними, контроль виконання, проведення нарад з питань
поточної діяльності фірми (підприємства, організації).

Професійно вміле застосування економічних, соціально-психологічних та
організаційних методів управління здебільшого забезпечує достатньо
ефективне господарювання.

9.Персонал підприємства: поняття, класифікація та сучасні тенденції
формування.

Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, що отримали
необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної
діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати
участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору
(контракту).

Багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не
відповідають головному їхньому визначенню, усіх працівників
підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал
неосновної діяльності.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства
поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти,
службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та
їхніх структурних підрозділів.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні
інженерно-технічні, економічні та інші роботи.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та
оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування.

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення
матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням
вантажів, перевезенням пасажирів та ін.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за
професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує
відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в
межах професії.

Сучасна кадрова політика підприємства (фірми, корпорації) має бути
спрямована на ринкові умови господарювання. Головна її мета полягає в
забезпеченні нині і в майбутньому кожного робочого місця, кожної посади
персоналом відповідних професій та спеціальностей і належної
кваліфікації.

Досягнення кінцевої мети кадрової політики суб’єктом господарювання має
передбачати виконання таких основних функцій: розробка і корекція
стратегії формування та використання трудового потенціалу відповідно до
змін в умовах господарювання; набір і формування необхідних категорій
персоналу (відбір, професійна орієнтація, наймання, адаптація);
підготовка персоналу до відповідної професійної діяльності
(виробничо-технічне учнівство, загальна професійна підготовка,
підвищення кваліфікації, просування на службі); оцінка персоналу
(контроль відповідності персоналу конкретним потребам виробництва чи
іншої сфери діяльності, аналіз ділових якостей працівників, висунення на
певну посаду, службове переміщення); мотивація дотримання належного
режиму трудової діяльності та високої продуктивності праці; постійний
моніторинг безпеки праці (виробничо-господарської діяльності);
забезпечення соціальної захищеності персоналу підприємства (фірми,
корпорації);реалізація постійних контактів між керівництвом (керівниками
всіх рівнів) і представниками трудових колективів (профспілками).

Ці та деякі інші функції реалізуються службами персоналу (відділами
кадрів) у тісній співпраці як з генеральною дирекцією (наприклад питання
загальної стратегії або висування на посади), так і з відповідними
структурними підрозділами підприємства, які так чи так беруть участь у
розробці та реалізації кадрової політики.

10.Характеристика типів організаційних структур управління підприємств.

Організаційна структура управління будь-яким суб’єктом господарювання –
це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та
підпорядкованість її елементів.

У практиці господарювання можуть застосовуватися кілька типів
організаційних структур залежно від масштабів діяльності,
виробничо-технологічних особливостей, стратегічних і поточних завдань
діяльності підприємства (фірми).

1.Лінійна організаційна структура управління — це така структура, між
елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. За такої
організаційної структури управління кожний підлеглий має лише одного
керівника, який і виконує всі адм та спеціальні ф-ції у відповідному
структурному підрозділі. Перевагами є: чіткість взаємовідносин,
однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації
управлінських рішень, надійний контроль. Але керівник при цьому має бути
висококваліфікованим універсалом, здатним вирішувати будь-які
стратегічні й поточні питання діяльності підпорядкованих йому
підрозділів (ланок).

2.Основою функціональної організаційної структури управління є поділ
ф-цій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак
кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох
керівників функціональних відділів. Недоліки: можлива суперечливість
розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб,
гальмування оперативності роботи органів управління.

3.Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається
на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і
прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за
лінійною схемою, а функціональні відділи апарату управління підприємства
лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання.
При цьому лінійних керівників не підпорядковано керівникам
функціональних відділів апарату управління.

Вона є найдоцільнішою за масового виробництва зі сталим асортиментом
продукції та незначними еволюційними змінами технології її виготовлення.

4.Дивізіональна організаційна структура управління — базується на
поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються
процеси децентралізації оперативних ф-цій управління, здійснюваних
виробничими структурними ланками, і централізації загальнокорпоративних
ф-цій, які зосереджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих
підпр структур. Перевагами є: гнучке реагування на зміни в зовнішньому
середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та поліпшення їхньої
якості. Але водночас вона потребує збільшення чисельності апарату
управління і витрат на його утримання.

5.За матричної організаційної структури управління поряд із лінійними
керівниками підприємства й раціональним апаратом управління виокремлюють
(формують) ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки — проектні
групи. Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних
функціональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику
проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх
функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного
керівника щодо спеціалістів проектної групи. Одночасно він є
функціональним керівником щодо виробничих підрозділів підприємства,
котрі забезпечують реалізацію проекту. Головна особливість — це їхня
винятково висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Недоліки:
збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості
інформаційних зв’язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні
ситуації між ними. Використання матричної організаційної структури
управління є виправданим на підпр, що об’єднують велику к-сть виробництв
із коротким життєвим циклом продукції, і здебільшого тільки за умови
високодинамічного ринкового середовища.

11.Маркетингова діяльність підприємства: поняття, функції, різновиди та
принципи здійснення.

Маркетинг — це виробничо-комерційна діяльність підприємства, спрямована
на виявлення та задоволення потреб у його продукції (послугах) через
продаж п на ринку з метою одержання прибутку. Маркетинг як різновид
діяльності необхідної за умов ринкової економіки, виконує такі функції:

1)вивчення ринку, його структуризація (сегментування), аналіз і
прогнозування попиту;

2)вибір сегментів ринку, прийнятних для підприємства;

3)визначення номенклатури та асортименту продукції для ринку;

4)розробка стратегії виходу на ринок і реакції на дії конкурентів;

5)реклама, збут та його стимулювання;

6)політика ціноутворення.

Об’єктом маркетингу є комплекс «потреби — товар — ціна — реклама —
збут». Центральне місце в цьому комплексі належить товару, тобто всьому
такому, що продається з метою задоволення певних потреб (продукція,
послуги, ресурси, ідеї тощо). Маркетинг підприємства ґрунтується на
таких принципах:

1)орієнтація всіх сфер діяльності підприємства на задоволення потреб
покупців із метою продажу продукції й одержання прибутку;

2)цілеспрямований та активний вплив на попит, його розвиток;

3)гнучке реагування виробництва на зміну потреб і попиту покупців,
оперативне пристосування до цих змін;

4) використання ціноутворення як механізму реагування і впливу на
кон’юнктуру ринку;

5)вибір ефективних форм і методів доставки, реклами та продажу
продукції;

6)підтримування творчої атмосфери серед працівників, причетних до
маркетингової діяльності, заохочення їхньої активності (ініціативи) щодо
прийняття маркетингових рішень.

У своєму розвитку маркетинг зазнав помітної еволюції, етапи якої можна
охарактеризувати через зміну його концепцій. Концепція маркетингу — це
загальний підхід підприємства до досягнення своєї мети на ринку. Відомі
5 концепцій маркетингу: виробнича, продуктова, комерційна,
індивідуального маркетингу, соціального маркетингу.

Виробнича концепція передбачає спрямування головних зусиль підприємства
на вдосконалення виробництва й мобілізацію внутрішніх резервів із метою
розширення обсягу виготовлення продукції та зниження її собівартості.

Продуктова концепція основну увагу приділяє поліпшенню споживчих
параметрів виробів, їхніх конструктивних, експлуатаційних показників,
підвищенню якості, а завдяки цьому забезпеченню належного збуту
продукції.

Комерційна концепція полягає в тім, що для забезпечення належного збуту
активізується передовсім робота комерційних служб: працівників реклами,
агентів зі збуту, продавців тощо.

Концепція індивідуального маркетингу орієнтує підприємство на виявлення
індивідуальних потреб покупців і спрямовує зусилля на те, щоб
задовольнити ці потреби ліпше, ніж конкуренти.

Концепція соціального маркетингу не обмежується виявленням і
задоволенням індивідуальних потреб як умови ефективної діяльності
підприємства, а бере до уваги суспільні потреби та інтереси передусім
перспективного характеру: охорону навколишнього середовища, природних
ресурсів, здоров’я людей, національної безпеки тощо.

12.Ціни на продукцію підприємства: поняття, елементний склад, види та
методи встановлення.

Ціна — це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона
завжди коливається навколо ціни в-ва та відображає рівень суспільно
необхідних витрат праці.

За класифікаційною ознакою рівня встановлення та регулювання
застосовують централізовано-фіксовані й регульовані, договірні та вільні
ціни.

Централізовано-фіксовані ціни встановлює держава на ресурси, що
впливають на загальний рівень і динаміку цінна товари і послуги, які
мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послуги),
в-во (надання) якої зосереджено на підприємствах, що займають монопольне
становище на ринку.

Рівень договірних цін формується на засаді домовленості між виробником
(продавцем) і споживачем (покупцем) і стосується конкретної партії
товару.

Вільні ціни — це ціни, що їх визначає підприємство (організація)
самостійно. Проте держава певною мірою впливає на договірні та вільні
ціни, проводячи антимонопольну політику, регулюючи умови оподаткування й
кредитування для окремих груп суб’єктів господарської діяльності.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують
світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на
перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг.

Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що
реалізуються (продаються) на світовому ринку.

У сучасній практиці господарювання застосовуються також ринкові ціни,
які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки.

Ціна одиниці продукції формується з відповідних складових, що
відображають структуру відповідних видів цін, використовуваних різними
суб’єктами господарювання. Складові ціни: 1.Собівартість; 2.Прибуток;
3.ПДВ; 4. Акцизний збір; 5. Оптово-збутова надбавка; 6. Торговельна
надбавка.

За ринкових умов господарювання можуть застосовуватися різноманітні
методи ціноутворення. Головні з них:

1.Розрахунок ціни за методом «середні витрати плюс прибуток» є
найпростішим і широко застосовуваним.

Ц = Середні витрати (с/в) + Прибуток

2.Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого) прибутку
вважається різновидом методики визначення ціни на засаді середніх витрат
(собівартості).

3.Установлення ціни на засаді суб’єктивної цінності товару здійснюється
з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту.

4.Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції»)
полягає в тім, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на
аналогічну продукцію в конкурентів.

5.Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів є різновидом
методу «за рівнем поточних цін» і застосовується з метою одержання
замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

6.Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни за
допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому
враховуються умови продажу, кон’юнктура ринку, супутні послуги. За
використання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі
товари ціни можуть бути різними.

7.Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тім, що
товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»;
після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до
покупця.

8. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку
означає відповідні дії підприємства для включення в ціну фіксованої суми
транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця.

9. Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тім, що
підприємство виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині
ціни залежно від рівня транспортних витрат.

10. Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується
тим, що продавець вибирає конкретний район за базисний і збирає з усіх
замовників транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з
цього району незалежно від того, звідки насправді здійснюється
відвантаження товару.

11. Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку
означає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере на себе
фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання надходження
замовлень від покупців (клієнтів).

12. За встановлення цін зі знижками підприємство-продавець змінює свою
вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову
оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або позасезонну її
закупівлю тощо.

13.Сутність, принципи, види та методи планування на підприємстві.

Планування є процесом визначення цілей, що їх підприємство передбачає
досягти за певний період, а також способів досягнення таких цілей.

За нових умов господарювання й переходу до ринкового регулювання
підприємство самостійно здійснює весь комплекс планової роботи.

Поряд із загальними принципами управління та планування існують і
специфічні принципи планування, а саме: цільова напрямленість,
системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання
ресурсів, адекватність об’єкта та предмета планування.

1)Найважливішим принципом планування є вибір та обґрунтування цілей,
кінцевої мети, результатів діяльності підприємства. Виокремлюють 5
основних цілей підпр: господарсько-економічну; виробничо-технологічну;
науково-технічну; соціальну; екологічну.

2)Принцип системності — передбачає, щоб планування охоплювало всі сфери
діяльності підпр, усі тенденції, зміни та зворотні зв’язки в його
системі. За допомогою системного аналізу можна відповісти на такі
важливі питання, як: визначення цілей та їхньої субординації, можливість
знайдення альтернативних шляхів та способів досягнення цілей, що
різняться за складністю, термінами реалізації, соціальними наслідками
тощо.

3)Принцип безперервності означає: підтримування безперервної планової
перспективи, формування й періодичну зміну горизонту планування;
взаємопогодження довго-, середньо- та короткострокових планів; своєчасне
коригування перспективних і поточних планів, виходячи із одержаних
сигналів щодо зовн та вн змін умов господарювання.

4)Принцип оптимального використання застосовуваних ресурсів.
Використання ресурсів підприємства має орієнтуватись на потреби, умови
та кон’юнктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, запровадження
досягнень НТП, максимально повну реалізацію наявних резервів.

5)Принцип збалансованості — це визначальна умова обґрунтованості планів,
реальності їхнього виконання. Головним її проявом є відповідність між
потребами в ресурсах та наявністю таких.

6)Принцип адекватності системи планування.

Залежно від тривалості планового періоду планування поділяється на
перспективне й поточне. Перспективне планування на підприємстві охоплює
довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Залежно від горизонту
планування перспективний план розробляється із різним ступенем
деталізації.

Поточне планування – розробка планів на всіх рівнях управління
підприємства та за всіма напрямками його діяльності на більш короткі
періоди (квартал, місяць)

Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних
методів:

1.Вихідна позиція для розробки плану: Ресурсний (за можливостями);
Цільовий (за потребами).

2.Принципи визначення планових показників: Екстраполяційний;
Інтерполяційний.

3.Спосіб розрахунку планових показників: Експериментально-статистичний
(середніх показників); Факторний; Нормативний.

4.Узгодженість ресурсів та потреб: Балансовий; Матричний.

5.Варіантність планів: Одноваріантний (інтуїтивний); Полі варіантний;
Економіко-математичної оптимізації.

6.Спосіб виконання розрахункових операцій: Ручний; Механізований;
Автоматизований.

7.Форма подання планових показників: Табличний; Лінійно-графічний;
Логіко-структурний (сітьовий).

14.Поняття, призначення та типові розділи бізнес-плану підприємства.

БП підприємства чи організації — це письмовий документ, в якому
викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї,
охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінансові аспекти
майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним.

БП виконує 2 важливі функції: зовнішня (ознайомлення заінтересованих
ділових людей із сутністю та ефективністю реалізації нової
підприємницької ідеї) та внутрішня (відпрацювання системи управління
реалізацією підприємницького проекту).

Конкретними цілями розробки БП як багатофункціонального документа є:

1)налагодження ділових стосунків між підприємцем і майбутніми
постачальниками, продавцями та найманими працівниками;

2)проектування системи управління започатковуваним бізнесом у
конкретній сфері діяльності;

3)своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху
організації власного діла;

4)формування та розвиток управлінських якостей підприємця;

5)перевірка життєздатності підприємницької ідеї ще до її практичної
реалізації.

Загальна методологія розробки БП охоплює три стадії: початкову,
підготовчу та основну. Початкова стадія є обов’язковою за умови
започаткування нової справи; вона передбачає опрацювання концепції
майбутнього бізнесу. На підготовчій стадії формується інформаційне поле,
оцінюються сильні і слабкі сторони діяльності фірми, формулюються її
місія та конкретні цілі, розробляється стратегія й можливі стратегічні
альтернативи. На основній стадії здійснюється безпосередня розробка
конкретного БП.

На зміст і структуру БП істотно впливають: цілі розробки БП; аудиторія,
на яку розраховано БП; сфера та розміри бізнесу; х¬ка продукту бізнесу;
фінансові можливості підприємця. Типова структура БП :

1.РЕЗЮМЕ. Короткий огляд бізнес-проекту, його ключових аспектів,
повідомлення про наміри

2.ГАЛУЗЬ, ФІРМА ТА II ПРОДУКЦІЯ (ПОСЛУГИ): 1. Поточна ситуація і
тенденції розвитку галузі; 2.Опис продукту; 3.Стратегія фірми; 4. Права
власності.

3.ДОСЛІДЖЕННЯ РИНКУ: 1.Х-ка ринку продукту; 2.Цільовий ринок бізнесу;
3.Місцезнаходження фірми; 4.Оцінка впливу зовнішніх чинників.

4.МАРКЕТИНГ-ПЛАН: 1.Стратегія маркетингу; 2.Очікувані обсяги продажу
продукту.

5.ВИРОБНИЧИЙ ПЛАН: 1.Основні виробничі операції; 2.Машини та
устаткування; 3.Приміщення; 4.Сировина, матеріали, комплектуючі вироби.

6.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ПЛАН: 1.Форма організації бізнесу; 2.Потреба в
персоналі; 3.Власники і менеджери бізнесу; 4.Організація управління;
5.Кадрова політика.

7.ОЦІНКА РИЗИКІВ: 1.Типи можливих ризиків; 2.Способи реагування на
загрози для бізнесу.

8.ФІНАНСОВИЙ ПЛАН: 1.Прибуток і збитки; 2.План руху готівки; 3.Плановий
баланс; 4.Фінансові коефіцієнти.

15.Виробнича програма підприємства: сутність, зміст та технологія
розробки.

Найважливішим розділом плану господарської діяльності та розвитку
будь-якого підприємства є його виробнича програма (план виробництва
продукції), тобто конкретна сукупність завдань щодо обсягу виробництва
продукції визначеної номенклатури та асортименту, а також належної
якості, на певний календарний період (місяць, квартал, рік, кілька
років).

Оскільки продукція завжди відтворюється в натуральній і вартісній
формах, то виробнича програма підприємства має дві складові: перша —
обсяг виробництва в натуральних вимірниках; друга — вартість обсягу
виробництва продукції. З урахуванням цього здійснюються розробка і
формування виробничої програми.

Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно,
використовуючи: вихідні дані про виявлений у процесі вивчення ринку
попит; портфель замовлень на продукцію та послуги інших споживачів, що
відображає його постійні прямі господарські зв’язки; державні контракти
(державне замовлення), які передбачають не лише конкретну їхню величину,
а й гарантоване державою забезпечення оплати поставок і необхідних
бюджетних асигнувань. Окрім видачі підприємству обґрунтованих державних
контрактів (державного замовлення) на виготовлення і продаж суспільне
важливих видів продукції, будь-яке інше пряме втручання держави в
процеси господарювання, що базуються на ринкових відносинах, є
недопустимим.

Запроектовану й відображену в плані підприємства виробничу програму
треба економічно обґрунтувати, тобто узгодити з необхідними виробничими
потужностями цього підприємства, трудовими, матеріальними та
інвестиційними ресурсами. Виявлення реальної можливості виконання плану
виробництва продукції полягає передовсім у визначенні максимального
обсягу випуску виробів, що його може забезпечити наявна виробнича
потужність підприємства, та обчисленні необхідного її нарощування
протягом періоду, на який було складено виробничу програму.

16.Продукція (послуги) підприємства: поняття, види та вимірювання
обсягу.

У процесі виробництва людина взаємодіє з певними засобами виробництва і
створює конкретні матеріальні блага. Блага є продуктами праці, тобто
споживною вартістю, речовиною природи, пристосованою людиною за
допомогою знарядь праці до своїх потреб. Результат праці здебільшого
матеріалізується у вигляді конкретного продукту (продукції, виробу).
Продукція, що виготовляється, протягом певного часу перебуває на різних
стадіях технологічного процесу і тому називається незавершеним
виробництвом, напівфабрикатом чи готовим для споживання продуктом
(виробом).

Більшість продуктів праці є придатною для різних сфер і способів
використання в н/г. Продукт праці, що існує в готовій для споживання
формі, може стати сировиною для виробництва іншого продукту. Предмети
праці, що підлягають обробці в процесі виробництва і змінюють свою
форму, перетворюються на продукти праці, котрі розподіляються на засоби
виробництва та предмети споживання; стосовно суспільного виробництва в
цілому вони називаються продукцією відповідно І та II підрозділів, а у
промисловості — продукцією груп «А» і «Б».

Засоби виробництва, у свою чергу, поділяються на засоби праці та
предмети праці, а предмети споживання — на продовольчі і непродовольчі
товари. Такий поділ продукції класифікує її за ознакою економічного
призначення. Зрештою для загальної характеристики продукції (роботи,
послуг) практичне значення має застосування системи вимірників її
(їхнього) обсягу.

За умов товарного виробництва та ринкової економіки виготовлена
продукція, виконана робота або надана послуга є товаром, котрий має не
лише споживну вартість, а й вартість (мінову вартість). Міру задоволення
потреб ринку можна охарактеризувати, виходячи насамперед із показників
обсягу товарів певної номенклатури та асортименту в натуральному
вигляді. Номенклатура продукції — це перелік найменувань виробів,
завдання з випуску яких передбачено планом виробництва продукції.
Асортимент — це сукупність різновидів продукції кожного найменування, що
різняться за відповідними техніко-економічними показниками (за
типорозмірами, потужністю, продуктивністю, дизайном тощо).

Вимірниками обсягу продукції в натуральному виразі є конкретні фізичні
одиниці — штуки, тонни, метри тощо. У практиці планування та обліку
обсягу продукції іноді використовують умовно-натуральні (штуки цегли) і
подвійні натуральні показники (тканини – погонні і квадратні метри).

Обсяг продукції у вартісному виразі на більшості підприємств різних
галузей виробничої сфери визначається показниками товарної, валової,
чистої продукції.

Товарна продукція — це загальна вартість усіх видів готової продукції,
напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, призначених на
продаж або для реалізації різним споживачам. Показник валової продукції,
окрім елементів, які входять до складу товарної продукції, включає також
зміну залишків незавершеного виробництва протягом розрахункового
періоду, вартість сировини й матеріалів замовника та і деякі інші
елементи залежно від галузевих особливостей виробничої діяльності
підприємства.

За економічним змістом показник чистої продукції відбиває наново
створену на підприємстві вартість і завдяки цьому х-зує результати
використання саме власного трудового потенціалу.

Плановий (очікуваний) показник реалізованої продукції визначають
виходячи з передбаченого виробничою програмою підприємства на
відповідний рік обсягу товарної продукції, з урахуванням зміни залишків,
нереалізованих на початок і кінець розрахункового періоду, а фактичний —
після оплати споживачем (замовником) вартості продукції та надходження
відповідних грошових сум на банківський рахунок постачальника.

17.Поняття, класифікація і структура персоналу підприємства та інших
суб’єктів господарювання.

Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, що отримали
необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної
діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати
участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору
(контракту).

Багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не
відповідають головному їхньому визначенню, усіх працівників
підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал
неосновної діяльності.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства
поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти,
службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та
їхніх структурних підрозділів.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні
інженерно-технічні, економічні та інші роботи.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та
оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування.

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення
матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням
вантажів, перевезенням пасажирів та ін.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за
професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує
відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в
межах професії.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних – тих, що
безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних
– тих, які виконують функції обслуговування основного в-ва.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх
можливостях виконувати роботи відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців
характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій посаді,
вирізняють спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають
наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники
з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом),
спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною
освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків
(працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та
економічні, але не мають спеціальної освіти).

За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи
висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані.
Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну
підготовку.

18.Продуктивність праці персоналу, її вимірювання, резерви та напрямки
підвищення.

Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти
ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної
праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ.
Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупної (живої,
уречевленої і майбутньої) праці.

Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом
робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого часу
(годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік), або кількістю робочого
часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання роботи
чи послуги).

Методи вимірювання:

1)прямий:

Виробіток = Обсяг продукції (послуг) / Чисельність працівників

2)Обернений:

Трудомісткість = Трудовитрати в годинах (чисельність працівників) /
обсяг продукції (послуг).

Різноманітність підходів до визначення рівня продуктивності праці
залежить від специфіки діяльності тих чи тих підприємств або їхніх
підрозділів, від мети розрахунків та базується на методичних
особливостях.

Показники рівня виробітку: вартісні, натуральні, трудові.

Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку
продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах,
що випускають однорідну продукцію. Використання так званих
умовно-натуральних вимірювачів дозволяє розширити можливість
застосування цих показників.

Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного
нормування та обліку праці. Переважно їх використовують на робочих
місцях, дільницях, цехах, що випускають різнорідну продукцію, та за
наявності значних обсягів незавершеного виробництва, яке неможливо
виміряти в натуральних та грошових одиницях.

Найпоширеніші – вартісні показники виробітку. Для забезпечення точності
вимірювання продуктивності праці (особливо її динаміки) за вартісними
показниками слід ураховувати вплив на її рівень передовсім цінового
фактора.

З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства (організації)
всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі
групи — зовнішні та внутрішні.

До групи зовнішніх чинників належать ті, що об’єктивно перебувають поза
контролем окремого підприємства (законодавство, політика і стратегія,
ринкова інфраструктура; макроструктурні зрушення в суспільстві; природні
ресурси), а до внутрішніх — ті, на які підприємство може безпосередньо
впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали,
енергія; персонал, організація виробництва й праці, система мотивації
тощо).

Також можуть використовуватися такі групи факторів зростання
продуктивності праці на підприємствах:

1)матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, застосування
нових видів сировини та матеріалів тощо);

2)організаційні (поглиблення спеціалізації, удосконалення системи
управління, організації праці тощо);

3)економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці);

ph h

h

h

j-l-oe-$ † ”!`»<#2$oaOeOeOeOeOeOeOeOeOeOeOeOeOeOeaaOeOeOeOeOeOe „q`„qgd ? ? faefh1/4h2i?iciii?jokPl¶m6niiiiiiiaaaaaaaaaaaaaaaaaaa ? &„L†P?n?iiiiiiiiiiiiiiiiiiiaaaaaaa ? Fx¤l§AE?E???R¬Oeiiiiiiiiiiiiiiiaaaaaaaaaaa ? ? ? I e eiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiaaaa ? E iaaaaaaaaiiiiiiiiiiiiiiiii ? ? ? iiiiiiiiiiiiaaaaaaaaaaaaai ня, поліпшення системи підготовки та перепідготовки персоналу тощо); 5)природні умови та географічне розміщення підприємств. 19.Мотивація персоналу: сутність, види та основні методи впливу. Система мотивації х-зує сукупність взаємозв'язаних заходів, які стимулюють окремого працівника або трудовий колектив у цілому щодо досягнення індивідуальних і спільних цілей діяльності підприємства (організації). Для формування належного ставлення до праці необхідно створювати такі умови, щоб персонал сприймав свою працю як свідому діяльність, що є джерелом самовдосконалення, основою професійного та службового зростання. Система мотивації повинна розвивати почуття належності до конкретної організації. Відповідне ставлення до праці та свідома поведінка визначаються системою цінностей працівника, умовами праці й застосовуваними стимулами. За домінуючої ролі соціально-економічних умов у основу будь-якої моделі мотивації покладаються передовсім психологічні аспекти. Моделі мотивації ґрунтуються на теорії: 1. Відокремлювані види потреб: Фізіологічні; Безпеки та захищеності; Соціальні; Поваги; Самовиявлення. 2. Чинники, що впливають на очікування: Очікування щодо співвідношення витрат праці та результатів; Очікування щодо співвідношення результатів та винагороди; Передбачуваний ступінь відносного задоволення отриманою винагородою. 3. Складові елементи справедливості: Суб’єктивне визначення співвідношення винагороди та затрат праці; Порівняння особистої винагороди із заохоченням інших людей, що виконують аналогічну роботу; Зняття спеціального напруження через дотримання принципу справедливості ( за наявності дисбалансу). Загальновживана класифікації методів мотивації: 1. Економічні прямі: Відрядна оплата; Почасова оплата; Премії за раціоналізацію; Участь у прибутках; Оплата навчання; Виплати за максимальне використання робочого часу ( немає невиходів на роботу ). 2.Економічні непрямі: Пільгове харчування; Доплати за стаж; Пільгове користування житлом, транспортом та ін. 3.Не грошові: Збагачення праці; Гнучкі робочі графіки; Програми підвищення якості праці; Участь у прийнятті рішень на більш високому рівні. Також методи мотивації можна поділити на індивідуальні та групові, а також на зовнішні — винагороди, що ззовні, та внутрішні — винагороди, що надаються самою працею (почуття значущості праці, самоповаги та ін.). Система мотивації на рівні підприємства має базуватися на певним вимогах: 1)надання однакових можливостей на рівні підприємства щодо зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці; 2)узгодження рівня оплати праці з її результатами та визнання особистого внеску в загальний успіх. Це передбачає справедливий розподіл доходів залежно від ступеня підвищення продуктивності праці; 3)створення належний умов для захисту здоров’я, безпеки праці та добробуту всіх працівників. 20.Оплати праці на підприємстві: сутність, державна політика загальна організація. Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів і його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством. Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. Зазвичай до додаткової оплати праці відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри, дозволені останнім. Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання. Останній є складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної політики держави. Механізм державного регулювання: 1. ОПЛАТИ ПРАЦІ через встановлення: * мінімальної зп; * інших державних норм і гарантій щодо оплати праці (за роботу в надурочний час, святкові та вихідні дні та за час виконання державних обов'язків тощо); * умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці; * міжгалузевих співвідношень в оплаті праці; * умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах; * максимальних розмірів посадових окладів керівників держ підпр; * рівня оподаткування підприємств і доходів працівників. 2. СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ з допомогою: * бюджетного фінансування народної освіти, культури, закладів охорони здоров'я і фізичної культури (на базовому рівні надання послуг); * участі у формуванні фондів соц страх(пенсійного, медичної допомоги, допомоги на випадок безробіття тощо); * обмеженого дотування цін на товари (послуги), що перебувають під державним контролем; * запровадження допомоги сім'ям з низькими доходами; * застосування різних форм компенсації підвищення цін (для найбільш вразливих верств населення) та обмеженої індексації; * забезпечення функціонування дійової системи працевлаштування та допомоги безробітним. Політика оплати праці підприємств, організацій та інших суб’єктів господарювання формується і реалізується відповідно до ЗУ «Про оплату праці». Практична організація оплати праці базується на державному й договірному регулюванні її абсолютного рівня та механізмі визначення індивідуальної заробітної плати всіх окремих категорій працівників (робітників, спеціалістів, службовців, керівників) підприємств та установ різних форм власності. Основним організаційно-правовим інструментом обґрунтування диференціації заробітної плати працівників різних суб'єктів господарювання (діяльності) є тарифно-посадова система, основні елементи якої такі: тарифно-кваліфікаційні довідники; кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки й ставки; схеми посадових окладів або єдина тарифна сітка. 21.Сутнісно-видова характеристика форм і систем оплати праці персоналу. Основними вимірниками результатів (затрат) праці є кількість виготовленої продукції (обсяг наданих послуг) належної якості або витрачений робочий час, тобто кількість днів (годин), протягом яких працівник фактично був зайнятий (працював) на підприємстві (в організації). Такому поділу вимірників затрат праці відповідають 2 форми зп, що базуються на тарифній системі, — відрядна та почасова. За відрядної форми оплата праці проводиться за нормами й розцінками, установленими на підставі розряду працівника. Кваліфікаційний (тарифний) розряд працівника передбачає виконання роботи відповідної складності. За почасової форми зп оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначається тарифним розрядом. Кожна з названих форм заробітної плати охоплює кілька систем оплати праці для різних організаційно-технологічних умов виробництва. На в-ві застосовують наступні системи оплати праці: 1.пряма відрядна система - заробіток працівника розраховується множенням кількості одиниць виробленої продукції та розцінки за одиницю продукції; 2.За непрямої відрядної системи заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що їх він обслуговує. Вона застосовується для оплати тих категорій допоміжних робітників (наладчиків, ремонтників, кранівників), праця яких не піддається нормуванню та обліку, але значною мірою визначає рівень виробітку основних робітників. 3.За відрядно-преміальної системи заробіток працівника складається з відрядного заробітку та премії за досягнення певних результатів; 4.Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми за звичайними відрядними розцінками, а робіт, виконаних понад нормативний (базовий) рівень, — за підвищеними розцінками залежно від ступеня виконання завдання. 5.Почасова оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або за місячними окладами. 6.У почасово-преміальній системі окрім тарифного заробітку працівник одержує премію за досягнення певних кількісних або якісних показників. За застосування почасово-преміальної системи з використанням нормованих завдань заробіток може складатися з трьох частин:1) почасового заробітку, що розраховується пропорційно відпрацьованому часу, і доплат за професійну майстерність та умови (інтенсивність) праці; 2) додаткової оплати за виконання нормованих завдань, що нараховується у відсотках до почасової оплати за тарифом; 3) премії за зниження трудомісткості виробів або робіт. Різновидом почасово-преміальної є система оплати за посадовими окладами, що застосовується на підприємствах усіх галузей економіки. За цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер. 22.Сутність, структура, класифікація та види оцінки основного капіталу підприємства. Капітал підприємства – це сукупність цінностей у матеріальній, фінансовій та нематеріальній формі, які інвестовані у формування активів підприємства з метою збільшення його ринкової вартості. За об’єктом вкладення капіталу виділяють: основний, оборотний та інтелектуальний капітал. Основний капітал – це сукупність цінностей, які авансовані у формування основних фондів підприємства. Основні фонди – це сукупність засобів праці у вартісному вимірюванні, які функціонують в процесі в-ва тривалий час, при цьому не змінюють свою натурально-речову форму і переносять вартість на вартість виготовленої продукції частинами по мірі спрацювання. Структура основних фондів: будівлі, споруди, обладнання, устаткування, транспортні засоби, передавальні пристрої, офісні меблі, орг. техніка, бібліотечні фонди тощо. Основні фонди, які безпосередньо приймають участь у виробничому процесі мають назву активна частина основних фондів. До неї відносяться обладнання та устаткування. Види оцінки основних фондів: 1. Первісна вартість: вартість закупки, транспортування, монтаж. 2. Залишкова вартість основних фондів – це різниця між первісною вартістю основних фондів та величиною нарахованої амортизації. 3. Відновна вартість ОФ – це первісна вартість ОФ в масштабах діючих ринкових цін. 4. Ліквідаційна вартість – це вартість ОФ на момент їх ліквідації. 5. Балансова вартість – це вартість ОФ, за якою вони рахуються на балансі підприємства. Балансова вартість є залишкова вартість. 6. Середньорічна вартість – це розрахункова величина, яка визначається: ОФсер.=ОФ поч.року. + ОФ введено * (t1/12) – ОФ вибули*(t2/12) ОФ введено – ОФ, які введені в експлуатацію в даному розрахунковому періоді ОФ вибули – вартість ОФ, які вибули з експлуатації протягом розрахункового періоду. t1 – к-сть місяців, які ОФ, що введені в експлуатацію, працювали до кінця року. t2 - к- сть місяців, які ОФ, що вибули з експлуатації недопрацювали до кінця року. 23.Знос та амортизація основних засобів: поняття, вимірювання та методи нарахування. Виділяють наступні види спрацювання: 1.Фізичне – це втрата ОФ своїх техніко-експлуатаційних властивостей в результаті експлуатації або під впливом дії природних факторів. 2.Моральне (техніко-ек старіння) – це втрата ОФ своєї споживчої вартості під впливом дії факторів науково-технічного прогресу. 3.Економічне – це втрата ОФ своєї первісної вартості. Форми усунення спрацювання: 1.капітальний ремонт 2.модернізація 3.повна заміна ( заміна активної частини ОФ (обладнання) наз. технічне переозброєння). Оцінка ефективності здійснення капітального ремонту, модернізації та заміни ОФ здійснюється за формулою: Ефективність = 1 - (вартість кап ремонту + перевищення експлуатаційних витрат капітально відремонтованої машини порівняно з новою)/(вартість нової машини * коеф співставлення продуктивності капітально відремонтованої машини у порівнянні з новою * коеф співставлення тривалості міжремонтного циклу капітально відремонтованої машини у порівнянні з новою + збитки пов’язані з неповною амортизацією старої машини у разі її заміни на нову). Амортизація – це процес перенесення вартості ОФ на вартість виготовленої продукції. В процесі здійснення амортизації утворюється амортизаційний фонд, який можна використовувати тільки на просте чи розширене відтворення ОФ підприємства. У випадку, коли у ОФ закінчився амортизаційний період(залишкова вартість = 0), а ОФ надалі експлуатуються, то амортизація не нараховується. У випадку, коли у ОФ ще не закінчився амортизаційний період, а такі ОФ в подальшому експлуатуватися не можуть з будь-яких причин, то величина недоамортизованої вартості списується на збитки підприємства даного звітного періоду. Методи нарахування амортизації: 1.Лінійний. Норма амортизації розраховується за формулою: На=(Первісна вартість ОФ - Ліквідаційна вартість)*100% / (Первісна вартість* Нормативний термін експлуатації ОФ). Амортизація нараховується від первісної вартості. 2.Подвійно-залишковий – На визначається за такою ж формулою як і в лінійному методі. Отримане значення домножується на 2. Амортизація нараховується від залишкової вартості. 3.Кумулятивний(метод цілих чисел). Основою для розрахунку На слугує термін експлуатації ОФ. Амортизація нараховується від первісної вартості. (Термін=5р., 1+2+3+4+5=15, На=1/15, 2/15) У відповідності до ЗУ “Про оподаткування прибутку” усі ОФ поділені на 4 групи. Для кожної групи в законі чітко встановлена норма, за якою здійснюється нарахування амортизації. 1 група: будівлі, споруди. Річна На = 8%, квартальна = 2% 2 група: транспортні засоби, офісні меблі, механічні та електромеханічні пристрої. Річна На=40%, квартальна = 2%. 3 група: усі інші ОФ, що війшли до 1,2 чи 4 групи (активна частина ОФ –обладнання, устаткування). Річна На=24%, квартальна = 6 %. 4 група: електронно-обчислювальні машини. Річна На=60%, квартальна = 15% Амортизація нараховується від балансової вартості. В редакції закону, яка вступила в дію 1 січня 2005 року, підприємство може обрати інший метод нарахування амортизації, який визначений в міжнародних стандартах обліку, але за умови, що норма амортизації, яка розрахована за обраним методом, не буде перевищувати ту норму, яка визначена в законі. 24.Оборотний капітал підприємства: сутність та функціонально-елементний склад. Оборотний капітал є другою важливою складовою капіталу підприємства. Це сума коштів, що вкладені в матеріальні цінності, які повністю споживаються в першому виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції. Враховуючи цю особливість оборотний капітал є динамічною складовою, що х-зує кругообіг коштів та їх перехід від однієї стадії (грошової) в іншу (матеріальну). Оборотній капітал є частиною виробничих фондів підприємства, а саме предметів праці. Важливим аспектом оцінки оборотного капіталу є визначення його загальної потреби. Для цього використовують 3 методи: аналітичний, коефіцієнтний, метод прямого рахунку. В практиці для визначення потреби в оборотних коштах розраховують нормативи їх окремих елементів. Структура оборотного капіталу: 1.виробничі запаси (сировина, паливо, матеріали, енергія, напівфабрикати куповані); 2.напівфабрикати власного в-ва; 3.витрати майбутніх періодів (витрати, які здійснюються у даному періоді, а будуть відшкодовані (включені у собівартість продукції) у наступних періодах); 4.незавершене в-во – це продукція, яка ще не пройшла всі стадії обробки; 5.готова продукція на складі; 6.відвантажувальна продукція; 7.дебіторська заборгованість – заборгованість інших підприємств за товари і послуги нашого підприємства; 8.грошові кошти на розрахунковому рахунку. 25.Методи визначення потреби в оборотних коштах підприємства. Важливим аспектом оцінки оборотного капіталу є визначення його загальної потреби. Для цього використовують 3 методи : аналітичний, коефіцієнтний, метод прямого рахунку. В практиці для визначення потреб в оборотних коштах розраховують нормативи їх окремих елементів. Визначення нормативів оборотних коштів(НОК): 1.НОК у виробничих запасах НОК вз = Мд * Нз, де Мд – денна потреба в матеріалах, Нз – норма запасу матеріалів у днях. На підприємстві можуть формуватись такі запаси матеріалів: транспортні, поточні, підготовчі, страховий запаси. 2.НОК у незавершеному в-ві НОК нзв = СВд * Тц * Кнв, СВд – денний випуск продукції у виробничій собівартості, Тц – тривалість виробничого циклу, Кнв – коеф наростання витрат. Кнв=q пв+0.5*q рв q пв – частка поч. витрат, q рв – частка кінцевих витрат. Кнв=(А1+1/2А2)/(А1+А2), де А1+А2 – виробничі витрати, А1 – первісні витрати, А2 – інші витрати. 3.НОК у залишках готової продукції НОК гп = СПд * НГПз, де СПд – денний випуск продукції у повній собівартості; НГПз – норма запасу готової продукції на складі. 4. НОК дебіторської заборгованості НОК дз = РПд * Тор, РПд – денний обсяг реалізованої продукції, Тр – термін оплати рахунків покупцями. 5.Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів НОК вмп = Витрати(В) на поч. року + В поточного періоду – В, що будуть погашені або відшкодовані у поточному періоді. 26.Інтелектуальний капітал підприємства: сутність, структура та оцінка. - 27.Сутність, структура, класифікація та джерела формування інвестицій.. У відповідності із ЗУ «Про інвестиційну діяльність», інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інші види діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. До таких цінностей відносяться: гроші, цінні папери, будівлі, обладнання, патенти, ліцензії, ноу-хау, права володіння землею та іншими природними ресурсами тощо. В сучасній ек літературі під інвестиціями розуміють вкладення капіталу з метою зростання його ринкової оцінки. Кінцевою метою процесу інвестування сучасна ек наука визначає збільшення ринкової вартості бізнесу або підприємства. Класифікація інвестицій: 1. За об’єктом вкладення капіталу: - реальні (капіталовкладення) – це вкладення капіталу в активи підприємства; - фінансові – це вкладення капіталу в усі види цінних паперів. 2. За характером участі в інвестиційному процесі: - прямі – інвестор безпосередньо здійснює процес інвестування; - непрямі – процес інвестування є опосередкованим. 3. За національною належність капіталу: - іноземні; - національні або вітчизняні. 4. За регіональною належністю: - зовнішні - внутрішні 5. За формою власності: - державні; - приватні. Крім того в літературу розмежовують наступні поняття: - стратегічні інвестиції – це вкладення капіталу в стратегічні об’єкти держави. - портфельні інвестиції – це вкладення капіталу в різні види цінних паперів з метою нейтралізації фінансових ризиків. Джерела формування реальних інвестицій: 1.Власні кошти підприємства: чистий прибуток, амортизаційні відрахування, інші пайові внески засновників. 2.Позиковий капітал – усі види банківського кредиту, лізингу, емісія облігацій. 3.Залучені кошти: емісія акцій підприємства. 4.Держ фінансування (усі види). 28.Методичні підходи до оцінки ефективності реальних інвестицій. Еволюцію концепції оцінки ефективності реальних інвестиція можна представити наступним чином: 1.На основі максимізації величини чистого прибутку (бухгалтерський дохід; 2.На основі максимізації прибутковості (рентабельності) інвестованого капіталу; 3.На основі максимізації ек прибутку (концепція дисконтування); 4.На основі концепції управління вартістю. В основу концепції дисконтування покладено витратний підхід, тобто між собою порівнюються результати та витрати, які виникають в процесі інвестування. Результатом інвестиційної діяльності виступають грошові потоки (CF). В якості витрат розглядають суму інвестованого капіталу. В процесі оцінки ефективності реальних інвестицій слід враховувати зміну вартості грошей у часі. Зміна вартості відбувається в результаті того, що завжди існують альтернативні варіанти вкладення капіталу ( а не тому, що діє інфляція). Врахування фактору часу здійснюється за допомогою показників майбутньої (FV) та теперішньої вартості (PV). , де FV – майбутня вартість PV – теперішня вартість k – рівень доходності (дисконтна ставка) t – тривалість інвестиційного періоду Процес визначення теперішньої вартості має назву дисконтування, а величина теперішньої вартості називається дисконтованою. Концепція управління вартістю. В рамках концепції управління вартістю набула розвитку концепція ек доданої вартості. В рамках цієї концепції розраховується показник ек додана вартість: EVA = ЧП - K *WACC EVA – концепція ек доданої вартості ЧП – чистий прибуток у грошовому вимірюванні K – величина інвестованого капіталу WACC – середньозважена вартість капіталу. 29.Сутність, значення та класифікація інновацій. У загальному розумінні інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-господарській системі, є сукупністю прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі. Результатом інноваційних процесів є новини, а запровадження їх у господарську практику визнається за нововведення. За своїм характером інноваційні процеси, новини й нововведення поділяються на взаємозв'язані види. Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів (виробів), технологій їхнього виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Організаційні нововведення охоплюють нові методи й форми організації всіх видів діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва (організаційні структури управління сферами науки та виробництва, форми організації різних типів виробництва й колективної праці тощо); економічні - методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності; соціальні - різні форми активізації людського чинника (професійна підготовка й підвищення кваліфікації персоналу, передовсім керівного складу всіх рівнів; стимулювання творчої діяльності; поліпшення умов і постійне підтримування високого рівня безпеки праці; охорона здоров'я людини та охорона довкілля; створення комфортних умов життя тощо); юридичні — нові і змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств та організацій. За масштабністю і силою впливу на ефективність діяльності певних ланок суспільного виробництва всі новини та нововведення можна об'єднати у дві групи — локальні (поодинокі, окремі) та глобальні (великомасштабні). Значення : забезпечення максимально можливого прогресивного впливу на виробництво за умови, що підприємства використовують нововведення постійно, комплексно і гармонічно. Найбільший вплив на ефективність діяльності підприємства справляють технічні та організаційні нововведення. 30.Поняття, види, методичні основи визначення обсягу та ступеню використання виробничої потужності підприємства. Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та організації виробництва. Наука та практика господарювання виокремлюють 3 види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну. Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівництва нового підприємства: вона вважається оптимальною, бо склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути досягнута протягом нормативного терміну її освоєння. Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства. Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати в певних галузях національної економіки: електроенергетиці, газовій промисловості. Методичні принципи розрахунку виробничих потужностей діючих підприємств:  1.Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою пробільної продукції. При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об'єднуючи окремі вироби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної з них базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик цього представника за допомогою розрахункового коефіцієнта трудомісткості. 2.Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого кооперування. 3.У розрахунки виробничої потужності підприємства включають: а) усе чинне і нечинне внаслідок несправності, ремонту та модернізації устаткування основних виробничих цехів; б) устаткування, що перебуває на складі і має бути введене в експлуатацію в основних цехах протягом розрахункового періоду; в) понаднормативне резервне устаткування; г) понаднормативне устаткування допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному устаткуванню основних цехів. 4.Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними (не перевершеними) нормами продуктивності устаткування, використання виробничих площ і трудомісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва.  5.Для розрахунків виробничої потужності підприємства береться максимально можливий річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування. 6.Розраховується також технологічна спроможність (потужність) решти виробничих ланок підприємства (поряд з провідними цехами чи дільницями). 7.Визначення виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, що відбиває зміни її величини протягом розрахункового періоду і характеризує вихідну потужність. 8.Визначення й регулювання резервної виробничої потужності підприємства здійснюється з допомогою розрахунків необхідної кількості резервних агрегатів (груп устаткування) та обґрунтування розмірів експериментально-дослідних виробництв.  У практиці господарювання рівень використання виробничої потужності діючого підприємства визначається двома показниками: 1)коефіцієнтом освоєння проектної потужності (співвідношення величин поточної і проектної потужності); 2)коефіцієнтом використання поточної потужності (співвідношенням річного випуску продукції та середньорічної її величини). Нині в Україні рівень використання виробничих потужностей підприємств у більшості галузей економіки, і передовсім у промисловості, становить менше за 50%, а проектні потужності, як правило, своєчасно (у нормативні строки) не освоюються. Способи ефективнішого використання виробничих потужностей такі самі, як і використання основних фондів підприємства. 31.Сутнісно-видова характеристика та переваги лізингу. Згідно із ЗУ «Про лізинг» лізинг — це підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, і яка полягає в наданні лізингодавцем (юридичною особою або індивідуальним підприємцем, які здійснюють лізингову діяльність) у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу (особі, котра одержує майно за договором лізингу) майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність (з доручення і за погодженням з лізингоодержувачем) у продавця (поста-чальника-виробника майна), за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме й рухоме майно, що належить до основних фондів, у тім числі машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо, стосовно яких немає обмежень щодо передавання їх у лізинг (оренду). Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти (мисливські угіддя, ліси, водоймища тощо). Загальновживана класифікація виді лізингу 1.Строк використання об'єкта лізингу - Оперативний (із неповною окупністю) - лізинг із неповною окупністю орендованих основних фондів. Він здійснюється за договором лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач одержує у платне користування від лізингодавця відповідне майно на строк, менший за період амортизації 90 відсотків вартості об'єкта лізингу (оренди). - Фінансовий (із повною окупністю) - лізинг з повною окупністю орендованих матеріальних елементів основних фондів. 2.Масштаб поширення лізингових відносин - Внутрішній (загальнодержавний). За своєю сутністю і масштабом поширення буває внутрішньо- або загальнодержавним. Українські суб'єкти лізингу можуть практично здійснювати дві його форми — зворотний та пайовий лізинг. Зворотний лізинг передбачає викуп лізингодавцем майна у власника (виробника) і передачу цього майна в лізинг тому самому власнику. За пайового лізингу оренда здійснюється за участю кількох суб'єктів лізингу із залученням одного чи кількох кредиторів. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може перевищувати 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна. - Міжнародний. Суб'єктами міжнародного лізингу завжди є інвестори інших країн. 3.Характер лізингових операцій - Сервісний - застосовується за умови придбання на лізингових засадах складної техніки або такої, що зазнає швидкого техніко-економічного старіння (наприклад, комп'ютерно-обчислювальна та розмножувальна техніка, транспортні засоби тощо). - Зворотний 32.Сутнісна характеристика і методичні основи визначення якості та конкурентоспроможності продукції. Якість як економічна категорія відбиває сукупність властивостей продукції, що зумовлюють міру її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення. Показники якості продукції: 1.Загальні – оцінюють якість усієї сукупності продукції підпр; 2. Диференційовані: - одиничні – х-ють будь-яку одну властивість продукції; - комплексні – відображають кілька властивостей одиниці продукції одночасно. Рівень якості — це кількісна характеристика міри придатності того чи того виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї як порівняти з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного та оптимального її рівнів. Усі показники якості виробів поділяють на дві групи: перша — диференційовані (поодинокі) показники, з яких виокремлюється найбільш розгалужена низка одиничних показників якості; друга — загальні показники якості всього обсягу продукції, що її виробляє підприємство. Найбільш складна за кількістю система показників застосовується для оцінки якості (технічного рівня) знарядь праці. Вона характеризується низкою загальних показників: надійність, довговічність, ремонтопридатність, продуктивність, патентна чистота тощо. До комплексних показників якості (технічного рівня) знарядь праці належать, наприклад: коефіцієнт готовності обладнання, що характеризує одночасно його безвідмовність і ремонтопридатність; питомі витрати на один кілометр пробігу автомобіля тощо. Для визначення загального рівня якості всієї сукупності продукції застосовують певну систему загальних показників, а саме: 1)частка принципово нових (прогресивних) виробів у загальному їхньому обсязі; 2)коефіцієнт оновлення асортименту; 3)частка продукції, на яку одержано сертифікати якості; 4)частка продукції для експорту в загальному її обсязі на підприємстві; 5)частка виробничого браку (бракованих виробів); 6)відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за зниженими цінами. Для визначення рівня якості виробів, що виготовляються (освоюються) виробництвом, застосовують кілька методів: об'єктивний, органолептичний, диференційований, комплексний. Об'єктивним і органолептичним методами користуються для визначення абсолютного рівня якості, а диференційованим і комплексним — відносного рівня якості окремих видів продукції. Під конкурентоспроможністю продукції заведено розуміти сукупність її властивостей, що відбиває міру задоволення конкретної потреби проти репрезентованої на ринку аналогічної продукції. Визначаючи конкурентоспроможність товару, виробник продукції має обов'язково знати вимоги потенційних покупців та оцінки споживачів. Тому формування конкурентоспроможності продукції починається з визначення суттєвих споживчих властивостей (потреб покупців), за якими оцінюється принципова можливість реалізувати продукцію на відповідному ринку, де покупці постійно порівнюватимуть її характеристики з товарами конкурентів щодо міри задоволення конкретних потреб і цін реалізації. Беручи загалом, для визначення конкурентоспроможності продукції необхідно знати: 1)конкретні вимоги потенційних покупців (споживачів) до пропонованого на ринку товару; 2)можливі розміри та динаміку попиту на продукцію; 3)розрахунковий рівень ринкової ціни товару; 4)очікуваний рівень конкуренції на ринку відповідних товарів; 5)визначальні параметри продукції основних конкурентів; 6)найбільш перспективні ринки для відповідного товару та етапи закріплення на них; 7)термін окупності сукупних витрат, зв'язаних із проектуванням, продукуванням і просуванням на ринок нового товару. Конкурентоспроможність конкретного об'єкта бажано вимірювати кількісно, що уможливить управління її рівнем. Для цього необхідна інформація, що характеризує корисний ефект даного об'єкта та об'єктів-конкурентів за нормативний строк їхньої служби й сукупні витрати протягом життєвого циклу об'єктів. Корисний ефект — це віддача об'єкта, інтегральний показник, що розраховується на підставі окремих об'єктивних показників якості об'єкта, котрі задовольняють ту чи ту конкретну потребу. Його можна вимірювати в натуральних одиницях, грошовому виразі або в умовних. Сукупні витрати протягом життєвого циклу — це ті витрати, які обов'язково потрібно зробити, щоб одержати від об'єкта відповідний корисний ефект. Конкурентоспроможність об'єктів, для яких неможливо розрахувати корисний ефект чи сукупні витрати, можна визначити з результатів експериментальної перевірки за конкретних умов споживання, за результатами пробного продажу, експертних та інших методів. 33.Характеристика сучасних систем управління якістю продукції. Cистема якості - це сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечують здійснення загального керування якістю. Відповідний рівень такої системи гарантується сертифікатом, який видається підприємству на певний строк — 1 рік, 2 роки тощо. Право видачі сертифіката на систему якості має національний орган зі сертифікації; у необхідних випадках йому надається можливість делегувати таку функцію акредитованій для цієї мети іншій організації. Для оцінки системи якості та отримання сертифіката дозволяється залучати будь-яку закордонну фірму, що займається сертифікацією. «Вагомість» сертифіката й рівень довіри до нього залежить від іміджу організації, що видала цей документ. Дуже важливою і вкрай необхідною є активна державна політика підтримки ініціативи підприємств щодо розробки, запровадження й сертифікації систем якості продукції. До найважливіших методів забезпечення належної якості та конкурентоспроможності продукції належать державний нагляд за якістю і внутрішньовиробничий технічний контроль. В Україні створено державну систему стандартизації та сертифікації. Національним органом, що проводить і координує роботу із забезпечення її функціонування, є Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України). Основними функціями Держстандарту України стосовно сертифікаційних робіт є: 1) визначення принципів, структури та правил системи сертифікації; 2) затвердження переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації; 3) акредитація органів із сертифікації та випробувальних лабораторій (центрів), атестація експертів-аудиторів; 4) установлення правил визнання сертифікатів інших країн; 5) постійне інформування споживачів через відповідні інформаційні фонди щодо стандартів різних категорій, сертифікатів, класифікаторів техніко-економічної та соціальної інформації, випробувальних центрів тощо. У межах державної системи стандартизації та сертифікації в Україні функціонує державний нагляд за якістю, який здійснюють відповідні органи. Він передбачає конкретно визначену відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за порушення стандартів, норм. Державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил здійснюють Держстандарт України та його територіальні органи. За порушення вимог стандартів – матеріальна відповідальність - штраф. Внутрішньовиробничий технічний контроль. На підприємствах функції безпосереднього контролю якості складових частин і готових для споживання виробів виконують відділи технічного контролю (ВТК). Головне завдання технічного контролю – постійно забезпечувати необхідний рівень якості, зафіксований у нормативних документах, через безпосередню перевірку кожного виробу й цілеспрямований вплив на умови й чинники, що забезпечують таку якість. Об’єктами контролю мають бути всі компоненти виробничої системи та взаємопов’язаних з нею елементів: ресурси, сам виробничий процес, продукція. 34.Стандартизація та сертифікація продукції підприємства. Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює: 1)установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів; 2)розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації й автоматизації виробництва; 3)визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення; 4)формування єдиної системи показників якості продукції, методі н її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень; 5)створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва. Державні стандарти України встановлюють на: 1)вироби загально-машинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо); 2)продукцію міжгалузевого призначення; 3)продукцію для населення й народного господарства; 4)організаційно-методичні та загальнотехнічні об'єкти; 5)елементи народногосподарських об'єктів державного значення; 6)методи випробувань. Вони містять обов'язкові й рекомендовані вимоги. Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічну діяльність, найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі та системи управління якістю зокрема стає сертифікація продукції. В Україні розрізняють обов'язкову й добровільну сертифікацію. Обов'язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління суб'єктами господарювання, охоплює перевірку й випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та дальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може проводитись з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов'язковими (на договірних засадах). Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації) повинні: 1)у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів; 2)забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано; 3)реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката; 4)припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката. Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. 35.Сутнісно-видова характеристика витрат підприємства. Витрати утворюються в процесі формування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Усі витрати на підприємстві можна умовно поділити на інвестиційні та поточні. Поточні витрати пов’язані безпосередньо з процесом в-ва та реалізацією продукції. Класифікація витрат 1.за способом віднесення витрат на собівартість: - прямі – розраховуються прямим методом на об’єкт віднесення витрат - непрямі – пов’язані з 2 і більше об’єктами віднесення витрат і розподіляються на один об’єкт витрат пропорційно до економічно обгрунтованої бази. 2.за відношенням до процесу виготовлення продукції: - основні – характеризують ресурси, які використані в процесі безпосереднього виготовлення продукції - накладні – характеризують ресурси, які використані в процесі обслуговування та управління виробництвом 3.за ступенем залежності від обсягів виробництва - постійні - змінні – витрати, які змінюються пропорційно до зміни обсягів виробництва 4.за сферами виникнення витрат: - виробничі - невиробничі 5.за змістом та призначенням витрат - економічні елементи – характеризують використані ресурси за ек змістом і незалежно від форм і сфер їх виникнення. Виділяють 5 економічних елементів: 1)матеріальні витрати 2)з/п 3)нарахування на з/п 4)амортизація 5)інші витрати - статті калькуляції – характеризують склад використаних ресурсів залежно від сфери та місця їх виникнення. 6.за послідовністю формування витрат: - технологічну собівартість - цехову - виробничу - повну 36.Калькуляція собівартості окремих виробів. Визначення собівартості одиниці продукції окремих виробів здійснюється на основі калькулювання. В одну калькуляційну статтю включаються витрати не залежно від їх належності до того чи іншого економічного елементу, але виконуючи однакову роль у виробничому процесі або його обслуговуванні.. Калькуляційні статті: 1.Сировина і матеріали (матеріальні витрати): сировина і матеріали, які витрачаються на виготовлення 1 виробу; покупні вироби і напівфабрикати, витрати на придбання упаковки і тари, транспортно-заготівельні витрати. 2.Зворотні відходи: вартість зворотніх відходів вираховується. 3.Паливо та енергія на технологічні цілі: вартість всіх видів палива та енергії, які використовуються безпосередньо на технологічні цілі. 4.Основна ЗП: ЗП робітників, які безпосередньо виготовляють продукцію. 5.Додаткова ЗП: виплати, які додатково здійснюються основному виробничому персоналу (премії основним робітникам). 6.Витрати, які пов’язані з підготовкою та освоєнням в-ва: витрати на винахідництво, раціоналізацію. 7.Витрати на утримання та експлуатацію обладнання: амортизація виробничого устаткування, витрати на внутрішньозаводське переміщення вантажів, ЗП робітників, які обслуговують виробниче устаткування і відповідну вартість витрачених матеріалів. 8.Загально-виробничі витрати: ЗП персоналу, який здійснює управління в-вом, витрати на службові відрядження в межах норм, амортизація будівель, споруд, в яких здійснюються процес вироблення продукції, витрати на протипожежну охорону. 9.Загально-господарські витрати: ЗП управлінського персоналу; витрати на відрядження в межах норм, на перепідготовку кадрів, виплати, які здійснюються за банківськими кредитами. 10.Невиробничі або комерційні витрати: відшкодування складських та вантажно-розвантажувальних робіт, витрати на рекламу, виплати за відшкодування транспортно-експедиційних послуг. 37.Поняття, види, порядок формування і напрямки використання прибутку підприємства. Прибуток — це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства. Прибуток виражає мету підприємницької діяльності і береться за головний показник її ефективності. Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і прибуток після оподаткування. Загальний прибуток (балансовий) — це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Чистий прибуток (прибуток після оподаткування) – прибуток, який реально поступає в розпорядженні підприємства. У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття валового, маржинального та операційного прибутку. Валовий прибуток — це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькулюванням за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і так звані невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати. Операційний прибуток, що його часто називають чистим прибутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат. Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне прибуток і постійні витрати. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькулювання здійснюватиметься лише за змінними витратами. Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) позареалізаційні операції. Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю. Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальних активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об'єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг). Прибуток від позареалізаційних операцій —це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов'язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо. Відповідно до принципових (головних) напрямів використання чистий прибуток можна розділити на дві частини: 1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (як заохочувальний захід), на соціальну підтримку тощо (розподілений прибуток); 2) прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його розвитку (нерозподілений прибуток). Останній спрямовується на створення резервного та інвестиційного фондів. Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального обороту коштів або джерелом покриття додаткової потреби в них. Його формування є обов'язковим для господарських товариств, орендних підприємств, кооперативів. 38.Сутнісна характеристика та вимірювання ефективності діяльності підприємства. Процес виробництва на будь-якому підприємстві здійснюється за належної взаємодії 3 визначальних його чинників: персоналу (робочої сили), праці та предметів праці. Використовуючи наявні засоби виробництва, персонал підприємства продукує суспільно корисну продукцію або надає виробничі й побутові послуги. Ефективність виробництва - це комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва й робочої сили (працівників) за певний проміжок часу. Родовою ознакою ефективності (продуктивності) може бути необхідність досягнення мети виробничо-господарської діяльності підприємства (організації) з найменшими витратами суспільної праці або часу. У кінцевому підсумку змістове тлумачення ефективності (продуктивності) як економічної категорії визначається об'єктивно діючим законом економії робочого часу, що є основоположною субстанцією багатства й мірою витрат, необхідних для його нагромадження та використання суспільством. Саме тому підвищення ефективності виробництва треба вважати конкретною формою вияву цього закону. Ефективність – це відносний ефект, результативність процесу, що визначається як відношення результату (ефекту) до витрат, які зумовлюють його одержання. Ефективність в-ва і продуктивність в-ва – це синоніми. Сутність характеристика ефективності має таку формалізовану форму: Ефективність (продуктивність) = Ефект (результат) / Ресурси (витрати) Узагальнюючий показник ефективності застосованих ресурсів підприємства можна розрахувати так: Ефективність застосування ресурсів (тобто рівень продуктивності суспільної праці) = Обсяг чистої продукції підприємства / ( чисельність працівників + (середньорічний обсяг ОФ за відновною вартістю + вартість Оборотних Фондів) * коефіцієнт повних витрат праці) Необхідно вирізняти такі види ефективності: ек, соц. 1.за місцем одержання: локальна та народно-господарська 2.за ступенем ефекту: первісна (одноразова) та мультиплікативна 3. в залежності від мети: порівняльна та абсолютна. Для вимірювання ек та соц ефективності в-ва використовують 4 групи показників: 1)узагальнюючі показники: рівень задоволення потреб ринку, в-во чистої продукції на од продукції, поточні витрати на од товарної продукції, прибуток на од заг витрат, рентабельність в-ва, частка продукції за рахунок інтенсифікації в-а. 2)показники використання персоналу: темпи зростання продуктивності праці, частка приросту продукції за рахунок продуктивності, трудомісткість одиниці продукції, зарплатоміскість одиниці, частка управлінського персоналу в заг чисельності. 3)показники використання виробничих фондів: фондовіддача, рентабельність ОФ, фондомісткість, матеріаломісткість, коеф використання окремих видів матеріалів. 4)показники використання грошових коштів: питомі капітальні вкладення, доходність капітальних вкладень, термін окупності капітальних вкладень, оборотність оборотних коштів. 39.Сутнісна характеристика та організаційні форми трансформації підприємств (організацій) та їх об’єднань. Процес реструктуризації можна розглядати як спосіб зняття суперечності між вимогами ринку й застарілою логікою дій підприємства. По суті, реструктуризація підприємства трактується як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, як здатність привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної продукції, підвищити ефективність виробництва. Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти конкурентоспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної, ек та фінансової життєздатності підприємств. Реструктуризація підприємства спрямовується на розв'язання 2 основних завдань: 1)якнайскоріше забезпечити виживання підприємства; 2)відновити конкурентоспроможність підприємства на ринку. Форми: 1)За оперативної реструктуризації підприємства (організації) розв'язуються дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів його (її) діяльності. Період оперативної реструктуризації триває приблизно 3—4 місяці. Оперативні зміни на підприємстві потребують проведення комплексу заходів, що з них, як правило, спеціально виділяють такі: -зміна окремих складових організаційної структури підприємства; -створення й виокремлювання нових структурних підрозділів; -оперативне зниження дебіторської заборгованості; -зменшення величини оборотних фондів через виявлення та реалізацію (ліквідацію) зайвих запасів (у тім числі запасів допоміжних матеріалів); -відмова від пайової участі в інших підприємствах та організаціях, якщо попередній аналіз підтвердив недостатню економічну ефективність останніх; -скорочення обсягів основних фондів через реалізацію (ліквідацію) зайвого обладнання, транспортних засобів тощо; -аналітична оцінка та припинення вкладання неефективних інвестицій, крім життєво необхідних для підприємства й обґрунтованих з позицій розвитку ринку. Відтак комплекс заходів з оперативної реструктуризації містить передовсім заходи з зниження всіх видів витрат (без одержання будь-яких суттєвих інвестицій) і швидкого збільшення обсягу збуту продукції та обороту капіталу. Проте, якщо процес перетворення буде зупинено після завершення оперативної реструктуризації, то підприємство незабаром неминуче знов опиниться в кризовому стані. Стратегічна реструктуризація підприємства (організації) забезпечує довготермінову його (її) конкурентоспроможність. Для досягнення такої конкурентоспроможності необхідне визначення стратегічної мети підприємства, розробка стратегічної концепції розвитку, а також напрямів та інструментів реалізації цієї мети. Отже, реструктуризації підприємства передує оцінка його стану. Проте й аналіз, і реформування можна проводити, якщо маємо всебічно обгрунтовану мету реструктуризації, яку можна сформулювати (беручи загалом) таким чином: продукція підприємства має відповідати поточному платоспроможному попиту. Підприємство, що задовольняє цю вимогу, з одного боку, зберігає централізований контроль у найбільш важливих сферах діяльності, а з іншого — відроджується завдяки проведенню активної науково-технічної та ринкової стратегії в межах кожної товарної групи. Як правило, кризовий стан підприємства зумовлений не однією, а багатьма причинами, їх буває то більше, що більш повільною є реакція суб'єктів господарювання на зміну типу господарської системи. 40.Банкрутство підприємства: сутність, значення, процедури та способи прогнозування. Поняття банкрутства органічно притаманне сучасним ринковим відносинам. Воно характеризує неспроможність підприємства (організації) задовольнити вимоги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди. Закон України «Про банкрутство» під банкрутством розуміє зв'язану з браком активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги та виконати зобов'язання перед бюджетом. Одна з перших ознак руху до банкрутства — спад прибутковості фірми нижче за вартість її капіталу. Причини банкрутства підприємств (організацій) можуть бути найрізноманітнішими. Загалом їх можна поділити на дві групи: 1) зовнішні, які практично дуже важко врахувати; 2) внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому підприємстві. Внутрішні – брак стратегічного плану розвитку, низька якість менеджменту, збільшення дебіторської та кредиторської заборгованості, дефіцит власних оборотних коштів і т.д. Зовнішні – політичні, соціально-ек, науково-технічні, зовіншньоек. Згідно із законом України «Про банкрутство» суб'єктом банкрутства може бути будь-яка юридична особа, що не спроможна своєчасно задовольнити вимоги кредиторів та сплатити податки і є зареєстрованою як суб'єкт підприємницької діяльності. Боржником є юридична особа, проти якої порушено справу про банкрутство, а банкрут — це боржник, що перебуває в процесі ліквідації. Як кредитор може виступати будь-яка українська або іноземна юридична чи фізична особа, що має вимоги (претензії) до боржника на підставі як майнових, так і немайнових зобов'язань останнього. Вартість вимоги визначається залежно від її сутності: вартість негрошового зобов'язання — за ринковою ціною на день подання заяви про банкрутство (до подання такої заяви сума будь-якої вимоги включає лише відсотки та штрафи), вартість вимоги за контрактом — за вартістю збитків заподіяних кредитору боржником у зв'язку з невиконанням умов контракту. Зарубіжний досвід показує, що спрогнозувати банкрутство можна за 1,5—2 роки до появи його очевидних ознак. Цілком можливим є виявлення початкових ознак банкрутства через прогнозування «ціни підприємства» на найближчу та довгострокову перспективу. Для успішного господарювання на ринкових засадах суттєво важливим є можливість оцінки ймовірності банкрутства суб'єктів підприємницької та іншої діяльності. Методичні підходи, в основу яких покладено факторні моделі прогнозування банкрутства підприємств та організацій: 1) Найпростішою є двофакторна модель оцінки ймовірності банкрутства підприємства (організації). Вона передбачає обчислення спеціального коефіцієнта Z і має такий формалізований вигляд: Z = -0,3877 - 1,0736* коеф загальної ліквідності + 0,579*частка позикових коштів у заг величині пасиву балансу. За двофакторною моделлю ймовірність банкрутства будь-якого суб'єкта господарювання є дуже малою за будь-якого від'ємного значення коефіцієнта Z і великою — за Z > 1.

Більш обґрунтованою та більш поширеною є п ‘ятифакторна модель Альтмана.

Професор Нью-Йоркського університету Едвард Альтман розробив алгоритм
розрахунку індексу кредитоспроможності, який одержав назву індексу
(моделі) Альтмана. Цей індекс дає змогу з достатньою вірогідністю
розподілити суб’єкти господарювання на тих, що працюють стабільно, і на
потенційних банкрутів.

Наслідки при установленні боржника банкрутом: припинення підприємницької
діяльності такого божника, до ліквідаційної комісії переходить право
розпоряджатися майном банкрута і всі його майнові права та обов’язки і
т.д.

Виробнича структура підприємства: поняття, види та чинники формування.

Під структурою підприємства розуміють його внутрішній устрій, який
характеризує склад підрозділів і систему зв’язків, підпорядкованості та
взаємодії між ними.

При цьому розрізняють виробничу й загальну структури підприємства.

Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що
виконуються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і
характеризує виробничу структуру підприємства. Існує кілька принципів
класифікації виробничих структур.

1.Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої
структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську
виробничі структури.

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех,
тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, що в ній
виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської
спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на
основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

Без цехова виробнича структура використовується на невеликих
підприємствах з відносно простими виробничими процесами. Її основою є
виробнича дільниця, під якою розуміють сукупність
територіально-відокремлених робочих місць, на яких виконуються
технологічно-однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція.

Корпусна в.с. полягає в тому, що на великих підприємствах декілька
однотипних цехів можуть бути об’єднанні в корпус.

Комбінацька в.с. використовується на підприємствах, де здійснюються
багатостадійні процеси в-ва, характерною ознакою яких є послідовність
процесів переробки сировини.

2.За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну,
предметну та змішану виробничі структури.

Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на
виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії
виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи
машинобудівного підприємства).

Ознакою предметної в.с. є спеціалізація цехів підприємства на
виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів та
деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та
операцій.

Змішана в.с. полягає в тому, що частина цехів спеціалізована
технологічно, а решта – предметно.

3.Залежно від наявності основних і допоміжних процесів розрізняють
підприємства з комплексною та спеціалізованою структурами виробництва.

Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність
основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише
частину.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох
чинників. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги
виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження
підприємства.

Похожие записи