КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни “Економіка підприємств”

Ринкове середовище господарювання підприємств та організацій.

Зміст.

TOC \o «1-3» 1. Вступ. PAGEREF _Toc31774032 \h 3

2. Цілі та завдання створення та розвитку підприємства. PAGEREF
_Toc31774033 \h 4

2.1. Ціль функціонування підприємства. PAGEREF _Toc31774034 \h 4

2.2. Конкуренція та підприємство. PAGEREF _Toc31774035 \h 7

2.3. Підприємницька діяльність підприємства. PAGEREF _Toc31774036 \h
8

2.4. Умови, необхідні для підприємницької діяльності підприємства.
PAGEREF _Toc31774037 \h 9

3. Види та форми підприємницької діяльності. PAGEREF _Toc31774038 \h
10

3.1. Загальні відомості. PAGEREF _Toc31774039 \h 10

3.2. Виробниче підприємництво. PAGEREF _Toc31774040 \h 11

3.3. Комерційне підприємництво. PAGEREF _Toc31774041 \h 12

3.4. Фінансове підприємництво. PAGEREF _Toc31774042 \h 13

3.5. Організаційно-правові та організаційно-економічні форми
підприємництва. PAGEREF _Toc31774043 \h 14

4. Ринкова модель та конкурентноздатність підприємства. PAGEREF
_Toc31774044 \h 16

4.1. Ринок та ринкова система. PAGEREF _Toc31774045 \h 16

4.2. Форми підприємств. PAGEREF _Toc31774046 \h 21

4.3. Механізм функціонування підприємства. PAGEREF _Toc31774047 \h 22

4.4. Регулююча роль якості продукції. PAGEREF _Toc31774048 \h 25

5. Малі підприємства та їх розвиток. PAGEREF _Toc31774049 \h 25

6. Основні напрями підвищення ефективності виробництва. PAGEREF
_Toc31774050 \h 28

7. Висновки. PAGEREF _Toc31774051 \h 29

8. Використана література. PAGEREF _Toc31774052 \h 30

1. Вступ.

Докорінні зміни в економіці України, зумовлені переходом її до ринку,
визначили необхідність створення такого господарського механізму, який
дасть змогу підприємствам реалізувати принципи ринкових відносин,
сприятиме підвищення їх конкурентоспроможності, забезпечить динамічний
розвиток.

В умовах ринку кожне підприємство є незалежним товаровиробником. Воно
може самостійно приймати будь-які рішення у межах чинного законодавства.
Водночас підприємство у своїй діяльності зазнає впливу макроекономічних
чинників, зовнішнього середовища, воно відповідальне за свої дії перед
державою, діловими партнерами, перед кінцевим споживачем своєї
продукції.

Задоволення потреб споживача – основна мета ринкової економіки. Але
фірми, які виробляють певні товари чи надають послуги, у своїх бажаннях
далекі від альтруїстичних мотивів. Кожне підприємство прагне мати
прибуток, одержання якого потребує знань та досвіду з економіки
підприємства.

Підприємство як суб’єкт господарювання водночас є основною ланкою
народного господарства, отже, від результатів його діяльності залежить і
загальний стан економіки країни, добробут її населення. Вивчення
економіки підприємства дає можливість з’ясувати основні принципи
формування і використання його виробничого потенціалу, опанувати форми і
методи господарювання і на цьому ґрунті розробити конкретні
рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності діяльності
підприємства в сучасних ринкових умовах. Досягти позитивних результатів
господарської діяльності можна за допомогою правильної організації
виробничих відносин на підприємстві, а також оптимального розподілу
матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.

В умовах ринкової системи господарювання підприємство стає основним
ланцюгом усієї економіки. Справа у тому, що воно не тільки виробляє
продукцію, яка користується попитом на ринку, але і створює робочі
місця, забезпечує зайнятість населення, нараховує заробітну плату та ін.
Сплачуючи податки, воно бере участь в утриманні державних органів та
підтримці соціальних програм (освіта, культура та ін.).

Кожне підприємство самостійно приймає рішення щодо того, скільки і як
виробляти товарів (надавати послуг), де і як їх реалізувати та як
розподіляти доход. По усіх цих питаннях вони приймають рішення у
відповідності зі своїми інтересами, відповідаючи своїм майном за помилки
або неправильно вибрані дії.

Інтересами підприємства є забезпечення достатнього рівня життя (у формі
заробітної плати та задоволення соціальних потреб) для своїх робітників,
а також динамічний стабільний розвиток виробничої бази підприємства та
виплати відповідних податків.

2. Цілі та завдання створення та розвитку підприємства.

2.1. Ціль функціонування підприємства.

На усіх етапах розвитку економіки основним ланцюгом є підприємство. Саме
на підприємстві здійснюється виробництво продукції, відбувається
безпосередній зв’язок робітника з засобами виробництва. Підприємство
самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається продукцією, що
випускає, отриманим прибутком, який залишився у його розпорядження після
уплати податків та інших обов’язкових платежів.

В умовах ринкових відносин ключовою фігурою виступає підприємець. Статус
підприємця здобувається через державну реєстрацію підприємства. При
цьому суб’єктом підприємницької діяльності може бути як окремий
громадянин, так і об’єднання громадян.

Таким чином, підприємство – це самостійний господарюючий суб’єкт,
створений підприємцем або об’єднанням підприємців для виробництва
продукції, виконання робіт та надання послуг в цілях задоволення
суспільних потреб та отримання прибутку.

З цього визначення зрозуміло, що ціль діяльності підприємства –
задоволення суспільних потреб та отримання прибутку. Основна ціль
підприємництва – отримання прибутку, але не будь-якою ціною.
Цивілізовані ринкові відносини потребують розумного поєднання обох
цілей. Звичайно, бізнес – це економічна діяльність підприємців, їх
мистецтво та здатність отримувати усе більший прибуток, забезпечувати
високий рівень рентабельності. Разом з тим розвиток бізнесу в умовах
відкритої економіки сприяє насиченню споживацького ринку товарами та
послугами, активізує структурну перебудову економіки, стимулює
упровадження науково-технічних досягнень, сприяє всесвітньому підвищенню
ефективності виробництва – все це і складає задоволення суспільних
потреб.

Приступаючи до створення підприємства, підприємець, або група
підприємців повинні мати перед собою чітку і ясну ціль. Ця ціль повинна
бути підкріплена системою постійного отримання замовлень на їх продукцію
та послуги. Намічений випуск продукції або надання послуг повинні бути
забезпечені усіма необхідними матеріальними ресурсами. Врешті, починаючи
нову справу, треба обміркувати можливості постійного поповнення
капіталу. Усі ці питання необхідно достатньо докладно відобразити в
основному документі – підприємницькому бізнес-плані.

Сучасне підприємство – складна організаційна структура. В умовах
ринкової економіки збільшується значення трьох основних напрямів
організації промислового підприємства:

наукової організації виробництва;

наукової організації праці;

наукової організації управління.

Ціль наукової організації виробництва – створення оптимальної
техніко-технологічної системи на підприємстві. Це надійно та ефективно
функціонуюче виробниче обладнання та технологія, упорядковані
техніко-організаційні взаємозв’язки робітників.

Завдання наукової організації праці – створення здорових нормальних
відносин у колективі. Наукова організація праці включає систему мір по
створенню умов для високовиробничого, ефективної творчої праці. Але
можливості наукової організації праці обмежені техніко-технологічним
станом підприємства, його фінансовими та економічними активами.

Науково організація управління – це система технічних, економічних та
гуманітарних засобів, які забезпечують цілеспрямованість впливу на
матеріальну та людську систему підприємства. Вона сприяє їх взаємодії у
цілях досягнення найкращого морально-технологічного та економічного
ефекту.

Будь-яка підприємницька акція – це організація взаємозв’язків між
людьми. Та чим краще вона створена та вміло урегульована, тим більше
надій на отримання економічної вигоди, на прибуткове розміщення
понесених витрат.

2.2. Конкуренція та підприємство.

Найважливішим фактором ринкової економіки є дух суперництва. Найбільш
яскраве виявлення суперництва – конкуренція.

Конкуренція – економічне змагання виробників однакових товарів на ринку
за прилучення як можна більшого числа покупців та отримання дякуючи
цьому максимальної вигоди.

Конкуренція – важливий засіб контролю у ринковій системі. Ринковий
механізм пропозиції та попиту доводить бажання споживачів до підприємств
– виробників продукції, а через них – і до постачальників ресурсів.
Однак, саме конкуренція змушує підприємство-виробника та постачальників
ресурсів належним чином задовольняти бажання споживачів. Конкуренція
викликає розширення виробництва та зниження ціни продукту до рівня,
відповідного витратам виробництва.

Конкуренція змушує підприємства найбільш повно сприймати
науково-технічні досягнення, використовувати ефективну техніку,
технологію, сучасні методи організації виробництва та праці.

На скільки конкурентно здатні малі підприємства? На думку багатьох
закордонних економістів, основаної на практичному досвіді, малі
підприємства мають багато позитивних якостей, яких не мають крупні
компанії.

Малі фірми діють по принципу орієнтації на потреби. Їм необхідно
пропонувати ринку щось нове, реально діюче. Треба відмітити, що
більшість нових товарів породжується на мілких фірмах.

Малі фірми здатні мислити перспективно. У них відносно не високі витрати
виробництва на початковому етапі інноваційного процесу, оскільки, як
правило, довжина цього етапу може подіяти на освоєння та випуск нової
продукції. При невдачі у одній сфері діяльності вони можуть швидко
переключитись на іншу, більш ефективну. Крім того, малі фірми, як
правило, працюють над декількома ідеями одночасно, тобто здійснюють
множинний конкурентний підхід.

Малі фірми вміють працювати з вкладниками капіталу у ризиковані
підприємства. Тут вкладник знає, що один успіх може окупити одразу
багато невдач, а на крупній фірмі одна невдача може серйозно підірвати
усе її благополуччя.

Таким чином, переваги малих фірм підтверджуються: вони можуть успішно
вести конкурентну боротьбу.

2.3. Підприємницька діяльність підприємства.

В умовах ринкової економіки будь-яке підприємство, яке займається
виробничою або іншою діяльністю, є по суті підприємцем.

Підприємцями ми називаємо господарських суб’єктів, функцією яких є
реалізація нововведень, здійснення нових комбінацій. Щільно до поняття
“підприємець” примикає і поняття “підприємництво”. Під підприємництвом
розуміється діяльність, яка здійснюється приватними особами,
підприємствами або організаціями по виробництву, наданню послуг або
придбанню та продажу товарів у обмін на інші товари або гроші до
взаємної вигоди зацікавлених осіб або підприємства.

Суб’єктами підприємництва можуть бути як окремі приватні особи, так і
об’єднання партнерів. Приватні особи виступають у якості суб’єктів
підприємництва, як правило, шляхом організації особистого або сімейного
підприємства. Такі підприємці можуть обмежуватись витратами особистої
праці або використання найманої праці.

Об’єднання партнерів як суб’єкти підприємництва можуть виступати у формі
різноманітних господарчих асоціацій: орендних колективів, акціонерних
товариств відкритого та закритого типів, різних товариств та ін.

Господарська асоціація – це договірне об’єднання підприємств, створене в
цілях координації виробничо-господарської діяльності для рішення певних
задач. Її учасники об’єднують лише частину своїх фінансових і
матеріальних ресурсів. Вони можуть входити і в інші господарські
об’єднання підприємств без узгодження з іншими членами асоціації. Ця
форма об’єднання підприємств менш жорстка, ніж концерн.

До найважливіших рис підприємництва, на мій погляд, слід віднести:

самостійність та незалежність господарюючих суб’єктів;

економічну зацікавленість;

господарський ризик та відповідальність.

Ці найважливіші признаки підприємництва взаємопов’язані та діють
одночасно.

2.4. Умови, необхідні для підприємницької діяльності підприємства.

Для формування підприємництва наобхідні такі умови: економічні,
соціальні, правові та ін.

Економічні умови – це у першу чергу пропозиції товарів та попит на них;
види товарів, які можуть придбати покупці; обсяги грошових коштів, які
вони можуть витратити на ці покупки; надлишок або нестача робочих місць,
робочої сили, які впливають на рівень заробітної плати робітників, тобто
можливість придбання товарів.

На економічний стан суттєво впливають наявність та доступність грошових
ресурсів, рівень доходів та інвестований капітал, а також позичкових
коштів, до яких готові звернутися підприємці для фінансування своїх
ділових операцій я які готові надати їм кредитні установ.

Усім цим займається багато різноманітних організацій, які складають
інфраструктуру ринку, за допомогою якої підприємці можуть встановлювати
ділові взаємовідносини та вести комерційні операції. Це банки – надання
фінансових послуг; постачальники; продавці – надання послуг по доведенню
товарів до споживачів; спеціалізовані фірми та установи – надання
професійних юридичних, бухгалтерських, посередницьких послуг; учбових
установ; засоби зв’язку та передачі інформації.

До економічних примикають соціальні умови формування підприємництва.
Перед усім це намагання покупців придбати товари, які відповідають
певним смаком та моді. Важливу роль у формуванні підприємництва грає
підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів
підприємців.

Будь-яка підприємницька діяльність функціонує у рамках відповідного
правового середовища. Тому велике значення має створення необхідних
правових умов. Це у першу чергу наявність законів, які регулюють
підприємницьку діяльність, утворюючих добрі умови для її розвитку:
спрощена та прискорена процедура відкриття та реєстрації підприємств;
захист підприємця від державного бюрократизму; створення регіональних
центрів підтримки малого підприємництва; удосконалення методів обліку та
форм статистичної звітності та ін.

3. Види та форми підприємницької діяльності.

3.1. Загальні відомості.

Підприємницька діяльність може бути класифікована по різним признакам:
виду діяльності, формам власності, кількості власників,
організаційно-правовим та організаційно-економічним формам, ступеню
використання найманої праці та ін.

По видам або призначенню підприємницьку діяльність можна підрозділити на
виробничу, комерційну, фінансову, консультативну та ін. Усі ці види
можуть функціонувати окремо або разом.

По формам власності майно підприємства може бути особистим, державним,
муніципальним, а також знаходитись у власності суспільних організацій.
При цьому держава не може встановлювати обмеження та привілеї у
здійсненні прав власності у залежності від надходження майна у
особистій, державній, муніципальній власності або суспільних
організацій.

За кількостю власників підприємницька діяльність може бути
індивідуальною та колективною. При індивідуальному підприємництві
власність належить одній фізичній особі. Колективному підприємництву
відповідає власність, яка належить одночасно декільком суб’єктам з
певною долею кожного з них або без певних долів. Володіння, використання
та розпорядження майном, яке знаходиться у колективній власності,
здійснюється за узгодженням усіх власників.

Серед організаційно-правових форм підприємництва розрізняють товариства,
суспільні організації, кооперативи; до основних
організаційно-економічних форм можна віднести: концерни, асоціації,
консорціуми, синдикати, картелі, фінансово-промислові групи, холдинги.

3.2. Виробниче підприємництво.

Виробниче підприємництво можна назвати ведучим видом підприємництва. Тут
здійснюється виробництво продукції, товарів, робот, надаються послуги,
створюються певні духовні цінності.

До виробничого підприємництва відносяться інновації, науково-технічна
діяльність, безпосередньо виробництво товарів та послуг, виробниче їх
споживання, а також інформаційна діяльність у цих галузях. Будь-який
підприємець, який вирішив зайнятись виробничою діяльністю, повинен
визначити, які конкретно товари він буде виробляти, які види послуг він
буде надавати. Далі підприємець приступає до маркетингової діяльності.
Для виявлення потреб у товарі, попиту на нього він вступає у контакт з
потенціальними споживачами, покупцями товарів, з товарними
організаціями. Формальним завершенням переговорів може стати контракт,
який заключається між підприємцями та майбутніми покупцями товару. Такий
контракт дозволяє звести до мінімуму підприємницький ризик. У
протилежному випадку підприємець починає виробничу діяльність по випуску
товару, маючи лише усну домовленість.

Важливим етапом виробничої діяльності є придбання або оренда факторів
виробництва. У число таких факторів входять основні та оборотні
виробничі фонди, робоча сила, інформація.

Результатом виробничої діяльності підприємства є реалізація продукції
(робот, послуг) покупцю, споживачу або виручка певної суми грошей.
Різниця між грошовою виручкою та витратами виробництва складе прибуток
підприємства.

3.3. Комерційне підприємництво.

Полем діяльності комерційного підприємництва служать товарні біржі та
торгові організації.

Основний зміст комерційного підприємництва складають операції та угоди
по купівлі – продажу, іншими словами, по перепродажу товарів та послуг.
Загальна схема комерційного підприємництва у певній мірі аналогічна
схемі виробничо-підприємницької діяльності. Однак відмінно від неї тут
замість матеріальних ресурсів придбається готовий товар, який потім
реалізується споживачу.

Перш ніж приступити до комерційної справи, необхідно виконати
маркетинговий аналіз ринку. За допомогою маркетингу здійснюються усі
види життєвого циклу торгового підприємства: дослідження ринку,
просування товарів по каналах звертання до кінцевого споживача,
фінансове забезпечення й одержання прибутку.

Якщо попередній аналіз ринку і прогноз свідчить на користь здійснення
комерційної справи, то підприємцю необхідно проробити бізнес-план, у
якому повинні знайти відображення програма дій по здійсненню угоди і
розрахунок необхідних витрат і очікуваних результатів.

У загальному виді програма будь-якої комерційної справи включає:

наймання працівників для виконання торгово-посередницьких послуг;

придбання чи наймання приміщень, складів, баз, торгових крапок,
необхідних для збереження і реалізації товару;

закупівлю товару для наступного його продажу;

залучення коштів у кредит для фінансування угоди і наступного повернення
кредиту і відсотків за користування їм;

одержання й оплату послуг сторонніх організацій і осіб, що виконують
посередницькі функції;

одержання чи придбання необхідної інформації, необхідної для планування,
оформлення і регулювання угоди;

реалізацію товарів покупцю й одержання виторгу;

реєстрацію угоди, виплату податків і платежів.

На закінчення розробляється бізнес-план і укрупнений координаційний план
дій.

3.4. Фінансове підприємництво.

Сферою діяльності фінансового (фінансово-кредитного) підприємництва є
обіг, обмін вартостей. Особливість фінансової діяльності у тому, що вона
проникає й у виробничу, і в комерційну діяльність, хоча може бути і
самостійною – банківська, страхова справа й ін. Основне поле діяльності
фінансового підприємництва – комерційні банки і фондові біржі.

Комерційний банк – це фінансово-кредитна установа акціонерного типу, що
кредитує на платній основі переважно комерційні організації, що здійснює
прийом грошових внесків (депозитів) і інші розрахункові операції з
доручення клієнтів. Джерелом доходів комерційних банків є різниця між
процентними ставками депозитних внесків і позичкових коштів.

Операції комерційних банків поділяються на три групи: пасивні (залучення
коштів); активні (розміщення коштів); комісійно-посередницькі (виконання
різних операцій з доручення клієнтів зі сплатою комісії).

Під фондовою біржею розуміється організаційно оформлений, регулярно
функціонуючий ринок цінних паперів, що сприяє підвищенню мобільності
капіталу і виявленню реальної вартості активів. Принцип функціонування
фондової біржі ґрунтується на оперативному регулюванні попиту та
пропозиції. На фондовій біржі проводяться котирування цінних паперів.
Вони складаються в регулярній оцінці фахівцями котирувального відділу
біржі курсів покупців і курсів продавців по всіх цінних паперах, що
проходять через біржу.

3.5. Організаційно-правові та організаційно-економічні форми
підприємництва.

Форми підприємництва можна підрозділити на організаційно-правові й
організаційно-економічні. У числі організаційно-правових форм –
товариства, суспільства, кооперативи.

Товариство, являє собою об’єднання осіб, створене для здійснення
підприємницької діяльності. Важлива перевага товариства – можливість
залучення додаткового капіталу. Кожний з учасників товариства несе рівну
матеріальну відповідальність незалежно від розмірів його внеску.
Учасники товариства підрозділяються на дві групи: повні товариші
(товариство з необмеженою відповідальністю) і командитні товариші
(товариство з обмеженою відповідальністю).

Суспільство створюється за згодою не менш двох громадян або юридичних
осіб шляхом об’єднання їхніх внесків з метою здійснення господарської
діяльності. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не
відповідають по його зобов’язаннях. Вони несуть відповідальність тільки
в розмірах вартості внесених ними внесків. На відміну від них учасники
товариства з додатковою відповідальністю несуть відповідальність усім
своїм майном.

Найбільш розповсюдженими є акціонерні товариства. Їхня відмінність
полягає в тому, що їм надане право залучати необхідні засоби шляхом
випуску цінних паперів – акцій. При цьому учасники акціонерного
товариства несуть відповідальність за результати його діяльності в
розмірах вартості приналежних їм акцій.

Підприємство, створене групою осіб для спільної виробничої або іншої
господарської діяльності, називається кооперативним. Обов’язковим у
кооперативі є особиста трудова й інша участь його членів у діяльності
кооперативу, а також об’єднання майнових пайових внесків його учасників.

До основних організаційно-економічних форм підприємництва можна віднести
концерни, асоціації, консорціуми, синдикати, картелі,
фінансово-промислові групи.

Концерн – це багатогалузеве акціонерне товариство, що контролює
підприємство через систему участі. Концерн здобуває контрольний пакет
акцій різних компаній, що є стосовно них дочірніми. У свою чергу дочірні
компанії теж можуть володіти контрольними пакетами акцій інших
акціонерних компаній.

Асоціації – м’яка форма добровільного об’єднання економічно самостійних
підприємств, організацій, що одночасно можуть входити в інші утворення.
До складу асоціації, як правило, входять одне-спеціалізовані
підприємства й організації, розташовані на визначеній території. Основна
мета створення асоціації – спільне рішення науково-технічних,
виробничих, економічних, соціальних і ін. задач.

Консорціум являє собою об’єднання підприємців з метою спільного
проведення великої фінансової операції. Таке об’єднання підприємців має
можливість укласти кошти у великий проект, при цьому значно зменшується
ризик, що виникає при великих вкладеннях, тому що відповідальність
розкладається на безліч учасників.

Синдикат – об’єднання збуту продукції підприємцями однієї галузі з метою
усунення зайвої конкуренції між ними.

Картель означає угоду між підприємствами однієї галузі про ціни на
продукцію, послуги, про розділ ринків збуту, частках у загальному обсязі
виробництва й ін.

Новою организаційно-економичною формою підприємництва виступають
фінансово-промислові групи. Вони являють собою об’єднання промислового,
банківського, страхового і торгового капіталів, а також інтелектуального
потенціалу підприємств і організацій.

4. Ринкова модель та конкурентноздатність підприємства.

4.1. Ринок та ринкова система.

РИНОК — механізм формування і руху відтворювальних зв’язків, що
базується на товарно-грошових відносинах і конкуренції економічно
самостійних суб’єктів господарювання (у широкому змісті); сукупність
актів купівлі-продажу, місце, де відбуваються угоди між продавцями і
покупцями конкретного товару (у вузькому змісті). Ринок виконує ряд
важливих соціально-економічних функцій:

—     він є сполучною ланкою між виробництвом і споживанням через
механізм прямих і зворотних зв’язків. Інструменти ринку (ціни, динаміка
попиту та пропозиції, процентні ставки, валютний курс, курс цінних
паперів і т.д.) служать найважливішим джерелом економічної інформації,
відбивають ситуацію в різних галузях і сферах господарської діяльності
й одночасно роблять активний зворотний вплив на зміну цієї ситуації.
формування основних економічних пропорцій;

—    виявляє суспільну корисність тих чи інших видів товарів і послуг,
дозволяє реально оцінити їхню вартість, визначити, якою мірою витрати
виробництва кожного товаровиробника корелюються із суспільно
необхідними витратами;

— ринкова конкуренція служить ефективним інструментом регулювання
обсягів виробництва, дозволяє точно визначити лідерів і аутсайдерів
серед суб’єктів, що хазяюють, забезпечує споживачу можливість вибору,
змушує фірми використовувати науково-технічні нововведення, поліпшувати
якість товарів і послуг для того, щоб зайняти й удержати міцне положення
на ринку. У той же час сучасний рівень суспільного поділу праці,
об’єктивні переваги великомасштабного виробництва, величезна кількість
високотехнологічних і неоднорідних товарів і множинність форм
економічних зв’язків між товаровиробниками модифікують модель
конкуренції на ринку. «Зроблена» (чи вільна) конкуренція, при якій
цілком виключається можливість змов, контролю за цінами і кількістю
товарів з боку окремих індивідів чи їхніх груп, стає практично
неможливою. Крім того, у ряді випадків регулююче вплив Ринку через
вільні ціни і конкуренцію об’єктивно утрачає своє значення. Так
інструменти «чистого» саморегулюючого ринку не можуть використовуватися
як виняткові стосовно до т.зв. «колективного» товару, чи товару
загального користування, які не можна купити чи продати індивідуальному
споживачу. До їхнього числа відносяться, зокрема, продукція оборонних
галузей, енергетика, дороги й ін. Так, ринкова і макроекономічна оцінка
витрат на захист навколишнього середовища, освіту, охорону здоров’я,
культуру та ін. можуть істотно відрізнятися. Наприклад, одержання освіти
важливо тільки для окремого члена суспільства. Ринкова система включає
приватні і територіальні ринки. Приватні ринки поділяються по основних
видах товарів (засобу виробництва і споживчих товарів) і факторів
виробництва (ринок робочої сили, ринок капіталів, ринок природних
ресурсів). Виходячи з територіальних границь виділяють ринки місцевого,
національного і світового рівня.

Разом з тим ринок — нерозривна єдність його складових, розроблена
Урядом Програма поглиблення економічних реформ націлена на відкриття
простору для ефективної дії ринкових сил і механізмів, їхнє використання
в інтересах економічного проста і підвищення добробуту населення.

  РИНКОВА СИСТЕМА

  Розрізняють місцевий (у межах села, міста, регіону), національний
(внутрішній) і світовий (зовнішній) ринки.

Спочатку, при простому товарному виробництві, виникають місцеві ринки,
де збуваються переважно предмети повсякденного споживання. Через слабкий
розвиток суспільного поділу праці ринки не відрізнялися значною
розмаїтістю асортименту товарів (їхнім набором по різних видах,
найменуванням і призначенням).

У Древній Греції і Древньому Римі, а потім у середньовічних містах
Європи ринком називали торгову площу. Вона звичайно розташовувалася в
центрі міста і з усіх боків була оточена будинками (там містилися
ремісничі майстерні, торгові крамниці, державні установи й ін.).
Продавці різних видів продуктів розташовувалися на ринковій площі
звичайно у визначених, традиційно закріплених за ними місцях. Цим і
обмежувалася диференціація (розчленовування) ринку.

Зовсім інакше виглядає сучасний ринковий простір у високорозвинених
країнах. По-перше, торгівля фактично захопила весь простір міських і
інших поселень людей. По-друге, неимовірно розширився перелік, обсяг і
асортимент (набір видів) товарів. Предметом купівлі-продажу стали
духовні блага і послуги, кінцеві результати наукових досліджень і багато
чого ін. По-третє, що підсилилося, особливо в другій половині XX в.,
суспільний поділ праці вийшов за межі виробництва і поширилося на
ринкову сферу. У результаті цього сформувалася система (єдина
сукупність) ринків .

У сучасній системі ринків досить виразно виділяються наступні великі
галузі торгової діяльності (вони, у свою чергу, поділяються на
відповідні підгалузі і види):

ринок споживчих продуктів (продовольчих і непродовольчих товарів, житла
і т.п.);

— ринок засобів виробництва (машин, устаткування, транспортних засобів,
палива, сировини, електроенергії й ін.);

З тих пір як ринок став багатоланковою системою, він дуже активно
впливає на усі великі галузі матеріального і нематеріального
виробництва. Ринкова торгівля забезпечує їхніми постачаннями всіх
людських, необхідних матеріальних, науково-технічних, інтелектуальних і
фінансових умов розвитку. Не випадково національне господарство одержало
у визначеному змісті назву ринкової економіки. Правда, цим зовсім не
заперечується роль і значення товарного виробництва. У такій назві лише
відбивається той новий стан економічного організму, коли майже всієї
його клітинки випробують вплив ринкових відносин.

Типи ринкових відносин

Ринкові відносини розрізняються по характеру поводження учасників
торгових угод.

Покупець має економічну свободу, якщо він:

а) за бажанням вибирає продукт із безлічі пропонованих благ;

б) відшукує продавця з числа тих, хто краще обслужить і реалізує товар
при подібних умовах.

Для продавця свобода полягає в наступному:

а) виборі найбільш придатного покупця;

б) можливості розпоряджатися грошима) вирученими від продажу товарів, за
своїм розсудом.

Для покупця і продавця свобода складається в необмеженому виборі умов
торгової угоди. Не потрібно, мабуть, доводити, що ступінь ринкових воль
зростає в міру збільшення багатства продавців і покупців.

За рівнем розвиненості цих і інших господарських воль ринки можна
підрозділити на три типи: вільний, нелегальний і регульований.

Вільний ринок має максимум свобод. Тут суб’єкти ринку мають повну
незалежність. Вони вільні від утручання держави в справи власників.

Нелегальний ринок включає два види: а) тіньову торгівлю і б) чорний
ринок. Тіньова торгівля ведеться з порушенням правил купівлі- продажу
звичайних благ (несплати ринкових зборів і податків, відсутність
необхідних ліцензій — дозволів державних органів на збут визначених
товарів і ін.).

На чорному ринку підпільно торгують речами, які заборонено робити і
продавати.

Якісно відмінною від вільного і нелегального ринку є регульована
торгівля.

Регульований ринок підлеглий визначеному порядку, що закріплений у
правових нормах і підтримується державою.

Сучасний ринок включає наступну сукупність соціальних інститутів.

По-перше, сюди входить правова система, що організує правове регулювання
ринку й охороняє інтереси учасників ринкових відносин. Основу цієї
системи складає Цивільний кодекс, що виконує роль економічної
конституції.

По-друге, у розглянуту совокупность інститутів входять органи державного
контролю і регулювання. Тут маються на увазі установи по санітарному,
епідеміологічному й екологічному контролі; податкова система; органи
фінансово-кредитної політики держави.

По-третє, до соціальних інститутів відносяться асоціації (об’єднання),
союзи споживачів, підприємців і працівників (професійні союзи). Вони
підвищують ступінь організованості, цивілізованості й ефективності дій
учасників ринкових угод.

По-четверте, для нормальної діяльності сучасного ринку необхідна
інфраструктура — загальний пристрій господарського життя. Сюди
відносяться торгові підприємства, біржі, банки і т.п.

Вони зв’язують виробників, торгових посередників і покупців у єдине
ціле.

Підсумовуючи усе викладене про історію розвитку і сучасний стан
ринкового господарства, приходимо до наступного узагальнення.

1. В міру кількісного зростання товарного виробництва ринок має
тенденцію (напрямок розвитку) до просторового розширення. Він пройшов
історичний шлях від місцевої до внутрішньої і міжнародної торгівлі.

2. В другій половині XX сторіччя досягнутий настільки глибокий поділ
праці в товарному виробництві, що сучасний ринок перетворився в
багатоланкову систему галузей і під галузей торгівлі. У результаті різко
підсилилася залежність всього економічного організму від розвитку
ринкової системи.

3. Типи ринкових зв’язків істотно змінювалися протягом всієї історії
товарно-ринкового господарства. Для Заходу спочатку й аж до XIX в.
включно була характерна перевага вільного ринку. Тоді був досягнутий
найбільший ступінь економічних воль товаровласників. В другій половині
XX в. у результаті активного втручання держави в національне
господарство розвився тип регульованого ринку.

4. Сучасна структура ринкових зв’язків включає три їхні типи: а) вільний
ринок (частково зберігся в секторі одноособових господарств); б)
нелегальний ринок і в) регульоване ринкове господарство (розвите
переважно в секторі акціонерних об’єднань і державному секторі).

4.2. Форми підприємств.

Для здійснення своєї діяльності підприємство формує майно, що може
належати йому на праві власності або повного господарського ведення.

Джерелами майна підприємств є:

грошові і матеріальні внески засновників підприємства;

доходи від реалізації продукції, робіт і послуг;

цінні папери і доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації від бюджетів різного рівня;

безоплатні чи благодійні внески;

пожертвування організацій, підприємств і громадян;

випуск майна державних підприємств шляхом конкурсу, аукціону, тендера;

викуп майна державного підприємства шляхом акціонування;

інші джерела, не заборонені законодавством.

У залежності від форм власності в народному господарстві діють приватні,
муніципальні і державні підприємства, а також змішаної форми власності,
засновані на об’єднанні майна, що знаходиться в приватній, муніципальній
і державній власності, власності іноземних держав, а також у власності
громадських організацій.

Індивідуальне (сімейне) приватне підприємство засноване на власності
громадян.

Орендне підприємство створюється на основі договору оренди з власником
майна і трудовим колективом, що взяв майно в оренду.

Державне підприємство засновується органом державної влади. Майно
державного підприємства утворюється за рахунок бюджетних чи засобів
внесків інших державних підприємств, отриманих доходів.

Муніципальне підприємство засновується місцевими органами влади. Майно
таких підприємств також утвориться за рахунок бюджетних асигнувань
відповідного рівня чи інших муніципальних підприємств.

4.3. Механізм функціонування підприємства.

Социально-економическая роль підприємства в умовах ринку істотно
міняється по ряду напрямків:

основні вимоги, що висуває ринок підприємству, — працювати так, щоб
результатом діяльності був не тільки випуск продукції чи послуг, але й
одержання прибутку, тобто завжди повинне бути перевищення доходів над
витратами, що витрачаються ресурсами, і чим більше це перевищення, тим
прибутковіше працює підприємство;

на зміну вимозі випуску як можна більшої кількості продукції приходить
вимога не тільки зробити продукцію, але і збути її, реалізувати.
Подальше нарощування обсягів доцільно тільки в умовах гарантованого
збуту останньої;

на зміну вимогам обмеження, що існували, з боку вищих органів приходить
самостійність підприємств по багатьом питанням його діяльності, але як
плата за цю самостійність – можливість неспроможності і банкрутства.

Отже, поведінка підприємства в умовах ринкового господарювання
видозмінюється, і ця зміна стосується багатьох питань діяльності
підприємства. Будь-яке підприємство є відкритою економічною системою.

В умовах ринку підприємство вирішує дві задачі – зробити продукцію і
реалізувати її. У залежності від рішення цих задач воно буде процвітати
чи буде неспроможним. Для того, щоб знати, що необхідно робити – який
асортимент, у якій кількості – підприємство повинне вивчити ринок, перш
ніж почне витрачати ресурси на виготовлення конкретної продукції, тобто
зайнятися маркетингом. Причому маркетингом необхідно займатися постійно
– як до запуску продукції у виробництво, так і після, у процесі
реалізації.

Для прийняття рішень необхідно зібрати і проаналізувати достовірну
інформацію, що включає:

характеристику товарів;

загальну характеристику ринку: велике чи мале число споживачів, способи
покупки товарів, відношення покупців до товарів, умовам і термінам
постачання, умови продажу і конкурентів;

канали поширення товарів;

конкретний стан ринку: чи існує конкуренція між виробниками товарів і
який її рівень;

законодавчі обмеження;

рівні управлінської діяльності в області маркетингу;

фінансові, матеріальні й інші ресурси, необхідні для досягнення цих
цілей;

перспективні цілі фірми, що виникають при цьому задачі і забезпеченість
їхніми необхідними ресурсами;

оперативні, поточні цілі і задачі, висунуті конъюктурою ринку, не
суперечним довгостроковим стратегічним цілям.

У виробництві продукту і здійсненні маркетингової політики необхідно
враховувати життєвий цикл продукту на ринку, що включає ряд стадій:

упровадження, що вимагає великих витрат, тому торгівля товаром на цій
стадії, як правило, збиткова;

ріст як результат визнання покупцем товару і швидкого збільшення попиту
на нього. При рості обсягу продажу і відповідно прибутку стабілізуються
витрати на рекламу;

зрілість характерна тим, що більшість покупців товар уже придбали, тому
темпи росту продажів, досягши максимуму, починають падати, прибуток
також починає знижуватися в зв’язку зі збільшенням витрат на рекламу й
ін. маркетингові заходи;

насичення: у цьому періоді, незважаючи на вжиті заходи, ріст продажів
більше не відбувається. Прибуток від торгівлі продовжує збільшуватися
через зниження витрат на виробництво;

спад являє собою період різкого зниження продажів, а потім і прибутку.

Як працює підприємство – прибуткове, чи збитково в рамках самооплатності
– в істотній мері залежить від форм і методів перетворення і може бути
визначено цілим рядом як приватних, так і загальних показників
ефективності.

4.4. Регулююча роль якості продукції.

Якість – це сукупність властивостей продукції, покликаних задовольняти
потребу відповідно до призначення продукції. Любий продукт являє собою
сукупність властивостей, куди входять надійність, эргономичность,
эстетичні властивості і экологичність. Сучасне виробництво – це
виробництво високоякісної продукції. Споживач часто віддає перевагу
якості ціні, оскільки розуміє, що висока якість знизить витрати на
експлуатацію, ремонт і більш повно задовольнить його потреби.

Витрати на роботи по підвищенню якості продукції мають значну питому
вагу, що постійно росте. Підвищення якості – це трудомістка робота для
підприємства, оскільки торкається практично всіх напрямків діяльності і
в остаточному підсумку виходить на такий макроекономічний показник, як
якість життя.

Якість продукції – результат якості: праці, предметів праці, засобів
праці, технології, керування, виробничого середовища в цілому.

Якість проміжного продукту у свою чергу формує якість кінцевого
продукту, а останній безпосередньо виходить на якість життя, де поряд з
такими складовими, як якість продукту і послуг, бере участь якість
обороноздатності, природного середовища, інфраструктури, національного
багатства.

5. Малі підприємства та їх розвиток.

Формування ринку – процес багатоплановий. Потрібна взаємодія багатьох
складових, однієї з них є становлення малих і середніх підприємств,
кожне з який буде або асоційованим, або одноособовим хазяїном засобів
виробництва і виробленої їм продукції. Питання розвитку малих і середніх
підприємств – один з найважливіших у програмі розвитку і демонополізації
народного господарства країни. Формування малих ринкових структур в усіх
без винятку галузях і сферах економіки країни відповідає
мирохозяйственным тенденціям економічних процесів, тому що у всіх
країнах світу в сфері малого бізнесу діє велике число невеликих
підприємств різноманітного профілю практично у всіх галузях.

Для сучасної економіки характерна складна комбінація різних по масштабах
виробництв – великих, з тенденцією до монопольних структур, і невеликих,
що складаються під впливом багатьох факторів.

Останнім часом з’явився небувалий ріст малого і середнього
підприємництва, особливо в сферах, де поки не потрібно значних
капіталів, великих обсягів устаткування і кооперації безлічі
працівників. Малих і середніх підприємств особливо багато в наукомістких
видах виробництва, а також у галузях, зв’язаних з виробництвом споживчих
товарів.

Можливість ефективного функціонування малих форм виробництва
визначається поруч їхніх переваг, у порівнянні з великим виробництвом:
близькість до місцевих ринків і пристосування до запитів клієнтури;
виробництво малими підприємствами, що невигідно великим фірмам;
виключення зайвих ланок керування. Малому виробництву сприяє
диференціація й індивідуалізація попиту в сфері виробничого й особистого
споживання.

У свою чергу розвиток дрібного і середнього виробництва створює
сприятливі умови для оздоровлення економіки: розвивається конкурентне
середовище; створюються додаткові робочі місця; активніше йде структурна
перебудова; розширюється споживчий сектор.

Велике значення має здатність малих підприємств розширювати сферу
додатка праці, створювати нові можливості не тільки для
працевлаштування, але насамперед для підприємницької діяльності
населення, розгортання його творчих сил і використання вільних
виробничих потужностей.

Соціальна функція малих підприємств складається в їхнє здатності у
великих масштабах поглинати незайняту робочу силу, знижувати соціальну
напруженість, безробіття.

Мале підприємство функціонує у всіх сферах і галузях народного
господарства, виконуючи один чи кілька видів діяльності. Воно має
самостійність у здійсненні своєї господарської діяльності, у
розпорядженні продукцією, що випускається, прибутком, що залишився після
сплати податків і інших обов’язкових платежів.

Працівники малих підприємств підлягають соціальному і медичному
страхуванню і соціальному забезпеченню в порядку і на умовах,
установлених для робітників та службовців у державних підприємствах.
Мале підприємство вносить внески по медичному і соціальному страхуванню
і соціальному забезпеченню в порядку і розмірах, установлених чинним
законодавством.

Мале підприємство самостійне планує свою діяльність і визначає
перспективи розвитку виходячи з попиту на вироблену продукцію (послуги)
і необхідності забезпечення виробничого і соціального розвитку
підприємства, підвищення особистих доходів його працівників. Основу
планів складають договори, укладені самостійно зі споживачами
(покупцями) продукції, а також постачальниками сировини, матеріалів,
необхідних для виробництва продукції. Договори можуть полягати і з
відповідними державними органами.

Малі підприємства як хитлива підприємницька структура, найбільш залежна
від коливань ринку, мають потребу в різнобічній державній підтримці. З
метою розвитку малого бізнесу і забезпечення державної підтримки малого
підприємництва приймаються спеціальні постанови. Існують різні
організаційні форми підтримки і захисту інтересів малих підприємств.
Малі підприємства бідують також в інформаційному обслуговуванні,
підготовці кадрів, у пільговому банківському кредиті й іншій допомозі.

6. Основні напрями підвищення ефективності виробництва.

Перехід до ринкових відносин вимагає глибоких зрушень в економіці –
найважливішій сфері людської діяльності. Необхідно здійснити крутий
поворот до інтенсифікації виробництва, переорієнтувати кожне
підприємство, організацію, фірму на повне і першочергове використання
якісних факторів економічного росту. Повинний бути забезпечений перехід
до економіки вищої організації й ефективності з усебічно розвитими
продуктивними силами і виробничими відносинами, добре налагодженим
господарським механізмом.

Найважливішими факторами і напрямками підвищення економічної
ефективності виробництва є: науково-технічний прогрес, режим економії,
підвищення рівня використання основних виробничих фондів,
удосконалювання структури економіки, оптимальна інвестиційна політика й
ін.

Найважливіший фактор підвищення ефективності суспільного виробництва,
забезпечення високої його ефективності – науково-технічний прогрес.

Надзвичайно важливу роль грає також автоматизація виробництва – швидкий
розвиток робототехніки, роторних і роторно-конвеєрних ліній, гнучких
автоматизованих виробництв, що забезпечує високу продуктивність праці;
створення і використання нових видів металлопродукции, пластичних мас,
композитів, металевих порошків, кераміки й інших прогресивних
конструкційних матеріалів.

Одним з важливих факторів інтенсифікації і підвищення ефективності
виробництва є режим економії. Ресурсозбереження повинне перетворитися у
вирішальний джерело задоволення зростаючих потреб у паливі, енергії,
сировині і матеріалах.

Необхідно інтенсивніше використовувати створений виробничий потенціал,
домагатися ритмічності виробництва, максимального завантаження
устаткування, істотно підвищувати змінність його роботи і на цій основі
збільшувати знімання продукції з кожної одиниці устаткування, з кожного
квадратного метра зробленої площі.

Один з факторів інтенсифікації виробництва – удосконалювання структури
економіки.

Узагальнюючим критерієм економічної ефективності суспільного виробництва
служить рівень продуктивності суспільної праці. Найважливіші показники
економічної ефективності суспільного виробництва – трудомісткість,
матеріалоємність, капиталоемкость, фондоемкость.

В умовах ринкової економіки основні критерії оцінки господарської
діяльності підприємств і фірм – прибуток і рентабельність стосовно
фондів.

У результаті всього цього сформується регульоване, цивілізоване ринкове
господарство, що буде діючим засобом, що стимулює ріст продуктивності
праці, підвищення ефективності всього суспільного виробництва,
збільшення суспільного багатства в інтересу підвищення добробуту народу.

7. Висновки.

В умовах ринкових відносин центр економічної діяльності переміщається до
основної ланки всієї економіки – підприємству. Саме на цьому рівні
створюється потрібна суспільству продукція, виявляються необхідні
послуги. На підприємстві зосереджені найбільш кваліфіковані кадри. Тут
зважуються питання ощадливої витрати ресурсів, застосування
високопродуктивної техніки і технології. На підприємстві домагаються
зниження до мінімуму витрат виробництва і реалізації продукції.
Розробляються бізнес-плани, застосовується маркетинг, здійснюється
ефективне керування – менеджмент.

Усе це вимагає глибоких економічних знань. В умовах ринкової економіки
виживе лише те підприємство, що найбільше грамотно і компетентно
визначить вимоги ринку, створить і організує виробництво продукції, що
користається попитом, забезпечить високим доходом висококваліфікованих
працівників.

Функціонування підприємств в умовах ринку передбачає пошук та
розробку кожним з їх особистого шляху розвитку. Іншими словами, щоб не
тільки утриматись, алі і розвиватись у ринку, підприємство винний
покращувати стан своєї економіки: мати завжди оптимальне співвідношення
між витратами та результатами виробництва, шукати нові форми прикладення
капіталу, шукати нові, більш ефективні засоби доведення продукції до
покупця, проводити відповідну товарну політику.

8. Використана література.

Экономика предприятия: учебник для вузов/ Под ред. проф. В. Я.
Горвинкеля, проф. В. А. Швандара.-М.: ЮНИТА-ДАНА, 2001.

Агаев В. С. Конкуренция: анализ, стратегия, практика.-М., 1996.

Брєддик У. Менеджмент организации.-М.:Инфра-М, 1997.

Герасименко В. В. Ценовая политика фирмы.- М.: Финстатинформ, 1995.

Грузинов В. П. Экономика предприятия и
предпринимательства.-М.:СОФИТ,1999.

Лапуста М. Г. Малое предпринимательство. — М. : Инфра-М, 1997.

Липсиц И. В. Коммерческое ценообразование. – М.: Бек, 1997.

Пелих А. С. Бизнес-план. – М.: Ось-89, 1997.

Прокушев Е. В. Внешнеэкономическая деятельность. – М., 1998.

Экономика предприятия: Пер. с нем. – М.: Инфра-М., 1999.

Турбан Г. В. Внешнеэкономическая деятельность. – Минск: Высшая школа,
1997.

Ковалев В. В. Введение в финансовый менеджмент. – М.: Финансы и
статистика, 1999.

Ворст И., Ревентлоу П. Экономика фирмы: Учеб. – М.: Высшая школа, 1994.

Прилуцкий Л. Н. Финансовый лизинг. – М.: Ось-89, 1997.

Тельнов Ю. Ф. Интеллектуальные информационные системы в экономике. –
М.: Синтег, 1999.

PAGE

PAGE 6

Похожие записи