РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

“Капітал. Виробничі фонди

і нематеріальні ресурси”

Виробничі фонди підприємства.

Відмітні ознаки основних і оборотних фондів.

Виготовлення продукції (виконання робота, надання послуг)
здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів
виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим змістом складають
виробничі фонди підприємства, всю сукупність яких за властивими їм
ознаками поділяють на основні та оборотні.

Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не
можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома
обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими
фондами лише з моменту їх безпосереднього використання у виробничих
фондів складає найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків)
національного багатства країни. Основні фонди визначають характер
матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її
розвитку. Зростання і вдосконалення засобів праці забезпечують
безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці
виробничого персоналу.

Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною основних фондів,
складають матеріальну основу виробничої потужності підприємства.
Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію виготовлюваної
продукції (сировина, конструкційні матеріали), створюють матеріальні
умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого
устаткування (паливо, енергія), збереження і транспортування
сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали ~ мастила, фарби
тощо; тара).

Кожне підприємство володіє іншим майном (матеріальними цінностями)
переважно невиробничого призначення. Зокрема до основних фондів
відносять також житлові будинки, будівлі дитячих садків і ясел,
поліклінік, їдалень, будинки відпочинку, профілакторії, палаци культури,
спортивні споруди та інші об’єкти культурно-побутового призначення.
Існуюча система обліку і статистики зараховує такі об’єкти на баланс
підприємства під умовною назвою невиробничих основних фондів. Це
некоректно з огляду економічної теорії, оскільки суперечить економічній
природі і сутності основних фондів взагалі. Тому подібні об’єкти
підприємств довготермінового користування слід вважати майном суто
соціального призначення або об’єктами соціальної інфраструктури.

В умовах роздержавлення власності та розвитку ринкових відносин в
економну урізноманітнення і збільшення обсягу майна соціального
призначення стає нагальною потребою кожного підприємства. В народному
господарстві України вартість об’єктів соціальної інфраструктури
становить приблизно третину, а на підприємствах різних галузей
виробничої сфери коливається в межах 10-20 відсотків від загального
обсягу майна і має тенденцію до відносного зростання.

1.3. Відтворення основних виробничих фондів.

Знос основних виробничих фондів та методи його оцінки.

Просте і розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається у
безперервному процесі здійснення взаємозв’язаних різних його форм —
ремонту, модернізації та заміни/ окремих елементів засобів праці;
технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих цехів,
виробництв і підприємств в цілому, а також спорудження нових аналогічних
виробничих об’єктів. При цьому необхідною передумовою
нормального перебігу

У сільському господарстві робоча та продуктивна худоба, довгорічні
насадження виокремлюються у самостійні види основних фондів, в інших
галузях виробничої сфери відносяться до виду відтворювальних процесів
слугують постійні облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизація
основних фондів.

Спрацювання і старіння. Основні фонди протягом свого тривалого
функціонування зазнають фізичного (матеріального) і
економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним) спрацюванням основних виробничих фондів
розуміють явище втрачання ними своїх первісних
техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить
до поступового зменшення їх реальної вартості — економічного
спрацювання. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних
фондів впливають їх надійність та довговічність, рівень екстенсивного і
інтенсивного використання, особливості технологічних процесів,
якість технічного догляду і ремонтного обслуговування,
кваліфікація робітників та інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування)
можна поділити умовно на дві частини — одну його частину періодично
усувають шляхом проведення ремонтів, а другу таким чином усунути
неможливо. З часом воно поступово накопичується і зумовлює такий
технічний стан того або іншого засобу праці, коли подальше використання
його у виробництві стає неможливим, тобто настає момент повного
фізичного спрацювання, яке вимагає заміни такого знаряддя праці новим
екземпляром аналогічного призначення. У зв’язку з цим виокремлюють
усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне
спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна
визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації
(шляхом зіставлення фактичної і нормативної величин з урахуванням
ліквідаційної вартості); 2) за даними обстеження технічного стану
відносної величини економічного спрацювання, тобто відношення їх
вартості, перенесеної на вартість виготовлюваної продукції, до загальної
балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення
діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під
впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується
втрачанням засобами праці своєї споживної вартості внаслідок
удосконалення застосовуваних та створення нових засобів виробництва,
впровадження принципово нової технології, старіння вироблюваної
продукції. Старіння властиве перш за все знаряддям праці та транспортним
засобам, зв’язане з реальними економічними збитками для підприємств, що
експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи іншого засобу праці можна
визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника) Ктес
розраховуваного за формулою

де b0, В1 — повна вартість (ціна) застосовуваного і нового засобу праці;
По, П1 — відповідно продуктивність тих же засобів праці або
витрати на їх експлуатаційне обслуговування (інший
пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень
техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага
знарядь праці, що експлуатуються понад 10, 15 або 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці
можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми
відтворення. Між окремими видами спрацювання і старіння засобів праці та
формами їх відшкодування існує певний взаємозв’язок

Амортизація. Безперервний процес виробництва вимагає постійного
відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів.
Необхідною умовою відновлення засобів праці у натурі є їх відшкодування
у вартісній формі, яке здійснюється через амортизацію. Амортизація
основних фондів — це процес перенесення авансової раніше вартості усіх
видів засобів праці на вартість виготовлюваної продукції з метою її
повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне
підприємство справляє амортизаційні відрахунки, тобто певних сум
грошей відповідно до розмірів фізичного спрацювання і
техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до
собівартості продукції, реалізують при продажу товарів, а потім
накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що слугує
відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування справляють за певними нормами, які
характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової
вартості основних фондів. Розрахунки норм амортизаційних відрахувань
на повне відновлення (реновацію) основних фондів здійснюютіь
централізовано за формулою

де Ф — балансова (первісна чи відновна) вартість основних фондів; Л —
ліквідаційна вартість основних фондів; Ап — амортизаційний період
(нормативний строк функціонування) основних фондів.

При встановленні норм амортизаційних відрахувань слід виходити з
економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці,
необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних
фондів і врахування техніко-економічного їх старіння.

При цьому найбільш складним є правильне визначення тривалості
амортизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних
видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох
впливаючих факторів, зокрема загальної фізичної довговічності і
економічності капітального ремонту засобів праці, умов їх експлуатації,
строків настання техніко-економічного старіння, можливих темпів
оновлення, доцільності застосування методу прискореної амортизації
тощо.

В міру розвитку техніки, удосконалення технології і організації
виробництва змінюються тривалість та характер використання окремих видів
основних фондів, виникає об’єктивна необхідність скорочення нормативних
строків їх функціонування. У зв’язку з цим норми амортизаційних
відрахувань періодично переглядають, уточнюють. Можливі розробка і
запровадження нових норм амортизаційних відрахувань або ж лише
коефіцієнтів зміни (збільшення, зменшення) діючих норм.

Забезпечення нормального відтворення основних фондів вимагає
правильного нарахування амортизації за встановленими нормами.
Щорічну суму амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів
обчислюють шляхом множення середньорічної вартості їх на відповідні
норми амортизації і поправочні коефіцієнти до них, що враховують
конкретні умови експлуатації окремих видів яасобів праці. Середньорічна
вартість кожного виду основних фондів визначається шляхом додавання до
вартості на початок розрахункового року різниці між
середньорічними величинами введення в дію нових і вибуття діючих
елементів засобів праці. Середньорічне введення (вибуття) визначають
за результатом перемноження абсолютного його розміру і коефіцієнта
функціонування протягом розрахункового року засобів праці, що будуть
введені в дію і вибудуть, тобто відношення кількості місяців
експлуатації до числа 12.

В промисловості та інших галузях народного господарства існує
певний порядок нарахування амортизації, якого слід дотримуватись
на всіх підприємствах. Амортизації підлягають усі основні виробничі
фонди, за винятком законсервованих елементів засобів праці.
Амортизаційні відрахування на реновацію основних фондів повинні
справлятись впродовж часу, достатнього для відшкодування повної їх
вартості (з урахуванням ліквідаційної вартості). З огляду на це
існуючу на підприємствах практику нарахування амортизації протягом
фактичного строку експлуатації основних фондів треба вважати економічно
не виправданою.

Сутність капіталу

Капітал, як будь-яка економічна категоріяя, має свій речовий зміст і
суспільну форму. У їх діалектичній єдності розкривається глибинна
сутність цієї категорії. За такого підходу капітал – не просто засоби
виробництва, гроші, а виробниче відношення, за якого знаряддя праці,
певні матеріальні блага, мінові вартості служать знаряддям експлуатації,
привласненням частини чужої неоплаченої праці.

Історичними передумовами виникнення капіталізму були товарне виробництво
і розвинений товарний обіг.

В простому товарному виробництві обіг грошей відбувається за формулою Т
– Г – Т, яка називається загальною формулою капіталу. На перший погляд
купівля і продаж товарів – беззмістовне заняття бізнесмена. Це було б
так, якби він купив товари на 3000 доларів, а потім продав і отримав ті
ж 3000 доларів. Насправді ж власник грошей пускає їх в обіг для того,
щоб через певний час о нього повернулася більша сума грошей, ніж їх було
витрачено. Тому загальна формула капіталу може мати такий вигляд: Г – Т
— ГІ, де ГІ = Г + ( Г. Тобто авансована сума повертається до її
власниика з певним приростом. Цей приріст або надлишок грошей
називається додатковою вартістю. Вона позначається латинською буквою m.

Рушійним мотивом обігу грошей як капіталу є збільшення їх авансованої
суми або привласнення підприємцем додаткової вартості. Останнє стає
можливим тоді, коли гроші знову і знову надходять в обіг і кожного разу
приносять додаткову вартість. Вартість при цьому набуває магічної
здатності створювати більшу вартість. Отже, капітал – це вартість, яка
приносить власнику грошей додаткову вартість.

Загальна формула капіталу містить у собі певну суперечність. Її суть
полягає у тому, що капітал не може виникнути з обігу і одночасно поза
обігом. Він повинен виникнути в обігові і одночасно не в обігові. За цих
умов підприємцю необхідно купувати товари за вартістю, реалізовувати їх
за вартістю і одержувати грошей більше, ніж він витратив. Для того, щоб
розв’язати цю суперечність, необхідно з’ясувати виникнення додаткової
вартості на основі дії закону вартості, не порушуючи його вимог. Тому
необхідно проаналізувати соціально-економічний зміст таких елементів
загальної формули капіталу, як гроші і товар.

Капітал – це само зростаючі гроші. Гроші самі по собі не є капіталом,
вони можуть перетворюватися в капітал. Вони перетворюються в капітал,
коли знаходяться на ринку продавця робочої сили і авансуються на її
придбання.

Відомо, що товар має дві властивості – споживну вартість і вартість.
Оскільки вартість товару є уречевлена в ньому суспільно необхідна праця,
то вона не може бути джерелом додаткової вартості. Джерело додаткової
вартості слід шукати в споживній вартості того товару, який придбає
підприємець на ринку. Для цього йому необхідно знайти на ринку такий
специфічний товар, споживання якого створювало б вартість більшу, ніж
його власна. Таким товаром є робоча сила. Отже, головною умовою
перетворення грошей в капітал є перетворення робочої сили в товар,
предмет купівлі-продажу.

Щоб перетворити звичайні грошові знаки на капітал потрібно:

По-перше, виробник повинен вступити у зносини з іншими виробниками з
приводу купівлі засобів виробництва.

По-друге, якщо його наявного капіталу не достатньо для організації
ефективного виробництва, йому доведеться звертатися до кредитних
установ, щоб взяти необхідну суму грошей у борг.

По-третє, він повинен найняти необхідну кількість працівників, щоб
забезпечити ефективне функціонування засобів виробництва, якщо цього
потребують обсяги виробництва.

Отже, перетворюючи свої гроші в капітал, виробник повинен вступити в
економічні стосунки з підприємствами, що виробляють необхідні товари і
послуги, та з індивідами, що в силу певних причин отримують засоби для
існування не за допомогою власної підприємницької діяльності, а шляхом
найму за гроші.

Таким чином, капітал – це категорія, що виражає не стільки технічні чи
організаційні відносини, скільки соціально-економічні, тобто капітал як
такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов. Такими
умовами є:

1) високорозвинені товарне виробництво і обіг;

2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте
збагачення;

3) зосередження у частини господарюючих агентів значної частки засобів
виробництва, тобто певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;

4) відсутність власних засобів виробництва у частини господарюючих
агентів, що змушує їх найматися.

Форми капіталу

Форм капіталу багато, тому, що він постійно змінює свою форму. Капітал
виступає то у формі певної суми грошей, то у формі засобів виробництва,
то у формі засобів існування найманих робітників, то у формі готової
продукції на складі, то, врешті у формі товарів, готових на продаж у яку
б форму капітал не прибирався, він завжди є засобом експлуатації,
засобом виробництва його власником додаткової вартості.

У процесі збільшення вартості бере участь весь капітал, однак, бере
різну участь. Засоби виробництва виступають лише засобами застосування
робочої сили і матеріалізації праці найманої робочої сили. Їх вартість
лише переноситься на вироблюваний товар, залишаючи його вартість
незмінною, постійною. Та частина капіталу, яка перетворюється у засоби
виробництва, — постійний капітал. К. Маркс назвав їх так і позначив
буквою “c” (від початкової букви латинського слова c o n s t a n t –
“постійний”). Постійний капітал бере участь у процесі праці своїм
речовим змістом, виступає при цьому фактором виробництва, споживання
вартостей, але не бере участі у процесі збільшення вартостей, а
відповідно не створў додаткової вартості.

Інша частина затрат капіталіста, яка авансується на придбання робочої
сили і яка змінює свою вартість у процесі виробництва, має назву
змінного капіталу V (“various – “змінний”). Лише він збільшує первісну
вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює
надлишок понад ввласну вартість, тобто додаткову вартість.

Змінний капітал у процесі виробництва набуває форми робочої сили. Вона
не лише створює працею споживні вартості, а й зберігає вартості спожитих
засобів виробництва, переносить їх на продукт як складові частини його
вартості. Отже, вирішення проблеми джерела зростання капіталу є робоча
сила. Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар
на основі його вартості, що становить основу заробітної плати.
Споживання цього товару відбувається у процесі виробництва, і тому
вартість, що її створює виробник завдяки абстрактному характеру своєї
праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у
вигляді платні. Інакше підприємцю немає сенсу наймати робітника. Отже,
вартість, створена робочою силою, повинна бути більшою, ніж вартість
самої робочої сили.

Місячна вартість робочої сили, необхідної для виробництва певних
елементів комп’ютерів, становитиме 60 тис. г. о., але чистий дохід
становить 130 тис. г. о. Це означає, що робітник отримує за свою працю
не повну вартість продукту, створеного ним, а лише певну частину,
величина якої в цілому достатня для відтворення працівника як такого.
Цей надлишок над вартістю робочої сили К. Маркс назвав додатковою
вартістю. Виходячи з цього, структура вартості товару, що вироблений за
умов застосування найманої праці, буде такою:

W = C + V + m,

де W – вартість товару;

С – вартість постійного капіталу, перенесена на продукт;

V – вартість змінного капіталу;

m – додаткова вартість.

Висновок про те, що нову вартість в цілому і додаткову зокрема створює
робоча сила, а засоби виробництва лиш переносять свою вартість на
продукт, не означає, що постійний капітал не відіграє ніякої ролі у
виробництві додаткової вартості. Тому, що процес праці неможливий без
знарядь і предметів праці, отже, і виробництво вартості і додаткової
вартості без них неможливе. І навпаки, без живої праці, носієм якої є
робоча сила, засоби виробництва не можуть функціонувати.

Оскільки додаткова вартість створюється робочою силою,, то ступінь
зростання капіталу слід вимірювати відношенням додаткової вартості до
змінного капіталу:

mІ = m / V,

де mI — норма додаткової вартості;

m – додаткова вартість;

V – змінний капітал.

Норма додаткової вартості – це відсоткове відношення додаткової вартості
до змінного капіталу.

Поряд з торгівлею товарами в капіталістичному суспільстві торгують і
грішми. Бо гроші тут крім споживної вартості, яку вони мають як гроші,
набувають додаткову споживну вартість – приносять дохід, функціонують як
капітал. Цей дохід – це процент. У функціональних капіталістів дуже
часто з’являються вільні гроші. З іншого боку, у капіталістів та інших
громадян суспільства часто виникає тимчасова потреба в грошах. Тому
тимчасово вільні кошти надаються у тимчасове користування. Це позичковий
капітал. Позичковий капітал – це грошовий капітал, який надається його
власником у користування інших підприємств з метою одержання прибутку у
вигляді позичкового процента. Як особлива форма грошового капіталу, він
без будь-якого опосередковую чого руху зростається з грішми. Отже, він
функціонує одночасно і як гроші, і як капітал.

Перетворення грошей у позичковий капітал означає, що гроші починають
виступати як особливий товар, який здатний приносити прибуток. Джерелом
є амортизаційні відрахування, частина оборотного капіталу, заощадження
населення. Позичковий капітал виступає у двох формах – як
капітал-власність і як капітал-функція. Грошові засоби населення
акумулюють банки і строкові товариства. Капітал, що приносить процент –
це капітал-власність. Власник грошового капіталу не вкладає ці гроші у
дію, а надає їх у позику функціонуючому підприємству. Він відчужує
гроші-товар на відновлений строк, на закупівлю якого власник отримує
свої гроші з процентом.

Капітал-функція – це позичений капітал, що використовується у
виробництві, торгівлі, будівництві і приносить прибуток у формі
підприємницького доходу. Ціною позиченого капіталу є процент.
Функціональний капіталіст застосовує позичений капітал в діло і отримує
середній прибуток – нехай 16 %. З них він заплатить власнику грошей де
позичковий процент (нехай 8 %), а інші 8 % утворюють підприємницький
дохід. Виходить, що капітал-власність реалізується в проценті, а
капітал-функція – в підприємницькому доході. Отже, через те, що в
зрілому капіталістичному суспільстві в кожному індивідуальному капіталі
постійно переплітаються власні і позичені капітали, весь суспільний
капітал розглядається як капітал-власність і капітал-функція.

Нематеріальні ресурси — це  складова частина потенціалу підприємства, що
приносить економічну вигоду впродовж відносно тривалого періоду. Для
нематеріальних ресурсів характерна відсутність матеріальної основи
отримання прибутків та невизначеність розмірів    прибутку, що буде
отриманий.

Нематеріальні активи – це немонетарні активи, які не мають матеріальної
форми та контролюються підприємством з метою використання протягом
періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він
перевищує один рік У для виробництва, торгівлі, для адміністративних
потреб чи надання в оренду іншим юридичним або фізичним особам.
Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи №
242 від 18.10.99 р. визначає методологію обліку нематеріальних активів,
придбаних чи створених підприємством, яка включає:

порядок їх визначення та оцінки;

нарахування їх амортизації;

списання з балансу;

розкриття інформації.

Положення цього стандарту застосовуються підприємствами, організаціями,
установами та іншими юридичними особами всіх форм власності.

Витрати, пов’язані із створенням чи придбанням нематеріального активу,
які були відображені як витрати звітного періоду, не підлягають у
наступні звітні періоди визнанню як актив.

Не визнаються як актив, а завжди відображаються у складі витрат звітного
періоду:

витрати на рекламу;

витрати на підготовку і перепідготовку кадрів;

витрати на створення підприємства та підготовку його основної діяльності
(організаційні витрати);

витрати на підвищення ділової репутації підприємства (гудвіл), вартість
видань.

Нематеріальний актив визнається як актив, якщо:

існує ймовірність отримання у майбутньому економічних вигод
підприємством внаслідок його використання;

його оцінка може бути достовірно визначена. Надходження і оприбуткування
будь-якого об’єкта нематеріальних активів на підприємстві мають
підтверджуватися відповідними первинними документами, в яких наводяться
детальна характеристика об’єкта, його первісна вартість. термін
корисного використання, норми зносу (амортизації). місце, де буде
використовуватися об’єкт. До нематеріальних активів належать:

Об’єкти права інтелектуальної власності:

Право власності на винахід. Документ, що підтверджує право власності.
Патент.

Право власності на промисловий зразок. Патент.

Право власності на корисну модель. Патент.

Право власності на сорт рослин. Патент.

Право власності на товари і послуги. Свідоцтво.

Право власності на програми для ЕОМ. Це право на публікацію,
відтворення, розповсюдження та інші дії по введенню до господарського
обігу сукупності даних і команд, призначених для функціонування ЕОМ та
інших комп’ютерних устаткувань, з метою одержання визначених
результатів.

Право власності на науково-технічну інформацію, тобто результати
науково-технічних, виробничих робіт та іншої науково-технічної
діяльності, яка забезпечує їх відтворення, використання й
розповсюдження.

Право власності на фірмову назву. Чинним законодавством визначаються
права й обов’язки суб’єктів господарської діяльності, пов’язані з
використанням фірмових назв, виробничих марок і товарних знаків, що
належать до нематеріальних активів.

Право власності на базу даних. Право на публікацію, відтворення,
розповсюдження та інші дії з введення до господарського обігу сукупності
даних (статей, розрахунків тощо), систематизованих для пошуку та обробки
за допомогою ЕОМ, тощо.

Об’єкти права користування природними ресурсами:

Право користування надрами землі, а також розробка корисних копалин.

Право користування земельною ділянкою, а також право оренди земельної
ділянки.

Право на користування геологічною та іншою інформацією про природне
середовище.

Право на користування водними, біологічними та іншими ресурсами, які
впливають на рівень екологічної безпеки підприємств, населених пунктів,
регіонів тощо.

Об’єкти права користування економічними, організаційними та іншими
вигодами, такими, як право на використання економічних та інших
привілеїв, монопольні позиції на ринку виробництва товарів і надання
послуг, гудвіл тощо. Права підтверджуються відповідними документами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Закон України “Про підприємства в Україні” // Галицькі контракти. –1998.
–№3.

Основні положення про склад витрат виробництва на підприємствах і
організаціях // Галицькі контракти. –1994. –№12.

Положення про порядок віднесення амортизаційних відрахувань на витрати
виробництва (обігу) // Разом. –1996. –№32.

Економіка підприємств / за ред. Покропивного С.Ф. –К.: Хвиля-Прес. –1995
р.

Економіка підприємства / Під ред. Вихруща В. П. – Тернопіль. –1995 р.

PAGE

PAGE 12

Похожие записи