Контрольна робота
1.Класифікація підприємств малого бізнесу
Основними організаційно-правовими суб’єктами малого бізнесу є
господарські товариства і суспільства, що функціонують у різних галузях
економіки. Класифікація виділяє такі організаційно-правові форми
суб’єктів малого бізнесу: повні товариства, товариства на вірі
(командитні), обмежене товариство (товариства з обмеженою
відповідальністю), відкриті і закриті акціонерні товариства. Аналізуючи
практику функціонування суб’єктів ринкової економіки в окремих розвитих
країнах, можна привести наступні організаційно-правові форми суб’єктів
малого бізнесу:
Таблиця 1
Основні організаційні форми суб’єктів малого бізнесу
Країна Організаційно-правові форми підприємства
Великобританія Індивідуальне підприємство
Асоційовані власники
Обмежені компанії
Франція Індивідуальне підприємство
Акціонерна компанія
Обмежене товариство
США Одноособове володіння
Товариство
Корпорація
Німеччина Індивідуальна трудова діяльність
Партнерство
Малі акціонерні товариства
Як видно з таблиці, найбільш розповсюдженою організаційною формою малого
бізнесу є індивідуальне підприємство.
Перевагами цієї організаційно-правової форми комерційних організацій є:
повна самостійність, воля й оперативність дій, що не вимагає для
прийняття рішень одержання згоди партнерів;
зацікавленість у завзятій роботі, у ретельному власному контролі над
справами, у прийнятті обміркованих рішень, тому що всі доходи надходять
до єдиного власника підприємства;
конфіденційність діяльності.
Але поряд з достоїнствами цієї організаційної форми їй властиві і
недоліки, яким відносяться:
обмеженість залучення значних фінансових засобів;
повна майнова відповідальність за борги у випадку банкрутства;
недовіра з боку державних установ і великих підприємств;
слабість керування. Звичайно власник є керуючим із усіх питань:
економічним, фінансовим, кадровим і ін. Як правило, власникам не
вистачає професійних знань і досвіду;
труднощі в одержанні кредиту;
високий рівень банкрутства.
А тепер більш докладно зупинимося на характеристиці видів підприємств
малого бізнесу в Україні.
Повним товариством визнається товариство, учасники якого (повні
товариші) відповідно до ув’язненого між ними договором займаються
підприємницькою діяльністю від імені товариства і несуть
відповідальність по його зобов’язаннях своїм майном. Це означає, що якщо
приватна особа ввійшла в товариство на правах одного з засновників, то
випадку банкрутства в нього буде конфісковане все особисте майно, що
виходить за рамки життєво необхідного: картини, меблі, ювелірні вироби і
т.д. Учасниками повного товариства можуть бути фізичні особи,
зареєстровані як індивідуальних підприємців, чи юридичні особи як
комерційні організації. Договір про їхню спільну діяльність у
якій-небудь області вже можна розглядати як утворення такого товариства.
Таким чином, установчим документом повного товариства є установчий
договір, що повинний бути підписаний всіма учасниками повного
товариства. В установчий договір повинні бути включені наступні
обов’язкові зведення:
порядок спільної діяльності по створенню повного товариства;
про розмір, склад, терміни і порядку внесення внесків;
найменування повного товариства і місце його перебування.
Повне товариство повинне мати фірмове найменування, що містить або імена
всіх його учасників і слова «повне товариство», або ім’я одного чи
декількох учасників з додаванням слів « і компанія» і слова «повне
товариство».
Керування повним товариством здійснюється за спільною згодою всіх його
учасників; кожен учасник повного товариства має один голос. Але бувають
випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників, у такому
випадку буде інший порядок визначення кількості голосів його учасників
при прийнятті рішень.
Кожен учасник повного товариства має право діяти від імені товариства,
якщо установчим договором не встановлено, що всі учасники повного
товариства ведуть справи спільно, або ведення справ доручене окремим
учасникам. При спільному веденні справ його учасниками для здійснення
кожної угоди необхідна згода всіх учасників. Якщо ведення справ повного
товариства доручено доручається одному обличчю, то інші учасники для
здійснення угоди повинні мати доручення від імені, на якого було
покладене ведення справ товариства.
Важливою особливістю повного товариства є положення про те, що його
учасники несуть відповідальність своїм майном по зобов’язаннях
товариства, а учасник повного товариства, що не є його засновником,
нарівні з іншими учасниками відповідає по зобов’язаннях, що виникло до
його вступу в повне товариство. У теж час учасник, що вибув з повного
товариства, відповідає по зобов’язаннях, що виникло до моменту його
вибуття, нарівні з учасниками, що залишилися, протягом двох років після
його відходу.
Припинення діяльності повного товариства може бути здійснене шляхом його
чи реорганізації ліквідації відповідно до закону. Повне товариство може
функціонувати, якщо в його складі є хоча б два учасники. Якщо ж у складі
повного товариства залишається один учасник, то повне товариство повинне
бути ліквідоване.
Товариство командитне – модифікована форма повного товариства.
Командитним визнається товариство, у якому поряд з учасниками, що
здійснюють підприємницьку діяльність і відповідають по зобов’язаннях
товариства своїм майном (повними товаришами), мається один чи трохи
учасників, відповідальність яких обмежується їхніми внесками в
суспільство. Такі учасники, що ризикують лише в межах свого внеску, є
зовнішніми учасниками і називаються командистами. Вони не приймають
участі в здійсненні товариством підприємницької діяльності.
Головною особливістю командитного товариства є положення повних
товаришів, що беруть участь у діяльності товариства. Так, усі повні
товариші підписують установчий договір про створення товариства на вірі,
керують їм, несуть відповідальність по його зобов’язаннях усім своїм
майном. Вкладники ж не мають права брати участь у керуванні і веденні
справ товариства на вірі, заперечувати дії повних товаришів по
керуванню. Однак вони несуть обов’язки і мають права, як і повні
товариші в командитному товаристві.
Вкладник має право:
одержувати частина прибутку товариства;
знайомитися з річними звітами і балансами товариства;
по закінченні фінансового року вийти з товариства й одержати свій внесок
у порядку, передбаченому установчим договором;
передати свою частку в складовому чи капіталі її частина іншому чи
вкладнику третьому обличчю.
Учасниками товариства на вірі як повних товаришів можуть бути
індивідуальні чи підприємці комерційні організації, а як вкладників –
громадяни і юридичні особи. Державні органи й органи місцевого
самоврядування не вправі виступати вкладниками товариства на вірі.
Учасник повного товариства не може повним товаришем у товаристві на
вірі, а повний товариш у товаристві на вірі не може бути учасником
повного товариства.
Установчим документом товариства на вірі є установчий договір, що
підписується всіма повними товаришами. Він повинний містити в собі
наступне:
умови про розмір і склад складового капіталу товариства;
про розмір, склад, терміни і порядку внесення внесків;
про сукупний розмір внесків, внесених вкладниками.
Крім того, в установчому договорі повинний бути встановлений порядок
одержання вкладниками частини прибутку, умови одержання вкладниками
свого внеску при виході з товариства, умови розподілу майна між повними
товаришами і вкладниками при ліквідації товариства на вірі після
задоволення вимоги кредиторів, місце перебування товариства на вірі,
фірмове найменування.
Фірмове найменування товариства на вірі повинне містити або імена всіх
повних товаришів і слова «товариство на вірі» чи «командитне
товариство», або ім’я не менш чим одного повного товариша з додаванням
слів «і компанія» і слова «командитне товариство» чи «товариство на
вірі». Наприклад, назви типу «Джонсон-Джонсон і ДО0», і т.п.
Обмежене товариство (товариство з обмеженою відповідальністю) – таке
об’єднання, що формується на основі заздалегідь визначених внесків
пайовиків. Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визнається
суспільство, статутний капітал якого розділений частки визначених
розмірів; учасники такого суспільства не відповідають по його
зобов’язаннях і ризикують лише в межах своїх внесків. У цьому і
складається зміст поняття «обмежена відповідальність».
Засновниками (учасниками) товариства з обмеженою відповідальністю можуть
бути громадяни і юридичні особи. Державні органи й органи місцевого
самоврядування не вправі виступати учасниками ТОВ.
Установчим документом ТОВ є установчий договір, підписаний його
засновниками, і затверджений ними утомившись.
В установчих документах ТОВ повинні визначатися його найменування, місце
перебування, порядок керування; міститися зведення про розмір статутного
капіталу суспільства; про розмір, склад, терміни і порядку внесення ними
внесків, про відповідальність учасників за порушення обов’язків по
внесенню внесків.
В установчому договорі засновники повинні прийняти зобов’язання по
створенню суспільства, визначити порядок спільної діяльності по його
створенню, установити умови передачі суспільству свого майна й участі в
його діяльності, визначити умови і порядок розподілу між учасниками
прибутку і збитків. Учасник ТОВ вправі в будь-який час вийти із
суспільства незалежно від згоди інших його учасників. При цьому йому
повинна бути виплачена вартість майна, що відповідає його частці в
статутному капіталі суспільства.
Фірмове найменування ТОВ повинне містити найменування суспільства і
слова «з обмеженою відповідальністю».
Органами керування ТОВ є загальні збори учасників товариства і
виконавчий орган, що здійснює поточне керівництво діяльністю ТОВ і
підзвітний загальним зборам його учасників.
Акціонерним товариством (АТ) визнається комерційна організація,
статутний капітал якої розділений на визначене число рівних часток –
акцій. Відповідальність членів суспільства, яких називають акціонерами,
обмежується номінальною вартістю придбаних ними акцій.
Більш детальніше про акціонерні товариства та їх фінансову діяльність
буде розглянуто в третьому питанні даної роботи.
Приватне підприємство – це підприємство, що має в одному обличчі і
засновника і власника. Всі інші в ньому є найманими робітниками.
2. Спільні підприємства – системи малого бізнесу
Поняття “спільне підприємство”, то і в економічній, і в юридичній
літературі відсутня термінологічна єдність: можна зустріти використання
визначень “змішане товариство”, “змішана компанія”, “змішана фірма”,
“спільне підприємництво”, а також “підприємство спільного володіння”.
Для спільних підприємств, що використовуються у відносинах “Захід-Захід”
і “Північ-Південь”, найбільш вживані терміни “спільна компанія” або
“змішана компанія”, а також, в останні роки, – “спільне підприємство”
або “джоінт венчур”. Це пов’язано з правовими аспектами питання.
Створення СП на паритетних правах може також бути наслідком правового
регулювання, по якому участь зарубіжного партнера не повинна
перевищувати частку місцевого партнера. У зв’язку з цим можна зазначити,
що місцеві уряди все більше і більше прагнуть до націоналізації
економіки, тому існує тенденція до встановлення більшої частки капіталу
місцевого партнера.
Порушується рівний розподіл капіталу між партнерами, якщо для розвитку
СП необхідні додаткові капіталовкладення, а один з партнерів (звичайно
місцевий) не в стані збільшити частку своїх капіталовкладень з метою
збереження паритету. Така ситуація може призвести і до конфлікту, якщо
більша участь іноземного капіталу заборонена в законодавчому порядку;
Спільні підприємства з моменту свого створення виступають готовими
ланками “сполучення” внутрішньо-господарського механізму країни з
механізмом зовнішньо-економічним, сприяючи формуванню більш відкритої
національної економіки. Сама присутність іноземного партнера створює
постійний конкурентний тиск на спільні підприємства з-за кордону.
Не слід забувати про те, що створення СП представляє собою досить
ефективний спосіб розхитування монополістичних структур, які склалися у
багатьох галузях нашої економіки в умовах командно-адміністративного
господарювання і які виступають однією із серйозних перешкод на шляху
формування повноцінного внутрішнього ринку.
Враховуючи високий організаційно-управлінський рівень, характерний для
більшості іноземних інвесторів, СП можуть здійснювати безпосередній
вплив на формування економічного середовища, сприяти активізації
ринкових відносин і забезпечувати реальну ділову самостійність на
підприємствах. При цьому безпосередня зацікавленість іноземного
співвласнника у ефективній роботі СП, змушує його піклуватися про
застосування адекватних прогресивній системі економічних принципів.
Випуск на СП вискоякісної продукції дозволяє скоротити закупку
аналогічних її видів по імпорту і тим самим дозволяє направити додаткову
кількість вільно-конвертованої валюти на вирішення інших завдань
соціального і економічного розвитку.
Можна виділити 3 категорії причин створення спільних підприємств:
внутрішні, зовнішні і стратегічні. Виявлені внутрішні мотиви
передбачають спільне несення ризиків, створення сприятливого режиму для
іновацій та полегшення доступу до сировинних ресурсів. Зовнішні мотиви:
послаблення політичної напруженості і боротьба з транснаціональною
конкуренцією і т.д. Крім того, спільні підприємства можуть служити
засобом для розв’язання стратегічних завдань компаній, наприклад,
розширення диверсифікації. Слід зауважити, що жоден з вищевказаних
мотивів не може бути єдиною достатньою умовою для створення спільних
підприємств.
В Україні відбувається процес становлення національної економіки. Він
потребує відповідно часу і зусиль. При цьому даний процес вимагає змін в
економічних відносинах, реорганізації форм власності, нових мотивів до
праці.
Становлення нових економічних відносин передбачає необхідність
здійснення докорінних змін у зовнішньо-економічній сфері, диверсифікацію
традиційних і розвиток нових форм співробітництва з зарубіжними
країнами.
Одним із важливих елементів нового підходу розбудови державності є
перехід до економіки відкритого типу і визнання того факту, що
використання можливостей міжнародного поділу праці переходить в
неодмінну умову господарського прогресу і соціального розвитку України.
Зближення економіки України з повнокровними економіками інших держав
потребує наявності у неї саме такого господарства, яке є в інших
розвинутих країнах. Отже, без структурної зміни в економічному
потенціалі України неможливо увійти у світовий поділ праці. Саме
структурна перебудова дасть можливість знизити рівень енергетичної та
іншої ресурсної залежності від зовнішніх факторів, а це реальний вихід
економіки України на світовий ринок, зростання валютних надходжень.
Однак структурні зміни в народному господарстві України вимагають
додаткових інвестицій та кредитних ресурсів. Реальний стан грошових
ресурсів свідчить про те, що дефіцит фінансових коштів досягнув 35
відсотків валового національного продукту. Таким чином, сьогодні Україна
не має достатніх ресурсів для радикальної структурної перебудови.
Створення спільних підприємств — важлива ланка залучення додаткових
ресурсів в економічний потенціал України, а також можливість виходу на
сучасний рівень техніки, технології та організації виробництва.
Практика міжнародних економічних відносин показала, що спільні
підприємства стають останнім часом найбільш комплексною формою
промислово-економічного співробітництва, яке включає в себе процеси
науково-технічної, виробничої та збутової взаємодії партнерів. До того
ж, вони складають частку ринкового сектора економіки.
Матеріально-технічне постачання виробництва і збут продукції,
фінансування поточних та інвестиційних операцій, добір персоналу, певне
соціальне забезпечення своїх працівників ці підприємства здійснюють
виключно на основі горизонтальних зв’язків із внутрішніми й зарубіжними
партнерами, без будь-якої участі державних органів економічного
управління. Основні економічні показники, в тому числі продуктивність
праці, фондовіддача, загалом у сукупності спільних підприємств також
вищі, ніж на інших підприємствах.
Спільне підприємство — складна форма співробітництва. Для нього
характерна така організація, за якої учасники підприємства вкладають
власний капітал, а не товар, і тому виникають вимоги гарантій, що
забезпечують захист вкладеного капіталу і можливість повернення його за
певних обставин. Розвиток спільних підприємств як форми
зовнішньо-економічних зв’язків пояснюється перевагами порівняно з іншими
формами виробничого співробітництва. До таких переваг належать:
-довгочасність угод про функціонування спільних підприємств;
-можливість комплексного використання зусиль партнерів для взаємодії в
усіх передвиробничих, виробничих і збутових сферах;
-об’єднання найбільш сильних взаємодоповнюючих елементів продуктивних
сил, які належать партнерам;
-забезпечення контролю з боку партнерів не тільки за виробництвом, а й
за процесом реалізації продукції підприємства.
Засновниками спільних підприємств за участю іноземних інвесторів, згідно
чинного законодавства України, мають право виступити будь-які суб’єкти
зовнішньо-економічної діяльності, а саме:
1. Фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни і особи без
громадянства, які мають громадянську правоспроможність і здатність
згідно з законами України постійно проживати на її території.
2. Юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні, які постійно
перебувають на її території (підприємства, організації та об’єднання
всіх видів, а також міжнародні організації), у тому числі і
підприємства, що належать повністю до власності іноземних інвесторів.
3. Об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які є
юридичними особами згідно з законами України, постійно перебувають на її
території і яким законами України не забороняється здійснювати
господарську діяльність.
4. Структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, що є
юридичними особами згідно із законами України (філії, відділення) і які
постійно перебувають на її території.
5. Спільні підприємства за участю іноземних інвесторів, зареєстровані як
СП в Україні, які постійно перебувають на її території.
6. Держава Україна в особі її органів, місцеві органи державної влади та
управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій.
Залучаючи іноземний капітал у спільні підприємства, національний партнер
бажає:
– одержати доступ до зарубіжної передової технології;
– поповнити внутрішні джерела нагромадження;
– використати іноземний досвід управління для підвищення ефективності
виробництва;
– зменшити непотрібний імпорт і скоротити витрати у вільноконвертованій
валюті;
– розширити експорт, особливо готової промислової продукції;
– поліпшити збалансування національної економіки.
3.Особливості фінансової діяльності акціонерних товариств
Акціонерами можуть бути громадяни (фізичні особи) чи юридичні особи, що
прийняли рішення про його установу. Рішення про установу АТ приймається
установчими зборами. Число засновників відкритого АТ не обмежено, а
закритого АТ не може перевищувати 50 чоловік. Акціонерне товариство може
бути створено одним обличчям, що приймає рішення про створення АТ
одноосібно. Однак АТ не може бути засновано іншим господарчим
товариством, що складається з одного обличчя.
Державні органи й органи місцевого самоврядування не можуть виступати
засновниками АТ.
Акціонерні товариства бувають двох типів: закриті і відкриті. Акції
відкритих суспільств поширюються у вільному продажі, акціонери можуть
відчужувати приналежні їм акції без згоди інших акціонерів цього АТ.
Закритим акціонерним товариством визнається суспільство, акції якого
розподіляються тільки серед його чи засновників заздалегідь визначеного
кола лиц. закриті АТ не мають права проводити відкриту підписку на
акції, що випускаються ними.
Установчим документом АТ є статут, вимоги якого обов’язкові для всіх
органів акціонерного товариства і його акціонерів. Він повинний містити
наступні зведення:
– повне і скорочене фірмове найменування АТ;
місце його перебування;
тип АТ (відкрите чи закрите);
кількість, номінальну вартість, категорії акцій (звичайні,
привілейовані) і типи привілейованих акцій;
права акціонерів
розмір статутного капіталу АТ.
АТ має фірмове найменування, що містить указівку на
організаційно-правову форму і тип АТ (відкрите чи закрите). АТ може мати
повне чи скорочене найменування на різних мовах. Статутний капітал
акціонерного товариства складається з номінальної вартості акцій
суспільства, придбаних акціонерами. Сума статутного капіталу суспільства
визначається національним законодавством країни: в Австралії вона
повинна складати як мінімуму 1 млн. шилінгів, у Швейцарії – 50 тис. шв.
франків, у Росії – 10 тис. карбованців для закритого суспільства і 100
тис. руб. для відкритого (на 1991 р.). Акціонерне товариство має право
випускати звичайні, а також один чи кілька типів привілейованих акцій,
номінальна вартість останніх не повинна перевищувати 25% статутного
капіталу АТ. При установі акціонерного товариства його акції повинні
бути серед засновників. Всі акції суспільства є іменними. Вищим органом
керування акціонерного товариства є загальні збори акціонерів, що
повинні проводитися щорічно (річні загальні збори акціонерів). На річних
зборах акціонерів зважуються питання: про утворення ради директорів
(наглядацької ради), ревізійної комісії; твердження річних звітів,
рахунків прибутків і збитків АТ, розподіл його прибутків і збитків і ін.
Список використаної літератури
1.Власюк Олександр Степанович Малий і середній бізнес у пошуках місця в
стратегії економічного зростання в Україні. – К., 2000
2.Генрі Бонет Деякі аспекти економічної політики і правового регулювання
у сфері малого бізнесу. – Л., 2001.
3.Підвисоцький Валентин Генріхович. Проблеми розвитку малого бізнесу на
сучасному етапі трансформації економіки України. – Донецьк, 2002.
4.Рыночная экономика. Возникновение, эволюция, сущность. / ред. Валовой
Д. К., 2002.
5.Система государственного управления. Учебник. / Пикулькин А. ЮНИТИ. –
К., 2001.
6. Жаліло Ярослав Анатолійович. Малий і середній бізнес в Україні: від
стратегії зростання до стратегії розвитку. К.2001
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
