Реферат на тему:

Ергономічний підхід до раціоналізації трудової діяльності

У зв’язку з переходом до комплексної автоматизації виробництва
підвищується значення людини як суб’єкта праці та управління. Людина
несе відповідальність за ефективну роботу всієї технічної системи:
помилка може призвести до надто тяжких наслідків.

Ергономіка займається комплексним вивченням та проектуванням трудової
діяльності з метою оптимізації знарядь, умов та процесу праці, а також
професійної майстерності. Предметом її вивчення є трудова діяльність, а
об’єктом дослідження — система «людина — виробниче середовище”.

Ергономіка належить до таких наук, які розрізняють за предметом та
специфічним збігом методів, застосовуваних ними. Вона значною мірою
використовує методи дослідження психології, фізіології та гігієні праці.
Проблема полягає в координації різних методологічних прийомів при
розв’язанні будь-якого ергономічного завдання, у наступному узагальненні
та синтезуванні отриманих за їх допомогою результатів. У деяких випадках
цей процес спричинює створення нових методів дослідження в ергономіці,
які відрізняються від методів дисциплін, на основі яких вона виникла.

Термін “ергономіка” був прийнятий в Англії у 1949 p., коли група
англійських учених започаткувала Ергономічне дослідницьке товариство.
Ергономічний підхід до вивчення трудової діяльності не дублює
дослідження, що проводяться в галузі психології, фізіології і гігієни
праці, а спирається на них та доповнює їх.

При вдосконаленні трудових процесів необхідно передусім забезпечити
вимоги фізіології праці — економію не тільки часу, а й нервової енергії
та фізичних зусиль, тобто того, що сприятиме зниженню втоми.

Проектування раціональних трудових процесів є важливим напрямом
удосконалення організації праці та підвищення її продуктивності. Під
трудовим процесом розуміють сукупність дій працівника, спрямованих на
створення певного виду продукції або надання послуги. Основним елементом
трудового процесу є операція. Під операцією розуміють закінчений
виробничий процес з обробки предмета

праці на одному робочому місці. Сукупність трудових рухів, які
виконуються без перерви одним чи кількома робочими органами працівника,
називають трудовою дією. Сукупність трудових дій, поєднаних одним
цільовим призначенням, називають трудовим прийомом.

Важливою умовою проектування раціональних трудових процесів є визначення
кількості і структури операцій, з яких складається процес праці, залежно
від його рівня механізації, технології, спеціалізації і поділу.
Проектування і раціоналізація власне трудових операцій полягає не у
механічному поєднанні елементарних трудових рухів і дій з метою
скорочення часу на їх виконання, а у злитті їх в єдину систему за
законами виробничої доцільності.

Доведено, що мінімізація часу на виконання трудових рухів не завжди
доцільна, оскільки часто призводить до невиправданого збільшення
трудових витрат працівника і зрештою до зниження ефективності праці.
Таким чином, саме раціоналізація покладена в основу трудових операцій і
процесів.

Кожний трудовий рух може бути охарактеризований у механічному,
психологічному і фізіологічному аспектах.

З механічного погляду рухи характеризуються траєкторією, швидкістю,
темпом, силою. Ці показники вирізняються великою варіантністю залежно
від характеру трудового процесу. Так, траєкторія рухів у лічильника
точних приладів мінімальна, у коваля — максимальна.

З погляду психології трудові рухи класифікують залежно від мети, яка
досягається в результаті їх виконання:

• основні — мінімально необхідні для досягнення мети трудової
діяльності;

• коригуючі — уточнюють основні рухи;

• додаткові — не стосуються основного завдання, але необхідні у зв’язку
з побічними факторами;

• аварійні — додаткові, необхідні для ліквідації аварійної ситуації,
дуже важливі;

• зайві — заважають виконанню попередніх чотирьох груп рухів у
досягненні мети.

З погляду фізіології трудовий рух є руховим умовним рефлексом, а трудова
операція як сукупність рухів і дій є системою умовних рефлексів —
динамічним робочим стереотипом. Рухова дія — це сукупність пов’язаних
компонентів рухових реакцій, що потребують динамічних і статичних
зусиль.

Рухи окремих частин тіла людини характеризуються певними швидкісними
параметрами, тобто для кожної групи м’язів є свій оптимум швидкості та
величина зусиль, що дає найбільший трудовий ефект.

Недовантаження м’язів, як і перевантаження, негативно впливає на
функціонування рухового апарату людини. Швидкість рухів залежить від
силових резервів організму, тривалості та їх характеру, а також від
напряму та траєкторії. Швидкість горизонтальних рухів більша, ніж
вертикальних.

Важливими характеристиками рухів є їх ритм і темп. Під ритмом розуміють
закономірне чергування в часі окремих рухів і пауз між ними. Темп —
кількість окремих рухів за одиницю часу.

Витрати енергії на виконання рухів у різних площинах і різними ланками
рухового апарату неоднакові. Точність рухів найбільша в оптимальній
зоні. Тому рухи необхідно обмежувати у просторі, щоб вони виконувалися у
межах поля зору та оптимальної фізіологічної рухливості кінцівок.
Економічність трудових рухів досягається за рахунок симетричного
розміщення рук і ніг працівника відносно вертикальної осі тіла. Будь-яке
зміщення траєкторії рухів потребує додаткового напруження м’язів для
підтримання робочої пози.

Таким чином, фізіологічними принципами раціоналізації трудових рухів є:

• правильне використання активних і пасивних сил;

• плавність рухів;

• безперервність рухів;

• овальність траєкторії рухомих ланок;

• помірний діапазон рухів;

• поєднання роботи обох рук;

• виключення зайвих рухів, економія рухів;

• ритмічність;

• обмеження статичних навантажень;

• рівномірний розподіл навантажень на аналізатори.

Фізіологічні принципи раціоналізації трудових рухів лежать в основі
проектування раціональних трудових процесів, операцій та прийомів. Для
цього вибирають робочу позу, яка відповідає характеру виконуваної
роботи, вимогам фізіології і антропометричним даним працівника,
визначається стійкість положення стоячи і сидячи, нахили і повороти
корпусу і голови, статичні напруження.

Будь-яка робоча поза людини є такою формою фізіологічної активності, яку
О. О. Ухтомський назвав оперативним спокоєм. На практиці це означає, що
стабільність і стійкість пози пов’язані не з нульовою активністю
організму, а з готовністю до термінової, ефективної, завчасно
запланованої робочої дії. У процесі виробничої діяльності були емпірично
знайдені такі робочі пози, які найкраще відповідають мобілізації уваги
та м’язової сили для розв’язання визначених трудових завдань. Виробнича
доцільність робочої пози визначається специфікою виробничого процесу та
технікою, пристосованою до нього, а фізіологічна раціональність —
фізіологічними умовами. Найважливіші з них:

• зручність для розвитку необхідних для роботи м’язових зусиль;

• зручність для виконання точних і швидких дій руками;

• мінімальні витрати енергії;

• максимальна виробнича результативність рухів. Основними вимогами
раціоналізації робочих поз є:

• забезпечення вільних маніпуляцій;

• зручне розташування органів управління обладнанням;

• раціональний процес трудових рухів;

• забезпечення вимог фізіології праці.

Зміст комплексу заходів з раціоналізації робочих поз залежить від
конкретного робочого місця та змісту трудового процесу. Розрізняють такі
робочі пози: стоячи та сидячи.

Робота сидячи потребує меншого напруження м’язів, зменшує гідростатичний
тиск, отже, створює менше навантаження на серцево-судинну систему.

Виконання роботи сидячи створює сприятливі умови для високої точності
робочих рухів. Крім того, це положення не дає змоги розвинути велику
силу м’язів — маса переміщуваного вантажу не повинна перевищувати 5 кг.

Положення стоячи порівняно з положенням сидячи викликає напруження
більшості м’язів, потребує додаткових витрат енергії (на 10 відсотків),
ускладнює кровообіг. Робота м’язів спрямована на утримання центра ваги,
який переміщується під впливом руху, а також розташування окремих
ділянок тіла, оскільки їхні центри ваги не співпадають з центром ваги
тіла.

Водночас кожна з робочих поз має свої переваги. Так, робоча поза стоячи
забезпечує працівникові максимальний огляд робочої зони пересування,
можливість робити великі м’язові зусилля. У позі сидячи забезпечується
найбільша точність і швидкість рухів.

Раціональним є чергування робочих поз. Для працівників розумової праці
можна рекомендувати працювати більш тривалий час стоячи, періодично
використовуючи стілець для відпочинку. Для працівників, що виконують
легкі ручні операції, бажано організовувати роботу в основному сидячи,
чергуючи її з нетривалими періодами роботи стоячи.

Важливе значення для високої продуктивності праці людини має
раціоналізація робочого місця. Під робочим місцем розуміють частину
виробничої площі, оснащену всім необхідним для виконання певного
завдання. У проектуванні та організації робочого місця мають брати
участь фізіологи праці, технологи, психологи, гігієністи праці та інші
допоміжні служби.

Основні вимоги до організації робочого місця:

• на робочому місці постійно має бути все необхідне для безперервної та
високопродуктивної роботи;

• територія робочого місця має бути такою, щоб працюючий у нормальних
умовах виробничого процесу не робив жодного зайвого руху і у той самий
час був вільний в кожному виробничо необхідному русі;

• для економії часу та зусиль працівника кожний елемент оснащення
робочого місця має бути розташований на місці його безпосереднього
застосування;

• кожний елемент робочого місця має бути раціонально розташований
відносно інших елементів та працюючого, щоб він міг будь-коли легко
дістати будь-яке знаряддя;

• точка функціонування та лінії руху працівника мають бути визначені
ретельно, з урахуванням умов економії часу, зусиль і вимог фізіології
праці.

Удосконалення робочого місця здійснюється на основі антропометричних
даних, даних біомеханіки та даних про перебіг психофізіологічних
процесів на основі відчуття комфорту. Детальніше ці питання вивчають у
курсі «Психофізіологія праці», «Організація праці».

Щоб робоче місце було зручним, воно має відповідати антропометричним
даним працюючого. Середні антропометричні дані обчислюють за великою
кількістю вимірювань основних антропометричних показників різних груп
населення. Вони використовуються при конструюванні робочих місць на
виробництві. За антропометричними даними виокремлюють дві основні зони
виконання трудових операцій — максимальну та оптимальну зони досяжності
рук.

Раціональне планування робочого місця має забезпечити найкраще
розміщення знарядь і предметів праці та оргтехніки. Площа робочого місця
має бути такою, щоб працівник не робив зайвих рухів і не відчував
незручності під час виконання роботи.

Робочі зони називають моторним полем, його також потрібно враховувати
при плануванні робочих місць, зважаючи водночас на фізіологію рухів
людини.

Моторне поле — простір робочого місця, в якому здійснюються рухові дії
людини.

Максимальна зона досяжності рук — це частина моторного поля робочого
місця, обмеженого дугами, що описуються максимально витягнутими руками
при русі їх у плечовому суглобі. Оптимальна зона — частина моторного
поля робочого місця, обмеженого дугами, що описуються передпліччями при
рухах у ліктьових суглобах з опорою в точці ліктя і з відносно нерухомим
плечем.

Важливою характеристикою робочого місця є рівень робочої поверхні, на
якій виконуються основні операції. Висота робочої поверхні визначає
робочу позу і зрештою продуктивність праці. При низько розташованій
робочій поверхні працівникові доводиться сильно нахилятися, а при
надмірно високому рівні робочої поверхні — витягувати руки вгору і
підніматися навшпиньки. В обох випадках створюються незручні робочі
пози, які визначають низьку продуктивність праці, значне напруження
м’язів, підвищені енерговитрати тощо.

Оптимальна висота робочої поверхні визначається характером виконуваної
роботи і, зокрема, її складністю та точністю. При роботі стоячи, яка
потребує значних зусиль, висота робочої поверхні має становити 700-800
мм, а при точних роботах — 1200-1300 мм. У зв’язку з тим, що
антропометричні показники коливаються у великих межах, оптимальним є
зміна висоти робочої поверхні. Коли це неможливо, використовують
підставки для ніг (при роботі стоячи) та регулюється висота сидіння (за
умов роботи сидячи).

Особливо точні і делікатні роботи, які потребують напруження зору,
повинні виконуватися сидячи, і тому слід забезпечувати оптимальну висоту
робочої поверхні. Для виконання ручних операцій сидячи без особливого
напруження зору оптимальна висота робочої поверхні від підлоги має
становити 700-750 мм, для точних робіт (монтаж дрібних деталей,
верстатні роботи тощо) — 835-905 мм.

Для сприятливого функціонування органу зору має значення кут сприйняття
зорового сигналу.

Найкраще його сприйняття спостерігається в межах кута доступного зору
простору (до 15°). Об’єкт спостереження в цих умовах сприймається
центральним зором. У цій зоні повинні розташовуватися найважливіші
засоби інформації, які часто використовуються. Відносно сприятливе
сприйняття зорової інформації зберігається в межах кута близько 30°.

Оскільки при роботі сидячи частина передпліччя піднята вгору, а м’язи
верхніх кінцівок і пояса перебувають у стані напруження, слід
передбачити рухомі підлокітники. Для забезпечення зручної пози сидячи і
стоячи має бути досить простору для ніг: при роботі стоячи не менше 150
мм завглибшки і заввишки і 530 мм завширшки, сидячи — не менше 650 мм
завглибшки і заввишки і 500 мм завширшки.

При організації робочого місця для виконання роботи сидячи велике
значення має конструкція сидіння. Робочі стільці залежно від їх
призначення можуть мати різні форми сидіння, спинки, підлокітників.
Проте загальною вимогою до них є висота, яка регулюється (від 380 до 420
мм). Ширина сидіння коливається від 400 до 420 мм, форма сидіння
залежить від характеру роботи. Так, для роботи з клавішними пристроями
робоче сидіння має бути з невеликим нахилом назад. При складальних
роботах з малими фізичними зусиллями доцільнішим є пласке горизонтальне
сидіння. Для водіїв передбачається м’яке сидіння.

До психофізіологічних показників належать також естетичні фактори. Як
свідчить практика, на підприємствах, де проведені заходи з технічної
естетики, значно покращились умови праці, зменшилася кількість випадків
виробничого травматизму у 2-3 рази, а в окремих місцях навіть у 4-5
разів [65]. Тому оцінка рівня естетичної культури виробництва з позицій
охорони праці орієнтує враховувати у планах соціального розвитку
підприємства та у підсумках трудової діяльності наступні характеристики:
естетичний стан території, виробничих приміщень, застосування
функціональних естетичних елементів для запобігання нещасним випадкам, а
також спеціальних засобів естетичного впливу для зняття психічного
напруження (кімнати психологічного розвантаження, лазні-сауни,
гігієнічні душові, молочні бари тощо). Вплив кольору на функції
організму наведено у табл. 5, емоційно-психічний вплив на людину
естетичних елементів оточення — у табл. 6.

Таким чином, ергономічний підхід до раціоналізації трудової діяльності
полягає у комплексному підході, який спирається на дослідження у сфері
психології, фізіології, організації праці, біомеханіки, естетики праці.

Вивчення та раціоналізація професійних поз та рухів потребує знань
різних антропометричних показників, які використовують конструктори та
дизайнери при конструюванні обладнання, пультів управління, параметрів
робочого місця, робочих меблів тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Автономов В. Н. Создание современной техники. Основы теории и практики.
— М.: Машиностроение, 1991.

Агафонов В. Г. Общество: системность, познание и управление. — М.:
Экономика, 1981.

Азгалъдов Г. Г., Райхман Э. П. О квалиметрии. — М.: Изд-во стандартов,
1973

Азгалъдов Г. Г. Квалиметрия: прошлое, настоящее, будущее // Стандарты и
качество. — М., 1994.

Активизация человеческого фактора и эффективности труда. — К: Наук,
думка, 1990.

Алътшуллер Г. С. Творчество как точная наука. — М.: Изд-во стандартов,
1979.

Алътшуллер Г. С. Найти идею: Введение в теорию решения изобретательских
задач. — Новосибирск, 1986.

Амнуэлъ П. Р. Загадка для знатоков. — М., 1988.

Анисимов О. С. Методология: функции, сущность, становление. — М.: РАГС,
1996.

Апанасенко Г. Л. Эволюция биоэнергетики и здоровья человека. — М.:
Петрополис, 1992.

Баев Л. А., Шугуров В. Э. Системный подход к определению инновации //
Современные технологии в социально-экономических системах. — Челябинск:
ЧГТУ, 1995.

Белоусов В. И. Интенсификация изобретательской и рационализаторской
деятельности на предприятии. — Воронеж, 1986.

Бердяев Н. А. О назначении человека. — М.: Республика, 1993.

Бизнес-коммуникации. — СПб.: Питер, 2001.

Богданов А. А. Тектология: всеобщая организационная наука: В 2 кн. — М.:
Экономика, 1989.

Богданов А. А. Очерки организационной науки. — М.: Экономика, 1985.

Боно Эдварде. Рождение новой идеи: о нешаблонном мышлении: Пер. с англ.
— М., 1976.

Буш Г. Я. Рождение изобретательских идей. — Рига, 1976.

Буш Г. Я. Стратегия эвриологии. — Рига, 1986.

Быков В. П. Методическое обеспечение САПР в машиностроении. — М.:
Экономика, 1989.

Веснин В.Р. Практический менеджмент персонала. — М.: Юристъ, 1998.

Похожие записи