Реферат на тему

Відносини власності

План

Власність як економічна категорія

2. Структура власності

3. Еволюція форм власності

Література 1. Власність як економічна категорія

Сутність власності. Суб’єкти та об’єкти власності. Ознаки власності.
Економічний зміст і юридична форма власності.

Сутність власності. Власність є однією з найбільш фундаментальних і
основоположних економічних категорій. Разом з тим — це одна з
найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і
систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього
часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь,
є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи
суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін,
існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи,
форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва
з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю,
приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і
свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як
природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це
зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування,
автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно
оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням
економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та
їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні
відносини.

Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили
необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого
розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в
римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення
лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи
наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне
життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів
з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась
як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння,
розпорядження і користування.

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов’язує вже
безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону
свого часу оголосити власність «кражею».

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини,
проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх
економічних відносин, інші — як основні економічні відносини, а треті —
як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що
всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії
власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті
виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності
виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних,
економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з
приводу привласнення своїх продуктів.

Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу
виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Це — ставлення
індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу,
знарядь і продуктів праці.

Власність існує також там, де існує й сукупна праця — суспільне
виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці

люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і
присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність
— це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання
його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але
відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора
виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не
збігатися за своїми масштабами, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти,
а інші привласнювати, споживати.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між
індивідами щодо відчуження—привласнення діяльності чи її результатів.
Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді,
коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого.
Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті
еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням
частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного
обміну Т = Г = Т має місце відшкодовне відчуження: результат праці
одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і
переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки.
Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника
вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря
(рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке
відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці.
Із цього виходить, що процес відчуження—привласнення лежить в основі
відносин власності.

Суб’єкти та об’єкти власності. Відносини власності, як видно, виникають
лише за наявності принаймні двох суб’єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо
не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було
вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П’ятницю,
він чинить просто: позбавляє П’ятницю прав економічної відособленості та
юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім’ї. Цим нехитрим
актом Робінзон знищує саму умову появи власності.

Звичайно, робінзонада — економічний курйоз. Сучасне виробництво —
колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів’янин —
знищити відносини власності, — не можна досягти в суспільному
виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини
відчуження—присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це
можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою
споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво
закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного
продукту, а сумісним.

Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних
благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена.
Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі
громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може
трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних
благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К.
Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної
власності у протилеж-

ності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне
до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад
зелений, то ми не мали б поняття про кольори.

Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих
відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати
відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності
повинні характеризуватись суб’єктами та об’єктами.

Суб’єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі
відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між
собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні,
економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі
працівники, трудові колективи та державні установи і відомства
(наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства,
включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори
інтелектуальної праці. (Див.: Корнієнко В. Суспільна власність як
стратегічна мета // Економіка України. — 1993. — №1.)

Ознаки власності. Категорія власності, як будь-яка інша, має певні
ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних
ознак власності слід віднести такі: 1) власність — це
соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення
людини до речі; 2) власність — це результат суспільного розвитку, а не
окремої людини. Ізольований індивід (на-

приклад Робінзон) так само не може мати власності, як людина, що жила б
поза суспільством, не вміла б розмовляти; 3) власність — це відносини
щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів
споживання і послуг; 4) оскільки матеріальні блага виробляються за
допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо
присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє
і його результатами; 5) за певних умов засоби виробництва можуть
відчужуватися від безпосереднього виробника, отже, власність на засоби
виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із
засобами виробництва і в такий спосіб визначає історичний тип даного
способу присвоєння; 6) у реальній дійсності власність завжди виступає в
конкретно-історичній формі; 7) на поверхні економічного життя відносини
власності виступають насамперед як право власності.

Економічний зміст і юридична форма власності. З аналізу цих ознак
випливає, що категорію власності необхідно розглядати з двох боків:
економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, як
уже зазначалося, полягає у відособленому присвоєнні результатів
економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні
відносини між людьми. (Детальніше див.: Игнатовский П. Собственность, её
истоки в настоящем и будущем // Экономист. — 1999. — № 11.)

Як відомо, людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми
державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому
числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами.
Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними
актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають
у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права
володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих
трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як
складових частин її структури.

Категорії «володіння», «розпорядження» і «користування» виступають
особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде
про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про
характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в
часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування
суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження — це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим
економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу
функціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання
корисних властивостей об’єкта власності.

Ці категорії перебувають у певному співвідношенні між собою.
Усезагальною серед них виступає категорія «володіння», бо власник
реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути
користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує
себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх
виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи
розпорядника.

2. Структура власності

Типи власності. Види власності: приватна і суспільна.

Типи власності. Структура власності являє собою сукупність різних типів,
видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві.
У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший —
трудова, неексплуататорська і другий — експлуататорська власність. Тип
власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів
виробництва.

Якщо безпосередній виробник ставиться до засобів виробництва як до
своїх, таких, що перебувають у його повному володінні, розпорядженні і
користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у
своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий,
неексплуататорський тип власності. До цього типу належать такі форми
власності, як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича
власність.

Якщо ж безпосередній виробник відокремлений, відчужений від засобів
виробництва, позбавлений права володіння і розпорядження ними як своїми,
то це характерні ознаки експлуататорського типу власності, бо, як
відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і
виробленим продуктом.

У першому випадку продуктом володіє один і той самий індивід —
безпосередній виробник. У нього вироблений продукт не відчужується, тому
не існує і експлуатації, бо експлуатація — це процес безоплатного
відчуження продукту на користь інших осіб. Навпаки, у другому випадку
безпосередній виробник не володіє створеними своєю працею продуктами.
Ними володіє власник засобів виробництва, який, використовуючи свою
владу, може виділяти безпосередньому робітникові лише частину продукту,
виробленого ним.

Види власності: приватна і суспільна. Крім двох типів власності слід
розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну
(колективну) власність. Приватна власність — це такий вид, при якому три
функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна
власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна
форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної
і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом
поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Історично спочатку виник трудовий, неексплуататорський тип приватної
власності. Але потім з посиленням приватного привласнення, майнового
розшарування в результаті зростання продуктивності праці і маси
вироблених продуктів цей тип поступився місцем експлуататорській
власності. Найбільшого розвитку приватна експлуататорська власність
досягла за рабовласництва, де сам раб прирівнювався до засобів
виробництва, був, за висловом Аристотеля, знаряддям праці, що розмовляє.

Далі, у міру того як безпосередній виробник набував спочатку юридичної
свободи, а згодом і певної економічної самостійності, приватна
експлуататорська власність зазнавала істотних змін у системі рабства. З
більш жорстокої і нелюдської форми рабства вона переростає у феодальну і
капіталістичну. Під впливом дії зростаючих продуктивних сил оcтання
поcтупово перетворюється з дрібної буржуазної у велику монополістичну,
яка сама породжує суперечності, розв’язання яких може здійснюватися
ліквідацією її самої і виникненням різних форм колективної, суспільної
власності.

Проблема трансформації приватної власності постає як проблема ліквідації
відчуження праці в історичному поступі людського суспільства. У
загальному вираженні приватна власність є формою розвитку процесу
відчуження праці. Хоч на поверхні сучасних економічних відносин приватна
власність виступає як основна умова і причина відчуженої праці, у
дійсності вона, навпаки, виявляється її наслідком, тобто засіб
відчуження є фактично його продуктом.

Виходячи з цього, проблема трансформації приватної власності у своєму
розвитку нерозривно пов’язана з питанням усунення відчуження праці, а
також з проблемою усунення відчуження продуктивних сил і виробничих
відносин. Зокрема, К. Маркс проблему трансформації приватної власності
пов’язував із цілою історичною епохою — комунізмом, упродовж якої
спочатку відбуватиметься лише скасування приватної власності, а потім
настане довгий період її повної ліквідації, перетворення в іншу форму,
адекватну зрослим продуктивним силам і новому технічному базису
суспільного виробництва. Тому і сам комунізм у розумінні К. Маркса на
противагу сучасним адептам чи то колишньої радянської системи, чи
доморощеним ідеологам демократії капіталу виступає не статичним
суспільством (чи світлим майбутнім, чи імперією зла), а історичною
епохою, змістом якої є подолання відчуження. І подолати це відчуження
неможливо протягом одного навіть дуже прогресивного способу виробництва.

Для цього потрібна ціла історична епоха, яка охоплюватиме, можливо,
декілька способів виробництва. Процес подолання відчуження, вочевидь,
має пройти зворотну історію свого утвердження, яке воно пройшло впродовж
тисячоліть, хоч за сучасних умов соціальний час буде прискорювати свій
плин.

У зв’язку з цим практичні завдання ліквідації приватної власності
полягають не в кавалерійській атаці на неї шляхом декретів про
націоналізацію, а у свідомому оволодінні економічними відносинами,
усуненні уречевленої відчуженості їх від самого суб’єкта.

Для більшості сучасних економічних мислителів приватна власність
виступає як непорушна твердиня цивілізацій і основа в самій собі, бо на
ній ґрунтується вся архітектура як минулих епох, так і сучасні будови,
немов станційні вокзали на шляху в майбутнє. І тому аналіз її сутнісних
ознак, соціальних та економічних витоків, тенденцій і форм розвитку і,
нарешті, її перспектив викликає у них неприємне враження, як страх перед
землетрусом, що може зруйнувати їх порохнявого ідола.

Суспільна власність — така, де три її функції — володіння,
розпорядження, користування — належать не одному приватному суб’єкту, а
багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма
власності реалізується через суспільне присвоєння й управління.
Суспільна власність протистоїть приватній. Поняття «суспільна» походить
від слова «спільна», тобто така, при якій здійснюється «спільне»,
колективне володіння, користування, розпорядження умовами виробництва та
індивідуальне

володіння тією часткою виробленого продукту, що дісталась кожному
співвласнику згідно зі спільно прийнятим принципом розподілу. Після
зникнення общинної власності і появи всеохоплюючого панування приватної
на шляху розвитку суспільної власності першим кроком було переростання
приватної буржуазної власності в акціонерну, де поступово велика
приватна власність одного суб’єкта замінялась індивідуальною власністю
багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна, власність — юридично
приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному
капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне
право володіння, розпорядження і користування.

Процес акціонування приватної власності, з одного боку, означає її
ліквідацію, трансформацію в суспільну форму, а з іншого — поступове
усунення відчуження праці, докорінну зміну принципів розподілу
національного продукту, одночасну ліквідацію відчуження уречевлених
виробничих відносин. Людство, таким чином, уже вступило в
посткапіталістичну епоху, в епоху руху по шляху позитивної ліквідації
відчуження праці і приватної власності.

O

U

oooooooooonooa*EoEEEEEE

&

»
‘i*TH/?38X=`?ZBnDBN?Q VOX,Z¦[~\A_i_Z`.cjfAh¦loooooooooooooooooooocooooo

aHanaDae„ebionoe`ueoooooooooooooooooocooooooo

@дгауз В. Д. Макроекономіка: Пер. з англ. — К.: Основи, 1995. — С. 68).

Широкого розмаху набули корпорації у США, де вони перетворились у
головну організаційну форму капіталістичних підприємств. Нині у
народногосподарському комплексі США корпоративна власність займає понад
90 відсотків усіх власників, тоді як приватна — менше ніж 5 відсотків.
На думку Дж. Гелбрейта, корпорації є єдино можливими за сучасних умов
формами організації виробництва, і результати їх діяльності дали
підставу для виникнення таких соціально-економічних теорій, як теорій
«постіндустріального суспільства» та «колективного капіталізму». Головне
полягає в тому, що вони трансформують механізм розподілу і використання
як необхідного, так і надлишкового продукту. Надлишок продукту праці над
витратами для підтримки праці (відтворення робочої сили), а також
освіта, наука і нагромадження з цього надлишку суспільного виробничого і
резервного фонду — все це було і залишається основою всякого
суспільного, політичного і розумового прогресу. У минулі епохи цей фонд
становив власність привілейованих класів. Сучасний соціальний прогрес
перетворює виробничий і резервний фонд дійсно у спільний, позбавляючи
привілейований клас розпорядження ним і передаючи поступово в зростаючих
масштабах всьому суспільству як загальний набуток. Цей процес
соціалізації виробництва і споживання найбільш характерний для
високорозвинутих країн.

У міру зростання рівня усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і
виникають нові форми суспільної власності. За сучасних умов суспільна
власність реалізується у таких формах: групова, акціонерна, колективна,
муніципальна, власність громадських організацій — профспілок, партій,
товариств, фондів та ін. Історичних відмінностей між ними небагато.
Головні з них полягають у призначенні, цілях, способах утворення, у
формах розподілу продукту чи прибутку.

Проблема управління, розпорядження суспільною власністю є найбільш
складною, бо безпосередньо пов’язана з відчуженням результатів спільної
праці. Якщо функції управління і розпорядження суспільною власністю
відчужуються безконтрольно на користь управлінських чиновників, то
відбувається відчуження «праці від власності», тобто суб’єкт власності
фактично позбавляється об’єкта власності. Суспільна власність набуває
рис експлуататорської, а клас управлінців перетворюється на колективного
експлуататора, бо його представники одержують можливість привласнювати
матеріальні блага не за працею, а за соціальним становищем у державній,
партійній чи управлінській ієрархії. Така власність фактично є не
загальнодержавною чи всенародною, а вузькогруповою, зміст якої не
відповідає декларованій формі. Так сталося і з суспільною власністю в
економічній системі колишнього СРСР. Передчасне тотальне одержавлення
власності за умов узурпації політичної влади в СРСР перетворило
партійно-державну бюрократію на колективного експлуататора, а
безпосередніх виробників — робітників і селян — на робочу силу, яка
зазнавала досить високого ступеня експлуатації.

При тотальному одержавленні в колишньому СРСР продукт окремого виробника
апріорі належав державі, і кожен одержував свою частку не шляхом
взаємного обміну відповідно до затрат праці, а через канали
централізованого розподілу за державними пріоритетами, що насправді не
усунуло відчуження праці. Проте одержавлення власності стає економічно
необхідним і прогресивним тоді, коли засоби виробництва і пов’язана з
ним інфраструктура переростають методи управління існуючих форм
суспільної власності. Коли Бісмарк свого часу став на шлях одержавлення,
то з’явився, за висловом Ф. Енгельса, особливого роду фальшивий
соціалізм, що оголосив соціалістичним бісмарківське перетворення засобів
виробництва на державну власність. Глузуючи з цього, Енгельс каже, що
тоді слід визнати соціалістичними підприємствами королівське товариство
морської торгівлі, королівську порцелянову мануфактуру і навіть ротні
швальні в армії. Саме по собі одержавлення власності без поєднання з
іншими факторами не є критерієм соціалістичності суспільних відносин.
(Див.: Лазня І. Відносини власності в умовах формування ринкової
економіки в Україні. — К., Логос 1997.)

У процесі історичного розвитку суспільства відносини власності зазнавали
змін, під дією багатьох факторів трансформувались у різні типи, види,
форми власності. Серед них у кожному історично визначеному суспільстві
певний тип і вид власності займав панівне становище, був головним
стрижнем, навколо якого оберталась уся економічна система даного
суспільства. Сукупність різних типів, видів і форм власності, що
визначають спосіб поєднання двох факторів виробництва і
соціально-економічне становище безпосереднього виробника, становить
систему власності.

У кожну історичну епоху власність розвивалась по-різному і при різних
суспільних відносинах. Тому власність не можна розглядати як самостійні
відносини, незалежні від конкретно-історичного способу виробництва.
Кожному даному рівню розвитку продуктивних сил відповідає своя історична
система власності: оскільки продуктивні сили мають колективний
суспільний характер, то ця їх природа може бути присвоєна, використана
людиною лише в конкретній соціально-економічній формі. Ця суспільна
форма присвоєння виступає конкретною формою відносин власності як форма
взаємозв’язків і спілкування між людьми в процесі виробництва.

Таким чином, власність виступає як провідна складова системи економічних
відносин. Відповідно до прийнятої історичної градації людської історії
ми можемо виділити декілька систем власності, що відрізняють одну
економічну епоху від іншої. Це — системи власності в азіатських
деспотіях, за рабства, феодалізму, капіталізму і в посткапіталістичних
суспільствах. Отже, система власності може служити критерієм стадійності
розвитку суспільства.

3. Еволюція форм власності

Первісні форми власності. Рабовласницька і феодальна власність.
Капіталістична власність. Проблеми трансформації приватної власності

в суспільну.

Первісні форми власності. Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває
істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і
соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних
благ, послуг а отже, і форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор — землю
з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному
суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське
господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності.
Історично першим суб’єктом власності на землю була община. Окремий
індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним
власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали
також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення
землі в об’єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних
масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох
основних форм: азіатська (східна), антична (греко-римська) і
германо-слов’янська форми земельної власності. За азіатської форми вся
земля розподілялась між общинами, а індивіди (окремі сім’ї) продуктивно
користувались земельним наділом. Общини перебували під владою верховного
правителя, деспотичної держави і не були самостійними власниками, община
та її члени відчужували деспотичній державі частку продукту у формі
данини, податків, а також виконували інші обов’язки на користь держави і
насамперед громадські роботи по землеустрою та іригації. У цьому разі не
існувало ніякої приватної земельної власності, хоч існувало як приватне,
так і общинне право користування землею.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель
тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає
приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала в розпорядженні
общини, друга поділялась на дрібні ділянки, парцели, які оброблялись
окремими сім’ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала
германо-слов’янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у
взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна общинна
власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим
доповненням приватної власності. Антична і германо-слов’янська форми
власності відрізнялись відношенням індивідів до общинної землі, але були
близькими між собою тим, що приватна земельна власність в обох випадках
базувалась на праці самого власника.

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової
нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників
виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької
праці. За рабовласництва самі раби були об’єктами власності
рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна
власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні
відносини як усередині класу феодалів (сеньорів і васалів), так і між
земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на
особистому володарюванні і підкоренні. Як за рабства, так і за
феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами
в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип
замкнутого натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.

У надрах феодального суспільства внаслідок другого суспільного поділу
праці, утворення міст і розвитку ремісництва виникла власність, не
пов’язана із землею. Ремісники в містах виступали як відносно
відокремлені приватні власники засобів виробництва і продуктів своєї
праці. Тому власність ремісника на продукт, включаючи життєві засоби,
базувалась не на володінні землею, а на володінні знаряддями праці.
Приватна власність ремісників уже безпосередньо пов’язана з товарним
виробництвом і обміном, тому вони формують нову соціальну спільність —
товаровиробників.

Розвиток товарного виробництва, обміну і приватної власності незалежних
товаровиробників підірвали підвалини феодальних відносин. Первісне
нагромадження капіталу прискорило настання епохи буржуазних революцій,
які вже юридично утверджували нову капіталістичну, або буржуазну,
систему власності.

Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична
власність принципово відрізняється від попередніх систем: по-перше, для
неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від
матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній виробник в умовах
капіталістичної власності є юридично незалежною особою; по-третє,
реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному
присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили;
по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може
виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею
найманих робітників; по-п’яте, чільне місце в системі капіталістичної
власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом
остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності
дрібних ремісників.

За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми
капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини,
а разом з ними і систему власності. Поступово буржуазна економіка
трансформується в систему змішаної економіки, де відбувається
заперечення буржуазної власності і розвиваються перехідні форми
власності нового способу виробництва.

Тут важливо підкреслити особливості трансформації відносин власності з
точки зору їх економічного змісту і юридичної форми. Оскільки
економічною основою нових відносин власності виступають нові
організаційні форми безпосереднього виробництва, то економічний зміст
власності трансформується адекватно організаційним формам виробництва,
тобто еволюційно, за винятком епох науково-технічних революцій.

В еволюційному поступі відпрацьовуються кращі варіанти управління новими
відносинами протягом багатьох років і десятиріч. Практика господарського
життя робить відбір прогресивних форм, методів і юридично закріплює їх
економічним законодавством. Звичайно, еволюція може мати і тупикові
відгалуження, які служать людству негативним прикладом. Проте з
історичної точки зору еволюція є всезагальним законом розвитку природи і
суспільства.

Революція настає тоді, коли стара форма не в змозі пристосуватись до
нового змісту і їх розбіжність переростає в суперечність, конфлікт і,
зрештою, у революційний вибух. Але якщо стрибкоподібні революційні зміни
у формах власності здійснюються з волі політичних уподобань вождів чи
партій без визрівання необхідних для цього економічних та історичних
умов, то такі зміни можуть призвести до негативних, а іноді й до
катастрофічних наслідків. Нові відносини вимагають нових методів
управління, способів організації і стимулювання виробництва, нових
принципів розподілу національного продукту. Проте емпірична революційна
практика за браком часу об’єктивно не здатна всі ці параметри нової
економічної системи органічно взаємозв’язати і створити ефективний
господарський механізм.

Проблеми трансформації приватної власності у суспільну. Концентрація і
централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних
компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва
і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності.
Прогресуючий розвиток останньої є водночас процесом усунення
капіталістичного способу виробництва в класичних формах. Якщо раніше
основною формою капіталістичної організації виробництва була система
приватного підприємництва, то нині вона доповнюється системою
колективних форм власності і зростаючим державним сектором. Якщо раніше
буржуазна держава виконувала роль нічного сторожа буржуазної власності,
то нині вона виступає активним суб’єктом економічних відносин.

Оптимальним може бути такий стан, коли нові відносини власності
поступово визрівають на старому економічному тлі і, визріваючи, через
адекватні законодавчі, юридичні форми трансформують господарський
механізм, роблячи його більш гнучким і чутливим до об’єктивних потреб
продуктивних сил, а отже, більш ефективним. Цей процес набуває реальної
дієвості в економічному житті суспільства лише тоді, коли політична його
надбудова здатна чутливо сприймати нагромаджувані суперечності між
продуктивними силами і старими формами власності та удосконалювати
господарський механізм, надаючи нового змісту реально діючим юридичним
формам. Так діяли країни Заходу після світової економічної кризи
1929—1933 рр., так і тепер розвинуті країни відмовляються від тотального
панування приватної власності і декретують розвиток різних форм
суспільної власності.

У процесі трансформації приватної власності у суспільну відбувається
дезінтеграція функцій права власності, що певним чином обмежує права
власника. Колишній приватний власник може сповна використовувати
економічний зміст своєї власності, але держава, піклуючись про
стабільність відтворення, соціальну справедливість, стан навколишнього
середовища, може обмежувати суб’єктивне право розпорядження власністю.
Наприклад, держава зобов’язує власника використовувати свою землю чи
виробництво з певною метою, забороняючи деякі цільові функції. Тобто тут
постає проблема суспільного управління об’єктами приватної власності, їх
місця і принципів функціонування в даному господарському механізмі. Це
формує таку економічну систему, коли приватна власність може набувати
рис функціонування суспільної і навпаки. Наприклад, декларована в
колишньому СРСР суспільна власність набувала рис групової
держпартноменклатурної власності.

Аналіз процесів інтеграції і дезінтеграції функцій власності є важливим
з погляду на способи і методи роздержавлення власності у колишніх
республіках СРСР. Якщо приватизація мала на меті посилення матеріальних
стимулів до праці і підвищення ефективності виробництва, то цього можна
було досягти без руйнування організаційних форм виробництва і трудових
колективів, а наділити їх реальним правом користування і розпорядження
умовами виробництва і створеним продуктом через впровадження повного
комерційного розрахунку. Тобто посилення матеріальних стимулів до праці
мало здійснитись не шляхом знищення існуючих продуктивних сил, а через
ліквідацію відчуження праці, відчуження застарілих виробничих відносин.

У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна
власність, так і економічна самостійність і юридична свобода
товаровиробників, і цими останніми можуть бути як фізичні, так і
юридичні особи. А юридичні особи — це вже певні трудові колективи,
асоційовані виробники, які можуть господарювати на колективних формах
власності.

Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників,
то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних
підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і
соціально небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників
права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до
гострих соціальних конфліктів, якщо держава при цьому не в змозі буде
твердо управляти цими процесами в інтересах всього народу.

Література

1. Альтернатива: выбор пути (Перестройка управления и горизонты риска) /
Рук. авт. колл. В. Н. Бойков, А. А. Сергеев. — М.: Мысль, 1990.

2. Бажал Ю. Еволюційна парадигма економіки перехідного пе-

ріоду // Економіка України. — 1993. — № 8.

3. Барр Р. Политическая экономия: В 2 т. / Пер. с фр. — М.: Междунар.
отношения, 1994.

4. Бастиа Ф. Экономические гармонии / Ж.-Б. Сэй, Ф. Бастиа. Трактат по
политической экономии / Ж.-Б. Сэй. Экономические софизмы. Экономические
гармонии (Ф. Бастиа). — М.: Дело, 2000.

5. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. Політична економія. — К.:
Ніка-Центр: Ельга, 2000.

6. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального
прогнозирования / Пер. с англ. — М.: Academia, 1999.

7. Беляєв О. О., Бебело А. С. Перехідна економіка: основні концепції та
характерні риси // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 3. — К.: КНЕУ, 2001.
— С. 23 — 29.

8. Бергер П. Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо
процвітання, рівності і свободи / Пер. з англ. — К.: Вища шк., 1995.

9. Богиня Д. Актуальні проблеми регулювання доходів і організації
заробітної плати на етапі трансформації економіки України // Україна:
аспекти праці. — 2000. — № 6.

10. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. — М., 1997.

11. Борщаговская Э., Воронина А. Регулирование трудовых отношений на
основе трудовых соглашений // Экономика Украины. — 1994. — № 4.

PAGE

Похожие записи

Коломийський політехнічний коледж

Реферат

з дисципліни “Основи економічної теорії”

на тему:

“ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ”

Питання для розгляду

Які є функціональні форми власності

Що є домінуючим об’єктом власності У чому полягають особливості землі та
інформації як об’єктів власності

Які переваги корпоративної форми власності

1. СУТНІСТЬ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини
між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, га з іншого —
спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння,
володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних,
духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 16).

Рис. 1. Форми власності

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми
власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна,
акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано:
«Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами
права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право
приватної власності є непорушним».

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі
економічних відносин. Вони визначають:

• спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

• соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

• характер використання та споживання створеного в процесі виробництва
продукту;

• специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

• мету виробництва та характер управління економічними процесами.

2. ЕВОЛЮЦІЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності,
можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов
виробництва, що постійно змінюються, вважалася помилковою. В економічній
літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній
структурі економічної системи суспільства — відносинах власності —
можливі лише на революційній основі, методом «експропріації». Так було
під час революції 1917р. в Росії, коли відносини власності було змінено
силою: приватна власність була знищена. На її основі було утворено
загальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня
коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

У зв’язку з цим постає цілком природне питання: у чому смисл І процесу
історичної еволюції власності, на якій основі він розвивається, які
чинники його зумовлюють?

Структурна складність відносин власності визначає багатоаспектність
процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою.

Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з
урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який
підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом
ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з
якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння
засобів та результатів її праці в інтересах розвитку багатства
особистості. З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм
власності, конкретно історична сукупність яких визначає структуру і
зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна
функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її
структурі можливостей створення з урахуванням рівня розвитку
продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування
виробничого процесу цілям Та інтересам її всебічного розвитку.

ІНДИВІДУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ЯК ВИХІДНА ЛАНКА ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є
відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби
виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її
суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як
результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її
праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва
у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно
нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і
перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її
праці та специфічний об’єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної
власності полягає у тому, що вона є невід’ємною ланкою суспільної
природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно
користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою,
використовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої
праці як з історичної, так і логічної точки зору характеризує сутнісну
основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини
власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини
власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут
ще відсутні ті ланцюги, які пов’язують власність з усією системою
економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні
власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у
собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індивідуальна
власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути
відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реалізує себе
лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності
характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної
теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень
економічної теорії — положення про трудовий характер власності та як
наслідок цього об’єктивну обумовленість поєднання в одній особі
працівника і власника; по-друге — виключне право кожного працівника на
присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та
власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого
процесу, його підпорядкування безпосереднім інтересам виробника і
власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стрижень
еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має
своє специфічне втілення. Останнє реалізується через процес
формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм
функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії
можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм
власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

ПРИНЦИПИ ФОРМОУТВОРЕННЯ ВЛАСНОСТІ

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які
об’єктивні чинники визначають структуру і прин-Іипи утворення її окремих
функціональних форм та видів?

У принциповому плані відповідь на поставлені запитання є досить
очевидною.

Кожна функціональна форма власності має відбивати насам-Іеред рівень
зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню
складності суспільної продуктивної сили, |шо використовується у
виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктив-Іної сили
праці як об’єкта індивідуальної власності людини. Покли-Ікана створювати
найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, Івона не може бути вищою
чи нижчою, ніж ступінь розвитку остан-Іньої. Будь-які «забігання» вперед
(так само, як і відставання) у про-|цссі формоутворення власності від
досягнутого рівня продуктивної :или суспільної праці негативно
відіб’ються на розвитку її та у кінце-Івому підсумку стримуватимуть
економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція
здатна виявити ефективність певної форми влас-юсті порівняно з іншими та
перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення про об’єктивну обумовленість процесу фор-Імоутворення
власності рівнем та характером розвитку суспільної про-Ідуктивної сили
праці людини не повинно абсолютизуватися. Еко-Іномічні явища і процеси
завжди являють собою багатомірну струк-Ітуру. Такими ж багатомірними є й
причинно-наслідкові зв’язки, що «визначають логіку їхнього розвитку.
Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній
динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а
широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та
зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того
чи іншого суспільства. Шс, у кінцевому підсумку, визначає не лише
структурну множинність, |а й можливу альтернативність процесу
формоутворення.

Більше того, як свідчить практика, форми власності реалізують |ссбе не у
чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. ІВона неодмінно
містить різноманітні структури — нові й старі, ті, що відживають І щойно
народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного
розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише
тоді, коли визначені її економічні межі. Виникнувши завдяки дії певних
об’єктивно детермінованих чинників і передусім під впливом структурної
специфіки суспільної продуктивної сили праці, в умовах, коли дія цих
чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш
прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм
власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток
продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

Саме так відбувався процес становлення приватно-капіталістичної форми
власності, її елементарні структури з’явилися вже в XIV ст. у вигляді
простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та
Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбувався процес
первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов’язаний з утвердженням
приватно-капіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий
відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та
примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю
подолати системні зв’язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження
людини від землі як основного засобу виробництва і перетворення її
робочої сили на вільний об’єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення
промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на
механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу,
приватно-капіталістична власність утвердилась як панівна структура
економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях
державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрократична система. У
структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим
методом без відповідного зв’язку з прогресом продуктивних сил, на основі
й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш
високого ступеня суспільно-історичного процесу. Це, у кінцевому
підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи
суспільства, її саморозпад. «Капіталістична власність, — писав з приводу
цього на початку 30-х років XX ст. вчений і політичний діяч Німеччини К.
Каутський, — неодмінно буде відроджуватися у тих випадках, коли ще не
створено об’єктивних умов для господарської організації, більш
прогресивних, ніж капіталізм, якщо навіть тимчасово і вдалося розгромити
капіталістич-ІІу власність насильницьким шляхом» (Каутський К.
Материалистическое понимание истории. — М., 1931. — Т. 2. — С. 434).
Підтвердив-це положення, події, що розгорнулися у колишньому СРСР та
Іших східноєвропейських країнах, піднесли досить переконливий зк того,
наскільки небезпечно у політиці й суспільній практиці юрувати вимоги
об’єктивних економічних законів.

ДОМІНУЮЧИЙ ОБ’ЄКТ ВЛАСНОСТІ

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний
для умов її розвитку домінуючий об’єкт власності, який у своєму
конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з
природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та
відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і
результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об’єктом було
природне середовище — земля та існуючий на ній тваринний і рослинний
світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб’єктом їх
присвоєння — первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних
утворень — сім’ї, роду, общини — неосмисле-но сприймали зовнішнє
середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування
і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об’єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка
завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася
з колективної основи існування людини на відособлений засіб її
виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй
первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути
об’єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду
земля може використовуватися лише як спільне надбання усього
суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам
людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з
Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по
відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських економістів XIX
ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки
основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на
володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній
бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є
продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена
людиною», — продовжував Дж. С. Мілль. — Тому вона має бути «надбанням
усіх людей». Порушення цього принципу призведе до того, що «щойно
народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і
тим, хто щойно з’явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є
певною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено такий
висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а
землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі
строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського
суспільства земля не була об’єктом індивідуального (приватного)
присвоєння. «Колективна власність на землю, — писав з приводу цього Л.
Морган (Древнєє общество или исследование линий чело-веческого прогресса
от дикости через варварство к цивилизации. — Л., 1935), — була …
загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з
точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і
відомий російський дослідник М. Ковалевський, «Етнографія й історія, —
підкреслював він, — свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі
та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк
проис-хождения й развития семьи й собственности. — М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В
історичних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі
відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва
сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації — азійська, антична і
германська.

В умовах азійської цивілізації, для якої була характерна екстенсивна
форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна)
власність на землю.

В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю, яка
стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку
германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх
германців, яка грунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут
дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником

землі виступали одночасно община (сім’я) і глава сім’ї. Цілком природно,
що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні
характеристики різноманітних локальних структур феодалізму — суспільної
формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної
структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний курс найбільш
ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у приватній
власності товаровиробника. Однак і в цьому разі Держава зберігає за
собою функцію контролю за її раціональним з точки зору інтересів усього
суспільства використанням.

Конституцією України (ст. 14) гарантується право приватної власності на
землю: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це
право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та
державою відповідно до закону».

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного
виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали
створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя
праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів
виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив
робочої сили від об’єктивних умов її продуктивного використання. Як
наслідок, засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми
капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального
суспільства. Згідно І цим приватна власність на засоби виробництва стала
панівною формою економічної системи капіталізму.

Принципово нові процеси у відносинах власності зароджуються у зв’язку з
розвитком сучасної технологічної революції та становленням
постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об’єктом власності
стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної
робочої сили. Остання, на відміну від робочої сили, що використовується
у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження
від свого власника. Вона перестає бути товаром у традиційному розумінні.
Водночас слід ураховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної
економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а
також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй
сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних
засад, на яких в епоху індустріалізму грунтувалося відчуження від
трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася
приватно-капіталістична власність на засоби виробництва.

Логіка сучасного економічного розвитку засвідчує ефективність змішаної
багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на органічному
поєднанні різних форм власності та використанні диференційованих
механізмів регулювання і управління ними.

На цій основі, з одного боку, здійснюється демократизація відносин
власності, з іншого — обмежуються економічний простір і діапазон
функціонування класичних форм приватно-капіталістичної власності, що
утвердилася і дістала всебічний розвиток в умовах індустріальної
системи. Мається на увазі її еволюційно-позитивне самозаперечення і
формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої
сили і засобів виробництва. Завдяки цьому створюється фундамент для
безпосередньої реалізації індивідуальної (приватно-трудової) власності
людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної
ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів
розвитку.

2. НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ В РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну
(акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країн світу
корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною
структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої
продукції становить майже 90 відсотків. У західних країнах на
корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу
виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою приватного
підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сфері
бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про
різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є
ось що. Особливість корпоративної форми власності полягає у тому, що
вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями
все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький
інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням
особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового
успадкування). Більше того, корпорація примножує приватну власність.
Особами, що володіють апіталом і отримують з цього прибуток, стає все
більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну кла-рсичній формі
приватної власності. Формуючи загальну структуру корпорації та
зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння,
приватно-капіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно:
вона реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації
виробництва. Йдеться про реалізацію через структуру корпорації відомої
формули про «позитивне заперечення приватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку корпорації.
Перші акціонерні товариства з’явилися ще на початку минулого століття.
Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало
їхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на
створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих
органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер
відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть
створюватися для будь-яких цілей, причому без обов’язкового дозволу
законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають
її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і
можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум
капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо
приватно-капіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує
суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного
розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для
соціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв’язку з цим слід
звернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації
відбувається так званий процес деперсоніфікації великої приватної
власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті
окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило, наголоувалося, що
вона є засобом «пограбування» мільйонів акціонерів особами, що утримують
контрольний пакет акцій. Тепер же ситуація багато в чому змінилася. Якщо
у 1929 р. у США з 200 найбільших корпорацій контрольним пакетом акцій
володіло 6 приватних осіб, то у 1964 р. таких взагалі не існувало.

Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ (вироби телекомунікації),
яка входить до першої десятки найбільших компаній США. Нині її
акціонерами є більш як 2 млн осіб, жодна з яких не володіла акціями
більш як 1 відсоток загальної суми акціонерного капіталу. Таке
розпорошення акцій характерне і для багатьох інших корпорацій. Саме
завдяки цьому управління ними здійснюють не приватні власники, а
професійні управляючі, яких Дж. Гелбрейт назвав техноструктурою. «Влада
людей, що управляють нею (корпорацією. — А. Г.), — писав він, — не
залежить більше від приватної власності» (Новое индустриальное общество.
— М., 1969).

Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізму реалізації приватної
власності, її структурної перебудови. Розпорошення власності, як пише з
приводу цього Б. Гаврилишин (Дороговкази в майбутнє. — К., 1990), є нині
домінуючою реальністю. Це зумовлює докорінну зміну ролі цієї ланки
економічних відносин у системі підприємства, зменшує можливість
здійснення приватним власником прямого контролю над засобами
виробництва. У кінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст
твердження «власність без влади і влада без власності». Змінилася основа
влади. Спершу вона була похідною від власності. Згодом влада змістилася
у бік компетенції, технічної спроможності забезпечувати економічне
ефективне використання ресурсів.

Зауважимо, що корпорація не с застиглою формою власності. Вона
еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвитку
корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні
десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі корпорації, пов’язану з
передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам
того підприємства, де вони працюють.

Початок розвитку перетворень корпоративної власності, що розглядаються,
було покладено прийнятим Конгресом США у 1974 р. згідно з спеціальним
планом розвитку акціонерної власності законом. Зміст його зводиться до
здійснення широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників
до акціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20
законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прийнято також
у 19 американських штатах. За рахунок отриманих прибутків або кредитних
ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так
званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції
працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям,
що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надають
довгострокові податкові преференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975 р. налічувалося 1601 компанія, що
повністю перейшли в управління трудових колективів, а у 1988 р. — 9700.
Відповідно збільшилась і кількість працюючих — з 243 тис. до 9,7 млн. У
1990 р. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на
них персоналу — до 10,5 млн осіб, що становить майже 10 відсотків
активної робочої сили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як
«Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «По-лароїд». Підраховано, що
продуктивність праці та рентабельність в корпораціях цього типу є вищою,
ніж на аналогічних підприємствах інших форм власності. За оцінками
фінансової комісії Сенату США до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і
службовців може стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробництва сприяло
істотному зростанню числа власників акцій. На початку 50-х років у США
налічувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася
до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є
акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими
є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються
завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у
спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. На основі
формування елементів прямого поєднання їх долається відчуження робітника
(працюючого) від засобів і результатів праці, управління виробництвом. У
кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівника на
співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та
власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим

власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалізації
індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для
виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень
загальноцивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації в Україні
переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративний
сектор тепер є домінуючим в українській економіці. Станом на 1 січня
1998 р. на нього припадало 52,4 відсотка загальної кількості
підприємств, на яких вироблялося 55,7 відсотка промислової продукції.
Показовим є й те, що 21 млн громадян України стали власниками акцій та
земельних паїв (табл. 4). Однак незрілість ринкових відносин в Україні
заважає повній реалізації громадянами своїх прав як акціонерів. Згодом
цей недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що докорінно змінює
відносини приватно-капіталістичної власності, позитивно заперечуючи її
сутність.

Не зважаючи на виключно високу частку корпорацій у виробництві валового
національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а,
навпаки, зростає кількість підприємств, що

Таблиця 1. Структура власності промисловості України за 1998 р.

Форма

власності Частка

за кількістю підприємств за обсягом виробництва

Державна 19,9

32,1

у тому числі: загальнодержавна комунальна

16,3 3,6

31,7 0,4

Колективна

79,1

67,7

Приватна

0,7

0,1

Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав

0,2

0,05

безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній власності. Це так
звані малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний
розвиток. В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і більше
відсотків виробленої продукції. З погляду перспектив економічного
розвитку, розуміння того, що приватно-трудова власність, на якій
грунтується діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а й
кількісно зростає, факт досить вагомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з одного боку,
швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який постійно змінюється, з
іншого, — акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства
також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв’язку з перетворенням
інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації —
на домінуючий об’єкт власності, основну форму багатства суспільства.
Формуючи основу інтелектуальної власності, остання, на відміну від
власності на матеріально-уречевлені І засоби виробництва, не може себе
реалізувати на суто приватній І основі. Наслідком цього є те, що
прогресуюче звуження на основі І розвитку постіндустріальної технології
сфери праці як діяльності зі створення предметно-уречевлених
матеріальних благ І означає одночасне згортання сфери панування
приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім 1
виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово
перетворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального
суспільства. Інформація як носій вартості є об’єктом купівлі й продажу і
у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного І товару —
послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, В що стають на
шлях постіндустріального розвитку, посилюється конкурентна боротьба за
володіння нею. Більше того, відбувається процес монополізації
інформації, перетворення її на безпосередній В об’єкт приватної
власності, інституцію економічної влади. Відповідно до цього формується
новий соціальний прошарок людей — власників інформації.

Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розвиток
зворотного процесу — знецінення відносин приватної власності. В Йдеться
про специфіку споживчого використання інформації як В товару. Інформація
у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від
звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого
власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її
використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і
покупець. У кінцевому підсумку дістають подвійний результат. Інформація
втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника —
людини. Водночас на грунті її всебічного розвитку формується спільна
духовна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуального
потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє землею і вирощує
на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці
землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний
конвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об’єкт
власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб’єкт володіє
інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним
матеріальним елементом у структурі власності була власність на землю,
будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США
переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає
неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона
стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну
власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це
принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто
економічне заперечення специфічної для індустріальної системи
приватно-капіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин
власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї
економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим
системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку —
критерій власності — зазнає настільки глибоких перетворень, що у
кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну
формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування
соціально-класових відносин, владних та управлінських структур
суспільства, поступово самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія граничної
корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії.
Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які
виробничі структури можуть бути предметом економічних відносин, якщо
вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість
обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки
економічної корисності не тільки певного товару, а й, як про це писав
один із засновників теорії граничної корисності відомий австрійський
економіст Карл Менгер (Основания по-литической зкономии. Общая часть:
Пер. с нем. — Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як економічна
категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдино
можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою,
тобто невідповідністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у
нашому розпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений,
зробити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між
потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втратить
свою економічну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш
складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера
не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така, що
створює відповідну методологічну основу для розуміння принципу історизму
відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

Похожие записи