.

Організаційно-економічний механізм регулювання та запобігання банкрутству суб’єктів господарювання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3937
Скачать документ

Організаційно-економічний механізм регулювання та запобігання
банкрутству суб’єктів господарювання

Створення конкурентоспроможного середовища в країні неможливе без
ефективно діючого інституту банкрутства. Однією з головних функцій
інституту банкрутства є “очищення” економічного простору від
неспроможних суб’єктів господарювання, що сприяє оздоровленню ринку,
зниженню ризиків для інших учасників, стимулюванню й підвищенню
ефективності та надійності економічної системи в цілому.

Досягти цього можна двома способами:

1) відновленням платоспроможності боржника в процесі санації,
реорганізації тощо;

2) ліквідацією суб’єкта господарювання та заміщенням його ефективним
власником. У кожному окремому випадку банкрутство й ліквідація
підприємства невід’ємно пов’язані з рядом негативних наслідків для
власників підприємства, його контрагентів (клієнтів, споживачів,
постачальників тощо), трудового колективу, менеджерів, держави тощо.
Адже це призводить до моральних і матеріальних збитків, скорочення
робочих місць, зменшення податкових надходжень тощо. Страшним є не сам
факт банкрутства, а його непередбачуваність. Це зумовлює розробку
заходів щодо вдосконалення організаційно-економічного механізму
регулювання банкрутства суб’єктів господарювання та актуальність нашого
дослідження.

Окремим питанням банкрутства присвячено праці вітчизняних і зарубіжних
учених, а саме: І. Балабанова, А. Буздаліна, О. Васюренка, В. Міщенка,
А. Мороза, Д. Пешковського, М. Савлука, Р. Сайфуліна, І. Сала, А.
Смольского, А. Шеремета та інших.

Банкрутство з часів його виникнення як інституту господарських відносин
пройшло довгий і складний шлях. Основними цілями функціонування
інституту банкрутства в сучасних умовах можна назвати таке: справедливе
й ефективне врегулювання випадків неспроможності при забезпеченні
захисту інтересів усіх кредиторів та інших зацікавлених сторін,
включаючи боржника; захист і максимальне підвищення вартості активів
боржника; сприяння збереженню підприємств, що перебувають у тяжкому
фінансовому становищі, заради захисту інвестицій та збереження робочих
місць.

Підвищити ефективність державного регулювання банкрутства можна на
основі комплексної реалізації основних напрямів регуляторних дій, тобто
відповідного організаційно-економічного механізму.

На сьогодні існують дещо різні підходи до тлумачення терміна
“банкрутство” з юридичної та з економічної точок зору. Чинне
законодавство України визначає, що: “банкрутство – визнана господарським
судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та
задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через
застосування ліквідаційної процедури”. Отже, з юридичної точки зору,
наголос робиться, по-перше, на існуванні визнаних судом вимог
кредиторів, по-друге, на визнаній судом неплатоспроможності боржника.

При цьому “неплатоспроможність – неспроможність суб’єкта підприємницької
діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати
грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній
платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення
платоспроможності”. Як бачимо, дуже важливим елементом юридичного
тлумачення є факт визнання відповідним органом, а саме: господарським
судом, ознак, за наявності яких суб’єкт господарювання вважається
банкрутом.

Недоліки юридичного тлумачення цих термінів полягають у тому, що за
формальними ознаками банкрутами можуть бути визнані, з одного боку,
досить благополучні з економічної точки зору підприємства (наприклад, у
разі застосування інституту банкрутства для вирішення деяких локальних
завдань), а з іншого – ряд підприємств, які неефективно працюють і мають
ознаки системної кризи, можуть не бути визнані банкрутами взагалі.

Більш комплексним виглядає економічне тлумачення згаданих термінів.

На нашу думку, банкрутство – це таке економічне становище суб’єкта
господарювання, яке виникло в результаті розвитку та поглиблення
кризових явищ, зумовлених зовнішніми та/або внутрішніми факторами, що
призвело до системної кризи. При цьому обов’язковою ознакою банкрута є
його неплатоспроможність, неможливість здійснення платежів за борговими
зобов’язаннями перед кредиторами.

Запропоноване нами визначення показує, що банкрутство – це результат
негативних процесів, що відбуваються на підприємстві протягом відносно
тривалого часу. Отже, виявлення таких негативних процесів (кризових
явищ) якомога раніше дасть змогу, з одного боку, менеджерам та/або
власникам виправити ситуацію шляхом прийняття відповідних управлінських
рішень, а з іншого – знизити ризики контрагента для інших суб’єктів
господарювання.

Таким чином, ми доходимо висновку про теоретичну можливість ранньої
діагностики банкрутства суб’єкта господарювання на основі виявлення та
моніторингу розвитку кризових явищ як загальної для всіх випадків
причини банкрутства.

У сучасному розумінні криза є однією із стадій історичного циклу
розвитку підприємства, подолання якої дає можливість забезпечити
подальший розвиток підприємства. Кризові явища в процесі функціонування
підприємства є результатом загострення до критичного рівня внутрішніх
суперечностей і негативної динаміки кількісних та якісних показників
діяльності підприємства, що зумовлює поступову втрату його
життєздатності [9].

Передумовою запуску механізму кризи є порушення здатності до
саморегуляції внаслідок неефективного управління, руйнівного впливу
зовнішнього середовища (зовнішні фактори) або неможливості внутрішніх
сил протидіяти кризовим явищам.

Розрізняють локальні кризи й системну кризу. Про системну кризу
говорять, коли кризові явища охоплюють більшість життєво важливих
елементів підприємства, його функціональних складових.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що розвиток кризи на підприємстві
відбувається поступово: від локальних кризових явищ, їх розвитку,
поглиблення та поширення – до системної кризи.

Чинним законодавством України зроблено спробу впровадити сучасні підходи
до питань банкрутства, а саме: передбачається можливість збереження
підприємства шляхом відновлення його платоспроможності, поступового
виходу з кризи та, зрештою, у повному обсязі погашення боргів перед
кредиторами.

У науковій спільноті існує дві думки щодо основної мети, якої необхідно
досягти при розгляді справ про банкрутство: 1) підвищення ефективності
економіки шляхом створення конкурентного середовища та формування
ефективного власника активів підприємств; 2) максимальне дотримання прав
усіх учасників процесу банкрутства, особливо кредиторів, для пом’якшення
негативного впливу неспроможності боржника на оточуючих суб’єктів
господарювання і, таким чином, підвищення стійкості економічної системи.

Відповідно існує дві принципово різні концепції регулювання банкрутства
з боку держави. Одна – прокредиторська, яка захищає насамперед права
кредиторів для повернення боргів, а друга – продебіторська, яка
спрямована на надання можливості боржнику нормалізувати роботу
підприємства, провести фінансове оздоровлення, відновити
платоспроможність і таким чином розрахуватися з кредиторами. У другому
випадку підприємство залишається діяти, а набутий досвід дає йому
додаткові конкурентні переваги на майбутнє.

Поглиблений аналіз застосування інституту банкрутства в Україні дає нам
змогу зробити такий висновок: незважаючи на декларації, законодавство,
що регулює інститут банкрутства в Україні, за фактами, є
прокредиторським.

На нашу думку, однією з важливих проблем законодавства про банкрутство в
Україні є слабка позиція боржника, доля якого практично повністю
залежить від дій кредиторів та арбітражного управляючого.

Отже, чинне законодавство України необхідно переорієнтувати так, щоб
усіх учасників процедури банкрутства стимулювати до дій, спрямованих на
відродження підприємств-боржників, на відновлення їх платоспроможності,
а не на ліквідацію, як це відбувається зараз.

Необхідність удосконалення практики державного регулювання банкрутства
пояснюється не тільки тим, що в сучасних умовах гранично ускладнилися
об’єкт і предмет державного регулювання, а недостатні фінансові ресурси
використовуються неефективно, а й тим, що погано виконуються основні
концептуальні вимоги (принципи, апробовані в багатьох країнах), які
забезпечують гарантований успіх державного регулювання. Серед принципів
(концептуальних вимог) нами виділено: врахування інтересів усіх сторін,
однією з яких є держава; вибір пріоритетів і концентрація на них
державних ресурсів; системність та впорядкованість конкретних
регуляторних дій; наявність детально розроблених, легітимних механізмів,
які забезпечують саму можливість здійснення тих чи інших вимог.

Ці концептуальні позиції можуть бути своєрідною критеріальною основою
для вибору шляхів удосконалення державного регулювання та запобігання
банкрутству. Цілеспрямованість запобігання банкрутству має бути
зумовлена прогнозними розробками основних параметрів його розвитку на
середньо- і довгостроковий періоди. У контексті цього дослідження
підвищення ефективності державного регулювання запобігання банкрутству
може бути досягнуто на основі комплексної реалізації основних напрямів
регулятивних дій, які включають: формування мети, механізмів прийняття
рішень, правового й ресурсного забезпечення, а також методів реалізації
та контролю, що мають бути легітимними й ґрунтуватися на середньо- і
довгострокових прогнозах.

Функціонально й організаційно регулювання та запобігання банкрутству
можна здійснювати на всіх рівнях управління. На рівні суб’єктів
економіки (юридичні особи) регулювання може бути визначене як
корпоративне. З погляду управління на цьому рівні слід враховувати, що
власниками тут можуть бути як держава, так і приватні особи. Залежно від
цього істотно змінюються можливості держави щодо безпосереднього
управління та запобігання банкрутству належних їй суб’єктів
господарювання чи регулятивного впливу на запобігання банкрутству
суб’єктів недержавної власності в межах чинного законодавства.

AE

анізму державного регулювання та запобігання банкрутству розглянемо, як
можна вирішувати проблему на рівні державних органів управління різного
рівня. Регулювання та запобігання банкрутству може бути здійснене на
мезо- і макро-рівні. З погляду управління на макрорівні державні органи
можуть брати участь у безпосередньому управлінні тільки об’єктами
державної й змішаної власності. У багатьох випадках це право все частіше
реалізується через нові інститути управління (довірче управління,
фінансовий лізинг, оренда тощо). При цьому по лінії виконавчої влади
управління, у першу чергу, пов’язане з організацією регулювання та
запобігання банкрутству, із забезпеченням виконання законодавчих норм
регулювання підприємств усіх форм власності – правозастосуванням,
розробкою й застосуванням необхідних для цього нормативних документів
(актів) виконавчих органів влади, а також здійсненням державного
контролю за виконанням законодавства та нормативних актів.

Що стосується запобігання банкрутству суб’єктів господарювання
недержавної власності, то державні органи мають здійснювати лише
загальне правове регулювання, встановлюючи загальні для всіх об’єктів
власності умови та вимоги, у тому числі ексклюзивні, якщо підприємство
приватної власності задовольняє потреби, соціально значущі для
суспільства, на договірній або ліцензійній основі. Крім того, будь-який
власник має враховувати екологічні вимоги й заборони, цільове
призначення окремих об’єктів, вимоги законодавства щодо їх раціонального
використання, права й інтереси інших суб’єктів господарювання.
Здійснюване подібним чином державне регулювання та запобігання
банкрутству підприємств недержавної власності є не обмеженням, а
встановленням розумних меж їх регулювання.

Організаційна невпорядкованість обґрунтування, законного оформлення,
віднаходження, розподілу та контролю за засобами державної підтримки
окремих суб’єктів господарювання є часто додатковим фактором малої
результативності такої підтримки. У зв’язку із цим тільки розробка
спеціальних організаційно-економічних механізмів, доведених до детальних
процедур, закріплених у нормативних актах, що розуміються як
обов’язковий принцип, здатна ввести державне регулювання в режим
нормальної легітимної організаційної діяльності.

Як ефективний інструмент, що реалізує основні елементи механізму
державного регулювання, може використовуватися нормативний підхід, при
якому набір і рівень норм та нормативів з регулювання й запобігання
банкрутству встановлюється залежно від форм і об’єктів власності. Так,
для суб’єктів господарювання приватної власності набір норм і нормативів
має бути мінімальним. Насамперед, до нього мають входити екологічні
норми та нормативи, норми антимонопольного законодавства, а також вимоги
щодо дотримання прав й інтересів інших суб’єктів господарювання та
споживачів. У частині фінансових результатів управління діяльність
суб’єктів приватної власності має регулюватися нормами законодавства про
банкрутство. Крім того, норми регулюють фінансові (податкові)
зобов’язання перед державою (санація балансів).

Для підприємств державної власності до норм і нормативів управління
поряд з екологічними, антимонопольними й соціальними можуть входити
прямі норми мінімальної ефективності: прибутковість, рентабельність,
рівень дивідендів і платежів, ринкова капіталізація (вартість) або
показники їх необхідної динаміки. Спеціальні норми й нормативи мають
бути передбачені для державних підприємств, переданих у довірче
управління чи інше управління (використання) за договором власника з
іншою юридичною чи фізичною особою.

Зарубіжна й вітчизняна практика знає багато прикладів результативного
вирішення завдань державного регулювання за допомогою
програмно-цільового механізму, який дає змогу підвищити ефективність
вирішення проблем запобігання банкрутству – встановити мету, ресурси,
адресних одержувачів ресурсної підтримки й виконавців, механізми
звітності та контролю. Тому важливою умовою дієвого державного
регулювання можна вважати максимальне використання вигод правильного
застосування програмно-цільових методів за двома напрямами: по-перше,
шляхом розробки й реалізації власне цільових програм; по-друге, на
основі використання програмно-цільового підходу як загальної
методологічної бази будь-яких дій державного регулювання щодо
запобігання банкрутству, оскільки програмно-цільова орієнтація ніби
вбирає в себе всі принципи державного регулювання.

Результативність цільових програм може бути досягнута, по-перше,
ставленням до них як до складної й відповідальної справи, для виконання
якої необхідні: а) знання про сутність і технологію застосовуваного
програмно-цільового підходу; б) об’єктивне уявлення про ситуацію; в)
вміння концентрувати обмежені ресурси; г) узяття відповідальності за
розробку та реалізацію цієї програми. По-друге, розробка та реалізація
цільових програм як особливої форми концентрації ресурсів можуть бути
успішними тільки при затвердженні їх статусу, що полягає в: і) правовій
регламентації цих дій; 2) формуванні чіткого розподілу функцій
керівників і виконавців (з чітким визначенням того, хто розробляє, хто
фінансує, хто реалізує, хто координує, хто контролює, хто відповідає за
кожну частину роботи, за всю роботу й за кінцевий результат); 3)
встановленні місця програм у загальній регуляторно-управлінській
діяльності державних і управлінських структур. По-третє, необхідне
інформаційне забезпечення прийняття рішень про розробку програм, власне
їх розробки, реалізації та контролю.

Об’єктивний добір справді пріоритетних і великих суб’єктів
господарювання, які потребують механізму запобігання банкрутству, на
яких стратегічно необхідно зосередити ресурси, є також основною умовою
ефективності реалізації методів програмування. Це одна з найскладніших
ланок у програмно-цільовій технології, причому успіх відбору (багато в
чому рівноцінний успіху реалізації майбутньої програми) пов’язаний з
безперечним виконанням трьох попередніх умов. При цьому доречно
розробляти й реалізовувати укрупнені цільові програми, які охоплювали б
найважливіші стратегічні напрями запобігання банкрутству, якщо у зв’язку
із цим чітко визначена єдина система дій, якщо є інституціональна основа
для їх координації та відповідальності за їх безумовне виконання і,
нарешті, якщо у зацікавлених сторін достатньо засобів (у тому числі
фінансових), щоб усе це спільно виконати. Беручи до уваги вищесказане,
зазначимо, що процес запобігання банкрутству повинен мати системний
характер і проводитися в рамках державної політики.

У зв’язку з вищевикладеним найбільш ефективним вбачається зосередження
управління процесом запобігання банкрутству в одних руках, реалізуючи
фактично “стрижневий” напрям стабільного розвитку економіки.

Для забезпечення реалізації напрямів запобігання банкрутству в
середньостроко-вому періоді пропонується сконцентрувати бюджетні кошти в
рамках укрупненої комплексної державної цільової програми. Ця програма
має формуватися на основі таких принципів: забезпечення безперервності
процесу запобігання банкрутству; конкретизація програмних заходів до
рівня окремих проектів; гнучкість у визначенні програмних заходів: від
визначення конкретних пріоритетів, умов виділення бюджетних коштів на
проекти різних типів до вибору об’єктів фінансування конкретних проектів
запобігання банкрутству, що пройшли всебічну експертизу й одержали
критеріальну оцінку; виділення бюджетних коштів для фінансування
програмних заходів за наявності позабюджетних джерел інвестицій для
організації запобігання банкрутству.

IV. Висновки

У статті уточнено термін “банкрутство” в його економічному аспекті та
визначено організаційно-економічний механізм запобігання банкрутству
суб’єктів господарювання; запропоновано цільову програму. У рамках цієї
програми мають забезпечуватися: чітка організація й спрямованість
проектів запобігання банкрутству на вирішення найбільш актуальних
завдань, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств,
залучення коштів з позабюджетних джерел і максимальна ефективність
використання бюджетних коштів. Основу цільової програми мають становити
інноваційно орієнтовані проекти запобігання банкрутству суб’єктів
господарювання. Також можна зробити висновок про фактичну відсутність на
сьогодні в Україні ефективного інструменту діагностики потенційного
банкрутства підприємств, який би базувався на загальнодоступній
фінансовій інформації та міг би використовуватися широким колом
користувачів.

Література

1. Антикризисное управление предприятиями и банками / [под ред. Г.К.
Таля и Г.Б. Юна]. – М. : Дело, 2001. – 432 с.

2. Біла С.О. Структурна політика в системі державного регулювання
трансформації економіки / С.О. Біла. – К. : Вид-во УАДУ, 2001. – 408 с.

3. Бакуменко В.Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми
теорії, методології, практики : монографія / В.Д. Бакуменко. – К. :
Вид-во УАДУ, 2000. – 328 с.

4. Луговий В.І. Державне управління як галузь професійної діяльності,
академічної підготовки, наукових досліджень / В.І. Луговий, В.М. Князєв
// Вісник УАДУ. – 1997. – № 3-4. – С. 9-12.

5. Нижник Н.Р. Системний підхід в організації державного управління /
Н.Р. Нижник, О.А. Машков. – К. : Вид-во УАДУ, 1998. – 159 с.

6. Пушкарь А.И. Антикризисное управление: модели, стратегии, механизмы /
A.И. Пушкарь, А.Н. Тридед, А.Л. Колос. – Харьков: ООО “Модели
Вселенной”, 2001. – 452 с.

7. Райт Г. Державне управління : пер. з англ. / Г. Райт. – К. : Основи,
1994. -191 с.

8. Слюсаренко О.А. Диагностика банкротства / О.А. Слюсаренко. – Одесса :
Инно-центр, 1997. – 330 с.

9. Фінансові послуги України : енциклопедичний довідник : у 6 т. / І.О.
Мітюков, B.Т. Александров, О.І. Ворона, С.М. Недбаєва. – К.:
Укрбланковидав, 2001. -Т. 5. – 890 с.

10. Держава та регіони, Серія: Економіка та підприємництво 2009 р., № 3,
с. 109–113

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019