Деякі особливості міжнародної міграції висококваліфікованих кадрів

Міграція як економічна категорія і як соціально-економічне явище відома
з давніх часів. Це багатогранний процес, який впливає на всі аспекти
розвитку суспільства: економіку, політику, демографічні процеси,
національні відносини, ідеологію й релігію. Виступаючи в минулому
головним чином у формах кочівництва, військових і колонізаційних
переселень, міграція населення останніми роками набула якісно нових рис.
Вона базується на таких закономірностях:

— чільне місце в процесі міграції належить трудовій міграції;

— відбувається постійне збільшення масштабів міжнародної міграції,
залучення у світовий міграційний кругообіг населення практично всіх
країн;

— відбувається розширення нелегальної міграції;

— спостерігається збільшення серед мігруючих частки висококваліфікованих
фахівців.

Такі риси міжнародної міграції характеризують її як складне, стійке і
важко контрольоване явище. Численні наслідки цього явища, роками і
десятиліттями визріваючи, акумулюючись і нашаровуючись у надрах
суспільств-реципієнтів, виявляються сьогодні із значним часовим лагом.
Міграція населення загалом і висококваліфікованих кадрів зокрема стає
одним з визначальних чинників економічного процвітання в епоху НТР.

Сучасні вітчизняні й зарубіжні дослідники (Р. Варданян, В. Воловіч, А.
Киреев, В. Колесов, Л. Кондрашова, Е. Крясинец, П. Ліндерт, Дж. Менвілл,
М. Осьмова, М. Пебро, М. Портер, А. Піскун, А. Поручник, А. Прібіткова,
Е. Пузакова, П. Сергіїв, Я. Столярчук, І. Ушкалов, А. Філіпенко, В.
Шишкін, Х. Енценсбергер тощо) вказують на збільшення складності та
посилення суперечностей міжнародної міграції населення. Останніми
десятиріччями виявляються особливості, що значно змінили характер
міжнародної міграції населення: це зростання масштабів і формування
нових явищ (ротаційний характер міграції, посилення ролі ТНК у
міграційних процесах, зростання нелегальної імміграції, формування нових
центрів залучення робочої сили тощо).

Найважливішою з них є міграція висококваліфікованих кадрів. В
економічному плані вона характеризує рух фахівців у промислово розвинуті
країни, тобто «відплив інтелекту» (англ. Brain drain), еміграцію
науково-технічних кадрів. Цей процес набув масового характеру. Він
знаменується тим, що виїжджають в основному представники тих наукових
дисциплін, які роблять найбільший внесок у науково-технічний прогрес.
Так, наприклад, наступного року після розпаду СРСР у загальній кількості
фахівців, що виїхали, було 52% фахівців у галузі фізики, обчислювальної
математики і програмування, 27% фахівців з біології і біотехнології, 12%
хіміків, 9% представників гуманітарних наук. За різними оцінками,
Україна втратила в 90-ті рр. ХХ ст. 15-20% свого інтелектуального
потенціалу. На початку ХХІ ст. у структурі українських трудових
емігрантів до 50% мають вищу освіту, до 30% — професійно-технічну.
Згідно з оцінками експертів, втрати країн — експортерів трудових
ресурсів сьогодні сягають 10% національного доходу.

Попит на цьому ринку формується під впливом різних факторів. Насамперед
це: з одного боку, відмінності в умовах для проведення наукових
досліджень у різних країнах, відсутність у країні проживання перспектив
для творчого зростання, а з іншого -суттєві відмінності в соціальному
статусі й винагороді вчених, конструкторів й інших спеціалістів. Можна
назвати й інші проблеми: міжнаціональні, релігійні, політичні тощо.

За твердженнями футурологів, найближчим часом освітній потенціал
визначатиме статус нації у світі, а розвиток сукупного працівника в
промислово розвинутих країнах уже сьогодні визначається такими рисами,
як творчі здібності, професійні якості, прагнення до постійного
підвищення рівня своєї освіти і кваліфікації, економічне мислення,
володіння новітніми прийомами технологічних, проектно-конструкторських
розробок, техніко-технологічної культури та ін. Цим пояснюються
величезні вкладення держав у розвиток власної освіти та запрошення
зарубіжних фахівців.

Сьогодні здобуття середнього освітнього рівня американського працівника
триває більше ніж 14 років, а все, що відбувається в
соціально-економічних процесах, пов’язане з перетворенням людського
чинника на провідну і визначальну продуктивну силу з посиленням рівня
освіти в економічному розвитку і зменшенням розриву в кількості років,
необхідних для зміни технологій і підготовки кадрів для них. Раніше
радикальні технологічні зміни в суспільному відтворенні відбувалися
приблизно через 35-40 років, а тому знань, здобутих у вузах, вистачало
практично на все подальше життя фахівця, і для навчання було досить у
середньому 6-8 років. Зараз середній період відновлення технологій і
техніки скоротився до 4-5 років, а в найрозвиненіших галузях — до 2-3
років (при цьому необхідність відновлення диктується не стільки
фізичним, скільки моральним старінням). Відповідно, змінились терміни
підготовки кваліфікованих працівників. Неймовірно розширилася і
вдосконалилась система перепідготовки кадрів і запрошення зарубіжних
кадрів високої кваліфікації з-за кордону.

? ¤

??/?них-іноземців досягла 16% від загальної кількості володарів ступенів
доктора наук, в органах місцевої влади і штатів — 19%. За останні два з
половиною десятиріччя США залучили з країн, що розвиваються, 250 тис.
висококваліфікованих спеціалістів, із Західної Європи — близько 20 тис.
осіб. Оцінки вказують, що чистий виграш для США, наприклад, від
залучення в країну одного «середнього» вченого-гуманітарія становить 230
тис. дол. США, вченого-суспільствознавця — 235 тис. дол. США, інженера
-253 тис. дол. США, лікаря — 646 тис. дол. США [1, с. 416]. Реальна
віддача від них у кілька разів перевищує витрати на підготовку.

В умовах НТР тенденції до підвищення освітнього рівня зумовлюють
тенденцію до підготовки висококваліфікованих спеціалістів і в нових
індустріальних країнах з метою розвитку. Так, у Республіці Корея, Китаї,
Тайвані, Сінгапурі та Індії кількість фахівців у сфері природничих наук
зросла протягом 1975-1995 рр. у два рази, а фахівців у галузі технічних
наук — у три рази. Тут за останні роки зафіксовано швидке розширення
системи вищої освіти. Так, у Китаї за період 1998-2001 рр. студентів
стало більше на 89%, або на 12,1 млн. Активно розвивається система
навчання в режимі on-line. Понад 300 інтернет-курсів діє в 31 провінції,
охоплюючи 400 тис. осіб [3, c. 23]. Міграція робочої сили високої
кваліфікації тісно взаємопов’язана з рівнем економічного розвитку цих
країн. Вона також збільшується під впливом тих самих тенденцій, що
характерні їй для промислово-розвинутих країн.

Діюча система освіти в промислово розвинутих і нових індустріальних
країнах спрямована не тільки на підготовку та перепідготовку своїх
кадрів, а й зростання значної частки іноземних учених та інженерів. Так,
у кінці ХХ ст. іноземні студенти в США здобули більше ніж 25% усіх
докторських ступенів у сфері природничих наук, більше ніж 40% —
математичних і комп’ютерних наук і понад 45% у сфері інженерних наук. У
цілому у США у 2002 р. навчалося 586 тис. студентів-іноземців, з них 80
тис. індійців і 62 тис. китайців, у Великобританії — 270 тис. осіб [3,
с. 15]. Зараз 25% студентів-іноземців з 40 держав світу вчаться в
Шотландії і Швейцарії. Багато іноземних студентів і в інших країнах
світу. Багато хто з них після закінчення навчання залишаються жити і
працювати в країнах-реципієнтах. «Гонитва за розумом» як у
національному, так і в міжнародному аспекті, призвела до того, що на
початку ХХІ ст. значно менша частка світу, яка включає близько 15%
населення, забезпечує практично всю іншу частину технологічними
інноваціями. Друга велика частка, яка охоплює приблизно 50% населення
світу, здатна впроваджувати ці технології у свою систему виробництва і
споживання. Третя, яка включає приблизно 1/3 населення, є технологічно
відсталою, оскільки не створює власних технологій і не впроваджує
іноземні. Отже, сучасний світ розділений не ідеологічно і навіть не
економічно, а технологічно. Відомий російський фахівець А.П. Мельничук
до першої групи країн відносить провідні 18 світових держав (США,
Японія, Швеція, Фінляндія та ін.), які є самодостатніми в інноваційному
розвитку (створенні і поширені технології, підвищенні кваліфікації). До
другої групи входять Іспанія, Італія, Чехія і деякі інші країни, які
інвестують у високий рівень підготовки фахівців з високим рівнем
розміщення старих технологій і незначною інвестиційною активністю. Третю
групу становлять Бразилія, Китай, Індія та деякі інші країни, які
розвиваються в особливо активному використанні нових технологій. Багато
хто з них може розвивати високотехнологічні галузі економіки і мають
технологічні центри світового масштабу. До четвертої, останньої,
відносяться держави, де поширення технологій і професійна підготовка
робочої сили надзвичайно далекі від досконалості [2, с. 29-30].

IV. Висновки

Сучасна глобалізація охоплює всі сектори економічної сфери, але її
локомотивом скрізь і завжди виступають висококваліфіковані кадри. Їх
відплив із року в рік зростає, особливо в промислово розвитнуті країни.
Він є особливо негативним наслідком для країни-експортера, незважаючи на
доходи, які зароблені в інших країнах і надійшли до їх власної країни.
Їх сума щорічно становить близько 70 млрд дол. США. Найбільшу частку
таких доходів мігранти заробили у Саудівській Аравії (близько 16 млрд
дол. США), США (12 млрд дол. США) і Німеччині (майже 5,5 млрд дол. США).
Мігранти з України щорічно переказують близько 7 млрд дол. США. Якщо
орієнтуватися на оцінку середньої вартості, створюваної однією складною
робочою силою в США (у кінці ХХІ ст. вона перевищувала 400 тис. дол.
США, а інженера -800 тис. дол. США), то при виїзді таких спеціалістів
держава-експортер має значні збитки. Так, за підрахунками російських
спеціалістів Міністерства науки, сумарні збитки Росії від еміграції
спеціалістів у першій половині 1990-х рр., становили від 25 до 30 млрд
дол. США. Ще більше втрачає країна у разі виїзду кандидата або доктора
наук, оскільки підготовка доктора наук, за міжнародними оцінками, коштує
1-1,5 млн дол. США. У разі роботи емігранта за спеціальністю на
відповідні суми зростає величина національного багатства
країни-імпортера. Надалі, в процесі використання складної робочої сили,
експлуатації її фізичних, розумових, організаторських здібностей, ця
частка зростає.

Література

1. Дадалко В.А. Мировая экономика : учеб. пособ. / В.А. Дадалко. — Мн. :
Ураджай ; Интерпрессервис, 2001. — 592 с.

2. Мельничук А.П. Внешнеэкономическая деятельность. Международный обмен
технологиями : науч.-практ. пособ. / А.П. Мельничук. — М. : ЗКМОС, 2003.
-144 с.

3. Мочерний С.В. Світове господарство в умовах глобалізаціі : монографія
/ С.В. Мочерний, Я.С. Ларіна, С.В. Фомішин. — К. : Ніка-Центр, 2006. —
200 с.

4. Держава та регіони, Серія: Економіка та підприємництво 2009 р., № 7,
с. 106-109

Похожие записи