Шпаргалка

Поняття, місія і напрямки діяльності підприємства.

Підприємство – це організаційно відокремлена і економічно самостійна
основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що
виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву – завод,
фабрика, шахта тощо. Кожне підприємство є юридичною особою, має
закінчену систему звітності та обліку, системний баланс, розрахунковий
рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також товарний знак.

Головні напрямки діяльності:

-вивчення ринку товарів, абоситуаційний аналіз

-інноваційна діяльність

-виробнича діяльність

-комерційна діяльність

-післяпродажний сервіс

Кожне підприємство має свою місію, або генеральну мету, тобто чітко
окреслену причину його існування. У більшості випадків місією сучасного
підприємства можна вважати виробництво продукції для задоволення потреб
ринку і одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку. На
основі місії підприємства формулюються і встановлюються загальнофірмові
цілі.

Правові основи діяльності підприємства.

Підприємства мають діяти в межах законодавства, що регулює усі напрямки
його діяльності. З поміж усіх юридичних актів визначальними є Закон
України про підприємництво та статут підприємства, колективний договір.
Закон про підприємництво: визначає види і організаційні форми
підприємств, правила їх створення і ліквідації, механізм здійснення ним
підприємницької діяльності; створює рівні правові умови для діяльності
підприємств незалежно від форм власності на майно і системи
господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їх
права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює
відносини з іншими господарюючими суб’єктами та державою.

Будь-яке підприємство діє на підставі власного статуту, тобто зібрання
правил, що регулюють сукупну їх діяльність, взаємовідносини з іншими
господарюючими суб’єктами.

Велике значення має також трудовий договір – угода між трудовими
колективами в особі профспілки та адміністрацією, що укладається щорічно
і не може суперечити діючому законодавству.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні
відносини трудового колективу з адміністрацією усякого підприємсчтва,
яке виконристовує найману працю.

Класифікація підприємств.

Досить повна класифікація забезпечується такими ознаками:

1)мета і характер діяльності (комерційні, некомерційні)

2)форма власності майна (приватна, колективна, державні, спільні).

3)належність капіталу (національні, закордонні, змішані).

4)правовий статус і форма господарювання (одноосібні, кооперативні,
орендні, господарські товариства).

5)галузево-функціональний вид діяльності (промислові,
сільськогосподарські, будівельні, транспортні, торгівельні,
виробничо-торгові, товарно-посередницькі, іноваційно-впроваджувальні,
лізінгові, банківські, страхові, туристичні тощо).

6)технологічна і територіальна цілісність (голловні, дочірні,
асоційовані, філії).

7)розмір та чисельність працівнків (малі, средні, великі).

Існують також добровільні об’єднанн підприємств:

1)асоціації – найпростіша форма договірного об’єднання підприємств з
метою постійної координації господарської діяльності.

2)корпорація – договірне об’єднання господарчих суб’єктів на основі
інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з
делегуванням певних повноважень централізованого регулювання кожного з
учасників;

3)консорціум – тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського
капіталу для досягнення загальної мети.

4)концерни – форма статутних об’єднань підприємств, що характеризується
єдністю власності і контролю.

5)картелі — договірне об’єднання підприємств переважно однієї галузі для
здійснення спільної комерційної діяльності.

6)синдикати – організаційна форма існування різновиду картельної угоди,
що передбачає реалізацію продукції учасників через створення спільного
збутового органу.

7)трести – монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали
різним підприємям, в єдиний виробничо-господарський комплекс.

8)холдінги – державницьке інтегроване товариство, що само безпосередньо
не займається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові кошти
для придбання контрольних пакетів акцій інштих підприємств, які є
учасниками концерну.

9)фінансові групи — об’єднання юридично та економічно самостійних
підприємств різних галузей народного господарства.

Добровільні об’єднання підприємств.

Існують також добровільні об’єднанн підприємств:

1)асоціації – найпростіша форма договірного об’єднання підприємств з
метою постійної координації господарської діяльності.

2)корпорація – договірне об’єднання господарчих суб’єктів на основі
інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з
делегуванням певних повноважень централізованого регулювання кожного з
учасників;

3)консорціум – тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського
капіталу для досягнення загальної мети.

4)концерни – форма статутних об’єднань підприємств, що характеризується
єдністю власності і контролю.

5)картелі — договірне об’єднання підприємств переважно однієї галузі для
здійснення спільної комерційної діяльності.

6)синдикати – організаційна форма існування різновиду картельної угоди,
що передбачає реалізацію продукції учасників через створення спільного
збутового органу.

7)трести – монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали
різним підприємям, в єдиний виробничо-господарський комплекс.

8)холдінги – державницьке інтегроване товариство, що само безпосередньо
не займається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові кошти
для придбання контрольних пакетів акцій інштих підприємств, які є
учасниками концерну.

9)фінансові групи — об’єднання юридично та економічно самостійних
підприємств різних галузей народного господарства.

Сучасний ринок: змістова характеристика, функції, структуризація.

У широкому розумінні( ринок – це місце прояву економічних відносин між
людьми( які виникають у процесі виробництва( розподілу( обміну і
споживання( У вужчому розумінні( ринок – це сфера товарного обігу і
зв’язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, яка виникає між
виробниками і споживачами у процесі купівлі-продажу товарів(

Ф-ції ринку(

Забезпечення руху товарів від виробника до споживача(

Регулятивно-контрольна(

Стимулююча(

Структура ринку(

суб’єктний склад (види – 1( споживачів( виробників( проміжних( 2(
продавців( державних установ( міжнародні( 3( установ( продавців і
посередників)(

продуктово-ресурсне накопичення (види — 1( продовольчих і непродовольчих
товарів( 2( знаряддя і предметів праці( 3( житла( 4( землі і т( д()(

елментно-технологічні зв’язки (види — 1( засобів виробництва( 2(
предметів споживання( 3( інновацій та інформації( 4( інвестицій( 5(
робочої сили( 6( грошово-кредитний( 7( валютний)(

— Територіально-просторова організація (види — 1( місцевий( 2(
регіональний( 3( національний( 4( транснаціональний( 5( світовий)(

Інтегровані фактори макросередовища.

У досить складному макросередовищі, що оточує підприємство, діє значно
більшеа кількість чинників, ніж у макросередовищі. Цим чинникам
властивий рівень варіантності, невизначенності та непередбачуванності
можливих наслідків. Така дія факторів макросередовища обумовлена тим, що
вони впливають на підприємство і суб”єкти його оточення, макросередовище
не прямо, а опосередковано. До основних факторів макросередовища, за
якими підприємство має уважно стежити та првильно оцінювати пов”язані з
ними загрози чи зиски при розробці підприємницької стратегії,
відносяться: економічні, екологічні, політичні та міжнародні.

Всього є 7 інтегрованих факторів макросередовища: 1) Природні (Наявність
ресурсів за видами. Ступень освоєння і використання ресурсів). На
підприємстві враховуються при розробці національної стратегії імпорту
ресурсів (продукції), обгрунтуванні власних і зарубіжних інвестицій,
розвитку виробництва відповідних видів продукції, політики
ресурсозбереження. 2) Демографічні (Чисельність і статевий склад
населення. Территориальний розподіл. Частка активного населення). На
підприємстві враховуються при виборі перспективних напрямків
підприємницької діяльності щодо задоволення потреб різних верств
населення та забезпечення виробництва необхідними трудовими ресурсами.
3) Науково – технічні ( Науково – технічна політика держави. Рівень
технології. Технічний рівень і якість продукції). На підприємстві
враховуються при визначенні попиту ринку, приоритетів інвестування
інноваційних проектів, організації нових виробництв з використанням
новітньої технології. 4) Економічні (Ступінь державного регулювання
економіки. Система оподаткування. Мінімальний розмір заробітної плати і
пенсії). На підприємстві враховуються шляхом постійної діагностики і
оцінки можливих для підприємств наслідків зміни економічних важелів та
регуляторів. 5) Екологічні (Екологічна безпека оточуючого довкілля.
Екологізація виробництва). На підприємстві враховуються при
обгрунтуванні і реалізації проектів екологізації виробництва, включаючи
забезпечення безпечних умов виробництва і виготовлення екологічно чистої
продукції. 6) Політичні (Політична стабільність у суспільстві.
Вза”ємодія законодавчої і виконавчої влади. Професійний рівень
політиків). На підприємстві враховуються шляхи впливу на владні акції
держави, недопущення пртистоянь у суспільстві, некомпетентного втручання
\ впливу\ політиків у прцеси управління економікою. 7) Міжнародні
(Науково – технічне співробітництво. Обсяги експорту і імпорту
продукції. Підготовка кадрів). На підприємстві враховуються при
встановленні прямих контактів з закордонними партнерами і створенні
спільних підприємств, розробці стратегії розвитку виробництва і
підготовки кадрів.

Франчайзинг як особлива форма організації бізнесу. Важливою формою
підприємницької діяльності є франчайзинг, який у широкому розумінні
цього терміна означає надання права виробництво та (або) збут продукції
(здійснення послуг), а та-практичної допомоги в справі організації
бізнесу. Франчай-як особлива форма господарювання полягає в такому:
неза-іа фірма (франчайзодавець), яка виробляє продукцію (надає послуги),
передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству
(франчайзоотримувачу) в обмін на зобов’язання виготовляти або продавати
продукцію цієї незалежної фірми (надавати самі послуги). За право
господарювати від імені і під торговельною маркою франчайзодавод
франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого доходу як
матеріальну (грошову) винагороду. Види: товарний, виробничий, діловий,
корпоративний, конверсійний, районий, субфранчайзинг. Чистий ф.
передбачає комплексне забеспечення бізнесу франчайзоотримувачу, що
охоплює право на використання імені, ліцензії на продаж товару або
надання послуг, навчання методів оперативного управління..

Факторинг: суттєва характеристика і функції.

Факторинг відображає фінансово-економічні взаємовідноси ни між
підприємцями і так званими фактор-фірмами (найчастіше банками), які за
певну винагороду беруть на себе організацію одержання дебіторської
заборгованості суб’єктам господарювання з боку інших фірм, або просто
купують у них документи (рахунки-фактури), що дають право вимагати в
боржників уплати боргів.

Міжнародний бізнес: поняття, суб’єкти, типи і види. міжнародна
діяльн.-це діяльн., що здійс нюється через науково-технічну, виробничу
то ргівельну, сервісну та інш. взаємокорисну спів працю
суб’ектівгосподарювання двох або біль ше країн. Суб’єктами є:фізичні
особи-громадя ни України, іноземні громадяни та особи без громадянства,
що мають діє- та працездатність; юридичні особи, що зареєстровані на
Україні та постійно перебувають на її теритотії; струк турні одиниці
суб’єкти господарської діяльн. ін оземних держав(дочірні під-ва,філії,
представ ництва); спільні під-ва,що мають постійне міс цезнаходження на
території України.Існують різні форми міжнар.бізнесу:виконання окремих
зовнішньо-економ. операцій (експортно-імпор тних, лізінгових,
посередницьких, маркетинго вих послуг);друга форма охоплює різноманітну
промислову кооперацію-науково-технічну, ви робничу, збутову, сервісну;
спільне підприєм ництво,що здійснюється через створення та фу
нкціонування спільних під-тв; комплекси тери торіально-виробничих і
багатосторонніх еко ном. зв’язків (прикордонна та прибережна тор гівля,
формування консорціумів тощо). Реалізуються ці форми двома способами:
без створен ня юридичної особи – на підставі економ.угоди ; із
заснуванням нового спільного під-ва чи за рубіжної філії як суб’єкта
міжнар.бізнесу.

Сутність, об’єктивна необхідність і функції управління.

Оскільки робота на підприємстві поділена між підрозділами та окремими
виконавцями, хтось повинен координувати їх дії, щоб досягти загальної
мети. Цю функцію виконує управління. У кожному підприємчтві виникає
необхідність відокремлення управлінської праці від виконавчої. Таким
чином необхідність управління пов”язана з процесами поділу праці на
підприємстві. Управління, яке у широкому розумінні являє собою
діяльність, пов”язану з координацією інших людей, є складною системою і
для того щоб більш глибоко зрозуміти його сутність необхідно розглянути
його основні функції.

Функції управління – це об”єктивно обумовлені загальні напрями або сфери
діяльності, які у сукупності забезпечують ефективну кооперацію спільної
праці.

1) Планування – це процес визначення мети діяльності підприємства,
передбачення майбутнього розвитку та поєднання індівідуальних завдань
членів організації для досягнення загального результату.

2) Організація – це процес формування структури системи, розподілення
завдань, повноважень та відповідальності між членами організації для
досягнення загальної мети її діяльності.

3) Мотивація – це процес, що спонукає членів організації до спільних
погоджених дій, які забезпечують досягнення загальної мети.

4) Контроль – це процес вимірювання досягнутих за певний період
результатів, порівняння досягнутого з запланованим та коригування
діяльності, які у сукупності забезпечують виконання організацією своїх
планів.

Методи управління діяльністю підприємств.

Реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів
управління. Привести в дію організовану систему, щоб отримати потрібний
результат, можливо лише шляхом впливу на неї управляючого органу чи
особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого впливу, які і
забезпечують досягнення поставлених цілей. Такі інструменти дістали
назви методів управління.

Методи управління – це способи впливу на окремих робітників та виробничі
колективи в цілому, необхідні для досягнення цілей підприємства.
Розрізняють економічні, соціально – психологічні та організаційні методи
управління.

1) Економічні методи управління реалізують матеріальні інтереси участі
людини у виробничих процесах шляхом використання товарно – грошових
відносин.

2) Соціально – психологічні методи реалізують мотиви соціальної
поведінки людини. Реалізація таких методів управління здійснюється за
допомогою різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання,
групової динамики, вирішення конфліктних ситуацій, гуманізації та
демократизації праці.

3) Організаційні методи управління реалізують мотиви примусового
характеру. Їх існування обумовлене зацікавленістю людей у спільній
організації праці. Організаційні методи управління – це комплекс
способів та прицомів впливу на людей, заснованих на використанні
організаційних відносин та адміністративній владі керівництва.

Управління підприємством здійснюється всією системою методів управління.
Організаційні методи створюють передумови використання економічних
методів. Соціально – психологічні методи доповнюють організаційні та
економічні і утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів
управління господарською організацією.

Поняття і типи організаційних структур управління сучасними
підприємствами.

Організаційна структура управління – це форма системи управління, яка
визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

В практиці господарювання традиційно розрізняють декілька типів
організаційних структур управління.

1) Лінійна організаційна структура управління – це така структура між
елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. За лінійної
структури кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі
адміністративні та спеціальні функції у відповідному підрозділі.

2) Функціональна організаційна структура управління – це така основу
якої становить поділ функцій управління між окремими підрозділами
апарату управління. За функціональної структури управління кожний
виробничій підрозділ отримує розпорядження одночасно від кількох
керівників функціональних підрозділів підприємства.

3) Лінійно – функціональна організаційна структура управління – це така,
яка спірається на розподіл повноважень та відповідальності по функціях
управління та прийняття рішень по вертикалі., ця структура дозволяє
організувати управління за лінійною схемою (директор – начальник цеху –
майстер) , а функціональні відділи апарату управління підприємства лише
допомогають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При
цьому лінійні керівники не підпорядковані керівникам фунціональних
відділів апарату управління.

4) Дівізіональна організаційна структура управління – така, яка
характерна тим, що кожний виробничій підрозділ (дівізіон, відділення)
корпорації має свою власну, досить розгалужену структуру управління, що
забезпечує його автономне функціонування. Лише декілька стратегічних
функцій централізовані на рівні адміністрації всієї корпорації.
Дівізіональні організаційні структури управління використовуються
великими підприємствами зі значною кількістю виробничих відділень, які
функціонують в умовах динамічного середовища.

5) Матрична організаційна структура управління – це така, в якої поряд з
лінійними керівниками підприємства та функціональним апаратом управління
виділяють ще й тимчасові предметно – спеціалізовані ланки – проектні
групи, які формуються з спеціалістів постійних функціональних відділів.
При цьому вони лише тимчасово підпорядковані керівнику проекту. Після
завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних
підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника по
відношенню до спеціалістів проектної групи. Одночасно він є
функціональним керівником по відношенню до виробничих підрозділів
підприємства, що забезпечують реалізацію проекту.

Використання матричної структури виправдано в умовах високодинамічного
середовища , підприємствами з великою кількістю виробництв обмеженого
жит”євого циклу.

Персонал підприємства: поняття, класифікація і структура.

Персонал підприємства – являє собою сукупність постійних працівників, що
отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід
практичної діяльності.

У відовідності з характером виконуваних функцій персонал підприємства
поділяється звичайно на чотири категорії: керівники, спеціалісти,
службовці, робітники.

Керівники – це працевники, що займають посади керівників підприємств та
їх структурних підрозділів. До них відносяться директори (генеральні
директори), начальники, завідуючі, керуючі, виконроби, майстри на
підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах, головні
спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік
тощо), а також заступники відповідно до вищепереличених посад.

Спеціалісти – працівники, що займаються інженерно – технічними,
економічними та іншими роботами, зокрема – інженери, економісти,
бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи
тощо.

Службовці – працівники, що здійснюють підготовку та оформлення
документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто
виконують суто технічну роботу), зокрема – діловоди, обліковці,
архіваріуси, агенти, креслярі, секретари – друкарки, стенографісти тощо.

Робітники – безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних
цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевозкою
пасажирів, наданням матеріальних послуг та інші. Окрім того, до
робітників відносяться двірники, прибіральниці, охоронці, кур”єри,
гардеробники.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за
професіями та спеціальностями.

Професія – це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує
відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність – це більш або меньш вузька разновідність трудової
діяльності в межах професії.

Класифікація працівників за квліфікаційним рівнем базується на їх
можливостях виконувати роботи тієї чи іншої складності.

Кваліфікація – це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що
визначають ступінь підготовленності працівника до виконання професійних
функцій обумовленної складності.

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи:
висококвліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані, некваліфіковані.

Методи визначення чисельності окремих категорій персоналу.

/метод коректування базової чисельності:

де Ч — чисельність промислово-виробничого персоналу, що необхідна для
забезпечення планового обсягу виробництва, осіб;

Ч— базова (очікувана) чисельність, осіб;

Д^—плановий темп зростання обсягу виробництва продукції,

%; ДЧ — сумарна зміна чисельності за пофакторним розрахунком можливого
зростання продуктивності праці, осіб. Точнішим є метод розрахунку
планової чисельності на підставі повної трудомісткості виготовлення
продукції Чпл=((t)/Трп*Квн де F— повна трудомісткість виробничої
програми планового року (включає технологічну трудомісткість,
трудомісткість обслуговування та управління виробництвом), нормо-годин;
Т ^— розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника, годин (табл.
4.2);

К — очікуваний коефіцієнт виконання норм.

де Ti- планова трудомісткість одиниці і-того виду виробу, нормо-годин,
mi – кількість виробів і-того виду , одиниць, n кількість видів
виготовлюваних одиниць. Чисельність основних робітників, айнятих на
зайнятих на ненормованих роботах (Чплос-) контроль технологічного
процесу управління апаратами . Чплос =(m0*Пзм*Кro)|Ноб ,де m0- кількість
обєктів, що обслуговуються, Пзм кількість змін роботи на добу, Кro
коєфіцієнт переводу явочної чисельності в обліку, Щоб норма
обслуговування одного агрегату

Чисельнысть робытникців для яких неможливо встановити норми
обслуговування та розрахувати трудомісткість робіт. Чплб

Чплб =Прм*Пзм*Кro

Прм кількіст робочих місць.

Сучасна система управління персоналом підприємства. Сучасна кадрова
політика має бути спрямована на ринкові умови господарювання . Під
системою правління розуміють багатовекторну діяльність відповідних
відділів під-ва галузевих органів та органів центр. Виконавчої влади;
вона охоплює низку функціональних підсистем. До яких належать : умови
праці (охорона праці і техніка безпеки), трудові відносини( взаємодія
керівників із провспілками, управління конфліктними ситуаціями,)
оформлення та облік кадрів (приймання, звільнення,професійна
орієнтація), маркетинг, прогнозування і планування персоналу (аналіз
ринку праці, прогнозування потреби), розвиток трудового потенціалу (
підвищення кваліфікації, робота з кадровим резервом), стимулювання праці
(управління трудовою мотивацією, застосування форм участи в прибутку),
надання юредичних послуг ( вирішення правових питань трудових
відносин),створення необхідної соціальної інфраструктури ( організація
громадського харчування, видпочинку), вибір і застосування
організаційгих структур управління ( розробка штатного розпису).

Сучасні системи найму працівників фірми.

Одним з важливих етапів реалізації вибраної системи управління
персоналом є практичне здійснення набору необхідних фірмі категорій
працівників.

Обсяг робіт щодо набору персоналу залежить передовсім від різниці між
наявною чисельністю та майбутніми потребами. Розрізняють зовнішні та
внутрішні джерела набору. До зовнішніх належать ті, що забезпечують
поповнення персоналу через:

— державні бюро з працевлаштування, регіональні біржі праці;

— комерційні (у тім числі міжнародні) підприємства та організації з
працевлаштування;

— систему контрактів підприємств з вищими, середніми спеціальними та
професійно-технічними навчальними закладами;

— об’яви в пресі, на радіо, телебаченні, у розклеюваних афішах тощо.
внутрішні джерела набору, а саме:

— підготовку робітників через учнівство на підприємстві;

— просування по службі своїх працівників (можливо з перепідготовкою), що
потребує менших витрат, створює ліпший моральний клімат на підприємстві;

— пряме звертання до своїх працівників з проханням рекомендувати на
роботу їхніх друзів та знайомих;

регулярне інформування всього колективу працівників про наявні вакансії
тощо.

Недоліком такого підходу є фактичне обмеження припливу нових людей з
можливими нестандартними поглядами на процес управління певною сферою
діяльності, які могли б бути дуже корисними.

Виробничі фонди підприємства: змістова характеристика і структура.

Виробничі фонди складаються з основних, оборотних. Основні фонди – це
засоби праці, які мають вартість і функціонують у вир-ві тривалий час у
своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною
паруею на ватість продукції , що виробляється, частинами в міру
спрацювання. Три групи основних фондів:

Перша — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й передавальні
пристрої;

Друга — автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні,
електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для
автоматичного оброблення інформації, телефони, інше офісне обладнання;

Третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп.’

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі
виробництва, неабияке значення має поділ таких на дві частини: активну,
яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому
забезпечує належний обсяг та якість продукції, і пасивну, що створює
умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних
фондів відносять переважно робочі машини й устаткування, інструмент,
вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовува ну в
автоматизованих системах управління технологічними процесами
обчислювальну

техніку, деякі технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові й нафтові
свердловини. Оборотні фонди – частина виробничих фондів у вигляді певної
сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному
виробничому циклі ,змінюють або повністю втрачають натуральну форму і
переносять сою вартість на вартість продукції що виробляється. до складу
оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та
напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.

Оцінка, класифікація і структура основних фондів.

Основні фонди – це засоби праці, які мають вартість і функціонують у
виробництві тривалий час у своїй незмінній споживчій формі, а їх
вартість переноситься конкретною працею на вартість виготовленої
продукції частинами в міру споживання. Найбільше значення на практиці
має видова класифікація основних фондів. Так на її основі розрізняють
такі види основних фондів: будівлі, споруди, передавальні пристрої,
машини і устаткування, транспортні засоби, інструменти, виробничий
інвентар та приладдя, господарський інвентар, інші основні фонди. Існує
також поділ основних фондів на дві частини:

-активну (яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі)

-пасивну (що створює умови для здійснення процесу виробництва).

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у
відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову
структуру основних фондів. За інших рівних умов технологічна структура
основних фондів тим прогресивніша і ефективніша, чим більша у їх складі
питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох
факторів основними серед яких є:

-виробничо-технологічні особливості підприємства

-НТП

-ступінь розвитку різних форм організації виробництва

-відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових О.Ф.

-вартість будівництва виробничих об’єктів і рівень цін на технологічне
устаткування

-територіальне розміщення підприємства

Види фізичного спрацювання і техніко-економічного старіння засобів праці
та застосовуванні форми їх усунення.

Під фізичним (матеріальним) спрацьовуванням основних виробничих фондів
розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних
техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить
до зменшення їхньої реальної вартості — економічного спрацьовування. На
швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їхня
надійність та довговічність, спосіб використання (екстенсивне чи
інтенсивне), особливості технологічних процесів, якість технічного
догляду й ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші
організаційно-технічні фактори. розрізняють усувне (тимчасове) та
неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.
Відносну величину економічного спрацювань окремої фізичної одиниці або
певної сукупності основних фондів визначають як відношення накопиченої
суми спрацювання, тобто їхньої вартості, вже перенесеної на вартість
продукції, до загальної балансової вартості.’

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення
діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під
впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується поступовою
втратою засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення
існуючих та створення нових засобів виробництва, запровадження
принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з
допомогою цих засобів виробництва. Ступінь техніко-економічного старіння
того чи того засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта
(відносного показника) Ктес , що його розраховують за формулою
Ктес=1-((В1/Во)*(По/П1)) де Во , В1 — повна вартість (ціна)
застосовуваного й нового засобів праці; По, П1, — відповідно
продуктивність тих самих засобів праці або витрати на їхнє
експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний
техніко-експлуатаційний показник).До форм усунуння спрацювання і
старіння засобів праці належать: ремонту, модернізації та заміни окремих
елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та
розширення діючих цехів, виробництв і підприємств у цілому, а також
спорудження нових аналогічних виробничих об’єктів.

Амортизація та форми відтворення основних фондів.

Основні фонди протягом свого існування зазнають фізичного а також
техніко-економічного старіння. Під фізичним спрацюванням основних
виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних
техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживчої вартості, що призводить
до поступового зменшення їх реальної вартості. В свою чергу фізичне
спрацювання буває усувним та неусувним. Техніко-економічне спрацювання
о.ф. – це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного
фізичного спрацювання під впливом НТП. Техніко-економічне спрацювання
теж в свою чергу ділиться на повне та часткове.

Амортизація о.ф. – це процес перенесення авансованої раніше вартості
усіх видів засобів праці на вартість виготовлюваної продукції з метою її
повного відшкодування. Для відшкодування вартості зношеної частини о.ф.
кожне підприємство справляє амортизаційні відрахунки за певними нормами,
які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової
вартості о.ф. Розрахунок норм амортизаційних відрахувань на повне
відновлення о.ф. здійснюють централізовано за формулою: Нав = Ф-Л /
Ап*Ф, де

Ф – балансова вартість о.ф.; Л – ліквідаційна вартість; Ап –
амортизаційний період.

Визначення та елементний склад оборотних фондів.

Оборотні фонди – частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності
предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому
циклі ,змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять сою
вартість на вартість продукції що виробляється. до складу оборотних
фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та
напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. До них
належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних
напівфабрикатів, палива й пального, тари. Незавершене виробництво — це
предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено підприємством. До
напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх
повністю оброблено (перероблено) у даному виробничому підрозділі
підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах
(наприклад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовочного
виробництва). Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які
зроблено в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок
собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них
належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових
виробів, раціоналізацію і винахідництво. Співвідношення оборотних фондів
у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене
виробництво, витрати майбутніх періодів) характеризує їхню
виробничо-технологічну (стадійну) структуру.

Нормування обігових коштів підприємства.

Оборотні кошти — це сукупність грошових коштів підприємства, необхідних
для формування й забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та
фондів обігу.

• Норматив оборотних коштів у виробничих запасах. ; Норматив оборотних
коштів у виробничих запасах, що їх І відносять до оборотних фондів,
визначається помноженням середньодобо вого споживання матеріалів у
вартісному виразі на г. норму їхнього запасу в днях.У транспортний
запас, що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на
період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття
вантажу на склад підприємства. Підготовчий запас створюється на період
часу, необхідного для приймання, складування та підготовки до
виробничого використання матеріальних ресурсів. Найбільшим за розміром є
поточний запас сировини (матеріалів) та інших елементів оборотних фондів
(предметів праці); його обчислюють у межах половини середнього інтервалу
між поставками певних видів матеріальних ресурсів . Визначення
резервного (страхового) запасу може здійснюватись двома способами: за
середнім відхиленням фактичних строків поставки від передбачених
договором або за періодом, необхідним для термінового оформлення
замовлення та доставки матеріалів від виробника до споживача. • Норматив
оборотних коштів у незавершеному виробництві. Величина цього нормативу
залежить від обсягу продукції, що виробляється, собівартості окремих її
видів і характеру розподілу витрат протягом днів виробничого циклу. За
інших однакових умов оборотні кошти в цій функціональній формі
змінюються прямо пропорційно динаміці масштабів випуску та собівартості
продукції. Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві (Ннвок
) можна визначити, користуючись формулою

Ннвок =Vд*Тц*Кнв

де Vд — середньодобовий випуск товарної продукції за її виробничою
собівартістю;

Тц— середня тривалість виробничого циклу у днях; Кнв — коефіцієнт
наростання витрат (собівартості незавершеній ного виробництва. •
Норматив оборотних коштів у інших нормованих елементах. Окрім виробничих
запасів і незавершеного виробництва, до нормованих елементів оборотних
коштів належать також витрати майбутніх періодів і залишки готової
продукції на підприємстві, яке її виготовляє.

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів розраховується,
виходячи з залишку коштів на початок періоду та суми витрат протягом
розрахункового (планового) періоду з відра-хунком величини наступного
погашення витрат за рахунок собівартості продукції. Норматив оборотних
коштів у залишках готової продукції ви-значається як добуток вартості
одноденного випуску готових виробів на норму їхнього запасу на складі у
днях. У свою чергу, норма запасу складається з кількості днів,
необхідних для підготовки продукції до реалізації (продажу). сукупний
норматив оборотних коштів підприємства на розрахунковий (плановий)
період є не що інше, як загальна сума нормативів, обчислених для окремих
елементів (виробничих запасів, незавершеного виробництва, витрат
майбутніх періодів та залишків готової продукції.

Поняття, види і суттєва характеристика нематеріальних ресурсів
підприємства.

Немат.ресурсы– составная часть потенциала пр-тия, способная приносить
эк.пользу в течение длит.рериода , для кот.харак-рны: отсутствие
матер.основы получения доходов, неопределенность размеров будущей
прибыли от их использования. Виды: 1) Промышленная
собственность,2)Интеллект.соьственность, 3)прочие. Об»екты
пром.собств-ти: изобретение – рез-т творч.деятельности чел-ка в любой
отрасли технологий, пром.образец- художественное решение товара,
полезная модель – контсруктивное решение устройства, товарный знак,
знаки обслуживания .Об»екты интеллект.собственности: программное
обеспенчение ЭВМ, банки и базы данных, базы и банки знаний. Прочие
об»екты: ноу-хау, рационализаторское предложение, наименование ,
местопроисхождения товара, гудвил, имидж, репутация.

Нематеріальні активи підприємства: поняття, елементний склад, оцінка і
строки зношування (старіння).

Немат.активы – право на использование объектов пром. и интеллеклуальной
собственности и др. имуществ. права. Элементный состав: Право на объекты
пром.собственности, автор.право, право на использование
др.нематериальных ресурсов, право на пользование землей и др.природными
ресурсами, организационный расходы на создание пр-тия. Охрана права
собственности :1)пром.собственности – путем выдачи патентов и
свидетельств.2) интеллект.- путем реализации авт.права. Патент- это
док-т, дающий лицу или организации исключит.права на изобретение ,
пром.образец, полезную модель. Свид-во – док-т на товарный знак.
Авт.право – с-ма правовых норм, определяющих положение авторв и их
отношения с др.контрагентами. Реализация права собств-ти: 1)путем
использования самим собственником,2)путем передачи такого права
др.заинтересовааной стороне в форме лицензионного соглашения. Лиц-ия-
разрешение использовать технич.достижение или др.немат.ресурс в течение
определ.срока за обусловленное вознаграждение.Виды лиц-ий:добровольное,
рпинудительное, обычное , исключительное , полное, патентное,
безпатентное. Методы оценки :1)по себестоимости, 2)по покупной
ст-сти?3)по рыноч.стоим-ти. Норма износа опред-ся самим пр-тием в
зависимости от срока полезного испытания. Если это невозможно, то норма
должна быть установлена в размере не менее 10%.

Поняття, склад і структура інвестицій.

Інвестиції— це довгострокові вкладення капіталу (грошей) у під-ку
діяльність (для одержання прибутку).Той, хто має капітал (гроші) і
вкладає його (їх) у ту чи іншу комерційну справу, називається інвесто
ром, а сам процес вкладення капіталу — інвестуванням (довгостроковим
фінансуван ням).Класифікація інвестицій за обєктами вкладання коштів:
реальні та фінансові, за характером участі інвесторів : прямі і непрямі
, за періодом інвестування: короткотермінові та довгострокові, за формою
власності інвестиційних ресурсів приватні державні іноземні , спілюні,
за регіональною ознакою: внутрішні, закордонні. Фінансові інвестиції
означають використання наявного капіталу для придбання (купівлі) акцій,
облігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або
держава. Реальні інвестиції — це вкладення капіталу (грошей) у різні
сфери та галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою
оновлення існуючих і створення нових “капітальних” (матеріальних) благ,
а як наслідок — одержання набагато більшого прибутку. Зовнішні прямі
інвестиції — це вкладення капіталу за кордоном, .що за величиною
становить не менше 10% вартості того чи того конкретного проекту,
закордон ні інвестиції, менші за 10% вартості здійснюваного за їх
допомогою капітального проекту, називаються портфельними.Прямі- це
безпосередня участь інвестора у процесі вибора обєктів інвестування,
вкладання коштів у ці обєкти. Не прямі це процес інвестування який,
здійснюється іншими особами, якими можуть бути інвестиційні чи фінансові
посередники.

Різновиди і структура реальних (виробничих) інвестицій

Реальні інвестиції — це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та
галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою
оновлення існуючих і створення нових “капітальних” (матеріальних) благ,
а як наслідок — одержання набагато більшого прибутку. Валові капітальні
вкладення — це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте й
розширене відтворення виробничих основних фондів та об’єктів соціальної
інфраструктури, а чисті — витрати лише на розширене відтворення.
Величину чистих капіталовкладень неважко розрахувати; для цього із
загального обсягу капітальних вкладень треба виключити розмір амортиза
ційних відрахувань, котрі використовуються, як відомо, на просте
відтворення основних фондів та іншого майна під-ва.За чинними на
підприємствах системами планування та обліку до складу капітальних
вкладень вклю чають: 1) вартість будівельно-монтажних робіт; 2) вартість
усіх видів вир-го устаткування, а також зарахованих до основних фондів
інструментів та інвентарю; 3) інші капітальні роботи й витрати.
елементно-технологічну структуру капітальних вкладень. Позитивною
тенденцією в динаміці цієї структури капітальних вкладень є поступове
збільшення частки витрат на устаткування, інструмент та інвентар за
відносного зменшення питомої ваги вартості будівельно-монтажних робіт.

В інвестиційній політиці під-в та їхніх добровільних об’єднань дуже
важливо приймати обґрунтовані рішення щодо відтворювальної структури
капітальних вкладень, котра відображає співвідношення довгострокових
витрат на просте й розширене (технічне переозброєння і реконструкція,
розширення діючих підприємств, нове буд-во) відтворення основних фондів.
Головна тенденція зміни відтворювальної структури капітальних вкладень
протягом останіх років полягає в значному збільшенні частки витрат на
технічне переобладнання та реконструкцію діючих під-в у більшості
галузей вир-ої сфери.

Визначення необхідного обсягу і джерел фінансування капітальних
вкладень.

Визначення необхідного обсягу капіт. вкла- день залежить від ситуації на
ринку:1) за кількісними та якісними характеристиками попит ринку
задовольняється повністю, а відтак немає потреби у збільшенні обсягу
виробництва певної продукції на відповідно- му підприємстві; 2) попит на
продукцію підприємства постійно зростає, а отже, вироб ник
заінтересований у відповідному збільшен ні обсягу виробництва з
допомогою введення в дію додаткових виробничих потужностей; 3) має місце
різке зменшення попиту ринку на пропоновану для продажу продукцію, через
що підприємство мусить модернізувати її або терміново організувати
виробництво нової, конкурентоспроможної продукції.

За першим варіантом має здійснюватись лише просте відтворення основних
фондів переважно за рахунок амортизаційних

ВідрахуваньНеобхідний для цієї мети розмір капіталу (грошових коштів)
обчислюється на підставі інформації про потребу в новому устаткуванні у
фізичних одиницях та про реальні ціни на нього. При цьому мають бути
враховані вартість монтажу (встановлення) нової техніки і капітальний
дохід від реалізації машин та інших засобів праці, що вибувають з
експлуатації.Другий варіант передбачає здійснення розширеного
відтворення основних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури.
Наслідком цього процесу має бути нарощування до необхідних розмірів
виробничої потужності під-ва переважно через його технічне переозброєн-
ня, реконструкцію або розширення за попередньо розробленим проектом.В
цьому випадку використов два методи визначення необхідного обсягу кап
вкладень. перший — попередньо-приблизних розрахунків (на підставі
показника питомих кап-них вкладень на одиницю приросту виробничої
потужності); другий — прямих розрахунків. Третій можливий варіант
економічної ситуації на ринку й підприємстві потребує докорінної
перебудови техніко-технологічної бази виробництва. За цим варіантом
розрахун ки необхідного обсягу капітальних вкладень здійснюють, головне,
за схемою другого варіанта. Проте при цьому треба додатково враховувати
значні капітальні витрати, зв’язані з маркетинговими дослідженнями і
проектуванням нових виробів, які мають за своїми техні-ко-економічними
характеристи ками повністю задовольняти вимоги покуп- ців. Для першого
варіанта економічної ситуації: Якщо за певних причин акумульованої суми
амортизаційних відрахувань недостатньо для фінансування заміни застарі
лого устаткування, то для покриття частини, що її бракує, треба
використати інші джерела формування коштів (зокрема оголосити передплату
на звичайні та привілейовані акції або залучити частину нерозподіленого
прибутку).Для другої і третої екон. Ситуацій джерелом фінансування може
бути рішення про випуск і продаж цінних паперів або використання
довгострокового кредиту, оскільки воно потребує чималих коштів: у
першому випадку — на друкування й розміщення акцій (облігацій)
підприємства та виплату дивідендів акціонерам, у другому — на повернення
позичених грошей з виплатою солідного відсотка за користування
кредитом.Також можливе клопотання під-ва про надання йому прямої чи
непрямої держ. субсидії. залучення закордонних інвестицій та створення
спільних під-в, що дають змогу використовувати найновіші технології
світового рівня, виробляти конкурентос проможну на ринку про-цію,
підвищувати загальну і фінансову ефективність вітчизняного виробництва

Поняття і змістова характеристика інноваційних процесів.

Розумінні інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій склад ній
виробничо-господарській системі, є суку пністю прогре- сивних, якісно
нових змін, що безперервно виникають у часі та просто рі.

Результатом інноваційних процесів є новини а запровадження Їх у
господарську практику визнається за нововведення. Інноваційні процеси
започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері
виробництва, сприяючи прогресивним змінам останього. За своїм характером
інноваційні процеси, новини й нововведення поділяються на взаємозв’язані
види

Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів
(виробів), технологій їхнього виготовлення, засобів виробництва (машин,
устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Організаційні
нововведення охоплюють нові методи й форми організації всіх видів
діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва
(організаційні структури управління сферами науки та виробництва, форми
організації різних типів виробництва й колективної праці тощо);

економічні — методи господарського управління наукою та виробництвом
через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування,
ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності;

соціальні — різні форми активізації людського чинника (професійна
підготовка й підвищення кваліфікації персоналу, передовсім керівного
складу всіх рівнів; стимулювання творчої діяльності; поліпшення умов і
постійне підтримування високого рівня безпеки праці; охорона здоров’я
людини та охорона довкілля; створення комфортних умов життя тощо);

За своїм характером інноваційні процеси, новини й нововведення
поділяються на взаємозв’язані види

Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів
(виробів), технологій їхнього виготовлення, засобів виробництва (машин,
устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Організаційні
нововведення охоплюють нові методи й форми організації всіх видів
діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва
(організаційні структури управління сферами науки та виробництва, форми
організації різних типів виробництва й колективної праці тощо);

економічні — методи господарського управління наукою та виробництвом
через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування,
ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності;

соціальні — різні форми активізації людського чинника (професійна
підготовка й підвищення кваліфікації персоналу, передовсім керівного
складу всіх рівнів; стимулювання творчої діяльності; поліпшення умов і
постійне підтримування високого рівня безпеки праці; охорона здоров’я
людини та охорона довкілля; створення комфортних умов життя тощо);

Науково-технічний прогрес, його загальні і приоритетні напрямки.

у буквальному розумінні означає безперерв ний взаємозумовлений процес
розвитку нау ки і техніки; у ширшому суттєво-змістовому значенні — це
постійний процес створення нових і вдосконалення застосовуваних техно
логій, засобів виробництва і кінцевої продук ції з використанням
досягнень науки.

НТП безпосередньо впливає передовсім на формування й підтримування
високого рівня техніко-техноло-гічної бази вир-ва, за безпечуючи
неухильне зростання продуктив ності суспільної праці. Спираючись на
суть, зміст та закономірності сучасного розвитку науки і техніки, можна
виокремити характер ні для більшості галузей народного господар ства
загальні напрямки НТП, а для кожного з них — пріоритети принаймні на
найближчу перспективу. До загальних напрямків нале жить : створення
нових і вдосконалених зас тосовуваних технологій; створення нових
вдосконалених існуючих засобів праці та кін цевої продукції; створення
нових і полібшен ня якості застосовуваних матеріалів; механі зація та
автоматизація вир-ва (відображає різний ступінь заміни ручної праці
машин ною, у своєму безперервному розвитку пос лідовно, паралельно або
паралельно-послі довно переходить від нижчої до вищої фор ми
Пріоритетне завдання полягає в забезпе ченні комплексної автоматизації,
оскільки впровадження окремих автоматизоаних ма шин та агрегатів часто
не дає бажаного еко номічного ефекту, через значний залишок ручної
праці. Новий і досить перспективний напрямок комплексної автоматизації
зв’яза но зі створенням і впровадженням гнучких автоматизованих
виробництв. Форсований розвиток таких виробництв, передовсім у
машинобудуванні та деяких інших галузях, зумовлено об*єктивною
необхідністю постійно забезпечувати високоефективне використання
дорогого автоматичного устаткування і достатню мобільність виробництва ч
частим оновленням номенклатури продукції.

До приоритетних напрямків належать: застосування прогресивної бази
технологій; системи машин для легкої та харчової промисловості,
багатоопераційні верстати з ЧПК, робототехнічні й роторноконвеєрні
комплекси, гнучкі автоматизовані системи, персональні комп’ютери;
застосування нових синтетичних, керамічних, композиційних, надчистих
матеріалів із завданими властивостями; комплексна автоматизація на базі
впровадження САПР, ГВС, АСУТП, АСУВ.

Суть, об’єкти і тенденції організаційного прогресу.

Організаційний прогрес виступає як узагальнена характеристика процесу
використання організаційних факторів розвитку та підвищення ефектив
ності вир-ва. Його суть полягає в удоскона -ленні існуючих та
застосуванні нових мето- дів і форм організації виробництва і праці,
елементів господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

Організація вир-ва — певним чином упоряд- кована й скоординована в часі
та зсторі сис- ма взаємодії провідних елементів виробни- чого процесу,
тобто людей (працівників), знарядь і предметів праці; вона оплює всі
ланки виробництва (від робочого місця на окремому під-ві до групи під-в
однієї або різних галузей вир-ничої сфери. Складовою частиною
організації вир-ва служить організація праці, що визначає технологію
інтегру- вання окремих працівників у комбіновану робочу силу, сукупну
живу працю, спромож- ну продукувати матеріальні блага й духовні
цінності. Під організацією праці заведено розуміти певне поєднання
працівниківу часі і просторі для досягнення найбільшої ефекти -вності
трудових процесів за умов конкретно застосовуваної технології та
організації вирва. До організаційного прогресу треба відно- сити
вдосконалення не лише безпосередньо процесів виробництва і праці, а й
функціонування окремих, чи всієї сукупності елементів господарського
механізму — системи управління, планування (програмування),
фінансування, матеріального стимулювання, матеріально-технічної й
забезпечення, науково-технічного обслуговування тощо Основні сучасні
тен-ї організаційного прогресу можна звести до такого:

Прискорення темпів розвитку окремих (деконцентрацп, кооперування,
конверсії, диверсифікації) та посилення взаємозв’язків усіх суспільних
форм організації вир-ва, що забезпечує демонополізацію вир-ва багатьох
видів про-ції, конкуренцію продуцентів на ринку.2Посилення
безперервності та гнучко- сті вир-ва на приємствах багатьох галузей
завдяки широкому застосуванню автоматичних роторних ліній.3 Розвиток
колективної (бригадної) форми організації та оплати праці, що за умов
прискорення НТП, якісного вдосконалення й ускладнення
техніко-технологічної бази виробництва стає об’єктивно необхідним і
економічно доцільним;

4 Раціоналізація організації потоку й використання засобів вир-ва та
кінцевої про-ції на всіх стадіях відтворювального процесу , переміщення
певної частини організаційно-технологічних операцій з підготовки вир-ва
у сферу матеріально- технічного його забезпечення. 5 формування нових
типів суспільної комбінації речових і особистісних елементів процесу
вир-ва, науки та вир-ва, вир-ва і сфери споживання у вигляді спільних
міжгалузевих і міждержавних під-в, 6 удосконалення організації
функціонування господарського механізму під-в, перехід останніх на
ринкові економічні відносини з державою та іншими конрагентами, що
посилює відповідальність за кінцеві результати діяльності.6 активізація
людського чинника через здійснення такої кадрової політики, котра
відповідає сучасним вимогам правильного підбору керівників усіх рівнів,
підвищенню їхньої компетентності.

Оцінка ефективності технічних та організаційних нововведень.

Єдиним узагальнюючим показником економічної ефективності будь-якої групи
технічних нововведень служить економічний ефект, що характеризує
абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних)
результатів над сумарними витратами ресурсів за певний розрахунковий
період. Народногосподарський економічний ефект визначається через
порівнювання результатів від застосування технічних нововведень і всіх
витрат на їхню розробку, виробництво і споживання; він відбиває
ефективність тієї чи тієї групи технічних нововведень з погляду. Їхнього
впливу на кінцеві показники розвитку економіки країни.
внутрішньогосподарський (комерційний) економічний ефект, Що обчислюється
на окремих стадіях відгворювального циклу “наука-вир-во експлуатація ”,
дає змогу оціню-ісктивність певних технічних новин І нововведень з
огляду ринкові економічні інтереси окремих науково-дослідних
організацій, підприємств-продуцентів і йємств-споживачів. Перша форма
економічного ефекту як оцінний показник використовується на стадіях
обгрунтування доцільності розробки та наступної реалізації нових
технічних рішень оору найліпшого варіанта таких, а друга — у процесі
реалізації новин (нововведень), коли вже відомі ціни на нову
науково-технічну продукцію та обсяги її виробництва. Вони начаються як
різниця між результатами (продукцією, робоїі послугами у вартісній
оцінці) і витратами на досягнення таки) певний розрахунковий період.
Загальні результати технічних нововведень визначаються як сума
основних(Рt°) і супровідних (Рtс) результатів: Рт= Рt°+ Рtс

Основні результати обчислюються за формулами :Для засобів тривалого
користування — Рt°=Цт*Vt*Wt; Для нових предметів праці — Рt°= Цт(Vt/Dt)
де Цт ціна одиниці продукції, що її виготовляють за допомогою нових
засобів праці або предметів праці в році т ; Vt-обсяг застосування нових
засобів праці або предметів праці в році т ; Wt продуктивність засобів
праці в році т ; Dt витрати предметів праці на одиницю продукції, що
виготовляється з використан ням цих предметів у році т. Сумарні витрати
на реалізацію технічного нововведення за розрахунковий період включають
витрати на виробництво та використання продукції. для оцінки
внутрішньогосподарського економіч ного ефекту від створюваних технічних
новин і використовуваних технічних новов ведень можна застосовувати
показник прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (наукової
організації);він дорівнює валовий дохід мінус валові витрати мінус
амортизація мінус сплачені податки. З огляду на особливості оцінки
ефективності всю сукупність нових організаційних рішень можна умовно
розподілити на дві групи: першу — організаційні нововведення, здійснення
яких потребує певних (нерідко істотних) додаткових одночасних витрат
(капітальних вкладень); другу — ті з них, що не потребують додаткових
інвестицій. Визначення й оцінка економічної ефективно сті організаційних
нововведень, що належать до першої групи здійснюються так само, як і
нових технічних рішень. Водночас слід ураховувати дуже важливу обставину
— до складу поточних витрат треба включати додатково транспортні
витрати, а також втрати сировини (матеріалів) і готової продукції в
процесі їхнього транспортування і зберігання.Ефективність безвитратних
нових організаційних рішень визначають на підставі обчислення економії
поточних витрат, зумовленої здійсненням таких нововведень

Загальне поняття, види і чинники формування виробничої потужності.

Вир-ча потужність підприємства характеризує максимально можливий річний
обсяг випу ску продукції заздалегідь визначених номе нклатури,
асортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресив
ної технології та організації вир-ва.Три види потужності під-ва:
проектну, поточну (факти чно досягнуту), резервну. Проектною є
потужність, яка визначається в процесі проектува ння, реконструкції
(розширення) діючого або будівництва ново го під-ва Поточна (фактично
досягнута) вир-ча потужність визначається періодично у зв’язку зі зміною
умов вир-ва (номенк латури і структури тру домісткості проду кції) або
перевищенням проектних показників. При цьому обчислю ють вхідну (на
початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність
під-ва.Резервна потужність повинна формуватись і постій но існувати в
певних галузях національної економіки: електроене ргетиці і газовій
промисловості, харчовій, транспортній, машинобудування та ін. галузі
Величина вир-чої потужності під-ва формується під впливом багатьох
чинників. Головними з них є:* номенклатура, асорти мент та якість
продукції, що виготовляєть ся;* кількість встано вленого устаткування,
розміри і склад вир-чих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та
використання площ протягом року; * прогресивні техніко-економічні норми
продуктивності й використання устаткування, зняття продук ції з вир-чих
площ, нормативи тривалості вир-чого циклу та трудомісткості продукції,
що виробляється

Методи нормування витрат матеріальних ресурсів.

Норма витрати явл. собою гранично допустиму величину витрати на
виготовлення продукції в умовах конкретного вир-ва з урахуванням
необхід. застосув. технології та сировини найвищого гатунку. Структура
номи витрати Нв=Rч+Q+q, де R корисна або чиста витрата матеріалу, Q
технологічні відходи і втрати, q — інші технол. відходи і втрати, що
виникають у процесі зберігання. Основні методи нормування витрати мат.
рес.: 1) аналітично-розрах. , що базується на тех-економіч. обгрунтув.
усіх елементів норми з використан. найновіших досягнень техніки і
технології вир-ва. 2) Дослідно-лабораторний – визн. норм витрат шляхом
проведення дослідів та досліджень, 3) звітно-статист. встанов. норм
витрат виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за
минулі роки та очікуваного зниження норм у наступні роки.

Поняття та основні елементи виробничого процесу.

, f AE o &

V

&

&

&

&

&

&

&

&

&

F

&

&

h

3/4

A

R

T

A

R

&

T

?

?

3/4

&

&

oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeaOEAa·AAAAA

&

&

&

oeoeUeEeEe»e»e»e®YUEe?’?’?’‡’z’z’z’‡’Ytmt

&

взаємозв’язаних дій людей, засобів праці та природи, потрібних для
виготовлення проду кції. Основними елементами вир-чого проце су є процес
праці як свідома діяльність лю дини, предмети та засоби праці Головною
складовою виробничого процесу є техноло гічний процес- сукупність дій зі
зміни та визначення стану предмета праці. На під-вах здійснюються
різноманітні вир-чі процеси. Їх поділяють передусім за такими ознаками:
призначення, перебіг у часі, ступінь автома тизації. За призначенням
вир-чі процеси по діляються на основні, допоміжні та обслуго вуючі.
Основні процеси — це процеси безпо середнього виготовлення основної
продукції під-ва, яка визначає його вир-чий профіль, спеціалізацію і
поступає на ринок як товар для продажу.( заготівельнообробну та випу
скну стадії) До допоміжних належать проце си виготовлення продукції, яка
використову ється на самому під-ві для забезпечення нормального перебігу
основних процесів. Обслуговуючі процеси забезпечують норма льні умови
здійснення основних і допоміж них. До них належать складські, транспорт
ні процеси.За перебігом у часі вир-чі проце си поділяють на дискретні
(переривані) та безперервні. Дискретним процесам притама на
циклічність, зв’язана з виготовленням виробів певної форми, які
обчислюються в штуках Безперервні процеси властиві вир-ву продукції, яка
не має сталого об’єму й фор ми , тому їхній перебіг не потребує техноло
гічної циклічності. За ступенем автоматиза ції розрізняють ручні,
механізовані, автома тизовані та автоматичні процеси. Основною
структурною одиницею вир-чого процесу є операція. Операція — це
закінчена частина вир-чого процесу, яка виконується на одно му робочому
місці, над тим самим предме том праці без переналагоджування устатку
вання. З усіх операцій спеціально виділяють технологічні, сукупність
яких утворює технологічний процес

Принципи раціональної організації виробничого процесу.

Принцип спеціалізації означає обмеження різноманітності елементів
вир-чого процесу, передусім зменшення номенкла тури продукції, яка
виготовляється на кожній ділянці під-ва, а також різновидів виробничих
операцій, що виконуються на робочих місцях. Принцип пропорційності
потребує узгод ження пропускної спроможності всіх частин вир-чого
процесу, усієї взаємозв’язаної системи підрозді лів і машин.
Пропорційність досягається тоді, коли сукупна продуктивність
технологічно зв’я заних ланок вир-ва пропорційна обсягу робіт, що
виконуються Це відповідає умові П1/В1*М1=П2/В2*М2=Пn /Вn*М n де п —
кількість технологічно взаємозв’язаних підрозділів; П, В, М — у кожному
підрозділі відповідно обсяг робіт, продуктивність одного робочого місця,
кількість робочих місць Принцип паралельності передбачає одночасне
виконання окремих операцій і процесів. Додержання цього принципу є
особливо важливим у виготовленні складних виробів, що компонуються з
багатьох дета лей, вузлів, агрегатів, послідовне вир-во, яких
потребувало б тривалого часу. Принцип прямо точності означає, що
предмети праці в процесі обробки повинні пересуватися найкоро тшим
шляхом на всіх стадіях та операціях вир-чого процесу, без зустрічних і
зворотних переміщень. Принцит безперервності потре бує, щоб перерви між
суміжними технологіч ними операціями були мінімальними або їх було
зовсім ліквідовано. Найбільшою мірою цей принцип реалізується в
безперервних виробництвах — хімічному, металургійному, енергетичному та
ін Принцип ритмічності полягає в тім, що робота всіх підрозділів під-ва
і випуск продукції мають здійснюватися за певним ритмом, планомірною
повторюваніс тю.Принцип автоматичності передбачає економічно
обгрунтоване звільнення людини від безпосередньої участі у виконанні
опера цій вир-чого процесу. Особливо актуальною є реалізація цього
принципу у вир-вах із важки ми та шкідливими умовами праці. Принцип
гнучкості означає, що виробничий процес має оперативно адаптуватися до
зміни органі заційно-технічних умов, зв’язаних із перехо дом на
виготовлення іншої продукції або з модифікацією. Гнучкість вир-чого
процесу уможливлює освоєння нової продукції в короткий термін і з
меншими витратами Принцип гомеостатичності полягає в тім, щоб вир-ча
система була здатною стабільно виконувати свої функції в межах
допустимих відхилень і протистояти дисфункціональним впливам, Це
досягається створенням техніч них та організаційних механізмів
саморегулю вання і стабілізації.

Типи виробництва та їх характеристика.

Тип вир-ва — це класифікаційна категорія вир-ва, яка враховує такі його
властивості, як широта номенклатури, регулярність, стабільність і обсяг
випуску продукції. Є три типи вир-ва: одиничне, серійне й масове.
Одиничне вир-во характеризується широкою номенклату рою продукції, малим
обсягом випуску один акових виробів, повторне виготовлення яких
здебільшого не передбачається. Серійне вир-во має обмежену номенклатуру
продукції, виготовлення окремих виробів періодично повторюється певними
партіями (серіями) і сумарний їхній випуск може бути досить значним.
Масове вир-во характеризується вузькою номенклатурою продукцїї, великим
обсягом безперервного й тривалого виготов лення однакових виробів Окремо
виділяють дослідне виробництво, що в ньому виготовляються зразки або
партії (серії) виробів для проведення дослідних робіт, випробувань,
доопрацювання конструкцій Коефіцієнт закріплення операцій(хар-зує рівень
спеціа лізації робочих місць) — це середня кіль кість технологічних
операцій, яка припадає на одне робоче місце за місяць. Він обчислю ється
за формулою:Кз.о.=(mi/M, де Кз.о.- коефіцієнт закріплення операцій; п –
кіль кість найменувань предметів, які обробляю ться на даній групі
робочих місць (на дільниці, в цеху) за місяць; т,— кількість операцій,
що їх проходить і-л предмет у процесі обробки на даній групі робочих
місць; М — кількість робочих місць, для яких обчислюється Кз.о. Робочі
місця одиничного вир-ва характеризуються виконанням різноманітних
операцій над різними деталями в межах технологічних можливос тей
устаткування. Останнє є універсальним, розміщується однотипними
технологічними групами. Виконання різноманітних операцій за умов
недостатньо опрацьованих унаслі док частої зміни об’єктів вир-ва
технологічних процесів потребує висококваліфікова них
робітників-універсалів. Орієнтовно для одиничного виробництва Кз.о. >
40.

На робочих місцях серійного вир-ва викону ються операції над обмеженою
номенклату рою деталей, які обробляються періодично партіями.
Застосовується універсальне та спеціальне устаткування, що розміщується
як технологічними групами, так і за предмет ним принципом. Кваліфікація
робітників у цілому може бути середньою, за винятком тих
високваліфікованих спеціалістів, які працюватимуть на машинах з ЧПК та
на гну чких автоматизованих лініях. Залежно від широти номенклатури,
величини партій, періодичності їхньої обробки серійне вир-во поділяється
на дрібно-серійне(20<Кз о<40) , середньосерйне (10<Кз о<20)велике серійне (1<Кз о<10) Робочі місця масового вир-ва характеризуються постійним виконанням однієї операції над одним предметом праці, тобто Кз.о. = 1. Устаткування є вузько спеці алізованим, застосовується спеціальне осна щення. Принцип розміщення устаткування - предметний. Виконання елементарних опера цій на потокових лініях не потребує високої кваліфікації робітників, але на автоматизо ваних системах їхня кваліфікація має бути на рівні техніка чи навіть інженера. Методи організації виробництва. Є два метода організації виробництва: потоковий і непотоковий. Непотоковому виробництву властиві такі ознаки: -на робочих місцях обробляються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети праці, бо кількість кожного з них невелика і недостатня для нормального завантаження устаткування -робочі місця розташовані однотипними робочими групами без певного зв’язку з послідовністю виконання операцій. -предмети праці у процесі обробки переміщуються складними маршрутами, внаслідок чого існують великі перерви між операціями. Непотоковий метод має наступні модифікації: одинично-технологічний, партійно-технологічний, предметно-груповий. Потокове виробництво – високоефективний метод організації виробничого процесу. Потокове виробництво має такі ознаки: -за групою робочих місць закріплюється обробка або складання предмета одного найменування або обмеженої кількості найменувань. -робочі місця розташовуються послідовно за ходом технологічного процесу -технологічний процес має високу коопераційну диференціацію, на кожному робочому місці виконується одна або декілька подібних операцій. -предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невеликими партіями згідно з ритмом роботи. Суспільні форми організації виробництва. Концентрація вир-ва означає його усуспіль нення через збільшення розмірів під-в, зосере дження процесів вир-ва,робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все більш великих під-вах. У господарській прак тиці виокремлюють три основні види конце нтрації: агрегатну— збільшення одиничної потужності або продуктивності технологіч них установок, агрегатів, устаткування; техно логічну — укрупнення вир-чих одиниць (цехів, відділів, виробництв) під-ва; заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних під-в (заводів, фабрик, комбіна тів, вир-чих та інших об'єднань); що здійснює ться на засаді агрегатної та технологічної концентрації вир-ва. Показники рівня розвит ку: середній розмір під-ва, частка великих під-в, частка дрібних і середніх під-в. Спеціалізація, добре розвинута в усіх галузях економіки, суспільна форма організації вир-ва відображає процес зосередження діяльнос ті під-ва на виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт. До пред метне спеціалізованих відносять під-ва, що випускають кінцеву, готову до споживання продукцію; подєтадьно спеціалізованих — під-ва з виготовлення окремих деталей та агрегатів і вузлів для комплектування готової продукції; технологічно (стадійне) спеціалі зованих — самостійні вир-ва з виконання окремих стадій технологічного процесу ; функціонально спеціалізованих — ремонтні заводи, під-ва із виготовлення стандартної тари, машиносервісні організації.Показники рівня розвитку:частка основної продукції в загальному її обсязі, кількість видів технологі чно однорідних виробів Конверсія як форма організації вир-ва характеризує істотне (іноді повне) перепрофілювання частини або всього вир-чого потенціалу під-ва на вир-во іншої продукції під впливом докорінної зміни рин кового середовища або глобальних чинників розвитку економіки.Об’єктні види: предмет но- функціональний. Показники рівня розвит ку: частка цівільної продукції у загальному обсязі вир-ва. Кооперування є формою вир-чих зв'язків між під-вами, що спільно вигото вляють певний вид кінцевої продукції. Об’єк тні види: предметний, галузевий, регіональ ний, міждержавний. Показники рівня розвит ку: частка покупних напівфабрикатів і комп лектуючих виробів у загальному обсязі проду кції, коофіцієнт кооперування (кількість під приємств-суміжників у розрахунку на один вид кінцевої продукції, частка окремих видів кооперованих поставок у загальному їхньому обсязі. Комбінування як специфічна суспі льна форма організації вир-ва — це процес органічного поєднання в одному під-ві бага тьох вир-в, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому. Об’єктні види: вертикальне (поєдна ння послідовних стадій обробки сировини), горизонтальне (на базі комплексного викори стання вихідної сировини), змішане. Показни ки рівня розвитку: частка виду продукції, що виробляється комбінатом у загальному обсязі її вир-ва в країні, частка напівфабрикатів,що переробляються на інший продукт за послідо вною технологією, коофіцієнт комбінування (співвідношення валового обороту і товарної продукції) Диверсифікація будь-якого вир-ва є однією з поширених форм його організа ції за умов розвиненої ринкової економіки і гострої конкуренції продуцентів на рийку. Об’єктні види:різногалузева технологічно не зв’язана. Показники рівня розвитку:частка продукції інших галузей у загальному її обсязі. Поняття, види і значення інфраструктури. Інфраструктура підприємства – це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Це своєрідний тил підприємства, без якого неможлива його нормальна робота. Інфраструктура підприємства поділяється на виробничу та соціальну. Виробнича інфраструктура – це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участь у створенні основної продукції, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови. Виробничу інфраструктуру складають: -допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства -допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах -магістральні об’єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації, природоохоронні споруди тощо. Соціальна інфраструктура – це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства. Соціальну інфраструктуру складають: -заклади громадського харчування -установи охорони здоров’я -спортині споруди -заклади освіти, культури та відпочинку -житлово-комунальне господарство. Система технічного обслуговування підприємства. В рамках системи технічного обслуговування на підприємстві виконуються такі функції: -ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування -забезпечення робочих місць інструментом -переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт. -забезпечення електрикою і тепловою енергією, паром, газом тощо. -забезпечення сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом. Досистеми технічного обслуговування входять наступні підрозділи: 1.ремонтне господарство. Здійснює технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин, модернізацію. Містить такі підрозділи: -відділ головного механіка -ремонтно-механічний цех -ремонтно-будівельний цех -цехові ремонтні бази 2.інструментальне господарство. Це сукупність загальнозаводських та цехових підрозділів, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням та ремонтом технологічної оснастки, її обліком. Містить такі підрозділи: -інструментальний відділ -інструментальний цех -центральний інструментальний склад -цехові інструментально-роздавальні комори 3.транспортне господарство. Займається перевезенням та вантажно-розвантажувальними роботами. Містить такі підрозділи: -транспортно-технологічний відділ -транспортний цех 4.енергетичне господарство. Містить такі підрозділи: -відділ головного енергетика -господарства: електросилове, теплосилове, газове, пічне, слабкострумове. 5.складське господарство. Утворюється сукупністю складів підприємства. Містить такі підрозділи: -матеріальні склади -виробничі склади -збутові склади Методи планування діяльності підприємства. Найважливішою функцією управління підприємством є планування його діяльності. Планування здійснюється за допомогою різних методів, які класифікуються за певними ознаками. Розглянемо їх: Ознака: вихідна позиція для розробки плану. Методи: ресурсний (враховує ринкові умови господарювання та наявні ресурси, застосовується при монопольному становищі), цільовий (використовується приконкурентній боротьбі, враховує потреби ринку, попит на продукцію). Ознака: принципи визначення планових показників. Методи: екстраполяційний (визначає проміжні та кінцеві значення планових показників, на основі цих показників в минулому, припускають збереження їх в майбутньому), інтерполятивний (за цим методом підприємство встановлює цілі для досягнення в майбутньому і виходячи з неї визначає довжину планового періоду та проміжні планові показники). Ознака: спосіб розрахунку планових показників Методи: спробно-статистичний (використання фактичних статистичних данних за попередні роки), чинниковий (планові значення показників визначаються на основі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників), нормативний метод (планові показники розраховуються на основі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді). Ознака: узгодження ресурсів та потреб. Методи: балансовий (суть – розробка спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких – напрямки витрати ресурсів, в іншій – джерела їх надходження), матричний ( побудова моделей взаємозв’язків між виробничими підрозділами та показниками). Ознака: варіантність плану. Методи: одноваріантний (інтуїтивний), поліваріантний, економічно-математичний ( застосування економічно-математичного моделювання). Ознака: спосіб виконання розрахункових операцій Методи: ручний, механізований, автоматичний Ознака: форма подання планових полказників Методи: табличний, лінійно-графічний, логіко-структурний. Сутність стратегічного планування. Стратегічне планування – процес здійснення сукупності систематизованих та взаємоузгоджених робіт по визначенню довгострокових (на певний період) цілей та напрямків діяльності підприємства. Першим рішенням при стратегічному плануванні є вибір цілей. Основна загальна ціль підприємства – це його місія. На основі її формуються стретегічні цілі підприємства. Після визначення місії починається діагностичний етап стратегічного планування, першим та найбільш важливим етапом якого є вивчення зовнішнього середовища діяльності підприємства. Далі йде вибір генеральної стратегії, потім аналіз стратегічних альтернатив, розробка функціональних та ресурсних субстратегій. Кінцевим єтапом є впровадження, контроль та оцінка результатів. Методи вибору стратегії. Методи вибору генеральної стратегії можна розділити на дві групи: перша – в умовах монопрофільної діяльності або при вузькій гамі продуктів; друга – при девірсифікованому виробництві. Методи однопродуктивного аналізу: - метод PIMS. В основі методу лежить моделювання впливу стратегічних чинників на показники ефективності підприємства (зокрема рентабельність капіталовкладень,валовий прибуток). Враховує дію як зовнішніх так і внутрішніх чинників. - метод кривих освоєння. Будується на залежності розмірів витрат на виробництво від його обсягу, відображує вплив лише внутрінніх чинників. - Метод циклу життя виробу (товару). За період свого існування кожен виріб проходить, як правило, чотири стадії: впровадження, зростання, зрілість, спад. Перед прийняттям певної стратегії проводиться аналіз стадії життєвого циклу виробу. Для кожної стадії визначаються приорітетні стратегічні напрямки та дії. Практично всі методи портфельного аналізу є матричними. Їх використання проходить за однаковою схемою: будується матриця, на одній осі якої розміщуються оцінки перспектив розвитку ринку, на другій – оцінка конкурентноспроможності відповідного стратегічного центру господарювання (СЦГ). Визначаються місії та цілі кожного СЦГ, генеральна стратегія та її субстратегії. Стратегічні плани кожного СЦГ оцінюються центральним апаратом управління і визначаються основні показники стратегії підприємства вцілому. Найбільш розповсюджені методи: БКГ, Мак-Кінсі тощо. Різновиди стратегій розвитку підприємства. Види базових стратегій: - стратегія зростання (виражає наміри підприємства збільшити обсяги продаж, прибутку, капіталовкладень тощо.) - стратегія стабілізації (діяльність підприємства в умавах відчутної нестабільності обсягів продажу та прибутку). - стратегія виживання (оборонна стратегія, що застосовується за умови глибокої кризи діяльності підприємства). В рамках вибраної базової стратегії можливі декілька напрямків дій, які прийнято називати стратигічними альтернативами. Реалізація базової та альтернативної стратегій забезпечується подальною їх конкретизацією та розробкою функціональних та ресурсних субстратегій. До функціональних субстратегій відносять: - стратегію науково-дослідних та експерементально-впроваджувальних робіт; - виробничу стратегію; - маркетингову стратегію; До стратегій ресурсного забезпечення відносять: -кадрів та соціального розвитку; -технічного розвитку; -матеріально-технічного розвитку; -фінансову; -організаційну; -інвестиційну; Субстратегії є органічною складовою частиною єдиного цілого – загальної стратегії розвитку підприємства. Бізнес-план: сутність, структура та етапи розробки. Бізнес-план (БП) під-ва - це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємниць кої ідеї, охарактеризовано ринкові,виробничі, організаційні та фінансові аспекти майбутньо го бізнесу, а також особливості управління ним.Загальна методологія розробки БП охоп лює три стадії: початкову, підготовчу та осно вну. Початкова стадія є обов'язковою за умо ви започаткування нової справи; вона перед бачає опрацювання концепції майбутнього бі знесу. На підготовчій стадії формується інфо рмаційне поле, оцінюються сильні і слабкі сторони діяльності фірми, формулюються її місія та конкретні цілі, розробляється страте гія й можливі стратегічні альтернативи. На основній стадії здійснюється безпосередня розробка конкретного БП. Типові розділи БП: 1. РЕЗЮМЕ короткий огляд бізнес-проекту, його ключових аспектів, повідомлення про наміри 2.ГАЛУЗЬ, ФІРМА ТА ЇЇ ПРОДУК ЦІЯ (ПОСЛУГИ):поточна ситуація і тенден ції розвитку галузі;опис продукту;стратегія фірми; права власності 3 ДОСЛІДЖЕННЯ РИ НКУ :характеристика ринку продукту; цільо вий ринок бізнесу ;місцезнаходження фірми; оцінка впливу зовнішніх чинників 4 МАРКЕ ТИНГ-ПЛАН:стратегія маркетингу; очікувані обсяги продажу продукту 5 ВИРОБНИЧИЙ ПЛАН:основні виробничі операції; машини та устаткування; приміщення; сировина, мате ріали, комплектуючі вироби 6 ОРГАНІЗАЦІЙ НИЙ ПЛАН:форма організації бізнесу; потре ба в персоналі; власники і менеджери бізнесу; організація управління; кадрова політика 7 ОЦІНКА РИЗИКІВ:типи можливих ризиків; способи реагування на загрози для бізнесу 8 ФІНАНСОВИЙ ПЛАН:прибуток і збитки; план руху готівки; плановий баланс; фінансо ві коефіцієнти. Загальновживана логіка розро бки БП під-ва передбачає послідовне здійсне ння таких дій: 1) вибір продукції (послуг) для ринку;2) дослідження ринкового середовища для майбутнього бізнесу;3) вибір та обгрун тування місця для розміщення фірми, яка впе рше розпочинає свою діяльність; 4) прогнозу вання можливих обсягів продажу продукції (надання послуг);5) визначення виробничих параметрів майбутнього бізнесу;6) розробка цінової та збутової політики;7) обгрунтуван ня вибору організаційних параметрів фірми; 8) опис потенційних ризиків і дій для їхньої мінімізації;9) оцінка фінансових параметрів бізнесу;10) узагальнення висновків з основ них положень бізнес-плану. Державні контракти і замовлення. Державний контракт є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок державного бюджету та поповнення державного резерву. При цьому оплата поставок продукції гарантується державою. Фінансування за державними контрактами здійснюється замовниками в межах бюджетних коштів, передбачених на ці цілі. Тому обсяги поставок продукції повинні бути збалансовані з можливостями державного бюджету. За своїм змістом державний контракт визначає права та обов’язки сторін при виконанні поставок продукції і може мати такі розділи: загальний, фінансово-економічний, науково-технічний, і соціальний. Державне замовлення слід вважати засобом стимулювання нарощування виробництва дефіцитьної продукції, розвитку пріорітетних галузей народного господарства, впровадження нових технологій, розв’язання соціальних проблем, державної підтримки найважливіших наукових досліджень, при якому держава надає певні пільги виконавцям, але не забезпечує їх фінансовими ресурсами. Фінансування державних замовлень здійснюється за рахунок власних коштів підприємств. До державного замовлення включається певна сукупність видів продукції (робіт, послуг), перелік яких визначається Кабміном. Виконавці державного контракту та державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами шляхом укладення прямих договорів з підприємствами-постачальниками, постачальницько-збутовими та іншими посередницькими організаціями. Система оподаткування підприємства. Податкова система – це сукупність податків, що справляються у державі, форм і методів їх побудови і стягнення, а також відповідних державних органів, які практично займаються управлінням цієї специфічної діяльності. Визначними рисами податкової системи держави мають слугувати: пряма пропорційна залежність відрахувань у бюджет від доходів суб’єктів господарювання. Поєднання централізованого управління рівнями оподаткування з гнучкістю. Рівність умов оподаткування для підприємств, організацій та фізичних осіб; Ясність та визначеність умов вилучення податків, їх достатньо довготривала дія; Цілеспрямований стимулюючий вплив податкової системи на макроекономічні процеси. Серед усіх податків, які діють на території України основними є: податок на добавлену вартість (являє собою частину новоствореної вартості, що сплачується до державного бюджету на кожному етапі виробництва товарів. Платниками цьго податку є національні і іноземні суб’єкти підприємницької діяльності, які знаходяться на території України. Проте існують певні категорії, які не оподатковуються.) податок на прибуток (об’єктом оподаткування слугує валовий прибуток підприємства, зменшений на суму рентних платежів, доходів від продажу цінних паперів та пойової участі в діяльності інших господарюючих об’єктів або валовий доход). Акцизний збір (це непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари, що включається до їх ціни). Податок на експорт та імпорт (форма вилучення в доход держави чистого прибутку, утвореного в наслідок відмінностей у цінах на товар який ввозиться або вивозиться; Мито (справляється з вартості або обсягу товарів, що підлягають митному контролю на території України.) Плата за землю - Екологічний податок (за завдання шкоди довкіллю). Маркетинг: поняття, види і основні функції. Маркетинг – це виробничо-комерційна діяльність підприємства, спрямована на виявлення і задоволення потреб в його продукції (послугах) за допомогою обміну з метою одержання прибутку. Маркетинг виконує такі функції: -вивчення ринку, його структури, аналіз і прогнозування попиту; -вибір сегментів ринку, прийнятних для підприємства; -Визначення номенклатури іасортименту продукції для ринку; -Розробка стратегії виходу на ринок і реакції на дії конкурентів; -Реклама, збут і його стимулювання; -Політика ціноутворення. Об’єктом маркетингу є комплекс, що складається з елементів: потреби – товар – ціна – реклама – збут. Відомо п’ять концепцій маркетингу: -виробнича (передбачає спрямування головних зусиль на удосконалення виробництва і мобілізацію внутрішніх резервів з метою розширення обсягу виробленої продукції і зниження її вартості). -продуктова (увага акцентується наполіпшенні споживчих параметрів виробів, підвищення якості і завдяки цьому забезпечується належний збут продукції). -комерційна (для забезпечення належного збуту активізується в першу чергу робота комерційних служб: працівників реклами, агентів по збуту продавців тощо). -індивідуального маркетингу (орієнтує підприємство на виявлення індивідуальних потреб покупців, їх найкращого забезпечення). -соціального маркетингу (приймає до уваги потреби та інтереси передусім перспективного характеру: охорони навколишнього середовища, природних ресурсів, здоровя тощо). Організація маркетингової діяльності на підприємстві. Організації виготовлення продукції повинно передувати реальне визначення попиту на даний товар (послугу). Найкраще це можна здійснювати шляхом додержання принципів маркетингу, систематичного проведення маркетингових досліджень.На підприємствах, що дотримуються стратегії і тактики маркетингу, застосовується такий основний принцип господарської діяльності: спочатку дізнатися, який товар і з якими споживчими властивостями, за якими цінами, у якій кількості та де саме хоче придбати потенційний покупець і леше потім планувати та організовувати його виробництво. В умовах ринкової економікки початковим і найбільш відповідальним етапом маркетингових досліджень є вивчення ринку відповідних видів продукції та виявлення попиту на неї у найближчі роки. Таку проблему мають вирішувати відділи маркетингу. (???) Суттєва характеристика та показники якості продукції. Якість як економічна категорія відбиває сукупність властивостей продукції, що зумовлюють ступінь її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення. Рівень якості – це кількісна характеристика міри придатності того чи іншого виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї у порівнянні з відповідними базовими показниками. Оцінка якості передбачає визначення: -абсолютного рівня якості (шляхом обчислення вибраних для його вимірювання показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів) -відносного (шляхом порівняння показників продукції з абсолютними показниками якості кращих аналогічних товарів). -перспективного (враховує пріорітетні напрямки і темпи розвитку науки і техніки). -оптимального (тобто такого рівня, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво і використання продукції у певних умовах її споживання була б мінімальною). Показники якості продукції можна поділити на дві групи: перша – диференційовані (поодинокі) показники; друга – загальні показники якості всього обсягу продукції яку виробило підприємство. В свою чергу диференційовані діляться на: -одиничні (характеризують будь-яку одну властивість одиниці продукції). -комплексні (характеризують декілька властивостей одиниці продукції одночасно). Стандартизація і сертифікація продукції (послуг). Під стандартизацією розуміють визначення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює: -установлення вимог до якості готової продукції, сировини, матеріалів тощо. -розвиток уніфікації та агрегатування продукції -визначення норм, вимог, і методів у галузі проектування та виготовлення продукції з метою забезпечення належної якості. -формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю. -створення єдиної системи класифікації та кодування продукції. Результати стандарттизації знаходять відображення у нормативно-технічній документації. Вона охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорсткості вимог до виробів і сукупністю об’єктів стандартизації: -міжнародні стандарти ICO серії 9000 (найбільш жорстокі вимого) -державні стандарти України (містять обов’язкові і рекомендовані вимоги). -галузеві стандарти (розробляються на ту продукцію, на яку відсутні державні стандарти). -технічні умови -стандарти підприємств (розробляються підприємством за власною ініціативою). Сертифікат – документ, що засвідчує високий рівень якості товару. На світовому ринку – це сертифікат відповідності вимогам ICO серії 9000. В Україні прийнято розрізняти обов’язкову і довільну сертифікіцію. Обов’язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб’єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Методи оцінки якості продукції. Для визначення рівня якості виготовлених або освоюваних виробництвом нових виробів застосовують ряд методів: -об’єктивний (означає оцінку рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань та приборних вимірювань, лабараторного аналізу). -органоліптичний метод (грунтується на наслідках аналізу сприймання органами почуттів людини (зором, нюхом, слухом, смаком, дотиком) без застосування технічних вимірювальних та регестраційних засобів). -диференційований метод (оцінка рівня якості передбачає порівняння одиничних виробів з відповідними показниками виробів-еталонів або ж з базовими показниками стандартів (технічних умов)). -комплексний метод (полягає у визначенні узагальнюючого показника рівня якості оцінюваного виробу). Продуктивність праці, методи її визначення і чинники зростання. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляються одним працівником за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу), або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції. Методи вимірювання продуктивності праці: -прямий (виробіток = обсяг продукції / чисельність працюючих). -обернений (трудомісткість = тродовитрати в годинах (чисельність працюючих) / обсяг продукції). Чинники зростання продуктивності праці: -структурні зрушення у виробництві (змінювання питомої ваги окремих видів продукції та виробництв). -підвищення технічного рівня виробництва (модернізація, впровадження систем машин, механізація та автоматизація, застосування прогресивних технологій). -вдосконалення управління, організації виробництва та праці (раціональний розподіл, поліпшення економічних характеристик, збільшення реального фонду робочого часу тощо). -збільшення обсягів виробництва (відносне зменшення чисельності персоналу завдяки зростанню обсягів виробництва). -галузеві фактори (збільшення робочого періоду у сезнних виробництвах, змінювання геологічних умов видобутку), -введення та освоєння нових виробничих об’єктів (диверсифікаація виробництва). Мотивація трудової діяльності: суттєва характеристика і види. Мотивація – це процес стимулювання окремої людини або групи людей до діяльності, що направлена на досягнення індивідуальних та загальних цілей організації (підприємства). Мотивація на рівні підприємства має базуватися на таких вимогах: -надання рівних можливостей щодо зайнятості і службового просування. -узгодження рівня оплати праці за її результатами та визнання особистого внеску у загальний успіх. -захист здоров’я працюючих; -можливість творчої реалізації працівника -підтримка в колективіатмосфери довіри; На практиці розрізняють такі види мотивації: 1.економічна (пряма) -відрядна оплата -почасова оплата -премії за реалізацію -участь у прибутках -оплата навчання -виплати за відсутність невиходів 2.економічні (непрямі) -пільгове харчування -доплати за стаж -пільгове користування житлом, транспортом тощо 3.не економічні -збагачення праці -гнучкі робочі графіки -охорона праці -програми підвищення якості трудового життя -просування за службою -участь у прийнятті рішень на більш високому рівні Крім згаданих вище видів мотивації існує її поділ на індивідуальну та групову, зовнішню та внутрішню тощо. Можливі моделі мотивації трудової діяльності. Мотивація – це процес стимулювання окремої людини або групи людей до діяльності, що направлена на досягнення індивідуальних та загальних цілей організації (підприємства). Моделі мотивації грунтуються на певних теоріях. Це теорії: справедливості -зняття соціальної напруги шляхом дотримання принципів справедливості. -порівняння особистих винагород з заохоченням інших людей які виконують аналогічну роботу. -суб’єктивне визначення співвідношення винагороди та витрат праці. очікування -передбачуваний ступінь відносної вдоволеності отримуваною винагородою. -очікування щодо співвідношення результатів та винагороди. -очікування щодо співвідношення витрат праці та винагороди. потреб -самовиявлення( поваги( соціальні( безпеки та захищеності( фізіологічні Форми і системи оплати праці робітників. Організація оплати праці на підприємстві здійснюється на основі розподілу функцій і робіт, нормування, тарифної системи, форм і систем оплати праці. Тарифна система оплати праці є сукупністю взаємопов’язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик. Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення у оплаті праці працівників різної кваліфікації. Вона являє собою сукупність тарифних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів. Проте встановлені тарифні ставки, коефіцієнти та розряди самі по собі не дають можливості розрахувати заробітну плату. Необхідно ув’язати їх з фактичними результатами праці. Це виконують форми та системи оплати праці. Існують дві форми оплати праці, які базуються на тарифній системі: відрядна (оплата праці проводиться за нормами та розцінками, встановленими, виходячи з розряду виконуваних робіт.) Системи: -пряма відрядна (заробіток дорівнює добутку кількості одиниць виробленої продукції та розцінки за одиницю продукції). -непряма відрядна (заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що ним обслуговуються). -відрядно-преміальна (заробіток працівника дорівнює сумі відрядного заробітку і премії). -відрядно-прогресивна ( передбачає оплату роботи виконаної в межах плану за звичайними розцінками, а понад план – за підвищеними). -акордна (розцінки встановлюються не за окремими операціями, а на весь комплекс робіт з визначенням кінцевого строку виконання). Почасова (здійснюється за годинними тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або місячними окладами). Системи: -проста почасова оплата (заробіток дорівнює добутку годинної тарифної ставки і кількості відпрацьованих годин). -почасово-преміальна (окрім тарифного заробітку працівник одержує премію за досягнення певних результатів). -за посадовими окладами (застосовується для оплати працівників, робота яких має стабільний характер). Системи участі працівників у прибутках. Участь у прибутках (доходах) або стимулювання персоналу через прибутки полягає у розподіленні певної їх частини між працівниками підприємства. Участь працівників у прибутках підприємств можна умовно поділити на дві групи систем: 1.за результатами загальної діяльності підприємства. Включає такі системи: -оцінки заслуг (оцінка заслуг проходить за рядом факторів, для кожного з яких визначається система білів і для розрахунків оцінки на різних рівнях встановлюються відповідні норми). -стимулювання конкретних обсягів робіт, об’ємів продаж тощо . -в залежності від підродуктивності. -преміальних виплат (бонусів). -система колективного стимулювання (застосовується тоді, коли заохочення працівників можливелише на груповій основі). на основі відносин власності. Включає наступні системи: -система надання працівникам акцій “своїх” підприємств. -співволодіння активами підприємства за посередництвом інвестиційних фондів. -розповсюдження опціонів акцій. Поняття і склад собівартості продукції. Собівартість продукції – це грошова форма витрат на підготовку її виробництва, виготовлення і збут. Собівартість комплексно характеризує ступінь використання усіх ресурсів підприємства, а, значить і рівень техніки, технології та організації виробництва. При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включаються. У собівартість продукції включаються витрати на: -дослідження ринку і виявлення потреби у продукції; -підготовка і освоєння нової продукції; -виробництво, включаючи витрати на сировину, матріали, енергію, амортизацію основних фондів, оплату праці персоналу; -обслуговування виробничого процесу і управління ним; -збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати тощо). -розвідку, використання і охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину тощо); -набір і підготовка кадрів; -поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технологій, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат. Зміст і методика обчислення кошторису виробництва. Кошторис виробництва – це витрати підприємства, пов’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносяться вони на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Кошторис виробництва складається за такими економічними елементами: -матеріальні витрати (містять витрати на сировину, напівфабрикати, виробничі послуги, допоміжні матеріали, паливо і енергію, пошук природної сировини тощо). -заробітна плата (всі форми оплати штатного і позаштатного персоналу). -відрахування на соціальні потреби (відрахування на соціальне страхування, пенсійний фонд, фонд сприяння зайнятості тощо). -амортизація основних фондів. -інші витрати (оплата послуг зв’язку, обчислювальних центрів, охорони, страхування, винагорода за винаходи тощо). Порядок розробки кошторису виробництва може бути різним залежно від стадії планування, стану інформаційної бази та розміру підприємства. Кошторис виробництва обчислюється по кожному елементу на підставі планових обсягів продукції, норм і цін. Причому на малих підприємствах таке обчислення є відразу узагальнюючим. На середніх та великих – кошторис виробництва складають, підсумовуючи кошториси місць витрат (цехів, служб тощо). Цінова політика: поняття та різновиди. Наиболее важным показателем для компании является цена , основная функция которой состоит в обеспечении выручки от продажи товаров. Политика цен представляет собой сознательной руководство деятельностью по установлению цен. Ценовая политика обычно заключается в логической увязке целей и возможностей, средств предприятия. Она включает основные принципы и правил, которые фирма стремится использовать в своей повседневной практике. В ценовой политике формируются общие подходы в ценообразовании фирмы, которые обуславливают выбор прикладной маркетинговой модели ценообразования, называемой обычно стратегией.(……) Методи визначення цін на продукцію в умовах ринкових відносин. Ціноутворення – складний процес, на який впливає ряд динамічних факторів. З урахуванням цих факторів і обставин вибирається метод ціноутворення. Відомі такі основні методи встановлення ціни: -метод “собівартість + прибуток” (згідно з цим методом ціна обчислюється як сума собівартості продукції і величини прибутку в ціні. Наступний визначається за нормативом в процентах до собівартості або її частини. Величина цьго нормативу встановлюється підприємством, проте може бути обмежена державою); -метод “забезпечення фіксованого обсягу прибутку” (ціна ставиться у жорстку залежність від загального обсягу прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції). -метод ціноутворення “за рівнем поточних цін” (“за рівнем конкуренції”) (полягає у том, що ціна розглядається і встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів. Собівартість за таких умов є величиною, щообумовлює рентабельність продукції при різних варіантах ціни, а не її безпосередньою базою). -метод ціноутворення “за рівнем попиту” (полягає у тому, що ціна за допомогою продажу в різних сегментах ринку встановлюється на такому рівні, за якого попит задовольняє продавця (Приклад)). Фінансова діяльність підприємства: завдання, зміст, форми Функціонування підприємства супроводжується безперервним кругообігом коштів, який здійснюється у формах витрат ресурсів і одержання доходів, їх розподілу і використання. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки і форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами по сплаті податків, персоналом підприємства тощо. Всі ці грошові відносини складають зміст фінансової діяльності підприємства. Основні її завдання такі: вибір оптимальних форм фінансування, структури капіталу підприємства і напрямків його використання з метою забезпечення стабільно високої прибутковості; збалансування за часом надходжень і видатків платіжних засобів; підтримання належної ліквідності та своєчасність розрахунків. Залежно від джерел коштів фінансування поділяється на: -внутрішнє ( за рахунок коштів, одержаних від діяльності підприємства, використання чи продажу його майна). -зовнішнє ( внески власників у статутний капітал безпосередньо або у формі купівлі акцій, кредит, інші боргові забов’язання, державні супсидії). Існує і інший поділ: фінансування за рахунок власних і сторонніх коштів. До сторонніх коштів належать ті, які потрібно повертати, тобто борги. Всі інші кошти виступають, як власний капітал. Дохідність, прибутковість і рентабельність виробництва, особливості їх обчислення. Доход –це виручка від підприємницької діяльності за вирахуванням матеріальних і прирівняних до них витрат. Загальна величина доходу підприємства включає доход від: -реалізації продукції, робіт, послуг (обчислюється як різниця між виручкою і матеріальними витратами у собівартості реалізованої продукції). -реалізація матеріальних цінностей і майна (це різниця між ціною їх продажу і матеріальними витратами на придбання і реалізацію). -позареалізаційних операцій (здача майна в аренду, товарний кредит, пайова участь у спільних підприємствах тощо). Прибуток – це та частина виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Загальна величина прибутку підприємства (валовий прибуток) має тіж джерела, що і доход: -прибуток від реалізації продукції (обчислюється якрізниця між обсягом реалізованої продукції та її повною собівартістю.) -прибуток від реалізації матеріальних цінностей обчислюється аналогічно доходу., тільки з виручки вираховуються всі витрати, а не тільки матеріальні. -прибуток від позареалізаційних операцій. Рентабельність – це відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі він обчислюється як відношення прибутку до витрат. На практиці найбільш вживаними є такі види рентабельності:застосованих (інвестованих) ресурсів, виробничих фондів, сукупних активів, власного (акціанерного) капіталу, продукції, певного виробу. Діагностика фінансово-економічного стану підприємства. Фінансовий стан підприємства істотно залежить від певних фінансових пропорцій, які аналізуються за данними балансу – підсумкового статистичного документу про наявність і використання коштів на певну дату. Баланс має дві частини: актив, який показує напрямки розміщення коштів, і пасив, що характеризує їх джерела. Активи включають фізичне, грошове і нематеріальне майно, яке у балансі поділяється на дві групи: -фіксовані активи (це майно створена за рахунок довгострокових інвестицій, яке має тривалий термін обігу) -поточні активи (включають мобільні елементи майна з коротким терміном обігу (до одного року)). Пасиви балансу поділяються на дві групи: 1.власний капітал -внески власників підприємства при його організації або виручка від продажу акцій акціонерного товариства). -акумульований прибуток, який утворюється внаслідок діяльності підприємства. 2.боргові забов’язання -довгострокові -короткострокові Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення і використовується для оцінки і діагностики фінансового стану підприємства. Це співвідношення можна розглядати у різних аспектах, але основними є ті, щохарактеризують ступінь заборгованості (обчислюється шляхом ділення боргових забов’язань на активи підприємства), ліквідності (відношення поточних активів і короткострокових забов’язань) та активності підприємства. Суттєва та змістовна характеристика видів ефективності виробництва. Ефективність виробництва – являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу. Існують різні класифікації ефективності. Виділяють наступні класифікації: 1.за наслідками -економічний ефект (відображає різні вартісні показники, що характеризують проміжні і кінцеві результати виробництва). -соціальний ефект (зводиться до скорочення робочого тиждня, збільшення нових робочих місць тощо) 2.за місцем одержання ефекту -локальний (госпрозрахунковий) ефект (означає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності підприємства, внаслідок якої воно отримує зиск). -народногосподарський ефект (спільний ефект у сферах виробництва і споживання відповідних виробів (послуг)). 3.за ступенем збільшення ефекту -первісний ефект (внаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства, впровадження на ньому прибуткових певних технічних, організаційних чи економічних заходів). -мультиплікаційний ефект (повторення і примноження початкового ефекту)Має такі різновиди: дифузійний, стартового вибуху, супроводжувальних можливостей, акселерації, резонансний. 4.за метою визначення -абсолютний ефект (характеризує загальну або питому його величину, яку має підприємство від своєї діяльності за певний проміжок часу). -порівняльний ефект (відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання і вибору кращого з них). Економічна криза підприємства: поняття, фази, причини настання та прояви. Змістова характеристика та організаційні форми реструктуризації підприємств (організацій). трактується як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури під-ва, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, як здатність привести під-во до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної про-ції, підвищити ефективність вир-ва. Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів під-кої діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти конкурентоспроможну про-цію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної,екоомічної та фінансової життєздатності під-в. За оперативної реструктуризації під-ва (організації) розв'язуються дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів його (її) діяльності. Період оперативної реструкту ризації триває приблизно 3—4 місяці. Оперативні зміни на під-ві потребують проведення комплексу заходів. Стратегічна реструктуризація під-ва (організації) забезпечує довготермінову його (її) конкурентоспроможність. Для досягнення такої конкурентоспроможності необхідне визначення стратегічної мети під-ва, розробка стратегічної концепції розвитку, а також напрямів та інструментів реалізації цієї мети. Отже, реструктуризації під-ва передує оцінка його стану. Проте й аналіз, і реформування можна проводити, якщо маємо всебічно обгрунтовану мету реструктуризації, яку можна сформулювати (беручи загалом) таким чином: продукція під-ва має відповідати поточному платоспроможному попиту. Організаційно-правовий вид реструктуризації характеризується процесами комерціалізації, корпоратизації, зміни організаційної структури та власника державних під-в. Технічну реструкту ризацію пов'язано із забезпеченням такого стану під-ва, за якого воно досягає відповідного рівня вир-чого потенціалу, технології, тобто всього того, що дає під-ву змогу виходити на ринок з ефективною та конкурентоспроможною продукцією. Економічна життєздатність досягається, коли про-ція під-ва, його капітальні та поточні витрати, рівень продажу й цінова політика забезпечують такий рівень економічної рентабельності під-ва, що відповідає сучасним умовам господарювання. Після досягнення фінансової життєздатності суб'єкт господарювання матиме таку структуру балансу під-ва, за якої показники ліквідності і платоспроможності задовольняють вимоги ринку, Управлінську реструктуризацію зв'язано з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспроможне функціонування підприємства, зміну його організаційної структури, менеджменту, технологічної, інноваційної та маркетингової політики. Природа й міра необхідної реструктуризації залежать від характеру проблем під-ва. Іноді під-во потребує лише часткової або так званої обмеженої реструктуризації для відновлення економічної та технічної життєздатності. Коли проблеми підприємства є більш суттєвими, тоді під-во потребує “усебічної” реструктуризації. Тлумачення поняття санації, механізму та цілей її проведення. санація — це комплекс послідовних взаємозв'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення ним при-; бутковості та конкурентоспроможності. Процес фінансового оздоровлення починається з виявлення та аналізу причин фінансової кризи. Проведення такогого аналізу дає змогу або прийняти рішення щодо доцільності проведення санації, або, якщо це зробити неможливо, щодо повної ліквідації підприємства. За проведення процесу санації необхідно визначити її цілі та стратегію. На підставі обгрунтованої стратегії розробляється система санаційних заходів, формується програма та проект плану санації. На кінцевому етапі здійснюється реалізація цього плану. Стратегія — це узагальнена модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних переваг, які б забезпечили компанії високий рівень рентабельності, а суть самої стратегії — у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень. Відповідно до вибраної стратегії розробляється програма санації, тобто система взаємозв'язаних заходів, спрямованих на вихід підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, стратегічних завдань санації та висновків про можливості залучення капіталу. Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обгрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіта-лу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту. Банкрутство підприємства: суттєва характеристика, чинники, що її спричиняють, симптоми прояву та ймовірні зони ризику. під банкрутством розуміє зв'язану з браком активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи суб'єкта під-кої діяльності задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги та виконати зобов'язання перед бюджетом. Причини банкрутства під-в (організацій) можуть бути найрізноманітні шими. Беручи загалом, їх можна поділити на дві групи: 1) зовнішні, які практично дуже важко (іноді неможливо) врахувати; 2) внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому під-ві. Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національними. Міжнарод ні фактори формуються під впливом динаміки загальноекономічних показників розвитку провідних країн, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнародного капіталу та ін.До внутрішніх відносяться : утримання зайвих робочих місць, низька якість менеджменту, дефіцит власних оборотних кошстів, недосконалість механізму ціноутворення, технологічна неузгодженість процесу вир-ва. Існують і цілком конкретні симптоми настання тотальної заборгованості та повної неплатоспроможності під-ва .До них належать: зменшення обсягів реалізації продукції, спад попиту на продукцію, зниження прибутковості вир-ва, утрата клієнтів та покупців, збільшення обсягу неліквідних оборотних коштів, неритмічність вир-ва, низький рівень використання вир-го потенціалу, збільшення вит-т на вироб-во та реаліз продукції, знпження рівня продуктивності праці, скорочення кількості робочих місць. Форми ліквідації підприємств-банкрутів ( фізичне припинення діяльності, розпродаж майна «з молотка», перепрофілювання діяльності зі зміною власника тощо). Питання до іспиту. Амортизація та форми відтворення основних фондів. (20) Банкрутство підприємства: суттєва характеристика, чинники, що її спричиняють, симптоми прояву та ймовірні зони ризику. (69) Бізнес-план: сутність, структура та етапи розробки. (45) Види фізичного спрацювання і техніко-економічного старіння засобів праці та застосовуванні форми їх усунення. (19) Визначення необхідного обсягу і джерел фінансування капітальних вкладень. (27) Визначення та елементний склад оборотних фондів. (21) Виробничі фонди підприємства: змістова характеристика і структура. (17) Державні контракти і замовлення. (46) Діагностика фінансово-економічного стану підприємства. (64) Добровільні об'єднання підприємств. (4) Дохідність, прибутковість і рентабельність виробництва, особливості їх обчислення. (63) Економічна криза підприємства: поняття, фази, причини настання та прояви. (66-нет) Загальне поняття, види і чинники формування виробничої потужності. (32) Зміст і методика обчислення кошторису виробництва. (59) Змістова характеристика та організаційні форми реструктуризації підприємств (організацій). (67) Інтегровані фактори макросередовища. (6) Класифікація підприємств. (3) Маркетинг: поняття, види і основні функції. (48) Методи вибору стратегії. (43) Методи визначення цін на продукцію в умовах ринкових відносин. (61) Методи визначення чисельності окремих категорій персоналу. (14) Методи нормування витрат матеріальних ресурсів. (33) Методи організації виробництва. (37) Методи оцінки якості продукції. (52) Методи планування діяльності підприємства. (41) Методи управління діяльністю підприємств. (11) Міжнародний бізнес: поняття, суб'єкти, типи і види. (9) Можливі моделі мотивації трудової діяльності. (55) Мотивація трудової діяльності: суттєва характеристика і види. (54) Науково-технічний прогрес, його загальні і приоритетні напрямки. (29) Нематеріальні активи підприємства: поняття, елементний склад, оцінка і строки зношування (старіння). (24) Нормування обігових коштів підприємства. (22) Організація маркетингової діяльності на підприємстві. (49) Оцінка ефективності технічних та організаційних нововведень. (31) Оцінка, класифікація і структура основних фондів. (18) Персонал підприємства: поняття, класифікація і структура. (13) Поняття і змістова характеристика інноваційних процесів. (28) Поняття і склад собівартості продукції. (58) Поняття і типи організаційних структур управління сучасними підприємствами. (12) Поняття та основні елементи виробничого процесу. (34) Поняття, види і значення інфраструктури. (39) Поняття, види і суттєва характеристика нематеріальних ресурсів підприємства. (23) Поняття, місія і напрямки діяльності підприємства. (1) Поняття, склад і структура інвестицій. (25) Правові основи діяльності підприємства. (2) Принципи раціональної організації виробничого процесу. (35) Продуктивність праці, методи її визначення і чинники зростання. (53) Різновиди і структура реальних (виробничих) інвестицій. (26) Різновиди стратегій розвитку підприємства. (44) Система оподаткування підприємства. (47) Система технічного обслуговування підприємства. (40) Системи участі працівників у прибутках. (57) Стандартизація і сертифікація продукції (послуг). (51) Суспільні форми організації виробництва. (38) Сутність стратегічного планування. (42) Сутність, об'єктивна необхідність і функції управління. (10) Суттєва та змістовна характеристика видів ефективності виробництва. (65) Суттєва характеристика та показники якості продукції. (50) Суть, об'єкти і тенденції організаційного прогресу. (30) Сучасна система управління персоналом підприємства. (15) Сучасний ринок: змістова характеристика, функції, структуризація. (5) Сучасні системи найму працівників фірми. (16) Типи виробництва та їх характеристика. (36) Тлумачення поняття санації, механізму та цілей її проведення. (68) Факторинг: суттєва характеристика і функції. (8) Фінансова діяльність підприємства: завдання, зміст, форми. (62) Форми і системи оплати праці робітників. (56) Форми ліквідації підприємств-банкрутів ( фізичне припинення діяльності, розпродаж майна «з молотка», перепрофілювання діяльності зі зміною власника тощо). (70-нет) Франчайзинг як особлива форма організації бізнесу. (7) Цінова політика: поняття та різновиди. (60)

Похожие записи