Шпаргалка

1. Сутнісно-видова характеристика підприємств.

Досить повна класифікація забезпечується такими ознаками:

1)мета і характер діяльності (комерційні, некомерційні)

2)форма власності майна (приватна, колективна, державні, спільні).

3)належність капіталу (національні, закордонні, змішані).

4)правовий статус і форма господарювання (одноосібні, кооперативні,
орендні, господарські товариства).

5)галузево-функціональний вид діяльності (промислові,
сільськогосподарські, будівельні, транспортні, торгівельні,
виробничо-торгові, товарно-посередницькі, іноваційно-впроваджувальні,
лізінгові, банківські, страхові, туристичні тощо).

6)технологічна і територіальна цілісність (голловні, дочірні,
асоційовані, філії).

7)розмір та чисельність працівнків (малі, средні, великі).

2. Мета та напрямки діяльності підприємств.

Підприємство — Це самостійний статусний господарюючий суб’єкт, який має
право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і
комерційну діяьність з метою отримання прибутку..

У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що є складною
виробничо-економічною систему, здійснює багато конкретних видів
діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об’єднати в окремі
головні напрямки.

Відповідно до логіки й послідовності стадій відтворювального процесу
визначальним напрямком діяльності кожного підприємства за умов ринкових
відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний аналіз. Результати
вивчення ринку товарів служать вихідною базою для обгрунтування
конкретних шляхів удосконалення й розвитку інноваційної діяльності
підприємства (фірми) на перспективний період. Ефективність
інноваційно-виробничих процесів, постійно здійснюваних на кожному
підприємстві (фірмі), визначається рівнем його (її) комерційної
діяльності. Післяпродажний сервіс охоплює пусконалагоджувальні роботи у
сфері експлуатації (використання) куплених на ринку товарів, їхнє
гарантійне технічне обслуговування протягом певного терміну,
забезпечення необхідними запасними частинами і проведення ремонтів під
час нормативного строку служби тощо. Для ефективного господарювання
істотним є визначення цілей створення та функціонування підприємства
(фірми). Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену
причину його існування, у світовій економіці заведено називати місією.
Здебільшого місією сучасного підприємства вважають виробництво продукції
для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого
прибутку. На основі загальної місії підприємства формулюються і
встановлюються загальнофірмові цілі, які мають відповідати певним
вимогам. У кінцевому підсумку цілі підприємства (фірми) мають бути чітко
сформульовані для кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для
суб’єкта господарювання, котрий прагне спостерігати і вимірювати
результати цієї діяльності.

3. Ринкове середовище функціонування підприємств.

Ринок — це сфера товарного обігу і зв’язана з ним сукупність
товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками (продавцями) та
споживачами (покупцями) у процесі купівлі-продажу товарів.; ринок
забезпечує органічний зв’язок між виробництвом і споживанням, перебуває
під їхнім впливом і сам впливає на них. На ринку виявляються реальні
обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значущість
виробленого продукту й витраченої на його виготовлення праці,
встановлюється співвідношення між попитом і пропозицією, яке формує
певний рівень цін на товари та послуги

Ф-ції ринку(

Забезпечення руху товарів від виробника до споживача(

Регулятивно-контрольна(

Стимулююча(

СТРУКТУРА

Ринки поділяються за

Територіально-прострова організація Єлнментно-технологічнні звязки
Продуктивно-ресурсне наповнення Суб’єктний склад Ознаки Структуризації
ринку

Місцевий (локальний), регіональний, національний,транснаціональний,
світовий) ринок засобів виробництва\ ринок, предметів споживання\ ринок
інновацій та інформації\ ринок інвестицій\ ринок робочої сили\
грошово-кредитний і валютний ринки\ продовольчих і непродовольчих
товарів широкого вжитку, ринки знарядь праці, сировини, матеріалів,
енергії та інших видів продукції виробничого призначення, ринки житла,
землі, монотоварні та ін ринок споживачів, виробників, проміжних
продавців, державних установ, міжнародних установ, продавців і
посередників Види ринків

ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

4. Добровільні та інституційні об’єднання підприємств.

Існують також добровільні об’єднання підприємств:

1)асоціації – найпростіша форма договірного об’єднання підприємств з
метою постійної координації господарської діяльності.

2)корпорація – договірне об’єднання господарчих суб’єктів на основі
інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з
делегуванням певних повноважень централізованого регулювання кожного з
учасників;

3)консорціум – тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського
капіталу для досягнення загальної мети.

4)концерни – форма статутних об’єднань підприємств, що характеризується
єдністю власності і контролю.

5)картелі — договірне об’єднання підприємств переважно однієї галузі для
здійснення спільної комерційної діяльності.

6)синдикати – організаційна форма існування різновиду картельної угоди,
що передбачає реалізацію продукції учасників через створення спільного
збутового органу.

7)трести – монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали
різним підприємям, в єдиний виробничо-господарський комплекс.

8)холдінги – державницьке інтегроване товариство, що само безпосередньо
не займається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові кошти
для придбання контрольних пакетів акцій інштих підприємств, які є
учасниками концерну.

9)фінансові групи — об’єднання юридично та економічно самостійних
підприємств різних галузей народного господарства.

В Україні поряд із добровільними створюються і функціонують так звані
інституціональні об’єднання. До таких належать виробничі,
науково-виробничі (науково-технічні), виробничо-торговельні та інші
подібні об’єднання (комплекси, центри), що інтегрують стадії створення
(проектування), продукування, реалізації та післяпродажного сервісного
обслуговування виробів тривалого використання. Інституціональні
міжгалузеві об’єднання підприємств та організацій створюються і діють
під різноманітними офіційними назвами в агропромисловому комплексі,
будівництві, житлово-комунальному господарстві та інших взаємозв’язаних
секторах економіки України.

5. Сутність, функції, значення та моделі здійснення підприємницької
діяльності.

Підприємницька діяльність ініціативно-самостійна господарсько-комерційна
діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано
на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого
імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої
фізичної особи — підприємця або юридичної особи — підприємства
(організації).

Основні функції: 1) творчу — генерування й активне використання
новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику
та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві); 2) ресурсну —
формування і продуктивне використання власного капіталу, а також
інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів;
3) організаційно-супровідну — практична організація маркетингу,
виробництва, продажу, реклами та інших господарських справ.
Підприємницька діяльність може здійснюватися без використання і з
використанням найманої праці, без утворення або з утворенням юридичної
особи.

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва з
альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель
підприємницької діяльності незмінно орієнтується на найефективніше
використання наявних ресурсів підприємства (організації). За такої
моделі дії підприємця чітко окреслено. Інноваційна модель підприємництва
передбачає активне використання переважно інноваційних
організаційно-управлінських, техніко-технологічних і
соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Значення:
по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі
господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і
завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного
розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню
інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте,
забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

6. Сутність, функції та методи управління.

Оскільки робота на підприємстві поділена між підрозділами та окремими
виконавцями, хтось повинен координувати їх дії, щоб досягти загальної
мети. Цю функцію виконує управління. У кожному підприємстві виникає
необхідність відокремлення управлінської праці від виконавчої.

Таким чином необхідність управління пов”язана з процесами поділу праці
на підприємстві. Управління, яке у широкому розумінні являє собою
діяльність, пов”язану з координацією інших людей, є складною системою і
для того щоб більш глибоко зрозуміти його сутність необхідно розглянути
його основні функції.

Функції управління – це об”єктивно обумовлені загальні напрями або сфери
діяльності, які у сукупності забезпечують ефективну кооперацію спільної
праці.

1) Планування – це процес визначення мети діяльності підприємства,
передбачення майбутнього розвитку та поєднання індівідуальних завдань
членів організації для досягнення загального результату.

2) Організація – це процес формування структури системи, розподілення
завдань, повноважень та відповідальності між членами організації для
досягнення загальної мети її діяльності.

3) Мотивація – це процес, що спонукає членів організації до спільних
погоджених дій, які забезпечують досягнення загальної мети.

4) Контроль – це процес вимірювання досягнутих за певний період
результатів, порівняння досягнутого з запланованим та коригування
діяльності, які у сукупності забезпечують виконання організацією своїх
планів.

7. Характеристика змісту, переваг та недоліків основних
організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності.

Одноосібне володіння: зміст: підприємство, власником якого є фізична
особа або сім’я. Переваги: ( Простота заснування ( Повна самостійність,
свобода та оперативність дій підприємця ( Максимально можливі
спонукальні мотиви до ефективного господарювання ( Гарантоване
збереження комерційних таємниць. Недоліки: ( Труднощі із залученням
великих інвестицій та одержанням кредитів ( Повна відповідальність за
борги ( Відсутність спеціалізованого менеджменту ( Невизначеність
терміну функціонування.

Господарське товариство (партнерство): зміст: Об’єднання власних
капіталів кількох фізичних або юридичних осіб за умов: однакового
розподілу ризику і прибутку; спільного контролю результатів бізнесу;
безпосередньої участі у здійсненні діяльності. Переваги: ( Широкі
можливості виробничої та комерційної діяльності ( Збільшення фінансової
незалежності й дієздатності ( Велика свобода дій та більша виваженість
управлінських рішень ( Можливість залучення до управління товариством
професійних менеджерів. Недоліки: ( Загроза окремим партнерам через
солідарну відповідальність; тобто можливість банкрутства через
професійну некомпетентність одного з партнерів ( Збільшення ймовірності
господарського ризику через недостатню передбачуваність процесу та
результатів діяльності. Корпорація (акціонерне товариство). Зміст:
підприємство, власниками якого є акціонери, які мають обмежену
відповідальність (у розмірі свого внеску в акціонерний капітал) і
розпоряджаються прибутком. Переваги: ( Реальна можливість залучення
необхідних інвестицій ( Більша можливість постійного щодо нарощування
обсягів виробництва чи послуг ( Існування тільки обмеженої
відповідальності акціонерів ( Постійний (тривалий) характер
функціонування. Недоліки: ( Наявність розбіжностей між правом власності
і функцією контролю діяльності

( Сплата більших податків через оподаткування спочатку прибутку, а потім
одержуваних дивідендів

( Існування потенційної можливості посадових осіб, впливати на
діяльність корпорації у власних інтересах

8. Характеристика типів організаційних структур управління
підприємством.

Організаційна структура управління – це форма системи управління, яка
визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

В практиці господарювання традиційно розрізняють декілька типів
організаційних структур управління.

1) Лінійна організаційна структура управління – це така структура між
елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. За лінійної
структури кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі
адміністративні та спеціальні функції у відповідному підрозділі.

2) Функціональна організаційна структура управління – це така основу
якої становить поділ функцій управління між окремими підрозділами
апарату управління. За функціональної структури управління кожний
виробничій підрозділ отримує розпорядження одночасно від кількох
керівників функціональних підрозділів підприємства.

3) Лінійно – функціональна організаційна структура управління – це така,
яка спірається на розподіл повноважень та відповідальності по функціях
управління та прийняття рішень по вертикалі., ця структура дозволяє
організувати управління за лінійною схемою (директор – начальник цеху –
майстер) , а функціональні відділи апарату управління підприємства лише
допомогають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При
цьому лінійні керівники не підпорядковані керівникам фунціональних
відділів апарату управління.

4) Дівізіональна організаційна структура управління – така, яка
характерна тим, що кожний виробничій підрозділ (дівізіон, відділення)
корпорації має свою власну, досить розгалужену структуру управління, що
забезпечує його автономне функціонування. Лише декілька стратегічних
функцій централізовані на рівні адміністрації всієї корпорації.
Дівізіональні організаційні структури управління використовуються
великими підприємствами зі значною кількістю виробничих відділень, які
функціонують в умовах динамічного середовища.

5) Матрична організаційна структура управління – це така, в якої поряд з
лінійними керівниками підприємства та функціональним апаратом управління
виділяють ще й тимчасові предметно – спеціалізовані ланки – проектні
групи, які формуються з спеціалістів постійних функціональних відділів.
При цьому вони лише тимчасово підпорядковані керівнику проекту. Після
завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних
підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника по
відношенню до спеціалістів проектної групи. Одночасно він є
функціональним керівником по відношенню до виробничих підрозділів
підприємства, що забезпечують реалізацію проекту.

Використання матричної структури виправдано в умовах високодинамічного
середовища, підприємствами з великою кількістю виробництв обмеженого
жит”євого циклу.

9. Управління підприємством: суть, зміст та методологія здійснення.

Оскільки робота на підприємстві поділена між підрозділами та окремими
виконавцями, хтось повинен координувати їх дії, щоб досягти загальної
мети. Цю функцію виконує управління. У кожному підприємстві виникає
необхідність відокремлення управлінської праці від виконавчої. Таким
чином необхідність управління пов”язана з процесами поділу праці на
підприємстві. Управління, яке у широкому розумінні являє собою
діяльність, пов”язану з координацією інших людей, є складною системою і
для того щоб більш глибоко зрозуміти його сутність необхідно розглянути
його основні функції.

Функції управління – це об”єктивно обумовлені загальні напрями або сфери
діяльності, які у сукупності забезпечують ефективну кооперацію спільної
праці.

1) Планування – це процес визначення мети діяльності підприємства,
передбачення майбутнього розвитку та поєднання індівідуальних завдань
членів організації для досягнення загального результату.

2) Організація – це процес формування структури системи, розподілення
завдань, повноважень та відповідальності між членами організації для
досягнення загальної мети її діяльності.

3) Мотивація – це процес, що спонукає членів організації до спільних
погоджених дій, які забезпечують досягнення загальної мети.

4) Контроль – це процес вимірювання досягнутих за певний період
результатів, порівняння досягнутого з запланованим та коригування
діяльності, які у сукупності забезпечують виконання організацією своїх
планів.

10. Персонал підприємства: поняття, класифікація та сучасні тенденції
формування.

Персонал підприємства – являє собою сукупність постійних працівників, що
отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід
практичної діяльності.

У відовідності з характером виконуваних функцій персонал підприємства
поділяється звичайно на чотири категорії: керівники, спеціалісти,
службовці, робітники.

Керівники – це працевники, що займають посади керівників підприємств та
їх структурних підрозділів. До них відносяться директори (генеральні
директори), начальники, завідуючі, керуючі, виконроби, майстри на
підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах, головні
спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік
тощо), а також заступники відповідно до вищепереличених посад.

Спеціалісти – працівники, що займаються інженерно – технічними,
економічними та іншими роботами, зокрема – інженери, економісти,
бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи
тощо.

Службовці – працівники, що здійснюють підготовку та оформлення
документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто
виконують суто технічну роботу), зокрема – діловоди, обліковці,
архіваріуси, агенти, креслярі, секретари – друкарки, стенографісти тощо.

Робітники – безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних
цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевозкою
пасажирів, наданням матеріальних послуг та інші. Окрім того, до
робітників відносяться двірники, прибіральниці, охоронці, кур”єри,
гардеробники.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за
професіями та спеціальностями.

Професія – це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує
відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність – це більш або меньш вузька разновідність трудової
діяльності в межах професії.

Класифікація працівників за квліфікаційним рівнем базується на їх
можливостях виконувати роботи тієї чи іншої складності.

Кваліфікація – це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що
визначають ступінь підготовленності працівника до виконання професійних
функцій обумовленної складності.

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи:
висококвліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані, некваліфіковані.

11. Основні засоби підприємства: поняття, функціонально-елементарний
склад та оцінка.

Оцінка основних фондів підпр-ва є грошовим вираження їхньої вартості,
вона необхідна, щоб визначити загальних обсяг фондів, їхню динаміку і
структуру, розрахунок економічних показників господарської діяльності
підприємства за певний період.

Основні фонди оцінюються:

Залежно від моменту проведеної оцінки – за первісною (початковою) чи
відновленою вартістю;

Залежно від стану основних фондів – за повною або залишковою вартістю.

Первісна їх фактична вартість на момент введенн6я в дію чи купівлі (в
грошових одиницях):

або

Відновна вартість – вартість відтворення основних фондів в сучасних
умовах вриобництва, і первісна вартість, але за сучасними діючими
цінами.

і – індекс зростання (зменшення) ціни.

Повна вартість основних фондів – їх вартість у новому неспрацьованому
стані, тобто без урахування вартості зносу.

Залишкова вартість є різницею між первісною вартістю та вартістю зносу.

Середньорічна вартість основних фондів:

Основні фонди – це засоби праці, які мають вартість і функціонують у
виробництві тривалий час у своїй незмінній споживчій формі, а їх
вартість переноситься конкретною працею на вартість виготовленої
продукції частинами в міру споживання. Найбільше значення на практиці
має видова класифікація основних фондів. Так на її основі розрізняють
такі види основних фондів: будівлі, споруди, передавальні пристрої,
машини і устаткування, транспортні засоби, інструменти, виробничий
інвентар та приладдя, господарський інвентар, інші основні фонди. Існує
також поділ основних фондів на дві частини:

-активну (яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі)

-пасивну (що створює умови для здійснення процесу виробництва).

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у
відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову
структуру основних фондів. За інших рівних умов технологічна структура
основних фондів тим прогресивніша і ефективніша, чим більша у їх складі
питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох
факторів основними серед яких є:

-виробничо-технологічні особливості підприємства

-НТП

-ступінь розвитку різних форм організації виробництва

-відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових О.Ф.

-вартість будівництва виробничих об’єктів і рівень цін на технологічне
устаткування

-територіальне розміщення підприємства

12. Знос та амортизація основних засобів: поняття, вимірювання та
методики нарахування.

Під фізичним (матеріальним) спрацьовуванням основних виробничих фондів
розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних
техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить
до зменшення їхньої реальної вартості — економічного спрацьовування. На
швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їхня
надійність та довговічність, спосіб використання (екстенсивне чи
інтенсивне), особливості технологічних процесів, якість технічного
догляду й ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші
організаційно-технічні фактори. розрізняють усувне (тимчасове) та
неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.
Відносну величину економічного спрацювань окремої фізичної одиниці або
певної сукупності основних фондів визначають як відношення накопиченої
суми спрацювання, тобто їхньої вартості, вже перенесеної на вартість
продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення
діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під
впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується поступовою
втратою засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення
існуючих та створення нових засобів виробництва, запровадження
принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з
допомогою цих засобів виробництва. Ступінь техніко-економічного старіння
того чи того засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта
(відносного показника) Ктес , що його розраховують за формулою
Ктес=1-((В1/Во)*(По/П1)) де Во , В1 — повна вартість (ціна)
застосовуваного й нового засобів праці; По, П1, — відповідно
продуктивність тих самих засобів праці або витрати на їхнє
експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний
техніко-експлуатаційний показник).До форм усунуння спрацювання і
старіння засобів праці належать: ремонту, модернізації та заміни окремих
елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та
розширення діючих цехів, виробництв і підприємств у цілому, а також
спорудження нових аналогічних виробничих об’єктів.

Основні фонди протягом свого існування зазнають фізичного а також
техніко-економічного старіння. Під фізичним спрацюванням основних
виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних
техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживчої вартості, що призводить
до поступового зменшення їх реальної вартості. В свою чергу фізичне
спрацювання буває усувним та неусувним. Техніко-економічне спрацювання
о.ф. – це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного
фізичного спрацювання під впливом НТП. Техніко-економічне спрацювання
теж в свою чергу ділиться на повне та часткове.

Амортизація о.ф. – це процес перенесення авансованої раніше вартості
усіх видів засобів праці на вартість виготовлюваної продукції з метою її
повного відшкодування. Для відшкодування вартості зношеної частини о.ф.
кожне підприємство справляє амортизаційні відрахунки за певними нормами,
які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової
вартості о.ф. Розрахунок норм амортизаційних відрахувань на повне
відновлення о.ф. здійснюють централізовано за формулою: Нав = Ф-Л /
Ап*Ф, де

Ф – балансова вартість о.ф.; Л – ліквідаційна вартість; Ап –
амортизаційний період.

13. Ефективність відтворення та використання основних засобів
підприємства.

Система показників, яка може вичерпно характеризувати ефективність
основних фондів, охоплює два блоки: перший — показники ефективності
відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий —
показники рівня використання основних фондів в цілому і окремих їхніх
видів.

Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів —
екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи
збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення
передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними.
Проте процес виведення з експлуатації застарілих та спрацьованих
основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих
засобів праці. Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення
основних фондів доцільно включити два нових: коефіцієнт інтенсивного
оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний
період); коефіцієнт оптимальності вибуття основних фондів (відношення
фактичного коефіцієнта вибуття до нормативного).

Усю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо
ліпшого використання основних фондів підприємства можна умовно поділити
на дві групи: 1) збільшення екстенсивного завантаження; 2) підвищення
інтенсивного навантаження. Дійова система колективних та індивідуальних
економічних стимулів на підприємствах України поки що перебуває тільки
на стадії становлення й розвитку. Швидкому її запровадженню сприятимуть:
реалізація програми роздержавлення та приватизації власності; широке
акціонування підприємств, система їхнього оподаткування; побудова
механізму оплати праці залежно від кінцевих результатів виробництва;
більш гнучка амортизаційна та інвестиційна політика; державна підтримка
великих інвестиційних проектів, підприємницької та зовнішньоекономічної
діяльності тощо.

14. Поняття, характерні риси, значення та елементний склад
нематеріальних активів.

Нематеріальні ресурси – це частина потенціалу підприємства, здатна
приносити економічну вигоду, для якої характерна відсутність
матеріальної основи та невизначеність розмірів отримування прибутків від
його використання.

Види нематеріальних ресурсів (об’єктів інтелектувальної власності):

Об’єкти промислової власності:

Винахід – це позначене суттєвою новизною вирішення технічного завдання в
будь-якій галузі народного госп–ва, яке забезпечує позитивний ефект
(практичну цінність).

Корисна модель – це результат творчої діяльності людини, об’єктом якої
може бути конструктивне вирішення пристрою або його складових частин.

Промисловий зразок – придатне до здійснення промисловим способом художнє
вирішення конкретної форми виробу.

Товарний знак та знак обслуговування – це оригінальна позначка (ім’я,
термін тощо), яка призначена для ідентифікації товару.

Зазначення походження товару – відображає назву країни (місцевості), яке
використовується для позначення товару, особливі властивості якого
обумовлюються, що є характерними для даного географічного об’єму.

Фірмове найменування – це стале позначення підпр-ва або окремої особи,
від імені якої здійснюється вир–ча або ін. діяльність.

Способи захисту від недобросовісної конкуренції.

Об’єкти, охороняються авторським правом і суміжними правами:

Твори галузі науки, літератури та мистецтва;

Комп’ютерна програма – це об’єктивна форма подання сукупності даних та
команд, призначених для забезпечення функціонування ЕОМ.

База даних – це іменована сукупність інформаційних одиниць у певній
предметній сфері.

Технологія інтегральної мікросхеми – це зафіксоване на матеріальному
носії просторово-геометричне розташування сукупності елементів
інтегральної мікросхеми та зв’язки між ними.

Суміжні права – права, які примикають до авторського права, є похідними
від нього (3 види: права виконавців, виробників фонограм, організацій
мовлення).

Інші (нетрадиційні) об’єкти інтелектуальної власності:

Раціоналізаторська пропозиція –це технічне вирішення, яке є найбільш
корисним для підприємства.

“ноу–хау” – незахищені охоронними документами і неоприлюднені знання чи
досвід технічного, виробничого, управлінського або ін. характеру, що
можуть бути практично використані в наукових дослідженнях та розробках.

Комерційна таємниця.

15, Нематеріальні активи підприємства та їх вартісна оцінка.

Нематеріальні активи — це категорія, яка виникає внаслідок володіння
правами на об’єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та
їхнього використання в господарській діяльності з отримання доходу.

До складу нематеріальних активів включають:

права, що з’являються внаслідок володіння підприємством:

патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

свідоцтвами про знаки для товарів і послуг, найменування місця
походження товару, фірмове найменування;

права, що виникають унаслідок володіння підприємством об’єктами
авторського права (твори науки, літератури ,мистецтва) та суміжних прав
(права виконавців виробників фонограм та організацій мовлення );

права на використання створених на підприємстві нетрадиційних об’єктів
інтелектуальної власності (комерційних таємниць, «ноу-хау»)

права на користування земельними ділянками та природними ресурсами;

монопольні права та привілеї на використання рідкісних ресурсів,
включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності;

організаційні витрати на створення підприємства;

права, що з’явилися внаслідок укладених підприємством з іншими
організаціями ліцензійних угод на використання об’єктів інтелектуальної
власності.

Методи оцінки нематеріальних активів:

За собівартістю (витрати пов’язані з утворенням таких активів)

За купівельною вартістю (це купівля ліцензії на використання «ноу-хау»)

За ринковою вартістю (при прийнятті рішення продати свої нематеріальні
активи або вкласти їх в статутний фонд іншої фірми)

Нарахування розміру спрацювання(амортизація) здійснюється самим
підприємством залежно від строку використання окремих видів таких
активів, для активів по яких визначити такий строк неможливо норма зносу
визначається в розмірі 10% в розрахунку на 10 років

16. Оборотні кошти підприємств; поняття, характерні риси та
функціонально-елементарний склад.

Оборотні кошти — це сукупність грошових коштів підприємства, необхідних
для формування й забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та
фондів обігу.

• Норматив оборотних коштів у виробничих запасах. ; Норматив оборотних
коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів,
визначається помноженням середньо-добового споживання матеріалів у
вартісному виразі на норму їхнього запасу в днях. У транспортний запас,
що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на період
з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття вантажу
на склад підприємства. Підготовчий запас створюється на період часу,
необхідного для приймання, складування та підготовки до виробничого
використання матеріальних ресурсів. Найбільшим за розміром є поточний
запас сировини (матеріалів) та інших елементів оборотних фондів
(предметів праці); його обчислюють у межах половини середнього інтервалу
між поставками певних видів матеріальних ресурсів . Визначення
резервного (страхового) запасу може здійснюватись двома способами: за
середнім відхиленням фактичних строків поставки від передбачених
договором або за періодом, необхідним для термінового оформлення
замовлення та доставки матеріалів від виробника до споживача. • Норматив
оборотних коштів у незавершеному виробництві. Величина цього нормативу
залежить від обсягу продукції, що виробляється, собівартості окремих її
видів і характеру розподілу витрат протягом днів виробничого циклу. За
інших однакових умов оборотні кошти в цій функціональній формі
змінюються прямо пропорційно динаміці масштабів випуску та собівартості
продукції. Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві (Ннвок
) можна визначити, користуючись формулою

Ннвок =Vд*Тц*Кнв

де Vд — середньодобовий випуск товарної продукції за її виробничою
собівартістю;

Тц— середня тривалість виробничого циклу у днях; Кнв — коефіцієнт
наростання витрат (собівартості незавершеного виробництва. • Норматив
оборотних коштів у інших нормованих елементах. До нормованих елементів
оборотних коштів належать також витрати майбутніх періодів і залишки
готової продукції на підприємстві, яке її виготовляє.

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів розраховується,
виходячи з залишку коштів на початок періоду та суми витрат протягом
розрахункового (планового) періоду з відрахунком величини наступного
погашення витрат за рахунок собівартості продукції. Норматив оборотних
коштів у залишках готової продукції визначається як добуток вартості
одноденного випуску готових виробів на норму їхнього запасу на складі у
днях. У свою чергу, норма запасу складається з кількості днів,
необхідних для підготовки продукції до реалізації (продажу). сукупний
норматив оборотних коштів підприємства на розрахунковий (плановий)
період є загальна сума нормативів, обчислених для окремих елементів
(виробничих запасів, незавершеного виробництва, витрат майбутніх
періодів та залишків готової продукції.

17. Визначення потреби в оборотних коштах.

Необхідний розмір грошових коштів, що вкладаються в мінімальні запаси
товарно-матеріальних цінностей для забезпечення безперервного процесу
виробництва продукції, найліпше визначати їхнім нормуванням (розрахунком
нормативів). Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних коштів:
аналітичний, коефіцієнтний і прямого рахунку. Аналітичний
(дослідно-статистичний) метод передбачає ретельний аналіз наявних
товарно-матеріальних цінностей з наступним коригуванням фактичних
запасів та вилученням з них надлишкових. Коефіцієнтний метод полягає в
уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних
оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників
виробництва, що впливають на величину цих коштів. Метод прямого рахунку
— це науково обгрунтований розрахунок нормативів за кожним нормованим
елементом оборотних коштів (виробничим запасам, незавершеному
виробництву, витратам майбутніх періодів, залишкам готової продукції).

( Норматив оборотних коштів у виробничих запасах визначається
помноженням середньодобового споживання матеріалів у вартісному виразі
на норму їхнього запасу в днях. Точність розрахунку залежить від
правильного визначення запасів матеріальних ресурсів. На підприємствах
існує кілька видів запасів: транспортний, підготовчий (технологічний),
поточний, резервний (страховий).

? Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві залежить від
обсягу продукції, що виробляється, собівартості окремих її видів і
характеру розподілу витрат протягом днів виробничого циклу. За інших
однакових умов оборотні кошти в цій функціональній формі змінюються
прямо пропорційно динаміці масштабів випуску та собівартості продукції.

,

де Vд — середньодобовий випуск товарної продукції за її виробничою
собівартістю;

Тц — середня тривалість виробничого циклу у днях;

КнВ — коефіцієнт наростання витрат (собівартості незавершеного
виробництва).

? Норматив оборотних, коштів в інших нормованих елементах. Окрім
виробничих запасів і незавершеного виробництва, до нормованих елементів
оборотних коштів належать також витрати майбутніх періодів і залишки
готової продукції на підприємстві, яке її виготовляє.

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів розраховується
виходячи з залишку коштів на початок періоду та суми витрат протягом
розрахункового (планового) періоду з відрахунком величини наступного
погашення витрат за рахунок собівартості продукції.

Норматив оборотних коштів у залишках готової продукції визначається як
добуток вартості одноденного випуску готових виробів на норму їхнього
запасу на складі у днях. Сукупний норматив оборотних коштів підприємства
на розрахунковий (плановий) період є не що інше, як загальна сума
нормативів, обчислених для окремих елементів (виробничих запасів,
незавершеного виробництва, витрат майбутніх періодів та залишків готової
продукції).

18. Оцінка ефективності використання оборотних коштів та шляхи його
підвищення.

Для оцінки ефективності використання оборотних коштів виробничих
підприємств застосовують певні показники, а для підвищення ефективності
— відповідні конкретні заходи.

Коефіцієнт оборотності (кількість оборотів) розраховується діленням
вартості реалізованої продукції за діючими оптовими цінами за певний
період на середній залишок оборотних коштів за той самий період.
Показник, що є оберненим по відношенню до кількості оборотів, заведено
називати коефіцієнтом завантаження. Він показує, скільки оборотних
коштів (у частках одиниці) припадає на кожну грошову одиницю
реалізованої продукції. Тривалість одного обороту в днях (або швидкість
обороту) оборотних коштів визначається як співвідношення кількості днів
у розрахунковому періоді (для кварталу — 90 днів, року — 360 днів) і
коефіцієнта оборотності за той самий період. Для характеристики
економічної ефективності використання оборотних коштів може
застосовуватися показник їхньої рентабельності, обчислюваний як
відношення прибутку підприємства до суми його оборотних коштів.

Унаслідок прискорення оборотності фінансових (грошових) коштів
зменшується потреба в них, відбувається процес вивільнення цих коштів з
обороту. Розрізняють абсолютне, (зменшення потрібної суми коштів) та
відносне (реалізація більшої кількості продукції за фіксованої суми
коштів завдяки поліпшенню їхнього використання) вивільнення грошових
коштів з обороту.

19. Поняття, функціонально-елементарний склад та класифікація
інвестицій.

Інвестиції — це довгострокові вкладення капіталу (грошей) у підпр-ку
діяльність (для одержання прибутку).Той, хто має капітал (гроші) і
вкладає його (їх) у ту чи іншу комерційну справу, називається
інвестором, а сам процес вкладення капіталу — інвестуванням.
Класифікація інвестицій за обєктами вкладання коштів: реальні та
фінансові, за характером участі інвесторів : прямі і непрямі , за
періодом інвестування: короткотермінові та довгострокові, за формою
власності інвестиційних ресурсів приватні державні іноземні спільні,
за регіональною ознакою: внутрішні, закордонні. Фінансові інвестиції
означають використання наявного капіталу для придбання (купівлі) акцій,
облігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або
держава. Реальні інвестиції — це вкладення капіталу (грошей) у різні
сфери та галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою
оновлення існуючих і створення нових “капітальних” (матеріальних) благ,
а як наслідок — одержання набагато більшого прибутку. Зовнішні прямі
інвестиції — це вкладення капіталу за кордоном, .що за величиною
становить не менше 10% вартості того чи того конкретного проекту,
закордонні інвестиції, менші за 10% вартості здійснюваного за їх
допомогою капітального проекту, називаються портфельними. Прямі- це
безпосередня участь інвестора у процесі вибора обєктів інвестування,
вкладання коштів у ці обєкти. Непрямі це процес інвестування який,
здійснюється іншими особами, якими можуть бути інвестиційні чи фінансові
посередники.

20. Методичні підходи до оцінки ефективності виробничих інвестицій.

Ефективність виробничих інвестицій (капітальних вкладень) характеризує
економічні, соціальні або інші результати і господарську доцільність
їхнього здійснення. Основою оцінки доцільності капітальних витрат
служить порівнювання вигідності того чи того проекту за умови
обмеженості капіталу як ресурсу та забезпечення найбільших прибутків
через реалізацію найліпшого з кількох варіантів (проектів) інвестицій.

,

де hn -норматив приведення різночасних витрат, що дорівнює 0,08;

t — період приведення (t-й рік).

Розглянемо інший підхід. Основні методичні положення щодо визначення
доцільності інвестицій того чи того суб’єкта господарювання
відображуються в узгодженій системі розрахунків і логічних дій, що
здійснюються поетапно, у певній послідовності.

• Перший етап: розрахунок початкових інвестицій на підставі наявних
цифрових даних щодо всіх елементів, котрі входять до складу початкових
капітальних витрат і початкового доходу підприємства.

? Другий етап: визначення здогадних і безпечних грошових потоків за
кожний рік розрахункового періоду, ураховуючи всі види доходів
підприємства, суми амортизаційних відрахувань і фактор еквівалента
певності, абсолютне значення якого з кожним наступним роком зменшується.

? Третій етап: встановлення теперішньої вартості майбутніх грошових
потоків із використанням її процентного чинника (коефіцієнта приведення
(), що обчислюється за формулою (8.2), де hn позначає ставку дисконту
(капіталізації).

? Четвертий етап: обчислення чистої теперішньої вартості (ЧТВ) грошових
потоків та оцінка за методом застосування ЧТВ доцільності інвестицій з
урахуванням ризику й інфляції та (або) визначення внутрішньої ставки
доходу (ВСД), за якої ЧТВ дорівнює нулю, і прийняття рішення про
доцільність капітальних вкладень за методом ВСД.

21. Оцінка ефективності фінансових інвестицій.

У процесі оцінки ефективності застосування цінних паперів у вітчизняній
системі господарювання зазвичай треба враховувати: поточні (операційні)
витрати, зв’язані з організацією випуску, розміщення та обігу цінних
паперів; номінальну і ринкові вартість одиниці певного виду цінних
паперів; загальний обсяг емітування цінних паперів та їхню частку в
загальній величині фінансових ресурсів підприємства (організації) та
інших суб’єктів господарювання; абсолютний (відносний) дохід емітентів і
власників тих чи тих видів цінних паперів. Саме з урахуванням названих
показників визначаються особливості оцінки ефективності випуску,
розміщення й обігу цінних паперів на вітчизняному та міжнародному
фондовому ринках. Загальноприйняту систему основних показників
ефективності випуску та використання акцій, яка відображає певні
особливості їхньої аналітичної оцінки, зображено нижче:

Крім названих показників, економічну ефективність використання акцій,
випущених емітентом, опосередковано можуть характеризувати відносні
обсяги зростання продажу продукції, що виготовляється та отриманого
чистого прибутку стосовно операційних витрат на випуск і розміщення всіх
видів акцій за певний проміжок часу. До того ж емітовані і придбані
акції для їхніх власників служать добрим спонукальним мотивом до ліпшої
праці, оскільки розмір періодично нараховуваних дивідендів на акції
прямо залежить від загальної суми отриманого чистого прибутку.

Кілька показників характеризують ефективність випуску і придбання
облігацій підприємств та інших суб’єктів господарювання. Основні з них
такі: 1) прямий дохід на облігацію; 2) конверсійна премія; 3) коефіцієнт
конверсії.

За визначення ефективності випуску (реалізації) і використання у системі
господарювання інших видів цінних паперів (казначейських зобов’язань,
ощадних сертифікатів, векселів, приватизаційних майнових сертифікатів)
застосовуються подібні методичні засади, тобто зіставляються операційні
витрати (ціни) та результати (економічні наслідки) для емітентів і
власників. Основним показником рівня ефективності таких цінних паперів
служить фінансовий дохід їхніх власників у вигляді певного річного
відсотка від загальної суми внесених (депонованих) власних грошових
коштів або матеріальних цінностей згідно з чинним законодавством
України.

22. Сутність, значення та класифікація інновацій.

Інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній
виробничо-господарській системі, є сукупністю прогресивних, якісно нових
змін, що безперервно виникають у часі та просторі.

Результатом інноваційних процесів є новини а запровадження Їх у
господарську практику визнається за нововведення. Інноваційні процеси
започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері
виробництва, сприяючи прогресивним змінам останього. За своїм характером
інноваційні процеси, новини й нововведення поділяються на взаємозв’язані
види

Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів
(виробів), технологій їхнього виготовлення, засобів виробництва (машин,
устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Організаційні
нововведення охоплюють нові методи й форми організації всіх видів
діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва
(організаційні структури управління сферами науки та виробництва, форми
організації різних типів виробництва й колективної праці тощо);

економічні — методи господарського управління наукою та виробництвом
через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування,
ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності;

соціальні — різні форми активізації людського чинника (професійна
підготовка й підвищення кваліфікації персоналу, передовсім керівного
складу всіх рівнів; стимулювання творчої діяльності; поліпшення умов і
постійне підтримування високого рівня безпеки праці; охорона здоров’я
людини та охорона довкілля; створення комфортних умов життя тощо;

юридичні — нові і змінні закони та різноманітні нормативно-правові
документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств та
організацій.

23. Особливості оцінки технічних та організаційних нововведень.

Узагальнюючим показником економічної ефективності служить економічний
ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки
очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за
певний розрахунковий період. Народногосподарський економічний ефект
визначається через порівнювання результатів від застосування технічних
нововведень і всіх витрат на їхню розробку, він відображає ефективність
тієї чи іншої групи технічних нововведень. внутрішньогосподарський
(комерційний) економічний ефект що обчислюється на окремих стадіях
відтворювального циклу “наука-вир-во-експлуатація”, дає змогу оцінювати
ефективність певних технічних новин і нововведень з огляду на ринкові
економічні інтереси окремих науково-дослідних організацій,
підприємств-продуцентів і підприємств-споживачів. Перша форма
економічного ефекту як оцінний показник використовується на стадіях
обгрунтування доцільності розробки та наступної реалізації нових
технічних рішень, вибору найліпшого варіанта таких, а друга — у процесі
реалізації новин (нововведень), коли вже відомі ціни на нову
науково-технічну продукцію та обсяги її виробництва. Вони визначаються
як різниця між результатами і витратами за певний розрахунковий період.
Загальні результати технічних нововведень визначаються як сума
основних(Рt°) і супровідних (Рtс) результатів: Рт= Рt°+ Рtс

Основні результати обчислюються за формулами :Для засобів тривалого
користування — Рt°=Цт*Vt*Wt; Для нових предметів праці — Рt°= Цт(Vt/Dt)
де Цт ціна одиниці продукції, що її виготовляють за допомогою нових
засобів праці або предметів праці в році т ; Vt-обсяг застосування нових
засобів праці або предметів праці в році т ; Wt продуктивність засобів
праці в році т ; Dt витрати предметів праці на одиницю продукції, що
виготовляється з використанням цих предметів у році t. Сумарні витрати
на реалізацію технічного нововведення за розрахунковий період включають
витрати на виробництво та використання продукції. для оцінки
внутрішньогосподарського економічного ефекту від створюваних технічних
новин і використовуваних технічних нововведень можна застосовувати
показник прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (наукової
організації);він дорівнює валовий дохід мінус валові витрати мінус
амортизація мінус сплачені податки. З огляду на особливості оцінки
ефективності всю сукупність нових організаційних рішень можна умовно
розподілити на дві групи: першу — організаційні нововведення, здійснення
яких потребує певних (нерідко істотних) додаткових одночасних витрат
(капітальних вкладень); другу — ті з них, що не потребують додаткових
інвестицій. Визначення й оцінка економічної ефективності організаційних
нововведень, що належать до першої групи здійснюються так само, як і
нових технічних рішень. Водночас слід ураховувати дуже важливу обставину
— до складу поточних витрат треба включати додатково транспортні
витрати, а також втрати сировини (матеріалів) і готової продукції в
процесі їхнього транспортування і зберігання.Ефективність безвитратних
нових організаційних рішень визначають на підставі обчислення економі-х
поточних витрат, зумовленої здійсненням таких нововведень

24. Техніко-технологічна база виробництва та забезпечення її розвитку.

Техніко-технологічна база (ТТБ) підприємства виробничої сфери — системна
сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає
технологічний спосіб одержання продукції (виконання робіт, надання
послуг), здійснюваний за допомогою машинної техніки (устаткування,
приладів, апаратів), різноманітних транспортних, передавальних,
діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні
системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому. ТТБ кількісно та
якісно відрізняється від основних виробничих фондів (виробничого
апарату) підприємства. До складу технічної компоненти бази входять лише
ті види знарядь і засобів праці, які беруть безпосередню участь у
реалізації виробничих технологій.

На сучасному етапі трансформації суспільного виробництва об’єктивно
існують певні тенденції поступального розвитку ТТБ підприємств
виробничої сфери. Визначальними з них є:

1) підвищення наукомісткості засобів праці, рівня фундаментальності
втілюваних у них знань;

2) зростання масштабів і розширення спектра застосування сучасного
мікроелектронного устаткування;

3) перетворення засобів праці на технічну цілісність більш високого
порядку;

4) трансформація техніко-технологічних засобів у все більш універсальні
системи;

5) поглиблення інтеграції окремих елементів ТТБ та
організаційно-управлінських компонентів виробництва;

6) підвищення ступеня автоматизації техніки й технічних систем,
поступовий перехід до гнучкої автоматизації виробництва, зумовленої його
кількісним урізноманітненням і зменшенням серійності.

25. Поняття, види та методичні основи визначення обсягу та ступеню
використання виробничої потужності підприємства.

Вир-ча потужність під-ва характеризує максимально можливий річний обсяг
випуску продукції заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та
якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та
організації вир-ва.Три види потужності під-ва: проектну, поточну
(фактично досягнуту), резервну. Проектною є потужність, яка визначається
в процесі проектування, реконструкції діючого або будівництва нового
під-ва Поточна (фактично досягнута) вир-ча потужність визначається
періодично у зв’язку зі зміною умов вир-ва або перевищенням проектних
показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на
кінець року) та середньорічну потужність під-ва.Резервна потужність
повинна формуватись і постійно існувати в певних галузях національної
економіки: електроенергетиці і газовій промисловості, харчовій,
транспортній, машинобудування та ін. галузі Величина вир-чої потужності
під-ва формується під впливом багатьох чинників. Головними з них є:
номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;
кількість встановленого устаткування, розміри і склад вир-чих площ,
можливий фонд часу роботи устаткування та використання площ протягом
року; прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й
використання устаткування, зняття продукції з вир-чих площ, нормативи
тривалості вир-чого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється.

26. Сутнісно-видова характеристика та переваги лізингу.

Лізинг — це підприємницька діяльність, спрямована на інвестування
власних чи залучених фінансових коштів, і яка полягає в наданні
лізингодавцем (юридичною особою або індивідуальним підприємцем, які
здійснюють лізингову діяльність) у виключне користування на визначений
строк лізингоодержувачу (особі, котра одержує майно за договором
лізингу) майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у
власність (з доручення і за погодженням з лізингоодержувачем) у продавця
(постачальника-виробника майна), за умови сплати лізингоодержувачем
періодичних лізингових платежів. Об’єктом лізингу може бути будь-яке
нерухоме й рухоме майно, що належить до основних фондів, у тім числі
машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка,
системи телекомунікацій тощо, стосовно яких немає обмежень щодо
передавання їх у лізинг (оренду). Не можуть бути об’єктами лізингу
земельні ділянки та інші природні об’єкти (мисливські угіддя, ліси,
водоймища тощо).

Можливі види лізингу за певними класифікаційними ознаками наведено
нижче:

ЗАГАЛЬНОПРИЙНЯТА КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ЛІЗИНГУ

Класифікаційна ознака Вид лізингу

( Строк використання об’єкта лізингу ( Оперативний (із неповною
окупністю)

( Фінансовий (із повною окупністю)

( Масштаб поширення лізингових відносин ( Внутрішній (загальнодержавний)

( Міжнародний

( Характер лізингових операцій ( Сервісний

( Зворотний

27. Виробничий процес на підприємстві: сутність, структура та принципи
організації.

Вир-чий процес—це сукупність взаємозв’язаних дій людей, засобів праці та
природи, потрібних для виготовлення продукції. Основними елементами
вир-чого проце-су є процес праці як свідома діяльність людини, предмети
та засоби праці Головною складовою виробничого процесу є технологічний
процес- сукупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці.
Вир-чі процеси поділяють передусім за такими ознаками: призначення,
перебіг у часі, ступінь автоматизації. За призначенням вир-чі процеси
поділяються на основні, допоміжні та обслуговуючі. Основні процеси — це
процеси безпосереднього виготовлення основної продукції під-ва, яка
визначає його вир-чий профіль, спеціалізацію і поступає на ринок як
товар для продажу. До допоміжних належать процеси виготовлення
продукції, яка використовується на самому під-ві для забезпечення
нормального перебігу основних процесів. Обслуговуючі процеси
забезпечують нормальні умови здійснення основних і допоміжних. До них
належать складські, транспортні процеси.За перебігом у часі вир-чі
процеси поділяють на дискретні (переривані) та безперервні. Дискретним
процесам притаманна циклічність, зв’язана з виготовленням виробів певної
форми, які обчислюються в штуках Безперервні процеси властиві вир-ву
продукції, яка не має сталого об’єму й форми , тому їхній перебіг не
потребує технологічної циклічності. За ступенем автоматизації
розрізняють ручні, механізовані, автоматизовані та автоматичні процеси.
Основною структурною одиницею вир-чого процесу є операція. Операція — це
закінчена частина вир-чого процесу, яка виконується на одному робочому
місці, над тим самим предметом праці без переналагоджування
устаткування. З усіх операцій спеціально виділяють технологічні,
сукупність яких утворює технологічний процес

Принципи раціональної організації виробничого процесу.

• П-п спеціалізації означає обмеження різноманітності ел-тів вир-чого
процесу, передусім зменшення номенклатури продукції, яка виготовляється
на кожній ділянці підп-ва, а також різновидів виробничих операцій, що
виконуються на робочих місцях; уніфікація продукції.

• П-п пропорційності потребує узгодження пропускної спроможності всіх
частин виробничого процесу, усієї взаємозв’язаної системи підрозділів і
машин.

• П-п паралельності передбачає одночасне виконання окремих операцій і
процесів.

• П-п прямоточності означає, що предмети праці в процесі обробки повинні
пересуватися найкоротшим шляхом на всіх стадіях та операціях виробничого
процесу, без зустрічних і зворотних переміщень.

• П-п безперервності потребує, щоб перерви між суміжними технологічними
операціями були мінімальними або Їх було зовсім ліквідовано. Найбільшою
мірою цей принцип реалізується в безперервних виробництвах — хімічному,
металургійному, енергетичному та ін

• П-п ритмічності полягає в тім, що робота всіх підрозділів підприємства
і випуск продукції мають здійснюватися за певним ритмом, планомірною
повторюваністю.

• П-п автоматичності передбачає економічно обгрунтоване звільнення
людини від безпосередньої участі у виконанні операцій виробничого
процесу.

• П-п гнучкості означає, що виробничий процес має оперативно
адаптуватися до зміни організаційно-технічних умов, зв’язаних із
переходом на виготовлення іншої продукції або з її модифікацією.

A

A

o ?

„`„

????

????

OJQJ^JaJ ’ полягає в тім, щоб виробнича система була здатною стабільно
виконувати свої функції в межах допустимих відхилень і протистояти
дисфункціональним впливам.

28. Типи та методи організації виробництва.

Тип вир-ва — це класифікаційна категорія вир-ва, яка враховує такі його
властивості, як широта номенклатури, регулярність, стабільність і обсяг
випуску продукції. Є три типи вир-ва: одиничне, серійне й масове.
Одиничне вир-во характеризується широкою номенклатурою продукції, малим
обсягом випуску одинакових виробів, повторне виготовлення яких
здебільшого не передбачається. Серійне вир-во має обмежену номенклатуру
продукції, виготовлення окремих виробів періодично повторюється певними
партіями і сумарний їхній випуск може бути досить значним. Масове
вир-во характеризується вузькою номенклатурою продукцїї, великим обсягом
безперервного й тривалого виготовлення однакових виробів Окремо
виділяють дослідне виробництво, що в ньому виготовляються зразки або
партії виробів для проведення дослідних робіт, випробувань,
доопрацювання конструкцій Коефіцієнт закріплення операцій(хар-зує рівень
спеціалізації робочих місць) — це середня кількість технологічних
операцій, яка припадає на одне робоче місце за місяць. Він обчислю ється
за формулою:Кз.о.=(mi/M, де Кз.о.- коефіцієнт закріплення операцій; п –
кіль кість найменувань предметів, які обробляю ться на даній групі
робочих місць (на дільниці, в цеху) за місяць; т,— кількість операцій,
що їх проходить і-л предмет у процесі обробки на даній групі робочих
місць; М — кількість робочих місць, для яких обчислюється Кз.о. Робочі
місця одиничного вир-ва характеризуються виконанням різноманітних
операцій над різними деталями в межах технологічних можливос тей
устаткування. Останнє є універсальним, розміщується однотипними
технологічними групами. Виконання різноманітних операцій за умов
недостатньо опрацьованих унаслі док частої зміни об’єктів вир-ва
технологічних процесів потребує висококваліфікованих
робітників-універсалів. Орієнтовно для одиничного виробництва Кз.о. >
40.

На робочих місцях серійного вир-ва виконуються операції над обмеженою
номенклатурою деталей, які обробляються періодично партіями.
Застосовується універсальне та спеціальне устаткування, що розміщується
як технологічними групами, так і за предметним принципом. Кваліфікація
робітників у цілому може бути середньою, за винятком тих
високваліфікованих спеціалістів, які працюватимуть на машинах з ЧПК та
на гнучких автоматизованих лініях. Залежно від широти номенклатури,
величини партій, періодичності їхньої обробки серійне вир-во поділяється
на дрібно-серійне(20<Кз о<40) , середньосерйне (10<Кз о<20)велике серійне (1<Кз о<10) Робочі місця масового вир-ва характеризуються постійним виконанням однієї операції над одним предметом праці, тобто Кз.о. = 1. Устаткування є вузькоспеціалізованим, застосовується спеціальне оснащення. Принцип розміщення устаткування - предметний. Виконання елементарних операцій на потокових лініях не потребує високої кваліфікації робітників, але на автоматизованих системах їхня кваліфікація має бути на рівні техніка чи навіть інженера. Методи організації виробництва. Є два метода організації виробництва: потоковий і непотоковий. Непотоковому виробництву властиві такі ознаки: -на робочих місцях обробляються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети праці, бо кількість кожного з них невелика і недостатня для нормального завантаження устаткування -робочі місця розташовані однотипними робочими групами без певного зв’язку з послідовністю виконання операцій. -предмети праці у процесі обробки переміщуються складними маршрутами, внаслідок чого існують великі перерви між операціями. Непотоковий метод має наступні модифікації: одинично-технологічний, партійно-технологічний, предметно-груповий. Потокове виробництво – високоефективний метод організації виробничого процесу. Потокове виробництво має такі ознаки: -за групою робочих місць закріплюється обробка або складання предмета одного найменування або обмеженої кількості найменувань. -робочі місця розташовуються послідовно за ходом технологічного процесу -технологічний процес має високу коопераційну диференціацію, на кожному робочому місці виконується одна або декілька подібних операцій. -предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невеликими партіями згідно з ритмом роботи. 29. Поняття, види та роль інфраструктури підприємства. Інфраструктура підприємства – це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Це своєрідний тил підприємства, без якого неможлива його нормальна робота. Інфраструктура підприємства поділяється на виробничу та соціальну. Виробнича інфраструктура – це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участь у створенні основної продукції, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови. Виробничу інфраструктуру складають: -допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства -допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах -магістральні об’єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації, природоохоронні споруди тощо. Соціальна інфраструктура – це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціальнопобутових та культурних потреб робітників підприємства. Соціальну інфраструктуру складають: -заклади громадського харчування -установи охорони здоров’я 30. Сутність, принципи, види та методи планування на підприємстві. Планування здійснюється за допомогою різних методів, які класифікуються за певними ознаками. Ознака: вихідна позиція для розробки плану. Методи: ресурсний (враховує ринкові умови господарювання та наявні ресурси, застосовується при монопольному становищі), цільовий (використовується при конкурентній боротьбі, враховує потреби ринку, попит на продукцію). Ознака: принципи визначення планових показників. Методи: екстраполяційний (визначає проміжні та кінцеві значення планових показників, на основі цих показників в минулому, припускають збереження їх в майбутньому), інтерполятивний (за цим методом підприємство встановлює цілі для досягнення в майбутньому і виходячи з неї визначає довжину планового періоду та проміжні планові показники). Ознака: спосіб розрахунку планових показників Методи: спробно-статистичний (використання фактичних статистичних данних за попередні роки), чинниковий (планові значення показників визначаються на основі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників), нормативний метод (планові показники розраховуються на основі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді). Ознака: узгодження ресурсів та потреб. Методи: балансовий (суть – розробка спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких – напрямки витрати ресурсів, в іншій – джерела їх надходження), матричний ( побудова моделей взаємозв’язків між виробничими підрозділами та показниками). Ознака: варіантність плану. Методи: одноваріантний (інтуїтивний), поліваріантний, економічно-математичний ( застосування економічно-математичного моделювання). Ознака: спосіб виконання розрахункових операцій Методи: ручний, механізований, автоматичний Ознака: форма подання планових полказників Методи: табличний, лінійно-графічний, логіко-структурний. 31. Поняття, призначення та типові розділи бізнес-плану підприємства. Бізнес-план (БП) під-ва - це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові,виробничі, організаційні та фінансові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним. Загальна методологія розробки БП охоплює три стадії: початкову, підготовчу та основну. Початкова стадія є обов'язковою за умови започаткування нової справи; вона передбачає опрацювання концепції майбутнього бізнесу. На підготовчій стадії формується інформаційне поле, оцінюються сильні і слабкі сторони діяльності фірми, формулюються її місія та конкретні цілі, розробляється стратегія й можливі стратегічні альтернативи. На основній стадії здійснюється безпосередня розробка конкретного БП. Типові розділи БП: 1. РЕЗЮМЕ короткий огляд бізнес-проекту, його ключових аспектів, повідмлення про наміри 2. ГАЛУЗЬ, ФІРМА ТА ЇЇ ПРОДУКЦІЯ (ПОСЛУГИ): поточна ситуація і тенденції розвитку галузі;опис продукту;стратегія фірми; права власності; 3. ДОСЛІДЖЕННЯ РИНКУ: характеристика ринку продукту; цільовий ринок бізнесу; місцезнаходження фірми; оцінка впливу зовнішніх чинників; 4. МАРКЕТИНГ-ПЛАН: стратегія маркетингу; очікувані обсяги продажу продукту; 5. ВИРОБНИЧИЙ ПЛАН: основні виробничі операції; машини та устаткування; приміщення; сировина, матеріали, комплектуючі вироби 6. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ПЛАН: форма організації бізнесу; потреба в персоналі; власники і менеджери бізнесу; організація управління; кадрова політика; 7. ОЦІНКА РИЗИКІВ: типи можливих ризиків; способи реагування на загрози для бізнесу; 8. ФІНАНСОВИЙ ПЛАН:прибуток і збитки; план руху готівки; плановий баланс; фінансові коефіцієнти. Загальновживана логіка розробки БП під-ва передбачає послідовне здійснення таких дій: вибір продукції (послуг) для ринку; дослідження ринкового середовища для майбутнього бізнесу; вибір та обгрун тування місця для розміщення фірми, яка вперше розпочинає свою діяльність; прогнозування можливих обсягів продажу продукції (надання послуг); визначення виробничих параметрів майбутнього бізнесу; розробка цінової та збутової політики; обгрунтуван ня вибору організаційних параметрів фірми; опис потенційних ризиків і дій для їхньої мінімізації; оцінка фінансових параметрів бізнесу; узагальнення висновків з основних положень бізнес-плану. 32. Продукція підприємства: поняття, види та вимірювання обсягу. У процесі виробництва людина взаємодіє з певними засобами виробництва і створює конкретні матеріальні блага. Отже, останні є продуктами праці, тобто споживною вартістю, речовиною природи, пристосованою людиною за допомогою знарядь праці до своїх потреб. Результат праці здебільшого матеріалізується у вигляді конкретного продукту (продукції, виробу). Продукція, що виготовляється протягом певного часу перебуває на різних стадіях технологічного процесу і з огляду на це називається незавершеним виробництвом, напівфабрикатом чи готовим для споживання продуктом (виробом). Предмети праці, що підлягають обробці на процесі виробництва і змінюють свою форму, перетворюються у продукти праці, котрі розподіляються на засоби виробництва та предмети споживання; стосовно суспільного виробництва в цілому вони називаються продукцією відповідно І та ІІ підрозділів, а у промисловості — продукцією груп «А» і «Б». Засоби виробництва, у свою чергу, поділяються на засоби праці та предмети праці, а предмети споживання — на продовольчі і непродовольчі товари. Такий поділ продукції класифікує її за ознакою економічного призначення. Для постійного й повного задоволення потреб ринку планування та облік товарів, що їх виготовляють на продаж, здійснюється в натуральних (фізичних) і вартісних (грошових) вимірниках. Вимірниками обсягу продукції в натуральному виразі є конкретні фізичні одиниці — штуки, тонни, метри тощо. У практиці планування та обліку обсягу продукції іноді використовують умовно-натуральні (наприклад, умовні банки консервів, умовні листи шиферу, штуки цегли) і подвійні натуральні показники (наприклад, виробництво сталевих труб може вимірюватися тоннами та метрами, тканин — погонними і квадратними метрами). Обсяг продукції у вартісному виразі на більшості підприємств різних галузей виробничої сфери визначається показниками товарної, валової, чистої продукції. З метою більш повної характеристики динаміки виробництва продукції та показників його ефективності (передовсім продуктивності праці) за складання виробничої програми підприємства роблять також розрахунки чистої продукції. 33. Матеріально-технічне забезпечення виробництва. Матеріально-технічне забезпечення, яке включає: визначення потреби в матеріально-технічних ресурсах, пошук і купівлю ресурсів, організацію доставки, зберігання й видачі окремим споживачам на підприємстві. Постачання матеріально-технічних ресурсів має бути своєчасним, комплектним і з мінімальними витратами. Виконує цю роботу відділ матеріально-технічного постачання. Матеріально-технічні ресурси підприємство купує на ринку, де продавцями й постачальниками є безпосередньо підприємства-виробники або організації-посередники. Купівля матеріально-технічних ресурсів безпосередньо у виробників. Потреба в матеріально-технічних ресурсах визначається по-різному залежно від їхнього призначення. Кількість матеріалів певного різновиду, яка потрібна підприємству в розрахунковому періоді в натуральному вимірі (Мп) і яку слід закупити, обчислюється за формулою Мп = Мв + Мз.к + Мз.п, де Мв — витрати матеріалів за розрахунковий період; Мз.п, Мз.к — перехідний запас матеріалів відповідно на початок і кінець розрахункового періоду. витрати матеріалів на виробництво продукції Мв.в підраховується за формулою , де n — кількість найменувань продукції, що виготовляється; Ni — обсяг випуску продукції і-го найменування в натуральному вимірі; Мнi — норма витрат матеріалу на одиницю і-го виробу; Мн.в — витрати матеріалу на зміну залишків незавершеного виробництва. Витрати матеріалів на допоміжні й обслуговуючі процеси обчислюються помноженням обсягу робіт або кількості об’єктів обслуговування на норму витрат. За призначенням запаси поділяються на поточні, підготовчі й страхові. Зберігаються вони на складах разом, але нормативні величини обчислюються окремо. Поточний запас забезпечує роботу підприємства в період між двома черговими надходженнями партій матеріалів. Максимальний поточний запас (Мз.пт.max) дорівнює партії поставки матеріалів, яка залежить від інтервалу між двома поставками та середньодобових витрат матеріалів, тобто Мз.пт.max = Мд ? tн, де Мд — середньодобові витрати матеріалу в натуральному вимірі; tн — інтервал між надходженням чергових партій матеріалів у днях. Підготовчий запас створюється тоді, коли перед використанням матеріали потребують спеціальної підготовки (сушіння, розкрою, правки тощо). Він визначається за формулою Мз.пд = Мд tп ,де tп — час на підготовку матеріалів у днях. Страховий запас потрібний на випадок можливої затримки надходження чергової партії матеріалів. Його обчислюють за формулою Мз.стр. = Мд tт , де tт — час термінового поповнення запасу в днях або за стандартних інтервалів постачання — середнє відхилення від нього. Регулювання запасів може здійснюватися за системами «максимум-мінімум», «стандартних партій», «стандартних інтервалів» тощо. У нас найбільш відома система «максимум-мінімум», згідно з якою запаси поповнюються до рівня не нижчого за їхню мінімальну величину, а після надходження чергової партії не бувають більшими за встановлену максимальну кількість. 34. Маркетинг на підприємстві: сутність, функції та зміст діяльності. Маркетинг – це виробничо-комерційна діяльність підприємства, спрямована на виявлення і задоволення потреб в його продукції (послугах) за допомогою обміну з метою одержання прибутку. Маркетинг виконує такі функції: -вивчення ринку, його структури, аналіз і прогнозування попиту; -вибір сегментів ринку, прийнятних для підприємства; -Визначення номенклатури іасортименту продукції для ринку; -Розробка стратегії виходу на ринок і реакції на дії конкурентів; -Реклама, збут і його стимулювання; -Політика ціноутворення. Об’єктом маркетингу є комплекс, що складається з елементів: потреби – товар – ціна – реклама – збут. Відомо п’ять концепцій маркетингу: -виробнича (передбачає спрямування головних зусиль на удосконалення виробництва і мобілізацію внутрішніх резервів з метою розширення обсягу виробленої продукції і зниження її вартості). -продуктова (увага акцентується на поліпшенні споживчих параметрів виробів, підвищення якості і завдяки цьому забезпечується належний збут продукції). -комерційна (для забезпечення належного збуту активізується в першу чергу робота комерційних служб: працівників реклами, агентів по збуту продавців тощо). -індивідуального маркетингу (орієнтує підприємство на виявлення індивідуальних потреб покупців, їх найкращого забезпечення). -соціального маркетингу (приймає до уваги потреби та інтереси передусім перспективного характеру: охорони навколишнього середовища, природних ресурсів, здоровя тощо). 35. Стандартизація та сертифікація продукції. Під стандартизацією розуміють визначення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює: -установлення вимог до якості готової продукції, сировини, матеріалів тощо. -розвиток уніфікації та агрегатування продукції -визначення норм, вимог, і методів у галузі проектування та виготовлення продукції з метою забезпечення належної якості. -формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю. -створення єдиної системи класифікації та кодування продукції. Результати стандарттизації знаходять відображення у нормативно-технічній документації. Вона охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорсткості вимог до виробів і сукупністю об’єктів стандартизації: -міжнародні стандарти ICO серії 9000 (найбільш жорстокі вимого) -державні стандарти України (містять обов’язкові і рекомендовані вимоги). -галузеві стандарти (розробляються на ту продукцію, на яку відсутні державні стандарти). -технічні умови -стандарти підприємств (розробляються підприємством за власною ініціативою). Сертифікат – документ, що засвідчує високий рівень якості товару. На світовому ринку – це сертифікат відповідності вимогам ICO серії 9000. В Україні прийнято розрізняти обов’язкову і довільну сертифікацію. Обов’язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб’єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. 36. Сутнісна характеристика та методичні основи визначення якості та конкурентоспроможності підприємства. Якість як економічна категорія відбиває сукупність властивостей продукції, що зумовлюють ступінь її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення. Рівень якості – це кількісна характеристика міри придатності того чи іншого виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї у порівнянні з відповідними базовими показниками. Оцінка якості передбачає визначення: -абсолютного рівня якості (шляхом обчислення вибраних для його вимірювання показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів) -відносного (шляхом порівняння показників продукції з абсолютними показниками якості кращих аналогічних товарів). -перспективного (враховує пріорітетні напрямки і темпи розвитку науки і техніки). -оптимального (тобто такого рівня, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво і використання продукції у певних умовах її споживання була б мінімальною). Показники якості продукції можна поділити на дві групи: перша – диференційовані (поодинокі) показники; друга – загальні показники якості всього обсягу продукції яку виробило підприємство. В свою чергу диференційовані діляться на: -одиничні (характеризують будь яку одну властивість одиниці продукції). -комплексні (характеризують декілька властивостей одиниці продукції одночасно). Методи оцінки якості продукції. Для визначення рівня якості виготовлених або освоюваних виробництвом нових виробів застосовують ряд методів: -об’єктивний (означає оцінку рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань та приборних вимірювань, лабараторного аналізу). -органоліптичний метод (грунтується на наслідках аналізу сприймання органами почуттів людини (зором, нюхом, слухом, смаком, дотиком) без застосування технічних вимірювальних та регестраційних засобів). -диференційований метод (оцінка рівня якості передбачає порівняння одиничних виробів з відповідними показниками виробів-еталонів або ж з базовими показниками стандартів (технічних умов)). -комплексний метод (полягає у визначенні узагальнюючого показника рівня якості оцінюваного виробу). Беручи загалом, для визначення конкурентоспроможності продукції продуценту необхідно знати: ? конкретні вимоги потенційних покупців (споживачів) до пропонованого на ринку товару; ? можливі розміри та динаміку попиту на продукцію; ? розрахунковий рівень ринкової ціни товару; ? очікуваний рівень конкуренції на ринку відповідних товарів; ? визначальні параметри продукції основних конкурентів; ? найбільш перспективні ринки для відповідного товару та етапи закріплення на них; ? термін окупності сукупних витрат, зв’язаних із проектуванням, продукуванням і просуванням на ринок нового товару. Кількісну оцінку конкурентоспроможності однопараметричних об’єктів (наприклад машин та устаткування) можна зробити, користуючись формулою , — коригуючі коефіцієнти, що враховують конкурентні переваги. ), тобто . Сукупні витрати протягом життєвого циклу однієї машини можна визначити за такою формулою , , — коефіцієнти, що характеризують невідповідність показників якості машини вимогам споживачів. 37. Стандартизація та сертифікація продукції підприємства. Під стандартизацією розуміють визначення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює: -установлення вимог до якості готової продукції, сировини, матеріалів тощо. -розвиток уніфікації та агрегатування продукції -визначення норм, вимог, і методів у галузі проектування та виготовлення продукції з метою забезпечення належної якості. -формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю. -створення єдиної системи класифікації та кодування продукції. Результати стандарттизації знаходять відображення у нормативно-технічній документації. Вона охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорсткості вимог до виробів і сукупністю об’єктів стандартизації: -міжнародні стандарти ICO серії 9000 (найбільш жорстокі вимого) -державні стандарти України (містять обов’язкові і рекомендовані вимоги). -галузеві стандарти (розробляються на ту продукцію, на яку відсутні державні стандарти). -технічні умови -стандарти підприємств (розробляються підприємством за власною ініціативою). Сертифікат – документ, що засвідчує високий рівень якості товару. На світовому ринку – це сертифікат відповідності вимогам ICO серії 9000. В Україні прийнято розрізняти обов’язкову і довільну сертифікацію. Обов’язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб’єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. 38. Продуктивність праці персоналу, її вимірювання, резерви та напрямки підвищення. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляються одним працівником за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу), або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції. Методи вимірювання продуктивності праці: -прямий (виробіток = обсяг продукції / чисельність працюючих). -обернений (трудомісткість = тродовитрати в годинах (чисельність працюючих) / обсяг продукції). Чинники зростання продуктивності праці: -структурні зрушення у виробництві (змінювання питомої ваги окремих видів продукції та виробництв). -підвищення технічного рівня виробництва (модернізація, впровадження систем машин, механізація та автоматизація, застосування прогресивних технологій). -вдосконалення управління, організації виробництва та праці (раціональний розподіл, поліпшення економічних характеристик, збільшення реального фонду робочого часу тощо). -збільшення обсягів виробництва (відносне зменшення чисельності персоналу завдяки зростанню обсягів виробництва). -галузеві фактори (збільшення робочого періоду у сезнних виробництвах, змінювання геологічних умов видобутку), -введення та освоєння нових виробничих об’єктів (диверсифікаація виробництва). 39. Система мотивації персоналу: сутність, зміст та основні методи впливу. Мотивація – це процес стимулювання окремої людини або групи людей до діяльності, що направлена на досягнення індивідуальних та загальних цілей організації (підприємства). Мотивація на рівні підприємства має базуватися на таких вимогах: -надання рівних можливостей щодо зайнятості і службового просування. -узгодження рівня оплати праці за її результатами та визнання особистого внеску у загальний успіх. -захист здоров’я працюючих; -можливість творчої реалізації працівника -підтримка в колективіатмосфери довіри; На практиці розрізняють такі види мотивації: 1.економічна (пряма) -відрядна оплата -почасова оплата -премії за реалізацію -участь у прибутках -оплата навчання -виплати за відсутність невиходів 2.економічні (непрямі) -пільгове харчування -доплати за стаж -пільгове користування житлом, транспортом тощо 3.не економічні -збагачення праці -гнучкі робочі графіки -охорона праці -програми підвищення якості трудового життя -просування за службою -участь у прийнятті рішень на більш високому рівні Крім згаданих вище видів мотивації існує її поділ на індивідуальну та групову, зовнішню та внутрішню тощо. Можливі моделі мотивації трудової діяльності. Мотивація – це процес стимулювання окремої людини або групи людей до діяльності, що направлена на досягнення індивідуальних та загальних цілей організації (підприємства). Моделі мотивації грунтуються на певних теоріях. Це теорії: справедливості -зняття соціальної напруги шляхом дотримання принципів справедливості. -порівняння особистих винагород з заохоченням інших людей які виконують аналогічну роботу. -суб’єктивне визначення співвідношення винагороди та витрат праці. очікування -передбачуваний ступінь відносної вдоволеності отримуваною винагородою. -очікування щодо співвідношення результатів та винагороди. -очікування щодо співвідношення витрат праці та винагороди. потреб -самовиявлення( поваги( соціальні( безпеки та захищеності( фізіологічні 40. Форми системи оплати праці на підприємстві. Організація оплати праці на підприємстві здійснюється на основі розподілу функцій і робіт, нормування, тарифної системи, форм і систем оплати праці. Тарифна система оплати праці є сукупністю взаємопов’язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик. Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення у оплаті праці працівників різної кваліфікації. Вона являє собою сукупність тарифних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів. Проте встановлені тарифні ставки, коефіцієнти та розряди самі по собі не дають можливості розрахувати заробітну плату. Необхідно ув’язати їх з фактичними результатами праці. Це виконують форми та системи оплати праці. Існують дві форми оплати праці, які базуються на тарифній системі: відрядна (оплата праці проводиться за нормами та розцінками, встановленими, виходячи з розряду виконуваних робіт.) Системи: -пряма відрядна (заробіток дорівнює добутку кількості одиниць виробленої продукції та розцінки за одиницю продукції). -непряма відрядна (заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що ним обслуговуються). -відрядно-преміальна (заробіток працівника дорівнює сумі відрядного заробітку і премії). -відрядно-прогресивна ( передбачає оплату роботи виконаної в межах плану за звичайними розцінками, а понад план – за підвищеними). -акордна (розцінки встановлюються не за окремими операціями, а на весь комплекс робіт з визначенням кінцевого строку виконання). Почасова (здійснюється за годинними тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або місячними окладами). Системи: -проста почасова оплата (заробіток дорівнює добутку годинної тарифної ставки і кількості відпрацьованих годин). -почасово-преміальна (окрім тарифного заробітку працівник одержує премію за досягнення певних результатів). -за посадовими окладами (застосовується для оплати працівників, робота яких має стабільний характер). 41. Сутнісно-видова характеристика витрат підприємств. Витрати утворюються в процесі формування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Вони мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим є поділ на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, зв’язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї основної функції — виготовлення продукції. Поточні витрати чинників виробництва бувають циклічними та безперервними. Перші повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (витрати на матеріали, заробітну плату виробничників, інструмент та ін.), другі існують постійно і незалежно від виробництва (утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо). Витрати мають натуральну та грошову форми. Планування й облік витрат факторів виробництва в натуральній формі (кількість, маса, об’єм, довжина тощо) має важливе значення для організації діяльності підприємства. Проте для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість продукції (послуг). Слід відрізняти витрати, які утворюють вартість продукції в певному періоді (списуються на неї), і реальні грошові виплати. Перші витрати зв’язані з виготовленням продукції незалежно від того, коли куплено відповідні матеріальні ресурси чи найнято робочу силу. Другі — це виплати за придбані чинники виробництва без урахування часу їхнього використання. Реальні грошові виплати обслуговують зовнішній оборот підприємства та оплату праці. Заведено розрізняти витрати загальні (сукупні) та витрати на одиницю продукції. Загальні витрати — це витрати на весь обсяг продукції за певний період. Їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції. Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. За планування, обліку та аналізу витрати класифікуються за певними ознаками. Основними з них є ступінь однорідності витрат, спосіб обчислення для окремих різновидів продукції, зв’язок з обсягом виробництва 42. Методичні основи розрахунку кошторису та скупних витрат на виробництво товарної продукції. Кошторис виробництва – це витрати підприємства, пов’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносяться вони на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Кошторис виробництва складається за такими економічними елементами: -матеріальні витрати (містять витрати на сировину, напівфабрикати, виробничі послуги, допоміжні матеріали, паливо і енергію, пошук природної сировини тощо). -заробітна плата (всі форми оплати штатного і позаштатного персоналу). -відрахування на соціальні потреби (відрахування на соціальне страхування, пенсійний фонд, фонд сприяння зайнятості тощо). -амортизація основних фондів. -інші витрати (оплата послуг зв’язку, обчислювальних центрів, охорони, страхування, винагорода за винаходи тощо). Порядок розробки кошторису виробництва може бути різним залежно від стадії планування, стану інформаційної бази та розміру підприємства. Кошторис виробництва обчислюється по кожному елементу на підставі планових обсягів продукції, норм і цін. Причому на малих підприємствах таке обчислення є відразу узагальнюючим. На середніх та великих – кошторис виробництва складають, підсумовуючи кошториси місць витрат (цехів, служб тощо). 43. Калькуляція собівартості окремих виробів. Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв’язування таких методичних завдань: визначення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення. Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об’єм). У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньофірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними й неповними витратами. За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств. В інших країнах порівняно широко застосовується метод калькулювання за неповними витратами, тобто в калькуляції включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. В окремих галузях економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті «Закуплені вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій», «Спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення», «Втрати від браку», у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного виробництва» (чорна й кольорова металургія) та ін. 44. Ціни на продукцію: поняття, елементарний склад, види, та методи встановлення. Ціна — це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробництва та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці. Ціни виконують 3 основні функції: обліково-вимірювальну, розподільчу та стимулюючу. Обліково-вимірювальна функція ціни: ціна є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг. Розподільча функція: за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб’єктів господарювання й населення. Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості (дохідності) кожному нормально працюючому продуценту, посереднику і безпосередньому продавцю товарів виробничого та споживчого призначення. Ціна одиниці продукції (окремої послуги) формується з відповідних складових, що відображають структуру відповідних видів цін, використовуваних різними суб’єктами господарювання. Типові складові ціни показано нижче: У системі господарювання застосовується багато видів цін, які виокремлюються за різними класифікаційними ознаками (або без таких ознак). Основні види цін і тарифів, виокремлюваних за певними класифікаційними ознаками, показано нижч. За ринкових умов господарювання можуть застосовуватися різноманітні методи ціноутворення. . Розрахунок ціни за методом «середні витрати плюс прибуток» є найпростішим і широко застосовуваним. Згідно з ним ціна (Ц) визначається за формулою , (16.22) — загальна сума прибутку, яку можна одержати від продажу продукції (надання послуги) за той самий період;N — обсяг продажу продукції (наданої послуги) в натуральному вимірі. 3. Установлення ціни на засаді суб’єктивної цінності товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту.4. Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції»). 5. Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів. 6. Метод ціноутворення «за рівнем попиту». 7. Метод установлення ціни за місцем походження товару. 8. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставок тощо. 45. Поняття, види, порядок формування і напрямки використання прибутку підприємства. Прибуток — це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і прибуток після оподаткування. Загальний прибуток — це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим. Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву — чистий прибуток. У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття валового, маржинального та операційного прибутку. Валовий прибуток — це різниця між виручкою та виробничими витратами. Операційний прибуток, що його часто називають чистим прибутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат. Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) позареалізаційні операції. Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальний активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об’єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг). Прибуток від позареалізаційних операцій — це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов’язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо. Принципову схему використання прибутку підприємства наведено нижче. Із загального прибутку сплачується податок згідно з умовами, передбаченими законодавством про оподаткування прибутку підприємств. Прибуток, що залишився після оподаткування (чистий прибуток), поступає в повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішеннями власників. Відповідно до принципових (основних) напрямів використання цей прибуток можна розділити на дві частини: 1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (як заохочувальний захід), на соціальну підтримку тощо (розподілений прибуток); 2) прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його розвитку (нерозподілений прибуток). Останній спрямовується на створення резервного та інвестиційного фондів. Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального обороту коштів або джерелом покриття додаткової потреби в них. Його формування є обов’язковим для господарських товариств, орендних підприємств, кооперативів. 46. Оцінки фінансово-економічного стіну підприємства. Фінансовий стан підприємства істотно залежить від певних фінансових пропорцій, які аналізуються за данними балансу – підсумкового статистичного документу про наявність і використання коштів на певну дату. Баланс має дві частини: актив, який показує напрямки розміщення коштів, і пасив, що характеризує їх джерела. Активи включають фізичне, грошове і нематеріальне майно, яке у балансі поділяється на дві групи: -фіксовані активи (це майно створена за рахунок довгострокових інвестицій, яке має тривалий термін обігу) -поточні активи (включають мобільні елементи майна з коротким терміном обігу (до одного року)). Пасиви балансу поділяються на дві групи: 1.власний капітал -внески власників підприємства при його організації або виручка від продажу акцій акціонерного товариства). -акумульований прибуток, який утворюється внаслідок діяльності підприємства. 2.боргові забов’язання -довгострокові -короткострокові Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення і використовується для оцінки і діагностики фінансового стану підприємства. Це співвідношення можна розглядати у різних аспектах, але основними є ті, що характеризують ступінь заборгованості (обчислюється шляхом ділення боргових забов’язань на активи підприємства), ліквідності (відношення поточних активів і короткострокових забов’язань) та активності підприємства. 47. Сутнісна характеристика та вимірювання ефективності виробництва. Ефективність виробництва – являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу. Існують різні класифікації ефективності. Виділяють наступні класифікації: 1.за наслідками -економічний ефект (відображає різні вартісні показники, що характеризують проміжні і кінцеві результати виробництва). -соціальний ефект (зводиться до скорочення робочого тиждня, збільшення нових робочих місць тощо) 2.за місцем одержання ефекту -локальний (госпрозрахунковий) ефект (означає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності підприємства, внаслідок якої воно отримує зиск). -народногосподарський ефект (спільний ефект у сферах виробництва і споживання відповідних виробів (послуг)). 3.за ступенем збільшення ефекту -первісний ефект (внаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства, впровадження на ньому прибуткових певних технічних, організаційних чи економічних заходів). -мультиплікаційний ефект (повторення і примноження початкового ефекту)Має такі різновиди: дифузійний, стартового вибуху, супроводжувальних можливостей, акселерації, резонансний. 4.за метою визначення -абсолютний ефект (характеризує загальну або питому його величину, яку має підприємство від своєї діяльності за певний проміжок часу). -порівняльний ефект (відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання і вибору кращого з них). 48. Економічна безпека підприємства: сутність, цілі, форми здійснення та типові заходи. Економічна безпека фірми (підприємства, організації) — це такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капіталу, персоналу, інформації і технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам). Головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому. До основних функціональних цілей економічної безпеки належать: ? забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінансової стійкості та незалежності підприємства (організації); ? забезпечення технологічної незалежності та досягнення високої конкурентоспроможності технічного потенціалу того чи того суб’єкта господарювання;? досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством (організацією);? досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелектуального потенціалу, належної ефективності корпоративних НДДкР;? мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-господарської діяльності на стан навколишнього середовища;? якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприємства (організації);? забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної таємниці і досягнення необхідного рівня інформаційного забезпечення роботи всіх підрозділів підприємства та відділів організації; Головна та функціональні цілі зумовлюють формування необхідних структуроутворюючих елементів і загальної схеми забезпечення економічної безпеки. Типову структуру функціональних складових економічної безпеки з коротким описом їхньої сутності показано на рис. 18.1. Загальна схема процесу забезпечення економічної безпеки включає такі дії (заходи), що здійснюються послідовно та одночасно: 1) формування необхідних корпоративних ресурсів (капіталу, персоналу, прав, інформації, технології та устаткування); 2) загальностратегічне прогнозування і планування економічної безпеки за функціональними складовими; 3) стратегічне планування фінансово-господарської діяльності підприємства (організації); 4) загальнотактичне планування економічної безпеки за функціональними складовими; 5) тактичне планування фінансово-господарської діяльності підприємства (організації); 6) оперативне управління фінансово-господарською діяльністю підприємства (організації); 7) здійснення функціонального аналізу рівня економічної безпеки; 8) загальна оцінка досягнутого рівня економічної безпеки. 49. Реструктуризація та санація підприємств: сутність, цілі, форми здійснення та типові заходи. трактується як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури під-ва, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, як здатність привести під-во до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної про-ції, підвищити ефективність вир-ва. Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів під-кої діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти конкурентоспроможну про-цію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної,екоомічної та фінансової життєздатності під-в. За оперативної реструктуризації під-ва (організації) розв'язуються дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів його (її) діяльності. Період оперативної реструкту ризації триває приблизно 3—4 місяці. Оперативні зміни на під-ві потребують проведення комплексу заходів. Стратегічна реструктуризація під-ва (організації) забезпечує довготермінову його (її) конкурентоспроможність. Для досягнення такої конкурентоспроможності необхідне визначення стратегічної мети під-ва, розробка стратегічної концепції розвитку, а також напрямів та інструментів реалізації цієї мети. Отже, реструктуризації під-ва передує оцінка його стану. Проте й аналіз, і реформування можна проводити, якщо маємо всебічно обгрунтовану мету реструктуризації, яку можна сформулювати (беручи загалом) таким чином: продукція під-ва має відповідати поточному платоспроможному попиту. Організаційно-правовий вид реструктуризації характеризується процесами комерціалізації, корпоратизації, зміни організаційної структури та власника державних під-в. Технічну реструкту ризацію пов'язано із забезпеченням такого стану під-ва, за якого воно досягає відповідного рівня вир-чого потенціалу, технології, тобто всього того, що дає під-ву змогу виходити на ринок з ефективною та конкурентоспроможною продукцією. Економічна життєздатність досягається, коли про-ція під-ва, його капітальні та поточні витрати, рівень продажу й цінова політика забезпечують такий рівень економічної рентабельності під-ва, що відповідає сучасним умовам господарювання. Після досягнення фінансової життєздатності суб'єкт господарювання матиме таку структуру балансу під-ва, за якої показники ліквідності і платоспроможності задовольняють вимоги ринку, Управлінську реструктуризацію зв'язано з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспроможне функціонування підприємства, зміну його організаційної структури, менеджменту, технологічної, інноваційної та маркетингової політики. Природа й міра необхідної реструктуризації залежать від характеру проблем під-ва. Іноді під-во потребує лише часткової або так званої обмеженої реструктуризації для відновлення економічної та технічної життєздатності. Коли проблеми підприємства є більш суттєвими, тоді під-во потребує “усебічної” реструктуризації. Тлумачення поняття санації, механізму та цілей її проведення. Санація — це комплекс послідовних взаємозв'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності. Процес фінансового оздоровлення починається з виявлення та аналізу причин фінансової кризи. Проведення такогого аналізу дає змогу або прийняти рішення щодо доцільності проведення санації, або, якщо це зробити неможливо, щодо повної ліквідації підприємства. За проведення процесу санації необхідно визначити її цілі та стратегію. На підставі обгрунтованої стратегії розробляється система санаційних заходів, формується програма та проект плану санації. На кінцевому етапі здійснюється реалізація цього плану. Стратегія — це узагальнена модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних переваг, які б забезпечили компанії високий рівень рентабельності, а суть самої стратегії — у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень. Відповідно до вибраної стратегії розробляється програма санації, тобто система взаємозв'язаних заходів, спрямованих на вихід підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, стратегічних завдань санації та висновків про можливості залучення капіталу. Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обгрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіта-лу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту 50. Банкрутство підприємства: сутність, значення, процедури та способи прогнозування. під банкрутством розуміє зв'язану з браком активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи суб'єкта під-кої діяльності задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги та виконати зобов'язання перед бюджетом. Причини банкрутства під-в (організацій) можуть бути найрізноманітні шими. Беручи загалом, їх можна поділити на дві групи: 1) зовнішні, які практично дуже важко (іноді неможливо) врахувати; 2) внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому під-ві. Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національними. Міжнарод ні фактори формуються під впливом динаміки загальноекономічних показників розвитку провідних країн, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнародного капіталу та ін.До внутрішніх відносяться : утримання зайвих робочих місць, низька якість менеджменту, дефіцит власних оборотних кошстів, недосконалість механізму ціноутворення, технологічна неузгодженість процесу вир-ва. Існують і цілком конкретні симптоми настання тотальної заборгованості та повної неплатоспроможності під-ва .До них належать: зменшення обсягів реалізації продукції, спад попиту на продукцію, зниження прибутковості вир-ва, утрата клієнтів та покупців, збільшення обсягу неліквідних оборотних коштів, неритмічність вир-ва, низький рівень використання вир-го потенціалу, збільшення вит-т на вироб-во та реаліз продукції, знпження рівня продуктивності праці, скорочення кількості робочих місць. Форми ліквідації підприємств-банкрутів ( фізичне припинення діяльності, розпродаж майна «з молотка», перепрофілювання діяльності зі зміною власника тощо). ліквідація (закриття і продаж його власності) Неспроможність---(ліквідаційні процедури) Вимушена ліквідація по вирішенні арбітражного суду Добровільна ліквідація підкогтролем кредиторів Конкурсне налагодження Безсудові процедури Зібрання кредиторів Керівник під-ва Конкурсний управляючий Зібрання кредиторів Конкурс на участь Конкурсне налагодження ~ це судова процедура ліквідації підприємства-банкрута, при якій воно підлягає примусовому продажу, а конкурсна маса розподіляється між кредиторами, Цілями конкурсного налагодження є: • розмірне задоволення вимог кредиторів; • оголошення боржника вільним від боргів; • запобігання неправомірних дій сторін у відношенні один одного. Прийняття арбітражним судом рішення про визнання підприємства-боржника банкрутом спричиняє відкриття конкурсного налагодження. Термін конкурсного налагодження не може перевищувати одного року, у виняткових випадках арбітражний суд може продовжити зазначений термін на 6 місяців. Для виконання цілей конкурсного налагодження арбітражний суд призначає конкурсного керуючого. З моменту призначення конкурсного керуючого до нього переходять всі повноваження по керуванню справами підприємства-боржника, у тому числі повноваження за розпорядженням його майном. 1. Сутнісно-видова характеристика підприємств. 2. Мета та напрямки діяльності підприємств. 3. Ринкове середовище функціонування підприємств. 4. Добровільні та інституційні об’єднання підприємств 5. Сутність, функції, значення та моделі здійснення підприємницької діяльності. 6. Сутність, функції та методи управління 7. Характеристика змісту, переваг та недоліків основних організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності. 8. Характеристика типів організаційних структур управління підприємством. 9. Управління підприємством: суть, зміст та методологія здійснення. 10. Персонал підприємства: поняття, класифікація та сучасні тенденції формування. 11. Основні засоби підприємства: поняття, функціонально-елементарний склад та оцінка. 12. Знос та амортизація основних засобів: поняття, вимірювання та методики нарахування. 13. Ефективність відтворення та використання основних засобів підприємства. 14. Поняття, характерні риси, значення та елементний склад нематеріальних активів. 15, Нематеріальні активи підприємства та їх вартісна оцінка. 16. Оборотні кошти підприємств; поняття, характерні риси та функціонально-елементарний склад. 17. Визначення потреби в оборотних коштах. 18. Оцінка ефективності використання оборотних коштів та шляхи його підвищення. 19. Поняття, функціонально-елементарний склад та класифікація інвестицій. 20. Методичні підходи до оцінки ефективності виробничих інвестицій. 21. Оцінка ефективності фінансових інвестицій. 22. Сутність, значення та класифікація інновацій. 23. Особливості оцінки технічних та організаційних нововведень. 24. Техніко-технологічна база виробництва та забезпечення її розвитку. 25. Поняття, види та методичні основи визначення обсягу та ступеню використання виробничої потужності підприємства. 26. Сутнісно-видова характеристика та переваги лізингу. 27. Виробничий процес на підприємстві: сутність, структура та принципи організації. 28. Типи та методи організації виробництва. 29. Поняття, види та роль інфраструктури підприємства. 30. Сутність, принципи, види та методи планування на підприємстві. 31. Поняття, призначення та типові розділи бізнес-плану підприємства. 32. Продукція підприємства: поняття, види та вимірювання обсягу. 33. Матеріально технічне забезпечень виробництва. 34. Маркетинг на підприємстві: сутність, функції та зміст діяльності. 35. Стандартизація та сертифікація продукції. 36. Сутнісна характеристика та методичні основи визначення якості та конкурентоспроможності підприємства. 37. Стандартизація та сертифікація продукції підприємства. 38. Продуктивність праці персоналу, її вимірювання, резерви та напрямки підвищення. 39. Система мотивації персоналу; сутність, зміст та основні методи впливу. 40. Форми системи оплати праці на підприємстві. 41. Сутнісно-видова характеристика витрат підприємств. 42. Методичні основи розрахунку кошторису та скупних витрат на виробництво товарної продукції. 43. Калькуляція собівартості окремих виробів. 44. Ціни на продукцію: поняття, елементарний склад, види, та методи встановлення. 45. Поняття, види, порядок формування і напрямки використання прибутку підприємства. 46. Оцінки фінансово-економічного стіну підприємства. 47. Сутнісна характеристика та вимірювання ефективності виробництва. 48. Економічна безпека підприємства: сутність, цілі, форми здійснення та типові заходи. 49. Реструктуризація та санація підприємств: сутність, цілі, форми здійснення та типові заходи. 50. Банкрутство підприємства: сутність, значення, процедури та способи

Похожие записи