Реферат на тему:

Класифікація і структура підприємств

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов,
кваліфікованого управління підприємствами винятково важливою є їхня
чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну
класифікацію підприємств можна забезпечити, користуючись такими
ознаками: 1) мета та характер діяльності; 2) форма власності;
3) національна належність капіталу; 4) правовий статус і форма
господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності;
6) технологічна й територіальна цілісність; 7) розмір за кількістю
працівників (табл. 1.1).

( Діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер з
одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні,
освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери
народного господарства.

( Приватними є підприємства, що належать окремим громадянам на правах
приватної власності та з правом найму робочої сили. До цього виду
відносять також ті індивідуальні та сімейні підприємства, але тільки на
особистій праці (праці членів сім’ї).

Таблиця 1.1.

КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ (ФІРМ) ЗА ПЕВНИМИ ОЗНАКАМИ

Класифікаційні ознаки Види підприємств (фірм)

Мета й характер діяльності ( Комерційні

( Некомерційні

Форма власності майна ( Приватні

( Колективні

( Комунальні

( Державні (в т. ч. казенні)

Національна належність капіталу ( Національні

( Закордонні

( Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання ( Одноосібні

( Кооперативні

( Орендні

( Господарські товариства

Галузево-функціональний вид діяльності ( Промислові

( Сільськогосподарські

( Будівельні

( Транспортні

( Торгові

( Виробничо-торгові

( Торгово-посередницькі

( Інноваційно-впроваджувальні

( Лізингові

( Банківські

( Страхові

( Туристичні тощо

Технологічна (територіальна) цілісність

і ступінь підпорядкування ( Головні (материнські)

( Дочірні

( Асоційовані

( Філії

Розмір за кількістю працівників ( Великі (надвеликі)

( Середні

( Малі (дрібні)

( Мікропідприємства

Колективне — це таке підприємство, що грунтується на власності його
трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства
або громадської організації.

Комунальне — підприємство, яке засноване на засадах власності
відповідної територіальної громади.

Державними є підприємства, засновані на державній власності.

До державних належать також так звані казенні підприємства, тобто
підприємства, які не підлягають приватизації. Рішення про перетворення
державного підприємства на казенне приймає Кабінет міністрів України за
однією з таких умов: а) підприємство провадить виробничу або іншу
діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись
тільки державним підприємством; б) головним споживачем продукції
підприємства (понад як 50 відсотків) є держава; в) підприємство є
суб’єктом природних монополій.

( За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства
(фірми): національні — капітал належить підприємцям своєї країни;
закордонні — капітал є власністю іноземних підприємців повністю або у
тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства
створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні
місцезнаходження; змішані — капітал належить підприємцям двох або
кількох країн; їхня реєстрація здійснюється в країні одного з
засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного
підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають
спільним.

( Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим
статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю
однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання
всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як
самостійне або як філіал іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних
підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми.

Кооперативні підприємства (кооперативи) — добровільні об’єднання
громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності.
Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній
діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці
України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й
споживчі. У перспективі можна очікувати великого поширення кооперативів
також і в інших сферах діяльності — науковій, фінансовій, страховій
тощо.

У державному секторі економіки однією з форм підприємництва є орендні
підприємства. Оренда полягає в тимчасовому (на договірних засадах)
володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення
підприємницької діяльності. Об’єктами оренди можуть бути цілісні майнові
комплекси державних підприємств або їхніх структурних підрозділів
(філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.

Виокремлювані за цією ознакою господарські товариства є об’єднаннями
підприємців. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства
залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри
відповідальності за зобов’язаннями (повна чи часткова) поділяються на
повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — товариство,
всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і
несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства всім
своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке,
що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається
засновницькими документами; учасники цього товариства несуть
відповідальність у межах їхнього внеску. Командитним є товариство, яке,
поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше
учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно
такого товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне
товариство. Головним атрибутом такого товариства служить акція — цінний
папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь в
статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на
участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання
частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за
ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів:
відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату
та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції котрого
можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінансові —
створює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій
і регулярного одержання доходу в формі дивідендів на акції; економічні —
акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи
виробничо-господарських зв’язків, опосередкованих перехресним або
ланцюговим володінням акціями; соціальні — акціонування є важливою
формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів,
перетворення найманих працівників на власників певної частки майна
підприємства.

( Технологічну і територіальну цілісність мають так звані материнські
(головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що
вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить
материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня
підпорядкованості, підприємства, які перебувають у сфері впливу головної
фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірне
підприємство (компанія) — юридично самостійне організаційне утворення,
що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте
материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх
компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Асоційоване
підприємство є формально самостійним, але в силу різних причин воно
залежить від головної фірми і мусить підпорядкуватися її стратегічним
цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не
користується юридичною і господарською самостійністю, не має власного
статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного
підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал
філії належить материнській фірмі.

( З-поміж суб’єктів господарської діяльності окремо виділяють малі
(дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу. До них
належать суб’єкти господарювання з кількістю працівників: у
промисловості та будівництві — до 200 осіб; в інших галузях виробничої
сфери — до 50 осіб; науці й науковому обслуговуванні — до 100 осіб;
галузях невиробничої сфери — до 25 осіб; роздрібній торгівлі — до 15
осіб. Окрім того, віднедавна офіційно заведено називати
мікропідприємствами суб’єктів малого підприємництва із середньообліковою
кількістю працюючих до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції
(надання послуг) до 250 тис. грн за рік.

Класифікація на належність підприємств (фірм) за галузево-функціональним
видом діяльності здебільшого є зрозумілою із самої назви окремих їхніх
груп (видів). Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У
світовій економіці під такою назвою фігурують міжнародні орендні
фірми-продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари
споживчого призначення, обчислювальну техніку, різноманітне технологічне
устаткування, транспортні засоби тощо.

Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній
устрій, який характеризує склад підрозділів і систему зв’язків,
підпорядкованості та взаємодії між ними. При цьому розрізняють виробничу
й загальну структури підприємства.

Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що
виконуються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і
характеризує виробничу структуру підприємства. Існує кілька принципів
класифікації виробничих структур.

¤

@ B ? ? TH

a

<1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури. За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех, тобто адміністративно відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні (рис. 1.4). Рис. 1.4. Виробнича структура машинобудівного підприємства. Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціалізацію підприємства. Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовується для забезпечення власних потреб усередині самого підприємства. Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів. Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва. У структурі деяких підприємств існують експериментальні (дослідні) цехи, які займаються підготовкою і випробуванням нових виробів, розробкою нових технологій, проведенням різноманітних експериментальних робіт. На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є виробнича дільниця, як найбільший структурний підрозділ такого підприємства. Виробнича дільниця — це сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція. На великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть бути об’єднані в корпус. У цьому разі корпус стає основним структурним підрозділом підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної. На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (металургійна, хімічна, текстильна промисловість) використовується комбінатська виробнича структура. Її основу становлять підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун, сталь, прокат). 2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну, предметну та змішану виробничі структури. Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства). Технологічна структура використовується переважно на підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклатурою продукції. Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметну структуру виробництва поширено на підприємствах великосерійного й масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами продукції. Проте на практиці є дуже мало підприємств, де всі цехи спеціалізовано тільки технологічно або тільки предметно. Переважна більшість підприємств використовує змішану виробничу структуру, коли частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту — предметно. 3. Залежно від наявності основних і допоміжних процесів розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину. Підприємства зі спеціалізованою структурою поділяють на: — підприємства механоскладального типу, які отримують заготівки від інших підприємств; — підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей, вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприємствах; — підприємства заготовочного типу, що спеціалізуються на виробництві заготівок; — підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей. Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства. Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів. Так, конструкція виробу передбачає певні технологічні процеси його виготовлення, певну їхню послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначатиме й перелік виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її реалізують, та передбачає більш розгалужену систему зв’язків між ними. Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. З розвитком і поглибленням спеціалізації зменшується кількість виробничих підрозділів підприємства, спрощується його структура. Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша його структура. Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження. Наприклад, підприємства розміщені у віддалених від промислових центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких підприємств характерна розвинута виробнича структура. До складу будь-якого підприємства входять не тільки виробничі підрозділи, а й відділи апарату управління, заклади культурно-побутового призначення тощо. Тому поряд з виробничою існує так звана загальна структура підприємства. Загальну структуру створює сукупність усіх виробничих, невиробничих та управлінських підрозділів підприємства. Типову загальну структуру промислового підприємства зображено на рис. 1.5. Рис. 1.5. Типова загальна структура промислового підприємства. Підприємство очолює директор. Він здійснює керівництво підприємством у цілому, тобто репрезентує підприємство в будь-яких організаціях, розпоряджається в межах чинного законодавства його майном, укладає договори, відкриває в банках розрахункові рахунки тощо. Першим заступником директора є головний інженер. Він керує науково-дослідними та експериментальними роботами, безпосередньо відповідає за вдосконалення техніки і технології виробництва. До його обов’язків входить також технічна підготовка та обслуговування виробництва, розробка заходів для підвищення якості продукції й дотримання технологічної дисципліни. Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст (заступник директора з питань економіки). Він відповідає за організацію планової роботи на підприємстві. Підпорядковані йому відділи здійснюють контроль за виконанням планових завдань, проводять аналіз діяльності підприємства. У його компетенції є також питання фінансів, організації праці та заробітної плати. Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання планів підприємства; з цією метою начальник виробництва та підпорядкований йому виробничий відділ розробляють оперативні плани випуску продукції для кожного цеху, забезпечують ритмічну роботу з їхнього виконання, здійснюють контроль і регулювання перебігу виробничого процесу. Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва покладено на заступника директора з комерційних питань. Заступник директора з кадрових соціальних питань відповідає за реалізацію кадрової політики підприємства. Він зокрема займається питаннями відбору персоналу, його професійної орієнтації та соціальної адаптації, навчання, підвищення на посаді, переведення, звільнення. Крім того, йому підпорядковано служби, що задовольняють соціальні потреби персоналу підприємства. Кілька підрозділів апарату управління підприємства підпорядковано безпосередньо директору. Облік виробництва, контроль за використанням засобів і дотриманням фінансової дисципліни, складання балансів, розрахунки з робітниками та службовцями здійснює бухгалтерія. Функції контролю якості продукції, запобігання браку, розробки і впровадження систем управління якістю покладено на незалежний від будь-якого заступника директора відділ технічного контролю. Реалізацією діловодства на підприємстві, тобто приймання вхідної документації, її реєстрацію, облік, розподіл, організацію внутрішнього документообігу, відправлення та зберігання документів забезпечує канцелярія. Директору підприємства також безпосередньо підпорядковано начальників цехів, які здійснюють технічне та господарське керівництво відповідним цехом. До складу апарату управління цеху входить заступник начальника цеху з підготовки виробництва. Він займається питаннями розробки технологічних процесів, забезпечує дільниці необхідною документацією та оснасткою. Помічник начальника цеху з виробництва здійснює оперативне керівництво виробничими процесами. Механік цеху організує ремонт устаткування та нагляд за його експлуатацією. Економічну роботу в межах цеху очолює економіст, а питаннями нормування та оплати праці займається нормувальник. Начальник цеху здійснює управління виробництвом за допомогою майстрів виробничих дільниць, які вже безпосередньо або за допомогою бригадирів організують працю виконавців.

Похожие записи