Євген Савельєв

Віталіна Куриляк(

НОВА ЕКОНОМІКА І МОДЕЛІ

ЇЇ ФОРМУВАННЯ В УКРАЇНІ

Поняття «нова економіка» введено в економічну науку порівняно недавно, і
його ідеологам поки не вдалося знайти тлумачення, прийнятного для всіх.
Проте у західних країнах проблематика нової економіки сприйнята не
тільки як чергова наукова концепція, а й як новітній напрямок вироблення
макро- і мікроекономічної політики. Продуктивно вивчають феномен нової
економіки в Росії, особливо з позицій готовності країни до її побудови.
В Україні з цього приводу панує цілковите мовчання – ні представники
наукової сфери, ні політики ще не замислилися над тим, що народилася
справді «курочка ряба», яка несе золоті яйця скрізь, де для цього
створюють відповідні умови.

Нова економіка поки що дає про себе відчутно знати лише в окремих
сферах. Торік, наприклад, усіх здивувало, що Yahoo – свого роду пошукову
інтернет-машина, яка налічує приблизно 1000 співробітників, оцінювали на
біржі вище таких підприємств, як Boeing чи Daimler-Chrysler, що мають
чисельність зайнятих, відповідно, в 200 і 500 разів більше. Тому
висновок може бути зроблений тільки один: Dot.coms нової економіки
передбачає масовому споживачеві швидший шлях до багатства, ніж
розрекламовані концепції світових лідерів промисловості. Справжній крах
уявлень, що складалися десятиліттями, про пріоритети гри на біржі.

1. Змістовна характеристика нової економіки

Не встигли економісти більш-менш звикнути (але не розкрити в достатній
мірі зміст) до терміну «постіндустріальне суспільство», як у науковий
обіг увійшло практично альтернативне поняття – «нова економіка». Власне
кажучи, «постіндустріальне суспільство» як наукове поняття вживали для
позначення сучасної стадії економічного розвитку західних країн
здебільшого завдяки працям, що здобули високу популярність,
американського соціолога Даніела Белла, а не через те, що воно фіксувало
сутність нових економічних явищ. Над цим терміном, як «дамоклів меч»,
завжди висіло запитання: якщо він проголошує кінець індустрії, то що
приходить їй на заміну. І якщо щось у сучасному суспільстві спроможне
замінити індустрію, то як воно називається? Нарешті, якщо замінник
індустрії відомий, то чому нове суспільство не назвати іменем цього
замінника?

У наш час стає зрозумілим, що світ справді вступає в нову еру, в якій
переважаючим фактором є глобалізація. Якщо в перші роки після Другої
світової війни глобальний характер проглядався лише у сфері військової
техніки (йдеться, приміром, про наслідок застосування ядерної і водневої
зброї), то в останнє десятиліття національна приналежність економіки
втрачає колишню самостійність, незалежність від світових процесів.
Мультинаціональні компанії здатні більше впливати на політичні та
соціальні процеси, ніж президенти й уряди.

Термін «нова економіка» значно пов’язаний із поширенням Інтернету. Його
виникнення датоване серединою 90-х рр. коли на ринок вийшли перші
інтернет-компанії (Yahoo, AOL, Amazon.com). Поява нової економіки
символізувала небувале зростання біржових індикаторів – акції
інтернет-компаній при первинному розміщенні виростали за день на сотню і
навіть тисячу відсотків. Крім цього, даний феномен сприяв тому, що для
багатьох нова економіка стала асоціюватися із бізнесом в Інтернеті.

Але це зовсім не так. Хоча Інтернету належить пріоритетна роль у
формуванні нової економіки, остання не зводиться до його використання.
Істотною рисою нової економіки є розробка і використання нових знань.
Тому позитивно можуть бути сприйняті визначення нової економіки, що
представляють її як «економіку знань», «знання інтенсивної економіки»,
«заснованої на знаннях економіки», «невагомої економіки». У той же час
слід усвідомити, що ці терміни дещо звужують сутність нової економіки,
тому що залишають поза сферою економічних процесів розробку нових знань.
А така теоретична нечіткість породжує недооцінку того, що розробка знань
переміщується зі сфери послуг у сферу безпосередньої розробки.

Зрештою, йдеться про ті знання, що на поточному етапі чи в доступній для
огляду перспективі можуть привести до зростання економічної
ефективності. В іншому випадку все дуже просто, хоч і незрозуміло.
Прикладом такої теоретичної нечіткості може бути наступне визначення:
«Насправді нова економіка – це не просто бізнес в Інтернеті. Це весь
старий бізнес, але в нових умовах, які задають інформаційні та інші
високі технології». У подібних тлумаченнях незрозумілим залишається
одне, але головне – чому не йшла і не могла йти мова про нову економіку
колись. Адже революційні технічні зміни відбуваються не вперше.
Дослідникам варто повернутися на двісті років назад і згадати, як
відбулася заміна обмеженої і дорогої м’язевої енергії людини і тварин на
енергію корисних копалин, спочатку – вугілля, потім – нафти і газу. За
деякими оцінками, використання вугілля в паровій машині для перетворення
енергії корисних копалин в механічну було вирішальним двигуном
промислової революції.

Якщо порівнювати роль комп’ютера в сучасній економіці з іншими
найбільшими винаходами і досягненням кінця XIX – початку XX ст. –
електрикою, двигуном внутрішнього згоряння, хімією полімерів і
індустрією розваг, то вона зовсім не більша. Кожен з них мав також
революційний вплив на виробництво, організацію побуту і дозвілля людей.
Саме ці винаходи уможливили виникнення портативних машин та
інструментів, пральних машин, холодильників, кондиціонерів, автомобілів,
літаків, полімерів, пластмас, численних лікарських засобів, телефону,
радіо, кіно, телебачення, звукозапису, масових газет і журналів. Як
стверджує Роберт Гордон, комп’ютери мають обмежений вплив на економіку у
фундаментальному значенні, оскільки нездатні збільшувати багатофакторну
продуктивність. Це не дає змоги розглядати їхнє поширення як нову
індустріальну революцію.

Сказане не повинно применшувати епохальної ролі комп’ютерів в економіці.
По-перше, їх створення і розвиток привели до формування нових галузей
економіки: економіки виробництва комп’ютерів, інтернет-економіки,
електронної комерції, електронного бенкінга. Ці галузі впливають на
традиційні галузі економіки і значною мірою змінюють їхнє обличчя.
По-друге, комп’ютери стали технічною основою становлення нової економіки
як економіки знань.

Формування нової економіки є результатом розвитку нових знань. Їхнє
зростання особливо прискорилось в останні десятиліття. Оцінки показують,
що в даний час подвоєння знань відбувається кожного десятиліття. Знання
завжди були умовою розвитку виробництва. Однак до початку XXI ст.
людство нагромадило їх у такій кількості, що вони дали новий якісний
стан – знання стали самостійним фактором виробництва, таким, як земля,
капітал і робоча сила. Це робить нову економіку якісно іншою порівняно з
усім попереднім розвитком людства, тому що колись, незалежно від типу
суспільно-економічної формації, економіка функціонувала на основі однієї
і тієї ж групи факторів.

У новій економіці знання стали не тільки самостійним фактором
виробництва, а й провідним у всій системі факторів. Це пов’язано з тим,
що саме знання у вигляді інформації як систематизованих даних змінюють
вигляд сучасного світу , темпами, що прискорюються. В економічній науці
вважалося, що в аграрному суспільстві земля була відносно дефіцитним, а
робоча сила – достатнім фактором. Потім земля втрачає своє значення, і в
промисловому суспільстві економічне багатство переходить від великих
землевласників до королів фабричних труб.

У новій економіці багатство визначає володіння гуманним капіталом, хоч
капітал, вкладений у матеріальні ресурси, не зникає. Як промислові
суспільства не могли цілком відмовитися від фактора землі, так і в новій
економіці необхідними є матеріальні ресурси (так званий речовий
капітал), хоч їхнє відносне значення спадає. Це виявляється в тім, що
вартість тієї чи іншої компанії усе менше визначається «відчутними»
цінностями – будинками, машинами, технікою і т.д. Дедалі частіше її ціну
формують «невловимі» ресурси – ідеї, кваліфікація персоналу, стратегічні
сполучення ключових процесів з обробки інформації. Особливо характерно
це для великих компаній, що працюють на інформаційному ринку – вони
постійно б’ють рекорди з капіталізації. Так, вартість компанії Yahoo
виросла за останні два роки з $400 млн. до $ 5 млрд. Це насправді є
ринковою оцінкою виняткового обсягу знань, накопичених компанією, що
неможливо «помацати», але які стають основою величезних доходів.

Визнання ери нової економіки ставить на порядок денний питання про
економічні закони, які керують нею. Теоретики люблять цитувати
висловлення Шапіро і Варіано про те, що технологія змінює економіку, але
не змінює її законів («Technology changes. Economic laws do not»).
Мабуть, це трохи спрощений підхід до вирішення питання про закони нової
економіки, якщо не відхід від пошуку відповіді на нього. Якби
натураліста запитали, чи зміняться закони фізики або біології при
переході з повітряного в безповітряний простір, то відповідь була б
однозначно позитивною. Дивно, але економісти поки що допускають, що
життя в новій економіці може бути за «старими» законами.

Звичайно, «старі» економічні закони не зникнуть. Але можна прогнозувати
зміну характеру їхньої дії і прояву. Разом з тим, з’являться ( скоріше
за все, вони уже діють) нові економічні закони, які наука може
передбачити, або ж відкрити в процесі функціонування нової економіки.
Уже зараз жваво обговорюють питання про парадокси продуктивності праці
(«парадокс Солоу») і цикли Кондратьєва, які поки що не вдалося повністю
пояснити, виходячи з відомих законів. Дехто стверджує, що правила, щодо
приміром, грошової й антимонопольної політики, які працювали в епоху
сталі і легкових автомобілів, у нинішню епоху панування комп’ютерів і
мереж незастосовні. З погляду інших, економічна циклічність насправді не
усувається; якщо економіка розвивається занадто швидко, то інфляція буде
збільшуватися; ціни на акції як і раніше залежать від прибутку; і
урядам, як і раніше, доведеться бути на сторожі, щоб перешкоджати
зловживанням з боку монополій.

Не можна вважати, що й успіхи в новій економіці мають досить переконливе
пояснення. Так, у сфері послуг – основній сфері поширення і використання
інформації, частка якої з 60-х рр. у ВНП Сполучених Штатів Америки
зросла з 50 до 70%, – 63% послуг віднесені до сфери інтелектуальних.
Більше 50% ВНП країн ОЕСР (Організації економічного співробітництва і
розвитку) створюється в таких інтенсивних галузях, як освіта і
комунікації. Майже у всіх країнах з високим рівнем доходів збільшується
частка високотехнологічних галузей (виробництво комп’ютерів і
електроніки, аерокосмічна індустрія і т.п.) у загальному обсязі
умовно-чистої продукції й експорту. Приміром, за період з 1970 по 1994
р. частка високотехнологічних товарів у виробництві умовно-чистої
продукції зросла з 18,2 до 24,2% у США, з 16,4 до 22,2% – у Японії, з
16,6 до 22,2% – у Великобританії. Щодо частки продукції цих галузей в
експорті, то найвищий показник за зазначений період спостерігався в
Ірландії, де мало місце його збільшення із 11,7 до 43,6%, у США – з 25,9
до 37,3, у Японії – з 20,2 до 36,7%.

Небувалий розвиток спостерігається, насамперед, у технічній сфері.
Перший програмувальний комп’ютер з пам’яттю на 20 слів був
сконструйований у 1946 р.. З 60-их рр. почалася революція в комп’ютерній
техніці. Спочатку вона характеризувалася поширенням комп’ютерів –
«мейнфремов», а потім – винаходом у 1971 р. мікропроцесора. Гордон Мур,
один із засновників Intel, у 1965 р. пророчив темпи технічного прогресу
у сфері комп’ютерної техніки, що цілком підтвердила наступна практика.
Відповідно до закону Мура, процессингова потужність кремнієвого чіпа
подвоюється кожних 18 місяців. За оцінками вчених, закон Мура буде
чинним щонайменше ще десять років. У 2010 р. процесингова потужність
комп’ютера буде в 19 млн. разів перевищувати потужність комп’ютера 1975
р., а коштувати в реальних цінах він буде менше.

Настільки високі показники економічного зростання можна пояснювати
просто – високою ефективністю нової техніки і попитом на неї. Але
правомірно припустити, що в розвиток економіки «втрутилися» нові закони,
яких не знала стара економіка. Вони чекають своїх дослідників і
першовідкривачів. Не виключено, як це раніше неодноразово траплялось, що
нові закони очевидними стануть у результаті більш-менш руйнівних криз
світової економіки.

Таким чином, нова економіка – це виробництво і використання нових знань,
перетворення їх у самостійний фактор виробництва, який відіграє ведучу
роль у системі факторів виробництва, і розвиток за «старими» законами,
що діє по-новому в нових умовах і за новими законами, що зумовлюють
прискорення розвитку.

2. Нова економіка

як єдина наднаціональна світова економіка

Серед тенденцій, властивих новій економіці, на перший план висувається
її об’єднувальний характер. Вона поєднує всіх і все: людей,
підприємства, ринки, країни. Ніхто і ніщо не може існувати автономно.
Час автаркних економік і Робінзонів назавжди іде в минуле. Поступово
будується світовий економічний порядок, у якому державні кордони будуть
мати в кращому випадку політичне значення. Для того, щоб обґрунтувати і
по можливості розвинути цю думку, зупинимося на деяких істотних
особливостях сучасного розвитку.

Нова економіка веде, перш за все, до ліквідації географічних і
національних границь економічного простору. Увесь світ є реальним чи
потенційним клієнтом фірми й одночасно будь-яка фірма світової економіки
є реальним чи потенційним конкурентом. З цих посилань будується
стратегія керування і маркетингу – боротьбу за клієнта потрібно вести на
всьому світовому ринковому просторі й з орієнтацією на цей же простір
варто будувати стратегію конкуренції. Це веде до небаченого в історії
розширення можливостей для досягнення успіху, з одного боку, і
збільшення ризику, – з іншого. Прикладом може бути компанія Amazon.com,
яка протягом останніх трьох років продала книги майже двом мільйонам
людей з 160 країн зі свого офісу в Сіетлі. Такі приклади успіху
американських телекомунікаційних компаній можна продовжити, однак усі
вони переживають жорстку конкуренцію з боку молодих провайдерів послуг
із країн Європейського Союзу й Ізраїлю.

Нівелювання географічного і національного фактора в даний час
виявляються у збільшенні радіуса впливу індивідуумів і неурядових
організацій. У світі створюється велика кількість віртуальних коаліцій,
у яких об’єднуються однодумці з метою надання допомоги один одному щодо
обміну інформацією, розробки і впровадження своїх стратегій. Ці
об’єднання розпорошених індивідуалістів на основі спільних цілей нерідко
здобувають форми могутніх коаліцій, здатних у визначених питаннях робити
серйозний тиск в усьому світі. У даний час число неурядових організацій
налічує приблизно 30 000, становленню яких значною мірою сприяє
Інтернет, і їх число має стійку тенденцію до збільшення.

Приміром, 600 абсолютно різних неурядових організацій 70-ти країн світу
в 1998 р., координуючи свою діяльність через Інтернет і створивши
всесвітню коаліцію, домоглися від керівництва країн OECD відмовитись від
планів регулювання міжнародних інвестицій. Аналіз подібних акцій дає
підстави для висновку про те, що Інтернет формує якісно нове глобальне
цивільне суспільство. Особливо ефективним засобом розвитку таких
тенденцій є використання цифрового простору для тиску міжнародної
громадськості на уряди з метою прийняття відповідних політичних рішень.

В оцінках взаємовпливу нової економіки і держави домінує точка зору, що
«Інтернет не замінив ні національну державу в її центральній позиції у
світовій політиці, ні класичну політику влади. Однак він зміцнив існуючі
обмеження національної дієздатності і сприяє створенню глобального
цивільного суспільства. І одне, й інше в перспективі стосується позиції
і поведінки національної держави. Проте воно не зникне, а тільки
зміниться. Поряд із системою територіальних держав створюється мережа
відносин, у якій уряди, міжнародні й неурядові організації, суб’єкти
економіки й окремих індивідів співіснують, сперечаються і співпрацюють».

Таку позицію можна прийняти лише з певними застереженнями. Мабуть, що
потреба в національній державі залишиться тільки у сфері
культурно-історичних інтересів і правових відносин. Регулююча роль
держави у сфері економіки стане непотрібною, тому що вона поступово буде
переходити до транснаціональних компаній і великих господарчих
суб’єктів, які діють на мікроекономічному рівні. Навіть соціальні
функції набудуть глобального характеру. Найобдарованіші займуть місця у
найконкурентоздатніших університетах і школах, а решті молоді доведеться
задовольнятися посередніми вузами. Останнім потрібно буде самим подбати
про підвищення якості своєї роботи і використовувати для цього існуючі
можливості нарощування економічного і кадрового потенціалу.

Контури наднаціонального уряду вимальовуються в США, які стали де-факто
світовим інтернет-урядом. Пояснення цьому має історичний характер.
Американський уряд зіграв вирішальну роль у створенні Інтернету в 50-ті
рр. Він змушений був взяти на себе обов’язок регулювання питань
технічної інфраструктури і дієздатності в Інтернеті, присвоєння доменних
імен, упорядкування юридичних суперечок між власниками фірм реального і
віртуального світу і т.д. Не виключено, що ці функції поступово
перейдуть до наднаціональних органів, тому що роль американського уряду
як єдиної влади в Інтернеті стає для інших країн усе менш прийнятною.
Однак ця влада не може децентралізуватися і перейти до національних
органів, бо такий поворот подій суперечить інтернаціональній сутності
Інтернету.

Уже очевидно, що глобалізація поставила проблемою дня завдання найширшої
лібералізації національних економік. Як пише «Business week», у світі
наростають ознаки відходу від твердого контролю над економікою й
окремими галузями. Хвиля злиттів у сфері телекомунікацій у Європі
свідчить про те, що стара ідея збереження національних монополій мертва.
І в Японії, де високі тарифи на телекомунікаційні послуги стримували
розвиток електронної комерції, компанія «Ніппон телеграф енд телефон
корпорейшн» запровадила єдиний тариф для доступу в Інтернет для всіх,
хто активно користується його послугами, у розмірі $ 75 на місяць. Однак
ця ціна набагато вища, ніж у США, де Інтернетом можна користуватися за
$ 20 на місяць, а іноді і безоплатно.

Про необхідність глобальної лібералізації економіки свідчить досвід
Європи. «Нема сумніву, що в єврозоні виникає нова економіка» – вважає
Томас Майер, головний економіст інвестиційної фірми «Голдман, Сакс» у
Франкфурті-на-Майні. Інші економісти вважають, що ринок Європи занадто
фрагментарний, його ринки праці занадто зарегульовані, а діючі на
континенти закони носять занадто обмежений характер, щоб сприяти
бурхливому зростанню економіки без інфляції. Тому не можна не погодитися
з Джоном Д. Салливаном, виконавчим директором Центру міжнародного
приватного підприємництва, який пише: «Кожна країна, намагаючись
повернути сили глобалізації на користь своїх власних народів, стикається
з необхідністю робити стратегічний вибір. Держави можуть пробувати
використовувати всю різноманітність протекціоністських засобів, що
пом’якшують вплив глобалізації на існуючі вітчизняні сектори, включаючи
приватний сектор, фірми державної форми власності, союзи й інші складові
суспільства. Як альтернативний шлях вони можуть спробувати відкрити свої
економіки для якомога більшої участі в міжнародній системі. Останній
вибір призведе до більшої конкуренції з боку міжнародних компаній. Проте
він же спричинить всезростаючий приплив іноземних інвестицій,
пожвавлення процесу запозичення технологій, а в певний момент прискорить
і економічне зростання. Звичайно, вибір між цими двома стратегіями в
даний час стає постійною складовою політичних дискусій однієї країни з
іншою».

Зникнення відстаней у новій економіці – не єдина фундаментальна новація.
Змінюється традиційна роль часу. Він визначає економічну цінність знань.
Найбільшу вагомість вони мають на початковому етапі виробничого
використання, зменшуючись при тиражуванні. Тимчасова сутність знань
лежить в основі біржових спекуляцій, інвестиційної привабливості
наукових розробок, рекламних доходів ЗМІ і т. ін. Найбільша цінність –
розробка і підготовка до виробництва масового товару. У процесі
виробництва відбувається поступове перенесення вартості знань на
продукт. Чим швидше здійснюється даний процес, тим більша віддача
інвестицій у знання. Затягування з виробничим використанням знань
призводить до їхнього старіння й економічної непридатності, оскільки
з’являються нові знання, які мають велику перспективу «життя» у
виробництві.

Багато українських менеджерів і керівників високого рангу, особливо ті,
котрі розробляють економічну політику, не усвідомили реальної ролі знань
у виробництві. Вони не бачать, що в новій економіці виробництво
обходиться дуже дешево. Головним, на що витрачають дедалі більше зусиль,
є генерація нових ідей, пошук і обробка інформації, і це багато в чому
визначає цінність товару для споживача. У зв’язку з цим потрібно також
мати на увазі, що знання починають впливати не тільки на виробництво, а
й на споживання. Це вимагає глибоких досліджень ринку, пошуку методів
переконання покупця в тому, що він повинен зробити вибір з безлічі
виробників на користь даного виробника.

Знання як фактор виробництва ведуть до виникнення нових форм, які
перебувають у постійній взаємодії в реальному часі суб’єктів ринку. Цю
тенденцію стали називати колапсом. У результаті збір інформації,
вивчення й адаптація до середовища, що змінюється, відбувається
безпрецедентно швидко. Ті компанії, що у цьому колапсі зуміли
пристосуватися до нової культури співробітництва з клієнтами і
партнерами по бізнесу, стають або залишаються лідерами. Вони виробляють
імідж постійних змін, прагнуть до безперервної реконструкції своїх
процесів і модернізації продуктів. Так, компанія Dell Computer зробила,
по суті, революцію у сфері продажу персональних комп’ютерів,
безпосередньо пропонуючи їх покупцям. Вона перейшла до надшвидкісного
виробничого циклу, чим шокувала конкурентів. У кінцевому рахунку, всі
виробники комп’ютерів були змушені значно поглибити аналіз замовлень
своїх споживачів для того, щоб не відстати від змін у тенденціях на
ринку і врахувати побажання клієнтів.

Нова роль простору і часу зробила у технологічному аспекті необхідністю
використовувати Інтернет як інструмент підприємництва для перебудови
зв’язків між трьома ключовими фігурами бізнесу – постачальника, самої
компанії і споживача. Виник і розвивається єдиний електронний ланцюжок
постачань, у якому споживач може керувати складом свого постачальника,
формуючи замовлення на виробництво і навіть конфігурацію продукту. На
цій стадії, власне кажучи, починається використання інтернет-технологій
у взаємодії між господарськими одиницями.

У новій економіці Інтернет став свого роду всесвітньою торговою
платформою, де відпадає потреба в посереднику. З цієї причини Інтернет
нерідко називають «убивцею посередника». Значного поширення набуває
модель build-to-order, розроблена згаданою вище компанією Dell Computer,
і це дає змогу цілком відмовитися від товарно-матеріальних витрат.
Найсуттєвішим в цих умовах є поява і розвиток моделей онлайнової
торгівлі: У2В (business-to-business – взаємодія компаній одна з одною);
У2С (business-to-customer – взаємодія компанії з кінцевими споживачами).
Відповідно до прогнозу консалтингової компанії «The Gartner Group»,
глобальна торгівля В2В до 2003 р. сягне обсягу в $ 4 трлн. порівняно з
менш ніж $ 400 млн. наприкінці сторіччя.

Електронна торгівля В2В скорочує вартість закупівель завдяки можливості
пошуку постачальника з найнижчими цінами. При цьому, в онлайновому
режимі спрощується розміщення замовлень, знижується імовірність помилок
при оформленні замовлень і виставлянні рахунків. Економісти фірми Cisco
підрахували, що раніше доводилося переоформляти чверть усіх замовлень
через помилки в системі взаємовідносин по факсу і телефону. Після
переходу на онлайнову систему замовлень частка помилок скоротилася до 2%
і це заощадило компанії $ 500 млн. За повідомленням British Telecoms
купівля товарів у онлайновому режимі скорочує витрати на обробку
операції до 90% і зменшує власне вартість товарів, які закуповує
компанія, і послуг на 11%.

Нова економіка вперше створює умови практичної реалізації моделі
досконалої конкуренції, оскільки формує велику кількість інформації,
необмежене число покупців і продавців, зводить до нуля операційні
витрати і знімає всі бар’єри для нових учасників ринку. Різновид
торгових площадок відповідає потребам галузі чи учасників ринку. Для
взаємодії на них створюються каталоги і проводяться аукціони, що дає
змогу зводити велику кількість покупців і продавців з усього світу і
вчасно ліквідувати надлишки продукції. Торгівля стандартизованим товаром
однієї галузі здійснюється на електронних біржах. При цьому Інтернет
забезпечує велику прозорість, що образно виражено економістами UBS
Warburg визначенням «оголена економіка». Це пояснюється, зокрема тим, що
споживачі Інтернету мають можливість знаходити найнижчу ціну на товар,
одержуючи дані про ціни від великого числа постачальників, знижувати
операційні витрати і бар’єри на шляху нових учасників ринків.

У даний час стає очевидним, що у всіх галузях з’являться біржі В2В для
забезпечення ефективнішого ринку обміну товарами між покупцями і
продавцями. Поки що вони створені фірмами з виробництва автомобілів,
сталі, будівельними й аерокосмічними компаніями. GM, Ford, Daimler
Chrysler і Renault-Nissan планують повністю переміститися на загальну
електронну біржу з оборотом у $ 200 млрд. і з 60-тьма тисячами
постачальників. Передбачається, що перехід на онлайновий режим роботи
дозволить скоротити вартість виготовлення автомобілів на 14%.

Вигоди, що виникають в умовах нової економіки, розподіляються дуже
нерівномірно в міжнародному масштабі. Вони концентруються в основному в
розвинутих країнах, переважно в США. Американці йдуть вперед не тільки
(а може й не стільки) завдяки технічному лідерству, а й послідовнішій
реалізації принципів free trade, що склалася в результаті стабільної
фінансової і грошової політики. Відставання найбільших європейських
країн і Японії в США схильні пояснювати наявністю тут виснажених
«перезрілих» економічних систем, яким бракує духу новаторства і
підприємницької жилки. Але чи навічно американці захопили світове
лідерство?

Звернемося до історії. У новій економіці різко зростає ціна ризику
помилок у сфері економічної політики. Так було завжди в історії людства
на переломних етапах розвитку. Прикладом може бути Китай, який 600 років
тому був технологічно найрозвинутішою країною у світі, володіючи
багатьма з тих винаходів, що дали поштовх промисловій революції в
Британії. Багато століть раніше, ніж на Заході, в Китаї були винайдені
пересувні друковані літери, домна і прядильна машина, яку приводить в
рух вода. Однак через те, що правителі країни встановили жорсткий
контроль над новими технологіями в Китаї, технологічний прогрес не
отримав подальшого поширення.

Роль країн-лідерів в економічному зростанні за нової економіки не може
бути зрозуміла за аналогіями з минулим. Ще моделі економічного
зростання, розроблені в 50-і рр., будували на використанні двох основних
факторів – капіталу і праці. Зміни технологічного характеру розглядали
як екзогенне явище – щось подібне до дощу, що проливається з небес. У
«новій теорії зростання», яку розробили Поль Ромер та інші вчені у 80-х
рр., технологічні зміни вперше склали основу зростання. Для «нової
теорії зростання» створення знань є ендогенним процесом, що відповідає
ринковим стимулам, таким, як розширення можливостей отримання прибутку
чи отримання досконалішої освіти. Це означає, що темп технологічних змін
нині не можна розглядати як дощ, що ллється з неба, – він залежить від
гравців на мікро- і макрорівнях.

Перетворення знань в ендогенний процес економічного зростання дає
підстави по-новому підійти до оцінки його результатів. Нагадаємо
стародавню притчу про яблуко: якщо той, хто має яблуко, поділився ним,
то тепер кожен з них має половину яблука. Якщо ж він має ідею і ділиться
нею, то у кожного – по ідеї. Отже, в економіці знань будь-який розвиток
національної економіки досягається світовим науково-технічним прогресом.
Потенціал його високий – близько 90% усіх вчених, які коли-небудь
існували, живуть у наші дні. Нова роль знань вимагає створення такого
світового економічного порядку, за якого можна буде забезпечувати
оптимальний розвиток світової економіки, вирівнювання рівнів розвитку
між різними країнами та регіонами і забезпечувати справедливу систему
розподілу й перерозподілу світового продукту.

У деякій мірі новий світовий економічний порядок уже створюється. Він
представлений такими органами, як ООН, Світовий банк реконструкції і
розвитку, Світовий валютний фонд, ГААТ/СОТ, Європейський парламент і т.
п. Однак він не має ще стрункої логічно завершеної структури. Відсутня
також система ієрархічної підпорядкованості національних, регіональних і
загальнонаціональних органів. Одночасно має розроблятися світовий
економічний і правовий механізми нової економіки.

Відсутність світового економічного порядку викликає антистимули розвитку
науки й освіти. Фахівці, які досліджують проблематику нової економіки,
визнали, що для неї необхідно «творче руйнування» (Джозеф Шумпетер) –
стрімке невпинне витіснення нових технологій новітніми. Інтенсифікація
процесів виробництва і використання знань вимагають видатних і
геніальних людей, оскільки геніальні ідеї лежать в основі нових
технологій і бізнес-моделей. Але народження талантів – не пріоритет
однієї нації. Природа розпорядилася так, що кожен народ може приносити
світу своїх геніїв.

У даний час складається система перекуповування видатних особистостей
країнами і фірмами-лідерами. Одна країна народжує і виховує генія, інша
використовує його ідеї і привласнює зроблений ним додатковий продукт. У
результаті складається світова система, у якій для країн, що
розвиваються, нема сенсу виділяти в пріоритетний напрямок фінансування
науки й освіти. За деякими оцінками, нині за рубежем працюють 6,5 млн.
українських громадян і цей показник зростатиме. Як інформує Міжнародне
бюро праці, брак висококваліфікованих кадрів у Європі у сфері
інформаційних і комунікаційних технологій у 2002 р. може досягти
1,6 млн. Нема сумніву , що цей дефіцит західні країни частково
задовольнять за рахунок перекачування фахівців із країн з перехідною
економікою. У кожному випадку країна несе витрати на підготовку кадрів,
але не має можливості їх покривати. Як справедливо пише В. Андрійчук,
«всупереч тенденціям постіндустріального розвитку, відбувається
розмивання інтелектуального та інноваційного потенціалу і стає
проблематичним навіть у перспективі зміцнення позицій країн з перехідною
економікою».

Одним з першочергових завдань формування механізмів нової економіки є
створення міжнародної системи емісії і використання електронних грошей
(digital money). Цим поняттям позначаються номіновані розрахункові
одиниці у певній валюті чи товарі, які існують у формі електронних
записів в електронних пристроях (device), інформація про які може
передаватися з одного устаткування на інше, даючи можливість
користувачам здійснювати розрахунки за господарськими договорами. Тим
самим зменшується не тільки попит на гроші, що емітують центральні
банки, а й відбувається своєрідна узурпація організаторами таких систем
права на дохід від емісії – сіньйораж (seigniorage).

Розширення практики використання електронних грошей, особливо їх
глобальність, загострює проблеми, пов’язані з відмиванням «брудних»
грошей через кордони і легальністю міжнародних платежів. У світі, за
даними МВФ, щорічно відмивається від $ 500 млрд. до $ 1 трлн. «брудних»
грошей, і цьому значно сприяє поширення електронних банківських платежів
та протиріччя в національних законодавствах, що явно застаріли і не
встигають за новітніми технологіями. До них можна віднести підвищення
швидкості традиційних методів переказу коштів (у режимі «реального
часу»); мініатюризацію (банківські картки) чи повну відсутність
платіжних коштів (інтернет-перекази з використанням коду). Останнім
часом розвиваються системи розрахунків із використанням платіжних коштів
«на пред’явника» (bearer instruments), емітент яких зобов’язаний тримати
резерви у формі залишків на банківському рахунку, золота чи цінних
паперів для забезпечення емісії.

Не можна сказати, що міжнародне співтовариство не вживає заходів
боротьби з відмиванням «брудних» грошей. У 1995 р. була створена
міжнародна Група дій щодо забезпечення безпеки електронних грошей (Task
Force on Security of Electronic Money). Міністри фінансів країн
Європейського Союзу прийняли рішення про введення з червня 2001 р.
санкцій проти держав і територій, які потурають, чи недостатньо
протидіють легалізації фінансових коштів, нажитих злочинним шляхом. Хоча
подібні заходи якось стримують розвиток злочинності у
фінансово-банківській сфері, вони є свого роду півзаходом. Аналіз
ефективності таких заходів підтверджує необхідність створення
міжнародного механізму функціонування нової економіки.

Дослідники нової економіки часто цитують припущення німецького соціолога
Гельмута Шельскі, висловлене ним у 50-х рр. XX ст.: у результаті
застосування електронних обчислювальних машин виникне проблема
тоталітарної держави. Цю думку обгрунтовували тим, що адміністративна
машина вимагатиме безумовної слухняності в умовах досконалого і
прогнозованого планування. Зараз реальніше звучать висловлювання іншого
роду. Як пише член Ганзійської наукової колегії Ніко Штер, «незважаючи
на всі прогнози, нині ми, очевидно, переживаємо, швидше кінець царювання
таких великих інституцій, як держава, церква й армія».

Відмирання національної держави в його сучасному значенні, яким би
дивним це не здалось на перший погляд, найвигідніше для країн, що
розвиваються. У новій економіці їх народи одержують прямий доступ до
знань і можливість реалізувати себе незалежно від ступеня успішності
політики, яку розробляє і здійснює власний уряд. «Зростання розходжень
між бідними і багатими цього світу, – пише К. Діксіт – сьогодні
знаходить своє вираження у прірві між тими, що знають, і тими, що не
знають. Якщо ж ми хочемо перетворити інформацію в знання і дати країнам,
що розвиваються, шанс досягти благополуччя найкоротшим шляхом, то нам
варто подолати цю прірву». Саме тому, країни, що розвиваються, повинні
більше бути зацікавлені в новому економічному порядку, ніж розвинуті, і
відповідно, проявляти більше ініціативи для цього.

3. Україна на шляху до нової економіки

В останні роки лідери різних країн ставлять питання, чи готові їх народи
до нової економіки. Для них нова економіка – це не тільки модель ведення
бізнесу, а й стратегічна невід’ємна частина економіки майбутнього.
Наприклад, прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер бачить мету свого
уряду в створенні найкращих у світі умов для розвитку електронної
торгівлі в 2002 р. При цьому, якщо в 1999 р. обсяг угод в електронному
режимі становив близько 3 млрд. фунтів стерлінгів, то в 2002 р. він
повинен зрости в 10 разів (до 4% ВНП країни).

На жаль, в Україні проблематика нової економіки не отримала належної
оцінки. Економічна політика країни дискутується навколо напрямків, котрі
всі уряди гордо називають «політикою реформ». Йде ніби-то змагання між
політичними силами за право називатися «реформаторськими». Однак усі
спроби висунути концепцію реформ зведені переважно до визначення
відсотків установлення податків, прийняття тих чи інших кодексів,
внесення часткових змін в існуючі закони, що, звичайно, і важливо, проте
не може скласти генеральної лінії розвитку.

Україні пора покласти початок глобальної орієнтації своєї політики в
економічній і соціальній сферах. Для цього, насамперед, потрібно
створити відкрите суспільство з механізмами, що забезпечують необхідну
для нової економіки гнучкість до змін, що відбуваються, і викликів
суспільству. Не можна розраховувати на процвітання, якщо якого-небудь
одного скандалу, нехай навіть великого (наприклад, касетного), досить
для того, щоб протидіяти розвитку Інтернету, обмежити його використання
в глобальному просторі й т. ін.

В Україні не втомлюються ремствувати на недолік сировинних ресурсів.
Іноді роблять запеклі спроби розширити видобуток нафти, газу, золота і
т.п., що не може привести до подолання кризових явищ і, тим більше,
повернути країну до числа розвинутих держав. При цьому забувають, що в
даний час стратегічною сировиною стала інформація. Як важливо вчасно
переорієнтуватися на нову стратегічну сировину, видно на прикладі
сумного досвіду 70-их рр., коли більше десятиліття економічних невдач
західних країн було викликано одним простим економічним феноменом –
збільшенням уп’ятеро цін на нафту. Зараз нафта перестала бути
найважливішою сировиною. Хоча «дигитальний» сектор західної економіки ще
не такий великий, він уже дає значну частину економічного зростання . У
США, наприклад, у сфері цифрової економіки виробляється усе ще 8% ВНП,
але він дав країні 35% всього економічного приросту за останні роки. А
падіння цін на комп’ютери викликає зниження інфляції, принаймні, на
відсоток у рік.

Якщо ставити завдання переходу до економіки, де домінує інформація, – а
тільки таке завдання варто ставити сьогодні, – то потрібно виходити з
того, що ключем до всього в такому суспільстві є знання й освіта.
Традиційно для України характерним був високий рівень розвитку
науково-технічного прогресу й освіти при слабкому використанні наявних
досягнень. Однак протягом останніх 10–15 рр. у цій сфері відбувалося
погіршення ситуації – відтік кращих кадрів за кордон і в бізнес,
зниження фінансування наукових досліджень й освіти, низький попит на
молодих фахівців і наукові розробки. Виходить, що сфера науки й освіти
працює ніби сама на себе.

Не можна сказати, що залежність економіки від знань – нове явище. Однак
у наш час конкуренцію за джерела сировини XXI ст. – креативність і
знання – можуть виграти тільки ті, хто створить відповідні умови для їх
підтримки і розвитку. Межі даного дослідження не дають можливості
зупинитися детально на цій проблематиці. Проте деякі аспекти варто
окреслити. Нам необхідно в прискореному темпі перейти на форми і
принципи побудови всієї системи освіти на західний зразок для того, щоб
створити передову індустрію підготовки і перепідготовки кадрів. Потрібно
достатньо виділяти фінансування на підготовку науково-педагогічних
кадрів у західних вузах з метою органічного включення в систему
виробництва і відтворення знань на конкурентній основі.

Розробляючи нову політику в науці й освіті, варто мати на увазі, що в
новій економіці доведеться пристосовуватися до англо-американської
культури бізнесу. Для України це означає не тільки вивчення англійської
мови, а й переведення значної частини навчального процесу в дитячих
садках, школах і вузах на англійську мову. В одночас потрібно буде
виконувати значну частину наукових досліджень, проектних і
конструкторських робіт англійською мовою, підвищити питому вагу наукових
публікацій англійською мовою. Англійською мовою частково доведеться
виконувати фінансово-банківські, облікові й статистичні операції.
Причому це потрібно робити якомога швидше, не повторюючи недолугого
досвіду нескінченної адаптації нашого законодавства до законодавства
Європейського Союзу, який Україна нагромадила, проголосивши своєю
стратегічною метою інтеграцію в ЄС.

Старт у нове інформаційне суспільство передбачає надання всім можливості
використання Інтернету. Для цього потрібна спеціальна урядова програма,
як це робиться зараз у країнах Європейського Союзу. Незважаючи на
наявність фінансових труднощів, за один-два роки всі освітні установи
повинні бути забезпечені комп’ютерами і доступом в Інтернет. Усі види
послуг, які можна надавати через Інтернет, повинні бути підготовлені до
роботи в мережі. Варто ввести пільги для придбання комп’ютерів школярами
і студентами, комп’ютерний бізнес необхідно максимально звільнити від
податкового тягаря. Назріла необхідність у розробці пакета законів для
підтримки електронної комерції, які ліквідують усі перешкоди на шляху
широкого використання Інтернету в домашніх умовах і на підприємствах.

Міжнародна конкуренція у сфері освіти особливо загострюється в новій
економіці. Для досягнення реального успіху в ній важливе значення має
залучення в університети іноземних студентів. Тут усіх випереджають США.
З приблизно 2 млн. іноземних студентів, які навчаються не на своїй
батьківщині, 30% – у США. Україна в останні роки тільки втрачає
іноземних студентів. Така ситуація має багато причин. Для того, щоб їх
виявити і кардинально змінити становище, необхідно, насамперед,
докорінно змінити ставлення до залучення іноземних студентів. Нову
політику можна реалізувати задяки професійному маркетингу, за допомогою
якого вже багато років ведуть боротьбу за студентів американці. 1 січня
2001 р. маркетинговий консорціум заснували Німецька служба академічних
обмінів (DAAD) і Конференція ректорів вузів Німеччини при фінансовій
підтримці Федерального міністерства освіти і досліджень. Німеччина
ставить завдання до кінця 2003 р. збільшити частку іноземних студентів
до 50%, а кількість іноземних аспірантів – удвічі.

Завдання залучення іноземних студентів в українські вузи – комплексне.
Першочергово воно повинно вирішуватися на основі ліквідації розриву
якості підготовки фахівців між навчальними закладами України і
країнами-лідерами, і досягнення міжнародного визнання українських
дипломів. При цьому необхідно, з одного боку, елімінувати і розвивати
досягнення вітчизняної вищої школи, а з іншого боку – розробити і
впровадити систему застосування нових педагогічних досягнень закордонної
вищої школи (дуальне професійне утворення; soft skills – гнучкість,
уміння працювати в команді, самостійність, уміння вирішувати проблеми,
витривалість, мобільність, культурна і міжкультурна компетентність;
багатоступінчаті курси; мультимедійні форми навчання й ін.). Одночасно
варто розробляти й активно використовувати методи проникнення на
міжнародні ринки освіти.

Нова економічна політика припускає включення України у світові процеси
децентралізації державного керування. Глобалізація привела до того, що
до цього прийшли майже всі колишні централізовані країни. У Європі
прикладом таких перетворень є Франція й Іспанія. Загальноєвропейською
тенденцією є становлення «Європи регіонів».

Особливо це характерно для країн Європейського Союзу, у якому завдяки
Шенгенській угоді принцип безпеки кордонів поступається принципу
ефективності міждержавного співробітництва в усіх сферах громадського
життя. Стало очевидним, що співробітництво найефективніше між тими
регіонами, які мають загальні культурні, економічні, географічні риси і
не розділені формальними державними кордонами.

В Україні в багатьох не викликає сумніву необхідність поглиблення
децентралізації. Під час Всенародного референдуму, проведеного 16 квітня
2000 р., більшість висловилася за обрання другої палати парламенту, у
якій би на центральному рівні були представлені регіональні та місцеві
інтереси. Зареєстрована «Партія регіонів», яка швидко набирає
популярність. Однак регіональна політика реформується дуже повільно і,
головне, у «регіональників» нема чіткої концепції нововведень.

З погляду західних консультантів оптимальною формою державного устрою
України є унітарна децентралізована держава. Очевидно, що при такій
формі система унітаризму доповнюється деякими ознаками регіоналізму,
тобто регіональною чи обласною нормотворчістю і адміністративною
автономією. Хоча будь-яке просування вперед – завжди непогане, однак для
України в такому варіанті не можна очікувати великого ефекту. Як
спортсмен-початківець дає відносно високий приріст результатів, так і
українські реформи на сучасному етапі повинні принести дуже відчутні
результати, інакше їх варто розглядати як півзаходи.

Децентралізована модель, на думку західних учених, не підходить для
України тому, що вона припускає реформування існуючої системи
адміністративно-державного устрою країни з подальшим створенням
принципово нових територіальних одиниць – земель і країв. У цьому
випадку «за умови збереження існуючої структури, значення деяких
адміністративно-політичних центрів зростало б (наприклад, Донецьк), тоді
як інші, які територіально належать до тих же регіонів, своє значення
втрачали б (наприклад, Луганськ у Донбасі)». Така теза має багато
альтернатив. Одне з питань могло б звучати так: а що, хіба це так
погано? І чи не характерне для централізованої системи існування
постійних процесів висування і усунення лідерів?

Насправді (якщо вже мова пішла про Донецьк) в Україні був і існує
«донецький клан» – унікальне явище навіть у «клановій» системі
української політики. Донеччани сконцентрували у своїх руках величезні
фінансово-промислові ресурси, що дає змогу їм конкурувати з кожною із
фінансово-політичних груп, які знаходяться на київському Олімпі. Досить
сказати, що компанія «Індустріальний союз Донбасу» за підсумками 1999 р.
зайняла друге місце у всеукраїнському рейтингу «ТОР-100» за обсягами
валового доходу, що становив 3,8 млрд. гривень. Група володіє великими
металургійними, коксохімічними і гірничо-збагачувальними підприємствами
(чи впливає на них), монопольно постачає газ на всі промислові
підприємства Донецької області, контролює більшість українських шахт і
Харцизький трубний завод.

Нині склалося так , що донеччани нагромадили досить сил і ресурсів для
«взяття Києва», що може відбутися уже на наступних виборах. Як пише
оглядач російської «Незалежної газети», «до 2001 р. з’ясувалося, що
непомітна «донецька група» перетворилася в найсильніший
фінансово-політичний центр, якому стало тісно в умовах одного регіону, і
який має право і можливість претендувати на розширення свого політичного
впливу аж до рівня всієї держави… Останнім часом у Києві стали
говорити навіть про те, що, можливо, саме в Донецьку «росте» майбутній
спадкоємець президента.

Децентралізація по-українськи повинна забезпечити значне зростання
регіональної конкуренції, самофінансування і вирівнювання регіонального
розвитку. Регіони мають право розраховувати на одержання широких
повноважень у питаннях саморегулювання і зовнішньої політики. Вимагають
найістотнішого перерозподілу компетенцій, відповідальності влади, систем
бюджетного і міжбюджетного фінансування. Важливе місце в економічній
політиці повинні зайняти питання участі в процесах створення
єврорегіонів із країнами-сусідами. Україна не повинна занадто багато
уваги приділяти розробкам «замків» для своїх кордонів, особливо із
західними сусідами – нехай цим займаються самі сусіди, якщо вони мають
намір побудувати нову «берлінську стіну». Політика максимальної, майже
повної відкритості повинна стати українським принципом інтеграції у
світове господарство.

Першим кроком у реалізації політики відкритості варто розглядати вступ у
Світову організацію торгівлі (СОТ) – глобальну систему світової торгівлі
і, відповідно, строго дотримуватись принципів недискримінаційної
торгівлі, прогнозованого і безперешкодного доступу до ринків,
справедливої конкуренції, економічного розвитку і реформування. Це
означає, що в структурах державної влади Україні необхідно припинити
нескінченну дискусію про вигідність і невигідність лібералізації
зовнішньо-економічних зв’язків. Так, у чомусь може бути поразка, в інших
випадках – виграш, але рішення приймаються за кінцевим результатом. При
цьому як критерій виграшу варто приймати не негайний ефект від
збільшення експорту продукції (це важливий, але все-таки приватний
показник ефективності), як це найчастіше роблять, а ефекти, що працюють
на велику перспективу. Ними можуть бути досягнення конкурентоздатності
продукції, завоювання ринків західних країн, захоплення лідерства в
науково-технічній сфері, залучення прямих іноземних інвестицій і т. п.

На жаль, у даний час замість рішучих кроків щодо вступу у СОТ, зусилля
зосереджені на «випиханні» за кордон неконкурентоспроможної продукції.
Для цього на окремі види продукції проголошують політику так званої
«лібералізації експорту» – звільнення його від податку на додану
вартість, використання методів твердої грошово-кредитної і фіскальної
політики. Одночасно зводяться «захисні бар’єри» від імпорту за рахунок
підвищення тарифів, введення специфічного і комбінованого мита, акцизних
зборів і ПДВ. У результаті що ми маємо? Нескінченні і безуспішні позови
в антидемпінгових розслідуваннях, добровільні обмеження експорту
(металопрокат – у США і Канаду, труби – у Росію), поглиблення загальної
і структурної кризи при незначному, швидше тимчасовому зростанні
експорту.

Відхід від вирішення проблем вступу у СОТ нічим не виправданий.
Порівняння ситуації в Україні з постсоціалістичними країнами і країнами,
що розвиваються, (наприклад, Молдавією чи Болгарією, Бразилією чи
Індією) дає підставу стверджувати, що для вступу у СОТ Україні не
вистачає, головним чином, політичної волі. Саме вона потрібна для того,
щоб звільнитися від надмірного протекціонізму, знизити ставки мита,
привести законодавство у відповідність до вимог СОТ. Вступ у СОТ повинен
розглядатися як засіб найефективнішого використання ресурсів,
прискорення темпів зростання і підвищення рівня процвітання, поширення
технологій і розширення економічних можливостей.

На другому етапі (краще відразу ж після вступу у СОТ) варто піти шляхом
подальшої лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Здається, що
контрольні зусилля державних органів необхідно зосередити на
використанні технічних норм, стандартів і правил безпеки для захисту
внутрішнього ринку від імпорту неякісної несертифікованої продукції.
Важливість цього особливо добре видно на фоні поширення енцифалопатії
великої рогатої худоби. Одночасно повинні бути знайдені ефективні методи
стимулювання імпорту високотехнологічних товарів і послуг. Потрібно
порахувати, що вигідніше, обкладати такі товари (наприклад, комп’ютери)
усілякими фіскальними нормами чи стимулювати їх ввіз і реалізацію на
внутрішньому ринку за найнижчими у світі цінами. Не можна не бачити, що
подібний лібералізм здатний привести до зростання конкурентоздатності
усієї вітчизняної продукції і, не виключено, розвитку в країні галузей
нової економіки.

Приклад Бразилії, що лібералізувала свої ринки в однобічному порядку,
дає змогу зробити висновок про доцільність випереджальних реформ і за
таким принципом будувати усю свою політику. При цьому важливо досягти
визначеної послідовності, не допускаючи метушні зі сторони в сторону.
Варто враховувати, що у СОТ поки що панують правила, які були прийняті
для обмеженого, менш глобального і не настільки взаємозалежного
торговельного середовища. З погляду президента Торгово-промислової
палати Польщі Анджея Арендарского, нині «варто враховувати такі нові
тенденції розвитку, як створення регіональних торгових мереж, динаміка
обороту міжнародних фінансових потоків, яка постійно збільшується,
посилена тяга до об’єднання в транснаціональні компанії і придбання
закордонних підприємств, створення надзвичайно могутніх
багатонаціональних корпорацій, розвиток електронної торгівлі й інші
сучасні методи ведення підприємництва».

Однак введення новітніх методів лібералізації світової торгівлі
вірогідніше не в рамках СОТ, а самостійно окремими країнами. Це значною
мірою можна пояснити тим, що СОТ як організація, будується на згоді, і
тому досягнення згоди щодо введення революційних змін у системі світової
торгівлі малоймовірні. Досить сказати, що в рамках СОТ не можуть бути
вирішені проблеми надання фінансових послуг (включаючи банківські
послуги і забезпечення безпеки) і субсидій на розвиток сільського
господарства. І це, незважаючи на те, що якщо країни ЄС будуть
продовжувати проведення своєї аграрної політики, то в 2009 р. вона
поглине 100% бюджету Європейської Комісії .

У моделі нової економіки по-українськи не можливо буде уникнути питань
створення базових елементів, без яких ні про який розвиток не може бути
й мови. Як вважає академік НАН України В. Геєць, «на початку формування
капіталізм розвивався на основі моделі первісного нагромадження. Якщо
подивитися на формування і нагромадження капіталу як на основу, на якій
функціонує економіка, то в наших умовах він формується за зовсім іншими
ознаками – за ознаками і методами приватизації». Погоджуючись з таким
принциповим судженням, не можна не звернути уваги на величезне джерело
первісного нагромадження, яке поки що – поза економічною політикою. Його
можна визначити як український капітал західного походження. За нашими
підрахунками, щорічні чисті доходи українців, які працюють за кордоном ,
становлять біля $ 20 млрд. Вони розпорошені по індивідуальних і сімейних
касах, нерідко зберігаються за рубежем. Потрібно розробити механізм
залучення цих грошей у країну й акумуляції їх у сфері бізнесу,
спрямовуючи, насамперед, на розвиток галузей нової економіки.

Мабуть, головною проблемою формування в Україні нової економіки є
проблема олігархів. У країні виник клас власників, які стали ними шляхом
використання і пристосування до умов перехідної економіки. Сьогодні вони
навчилися працювати за правилами цієї економіки і зосереджені на
подальшому перерозподілі власності неринковими методами, присвоєнні
бюджетних коштів й утриманні завойованих позицій. Вони найменше готові
до структурних змін. Отже, перспективу нової економіки для України можна
пов’язувати з двома пріоритетними факторами. По-перше, із приходом до
керівництва державою компетентного економіста (свого роду українського
Людвіга Ерхарда чи Лешека Бальцеровича) або ж не заклопотаного
особистими інтересами політика (як Вацлав Клаус) із програмою
українського дива. По-друге, з розвитком «метастазів» кризи в галузях,
«окупованих» олігархами, й усвідомленням необхідності термінової
концентрації зусиль на закладенні основ нового економічного механізму і
«перекидання» нагромаджень на реалізацію нової структурної політики.

Марко Беначіо

Лорен Гієрі

Костянтин Комаров

Енріко Муссо(

ДОСВІД ІТАЛІЇ ТА ФРАНЦІЇ

В ТРАНСПОРТНІЙ СИСТЕМІ

СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я ТА ПІВДЕННОЇ ЄВРОПИ:

ЯКЕ ЗНАЧЕННЯ ВІН МАЄ ДЛЯ УКРАЇНИ?

Досвід Італії та Франції в сферах інфраструктурного планування та
фінансування, пасажирських і вантажних перевезень безперечно є цікавим
для інших країн світу, включаючи і Україну. Значний економічний розрив
між побережжям Середземномор’я та найрозвиненішими регіонами Європи у
ВНП на душу населення (а саме: Північ Італії і Північ Франції, Париж і
Лілль, а також район Ліона) зумовив розвиток великої транспортної
інфраструктури на основі підвищення привабливості та доступності
Південних Італійських і Південних Французьких регіонів. Суть державної
політики ( приєднання цих прибережних регіонів до внутріконтинентальних
районів через розвиток туризму та економіки загалом шляхом створення
ефективної транспортної інфраструктури. Детальніше проаналізуємо
Південно-Італійські та Південно-Французькі регіони, для розвитку яких
використовують переваги, пов’язані з їх відкритістю та існуванням ряду
великих портів. Головна мета економічної політики Південно-Італійських і
Південно-Французьких регіонів нині ( це підвищення потенціалу цих
регіонів шляхом створення вільних митних зон і розвиток сфери туризму.
Щодо цього між Францією та Італією реалізуються спільні проекти
(будівництво альпійських тунелей, високошвидкісної залізничної лінії
(транс’європейської) між Ліоном і Торіно та конкурентні стратегії
(наприклад, пасажирські корабельні лінії на Корсиці, транзитні круїзи).

Досвід Італії та Франції з удосконалення транспортної системи
прибережних і Південно-Середземноморських регіонів є цікавим і для
України, зокрема Одеси. Мета нашої роботи є характеристика ринку
пасажирських і вантажних перевезень, аналіз досвіду Південної Італії та
Південної Франції в розробці та реалізації заходів транспортної
політики, розвитку транспортної інфраструктури і засобів обслуговування.
Ми спробуємо дати поради місцевому державному керівництву Одеси та
поради щодо стратегії державного землекористування України.

1. Регіональний розвиток і транспортні перевезення

в глобальній економіці

У вік глобалізації мало місця залишилось для традиційних фіскальних
політик, а також для політик, що базуються на перерозподілі
національного доходу чи міжнародній допомозі. Зараз немає обмежень щодо
бажання багатих країн (регіонів) фінансувати бідні країни, і, що
найважливіше, це було би неефективним у системі, керованій конкуренцією.
Навпаки, політика місцевого розвитку в рамках глобальної економіки має
бути спрямована на:

1) зміцнення транспортного та метеріально-технічного забезпечення,
необхідного (однак не достатнього) для створення сприятливих умов для
розміщення фірм;

2) зміцнення «комерційної» доступності (як згадувалося вище);

3) сприяння потоку капіталу та інновціям;

4) розробка специфічних факторів регіону для того, щоб зробити його
конкурентоспроможним для однієї чи кількох фаз виробничого циклу.

Пункт перший передбачає ряд відповідних довготривалих заходів із
розвитку транспортних інфраструктур, метеріально-технічного забезпечення
і послуг, втілення яких значно впливає на ефективність стратегій,
згаданих в інших пунктах.

Ці заходи стосуються:

забезпечення (порти, залізниці, дороги, водні шляхи, внутрішні
термінали) інфраструктур, мультимодальної реорганізації транспортних
мереж (а саме морських), спроможних витримати регіональні транспортні
потоки або ті, які прямують у даний регіон, а також транзитні потоки
(які становлять значну частину в середземноморській транспортній
системі);

розміщення (пасажирського та вантажного) транспорту та послуг має
оптимізуватися відповідно до географічного розташування транспортної
мережі, вартості витрат (яка впливає на ефективність), значимості
зростання транспортної системи для місцевих економік (розміщення
допоміжного метеріально-технічного забезпечення має найбільший вплив на
зайнятість порівняно з простими перевезеннями чи модальними
взаємообмінами).

Ці стратегії пов’язані з деякими наступними основними характеристиками
виробництва в еру глобалізації.

Різні фази процесів виробництва розміщені в різних районах з метою
мінімалізації витрат (кожна фаза розміщена там, де дешевші необхідні
фактори).

Розвинені країни переміщують цілі виробничі одиниці в країни, що
розвиваються, для того, щоб зменшити витрати на оплату праці чи уникнути
імпортних обмежень.

Індустріалізація почалась у ряді країн, які раніше експортували сировину
(додана вартість на початку).

Країни, що розвиваються, інтенсивно торгують одна з одною, а не лише з
розвиненими країнами.

Оскільки транспортні витрати припадають переважно на товари та на людей,
ринкові зони поширюються не лише на виробництва, а й на зростаючу
кількість послуг, які надають покупцям і фірмам.

Потреба в транспортних перевезеннях сировини зменшується за обсягами і
середніми відстанями, тоді як потреба в транспортних перевезеннях
кінцевого продукту та напівфабрикатів збільшується як за обсягами, так і
відстанями. Отже, транспортні потоки (а саме морські) значно змінюються
за кількостями, типологією та географічним походженням (місцем
призначення).

Ми спробуємо дослідити ці проблеми, порівнюючи деякі регіональні
економіки Середземноморського регіону, що належать до різних економічних
систем: Європейського Союзу (Марсель і Провенс; Генуя та Лігурі) і
колишнього Радянського Союзу (Одеса та Південна Україна). Порівняння
буде базуватись на аналізі транспортних систем, їх впливові на
регіональне зростання при розгляді трьох різних напрямків, які принесли
успіх для транспортної помисловості ЄС: високошвидкісна залізниця
Марсель–Париж; значне зростання контейнерного транспорту в італійських
портах, а саме в Генуї; зростання ринку морських подорожей в цілому
Середземноморському регіоні зі значною часткою італійських портів.

2. Деякі тенденції в Середземноморському

та Чорноморському регіонах:

економічні відмінності

Середземноморський і Чорноморський регіони мають відповідні суттєві та
специфічні характеристики, які є важливими для транспортної системи і
матеріально-технічного постачання. Позитивні ознаки:

одночасна присутність у країнах на різних етапах індустріалізації та
економічного розвитку: потенційна можливість спільної діяльності;

відцентрованість відповідного розподілу міжнародних морських перевізних
потоків;

відцентрованість міжнародного туризму (нині в цій галузі спостерігається
найвищий рівень зростання всієї світової економіки, для якої транспортні
інфраструктури та послуги є необхідними через загальносвітову тенденцію
глобалізації ринку туризму).

Однак існують негативні характеристики, що впливають на регіони, а саме:

занепадання колишніх соціалістичних країн і країн Магриба, що було
результатом недосконалості законів, інфраструктур, засобів
обслуговування, а також бюрократії та корупції;

зростання демографічної незбалансованості між країнами Північного та
Південного краю;

активізація міграційних потоків через демографічну та економічну
незбалансованість і відповідно соціальні (політичні) конфлікти;

сформувались умови для виникнення міжнародних політичних конфліктів і
воєн (колишня Югославія, Алжир, Середній Схід, Лівія, Курдистан).

Аналіз ситуацій у Середземноморських країнах (МСs), що поділяються на
країни Європейського Союзу (EUCs: Португалія, Іспанія, Франція, Італія
та Греція), колишні соціалістичні країни (FSCs: Словенія, Хорватія,
Югославія, Албанія, Болгарія, Румунія, Україна), країни Середнього Сходу
(МЕСs: Туреччина, Кіпр, Сірія, Ліван, Ізраїль, Йорданія, Єгипет, Мальта)
та країни Магриба (MACs: Лівія, Танзанія, Алжир, Марокко), дав змогу
встановити основні тенденції демографічного та економічного розвитку
країн EUCs та FSCs.

1. Починаючи з 1989 р. і до 1998 р., кількість населення в МСs
збільшилася в загальному на 9,6% (з 469 до 514 млн. чол.). Однак це є
результатом двох дуже різних тенденцій: значне зростання кількості
населення через продовження середньої тривалості життя для країн MACs і
MECs, у згаданий період кількість населення збільшилася з 190,0 до 233,9
млн. чол. (+23,1%); та переважно незмінної кількості населення в країнах
EUCs і FSCs, загальне відхилення у те ж десятиріччя становило від –8,2%
(у Болгарії) до +4,3% (у Франції та Греції), а загальна кількість
населення залишалась стабільною (+0,5% у період 1989–1998 рр.: з 279,5
млн. чол. у 1989 р. до 281,1 в 1994 р., а далі до 280,9 млн. чол. у 1998
р.). Насправді у країнах EUCs кількість населення зросла в середньому
від 172,8 до 176,3 млн. чол. (+2 %), а у FSCs знизилась від 106,3 до
104,2 млн. чол. (–2 %). Ці дані включають у себе міграційні потоки
працюючих із бідніших країн до багатших.

2. Якщо розглянемо ВВП за період з 1968 р. по 1999 р. (табл. 1), то
виявимо дуже різні тенденції, а саме:

а) у країнах EUCs спостерігаємо протягом усього періоду помірне, але
постійне економічне зростання, лише за деяким винятком, пов’язаним зі
зростанням розвинених економік; відзначається стабільне зростання
економіки кожної країни при приєднанні до Європейського інтеграційного
блоку. Порівняно з загальноєвропейськими тенденціями Франція та Італія
знаходяться майже на одному рівні;

б) у країнах FSCs (немає всіх даних і вони переважно починаються з 1990
р.) спостерігаємо значне падіння економіки на початку 90-х рр. внаслідок
політичної кризи. Після цього деякі країни відновили втрачене (переважно
країни з постійним урядом і менш пов’язані з системою колишнього СРСР,
або ті, які були ближчими до ЄС, наприклад, Словенія та меншою мірою
Хорватія). Але в більшості країн цього регіону ситуація є нестійкою та
негативною (Україна, Румунія, Болгарія тісно пов’язані з економічною
системою колишнього СРСР; Югославія – через війну, політичну
нестабільність, міжнародну ізоляцію).

Таблиця 1. Щорічні зміни у ВВП

1968 1970 1975 1980 1981 1982 1983 1984 1985 1986 1987 1988 1989 1990
1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999

Світ 4.5 3.4 1.3 2.6 1.6 0.4 2.6 4.8 4.0 3.4 3.9 4.5 3.3 2.9 2.3 3.2 2.9
4.3 3.5 3.9

Албанія

-28.0 -7.2 9.6 9.4 8.9 9.1 -7.0 8.0 8.0

Аржир 8.2 7.3 10.3 16.4 1.8 -5.3

-1.2 1.6 -2.2 -1.1 3.9 3.8 1.1 5.1 3.4

Болгарія

-11.7 -7.3 -1.5 1.7 2.2 -10.9 -7.0 3.5 2.5

Хорватія

-8.0 5.9 6.8 6.0 6.5 2.3 -2.0

Кіпр 5.3 3.0 -19.0 5.9 3.1 6.3 5.3 8.8 4.7 3.6 7.1 8.3 8.1 7.4 0.7 9.4
0.7 5.8 5.5 1.9 2.5 5.0 4.5

Єгипт

6.4 6.0 12.1 9.1 6.4 5.4 5.0 5.7 1.1 4.4 2.9 3.2 4.3 5.1 5.0 5.3 6.0

Франція 4.3 5.7 -0.3 1.6 1.2 2.5 0.7 1.3 1.9 2.5 2.3 4.5 4.3 2.5 0.8 1.2
-1.3 2.8 2.1 1.6 2.3 3.2

Греція 6.6 7.9 6.1 1.7 0.1 0.4 0.4 2.7 3.1 1.6 -0.5 4.5 3.5 -0.6 3.5
0.4 -0.9 1.5 2.1 2.4 3.2 3.7

Ізраїль

33.3 16.7 3.2 4.5 1.3 2.5 2.1 4.0 4.1 6.1 3.1 1.3 5.8 6.2 6.6 3.2 6.8
7.1 4.5 1.9 2.0

Італія 6.5 5.3 -2.1 3.5 0.5 0.5 1.2 2.6 2.8 2.8 3.1 3.9 2.9 2.2 1.1 0.6
-1.2 2.2 2.9 0.7 1.5 1.3

Йорданія

-10.2 12.6 17.6 9.8 5.6 2.5 1.4 4.1 7.0 2.9 -1.9 -13.4 1.0 1.8 16.1 5.6
8.1 6.9 5.2 1.3 2.2 2.0

Ліван

38.2 4.5 7.0 8.0 6.5 4.0 4.0 3.0 0.0

Лівія 33.5 3.9 4.0 0.6

12.0 -4.2 0.1 -0.9 -1.1 1.2 1.3 -3.0 2.0

Мальта 10.1 12.6 19.6 7.0 3.3 2.3 -0.6 0.9 2.6 3.9 4.1 8.4 8.2 6.3 6.3
4.7 4.5 3.4 7.3 3.2 3.7 3.1 3.5

Марокко 12.4 5.0 4.1 3.4 -2.8 9.6 -0.6 4.3 6.3 8.4 -2.6 10.4 2.5 3.9 6.9
-4.0 -1.0 10.4 -6.6 12.1 -2.0 6.3 0.2

Португалія 8.8 9.3 -4.3 4.8 1.3 2.1 -0.2 -1.8 3.0 4.1 5.1 4.0 4.9 4.1
2.1 4.2 7.8 1.9 2.0 3.0 3.8 3.9

Румунія

0.1 4.0 6.1 5.9 -0.1 2.3 0.8 -0.5 -5.8 -7.3 -12.9 -8.7 1.5 3.9 7.1 3.9
-6.9 -5.4 -3.9

Словенія

2.8 5.3 4.1 3.5 4.6 3.9 3.8

Іспанія 6.8 4.1 0.5 1.3 -0.2 1.6 2.2 1.5 2.6 3.2 5.6 5.1 4.8 3.7 2.3 0.7
-1.2 2.1 2.8 2.2 3.6 4.0

Сирія 4.4 -5.9 21.1 12.0 9.5 2.1 1.4 -4.1 6.1 -4.9 1.9 13.3 -9.0 7.6
7.1 10.6 5.0 7.7 5.8 1.8 1.2 5.4 0.1

Туніс

7.5 8.1 9.4 6.5 -0.5 4.7 5.7 5.7 -1.4 6.7 0.1 2.6 7.1 3.9 7.8 2.2 3.3
2.4 7.0 5.4 5.0 6.5

Туреччина

2.3 0.3 9.2 1.1 5.0 7.7 -4.7 8.1 6.9 7.6 3.1 -4.3

Україна

-10.6 -17.0 -14.2 -22.9 -12.2 -10.0 -3.0 -1.7 -0,4

Югославія

-17.0 -34.0

Македонія

-7.5 -1.8 -1.1 1.2 1.4 2.9 2.5

Джерело: Міжнародний валютний фонд, 2000 р.

3. Глибокий аналіз ВВП за період 1988–1998 рр. порівняно зі світовим
зростанням ВВП при незмінних цінах (+41,5% за період 1988–1998 рр.)
підтверджує, що:

зростання ВВП у країнах EUCs було меншим, ніж світовий середній рівень
(що цілком нормально для більшості розвинених економік): +26,9% у
Франції, +25,5% в Італії, 50,7% у Португалії, +34,2% в Іспанії. Усі
щорічні зміни показують зростання, крім кризи 1993 р. (коли
спостерігається зростання лише в Португалії) та незначного падіння в
Греції у 1990 р.;

серед країн FSCs найдинамічніші економіки – це малі економіки і/чи ті,
які зазнають найбільшого впливу сусідства ЄС (Словенія, Хорватія),
рівень зростання яких, починаючи з 1993 р., інколи перевищує світовий.
За період 1993–1998 рр. ВВП Словенії збільшився на 26,8%, а Хорватії –
на 19,7% (світовий рівень ВВП за той же період збільшився на 22,4%).
Однак ці країни мало впливають на загальні показники всіх країн FSC (на
жаль, цих даних у міжнародній статистиці немає). ВВП у більшості країн
(Україна, Румунія, Болгарія та, можливо, Югославія, які становлять більш
ніж 85% населення регіону) зменшується протягом усього періоду, особливо
в Україні на 63% (дані вказані, починаючи з 1991 р.), на 29,1% у Румунії
(1988–1998 рр.), на 28,6% у Болгарії (дані з 1991 р.).

4. Якщо розглянемо зростання ВВП на душу населення за період з 1988 р.
по 1998 р.) (порівнюючи ВВП зі збільшенням кількості населення), то
побачимо, що:

у країнах EUCs ВВП завжди зростає швидше, ніж кількість населення, крім
кризи 1993 р. (що обминула Португалію);

у країнах FSCs спостерігається падіння ВВП на душу населення (переважно
в більшості країн, крім Словенії, а в останні роки – Хорватії).

5. Співвідношення цих тенденцій для міжнародної торгівлі країн MCs (у
табл. 2 і 3 показано обсяг експорту та імпорту при стабільних цінах за
період 1968–1997 рр.) можна підсумувати наступним чином.

Обсяг експорту для країн MCs при стабільних цінах за період 1968–1997
рр. збільшився в 20 разів і подвоївся за останню декаду (після того, як
він збільшився на 5 у першій декаді та на 2,5 у другій). Це майже
повністю результат експорту країн EUCs (у 1997 р. їх частка становила
85% від загального обсягу).

Таблиця 2. Обсяг експорту (млрд. $ США) при стабільних цінах за період
1968–1997 рр.

1968 1970 1975 1980 1985 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997

Албанія

0,076 0,125 0,138 0,202 0,207

Аржир 0,83 1,009 4,7 13,871 12,841 12,93 12,57 11,13 10,23 8,88 10,24
12,62

Болгарія 1,615 2,004

13,339 4,793 3,225 3,922 3,728 3,994 5,354 4,833 4,898

Хорватія

3,292 4,598 3,904 4,26 4,633 4,512 4,341

Кіпр 0,087 0,107 0,15 0,532 0,476 0,957 0,964 0,987 0,867 0,967 1,229
1,395 1,101

Єгипт 0,622 0,762 1,402 3,046 1,838 2,585 3,659 3,051 2,244 3,463 3,435
3,535

Франція 12,723 17,879 53,086 116,03 101,674 216,588 217,1 235,871
209,349 235,905 286,738 288,468 289,842

Греція 0,468 0,643 2,294 5,153 4,539 8,105 8,666 9,509 8,435 9,384
10,961 9,648 8,626

Ізраїль 0,639 0,779 1,941 5,538 6,26 11,576 11,921 10,019 14,826 16,884
19,046 20,61 22,503

Італія 10,186 13,205 34,988 78,104 76,717 170,304 169,465 178,155
169,153 191,421 233,998 252,001 238,24

Йорданія 0,04 0,034 0,153 0,574 0,789 1,064 1,13 1,215 1,232 1,424 1,769
1,817 1,845

Ліван 0,147 0,19 1,233 0,955 0,53 0,494 0,539 0,56 0,452 0,544 0,825
1,017

Лівія 1,866 2,357 6,834 21,91 10,929 13,225 11,235

Мальта 0,034 0,039 0,164 0,483 0,4 1,133 1,234 1,54 1,355 1,518 1,861
1,736 1,642

Марокко 0,45 0,488 1,543 2,493 2,165 4,265 4,313 3,984 3,991 4,013 4,642
6,881 7,03

Португалія 0,734 0,946 1,939 4,64 5,685 16,417 16,28 18,35 15,249 17,899
22,261 23,824

Румунія 1,469 1,851 5,341 11,209 12,167 5,775 4,266 4,363 4,892 6,151
7,91 8,085 8,431

Словенія

6,681 6,083 6,828 8,316 8,312 8,372

Іспанія 1,589 2,388 7,69 20,72 24,247 55,642 60,177 64,334 59,555 73,299
91,716 101,994 104,363

Сирія 0,168 0,203 0,93 2,108 1,637 4,212 3,43 3,093 3,146 3,047 3,563
3,999 3,916

Туніс 0,158 0,182 0,856 2,198 1,738 3,526 3,699 4,019 3,802 4,657 5,475
5,517 5,559

Туреччина 0,496 0,588 1,401 2,91 7,598 12,959 13,594 14,715 15,345
18,106 21,637 23,224 26,245

Україна

8,045 7,817 10,305 13,317 14,441

Югославія 1,264 1,679 4,072 8,978 10,7 14,308 13,953

Македонія

1,055 1,086 1,204

Джерело: МВФ, 2000 р.

Таблиця 3. Обсяг імпорту (млрд. $ США) при стабільних цінах за період
1968–1997 рр.

1968 1970 1975 1980 1985 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997

Албанія

0,175 0,557 0,6 0,714 0,842

Аржир 0,815 1,257 5,498 10,559 9,841 9,715 7,538 8,573 7,77 9,37 10,25
8,84

Болгарія 1,782 1,831 5,949

13,657

2,537 4,11 4,385 3,869 5,242 4,648 4,504

Хорватія

5,187 3,795 4,501 4,666 5,231 7,582 7,788 9,313

Кіпр 0,17 0,235 0,308 1,202 1,247 2,568 2,621 3,313 2,59 3,018 3,694
3,983 3,698

Єгипт 0,68 0,786 3,751 4,86 5,495 9,216 7,862 8,245 8,184 10,185 11,739
13,019

Франція 14,009 19,119 54,222 134,866 108,251 234,436 231,784 239,638
201,838 230,188 275,275 277,673 269,216

Греція 1,393 1,958 5,357 10,548 10,134 19,777 21,58 23,22 22,011 21,466

Ізраїль 1,307 2,079 5,997 9,784 9,875 16,794 18,658 15,535 22,624
25,237 29,579 32,62 30,781

Італія 10,285 14,974 38,526 100,741 87,692 181,968 182,679 188,451
148,273 169,172 206,04 208,114 208,272

Йорданія 0,159 0,184 0,732 2,402 2,733 2,6 2,508 3,255 3,539 3,382 3,698
4,428 4,102

Ліван 0,596 0,683 2,048 3,65 2,203 2,525 3,743 4,202 4,821 5,933 7,278
7,582

Лівія 0,645 0,555 3,542 6,777 4,101 5,336 5,361

Мальта 0,123 0,161 0,375 0,938 0,759 1,964 2,13 2,331 2,174 2,448 2,89
2,801 2,556

Марокко 0,552 0,686 2,567 4,164 3,849 6,8 6,873 7,348 6,76 7,188 8,563
9,704 9,525

Португалія 1,043 1,556 3,839 9,309 7,652 25,263 26,113 29,581 24,337
26,938 32,339 34,104

Румунія 1,738 2,117 5,769 13,843 11,267 9,843 5,793 6,26 6,522 7,109
10,278 11,435 11,28

Словенія

6,142 6,499 7,304 9,492 9,423 9,357

Іспанія 3,505 4,747 16,265 34,078 29,963 87,715 93,306 99,758 78,626
92,509 115,019 121,782 122,717

Сирія 0,313 0,36 1,685 4,124 3,967 2,4 2,768 3,49 4,14 5,467 4,709 5,38

Туніс 0,218 0,306 1,424 3,54 2,757 5,542 5,189 6,431 6,214 6,581 7,903
7,745 7,914

Туреччина 0,764 0,948 4,739 7,91 11,343 22,302 21,047 22,871 29,428
23,27 35,709 43,627 48,585

Україна

7,099 9,533 10,748 16,052 18,639

Югославія 1,797 2,874 7,697 15,076 12,207 18,871 14,737

Македонія

1,199 1,484 1,719

Джерело: МВФ, 2000 р.

Рис. 1. Експорт країн ЄС і колишніх соціалістичних країн (млрд. $ США)

за період 1968–1997 рр.

Рис. 2. Імпорт країн ЄС, Магрибу, Середнього Сходу та колишніх
соціалістичних країн

(млрд. $ США) за період 1968–1997 рр.

Серед них Франція та Італія показують стабільне зростання, крім
короткого періоду криз на початку 80-х і 90-х рр. У 1997 р. експорт обох
країн досяг 500 млрд. $ США і становив 2/3 від загального експорту країн
MCs (треба пам’ятати, що Франція є лише частиною МС). Показники значно
не змінилися для Франції (36% у 1968 р. та в 1997 р.) та Італії (з 29%
до 32%), тоді як в Іспанії зросли з 4% у 1968 р. до 13% у 1997 р. (третя
за обсягом експорту країна в Середземноморському басейні). Ці три країни
становлять 80% від загального експорту країн МСs. Частка країн EUCs за
цей період збільшилася з 72,3 до 84,7%. У країнах FSCs обсяг експорту
доволі низький. Показники зростали до кінця 80-х рр., потім на початку
90-х рр. знизились, а тоді знову відновилися в Україні, Словенії,
Румунії, але в абсолютно низьких цифрах (15,8 та 8 млрд. $ США). Частка
країн FSCs серед експортерів МС знизилася з 12,2% у 1968 р. до 5,0% у
1997 р.

Обсяг імпорту країн MCs при стабільних цінах за період 1968–1997 рр.
збільшився в 19 разів і майже подвоївся за останню декаду (після того,
як він зріс трохи менше, ніж у 5 разів, у першій декаді та у 2 рази в
другій). Це – результат імпорту країн EUCs (у 1997 р. їх частка
становила 77% від загального обсягу). Імпорт зростав у трохи менших
розмірах, ніж експорт за той же період.

Серед країн EUCs (імпорт в яких зростав значно в менших обсягах, ніж
експорт) показники зовнішньоторгового обороту Франції та Італії зростали
стабільно, крім періоду двох криз з 1980 р. до 1983 р. та у 1993 р.
Імпорт у цих двох країнах досяг 480 млрд. $ США і становив майже 2/3 від
загального імпорту країн МСs (пам’ятайте, що Франція не лише країна
МСs). Франція не змінила своєї частки в загальному імпорті країн МСs
(33% у 1968 р. та 1997 р.), така ж ситуація і в Італії (25%), тоді як
частка Іспанії зросла з 8,4% у 1968 р. до 14,6%. Імпорт цих країн
становить понад 70% від загального імпорту країн МСs. Загальна частка
країн EUCs збільшилася за цей період з 72,2% до 76,9%. Імпорт країн
FECs, доволі скромний за показниками, зростав до 1981–1982 рр., потім
зменшився на цілий десяток та закінчився падінням економічної та
політичної систем, центр яких – колишній Радянський Союз. Починаючи з
1993 р., імпорт почав знову збільшуватися, а саме в Україні, Словенії,
Румунії, Хорватії. Однак імпорт цих країн залишається на низькому рівні
(відповідно 19, 10, 12, 8 млрд. $ США). Їх частка в

загальному імпорті країн МСs знизилася від 12,7% в 1968 р. до 6,3% в
1997 р. Крім цього, експорт переважає імпорт, тобто збільшився розрив
між експортом та імпортом.

Якщо порівняти тенденції імпорту та експорту в кожній групі країн
(включаючи країни МАСs та MECs) протягом 1987–1997 рр. (рис. 3), то
можна помітити, що міжнародна відкритість зросла більше в розвинених
економіках, ніж у будь-яких інших: спостерігається абсолютне зростання в
країнах EUCs, за ними – у країнах MECs, тоді як зростання двох інших
груп відбувається значно повільніше і навіть припиняється зі зменшенням
обсягу експорту (а в країнах FSCs також обсягу імпорту). Крім того, в
перших двох групах експорт зростає пропорційніше, ніж імпорт, тоді як у
двох інших групах спостерігаємо протилежну тенденцію.

Рівень зростання міжнародної торгівлі в країнах МСs значно нижчий від
рівня світового зростання (+6,6% за рік у період 1990–1997 рр.), а
рівень зростання міжнародної торгівлі (експорту та імпорту) вищий від
світового рівня у країнах EUCs (Іспанія) чи MECs (Ізраїль, Йорданія,
Ліван, Кіпр, Туреччина).

Усі ці елементи разом з відповідним аналізом становища двох інших груп
країн MCs (MАCs і MECs, які ми дослідили, але не подали результатів
дослідження у даній праці) відобразили ситуацію, коли появляються два
регіони, які доволі сильні і/або швидко розвиваються (ЄС та Середній
Схід), на противагу двом іншим регіонам (Магрибу та колишнім
соціалістичним країнам на Балканах і в Чорноморському регіоні, що за
незначним винятком охоплюють малі країни), в яких спостерігається спад
економіки. Прогнози Міжнародного валютного фонду до 2005 р.
підтверджують ці тенденції.

Отже, тепер ми можемо відобразити картину економічного регіону
Середземноморського та Чорноморського басейнів, що характеризуються
значними відмінностями та незбалансованістю.

По-перше, існує безпосереднє сусідство між територіями з дуже різними
демографічними тенденціями. «Північному Краю» Середземного моря (країни
EUCs та FSCs) характерна стабільність, тоді як «Південному Краю» (Магриб
і Середній Схід, включаючи Туреччину) ( дуже швидкі темпи демографічного
зростання.

Рис. 3. Тенденції експорту та імпорту протягом 1987–1997 рр.

По-друге, Середземноморський регіон об’єднує регіони з дуже різними
економічними тенденціями. Країни EUCs мають найрозвиненіші
індустріалізовані економіки в світі, і вони вступили на шлях
постіндустріального розвитку та «нової» економіки, хоч і з деякими
відставаннями від США. Країни MECs лише частково індустріалізовані і
перебувають на шляху індустріалізації порівняно недавно. Але вони
характеризуються дуже різним економічним становищем: так розвинена
економіка Ізраїлю дуже відрізняється від економічно відсталих регіонів,
наприклад Сірії, незважаючи на те, що вони знаходяться в центрі швидкого
економічного та комерційного розвитку. Магриб, незважаючи на перспективи
(30–40-річної давності) швидкої та стабільної індустріалізації та
економічного зростання, зазнавав і зазнає перешкод: а саме дві великих
країни (Лівія та Алжир) через політичні, соціальні та релігійні
негаразди і відповідно міжнародну ізоляцію. У Марокко та Тунісі ситуація
дещо інша, і вони є зачно ближчими до показників міжнародного (а саме
європейського) економічного зростання, але на них впливають як загальна
відсталість усього регіону, так і складні економічні та комерційні
умови.

І насамкінець, колишні соціалістичні економіки в Балканському та
Чорноморському регіонах зазнають впливу в результаті кризи політичної,
економічної та соціальної систем, центр якої – колишній СРСР, і їх
основні проблеми полягають у переході до ринкової економіки. Проблеми
існують переважно в тих країнах, які розміщені найближче до колишнього
Радянського Союзу (Румунія, Болгарія), або були його складовою (Україна,
Грузія), а також в сучасній Югославії через політичні конфлікти (які
прогнозуються і на майбутнє через конфлікт між Сербією та Чорногорією),
війни та міжнародну ізоляцію. Балкани відчувають на собі вплив
конфліктів через дезінтеграцію колишньої Югославії.

Присутність цього подвійного дисбалансу – демографічного та економічного
– між групами географічно-суміжних країн, які історично, культурно та
економічно належать до Середземномор’я, створює різні ситуації між:

розвиненим регіоном, що характеризується економічним зростанням і
демографічно стабільною ситуацією (країни ЄС);

регіоном зі значним економічним і демографічним зростанням (Середній
Схід);

регіоном зі значним демографічним зростанням, але економічно слабким
(Магриб);

регіоном демографічно та економічно близьким до краху (колишні
соціалістичні країни).

Така подвійна незбалансованість впливає на економічну та соціальну
динаміку всього регіону. Одним із наслідків цього є обсяг міграції з
країн Середземномор’я, Магриба та колишніх соціалістичних країн особливо
до країн ЄС. Даний феномен – це результат присутності обох
(демографічного та економічного) розривів, а не лише першого. Він також
посилюється, а не лише створюється конфліктами, які виникають в окремих
регіонах (наприклад Курдистан). Крім того, існує співвідношення між
зростанням ВВП і зростянням експорту, а також між демографічним
зростанням (і/або падінням ВВП) і зростанням імпорту та очевидним
впливом на транспортну ситему та її функціонування.

Отже, подвійний розрив, створює ніби «трьохшвидкісний» економічний
регіон, у якому не лише перший продовжується, а й посилюється у
добробуті та стандартах життя, замість його усунення в майбутньому.
Тому:

а) найрозвиненіші економіки (країни EUCs та деякі країни MECs ) можуть
досягти високого рівня зростання, хоч і з деяким відставанням,
пов’язаним з новою економікою та глобалізацією;

б) через можливий дефіцит і високу вартість у цих країнах деяких
факторів і витрат на спеціалізовану робочу силу, норми навколишнього
середовища, соціальні стандарти тощо) країни MECs і, можливо, малі
«аномальні» країни в інших регіонах (Словенія, Туніс) – це ідеальний
«доповнюючий регіон» щодо наявності та вартості основних затрат, що й
приваблює іноземні інвестиції;

в) на відміну від цих країн, більшість країн FSCs, як і Лівія та Алжир,
малопривабливі для інвестицій, їх переваги, пов’язані з наявністю і
низькою вартістю деяких затрат (на некваліфіковану робочу силу, землі,
вседозволеність законів про навколишнє середовище тощо) нівелюються
недоліками інфраструктури (а саме транспортної інфраструктури):
політичною нестабільністю (внутрішньою і міжнародною), нестачею
кваліфікованої робочої сили та спеціалістів, неадекватністю наукової та
освітньої систем (центрів), впливом організованої злочинності,
бюрократії та корупції, соціальних і регіональних конфліктів.

Тоді як країни другої групи – ідеальне місце для розміщення іноземних
інвестицій та економічного розвитку, а країни першої групи спричиняють
зростання цін на основні витрати, країни третьої групи можуть стати
«регіоном постачання» для імпорту деяких факторів (наприклад,
спеціалізованої робочої сили) або, щонайбільше, можливого розташування
високостандартизованої економічної діяльності з управлінням з-за
кордону.

Сценарій «трьохшвидкісної» економіки Середземномор’я передбачає, що
зростання під впливом найрозвиненіших економік, замість поширення по
регіону, буде відбуватись лише в деяких країнах, збільшуючи економічний
і соціальний розрив між двома першими та третьою групами.

Зрозуміло, що проблеми транспортної системи, а саме портів та інших
інфраструктур у Середземноморському регіоні, не є уособленими. В
контексті, включаючи політику інфраструктур із залучення інвестицій і
розміщення виробничої діяльності, вони є ключовими щодо досягнення мети
розвитку менш розвинутих країн Середземномор’я.

3. Порти Італії: досвід для України

Італія вздовж свого побережжя, довжиною 4,500 км, має сотні портів. У
Середземномор’ї італійські порти ( це динамічна система портів, у
більшості з яких використовують контейнери. Отже, в Італії:

найбільша кількість портів, розміщених у центрі Середземномор’я;

у 1994 р. реформа італійського законодавства щодо портів трансформувала
управління портовими терміналами приватних компаній (які раніше до 1994
р. були повністю під державним контролем) і ввела ринкові засади в
наданні портових послуг;

значне зростання продуктивності, переважно завдяки реформі, привело до
збільшення перевезень до 500 млн. тонн і 6.000.000 teus у 1999 р. (що
зросли на 60–65% порівняно з 1995 р.);

зростаюче лідерство Італії серед країн Середземномор’я пояснюється
продуктивністю її контейнерних перевезень, що становила майже 40% від
загальної продуктивності портів Середземномор’я в 1996 р. У 1997 р.
італійські порти вперше досягли переваги серед портів Середземномор’я з
транзитних перевезень (Gioia, Taura) та кінцевого місця призначення
(Генуя);

скоротився розрив між більшими італійськими портами і найменшими портами
північної частини (Генуя перевершує Le Havre з 1997 р.).

зростаючий вплив основних міжнародних компаній – в управлінні портовими
терміналами (порти Eurogate, PSA, ECT, P&O) та контейнерними
перевезеннями (P&O, Neddloyd, Evergreen) для прямого контролю основних
(Genoa-Voltri, Gioia Tauro, Trieste) чи нових (Taranto) італійських
контейнерних терміналів.

Імпорт та експорт вантажних підрозділів італійських портів (1990–1997
рр.) показує, що перевезення зросли більш як на 13% за вісім років.
Зокрема по генеральних вантажах (включаючи перевезення за допомогою
контейнерів) зареєстровано збільшення імпорту на 62% (за рік у
середньому на 6,2%) та експорту на 26% (в рік на 2,9%). Тому частка
генеральних вантажів зростає з 13% до 20% на імпортних потоках та з 32%
до 43% ( на експортних.

Порівнюючи дану ситуацію з ситуацією в українських портах, важливо
зазначити, що позитивна тенденція в межах загальних перевезень може бути
посилена (табл. 5) з 1996 р. та на подальші роки. Основна відмінність
полягає в низькій частці генеральних вантажів та майже відсутності
контейнерного транспорту (постійне падіння на менш як 3%).

Таблиця 4. Імпорт та експорт, що проходить через італійські порти (,000
тонн)

Import

Вантаж, що перевозиться 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997

Наливний вантаж 177,424 186,586 175,321 171,989 172,841 168,360 182,251
181,401

Насипний вантаж 78,889 87,596 78,222 72,988 71,897 79,209 79,331 76,625

Звичайний вантаж 39,313 39,562 38,391 36,883 42,702 46,868 54,600 63,719

Загальний вантаж 295,626 313,744 291,934 281,860 287,440 294,437 316,182
321,745

Export

Вантаж, що перевозиться 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997

Наливний вантаж 51,525 52,503 49,769 48,247 48,952 44,159 49,184 50,270

Насипний вантаж 22,499 27,229 26,556 24,487 23,339 24,124 27,373 28,247

Звичайний вантаж 35,188 36,900 34,248 38,473 39,393 40,267 50,779 58,983

Загальний вантаж 109,212 116,632 110,573 111,207 111,684 108,550 127,336
137,500

Всього (‘000 тонн) 404,838 430,376 402,507 393,067 399,124 402,987
443,518 459,245

Джерело: Довідник українських портів (2001 р.).

Таблиця 5. Продуктивність українських портів за макрокатегоріями (,000
тонн)

Вантаж, що перевозиться (тонни*1000) 1994 1995 1996 1997 1998 1999

Наливний вантаж 13682 13359 13464,9 15795,8 17513,8 25821,4

Насипний вантаж 18368,4 20004,5 18555,1 21144,4 25236,6 27797,9

Звичайний вантаж 20992,4 19157,5 18985 20536,1 23067,1 27230,9

Контейнери для перевезення вантажу 1073,7 1242,7 1348,3 1356,8 1272,7
1261,8

Загальний вантаж 53042,8 52521 51005 57476,3 65817,5 80850,2

Джерело: Довідник українських портів (2001 р.).

Як доказ процесу «контейнеризації» генеральних вантажів в Італії,
цікавим є те, що частка контейнерних перевезень у загальних показниках
постійно збільшується (рис. 4). У 1997 р. контейнерні перевезення
становили 14% світового вантажообороту (близько 50% від загальної
кількості вантажів). Незважаючи на неповні статистичні дані Міністерства
транспорту, їх частка постійно зростає.

Дані про загальне транспортування вантажів за 1998 р. в основних
італійських портах відображені в таблиці 6.

Серед усіх розглянутих портів лише Gioia Tauro спеціалізується у
контейнерних перевезеннях, тоді як інші – у пасажирських і терміналах.

Але незважаючи на основні тенденції, характерні великим портам,
розглянемо інші порти: наприклад, відкриття нового контейнерного
терміналу в Калгарі (P&O) і в Таренто (Evergreen).

Крім Gioia Tauro (потенціал якого оцінюється як 40.000 teus у рік), усі
інші порти є переважно портами регіонального користування.

Рис. 4. Загальна продуктивність та частка контейнерних перевезень

в італійських портах (1995–1999 рр.).

Джерело: Cont Nazionale dei Transporti, Спеціальний огляд.

Таблиця 6. Продуктивність транспортування вантажів в основних
італійських портах

(1998 р. – у тоннах)

Порти Наливний вантаж?

X 1000 Насипний вантаж

x1000 Звичайний вантаж

x1000 Всього, тонн

x1000 VAR

1997–98

(%) TEU’s

N. PASS.

N.

Трієст 36.942 4.474 5.801 47.217 + 1.2 174.080 179.079

Генуя 18.012 9.108 18.640 45.761 + 4.8 1.265.593 2.210.769

Туран 6.425 30.408 – 36.834 + 0.3 1.297 –

Венеція 13.672 7.455 5.349 26.476 + 11.9 206.369 759.204

Легорн 10.010 784 11.445 22.240 + 5.5 535.490 1.481.061

Ровенна 8.840 7.273 5.821 21.934 + 11.7 172.524 3.523

Джойя Тауро – – 16.200 16.200 + 30.6 2.125.000 –

Неаполь 6.334 3.910 13.962 13.926 + 2.5 319.686 6.934.835

Ла Спезія 3.465 2.068 8.351 13.884 + 7.9 731.882 40.000

Савона 7.609 3.266 1.868 12.273 + 8.8 14.495 459.908

Чівітавекіа 5.200 1.487 3.992 10.679 – 6.0 8.831 2.030.529

Анкона 5.067 2.088 2.680 9.834 + 49.4 75.066 991.416

Джерело: Облік національного транспорту.

1включаючи нафту.

Безпосередні причини зростання можуть бути згруповані за трьома
взаємопов’язаними аспектами:

зростання потреб на споживчі товари (переважно контейнеризовані) в
умовах глобалізації світової економіки;

відновлююча роль Середземномор’я на основних морських шляхах і в
розвитку контейнерної спеціалізації портів і впровадження новітніх
технологій перевезень;

значення реформи закону про порти (Закон № 84/1994).

1. Перший аспект розглядається як фактор, що залежить від рівня
багатства окремих регіонів. Насправді європейська частина
Середземномор’я має природні райони, розташовані в глибині країни в
найбагатших країнах ЄС, із найвищим рівнем споживання на душу населення,
яке підтримує зростаючий попит.

Розглянемо італійську схему імпорту та експорту товарів: з 412 млн. тонн
у 1998 р. – більшу пропорцію становить експорт кінцевої продукції (див.
табл. 7), морський транспорт охоплює відповідно 68%.

Дані модального дроблення, відображені в таблиці 8 у тоннах та за
обсягами, підтверджують, що морський транспорт уже використовується не
лише для товарів, що мають значний обсяг (але це ще є характерним для
України, де безтарні вантажі та чорні метали – основні портові товари),
навіть якщо основна частина італійської міжнародної торгівлі готовими
товарами (і майже весь експорт) здійснюється в межах ЄС і це впливає на
обсяги дорожних перевезень.

Таблиця 7. Італійський імпорт та експорт за макрокатегоріями товарів

Вид товару 1990 1995 1996 1997 1998

Експорт

Кінцевий товар 59.1% 59% 60% 59.4% 59.4%

Сировина, природні ресурси 40.9% 41% 40% 40.6% 40.6%

Імпорт

Кінцевий товар 43.7% 44.6% 46.1% 46.7% 49%

Сировина, природні ресурси 56.3% 55.4% 53.9% 53.3% 51%

Джерело: Federtransporto, 2000.

Таблиця 8. Модальне дроблення у тоннах та за обсягами

Перевезення морем Перевезення автошляхами Перевезення залізничними
шляхами Транспортування трубопроводами Авіаперевезення

Тонни

Експорт 55.1% 32.2% 11.3% 1% 0.4%

Імпорт 72.2% 9.5% 9.3% 8.9% 0.1%

Обсяги

Експорт 35% 43% 13% 0.3% 8.7%

Імпорт 45% 31% 15% 2% 7%

Джерело: Federtransporto, 2000.

Таблиця 9. Контейнерні перевезення макрогеографічних регіонів

Географічні

регіони 1980 1990 1995 1998

Mil. TEU % Mil. TEU % Mil. TEU % Mil. TEU %

Пн. Америка 9.5 24.6 16.7 19.0 22.2 15.4 26.3 14.2

Зх. Європа 11.7 30.3 22.4 25.6 31.6 21.9 43.5 23.5

Пн. Європа 8.6 22.2 15.9 18.2 21.4 14.9 27.1 14.6

Пд. Європа 3.1 8.0 6.5 7.4 10.2 7.0 16.4 8.9

Далекий Схід 7.7 19.8 23.0 26.2 41.3 28.6 49.7 26.9

Південно-Східна Азія 1.9 4.8 9.6 11.0 20.8 14.4 27.2 14.7

Середній Схід 1.9 5.0 3.5 4.1 6.7 4.6 8.6 4.7

Латинська Америка 2.4 6.1 5.0 5.7 9.6 6.6 13.8 7.5

Океанія 1.6 4.2 2.3 2.7 3.4 2.4 4.1 2.2

Пд. Азія 0.2 0.6 1.8 2.0 3.2 2.2 4.6 2.5

Африка 1.5 3.8 2.7 3.0 4.7 3.3 6.0 3.3

Сх. Європа 0.4 1.0 0.6 0.7 0.7 0.5 0.9 0.5

Загальна сума 38.8 100 87.6 10 144.1 100 184.9 100

Джерело: Drewry Shipping Consultants, 2000.

Щодо контейнерного сектора дані таблиці 9 підтверджують, що цей ринок
насичується в результаті попиту найрозвиненіших регіонів світу,
переважно зосереджених на маршруті Схід–Захід (тоді як маршрути
Північ–Південь є менш важливими). Однак загальна тенденція свідчить про
зростання (до зниженя – лише у Східній Європі).

2. Дані підтверджують головну роль Південно-Європейського узбережжя в
ринковій динаміці, тоді як Далекосхідний відрізок шляху здобуває
репутацію «маятникових» маршрутів через Суецький канал (інший відрізок
шляху: USEC – Сполучені Штати – Європейські країни – довколосвітні
маршрути через Панамський канал і Тихий океан).

Природний «центр тяжіння» маятника між Далеким Сходом та Східним
побережжям Сполучених Штатів – Середземне море. Щодо цього Чорноморські
порти (країни) мають перевагу, бо внутрішня потреба та/або експортна
конкурентоспроможність можуть підтримувати продуктивність контейнерних
перевезень для портів, що знаходяться не так далеко від основних
морських маршрутів.

Основну роль у загальному розвитку Середземномор’я в межах
контейнеризованих перевезень має перевантажувальний транспорт.
Розглядаючи ринок Середземномор’я як суму південно-європейського
транспорту, північно-африканського та частини середньо-східного, можна
побачити, що потреби у перевантажувальному транспорті (звичайні
перевантаження плюс допоміжний транспорт) дуже швидко зросли (табл. 11).

Таблиця 10. Перевезення вантажів за допомогою контейнерів по основних
морських маятникових маршрутах

  1984 1991 1995 2005 %Var

Європа – Далекий Схід 19% 30% 34% 35% 84%

Європа – Пн. Америка 40% 32% 24% 20% –50%

Далекий Схід – Пн. Америка 41% 38% 42% 45% 10%

Джерело: Drewry, 2000.

Таблиця 11. Зростання перевезень за допомогою контейнерів відповідно до
типів

Роки Океанічні перевезення Регіональні перевезення Рух завантажувального
транспорту Перевантаження Загальна кількість

1980 2,501 467 186 414 3,569

1985 3,425 656 353 784 5,218

1990 4,233 850 659 1,552 7,294

1991 4,426 908 801 1,885 8,021

1992 4,520 946 925 2,178 8,570

1993 5,128 1,075 1,055 2,482 9,740

1994 5,440 1,164 1,256 2,955 10,815

1995 6,416 1,356 1,387 3,467 12,625

1996 7,119 1,520 1,627 4,069 14,336

1997 8,056 1,733 1,915 5,107 16,811

1998 8,629 1,895 2,278 6,509 19,311

Середній % зростання 7.1% 9.1% 14.9% 16.5% 9.8%

Джерело: Drewry, 2000.

Зростаюча роль перевантажувального транспорту впливає позитивно не лише
на центральні термінали (Джойя Тауро, Мальта, Algeciras, позначені в
сірих клітинках), а й на всі внутрішні перевезення, включаючи основні
порти призначення, такі як Генуя. У такому ж аспекті можна розглянути
всі українські порти, що можуть використовувати переваги від
перевантажень східних середземноморських портів, з’єднаних внутрішніми
перевізними лініями.

Дані таблиці 11 підтверджують провідну роль системи італійських портів у
Середземноморському регіоні (Схід–Захід). Дана таблиця показує зростання
кількості контейнерів, що використовуються майже в усіх портах
Середземномор’я, тоді як деякі італійські порти (наприклад Генуя)
подвоїли кількість використовуваних контейнерів, а саме Gioia Tauro, що
почав функціонувати в 1995 р. і став провідним портом з перевантажень.

Необхідно наголосити на стратегічному чи, принаймні, вигідному
розташуванні італійських портів відповідно до маршрутів Європа–Далекий
Схід, Схід–Північна Америка, Європа–Африка (наприклад, південні
оператори ставлять наголос на факторі «наближеності до ідеального
маршруту» з метою поєднання маршрутів, що перетинаються в Середземному
морі).

Таблиця 12. Кількість контейнерів, що перевантажуються в основних портах
Італії

Порти 1996

x1000 1997

x1000 1998

x1000 1999

x1000 Середнє щорічне зростання 2000

x1000

Західне узбережжя Середземного моря Альгесірас 1,307 1,537 1,826 1,833
8.8% 2,009

Барселона 767 950 1,095 1,250 13.0% Nd

Валенція 710 790 1,006 1,138 12.9% 1,277

Марсель 548 620 660 695 6.1% 725

Всього 3.332 3.897 4.587 4.931 10.3%

Східне узбережжя Середземного моря Пірей 575 684 900 984 14.4% Nd

Мальта 595 662 1,071 1,044 15.1% 1,033

Хайфа 548 669 834 725 7.2% Nd

Хашод 393 400 364 441 2.9% Nd

Александрія 332 389 496 538 12.8% Nd

Дам’єтта 809 604 310 434 –14.4% Nd

Порт Саїд 362 460 483 507 8.8% Nd

Лімасол 399 237 213 238 –12.1% Nd

Всього 4,013 4,105 4,671 4,911 5.2%

Італія Джойя Тауро 572 1,449 2,125 2,203 40.1% 2,653

Генуя 826 1,180 1,266 1,234 10.6% 1,500

Ла Спеція 871 616 732 843 –0.8% 910

Легорн 417 501 535 458 2.4% 501

Неаполь 246 299 320 334 7.9% 397

Салерно 190 185 240 267 8.9% 276

Равенна 191 188 173 173 –2.4% 181

Венеція 169 212 206 193 3.4% 209

Трієста 174 202 174 189 2.1% 206

Всього 3,656 4,832 5,771 5,894 12.7% 6,833

Квота Італії на ринку портів 33% 38% 38% 38% – –

Залежно від основних ринків, перевізні компанії можуть вибрати єдиний
порт щодо надання перевантажувальних і перевізних послуг. Тому
перевантаження застосовують не лише в портах, які 100% спеціалізуються
на перевезеннях. Отже, було створено насичену мережу маршрутів у
результаті угод між компаніями. Це стало причиною того, що морські порти
з низьким попитом на перевантаження були під’єднані до великих
міжнародних маршрутів. Розвиток системи перевантажень не скоротив
надання прямих послуг.

3. Законодавча структура італійських портів була суттєво змінена
портовою реформою, що проводилась у 1994 р. згідно з указом № 84 від 28
січня. Доволі часто цю реформу визначають як закон, що впроваджує закони
ринку в портові послуги та виробництво. Основні принципи цієї реформи
такі:

керівництво головними портами (яких нині є 22) здійснюють органи
портової влади, які є державними органами і, насамперед, автономними. Ці
органи мають форму Ленлордівських портових органів влади, і є
відповідальними за планування і розвиток порту та нагляд за належним
виконанням портових робіт. Роль портової влади дуже важлива, бо сприяє
скоординованій і систематичній діяльності порту, плануванню та розвитку
інфраструктури згідно з головним планом (Masterplan);

діяльність приватних підприємств у портах суворо обмежена. Їхні позиції
відрізняються відповідно до того, чи органи держаної влади надають їм
повноваження діяти в межах портової зони (поділяючи територію та засоби
(ладнання) із іншими фірмами, яким надані повноваження), чи беруть в
оренду територію певної портової зони на пільгових умовах (з
ексклюзивним правом на територію і засоби впродовж лізингового періоду)
для того, щоб здійснювати завантаження та відвантаження товару. В
останньому випадку зазначені фірми набувають форми «термінальних
операторів», відповідальних за організацію і втілення повного та
інтегрованого оперативного циклу;

порти є неподільною державною власністю. Згідно з новим законом,
процедуру визначення певної частини території порту має контролювати
держава через надання відкритого тендера. Ліцензію видають оператори
порту після внесення орендної плати та погодження на певні умови, що
визначають органи портової влади. Таким чином, обидві вищезгадані форми
регулюють за допомогою контрактів: концесії встановлюють земельну ренту
переважно на 20 – 25 р. різноманітні взаємні угоди між особою, яка здає
землю, та особою, яка бере цю землю в оренду, тоді як угоди, що
регулюють органи державної влади, є коротшими та менш місткими;

органам державної влади суворо забороняється здійснювати приватну
діяльність у порту, тобто бути прямими чи посередніми власниками
компаній, які займаються такою діяльністю. Тому органам державної влади
ніколи не дозволяється бути співвласниками підприємств, корпоративна
мета яких може бути пов’язана із загальною діяльністю державних органів
порту – розвитком інтермодальних зв’язків, матеріально-технічним
забезпеченням і транспортною мережею;

організація праці в порту залишається суперечливим питанням. Старі
компанії порту, що мали ексклюзивні права на проведення всіх операцій у
порту, більше не є монополістами, а термінальні компанії можуть
використовувати персонал порту. Однак досі існує чимало суперечок
навколо того, чи слід дозволяти таким компаніям звертатися до будь-яких
інших компаній, крім старих компаній порту, для того, щоб здійснювати
свою діяльність у порту в час пік для попиту.

Якщо не брати до уваги деякі недоліки цього закону (переважно тих, що
стосуються робочої сили, проблем фінансової автономії портової влади та
потреби фінансування інвестицій), ця реформа позитивно впливає на
відновлення портів протягом останніх кількох років.

Головним результатом цієї реформи була передача портових терміналів (які
до того були під державним контролем) приватним компаніям. Щодо
«дерегуляційних» процесів, тобто розподілу завдань між державними
структурами (планування і контроль) та приватними (виробництво та сфера
послуг), найважливіші нововведення після введення закону були здійснені
у Генуї, Ла Спезія, Салерно, Джойя Тауро, Равенна, у Легорні, Неаполі,
Венеції та Трієсті вони ще не доведені до кінця.

Через недостатню експертизу місцевих термінальних операторів і
матеріально-технічних провайдерів і незначну роль національної морської
промисловості у боротьбі за отримання контролю над основними
італійськими терміналами бере участь найбільша міжнародна компанія
морської та термінальної промисловості, особливо контейнерних терміналів
(Марчезе, Муссо, Ферарі, 1998). Не лише портова влада Сінгапуру,
Єврогейта/Eurogate (Німеччина), Екту/Ect (Нідерланди), П та О Портсу/P&O
Ports (Австрія), а й такі лайнерні компанії, як Евергрін/Evergreen та
Маєрск/Maersk (які нині шукають такий термінал у Генуї, що передають у
користування іншим компаніям), успішно переживають горизонтальну та
вертикальну інтеграцію у матеріально-технічному секторі Італії (рис. 5).

Цілком очевидно, що горизонтальна інтеграція продовжується не лише через
нестачу досвіду італійських термінальних операторів (не лише через
непродуманий розклад руху контейнерів), що призводить до великого
економічного ризику, а й через величезні інвестиції, потрібні для того,
щоб модернізувати інфраструктуру, обладнання та організацію. Це в
майбутньому передбачає вступ нових партерів у компанію та можливість
використання розвитку транс-вантажної діяльності через контроль як за
центральними, так і допоміжними портами. Паралельно інтерес портових
операторів до вертикальної інтеграції зростає завдяки можливості
збільшувати їхню сукупну ринкову квоту та збільшувати їхні прибутки за
допомогою ефекту масштабу, густоти та через внесення змін у план
матеріально-технічного постачання.

Хоча теперішню ситуацію можна розглядати як деяку «колонізацію»
італійських портів, де місцева промисловість відіграє пасивну роль,
іноземні інвестори здійснили позитивний вплив на національну економіку.
Головні учасники ринки не вкладають свої інвестиції в італійські
термінали лише для того, щоб отримувати прибутки від рент, що в
кінцевому результаті призводить до маржинальної ролі національної
портової промисловості. Навпаки, ці інвестиції здійснюються через
недостатність внутрішнього ринку та для розвитку портового руху і
галузей промисловості, пов’язаних із портами. Збільшення інтересу
великих компаній до головних портів України на основі правил ринку може
бути також і середньотривалою стратегією для розвитку руху контейнерів і
модернізації найосновніших терміналів, замість того, щоб, не визначивши
пріоритетів, інвестувати державні гроші у кожен порт, що до того був
важливим, навіть у партнерстві із місцевими компаніями, які нині
займаються імпортом та експортом в українських терміналах.

За таким сценарієм деякі основні тенденції, які спостерігаються на ринку
контейнерних термінальних засобів, можна взяти за основу для подальшого
розвитку руху транспорту. Крім цього, технологічні та управлінські
інновації в транспорті, переважно сухопутному, призвели до збільшення
накладок потенційних зон ринку окремих портів, а це ( до очевидного
збільшення рівня конкуренції між ними. Це позначилось на зменшенні та
вирівнюванні термінальних тарифів, збільшенні якості послуг (мається на
увазі показники виробничої потужності та надійності), збільшенні
пропозиції (здатності постачання).

Рис. 5. Основні квоти іноземних компаній в Італійських контейнерних
терміналах

Джерело: пряме опитування.

4. Марсель (Франція) та Одеса (Україна): подібні ознаки географічного
простору та місцевої динаміки

Особливості морських реґіонів – «морський фактор» – відіграють значну
роль у розвитку Приморських реґіонів Італії, Франції та України. Велика
частина виробництва, транспорту, інфраструктур, а також соціального
життя невід’ємно пов’язана з морем. Україна, що має вигідне розташування
біля Чорного та Азовського морів, належить до таких країн. Крим,
особливо його південний берег – «Cote d’Azur» – потенційно привабливий
як для населення України, так і для населення з інших країн Східної
Європи. Одеса, де здійснюють активну ділову та економічну діяльність, є
також туристичним і культурним центром. Тобто, це місто має такі
переваги: за своїми видатними місцями та видовищністю воно подібне до
Марселя, найбільшого порту Середземноморського побережжя.

Мета статті – аналіз встановлення правомірності передачі досвіду та
знань, набутих Францією, особливо того, що стосується портового міста
Марселя (найбільшого порту Середземноморського побережжя Франції), Одесі
(Україна) та її внутрішнім районам. Ми досліджуватимемо питання
транспортних мереж і високошвидкісних мереж.

У глобальній перспективі географічний простір України та Франції можна
відзначити подібними ознаками: з одного боку, територія обох країн
приблизно однакова (територія України становить 603 700 км2, а територія
Франції – 550 000 км2), а з іншого, кількісність населення обох країн
загалом також однакова (58 млн. у Франції та 50 млн. в Україні), навіть
якщо демографічна динаміка цілком протилежна (зниження показників
чисельності населення в Україні та великий приріст населення у Франції).
Але проаналізувавши дещо глибше, можна віднайти чимало інших схожих
елементів: південний кордон України, як і південний кордон Франції,
проходить у відкритому морі. На цих побережжях великі міста створили
обширну економічну зону на власне побережжях і внутрішніх районах:
Марсель у Франції та Одеса в Україні. У цих двох містах, які є
містами-партнерами (близнюками), нараховують понад мільйон жителів, що
посилює відповідність аналізу, і вони є основними аспектами розвитку.

Навіть якщо історично Одеса доволі молода – у 1994 р. вона відсвяткувала
своє 200-річчя від заснування французом Армандом-Емануелем дю Плессі,
герцогом Рішельє – порівняно із 26-столітнім Марселем грецького
походження (Мазілія) – ці території мають схожі характеристики та
особливості динамізму, що відрізняє їх від інших міст країни: сильне
почуття незалежності та автономії місцевих жителів Марселя і типовий
південний акцент, що використовується як «вхідний квиток» і
«вирізняльний знак», як і глибока пристрасть до місцевої футбольної
команди залишаються специфічною культурою, що ґрунтується на змішуванні
різних національностей та іммігрантів, готовності розвивати міжнародні
зв’язки, здійснювати активну портову діяльність, упроваджувати дух
ініціативи та інновацій. Крім цього, існують території, доволі віддалені
від столиці (Києва чи Парижу) чи традиційно економічно–динамічних зон.
Це зона Північного Па-де-Кале, Іль-де-Франс та Париж, Ліон, Захід і
Південний Захід у Франції; Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів і Донбас
в Україні. Одеса та Марсель знаходяться на відстані майже 600 та 800
кілометрів від своїх столиць, що передбачає специфічні види мобільності:
першим є сильна привабливість як Одеси, так і Марселя щодо відпочинку, а
це означає підвищений сезонний попит на мобільність на шляхах Південної
Франції, які дуже переповнені у цей період, та на залізничний транспорт
(проблемами якого у цей період є високі показники замовлень, введення
додаткових поїздів, переповнення…), другим є високий показник міграції
людей пенсійного віку, і, нарешті, професійна мобільність, пов’язана із
наявністю інфраструктур для конґресів і семінарів, що спостерігається у
Марселі та Одесі.

Доволі цікаво було б коротко розглянути стратегію Марселя щодо
транспорту для того, щоб побачити, чи можна запропонувати використати
досвід цього міста для Одеси та України.

Основна роль транспорту в Марселі:

доступність, транспортні мережі,

внутрішній зв’язок і високошвидкісні поїзди

Економічна теорія висвітлила основну роль інфраструктур у реґіональному
та місцевому розвитку (Б’єйль, 1986 р.). Припущення про те, що ефект
поляризації відбувається разом з економічним зростанням (Перру),
підтверджує, що останній переважно має більший вплив на міста, віддалені
від столиці. Доведемо це на прикладі Одеси та Марселя. Без проведення
спеціальної державної політики такі офцентри переживатимуть процес
дезіндустріалізації та занепад транспортних інфраструктур і, найперше,
державних інфраструктур – освіти, охорони здоров’я. Це є надзвичайно
важливим: по-перше, щодо «впливу доходу» – заощадження часу, збільшення
мобільності, прибутків від зростання продуктивності, кращого
розташування ресурсів і більшої конкурентоспроможності, а по-друге, щодо
«впливу можливості» – змушеної мобільності, нових потреб, економіки
агломерації, позитивних зовнішніх факторів. Нещодавно науковці
висвітлили роль цих інфраструктур щодо людського капіталу (ендогенна
теорія зростання Солови), а це навчальні центри, науково-дослідна
діяльність, нині доволі динамічна у Марселі.

Перший урок, який можна отримати з досвіду Марселя, це реальна
важливість транспортної галузі та розвитку транспортної інфраструктури:
економіка Марселя відкрита для Європи, зони Середземномор’я та інших
реґіонів Франції. Марсель має міжнародний порт для паромів, круїзного та
морського транспорту, міжнародний аеропорт (Марсельський Маріган
(Marignane) – другий за величиною аеропорт Франції), де встановлені
спеціальні зв’язки із зоною Середземномор’я. Вплив діяльності транспорту
на економіку Марселя був очевиднішим під час страйків у порту,
наприклад, на паромі, що прямував на Корсику, чи в національній
залізничній компанії. Тоді місцева економіка зазнала найбільше втрат.
Протягом періоду значного економічного зростання, як і протягом цих
кількох останніх років, коли у Франції показник економічного зростання
становив 3% (2000 р.), вплив на місцеву економіку був доволі сильним.
Протягом 1980 – 1996 рр., у період економічного становлення, річний
показник зростання вантажного (+2,4%) та пасажирського (+3,1%)
транспорту у Західній Європі був вищим за показник ВВП (+2,1%); а для
таких міст, як Марсель та Одеса, значення цих результатів лише
підсилюється. Таким чином, для сукупності портів на побережжі
надзвичайно важливим є отримання переваг від сприятливого
макроекономічного контексту, а також гарантій хорошого доступу до інших
реґіонів країни шляхом створення високоякісної та відповідної
інфраструктури. Крім цього, транспортна галузь створює робочі місця, що
є основним елементом розвитку агломерацій побережжя та важливим
політичним фактором.

Сполучуваність Марселя з іншими регіонами Франції доволі хороша: бо
наявні прямі автостради із Парижем (два шляхи) та Ліоном (три шляхи,
один з яких призначений суто для вантажних автомобілів). Протяжність
автостради становить близько 800 кілометрів і називається вона «сонячною
автострадою». На цих автострадах здійснюється більша частина
транспортного руху під час шкільних канікул і більша частина руху
товарів із Північної Європи (Бельгії, Німеччини, Об’єднаного королівства
Великобританії та Північної Ірландії) в Італію та Іспанію.

Як бачимо, доступність до автострад – дуже важливий чинник, а державна
влада сприймає це як головний елемент розвитку відносин між Марселем і
внутрішніми районами: на схід Марсель сполучається із Ніццою та Італією
(Генуя), а на захід – із Південно-Західною Європою та Іспанією
(Барселона). Але прямі автомобільні зв’язки, такі як Паризька
автострада, є недостатніми. При детальнішому розгляді можна побачити, що
міжмережеві зв’язки також важливий фактор для Марселя та Одеси, «міст,
які стоять на перехресті». Марсель розташований у центрі між Італією –
Іспанією та Північною Європою. Але не можна однозначно оцінити вплив
цієї локалізації на місцеву економічну діяльність: автостради є справді
головним фактором при визначенні взаємозв’язків Марселя з іншими містами
Європи. Цей аспект можна розглядати на національному рівні разом із
роллю шляхів при модальному поділі транспортної системи Франції,
особливо вісь північ–південь: 88% пасажирських транспортних перевезень
та 75% вантажних транспортних перевезень – це перевезення автошляхами.
Введення нової лінії швидкісного поїзда (Середземноморський TGV) між
Марселем, Ліоном та Парижем передбачає перенесення пасажирських
перевезень із надто переповнених автострад на залізничний транспорт, що
може бути позитивним у перспективі навколишнього середовища.

Стратегічна ознака доступності такої агломерації, як у Марселі, виражена
нині відкриттям нової швидкісної лінії (TGV), що дає змогу Марселю та
внутрішнім районам зайняти нову позицію у транспортній політиці Франції
та Європи. Насправді, з 11 червня 2001 р., завдяки проведенню нової
швидкісної залізничної лінії між Ліоном і Марселем, відстань до Парижа
(800 км) можна подолати за 5 год. 30 хв., а відстань від Марселя до
Ліона (350 км) – за 1 год. 37 хв. (див. карту).

Сполучуваність міст Середземноморського побережжя слід глибше розглядати
в аспекті нової інфраструктури. Мета цієї політики – розвиток
високошвидкісної залізничної мережі (як частини транс’європейської
високошвидкісної залізничної мережі (ТЄМ)) не лише для модального
перенесення транспортного нагромадження із автострад на залізницю (це
стосується лише пасажирського транспорту), а й покращення сполучуваності
Марселя і всього реґіону. Цілком очевидним є те, що TGV у Марселі змінює
«дух країни» (Крозе, 2001 р.) шляхом запровадження для тих, хто
подорожує у зв’язку зі своєю професією, щоденних квитків, дійсних в
обидва кінці в межах столиці. Таким чином, попит TGV на транспортне
обслуговування на коротких відстанях може задовольнити 90% попиту на
пасажирський транспорт і зменшити частку повітряного та індивідуального
транспорту. Фундаментальною залишається логіка взаємозв’язків
високошвидкісних поїздів із аеропортами, реґіональними поїздами та
автострадами як частини транспортної системи, що потребує оптимізації.
Приклад такого ефективного взаємозв’язку можна віднайти у Парижі на
лінії Ройсі ( Чарльз Гальського аеропорту та на лінії TGV Марсель – Ліон
– Лілль – Брюссель – Лондон як частини транс’європейської
високошвидкісної залізничної мережі. Завдяки запровадженню цієї нової
інфраструктури тепер Марсель з’єднаний із транс’європейською
високошвидкісною залізничною мережею, що в свою чергу помітно
позначається на економіці Марселя та його реґіонів. Чи буде колись Одеса
з’єднана із транс’європейською мережею? Однак ще рано оцінювати
результати від запровадження нової інфраструктури. Нині перші показники
відвідуваності доволі високі, навіть якщо на цій лінії спостерігаються
певні неполадки через технічні фактори та деяку незлагодженість.
Прибутковість цього проекту цілком очевидна. Розвиток транспортної
інфраструктури Марселя привів до значних змін цін на нерухомість,
локалізацію фірм і мобільність професіоналів і спеціалістів, розвиток
туризму та ринку нерухомості (заміських будинків і дач). Сильне
зростання цін – і нині це можна в більшості випадків передбачити –
очікується у районі Південного Середземномор’я, переважно завдяки
введенню нової високошвидкісної залізничної лінії. Чи матиме колись
Одеса таку перевагу в динаміці, чи буде створена колись така
інфраструктура в Україні? Як було пояснено в першій частині,
місцезнаходження Одеси дуже легко порівняти зі місцезнаходженням
Марселя. Чи це питання лише часу?

Рис. 6. Високошвидкісна залізнична мережа та сполучуваність із Марселем

Хороші мережеві взаємозв’язки (автомобільні та залізничні) між
динамічними реґіонами та столицею – це недостатній фактор для підтримки
розвитку прибережних районів, що можна підтвердити досвідом Марселя та
його реґіонів.

1. Дуже важливо надати фірмам стимули для створення заводів, фабрик і
дочірніх підприємств. На основі цієї стратегії у Марселі успішно введено
режим спеціальної економічної зони. За чотири роки нові компанії зайняли
882 га, що дало змогу створити 5300 нових робочих місць. Наприкінці 2000
р. спеціальна економічна зона включала 1 556 фірм, а це – 7 500 робочих
місць. Це справило справді великий вплив на рівень безробіття, адже 20%
нових робочих місць в зоні були запропоновані місцевим жителям. Рішення
про запровадження спеціального режиму було прийняте у 1996 р., а
запровадили його у 1997 р. у 44 економічно найнесприятливіших районах
Франції. Тепер кількість робочих місць у СЕЗ становить 49 тис., 23 тис.
з яких були створені у 1997 р. Фіскальні затрати на проведення цієї
політики у 2001 р. становлять 2,4 млрд. франків.

2. Важливим є також досягнення стійкої ієрархії мереж, автомобільних та
особливо залізничних, шляхом розробки основи для ієрархії мережі
високошвидкісних залізничних ліній, реґіональної мережі та міського
транспорту. Ця транспортна політика базується на реґіональній
залізничній мережі, яку вважають «допоміжною» через те, що вона
забезпечує потрібні послуги на місцевій залізниці Марселя. Наслідуючи
успішний досвід Німеччини у реформуванні реґіональної залізничної
мережі, Франція застосувала реґіоналізацію місцевого пасажирського
транспорту. Це дає змогу відкрити нові перспективи для реґіонального
залізничного транспорту шляхом передачі повноважень фінансування та
організації транспортного постачання із SNCF місцевим і реґіональним
органам влади (реґіон Прованських Альп Cote d’Azur у Марселі), які таким
чином стали «органами влади, що займаються організацією».

3. Суттєвим аспектом для Одеси та Марселя є поліпшення їх
сполучуваності, а отже, і привабливості шляхом запровадження ефективних
транспортних ліній між цими портовими містами та їх внутрішніми
районами. Повноваження щодо управління реґіональним і місцевим
транспортом повинні бути надані місцевим органам влади. Але в той же час
слід ураховувати і роль центральної урядової ланки управління
взаємосполученнями та національною мережею високошвидкісних поїздів:
процес встановлення ліній сполучень має бути оптимальним.
Децентралізація управління цими реґіональними мережами, якщо розглядати
діяльність транспорту як мережі, веде до поліпшення якості послуг для
користувачів. «Модальна мобільність» резидентів, тобто їх здатність
змінювати вид транспорту, діятиме і як механізм, що відображає вид
транспорту, якому користувачі надають найбільшу перевагу, і як механізм,
що відображатиме їх пріоритети. Це дасть можливість спочатку оцінити
ефективність місцевих стратегій і політик, а також слугуватиме стимулом
для збільшення ефективності їх вибору. Фінансування забезпечується
користувачами та місцевими органами влади. Схеми реґіонального
вирівнювання витрат також можуть бути використані для зменшення деяких
фіскальних невідповідностей. При виборі технологій для застосування у
цих реґіональних мережах повинні враховуватись реґіональні відмінності
та необхідність інтегрування обмеженості місцевих фінансів і
реґіонального розвитку.

Сучасне розуміння транспортної мережі передбачає поділ її на сегменти та
сильні взаємозв’язки, починаючи від міських і закінчуючи реґіональними
мережами, від високошвидкісної і до транс’європейської мережі. Ці
взаємозв’язки залежать від центральних органів влади або від певного
регулятора, оскільки вони забезпечують просторову тривалість
різноманітних мереж. Ці взаємосполучення зробили внутрішні фактори
впливу даних мереж зовнішніми. Ці зовнішні фактори впливу можуть бути як
позитивними, у випадку, якщо реґіональна мережа приваблива для
користувачів, так і негативною, якщо користувачі надаватимуть перевагу
іншим мережам. Перетворення цих зовнішніх факторів у внутрішні може
відбуватися за сприяння центральних органів влади (Оейтс, 1972 р.;
Джілберт (Гілберт), 1996 р.). Але інтер-модальна конкуренція обмежує
рамки побудови таких мереж.

У даному аспекті запровадження нової високошвидкісної залізничної лінії
у Марселі зумовить і зміни у пропозиції реґіонального залізничного
транспорту: 70 нових реґіональних експрес-поїздів (РЕП) будуть введені в
експлуатацію, відбудеться модернізація реґіонального вантажного
транспорту… Не зважаючи на це, нині користувачі надають більшу
перевагу TGV перед реґіональним залізничним транспортом, що пояснюється
незадоволенням користувачів реґіонального залізничного транспорту,
поїзди якого дуже часто запізнюються. Органи влади, що займаються
управлінням реґіональним транспортом, здійснюють активну діяльність щодо
усунення випадків порушення норм (затримок через нагромадження
вантажного транспорту, відмін ліній реґіональних поїздів через нестачу
контролерів і машиністів, змін, що відбуваються через запровадження
нових ліній TGV на залізничній станції Марселя та недостатньо ефективну
діяльність французького SNCF…, багато змін потребує і процес з’єднання
станцій TGV із реґіональною залізничною мережею у Франції). Стратегічна
схема залишається тією ж: поліпшення сполучуваності Марселя із великими
містами Європи і, особливо, із Парижем і Ліоном, розвиток інтермодальних
взаємозв’язків.

Запровадження великої інфраструктури типу TGV у Марселі матиме також
негативний вплив, який потрібно врахувати: поліпшення сполучуваності
прибережних районів із найдинамічнішими районами призведе до збільшення
конкуренції між цими містами, як це можна спостерігати на прикладі таких
міст Франції, як Марсель та Ліон, які нині дуже близькі. Результат
створення такої структури – нова синергія та збільшення спеціалізації:
цілком очевидно, що значимість Марселя посилиться у вихідні дні, в
період відпусток та у вихідні дні банків, що стане результатом
запровадження нової політики Франції щодо скорочення робочого тижня.
Крім цього, із розвитком сфери професійних та організованих подорожей
Марсель відіграватиме провідну роль: круїзи, круїзи із зупинками на
кілька днів, конґреси, семінари, подорожі, пов’язані з туристичними
агентствами… Займаючи таке стратегічно вигідне положення, Марсель дуже
схожий на Одесу. На ринку прокату автомобілів має також відбутися
збільшення активності, зокрема у сфері «мультимодальних послуг»: готель
– поїзд – автомобіль, що поєднує в собі квиток на поїзд, прокат
автомобіля та проживання в готелі.

Щодо реґіонального планування, то запровадження такого типу
інфраструктури матиме неоднозначний вплив на реґіон, його внутрішні
райони та на країни-сусіди. Тому такий вплив дуже важко оцінити. Загалом
спостерігатимуться дві зміни: з одного боку, створення такої
інфраструктури буде вигідним для Марселя, оскільки у цьому реґіоні
відбудеться розвиток нових видів економічної діяльності та розміщення
нових промислових ресурсів. Цей аспект дуже важливий і стосується
основної стратегії місцевих органів влади Марселя та його реґіону:
підвищення конкуренції між найголовнішими Європейськими реґіонами за
залучення інвестицій і компаній, що означатиме, з іншого боку, створення
нових робочих місць і фінансові прибутки. Такі міста Південної Франції,
як Марсель (а це стосується і Одеси), мають особливу перевагу: такий
фактор, як погода, не можна назвати незначним при прийнятті рішень
державними структурами, про які йдеться у даній статті. Таким чином,
великі міжнародні компанії, задіяні переважно у високоприбуткових
галузях, здійснюють свою діяльність у районі Марселя (наприклад,
компанії AOL). Такі реґіони Південної Франції, як Ніцца, Софія,
Антиполіс, надзвичайно привабливі для науково-дослідної діяльності,
частково через те, що «кліматичні умови дуже сприятливі для процесу
мислення»… Зрозуміло, що запровадження TGV у Марселі посилить цей
напрямок делокалізації людського капіталу по всьому Півдні Франції. Чи
матиме Одеса подібну вигоду, пройшовши таку еволюцію? З одного боку,
така інфраструктура матиме вплив «вкачування у великі міста та
викачування із великих міст» ресурсів, прикладом чого служать
міста-супутники навколо Парижа. Хороше сполучення із столицею
перетворило їх на «сплячі міста», а не на інноваційні та динамічні зони.
У цьому випадку створення інфраструктур перешкодило місцевому та
реґіональному розвитку: загалом цих два фактори взаємопротилежні
(прикладом є зворотний ефект та ефект поширення із Мірдаля (Myrdal)).
Відмінності культур Марселя та Парижа разом із кліматичним чинником і
перевагою географічного розташування дасть змогу обмежити зміну
централізації на децентралізацію прибережних і периферійних міст.

І на завершення слід додати, що для перспективи прибережних міст і міст,
що знаходяться далеко від столиці, дуже важливо запропонувати хорошу
якість послуг на залізничних мережах та автострадах (автомагістралях),
що означатиме кращу сполучуваність і привабливість для внутрішніх
районів. TGV користується великим успіхом на залізничних шляхах Франції:
вона обслуговує 60% пасажирських перевезень… і технічно розвивається у
багатьох напрямках. SNCF нині випробовує високошвидкісну підвісну
технологію, що в майбутньому зацікавить і Україну для сполучення,
наприклад, Києва та Одеси, що не потребуватиме створення нової та
дорогої інфраструктури. І, нарешті, оптимізація залізничної мережі може
відігравати важливу роль для створення коридорів для вантажоперевезень,
що дасть можливість Одесі встановити прямі шляхи з іншими містами Європи
через Польщу та Угорщину. Тепер ідуть переговори щодо запровадження
сполучення між Лондоном і Сопроном, кордоном між Польщею та Угорщиною.
Така еволюція не завадить розвиткові технологій вантажоперевезень: SNCF
аналізує можливість запровадити нічні лінії вантажоперевезень засобами
TGV для пришвидшення транспортних послуг перевезень посилок. Ми
сподіваємося, що в майбутньому Одеса зможе приєднатися до цього
розвитку.

5. Сфера круїзів

Деякі емпіричні факти

Сфера круїзів стає дедалі поширенішою у світі та розвивається швидкими
темпами. Великий попит споживачів разом зі збільшенням пропозиції (як
щодо вантажів, так і щодо портового обладнання), що відбулося протягом
1996–1998рр., привело до зростання кількості пасажирів, яких обслуговує
дана галузь, із 6,85 млн. до 8,51 млн., а це вказує на те, що сфера
круїзів – одна із найперспективніших галузей промисловості міжнародних
подорожей і відпочинку.

Рис. 7. Групи країн найчастішого круїзного відвідування протягом
1987–2000 рр.

Джерело: Марсонсалт, 2001 р

Глибший аналіз кількості днів проживання, що пропонують круїзні
оператори, підтверджує, що три групи країн найчастішого круїзного
відвідування (Карибська, Середземноморська та Американська) становлять
близько 85% усього ринку. Реґіон Середземномор’я стоїть на першому місці
щодо показників круїзного руху. Таким чином, Середземноморський реґіон
став відігравати провідну роль через збільшення щорічної ринкової квоти
та досягнення показників середнього річного зростання, що становить 13%
та 15% усього ринку, як це показано на рис. 8 (порівняно із кількістю
пасажирів).

Ці дані слід переглянути в аспекті очевидного сезонного впливу, згідно з
яким 90% руху відбувається протягом восьми місяців (з квітня по
листопад) (рис. 9). Однак теперішню ситуацію не можна розглядати як
результат широкомасштабної політики для продовження круїзного сезону, і
слід зазначити, що у вісімдесятих роках цей реґіон був активнішим
протягом літа, а вантажне обслуговування – перенесене в інші реґіони
(переважно у Карибську групу країн) на більш ніж шість місяців.

За Середземноморським сценарієм існує чимало різних ситуацій. Малі,
середні та великі круїзні порти можна віднайти як від Іспанії до Чорного
моря, так і аж до Півночі Америки.

Загальні дані відображені в таблиці 13, де показники руху кожного порту
– це сума внутрішніх і транзитних показників (що існують нині).

Рис. 8. Процентна частка країн Середземномор’я на ринку світових круїзів
(1986 – 2000 рр.)

Джерело: МАКЛ (Міжнародна Асоціація круїзних ліній).

Рис.9. Процентні показники квот Середземноморського реґіону на світовому
круїзному ринку

(показники за місяць 1999 р.).

Джерело: МАКЛ.

Попереднє вивчення цих даних показує, що протягом 1992 – 1999 рр.
середземноморський круїзний рух збільшився майже вдвічі (із 3,5 до 6,7
млн. із середнім річним приростом у 9,7%). Досягнення таких показників
залежить від збільшення значимості транзитних портів, де річний показник
чистого збільшення транзитного руху зростає в середньому на 17%.

На рис. 10 чітко показана зростаюча важливість транзитного руху, який із
1997 р. став чимось більшим, ніж просто внутрішній рух.

Позитивний напрямок розвитку італійських портів доволі очевидний.

Таблиця 13. Показники «внутрішнього» та «транзитного» круїзного руху в
Середземноморських медкруїзних портах (кількість пасажирів у 1992 – 1999
рр.)

Джерело: МедКруїз.

(*) у випадку, якщо дані за даний рік були недоступними, показники взяті
за попередній рік.

Порти Палми, Алкудії, Магона, Ібізи, Кала Сабіни.

Порти Ажаціо, Боніфаціо, Порто Веччіо, Пропріано.

Порти Лімасола та Ларнаса.

Рис. 10. Середземноморський круїзний рух (кількість пасажирів) у
медкруїзних портах

(1992 – 1999 рр.)

Джерело: Медкруїз.

Таблиця 14. Круїзний рух в італійських портах (кількість пасажирів
протягом 1992 – 1999 рр.)

Порт Показник середнього річного зростання Період

Генуя 21% 1992–1999

Неаполь 27% 1996–1999

Венеція 15% 1996–1998

Чівітавекія 32% 1992–1999

Легорн 22% 1996–1999

Палермо 27% 1992–1999

Савона 60% 1996–1999

Джерело: Медкруїз.

Ці дані вказують також на те, що відбувається на ринку

сфери круїзів. Потенційні дані для Чорноморського ринку

Круїзна сфера промисловості базується на простій передумові: перевезення
споживачів у красивий пункт, у цікаве, захоплююче, таке, що
контролюється, розважає та розслабляє, оточення. Однак для того, щоб
зрозуміти тенденцію зростання попиту споживачів, необхідно детальніше
розглянути деякі ознаки попиту та пропозиції, що існують нині.
Насамперед, необхідно наголосити на тому, що круїзний продукт
розглядають як продукт-замінник (ерзац) у конкуренції з іншими
туристичними комплексами, а не як ексклюзивну високодохідну альтернативу
(опцію) для багатих людей середнього та похилого віку, як це було в
минулому. Високий споживацький попит (включно молоді люди – одружені чи
одинокі – та сім’ї, у яких є діти, і які мають середній рівень доходів)
разом із розвиненими національними галузями економіки на основних ринках
Заходу стимулюють розвиток промисловості в коротко- і довгостроковій
перспективі.

Ціни на круїзи поступово знижуються внаслідок стандартизації продукту і
широкомасштабної економії, що досягається за допомогою інтенсивного
використання великих суден. У результаті цього відбувається збільшення
попиту.

При зростаючому розвитку круїзного руху та процесу глобалізації і
«масифікації» круїзного продукту деякі фактори дають змогу отпримати
додаткові переваги:

а) відбувається скорочення середнього часу, проведеного в круїзі (нині
це становить близько 6,6 дня, згідно з дослідженнями, проведеними МАКЛ),
та також завдяки нещодавньому введенню опцій на короткі та міні-круїзи;

б) зменшення постійних затрат на транспорт;

в) дерегуляційний процес авіатранспортної промисловості, що призводить
до зростання тарифів, які до того були достатньо низькими, та підвищення
затрат згідно з формулою «авіаперельотів та круїзів» (розширюючи таким
чином спектр маршрутів і пунктів прибуття у кожній країні);

г) збільшення кількості «повторювачів», тобто людей, які перебувають у
круїзах більш ніж один раз у своєму житті (переважно змінюючи маршрут, і
часто з однією і тією ж компанією).

З точки зору постачання, на зростання даної галузі впродовж останніх
двох десятиліть значно впливають консолідаційні процеси, що відбуваються
(розширення ринкової квоти через визнання невеликих ліній і купівля
суден, що мають більші можливості).

В аспекті щойно висвітлених особливостей даної галузі виникають наступні
запитання. Якими ж повинні бути реальні проблеми та можливості? Як вони
можуть впливати на розвиток портів та яким буде їх вплив на місцеву
економіку?

Кількість та різноманітність пунктів призначення, що існують нині

Першочерговим фактором, що створює більший попит на певні пункти
призначення, є збільшення кількості суден і пасажирів. Це дає змогу
наповнити більше суден пасажирами-»повторювачами», які є частиною
постійно зростаючого ринку круїзів. У той же час, ринкова частка
основних п’яти круїзних портів Середземномор’я знизилась із 66% у 1992
р. до 45% у 1999 р. МедКруїз, асоціація, що представляє 66
середземноморських портів і порти, розміщені поблизу та за межами
географічних кордонів регіону, здійснює широку промоцію цієї концепції
(включаючи Червоне море, Чорне море та порти Гібралтару), намагаючись
поширити її до реґіонів, які співпрацюють з Середземноморським. У цьому
напрямку щорічник Медкруїзу та його вебсторінка подають ту ж інформацію
про кожен з портів, зважаючи на його розміри, історію чи статус самого
порту.

Це служитиме потенціалом для Чорного моря до тих пір, поки відкриваються
та розвиваються «нові» пункти призначення, навіть зважаючи на деякі
особливості напрямків розвитку:

на початку нові пункти призначення повинні діяти у комплексі із
«ринковими пунктами призначення», що дасть можливість приваблювати
споживача (наприклад, Стамбул, Туреччина, Чорне море);

дії, спрямовані на розвиток портової інфраструктури, мають бути ретельно
спланованими для того, щоб відповідно задовольняти потреби пасажирів, а
також повинна бути налагоджена сувора координація туристичних стратегій
для того, щоб зробити певний об’єкт бажаним для відвідування.

Якість пунктів призначення

Якість є поняттям суб’єктивним, тому необхідно детальніше розглянути,
яким чином вона пов’язана із круїзною галуззю промисловості (якість
круїзних маршрутів переважно визначають за реакцією пасажирів, тобто
прямим опитуванням їх в кінці круїзу та оцінки моніторингу на дату
прибуття у пункт призначення). Аспект привабливості реґіону та його
природи вказує на початковий потенціал пункту призначення, але вони не є
єдиними факторами успішної діяльності порту. Насправді вони є важливими
поряд із такими факторами, як технічний та організаційний аспекти
допоміжних засобів та відпочинку. «Інфраструктура» генерування якості
доволі ускладнена і повинна контролюватися більш ніж одним органом.
Взаємозалежність між туроператорами, портовими органами влади, урядовими
агентствами (тобто митницею), ресторанами, магазинами, громадянами є
суттєвою для визначення якості, оскільки погані зв’язки цього ланцюга
можуть призвести до спотвореного сприйняття самого пункту призначення.

Тому як приклад на таких ринках, як український ринок портів Чорного
моря та російський ринок портів Чорного моря, необхідно гармонізувати
діяльність національних митних служб та міграційних правил і портових
тарифів, які взаємодіють із реґіональними та місцевими органами влади.

Щодо цього Флемінг Гайд (Fleming Guide) дав авторитетну оцінку загальної
якості круїзних портів, оцінку відгуків транзитних пасажирів про певні
пункти прибуття в аспекті різних параметрів, таких як безпечність,
сполучення між портом і містом, відповідність роботи місцевих
представників з обслуговування круїзних потоків, оцінка цікавості
екскурсій і пляжів, можливостей відвідування магазинів, культурних
закладів і можливостей відпочинку тощо. П’яти-зіркова система класифікує
багато портів Середземномор’я та Чорноморського побережжя, як це
показано у таблиці 14, де Ялта та Одеса стоять в одному ряді з іншими
важливими портами Середземноморського побережжя.

Таблиця 15. Класифікація Середземноморських та Чорноморських портів за
Філдінгом

Гайдом (1997 р.)

5-ти зіркові Портофіно, Венеція, Монте Карло, Стамбул

4-зіркові Ніцца, Сан Тропе, Вільфранш, острів Ельби, Портовенере, порти
Сардінії, Лісбоа, Міконос, Роді, Бодрум, Дікілі, Кушудаси.

3-зіркові Порти Корс, Капрі, Чівітавекіа, Легорн, Соренто, Таорміна, Ла
Валетта, Касабланка, Барселона, Кадіз, Ібіза, Малага, Майорка, Массол,
Александрія, Корфу, Кріт, Делос, Афіни, Санторіні, Аланья, Анталія, Ялта

2-зіркові Гібралтар, Генуя, Варна, Суез, Хайфа, Одеса

1-зіркові Неаполь, Палермо, Туніс, Ашдод, Констанца

Джерело: круїзи по світу згідно з Філдінгом, 1997р., опубліковані у
Марконсалт, 2001 р.

Види круїзів

Однією з причин вибору споживачами маршрутів по Середземноморському
побережжю є те, що Карибська монокультура круїзів не подібна на
Південно-Європейську, Північно-Африканську та Чорноморську, де перед
пасажирами постають проблеми іншої країни, культури, звичок і віку.
Промоція певних «тем» круїзів допомагає переконати новачків ввійти на
ринок, а «повторювачів» віднайти альтернативні рішення в тих же
реґіонах. Крім загальних тем круїзів про сонце та пляжі, такі теми, як
мистецтво, історія, археологія, музика, кухня, фольклор, магазини,
культура, релігія, переважно поєднуються під час одного круїзу, що є
могутнім промоційним інструментом, зокрема на Чорноморському побережжі.

Для прикладу, в останньому випуску «Морської торгівлі», виданому в
Генуї, було опубліковано про ідею створення природного історичного парку
в Криму, що могло б стати унікальним способом представлення туристам
основних історичних подій Кримського півострова та ознайомити їх з
етнічною культурою та народом Криму.

Період круїзного сезону

Диверсифікація круїзної пропозиції, про яку йшлося вище, та використання
нових пунктів призначення привели до розвитку сталого попиту протягом
року. Найпоширенішим прикладом цього є те, що відвідування найвідоміших
історичних міст може бути кращим, ніж натовпи протягом літа. Деякі
круїзні маршрути показали, що внаслідок зниження цін зимові круїзи на
Середземноморському побережжі користуються більшою популярністю, що
пояснюється ретельнішим вибором тем (пунктів) прибуття. Використання
концепції зимових круїзів у розширеному Середземноморському побережжі
може призвести до скорочення кількості суден, що зберігаються у
Карибських портах протягом зими, та відсутність цих суден у
Середземноморських портах протягом чотирьох (шести) місяців.

Перевантаження пунктів прибуття

Перевантаження є результатом успішної діяльності. Вплив цього може
спочатку бути позитивним, де вигода для споживачів залежить від
успішного місця прибуття. Але може раптово перетворитися у негативний
ефект, враховуючи завантаження, що призводить до неспроможності прийняти
пункту прибуття та погіршення репутації.

Ці питання становлять проблему визначення та втілення «спроможності»
портів і міст. Про це ведеться багато суперечок, як і про позитивний та
негативний впливи круїзної сфери на місцеву економіку. Оскільки пункти
призначення, розташовані на Чорноморському побережжі, порівняно «нові»,
то там ще не спостерігається такий ажіотаж.

Планування діяльності терміналів та інвестиції

При плануванні круїзної інфраструктури та діяльності терміналів, які до
цього залучені, слід ураховувати такі фактори:

судноплавні потреби великих суден у більших портах і пірсах;

транспортні потреби пасажирів, пов’язані з управлінням маршрутними
лініями, паркуванням, митними та вантажними процедурами, торговельними
центрами;

пасажирам необхідно бути менш залежними від автотранспорту, коли їм
необхідно дістатися до «центру» пункту призначення.

Вкладення капіталу в розвиток круїзних портів є, таким чином,
вирішальним фактором при збільшенні економічного зростання. Але
зростання портових тарифів у конкурентному середовищі не сприяє
збільшенню капіталу. Тому у випадку скорочення державних видатків на
вирішення бюджетних проблем слід застосовувати нові підходи :

скорочення капітальних затрат шляхом кращого планування коштів, надаючи
першочергової значимості бюджету, раціоналізуючи використання території,
впроваджуючи нові інформаційні технології;

збільшення прибутків шляхом встановлення партнерства із приватним
сектором через запровадження нових проектів транспортного руху та
генерування прибутків, що дасть змогу краще використовувати прибережне
положення;

укладання довготермінових угод із круїзними лініями для підтримання
потоку доходів;

збільшення прямих інвестицій у круїзні лінії для того, щоб реалізувати
їх матеріально-технічні потреби, розвинути власні ресурси та забезпечити
їх довготривалу діяльність у порту.

Що стосується Причорноморського реґіону, то з минулого року уряд України
запровадив програму сприяння інвесторам для підтримки туристичної галузі
в Криму. Вона передбачає зменшення податків і митних зборів для
інвесторів, які постачають відповідне обладнання для круїзних засобів.
Першим результатом цього стала приватизація кількох великих готелів у
Ялті, проданих приватним інвесторам, тоді як реконструкційний проект
деяких круїзних терміналів міг залучити західні консалтингові компанії
із Німеччини та США. Крім цього, залучення Одеси у міжнародний проект
ТКЄКЦА (транспортний коридор Європа – Кавказ – Центральна Азія) також
позитивно відобразиться на реконструкції круїзних терміналів.

Висновок

Які ж рекомендації можна дати для підвищення ефективності потенціалу
приморських реґіонів на Україні? Три дійових особи мають прямі інтереси
щодо морського фактору: держава, роботодавці та споживачі і населення
приморських реґіонів. Держава (національні та місцеві державні органи
влади) створює правила, і має безпосередній інтерес – грошові прибутки,
створення робочих місць, соціальна стабільність – у розвитку
приморського реґіону. Роботодавці та споживачі також зацікавлені у
розвитку місцевої та реґіональної діяльності. Навіть якщо ці «актори» та
стратегії і здаються простими, доволі часто вони є суперечливими.
Створення спеціальної економічної зони, до якої належатимуть такі
приморські реґіони, як Одеса та Маріуполь, розглядається вже на
національному рівні. Як бачимо, створення такої зони у Марселі було
успішним. Крім цього, багато суперечок ведеться навколо створення
терміналу біля Іллічівська з точки зору екологічних та економічних
перспектив. Принаймні, у Криму, незважаючи на хорошу привабливість у
період літніх відпусток, спостерігається недостатня відвідуваність
туристів із країн, що не є членами СНД.

Різне взаємовідношення між трьома дійовими особами вказує на обсяг їх
діяльності. Оптимізація «гри» цих дійових осіб визначає шлях розвитку
приморських реґіонів.

Цю «гру» можна зобразити такою моделлю:

R = F(C), де R є результатом умови C:

Ci = Fi(Ei, ECi, Pi) показує взаємовідносини між цими трьома «акторами»

Fi(Ei, ECi, Pi), where

де Е ( це країна; ЕС ( роботодавці та споживачі, а Р ( кількість
населення приморських реґіонів.

Оптимізацію взаємовідносин між роботодавцями та споживачами можна подати
так:

Fi(kEEi, kECECi, kPPi),

а kE + kEC + kP, де kE, kEC, kP ( це частка відповідних факторів згідно
із загальним вибором приморського реґіону. Ці відповідні (відносні)
фактори насправді залежать від початкової діяльності держави. Але фактор
kE можна поділити на дві частини: місцевий інтерес і національний
інтерес. Політика уряду на національному рівні може великою мірою
вплинути на частку цих факторів як позитивно, так і негативно.
Планування економіки надає величезну перевагу фактору kE. Ринкова
економіка посилює відносну частку kEС. Соціальні та екологічні
дослідження збільшують зростання kР. У досконалому суспільстві інтереси
дійових осіб стають спільними. Однак у реальному житті між дійовими
особами виникає чимало суперечностей, особливо між центральними та
місцевими чи реґіональними рівнями уряду. Багато суперечностей виникає
також у зв’язку з вибором засобів для досягнення цілей, які можуть також
бути різними. Оптимальною конфігурацією взаємовідносин між цими трьома
дійовими особами може бути розвиток приморських реґіонів. Тоді
вирішальним завданням для України є пошук правильних шляхів розвитку та
втілення колективного вибору всіх трьох дійових осіб.

Література

Biehl D., (1986), L’impact de l’infrastructure sur le developpement
regional, Commission des Communautes europeennes.

Cabrion C., TGV Mediterranee: le sacre du fer et de la route, «Transport
public», 2001, No 1004, pp. 16–21.

Chlastacz M., Special ferroviaire. Rail et ports: une connexion en
developpement, «Transports. Actualites», 2001, No 726, pp. 14–18.

CLIA (Cruise Line International Association), Med Cruise.

Crozet Yves (2001), entretiens avec un journaliste du Monde concernant
l’arrivee du Train a Grande Vitesse a Marseille , Le Monde, 2001.

Drewry Shipping Consultants (2000), Mediterranean container ports and
shipping. Traffic growth versus terminal expansion – an impossible
balancing act?, Drewry, London.

Federtrasporto, 1999, L’internazionalizzazione del trasporto: la
posizione dell’impresa italiana, Bollettino economico sul settore dei
trasporti, No. 10, Centro Studi Federtrasporto.

Fressoz M. et al., Special Marseille « La vie du rail et des
transports», 2001, No 184, pp. 12–26.

Garrec Le J., 1998, Quel avenir pour les ports francais? Actes du
colloque, Paris.

Handbook of Ukrainian ports, 2001, Odessa.

Lajoinie A., 2000, Transports en France et en Europe : eviter
l’asphyxie, Rapport d’information, Paris.

Marchese, U., Musso, E., Ferrari C., The role for ports in intermodal
transports and global competition: A survey of Italian container
terminals – Selected Proceedings of the 8th WCTR Conference , 1996.

Marconsult, 2001, Studio sul turismo crocieristico, Progetto Port Net
Med.

Ministero dei Trasporti e della Navigazione, Conto Nazionale dei
Trasporti, 1999.

Port de Marseille. Resultats 2000, Rapport d’activite, 2001.

Pryadko S., 2000, Ukrainian and Russian Black Sea ports as new
destinations for cruise fleet, Seatrade Conference, Genoa.

Reynaud C., Poincelet M., 1997, Les transports en Maditerranee, HERMES,
Paris.

Reynaud C., Poincelet M., 1999, Quelle cohesion au sein d’une Europe
elargie et quel role pour les transportss? Actes du seminaire de
Barbizon du 29 novembre au 1er decembre 1999, INRETS.

Tiebout, (1956), « A pure theory of public expenditure », Journal of
Political Economy, Vol. 64, Nr.5, p. 416.

Роланд Айзен(

Роль страхування

У трансформаційному процесі

(деякі загальні зауваження)

Вступ

У наступні кілька років швидкий перехід колишніх соціалістичних країн до
ринкової економіки і необхідні регулятивні реформи в країнах Центральної
та Східної Європи (ЦСЄ) стимулюватимуть розвиток і значне розширення
ринків страхування.

Щоб вести мову про розвиток страхового сектора, спочатку потрібно
розглянути макроекономічний рівень, або, іншими словами, фінансову
стабільність економіки. Оскільки здорова макроекономічна і структурна
політика – суттєвий фактор стабільності фінансової системи, вона зможе
запобігти або щонайменше обмежити серйозний фінансовий дисбаланс,
допоможе уникнути недосконалості коливання цін і недостатнього
стимулювання.

В умовах дедалі більшої інтеграції економіки найімовірніше, що
стабільності фінансового сектора можна досягнути за умови, коли ринки
працюватимуть на основі конкуренції, професіоналізму і відкритості. Якщо
більшість країн, які розвиваються, відповідають моделі каузальності
(причинності) розвитку (див.: Юнг, 1986), то особливу увагу слід
приділити структурним, фінансовим і технічним обмеженням, що мають
значний вплив на здатність страхових компаній до забезпечення. Головним
чином, ці фактори зводяться до наявності невеликих за розміром місцевих
ринків, недокапіталізації страхових компаній, нестачі відповідної
експертизи і браку кваліфікованих працівників (див.: Outreville, 1996,
Центральна Європа).

Щоб розкрити дані проблеми, стаття побудована таким чином: у першій
частині подаються спостереження щодо ролі страхування в економіці, а в
другій – деякі зауваження щодо структури страхових ринків у країнах
Центральної і Східної Європи. Третя частина дає пояснення економічної
вагомості страхування і чинників зростання страхування. Роль контролю та
лібералізації ринків страхування розглянута у четвертій частині. П’ята
частина містить підсумкові коментарі.

I. Роль страхування в економіці

I.1. Загальний огляд

Страхування можна розглядати як сектор, розвиток якого в більшості
залежить від розвитку економіки загалом: воно обслуговує виробництво,
споживання, розподіл товарів і послуг, грошовий та кредитний обіг, а
також створення і збереження матеріальних та фінансових ресурсів.

Проте дві сучасні тенденції змінюють роль послуг, а отже, і роль
страхування в економіці. З одного боку, питома вага прямих затрат
зменшується, а частка затрат, пов’язаних із доставкою і наданням послуг,
зростає. Більшість послуг виявляється у науково-дослідній, фінансовій
діяльності, контролі якості, безпеці, логістиці, мережі розподілу,
експлуатації, лізингу, управлінні відходами, переробці та ін. Вони
служитимуть у перспективі, тому будь-яка більша частка затрат відображає
ймовірне бачення майбутніх затрат, що відповідають «зворотному циклу»
визначення ціни страхування (див.: Giarini, 1997. – С. 5).

З іншого боку, збільшення вразливості, що є результатом парадоксу, знову
ж таки залежить від сучасної технології: чим більше технологічно
розвинена система, тим вужчі допустимі межі помилок при функціонуванні і
більші наслідки нещасних випадків чи поганого управління (там само. –
С. 8). Саме тут є широке поле для діяльності страховиків – нечасті, зате
з високим коефіцієнтом травматизму випадки. Контроль вразливості в
промисловій, побутовій та соціальній сферах вимагає ефективнішого
страхового забезпечення.

Обидві ці причини вказують на велике і дедалі зростаюче значення
страхування у сфері управління ризиком послуг і управління ненадійними
ситуаціями вразливого середовища. Ось чому добре відпрацьований
страховий ринок відіграє важливу роль для економічного зростання і
розвитку.

У сучасній ринковій економіці страхування сприяє економічному зростанню
і розвитку принаймні у чотирьох різних напрямках, де кожен з них має
свої дві лінії – стабілізацію і зростання, куди входять:

розміщення ризику;

накопичення капіталу;

мобілізація фінансових ресурсів;

управлінський контроль.

Високофективне розміщення ризику мінімізує затрати на операції і зменшує
втрати завдяки швидкому залагодженню претензій та шляхом технічного
контролю за витратами. Від обох цих функцій залежать зростання і
стабільність економіки. Крім цього, оскільки страхування зменшує
невпевненість особи, стає можливим вступ у ризикованіший, але більш
прибутковий бізнес: особа отримує більше простору для дії, який вона
може використати для додаткового ризику. Проте ця особа обирає даний
ризик добровільно: завдяки страхуванню очікуваний дохід збільшиться,
незважаючи на збільшення ризику, тому кінцевим результатом буде
підвищення добробуту. Також бізнес працює з меншою непостійністю і
ризиком банкрутства, що також сприяє більшій фінансовій та соціальній
стабільності і, отже, економічному зростанню.

У кожному випадку страхування сприяє створенню фонду грошових коштів,
воно діє як інструмент нагромадження, або накопичення, капіталу. Як
правило, страхові внески сплачують заздалегідь, на початку страхового
періоду; таким чином створюється фонд внесків, з якого виплачують
упродовж року страхові відшкодування та покривають інші витрати. Крім
цього, існують резерви на випадок катастроф і довготривалих страхових
відшкодувань, ці фонди в середньому більші, ніж річні надходження
внесків (коефіцієнт відтворення фондів, як правило, більший за одиницю;
його можна розглядати як загальні інвестовані фонди на долар США річних
надходжень). Тепер ці фонди можна задіяти на ринках капіталу. Беручи до
уваги, що в особовому страхуванні (страхування життя і здоров’я,
страхування від нещасних випадків) внески враховують «компонент
збереження», або «віковий компонент», картина змінюється кардинально.

Інвестування цих фондів на ринках капіталу становить значну частину
всього наявного капіталу, воно впливає на структуру і ліквідність ринків
капіталу. Оскільки ці фонди існують постійно, вони сприяють зростанню
стабільності економіки.

Крім функції накопичення, страхування також виконує функцію мобілізації
капіталу. З одного боку, вона базується на «стимулі зберігання» різних
продуктів страхування. У системі виплати пенсій з поточних доходів
страхові внески розподіляються на цілий рік; з макроекономічної точки
зору нема фонду капіталу (крім накопичення коштів, що автоматично
відновлюються), але кожен застрахований особисто вважає свої внески
вкладом у зберігання, що накопичується і формується для виплати ренти у
майбутньому. В певному сенсі страхування вводить заощадження в обіг і
спрямовує їх в інвестиції. Це сприяє економічному зростанню і розвитку.
З іншого боку, завдяки страхуванню людина може забезпечити собі
проживання на старість, а це, у свою чергу, може привести до збільшення
заощаджень (так звана «гіпотеза досягнення мети»). Оскільки страхування
веде до стабілізації потоку доходів особи (впродовж життя), це, таким
чином, приводить до стабілізації макроекономічного потоку доходів.

Як правило, страхові внески встановлюються, виходячи з обсягу ризику,
тобто для даної економічної вартості тим вищий страховий внесок, чим
більша можливість ризику нещасного випадку. Це призводить не лише до
розміщення оптимального ризику в значенні, що особа зможе пережити цей
ризик при найменших затратах. Крім цього, цей принцип застереження також
веде до заохочення підприємця зменшити ризик, оскільки зменшення ризику
обходиться дешевше, ніж його страхування. Ось чому страхування (так
само, як банки і ринок капіталу) встановлює певний контроль над фірмами,
який гарантує, що використані ресурси йдуть на найбільш продуктивну мету
(зростання), а не витрачаються даремно (стабілізація). Більше того, за
допомогою інформації про оцінювання фірм і проектів, страхування сприяє
високоефективному накопиченню капіталу, оскільки страхові компанії
позичальників та інвесторів забезпечують відомостями інших учасників
ринку.

Розміщення ризику і функція розподілу страхування, а отже, контроль
управління мають особливе значення, якщо взяти до уваги погіршення
навколишнього середовища. Як правило, забруднення і надмірне
використання навколишнього середовища – результат того, що товар,
наприклад свіже повітря і вода, є суспільним благом (споживання) (згідно
з теорією Поля Самуельсона).

Виробництво цих продуктів якраз є зразком «негативного спільного
виробництва» індивідуального і суспільного товару. Оскільки в цьому
виробничому процесі спостерігається деяка взаємозаміна, калькуляція
потужності й енергії, враховуючи реальні ресурсні затрати і зовнішні
ефекти, оподаткування і/або технічний контроль, а також збільшені права
на приватну/соціальну власність, можуть призупинити погіршення
зовнішнього середовища. У цьому випадку страхування може зіграти
вирішальну роль. Оскільки окремі індивіди (громади, місцеві уряди)
можуть подати скаргу на забруднювачів в організації, які забруднюють
навколишнє середовище, з’являється стимул для здійснення страхування.
Якщо страхові внески «прив’язані до ризику», це призводить до посилення
аргументації на користь обов’язкового страхування навколишнього
середовища.

I.2. Страхування в економіці перехідного типу

У соціалістичній командній економіці сектор страхування відіграє
другорядну роль. Переважно виконання плану перебуває на першому місці, а
потім уже приділяють увагу фінансовим і страховим операціям. Крім цього,
у більшості соціалістичних країн сектор страхування був монополією
держави. Щоб розбудувати ринкову економіку, кожна країна Центральної
Європи мусить пройти процес перебудови. Важливіші результати – ті, що
стосуються макроекономічного рівня: інфляція, податкова система,
державні витрати, стабільність вітчизняної та міжнародної (відносної)
цінової системи, конвертованість і т. ін. Цей рівень особливо важливий
для ефективного прийняття рішень з питань ведення і роботи підприємств.

Розглядаючи перспективи розвитку страхової галузі, найбільшого значення
набуває зростання масштабів приватизації. У багатьох країнах Центральної
Європи цей процес пішов значно вперед (див. рис. 1), особливо у питанні
приватизації житла та створення приватних підприємств. Основною є і
залишається проблема великих підприємств і конгломератів, які раніше
перебували у власності держави..

Рис. 1. Приватизація (% від ВВП) окремих країн Центральної Європи у 1992
та 1995 рр.

(приблизні підрахунки ЄБРР).

Рис. 2. Макроекономічні показники

Ref.: Stern (1997), p. 39; Fisher et al. (1997), p. 82; BMWI-Dok. (1997)
no. 420.

Макроекономічна стабільність – обов’язкова передумова, що стимулює
збільшення кількості та поліпшення якості інвестицій і є головним
показником економічного зростання та підвищення життєвого рівня. Крім
того, економічне зростання і стабільність – необхідні складові для
процвітання галузі страхування. Зростання доходів, що спостерігається у
всіх центральноєвропейських країнах, веде до зменшення потреби у
страхуванні. Вплив інфляції на страхування залежить від стадії розвитку
ринків капіталу і здатності страховиків використовувати ці ринки, щоб
запропонувати продукти, які є «стійкими до інфляції». Страхування
втрачає більшість своїх функцій для застрахованих, якщо вони не
страхують свої реальні цінності.

Після глибокої кризи становлення, що настала після розвалу економік
колишніх соціалістичних країн, який характеризувався інколи різким
падінням виробництва і гіперінфляцією (див. рис. 2), ми спостерігаємо
після 1993 р. відродження більшості центральноєвропейських країн. Хибне
коло падіння виробництва і доходів, зменшення попиту, що настало після
падіння виробництва, вже розірване навіть для Росії та України. Також
помітно знизилися темпи інфляції. Сподіваємось, що цей процес буде
продовжуватися і в 1997 р.

II. Структура ринків страхування

у центральноєвропейських країнах1

З 1989 р. у центральноєвропейських країнах галузь страхування, як й інші
галузі, зазнала значних трансформаційних процесів, що почалися з
приватизації та демонополізації, тому очікуються подальші структурні
зміни. Глибока криза регулювання і гіперінфляція вплинули на сектор
страхування більше, ніж на економіку. Загальне падіння обсягу страхових
виплат було очевиднішим, ніж спад макроекономічної діяльності (див.
рис. 3). У період відродження важливість страхування у ВВП зростає в
більшості центральноєвропейських країн.

Рис. 3. Надходження страхових внесків (1988 = 100).

Структура попиту страхування має характерні риси страхування періоду
планової економіки, але їх небагато. Головним є страхування не життя, а
засобів пересування, цивільної відповідальності, власності та
страхування від пожеж, які займають найбільшу частку (за винятком Росії
та України, де ще й досі страхування цивільної відповідальності
автомобілістів необов’язкове). Страхування життя переважно через низький
рівень доходів у країнах Центральної Європи залишається недорозвиненим.

У більшості центральноєвропейських країн кількість страховиків зростає
(див. табл. 1). Напевно, це належить до ефективніших ринкових структур,
оскільки тиск щодо впровадження більш адаптованих до споживача послуг і
розрахунків страхових премій відповідно до ризиків зросте. Табл. 1 подає
огляд кількості компаній у центральноєвропейських країнах, ринковий
обсяг та ринкову частку. Незважаючи на демонополізацію і перехід до
вільного ринку, ринкова частка державної страхової монополії все ще
висока, але вона поступово знижується. Ця тенденція більше відчутна у
всіх видах страхування, крім страхування життя. Цікаво, що
демонополізація розвиненіша в Росії та Україні, ніж в інших країнах.
Частково це пояснюється ще існуючою державною монополією, наприклад на
страхування автомобілів у деяких країнах, тоді як частка закордонних
домінуючих страховиків зростає. Порівняно із Західною Європою ця частка
ще мала, за винятком Угорщини, де галузь страхування практично перебуває
під іноземним контролем (див. табл.1).

Таблиця 1. Характеристика ринків страхування деяких країн Центральної і
Східної Європи

(1995).

Країна № страхових компаній Обсяг 1 частка 2) 3 частка 3) Зарубіжні 4)
Густота страхування

(US–S) Проникнення страхування

всього L NL (Mio US–$) L NL L NL L NL

Польща (P) 415 13 28 1,824 95.8 60.6 100 82.8 5.2 2.9 47.30 1.96

(2,287)

(59.2) (1.90)

Чехія (C) 34 5 20 1,015 78.7 76.1 95 93.3 12.8 1.2 98.30 2.82

(1,268)

(123.1) (2.84)

Угорщина (H) 14

894 41.0 50.6 87.6 80.8 100 96 88.00 2.27

(947)

(92.8) (2.17)

Румунія (Ro) 435

104 (58.3) (8.7)

4.60 0.34

(150)

(6.6) (0.42)

Росія (R) 27455

3,483 (3.2) (7.9)

23.50 1.26

(4,803)

(32.4) (1.32)

Україна (U) 658

455

8.90 1.27

(_)

(_) (_)

Білорусія (B) 87

25 (26.8) (46.9)

2.40 0.49

(_)

(_) (_)

1) 9 з цих компаній пропонують спільну політику.

2) 1 частка – ринкова частка великої компанії.

3) 3 частка – ринкова частка 3-х великих компаній.

4) зарубіжні – частка компаній, які мають зарубіжних власників.

5) дані за 1995 р.

NL – всі види страхування, крім страхування життя; L – страхування
життя.

Джерело: Swis-Re, Sigma 8/1996.

Як зазначалось вище, загальна структура попиту показує домінування всіх
видів страхування, крім страхування життя. Загалом у страховому бізнесі,
де використовується всі види страхування, крім страхування життя,
відбувся значний занепад страхових внесків. Однак з 1993 р. ця галузь
почала відроджуватися. Паралельно з відродженням макроекономіки всі види
страхування, крім страхування життя, будуть також процвітати. Звичайно,
на початку відбувся різкий спад в такому виді страхування, як
сільськогосподарське. Це було спричинене не лише скасуванням
обов’язкового страхування, а й великою заборгованістю фермерів, які не
могли сплачувати внески.

Великою мірою це пришвидшило розвиток нових галузей, особливо такого
виду, як страхування транспортних засобів і відповідальність за
транспортний засіб третьої сторони, які є майже у всіх країнах
обов’язковими. Густота транспортного руху зростає, середня вартість
транспортних засобів збільшується, а головне – крадіжки автомобілів
стають явищем дуже поширеним. У результаті приватизації зростає також
попит на такі види страхування, як страхування майна і страхування від
пожеж. Крім цього, ступінь відшкодування також зростає: відбулась зміна
балансової вартості на відновну вартість. Більше того, страхування
цивільної відповідальності, особливо відповідальності за випущену
продукцію, набуває дедалі більшого значення. На рис. 4 показано
подібності та відмінності країн Центральної і Східної Європи.

Рис. 4. Структура страхування (окремі країни УСС, 1995)

F/P – страхування майна від пожеж; L – життя; H&A – здоров’я і нещасні
випадки; ML – відповідальність за транспортні засоби; MB – страхування
транспортних засобів; Agr. – сільське господарство; ТІ – транзитне
страхування; Lb. – цивільна відповідальність; о. – інші.

Такий вид страхування, як страхування життя, зазнав особливого впливу
гіперінфляції. Поліси страхування життя, що існували за комуністичного
режиму, були більшою мірою спрямовані на те, щоб абсорбувати надмірну
купівельну здатність, не були проіндексовані і, таким чином, втратили
свою вартість. Страхування життя потрібно було розвивати заново, і вже в
першій фазі цього розвитку виникло чимало проблем. Причиною цього було
зменшення реальних доходів і проблем, що виникали у страховиків при
забезпеченні реального оцінювання в умовах високої інфляції та великого
безладу. Лише за стабільних і сприятливих макроекономічних умов ця
ситуація може поступово поліпшити.

III. Деякі заходи щодо розвитку страхування і фактори,

що пояснюють цей розвиток

Страхування – фінансова послуга, що належить до третьої галузі, тобто
галузі обслуговування. Згідно з гіпотезою трьох галузей, розробленою
Коліном Кларком (1940) та Жаном Фурастьє (1949), їх трактуванням попиту,
розвиток страхового ринку великою мірою пов’язаний із валовим
національним продуктом (ВНП). Тому для того, щоб передбачити майбутню
значимість страхування, у швейцарському перестрахуванні для більшості
кран визначено два показники: густота страхування, яка обчислює
кількість страхових внесків у доларах США, що припадає на душу
населення, та проникнення страхування, яке обчислює співвідношення
страхових внесків як частку ВВП та ВВП, що припадає на душу населення.

З одного боку, ці показники дають змогу зробити певні прогнози на
майбутнє. Якщо припустити, наприклад, що страхові внески, які припадають
на душу населення в Південній Кореї (у 1994 р. на рівні 1016,5 дол.
США), наблизяться майже до рівня Японії (у 1994 р. – 4849,7 дол. США),
то загальний дохід від внесків у Південній Кореї буде вдвічі більшим,
ніж загальний дохід Німеччини. З іншого боку, ці показники також
відображають структурні відмінності між страховими ринками різних країн,
наприклад різний рівень важливості приватного страхування відновідно до
соціального.

Показники густоти страхування у країнах Східної і Центральної Європи
коливаються від 245,6 дол. США – у Словенії, 47,3 дол. США – у Польщі,
23,5 дол. США – у Росії, до 2,4 дол. США – у Білорусі порівняно із
показником 1577,9 дол. США – у Німеччині. Показники проникнення
страхування в країни СЦЄ відносно низькі, у межах від 3,48% – у
Словенії, 1,96% – у Польщі, 1,26% – у Росії, 1,27% – в Україні до 0,34%
– у Румунії порівняно із показником Німеччини, що становить 7,00 (всі
дані за 1994 р.) (див. табл. 1).

Якщо припустити, що гіпотеза 3-ох галузей правильна, то на рис. 5
відтворена картина за 1989 р., що спостерігалась у різних країнах з
розвиненими страховими ринками. Нахил лінії регресії становить 1,27.
Країни Центральної та Східної Європи показано на рис. 6. Нахил лінії
регресії становить 1,13 (R-квадрат 0,75), що вказує на те, що ці
страхові ринки маленькі та менш розвинені. Однак це означає, що даним
країнам також вигідне економічне зростання: 1% зростання економіки як
цілого (у ВВП) може привести до зростання страхових внесків на 1,13%.
Точнішу картину можна отримати після поділу страхових внесків на внески
таких видів страхування, як страхування життя та інші види страхування.
Ці результати відображені на рис. 7а та 7b. Нахил лінії регресії
становить відповідно 1,06 і 1,31 (при цьому R-квадрат становить 0,72 і
0,71), що свідчить про сильну значимість такого виду страхування, як
страхування життя. Проте картина майбутнього може бути яскравішою:
економічні реформи привели до суттєвого скорочення показників інфляції,
що відбуватиметься і надалі, а це, у свою чергу, сприятиме не лише
розвиткові такого виду, як страхування життя, а й всіх інших видів
страхування.

Ця (як часто її називають) еластичність доходу – надзвичайно важливий
економічний показник з точки зору попиту. Однак такий погляд надто
суб’єктивний, особливо якщо ми розглядатимемо страхування як фінансову
послугу. Одним з найцікавіших питань у теорії розвитку є те, який сектор
– фінансовий чи реальний – приведе до динамічного процесу економічного
зростання. У принципі існують два можливих зразки каузальних (причинних
– пер.) взаємовідносин між фінансовим розвитком та економічним
зростанням. У першому випадку економічне зростання веде до розширення
фінансової системи. Ми можемо назвати це випадком, до якого привело
зростання попиту: оскільки реальний сектор економіки розвивається,
відбувається збільшення попиту на різні фінансові послуги,і цей попит
пасивно задовольняє фінансовий сектор. У другому випадку розширення
фінансового сектора відбувається раніше за зростання попиту на послуги.

Шляхом спрямування дефіцитних ресурсів від переважно невеликих
заощадників до великих інвесторів згідно з відносними показниками
прибутку фінансовий сектор веде до реального економічного зростання.
Отже, ми можемо назвати це випадком, що приводить до зростання
пропозиції. Як стверджував Юнг (1986), у країнах, що розвиваються,
спостерігається схема «зростання пропозиції» частіше, ніж схема
«зростання попиту». Можна також побачити, що країни з показником ВВП,
який є вищим за середній, доволі часто зараховують до країн, в яких
спостерігається схема «зростання пропозиції».

Рис. 5. Економічний розвиток і страхування

Рис. 6. Економічний розвиток і страхування (країни ЦСЄ).

Р – Польща, С – Чехія, U – Україна, Н – Угорщина, R – Росія, В –
Білорусь, Rо — Румунія

Рис. 7a. Страхування життя/ВВП (в %) і ВВП/на душу населення

Рис 7б. Страхові внески/ВВП (в %) і ВВП/на душу населення

Р – Польща, С – Чехія, U – Україна, Н – Угорщина, R – Росія, В –
Білорусь, Rо — Румунія

Інколи буває дуже небезпечно порівнювати, але коли у більшості країн, що
розвиваються, спостерігається схема каузального «зростання пропозиції»,
то особливу увагу варто приділити фінансовому розвитку країн з
перехідним типом економіки. У країнах з ринковою економікою центральне
місце належало фінансовим інституціям, тоді як у країнах з плановою
економікою їх взагалі не було. На цьому особливо наголошували Зеціні
(1997, С. 24) та Стерн (1997, С. 47). Функції фінансових інституцій –
«абсолютна основа ринкової економіки» (Стерн, С. 47). Проте фінансовий
розвиток був «одним з найвразливіших місць стратегії перехідного періоду
більшості країн, в яких відбуваються реформи» (Зеціні, 1997, С. 24).
Таким чином, Зеціні дотримується думки про необхідність «здійснення ряду
структурних змін» (С. 25) «для того, щоб створити необхідні загальні
умови для перетворення пасивних кредиторів, скажімо банки, в інституції,
здатні сприяти високоефективному розміщенню кредитів». Це передбачає, що
особливу увагу слід приділити структурним, фінансовим і технічним
стримуючим факторам, що суттєво впливають на можливості пропозиції
страховиків. Як зазначалося, цими факторами переважно є невеликі розміри
місцевих ринків (крім Росії), недостатність капіталу в страхових
компаній, брак достатнього рівня експертизи та обмаль кваліфікованого
персоналу (див.: Аутревіль, 1996).

Кількісні заходи як фінансового, так і економічного розвитку країни є ще
недосконалими. Такий розвиток передбачає на доволі високому рівні і/або
є багатовимірним. Вимір фінансового розвитку особливо суперечливий через
те, що країни відрізняються за своїм інституційним оточенням і мають
зовсім різні фінансові структури. Найліпший спосіб вирішити ці проблеми
– найняти професіоналів з різних галузей для фінансового розвитку. З
одного боку, можна використати «коефіцієнт валюти», який визначають як
співвідношення валюти до вузького визначення грошей (М1), суми валюти і
депозиту попиту. Цей коефіцієнт вимірює «складність» фінансової
структури. Зменшення коефіцієнта валюти супроводжуватиметься реальним
економічним зростанням. З іншого боку, можна використати «коефіцієнт
монетизації» для вимірювання фінансового розвитку; його визначають як
співвідношення М2, дещо ширшого визначення грошей та номінального ВВП.
Коефіцієнт монетизації визначають для того, щоб показати реальний розмір
фінансового сектора економіки, що зростає, тобто чим вищий рівень
розвитку економіки, ти нижча вагомість М1 (джерело ліквідності).
Очікується, що цей коефіцієнт з часом збільшуватиметься, якщо фінансовий
сектор розвиватиметься швидше, ніж реальний. Ці два коефіцієнти, взяті
разом, – запорука кількісного і якісного розвитку фінансового сектора
економіки.

У теорії економічного зростання роль інвестицій подвійна. З одного боку,
інвестиції використовують для того, щоб постачати новим працівникам
капітал, зберігаючи при цьому стабільним показник капіталу, який
припадає на одного працівника. Це називають «розширенням капіталу». З
іншого боку, інвестиції використовують для збільшення показника
капіталу, що припадає на одну людину, так зване «поглиблення капіталу»,
або «інтенсивність капіталу». Якщо розглянути це з точки зору
фінансового сектора, взаємовідношення між грошима (чи страховими
внесками) і показником ВВП вимірює «фінансове (чи страхове) розширення»,
тоді як коефіцієнт монетизації вимірює «фінансове поглиблення»,
зростання фінансового сектора, взаємопов’язане з реальною економікою.
Тому для того, щоб охарактеризувати роль і важливість страхування у
межах фінансового розвитку, ми використаємо (див.: Аутревіль, 1996)
взаємозв’язки між проникненням страхування (дохід від страхових внесків
щодо ВВП) та «фінансовим поглибленням» («великі гроші» щодо ВВП). Цей
взаємозв’язок можна назвати «інтенсивністю страхування». На рис. 8а
показано взаємозв’язки між різними країнами Латинської Америки, а рис.
8б – між країнами ЦСЄ. Однак, як показують рис. 8а і 8б, ці взаємозвязки
сильніші для країн ЦСЄ (R-квадрат становить 0,13) порівняно з країнами
Латинської Америки (R-квадрат дорівнює 0,44). Поясненням цього є різні
причини. Проте найочевиднішою є та, що для країн ЦСЄ показник М2 має
гіршу якість.

Рис. 8а. Інтенсифікація страхування в Латинській Америці

Рис. 8б. Фінансовий розвиток і страхування («інтенсифікація
страхування»)

Р – Польща, С – Чехія, U – Україна, Н – Угорщина, R – Росія, В –
Білорусь, Rо — Румунія

IV. Роль контролю / регулювання і лібералізації

Щодо ринків капіталу і небанківських фінансових інституцій, то більшість
країн Центральної і Східної Європи дотримувались ліберальних підходів. У
цьому нерегульованому середовищі ринки капіталу розвинулися з
надзвичайною швидкістю. Можливо, такий підхід виправданий необхідністю
збільшення фінансових ресурсів підприємств, не залучаючи банківську
систему, а також полегшення процесу приватизації. Проте, незважаючи на
те, що ринки капіталу зіграли позитивну роль інструменту залагодження
державного боргу, вони ще не стали основним джерелом фінансів
підприємств переважно через недостатньо сприятливе середовище для участі
в ринку (Зеціні, 1997, С. 26). Особливе посилання робиться на
невідповідну інформацію користувачів цих ресурсів, на ринкову
інфраструктуру, яка все ще розвивається, на обмежене коло інвесторів,
державні збереження, що витісняють інші фінансові інструменти, і на
нестабільне макроекономічне середовище.

Однак банки, страховики та інші небанківські фінансові посередники, як і
фінансові ринки, повинні дотримуватись законів та принципів регулювання
усіх країн. Оскільки страхування для того й існує, щоб представляти
громадські інтереси (Аутревіль, 1996, С. 580), воно, як і банки та інші
фінансові служби, має значною мірою підпорядковуватися громадському
контролю. Такою є природа контингентної служби та «інверсійного
виробничого циклу», чим пояснюється той факт, що страховий контроль
визнаний і прийнятий майже в усіх країнах. Як регулювання застосовується
на практиці, як воно посилюється – не менш важливо, ніж вимоги на
папері. Тому не дивно, що Зеціні (1997, С. 26) доходить висновку, що
«прогалину, яка виникла між фінансовою лібералізацією і високоефективним
застосуванням розумного регулювання, необхідно заповнити здатністю
контролю всіх фінансових інституцій. За його відсутності найімовірніше,
що саме фінансова система стане найвразливішим місцем для фінансової
кризи і це може підірвати перспективи економічного зростання». Працюючи
над цим завданням, уряд повинен приздити у відповідність переваги
конкуренції і вимоги до безпеки та конфіденційності, що забезпечить
ефективність роботи всієї системи.

У більшості країн ЦСЄ існують високоефективні й оперативні закони, що
підтримують галузь страхування і створені на зразок законів
Європейського Союзу. Відповідний контролюючий орган повинен бути
адекватно автономним, незалежним та компетентним. Безпечність та
міцність інституцій мають бути першочерговою метою регуляторних органів.
Подальшою метою контролюючих органів повинен стати захист застрахованих
осіб від шахрайства та банкрутства, поліпшення якості й доступності
страхових послуг та зменшення ролі страхового сектору як інституційного
інвестора економіки (див.: Аутревіль, 1996, С. 582). Таким чином,
розумне регулювання не обмежується фінансовими формулюваннями.
Неправильна політика, невідповідні показники та неадекватні дії і
діяльність агентів та брокерів – усе це може призвести до банкрутства»
(С. 583).

Приклад ЄС показує, що такий нагляд можливий також у тому випадку, коли
страхова компанія не є визнаною на певній території. Що необхідно
зробити – це отримати гарантії від регуляторних органів країни, де
страхова компанія визнана. Взаємне визнання ліцензійних органів та
органів нагляду поступово приведе до усунення існуючих бар’єрів для
вступу на ринок.

Досвід Чилі після лібералізації (1980 р.) служить переконливим
аргументом щодо доцільності регулювання страхування. Він є також добрим
прикладом впливу зміни системи соціального захисту, яку потрібно
здійснити у країнах ЦЄС. У своїй статті (Айзен, 1996) ми розкриваємо
необхідність та шляхи зміни системи соціального захисту. З погляду
Світового банку (див.: Світовий банк, 1994) приватна частка від
пенсійного доходу має бути збільшена. Це відкриє нові можливості перед
таким видом страхування, як страхування життя. Політика особового
страхування життя (як і пенсійного за місцем праці) є добрим доповненням
до схеми соціального страхування, що ґрунтується на системі виплати
пенсій із поточних фондів. Крім регулювання демографічної ситуації, вона
сприяє нагромадженню приватних заощаджень та послаблює недостатність
капіталу в усіх країнах ЦСЄ. Однак, як уже було зазначено, існує
необхідність запровадження розумного регулювання навіть перед тим, як
дати змогу ринкам розвиватися. У поєднанні зі стабільним
макроекономічним оточенням фінансова лібералізація найімовірніше приведе
до підвищення рівня фінансової стабільності.

V. Висновки

Процес переходу соціалістичних країн ЦСЄ від планової економіки до
ринкової здається вже добре налагодженим та безповоротним. Постійний
прогрес макроекономічної стабілізації та економічне зростання у цих
країнах значно змінює оточення, в якому діяли б страхування та фінансові
посередники. Крім цього, подальша приватизація навіть великих
підприємств відкриває нові можливості для такого виду страхування, як
страхування майнової відповідальності. На щастя, зростатимуть також
ринки капіталу, і функціонуватимуть вони без проблем, що є надзвичайно
важливим для страхування життя. Для того, щоб забезпечити виплату
довготривалих скарг, особи, які займаються страхуванням життя, великою
мірою залежать від проіндексованих відповідно до інфляції інвестицій.
Ситуація у секторі страхування життя є сприятливішою, оскільки майбутнє
соціального страхування постійно змінюється.

Структурні зміни також відбуватимуться і в страховій галузі. За умови
запровадження нових законів щодо страхування там, де це потрібно, і
створення високоефективних органів з нагляду та регулювання,
концентрація цих ринків, перш за все, за рахунок існуючих державних
монополістів зменшуватиметься. Бенефіціаріями стануть новостворені
страхові компанії. Частка іноземних компаній також може зрости. Однак
недокапіталізація деяких страхових компаній може призвести до їх
банкрутства.

Питання полягає вже не в тому, сприяти розбудові страхової галузі чи ні.
Заснування страхових компаній вже відповідає стимулюючим чинникам
комерційної прибутковості. У майбутньому проблеми можуть виникнути через
такі фактори, як недокапіталізація, брак необхідного нагляду і/або
страхового законодавства, та неадекватні рівні технічного досвіду.
Останніх два пункти стосуються необхідності професійного навчання в
галузі страхової освіти. Можна сказати, що найціннішою перевагою
страхової компанії є ноу-хау свого персоналу. Однак загальна освіта є
державною і має чимало зовнішніх факторів, тому фірми не підготовлені до
фінансового навчання та практики. Це і має стати завданням для держави
чи організації, яка може видавати спеціальні сертифікати, що, в свою
чергу, змусило б раціональні підприємства погоджуватися ділити затрати
на отримання професійної кваліфікації у спеціальних інститутах та за
допомогою спеціальних програм. Ці інститути можуть також забезпечити
необхідною освітою та практикою контролюючі органи.

Література

Clark, Colin (1940), The Conditions of Economic Progress, London et al.
(Macmillan), 3rd ed. 1957.

Eisen, Roland (1992), Versicherungsmaessige Loesungsmodelle fuer
Umweltprobleme in oekonomischer Analyse (Insurance as a Solution to
Environmental Problems – An Economic Analysis) in: Gerd R. Wagner (ed.),
Oekonomische Risiken und Umweltschutz, Muenchen (Vahlen Publ.), 67–84.

Eisen, Roland (1996), Reforming Social Security in a Transition Economy
– European Examples for Ukraine, in: Roland Eisen et al. (eds), The
Problems of Economic Integration of Ukraine into the European Union:
Theory and Strategy, Second Issue, Ternopil (TANE), 24–31.

Fourastie, Jean (1949), Le Grand Espoir du XXe Siecle, Paris (Presses
Universitaires de France).

Giarini, Orio (1997), Economics, Globalisation and Insurance, in: Lettre
d’information No. 152, Geneva (Geneva Association).

Jung, Woo S. (1986), Financial Development and Economic Growth:
International Evidence, in: Economic Development and Cultural Change,
vol. 34, 333–346.

Outreville, J. Francois (1996), Trade in Insurance in the
Central-America Common Market, in: The World Economy, vol. 19 (No. 5,
Sept.), 575–593.

Swiss Re (1996), The Insurance Industry in Eastern Europe: A Growth
Industry on the Way Towards Market Structures, Sigma No. 8, Zurich.

Stern, Nicholas (1997), The Transition of Eastern Europe and the Former
Soviet Union: Some Strategic Lessons from the Experience of 25 Countries
over Six Years, in: Salvatore Zecchini (ed.), Lessons from the Economic
Transition, Dordrecht et al. (Kluwer Acad. Publ.), 35–57.

World Bank (1994), Averting the Old Age Crisis, Policies to Protect the
Old and Promote Growth, A World Bank Policy Research Report,
Washington/D.C. (IBRD, World Bank)

Zecchini, Salvatore (1997), Transition Approaches in Retrospect, in:
Salvatore Zecchini (ed.), Lessons from the Economic Transition,
Dordrecht et al. (Kluwer Acad. Publ.), 1–34.

Кіоші Абе(

Інтеграція де-факто Східної Азії

порівняно з інтеграцією де-юре ЄС

Резюме

Незважаючи на безліч перешкод, внутрішня східно-азіатська торгівля
зросла. Мультинаціональні компанії Японії – прекрасні взірці інтеграції
де-факто. Вони посилюють місцеві поставки і утворюють мережу
взаємопоставок по всій Східній Азії. І південно-східній азіатській
країні залишається тільки підключитись до складної виробничої мережі,
керованої ТНК. Динаміка ринку працює добре у Східній Азії, тоді як в ЄС
надають перевагу політичним рішенням. Коли японські мультинаціональні
компанії змінююють своє місцезнаходження, одразу змінюються
взаємовідносини по вертикалі. На відміну від ЄС, у Східній Азії існують
неформальні тісно переплетені ділові стосунки.

Ключові слова:

економічна інтеграція, японські ТНК, підприємства малого і середнього
бізнесу, FDI, східноазіатська економіка, Асоціація південно-східних
азіатських країн (АКПСА), японські компанії в Німеччині і США, ЄС.

1. Вступ

Останнім часом міжрегіональна торгівля у Східній Азії зросла. Це
зростання особливо помітне з кінця 1980-их. Навіть криза 1997 р. не
вплинула на тенденцію зростання. За рахунок чого це відбувається?
Наскільки це явище відрізняється від інтеграції типу ЄС? Яку вагу мають
японські компанії у Східній Азії? Дати відповіді на ці запитання з
урахуванням новітніх даних і ставить собі за мету автор статті.

2. Порівняння Фреда Бергстена

Фред Бергстен (березень 2000 р.) відзначає різні перешкоди, які стоять
на шляху азіатської інтеграції. Я назву лише деякі з багатьох, які він
наводить у своїй статті про азіатські труднощі. «Дохід на душу населення
в Японії, навіть ураховуючи період застою в 1990-их рр., у 30 разів
більший, ніж в Індонезії. Японці, які схвалюють нові регіональні
ініціативи, більше тяжіють до фінансових, а не торгових зв’язків, котрі
вони зводять до горизонтальної інтеграції з країнами, які, в крайньому
разі, наближаються до японського життєвого рівня (нині це – тільки
Сінгапур і, можливо, Корея). Крім того, більшість східно-азіатських
країн продовжують сприймати одна одну не як потенційного партнера, а як
економічного конкурента. Але дедалі приголомшуючі бар’єри до ефективної
співпраці створює політичне суперництво. На найвищому рівні геополітики
за лідерство в Азії змагаються Китай і Японія.

Гонконг і Сінгапур борються за право бути фінансовими центрами більше на
мікроекономічному рівні. Корея, Тайвань та й інші країни запекло
конкурують на світових ринках. Більше того, в основі цієї конкуренції
лежать великі відмінності політичних систем. Найважливіше, що не тільки
Китай, а й В’єтнам і Мяньма намагаються підтримувати авторитарні режими,
навіть якщо вони і живуть в умовах ринкової економіки. На відміну від
них, в Японії вже 50 років існує демократія. Більшість інших
східно-азіатських країн знаходиться десь між ними.

Ці відмінності політичних систем ускладнюють будь-які потуги інтеграції
Азії. Звичайно, сучасні труднощі мають глибокі історичні та культурні
корені. Але Азія повинна сприймати Японію як справжнього партнера.

Відносини з країнами, які знаходяться поза регіоном, ще більше
ускладнюють процеси регіональної інтеграції. Деякі азіатські країни,
такі як Корея і Сінгапур (і, можливо, Японія), не захочуть, щоб такі
ініціативи підривали їхні стосунки із Сполученими Штатами. Цілком
можливо, що Китай, а не Японія, чи інші азіатські сусіди, попри всі його
непорозуміння (досл. перестрілки) із Сполученими Штатами, знову захопить
глобальну ініціативу і не допустить надмірної «азіації». Дехто, особливо
в АКПСА, а також в Японії, завдяки великим торговим зв’язкам, може не
захотіти виключити Австралію і Нову Зеландію, чи навіть Канаду і
Мексику. Декому навіть захочеться дискримінувати Європу в світлі нових
азіатсько-європейських зустрічей на найвищому рівні (ASEM), в деяких
азіатських кварталах є бажання через розвиток зв’язків у цьому напрямку
зруйнувати тісні стосунки трикутника Азія–Європа–Сполучені Штати.

На європейську модель дедалі частіше посилаються у Східній Азії, коли
мають на меті показати можливий варіант провалу. Дивна зміна. Ще зовсім
недавно цілу концепцію «общини, громади» в європейському розумінні у
Східній Азії сприймали з підозрою, а усталену бюрократію Європейської
комісії в Брюсселі одностайно розглядали як найгірший кошмар, який може
прийти в цей регіон. Якщо ще глибше поглянути, то азіати ніколи не
вважали себе «регіоном» у тому значенні, як Європа поділилась з часів
Римської імперії.

Без сумніву, існують як об’єктивні паралелі, так і відмінності між
ситуацією з регіонами в Європі та Східній Азії. Заїжджена мета Європи
політична і військова – блискуче реалізована. Цей спосіб підійшов би для
Китаю і Японії, він би назавжди покінчив з конфліктом, що існує між
ними. Але немає доказів, що цей новий поштовх до створення регіональних
інституцій у Східній Азії диктується далекосяжними політичними цілями. І
виникає серйозне запитання, чи цей навмисний ризик майбутньої
конфронтації є доволі значним, щоб обережність великих азіатських держав
зробити не перешкодою, а мотивацією досягнення інтеграції. Іншою
рушійною силою в Європі була наявність спільного ворога – Радянського
Союзу. У Східній Азії нині такої загрози нема. Можливо, Росія в
неблизькому майбутньому приховано відігріватиме таку ж роль знову, в
крайньому разі, для Північно-Східної Азії, але тепер це не може бути
поясненням для великомасштабного Азіатського об’єднання.

Нерозривним елементом Європейської інтеграції була сильна підтримка її
нерегіональних союзників. Сполучені Штати, керуючись своїми власними
стратегічними пріоритетами, а саме – розвалити Радянський Союз та не
допустити нової братовбивчої війни в Європі, хотіли отримати негативний
економічний ефект від процесів, що відбувались в Європі, і навіть
намагались самі створити свого потенційного майбутнього конкурента.
Тепер же для підтримки азіатського регіоналізму не знаходиться жодного
«зовнішнього натхненника».

Незважаючи на підтримку Європейської інтеграції з боку США, підтекст
останньої зводився до того, що Європа змушена була сама шукати шляхів до
незалежності від дедалі глибшого впливу Сполучених Штатів. Однією із
сучасних східноазіатських мотивацій якраз і є занепокоєння з приводу
надмірної довіри до Сполучених Штатів та американських міжнародних
інституцій. Ці побоювання, а також імовірність східноазіатського
протистояння ще більше зросли б, якби вихід США у майбутньому
спровокував хвилю протекціонізму проти азіатського експорту, або якби
форма нової зовнішньої політики Вашингтону призвела до зменшення безпеки
американської присутності в Тихому океані.

Ще одним фактором в Європі була перспектива великої економічної вигоди
від тіснішої, з часом повної, інтеграції країн, які вже були головними
партнерами. В Азії тепер також є потенціал для отримання великих
економічних прибутків від вільної торгівлі і, особливо, від глибокої
інтеграції.

Зрештою, всі учасники процесу європейської інтеграції – демократи.
Справлі, деякі країни регіону, особливо Іспанія і Португалія, навмисне
уникали вступу, аж поки не скинули диктаторські режими. Отже, процес
Азіатської інтеграції будь-якого ступеня на сучасному етапі був би дуже
важким.

Як підсумок, нині є прецедент для східно-азіатської інтеграції. Тому для
Східної Азії це не є такою гострою потребою, як для Європи 50 років
тому. Більше того, «перешкоди до повного злиття Європейського Союзу такі
серйозні, що не варті затрат таких величезних зусиль для їх усунення».
(Кінець цитати).

Незважаючи на великі потенційні прибутки від вільної торгівлі, Бергстен
скептично ставиться до розвитку азіатської економічної інтеграції,
оскільки на її шляху стоїть надто багато перешкод. Через негативне
сприйняття Східної Азії важко зрозуміти зростання внутрірегіональної
торгівлі, яке було тут останнім часом. У цій статті зроблена спроба
розкрити, що ж стоїть за цим фактом.

3. Зростання внутрішньої регіональної торгівлі

в Східній Азії

Діаграма 1 свідчить, що з 1990 р. східно-азіатський експорт у Східну
Азію перевищив показники експорту в США. Понад 35% експорту Східної Азії
іде в цей же регіон. Діаграма 2 чіткіше демонструє тенденцію зростання
внутрішньої регіональної торгівлі у Східній Азії. Діаграми 3 і 4
показують важливість Сінгапуру як регіонального центру торгівлі АКПСА.
Внутрішню торгівлю країн АКПСА постійно підтримує Сінгапур. Корейські та
японські фірми дедалі більше використовують Сінгапур як центр.

Ці діаграми показують нам тенденції зростання внутрішньої регіональної
торгівлі Східної Азії. Цей регіон охоплює Корею і Японію. В основі
четвертої діаграми – масивні припливи ПЗІ (прямих зарубіжних інвестицій)
з Японії, збільшення місцевого виробництва японськими транснаціональними
підприємствами, подорожчання єни з 1985 р., зміщення порівняльних
переваг Японії, тиск інших країн світу на Японію, щоб та зменшила своє
величезне торгове сальдо, власні зусилля Азії та внутрішні стимули тощо.
Рівень внутрішньої торгівлі АКПСА стрибнув від 43 млрд. американських
доларів у 1993 р. до 71 млрд. у 1998 р.

Діаграма 1. Обсяги поставок експорту між країнами Східної Азії

(процентне співвідношення обсягів поставок експорту

дев’яти країн Східної Азії в інші країни Східної Азії, ЄС та США)

Джерело: IMF, DOT; MITI, Біла книга міжнародної торгівлі, 2000.

Діаграма 2. Інтрарегіональний експорт

(одиниця = мільярд доларів США) (регіон = дев’ять країн Східної Азії)

Джерело: те саме, що в діаграмі 1.

Діаграма 3. Інтраазіатський експорт у % з і без Сінгапуру

(Частка інтраазіатського експорту в загальному азіатському експорті)
(одиниця = %)

Джерело: те саме, що в діаграмі 1.

Діаграма 4. Вартість інтраазіатського експорту з і без Сінгапуру

(Одиниця: мільярд доларів США)

Джерело: те саме, що в діаграмі 1.

4. Різні рівні інтеграції

Загалом існують ще два види економічної інтеграції:

(1) Неофіційна інтеграція (де-факто, функціональна, яку проводить фірма
і яка має ринкову спрямованість).

(2) Офіційна інтеграція (де-юре, що ґрунтується на правилах і якою керує
уряд).

Перша є ефективнішою, ніж друга у контексті Східної Азії.

Друга має такі три східноазіатських рівні:

(2–1) субрегіональний рівень (двосторонні угоди)

(2–2) регіональний рівень (АЗВТ, AКПСА)

(2–3) суперрегіональний рівень.

(2–1) субрегіональний рівень

(двосторонні угоди)

Це найефективніший серед цих трьох, який має важливий вплив на
регіональний поділ праці та на зростаючу конкуренцію серед азіатських
компаній. Хорошим прикладом є зв’язок Сінгапур–Джогор. З 1980-их рр.
сінгапурські компанії вкладають свої інвестиції у Джогор–Байру, Малайзію
у міру того, як зростає рівень заробітної плати у Сінгапурі. Трикутник
зростання Сінгапур/Джохор/Ріау (SIJORI) також означає офіційну
ідентичність у 1989 р., коли Індонезія проголосила про вжиття заходів
щодо лібералізації процедур іноземних інвестицій на острові Батам у
Ріау. Перед зустріччю глав держав Індонезії та Сінгапуру. Зростання, що
відбулося у країнах трикутника, було спричинене проведенням додаткових
економічних заходів. У цих країнах уряд відіграє допоміжну роль, тоді як
уряди європейських країн – керівну. Особливо значимими є урядові
гарантії, які пропонують іноземні інвестори. Основними гравцями на цьому
полі є компетентні менеджери азіатських компаній.

Таким чином, найуспішнішими із транскордонних угод є ті, що стосуються
приватних галузей. Хорошим прикладом із нещодавно підписаних угод є
торгова угода між Сінгапуром та Японією і торгова угода між Кореєю та
Японією (2–1).

(2–2) регіональний рівень

(АЗВТ, AКПСА)

25 жовтня 2000 р. у Токіо Родольфо С. Северіно, Генеральний секретар
AКПСА, проголосив, що «AКПСА є відкритим перспективним регіоном, який
інтенсивно підтримує мультинаціональну торгову систему, яку регулюють
угоди, що ґрунтуються на правилах і відповідають принципам вільної
торгівлі. Інтенсивну регіональну інтеграцію AКПСА підтримують такими
заходами, як лібералізація та проведення інших полегшуючих заходів (АЗВТ
(зона вільної торгівлі AКПСА)), промислова інтеграція (СПСА (схема
промислової співпраці AКПСА)), лібералізація та проведення інших
полегшувальних заходів у сфері послуг (СІА (сфера інвестицій AКПСА)) і
інфраструктурні зв’язки та мережі».

Незважаючи на цю офіційну заяву, всі офіційно прийняті заходи на
поглиблення інтеграції мають незначний вплив. Зона вільної торгівлі
AКПСА (АЗВТ) залишається здебільшого створеною в планах, а не в
реальності. Сінгапурська декларація 1992 р., яка проголосила про
створення АЗВТ, становит майже дюжину сторінок. Цілком протилежною щодо
цього є угода АЗВТ-9. Створення АЗВТ спричинене побоюванням того, що
голос AКПСА ігноруватимуть у світі, де значною мірою домінують такі
регіональні торгові блоки, як АЗВТ-9 та ЄС, та побоюванням відкликання
іноземних інвестицій зі Східної Азії.

У жовтні 2000 р. на Семінарі промоції спільних інвестицій AКПСА-Японія
2000, президент AКПСА-ССІ Хосе С. Концепціон проголосив, що «AКПСА
складається із 10 країн та є відкритим регіональним ринком, що налічує
500 споживачів. Інтра-AКПСА торгівля зросла від 43 млн. дол. США у 1993
р. до 71 млн. дол. у 1988 р.».

Таким чином, в інтрарегіональній торгівлі відбулося зростання. За п’ять
років інтра-AКПСА торгівля зросла майже вдвічі. Діаграма 2 підтверджує,
що показники поставок експорту за 1993–1998 рр. між країнами АЗВТ-9 не
збільшились до таких розмірів. Діаграма 4 показує, що поставки експорту
між AКПСА за 1992–1997 рр. зросли більш ніж удвічі. Показники збільшення
обсягів експорту були більшими в AКПСА плюс Сінгапурський регіон
(діаграма 4), ніж у регіоні АЗВТ (діаграма 2).

Вважають, що AКПСА сприяє прогресу в урегулюванні внутрішніх конфліктів
та гармонізації зовнішніх тарифів. Такі регіональні організації, як
AКПСА (наприклад, АЗВТ), сприяють полегшенню функціонування ринково
спрямованих мереж. Уряди цих організацій відіграють швидше
полегшувальну, ніж керівну роль.

Полегшувальні зусилля AКПСА є справді значними. ВВС (Brand-to-Brand
Complementation) AКПСА сприяє інтра-регіональному взаємному постачанню
частин та компонентів, які японські компанії використовують для того,
щоб захопити керівні позиції на ринку та квоту прибутку від збільшення
обсягів (транскордонного) виробництва. Деякі країни фокусують свою
діяльність на широкомасштабному виробництві певних частин і компонентів,
що робить необхідним інтра-регіональну торгівлю.

Однак AКПСА має менш досконалу організаційну систему, ніж ЄС.

(2–3) суперрегіональний рівень (АРЕС)

АРЕС ставить перед собою серйозні цілі. Ця організація шляхом
проголошення стандартизації може сприяти скороченню трансакційних
видатків серед країн-членів цієї організації. АРЕС використовують для
того, щоб здійснювати тиск на недискримінаційну торгову лібералізацію.
Окрім цих функцій, АРЕС не відіграє важливої ролі в інтеграції.

5. Різноманітні мережі виробництва в Азії,

які сприяють поглибленню інтеграції де-факто

5-1. Теоретичне застосування: модель «Plug-in»

Детальніший розгляд міжнаціональної ознаки виробничих мереж відображає
динаміку ринку або ринково-спрямовану інтеграцію де-факто, перешкоджаючи
поглибленню інтеграції. Розширення ПЗІ (прямих закордонних інвестицій)
за допомогою ТНК по всій Азії приведе до створення численних
міжнаціональних виробничих мереж, яких немає в ЄС.

Південно-східні країни Азії заохочують ТНК проводити операції в межах
своєї країни, і тому самі вступили у регіональні міжнаціональні мережі.
Вони дотримуються «регіоналізованої» стратегії розвитку, пов’язаної зі
застосуванням міжнаціонального поділу праці, встановленим ТНК в Азії.
Міжнаціональні виробничі мережі ставлять за мету не лише розширення
кількості членів. Але існує складний комплекс значно складніших та
інтегрованіших мереж, які організовують наукові дослідження та дослідні
розробки, матеріально-технічне постачання, розподіл, розробку продукції,
виробництво та послуги підтримки. Таким чином, країни Азії запровадили
виробничу мережу ТНК. Багато японських ТНК (наприклад, SONY, JVC,
Matsushita) організовують процес наукових досліджень і дослідних
розробок, розробки продукції та розвитку переважно на регіональному
рівні, ніж по всій Японії.

Ця мережа настільки складна, що жодна з теорій ПЗІ не достатня, щоб
пояснити її. Сучасна економічна теорія не в змозі пояснити її. Парадигма
Дуннінга OLI є відповідною, але недостатньою. У 1995 р. Сендер довів, що
схема торгового обороту та торгової диверсифікації є також недостатньою.
Теорії життєвого циклу продукції Вернона та теорії гусей, що летять,
Акаматсу також бракує відповідності. Все, про що йшлося вище, можна
назвати «моделлю увімкнення». Як тільки систему ввімкнуть, починається
ланцюгова реакція системи, а це вигідно для південно-східної азіатської
країни, що розвивається. Все, що необхідно країні, яка розвивається, –
це запустити мережу ТНК. Тоді в країні відбудеться економічне зростання
та збільшення обсягів постачання експорту. Це виглядатиме так, ніби
країна піднімається по елеватору.

Це буде схоже на те, що Едвард Чен (1993) називає «схемою вищого
пілотажу». Кожен аероплан, що бере участь у повітряній виставі, відіграє
певну роль, кожен створює одну фігуру після іншої. Коли командир подає
сигнал, аероплан змінює свою роль і створює іншу фігуру. Подібним чином
різноманітні схеми промислової спеціалізації генеруються різними
новорозробленими технологіями. Різні країни знаходять різні ніші
виробництва відповідно до своєї конкурентоспроможності, місцевих
стимулів та місцевих переваг і спеціалізуються у різних субсекторах
певної галузі промисловості за сигналом, поданим керівником мереж. Певна
фігура, сформована певною кількістю аеропланів, відповідає певній мережі
виробництва (чи певному ланцюгові виробників). Певна галузь
спеціалізації не обов’язково повинна бути пов’язана з технологічним
рівнем певної країни, але має бути має з видом технологій ТНК. Гіпотеза
вищого пілотажу промислового розвитку може таким чином співіснувати з
гіпотезою гусей, що летять, пов’язаною із технологічним рівнем.

5-1-1. Поглиблення інтеграції ТНК в області електроніки

У цьому розділі ми зосередимо нашу увагу на дослідженні проблем
електроніки. Фірми, що займаються виробництвом електронної продукції,
створили порівняно складну мережу міжнародного виробництва, яка виходить
за межі національних масштабів. Успіх конкуренції залежить від
спроможності ТНК інструментувати такий комплекс міжнаціональних мереж та
інтегрувати їх у загальну організацію фірми. Це інструментування сприяє
інтеграції між ТНК.

A

A

o

o

o

oe

o

Ff

gdY8a

gdY8a

gdY8a

gdY8a

`„;ygdY8a

?y&

l

?y&

l

?y&

l

gdY8a

FfV

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

»

??????????$?

th

&

&

jIU

j‰`

jo?

jAO

j^3/4

0

0

????????a

*

,

d

f

jR

gdY8a

gdY8a

???aeUIaeCCCCae?Iae????aeae

???????a

???????a

— шукають нові шляхи вдосконалення своєї спеціалізації та інтеграції
своїх операцій, що проводились в інших країнах, у міжнародні виробничі
мережі, складність яких постійно зростає. По суті, фірми, що займаються
виробництвом електронної продукції, розбивають ціннісну мережу своєї
діяльності на окремі функції для того, щоб розташувати їх там, де вони
будуть застосовуватися найефективніше. Місцем розташування можуть бути
сусідні країни. Систематична раціоналізація більш ніж часткова
простягається далеко за межі національних кордонів та покриває численну
кількість міжкордонних зв’язків, що сприяють внутрірегіональній
трансакції. Важливішою є і систематична глобалізація, ніж часткова.

Мультинаціональні компанії стають вимогливішими до вибору місця
розташування та джерела постачання. Низькі витрати на робочу силу є
цілком нормальним явищем. Альтернативне місце розташування відбирається
відповідно до якості спеціалізованих потенційних можливостей. Переваги
місця розташування разом із перевагами власності згідно з підходами OLI
Дуннінга є, безсумнівно, важливими. І це безпосередньо стосується такої
галузі, як електроніка.

5-2. Китайські компанії та їх мережі за кордоном

5-2-1. Китайські компанії за кордоном: їх протяжність, швидкість та
гнучкість

Закордонні китайські компанії належать до мультинаціональних виробничих
мереж. Результатом цього згідно з думкою Боруса (1997 р., с. 8), є
виробництво електронної продукції, що розвивається природним шляхом в
Азії під контролем закордонного капіталу Китаю. Етнічні китайські
інвестори відіграють приватну підприємницьку роль у Китайському Колі,
Сінгапурі, Малайзії, Індонезії та Таїланді.

ЗК (закордонна китайська) мережа зосереджена на складному поділі чи
виробничих завданнях (наприклад, компоненти чи етапи попереднього
складання), які можуть втілюватись за допомогою сімейних магазинчиків чи
окремих працівників, які працюють вдома. Одиниці фірм оперують у
невеликих масштабах із мінімальним вкладанням інвестицій і на основі
принципу схожості та дружніх зв’язків. У результаті гнучкість фірм дає
можливість збільшити або зменшити обсяги виробництва за порівняно
короткий період або ввійти на ринок із мінімальними видатками. Найкращі
ЗК мережі є надзвичайно протяжними. ЗК мережі є ізольованими, швидкими,
гнучкими та мінливими.

Як і Американські мережі, ЗК мережі мають найконкурентоспроможнішу базу
постачання в Азії та концентрують свою діяльність на промисловій
електроніці. Як і японська система подвійного виробництва, ЗК мережі
зберігають у домашній базі продукти, які мають високу додану вартість
разом із найрозвиненішими процесами, а при офшорному розташуванні
виробництва продукти, що мають нижчу додану вартість, поєднуються із
простішими процесами.

Taблиця 1. Система подвійного виробництва у Японії

Система подвійного виробництва, подана у таблиці 1, передбачає
диференціацію місця розташування виробництва вдосконаленої продукції від
невдосконаленої. Вдосконалену продукцію виготовляють у Японії за
допомогою вдосконалених процесів виробництва для того, щоб цю продукцію
можна було виставити на передових ринках країни, тоді як невдосконалену
продукцію виготовляють за допомогою невдосконалених процесів виробництва
у регіональних філіалах Японії для того, щоб обслуговувати ринки Азії.
Подібні системи існують у Кореї, Китаї тощо. Коли японські компанії
підлягають урядовому тиску щодо локалізації, вони роблять це в межах
встановленої бази постачання (шляхом операцій трансплантації вітчизняних
японських постачальників). Діяльність компаній США, навпаки,
зосереджується в межах певного регіону і переплітається із місцевими ЗК
виробниками. Цей лаг відображає: корпоративну стратегію, центр якої
зосереджений в Японії; брак досвіду в міжнародному бізнесі тощо.

Однак, на відміну від Японії, ЗК мережі, у міру можливостей, свідомо
піднімають рівень технічної спеціалізації шляхом встановлення зв’язків у
межах регіонів Азії. І, на відміну від обох, центр ЗК мереж зосереджений
також у Китаї. У майбутньому ЗК мережі можуть покінчити із базою Китаю
як глобальним центром, застосовуючи технічні ноу-хау в самому Китаї для
того, щоб досягти світових масштабів, видатків та інноваційних процесів.
Борус (1997 р.) визначив виробничу мережу Таїланду як частину виробничої
мережі ЗК, а Зисман та Догерті (1995 р.) намагались розрізняти обидві,
стверджуючи, що між ними існують деякі розбіжності, як ми зазначали
раніше.

5-2-2. Бамбукова мережа закордонних китайських компаній у межах Азії

З 1500-их рр. південний Китай був трампліном для емігрантів з метою
переправи у В’єтнам, Таїланд, Індонезію та інші країни Південно-Східної
Азії. Ці закордонні китайські компанії розробили «бамбукову мережу», яка
виходить далеко за межі країни. Це неформальна сукупність додаткових
бізнес-зв’язків, що простягаються по всьому регіону, де підприємці,
службовці компаній, торговці та фінансисти Китаю – основні гравці
місцевої економіки. Нині вважають, що закордонні компанії Китаю
становлять 160 із 200 найбільших підприємств Індонезії. Закордонні
компанії Китаю контролюють 80% корпоративних активів Індонезії, 50%
корпоративних активів Малайзії та 90% виробництва Таїланду. Таблиця 2
узагальнює основні ознаки «бамбукової мережі».

Taблиця 2. Основні ознаки (бамбукової) мережі закордонних компаній Китаю

Мережа закордонних компаній Китаю

Основні ознаки Центр зосереджений в Китаї, протяжна, швидка, гнучка
бамбукова мережа, має guanxi-основу

Схожість на американську мережу Застосування спеціалізованих місцевих
постачальників

Схожість на японську мережу Система подвійного виробництва

Діяльність закордонних компаній Китаю у країнах Східної Азії доволі
активна. Їх взаємна підтримка настільки сильна, що уряд жодної з країн
не ігнорує їх. Бамбукова мережа служить для підтримки вже зазначених
частин інтрарегіональної торгівлі Східної Азії, але детальніше нам
нічого не відомо.

Фірми Японії, США, Тайваню, Гонг Конгу, Кореї та закордонні компанії
Китаю встановлюють заплутані міжкордонні мережі, які частково
перекривають одна одну та конкурують між собою, що не підлягає під
простому теоретичному підході. Але між ними існують деякі розбіжності.
Мережі США – відкриті, а мережі Японії та Кореї – закриті. Закордонні
мережі Китаю закриті, але горизонтально інтегровані, тоді як мережі
Японії та Кореї мають вертикальні зв’язки. Мережі Тайваню відкриті та
горизонтально інтегровані.

6. Анкетний метод дослідження Малайзії та Таїланду,

проведений автором

У листопаді 2000 р. я провів анкетне дослідження 40 філіалів японських
компаній у Малайзії та однієї із 60 філій японських компаній у Таїланді.
Кожна анкета складається із 30 тверджень, яким я просив дати оцінку
головного управляючого. Рейтинг складався із п’яти рівнів: 1 – рішуче не
згідний, 2 – не згідний, 3 – не визначився, 4 – погоджуюся, 5 – рішуче
за. Чим вищими є показники рейтингу, тим позитивніша є оцінка
твердження. Тут ми зосередимо увагу на двох запитаннях.

Твердження № 5: «Місцеві технології є добре розвиненими» та твердження
№ 6: «Галузі промисловості, які мають хороше матеріально-технічне
постачання, – розташовані поруч». Дуже важливим є те, що негативні
відповіді переважають у твердженні № 6, і з цього ми можемо зробити
висновок, що галузі промисловості, які мають хороше матеріально-технічне
постачання, свої філіали за кордоном, розташовані поруч. Галузі
промисловості, які мають хороше матеріально-технічне постачання і у яких
японські компанії здійснюють свою діяльність, є локалізованими, але
мають іноземне походження. Багато японських компаній не змогли знайти
конкурентоспроможних вітчизняних постачальників, яким вони могли б
довіряти.

Діаграма 5. «Добре розвинені місцеві технології»

Частоти 40 відповідей в авторському анкетному опитуванні філіалів
японських виробничих компаній у Малайзії у жовтні 2000 р.

Діаграма 6. «Галузі промисловості, які мають хороше матеріально-технічне
забезпечення, розміщені поруч»

Частоти 40 відповідей в авторському анкетному опитуванні філіалів
японських виробничих компаній у Малайзії у жовтні 2000 р.

Діаграма 5 показує розподіл частоти 40 філіалів японських компаній у
Малайзії у жовтні 2000 р. Більше половини респондентів дали негативні
відповіді на твердження про те, що місцеві технології є добре
розвиненими. 20 із 40, тобто половина респондентів, «не погодились»
(другий показник рейтингу) із цим твердженням.

Діаграма 6 відображає розподіл частоти 40 філіалів японських компаній у
Малайзії у жовтні 2000 р. Близько половини респондентів дали позитивні
відповіді на твердження про те, що галузі промисловості, які мають
хороше матеріально-технічне постачання, розташовані поруч. 18 із 40
компаній, тобто 46% всіх респондентів, погодились із цим твердженням.

У діаграмі 7 показано частоту розподілу 60 відділень японських компаній
у Таїланді в листопаді 1999 р. Більше половини респондентів висловлюють
негативне ставлення до твердження, що місцеві технології добре
розвинуті. 25 із 60 компаній, тобто 42% всіх респондентів, дотримуються
іншої думки.

Діаграма 8 відображає частоту розподілу 60 відділень японських компаній
у Таїланді в листопаді 1999 р. Більше половини респондентів ставляться
позитивно до того, щоб галузі товарозабезпечення розміщувались поряд. 23
із 60 компаній, або 39%, усіх респондентів підтримують цю думку.

Діаграма 7. «Добре розвинені місцеві технології»

Розподіл частоти 60 відповідей в авторському анкетному опитуванні
філіалів японських виробничих компаній у Таїланді у листопаді 1999 р.

Діаграма 8. «Галузі промисловості, які мають хороше матеріально-технічне
забезпечення, розміщені поруч»

Розподіл частоти 60 відповідей в авторському анкетному опитуванні
філіалів японських виробничих компаній у Таїланді у листопаді 1999 р.

Як підсумок, діаграми 5, 6, 7 і 8 чітко підтверджують, що японські
менеджери в своїй більшості виступають за те, щоб галузі
товарозабезпечення розміщувались поруч. Вони стверджують, що місцеві
технології розвинуті в недостатній мірі. Їхня спільна робота справді
проводиться на місцевому рівні, але вона базується на високоякісних
вкладах східноазіатських або сусідніх країн, які розвивають внутрішню
торгівлю між країнами АКПСА. Більшість галузей забезпечення, якими
користуються японські виробничі компанії, – іноземного походження.
Багато японських компаній, котрі хотіли б придбати технології, багато
разів намагались це зробити в себе вдома, шукаючи спроможних вітчизняних
постачальників, але даремно. Все закінчувалось на японських відділеннях,
споріднених корейських компаніях і тому подібне. Деякі економісти можуть
засуджувати неспроможність залучати вітчизняних постачальників, але для
мегаконкуренції найбільше значення має дуже висока якість продукції, а
це можуть забезпечити тільки професійні, досвідчені, наукомісткі
компанії, здатні швидко переорієнтовувати свою діяльність. Такі компанії
не просто знайти на місці. Багато часу потрібно також, щоб у достатній
мірі розвинути технологічний рівень місцевих робітників. Нелегкою
справою є і пересилка технологій. У Японських компаній інструкції не
такі великі за обсягом, як в американських.

7. Внутрішня східноазіатська торгівля

і японські компанії

Відділення японських фірм у Південній Азії дедалі більше забезпечують
себе частинами і агрегатами з країн Південно-Східної Азії, а не з інших
країн чи Японії. Вони дедалі більше розраховують на
південно-східноазіатські поставки, що є переконливим свідченням
нещодавнього зростання внутрішньорегіональної торгівлі. Забезпечення
імпортом із країн Південно-Східної Азії полегшується деякими заходами
АКПСА. Постачальниками часто є другі або треті групи підрядників, які
нещодавно переселились з Японії і наслідують свої головні компанії.
Очевидне зростання такого переселення особливо помітне з 1990 р. Де
відбувається міграція японських ТНК, утворюється вертикальний і
горизонтальний зв’язок.

Внутрішньорегіональній торгівлі значно сприяють філіали японських фірм.
Індивідуальні ринки є настільки малими в Східній Азії, що немає сенсу
створення малого ринку однієї країни. Необхідно створити загальний ринок
Східної Азії для того, щоб отримати переваги великомасштабного
виробництва, що веде до спаду цін і отримання прибутку. Японські
виробники автопродукції налагодили мережу поставок через Східну Азію.
Поставки добре координовані всередині Східної Азії, як показано в
діаграмі 13. Якщо Таїланд, наприклад, спеціалізується на виробництві
окремих частин для Східної Азії в цілому, то Малайзія, у свою чергу,
спеціалізується на виробництві різноманітних частин для Східної Азії.
Взаємне постачання чи обмін різними частинами, виготовленими в різних
країнах Східної Азії, сприяє розквіту інтеррегіональної торгівлі, як
зафіксовано в діаграмах 1, 2 і 13.

Таблиця 3, діаграми 9 і 10 показують забезпечення філіалів японських
компаній у Східній Азії. Місцеве забезпечення включає внутрішнє
забезпечення поставками з японських та інших філій корейських або
китайських фірм. Матсушітська група Малайзії, наприклад, яка виробляє 5%
валового національного продукту Малайзії й експортує 2% малайзійського
експорту, має за мету збільшення місцевого постачання, зменшення імпорту
та розширення експорту на інший східноазіатський ринок.

Філії японських компаній роблять внесок на посилення місцевого
забезпечення і зростання внутрішніх виробничих об’єднань. Імпорт з
Японії є стратегічно важливим, оскільки в межах певної місцевості
відсутня основна продукція, провідна технологія і грошові вклади.
Наприклад, протонові машини залежать від мітцубіських двигунів, що
імпортують з Японії.

Місцеве постачання, як і імпорт з Японії, становить щонайменше 80%
сукупного забезпечення в таблиці 3, але постійно збільшується кількість
імпортованої продукції з «третіх» країн. Серед імпортованої продукції з
«третіх» країн імпорт з Азії зростає із 45% у 1986 р. до 74% у 1996 р.,
стрибок на 19% за декаду. Це показує інтрарегіональну торгівлю з огляду
на імпорт, забезпечений міжкордонним розширенням японської мережі
поставок.

Таблиця 4, діаграми 11 і 12 по черзі показують торгівлю (збут) чи
експорт філій японських компаній в Азії. Хоча місцевий продаж становить
найбільшу частку, експорт у треті країни перевищує експорт у Японію і
зростає з 1990 р. до 1996 р. Серед предметів ввезення у «треті» країни
експорт в Азію становив 59% у 1996 р., збільшившись з 43% у 1986 р.
(табл. 4). Експорт в Азію включає також експорт в інші азіатські країни,
формуючи таким чином азіатську мережу поставок. Такою є
інтра-регіональна торгівля з огляду на сферу експорту.

Імпорт з Японії (табл. 3) перевищує експорт в Японію (табл. 4) з
торговим балансом на користь Японії. Предмети, які експортує Японія,
становлять менш ніж 20% усього експорту, хоча предмети, які імпортує
Японія, становлять щонайменше 40% усього імпорту філій японських фірм.
Південно-Східна Азія існує як типова країна з високим рівнем обігу в
економіці (економіка типово залежна від поставок імпорту в плані
зростання виробництва й експорту). Імпорт з Японії є необхідним для
місцевого виробництва й експорту. Предмети імпорту перетворюються в
предмети експорту за рахунок високого рівня технологій філіалів
японських компаній в Південно-Східній Азії.

По суті, таблиці 3 і 4 і діаграми 9–12, які повністю відповідають
діаграмам 1–4, чітко показують важливу роль, яку відіграють філії
японських фірм у сприянні інтеграції де-факто. Інтрарегіональна торгівля
базується не на політичних правилах, а на спільній стратегії філій
японських компаній, що діють у світі. На завершення, економічній
інтеграції де-факто Східної Азії, особливо Південно-Східної Азії, значно
сприяють філії японських компаній.

Таблиця 3. Постачання філій японських фірм у Східній Азії (%)

1986 1990 1996

Місцеве постачання 42 50 40

Імпорт з Японії 45 39 40

Імпорт із «третіх» країн 13 11 19

1986 1990 1996

Імпорт

з

«третіх»

країн Північна Америка 15 8 7

Південна Америка 3 6 1

Азія 45 54 74

Середній Схід 1 3 7

Європа 4 12 4

Океанія 30 12 2

Африка 2 5 1

Таблиця 4. Торгівля філій японських фірм в Азії (%)

1986 1990 1996

Місцеві продажі 55 64 58

Експорт у Японію 16 16 19

Експорт у «треті» країни 30 20 23

1986 1990 1996

Експорт

в

«треті»

країни Північна Америка 35 30 16

Південна Америка 1 1 1

Азія 43 48 59

Середній Схід 3 2 1

Європа 15 16 8

Океанія 1 2 1

Африка 1 1 0

«Треті» означає «не місцеві» і «не японські»

Джерело: MITI, Kaigai Toushi Toukei Yourann, різні видання.

Діаграма 9. Забезпечення філіалів японських фірм в Азії

Діаграма 10. Імпорт з «третіх» країн японськими компаніями в Азії

Діаграма 11. Торгівля філій японських фірм в Азії

Діаграма 13 ілюструє інтрарегіональну торгівлю у сфері автомобільних
частин. Те, що припускають у табл. 3 і 4, діаграмах 10 і 12, пояснюється
у діаграмі 13. Взаємні поставки частин здійснюють серед чотирьох країн
АКПСА (Малайзія, Таїланд, Індонезія і Філіппіни) під контролем МНК.
Кожна з чотирьох спеціалізується на великомасштабному виробництві певних
типів частин і компонентів і залежить від інших країн, особливо членів
АКПСА; інші частини і компоненти – під керівництвом МНК. З АКПСА Four
надходять частини і компоненти в Японію, Корею та інші країни для
сприяння роботі автомобільних організацій. Роль Японії є важливою і як
ринку, і як виробника. Японія також має користь від всеазіатської
мережі. Також глибоко задіяні японські підприємства малого і середнього
бізнесу. МНК керують зростаючим комплексом філіалів. Динаміка ринку
працює добре. Мережева співпраця серед локалізованих компаній
проявляється в міжнародних угодах, які посилюють інтеграцію де-факто в
Східну Азію.

Діаграма 12. Експорт у «треті» країни філіалами японських фірм в Азії

Діаграма 13. Мережа виробництва автомобільних частин у Східній Азії

(включення японських МНК і підприємств малого і середнього бізнесу в
міжкраїнний поділ праці у Східній Азії (Модель Plug-In для
Південно-Східної Азії))

Джерело: Мої власні інтерв’ю у Таїланді, Малайзії та Індонезії;
Агентство малого та середнього бізнесу, «Звіт про інтернаціоналізацію
малого бізнесу», грудень 1997 р.

8. Висновок

Східноазіатська інтеграція (типу АКПСА) у багатьох аспектах
відзірняється від інтеграції типу ЄС. Відмінності можна згрупувати таким
чином:

Європа Порівняння Східна Азія (АКПСА)

Інтеграція де-юре Основна особливість Інтеграція де-факто

Жорстка Організація Вільна

Політика Рушійна сила Ринок

Ведуча Роль уряду Сприятлива

Невід’ємна, стала Концепція спільноти Невластива, слабка

Мала Відмінність політичної системи Велика

Розвинуті країни Члени Країни, що розвиваються

Уряди Промоутери інтеграції Головна мережа (особливо японських фірм)

Збільшується Інтрарегіональна торгівля Зростає

Мала Інтрарегіональне розходження в доходах Велика

Небагато Неформальні додаткові бізнес-стосунки Багато

Відносно закрита Регіоналізм Відносно відкрито

Обширна Прибутки від вільної торгівлі Велика

Так Присутність ЄС Так

Незважаючи на відмінності чи труднощі, інтрарегіональна торгівля у
Східній Азії зросла. Яким чином? Різноманітні нові дані статті
підтримують думку про те, що японські мультинаціональні компанії
відіграють значну роль як промоутери інтеграції де-факто в Східній Азії,
особливо Південно-Східній Азії, хоча Сінгапур як серцевина АКПСА є
важливим у різних аспектах. Крім цього, є масові потоки FDI з Японії, що
збільшують місцеве виробництво з допомогою японських
фірм-трансплантантів, залучення японських підприємств малого і
середнього бізнесу, зміни в оцінці японських відносних переваг,
азіатські місцеві стимули і власні зусилля. Доречною є також співпраця з
корейськими фірмами. Азіатська мережа Samsung, наприклад, тісно
пов’язана з японськими багатонаціональними компаніями.

Якщо відбувається переміщення японських МНК, то здійснюється їх
вертикальний і горизонтальний зв’язок. У локалізації управління Японія
відстає від інших передових країн, як показало моє опитування в
Малайзії, Таїланді, Німеччині та США. Японські підприємства малого і
середнього бізнесу є також промоутерами інтеграції де-факто.

Країни Південно-Східної Азії заохочують японські та інші компанії МНК
проводити операції в межах їхніх кордонів і таким чином втілюють
регіональну систему виробництва головної мережі управління. Міжнародні
мережі, недоступні в Європі, ускладнюються, переплітаються і
накладаються, роблячи інтеграцію де-факто глибокою і єдиною в своєму
роді. Динаміка ринку функціонує добре, особливо у Східній Азії. Все, що
потрібно зробити в країнах, що розвиваються, Східної Азії – це запустити
мережу. Тоді мережа починає працювати під контролем головної мережі
управління, як, наприклад, літакобудування розпочинається лише під
контролем командування польотами. Країна, що розвивається, піднімається
за рахунок того, хто її «піднімає» («елеватора»), досягаючи високого
економічного зростання і експансії експорту всередині самої мережі
виробництва – головної мережі управління. Модель «елеватора» працює
добре.

Моє власне опитування менеджерів японських компаній показало, що філії
іноземних промисловостей розташовані поряд у Південно-Східній Азії.
Внутрішнє забезпечення стає можливим за підтримки іноземних філій, які
дають можливість для створення внутрішніх об’єднань (кластерів).
Південно-Східна Азія діє як країна з високим рівнем обігу. Основні
предмети імпорту з Японії чи інших місць перетворюються в предмети
експорту місцевими філіями іноземних компаній. Економіка з високим
рівнем обігу відповідає моделі (Plug-In) – застосування головної мережі
управління у виробничій сфері. Взаємним поставкам продукції серед країн
Східної Азії сприяють переважно філії японських компаній під
керівництвом головної мережі, не шукаючи майбутнього в ЄС.

На завершення – різноманітні нові дані, включаючи моє власне
дослідження, підтверджують, що економічній інтеграції де-факто в Східній
Азії, особливо в Південно-Східній Азії, значно сприяють японські
філіальні компанії. І навпаки, інтеграція де-юре підтримується
політичними ініціативами і нав’язується урядами

Література

Abe (1993), Kiyoshi, «European and Japanese Direct Investments in
Alabama», Atlantic Economic Society Best Papers Proceedings, Vol. 3,
No.2, July 1993.

Ahn (2000), Choong Yong, «Newly Emerging Economic Integration in
Northeast Asia: Challenges and Prospects», presented at the 59th
Conference of the Japan Society of International Economics, Hitotsubashi
University, Japan, Oct. 2000.

Aoki (2000), Takeshi, ASIAN ECONOMY: PATH TO SUSTAINABLE GROWTH (in
Japanese), Nihon Hyohronsha.

Bergsten (2000), C. Fred, «The New Asian Challenge», Working Paper 00-4
March 2000, Institute for International Economics.

Borrus (1997) Michael, «Left for Dead: Asian Production Networks and the
Revival of US Electronics», BRIE Working Paper #100, April.

Capannelli (1997), Giovanni, «Industry-wide Relocation and Technology
Transfer by Japanese Electronic Firms—A Case Study on Buyer-Supplier
Relations in Malaysia», Ph. D. Dissertation, Hitotsubashi University,
November.

Chen (1993), Edward K.Y., «Economic Restructuring and Industrial
Development», BUSINESS AND THE CONTEMPORARY WORLD, Spring 1993.

Ernst (1997), Dieter, «From Partial to Systemic Globalization:
International Production Networks in the Electronics Industry», April,
BRIE Working Paper #98, Graduate School of International Relations and
Pacific Studies, University of California at San Diego.

Kim (1997), Youngsoo, ‘Technological Capabilities and Samsung
Electronics’ International Production Network in Asia’, BRIE Working
Paper #106, November.

Nomura Research Institute (NRI) (1999), «Survey of Japanese, US and
German Companies in Asia», January.

Ravenhill (1995), John, «The Regionalization of Production and
Competitiveness in East Asia», Department of International Relations,
Research School of Pacific and Asian Studies, Australian National
University.

Sander (1995), «Deep Integration, Shallow Regionalism, and Strategic
Openness: Three Notes on Economic Integration in East Asia», in Renate
Ohr and Franz Peter Lang (Eds.), INTERNATIONAL ECONOMIC INTEGRATION,
Studies in Contemporary Economics, Physica-Verlag.

Weidenbaum (1996), Murray, and Hughes, Samuel, The Bamboo Network: How
Expatriate Chinese Entrepreneurs Are Creating a New Economic Superpower
in Asia, New York: The Free Press.

Zysman (1995), John, and Dohery, Eileen, «The Evolving Role of the State
in Asian Industrialization», BRIE Working Paper #84, November.

Пітер ван дер Гук(

ЕКОНОМІКА КРАЇН ЧОРНОМОРСЬКОГО РЕГІОНУ:

ЯКОЮ ВОНА Є ПІСЛЯ РОЗПАДУ

РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ?

Вступ

Іноді географічні терміни є далеко неоднозначними. Зокрема поняття
«Європа» застосовують до різних регіонів. Футбольні матчі на першість
Європи і Європейські пісенні фестивалі збирають учасників із країн,
розташованих навіть за межами Європи (наприклад, з Ізраїлю). Ще одним
прикладом може бути Туреччина, яка є кандидатом на вступ до
Європейського Союзу, хоча більша частина її території знаходиться на
азіатському континенті. Очевидно, політичні, економічні та культурні
кордони можуть бути абсолютно відмінними від географічних. Це також
стосується і Чорноморського регіону. З Чорним морем межує всього шість
країн: Болгарія, Румунія, Україна, Росія, Грузія і Туреччина. Але Хартію
про чорноморське співробітництво (BSEC) підписали 11 членів-держав. Крім
названих країн, членами пакту BSEC стали Албанія, Вірменія, Азербайджан,
Молдова і Греція. Крім цього, ряд країн – Австрія, Франція, Німеччина,
Італія, Польща і Туніс – мають статус спостерігача BSEC. З жовтня
1999 р. BSEC отримав статус спостерігача в Організації Об’єднаних Націй
згідно із прийнятою з цього приводу резолюцією Генеральної Асамблеї.

Географічно до Чорноморського регіону можна віднести три з п’яти країн
BSEC, які не прилягають до чорноморського узбережжя. Молдова знаходиться
між Україною і Румунією близько до Чорного моря. Греція майже
наближається до гирла Босфору, що з’єднує Чорне і Середземне моря.
Вірменія не межує з Чорним морем, але розташована зовсім недалеко від
нього. Ще дві країни, які не прилягають до чорноморського узбережжя,
розміщені на берегах інших морів: Азербайджан – Каспійського, Албанія –
Адріатичного. Здається неприродним, що ці дві країни належать до
Чорноморського регіону. Якщо Албанія – частина цього регіону, постає
запитання: чому ж тоді такими не вважати Югославію, Македонію, а також і
Азербайджан? Якщо ж і їх вважати частиною Чорноморського регіону, важко
зрозуміти, чому Ірак та Іран не можуть сюди належати. Зрозуміло, що ці
запитання за своєю суттю політичні. Якщо країни уклали договір, він
базується на політичних рішеннях, які не мають нічого спільного з
політичними кордонами. Можливе розширення BSEC це підтверджує. Ряд
країн, а саме Іран, Югославія, Македонія та Узбекистан, звернулися із
заявами про вступ до BSEC.

Чорноморський регіон лежить на перехресті головних нинішніх і майбутніх
нафтово-газових транспортних шляхів. Традиційно цей регіон завжди мав
добре розвинуті торгові відносини. Спільним для всіх BSEC-країн, включно
і Греції, є їхня залежність від Росії в питанні енергопостачання. Єдиний
експортер енергоносіїв – це Азербайджан. Залежність від російських
енергоносіїв навряд чи можна вважати об’єднуючим економічним чинником.
Зрозуміло, що будь-яке визначення економіки Чорноморського регіону буде
спірним, а тому прийнятні різні визначення.

Отже, за основу потрібно взяти пакт BSEC. Це, щонайменше, дає змогу
врахувати всі країни-члени BSEC. Але існує дуже відмінна від решти група
країн, що складається із шести колишніх радянських республік (Вірменії,
Азербайджану, Грузії, Молдови, України та Росії). Окрім неї, до BSEC
належать три країни колишнього Східного блоку (Албанія, Болгарія і
Румунія), кандидат до вступу в Європейський Союз (Туреччина) і
країна-член Європейського Союзу (Греція). Ось чому я зупинився на суто
географічному підході. У даній статті я обмежуся країнами, які фізично
межують з Чорним морем. Це менша кількість країн, а тому і менш
різнорідна. До неї увійшли три колишніх радянські республіки (Грузія,
Україна і Росія), дві країни колишнього Східного блоку, які є
кандидатами на вступ у Європейський Союз (Болгарія і Румунія), і країна
без комуністичного минулого, але яка розташована фактично за межами
Європи (Туреччина).

Економічний розвиток у 1990-х рр.

У перші роки після розпаду Радянського Союзу колишні комуністичні країни
страждали від депресії перехідного періоду і спаду (часто значного)
економіки. Інші країни колишнього Східного блоку також пройшли через
депресію. У даному розділі я коротко проаналізую економічний розвиток у
кожній із цих країн у 1990-их рр., лише після цього зроблю висновки.

Грузія

Колишні радянські республіки, крім Росії, порівняно з іншими країнами
колишнього Східного блоку були у найгіршому становищі. Після розпаду
Радянського Союзу їм потрібно було утворити нову незалежну державу і від
самої основи почати будувати громадські інституції. Крім цього, на
Кавказі відбувалися громадянські війни. Зокрема в 1991 р. в Грузії
вибухнула громадянська війна, що тривала до 1994 р. Відсутність
соціальної і політичної стабільності зумовила суттєвий спад обсягу
внутрішнього валового продукту (ВВП) за період 1990–1994 рр. на три
чверті (див. табл.1).

Інфляція розвинулась у гіперінфляцію і в 1994 р. перевищувала 19 000%.
Середній річний рівень інфляції в 1991–1994 рр. досягав більш як 5700%.
Тоді обмінний курс грузинської валюти стрибнув від 220 ларі за долар у
1992 р. до більш як 1,1 млн. за долар у 1994 р. Наприкінці 1990-их рр.
економіка якимось дивом стабілізувалась, ВВП за період з 1995 р. по
2000 р. зростав щорічно на 5,5%. У результаті жорсткої монетарної
політики рівень інфляції впав до середнього – 8,5% за період
1997–2000 рр. Але серйозною перешкодою для подальшого економічного
розвитку країни стала зруйнована громадянською війною інфраструктура.
Про безробіття нема ніяких даних. Прогнози на 2002 р. сприятливі:
реальне зростання ВВП становитиме від 4 до 6,5% і відповідно рівень
інфляції – від 4 до 6%.

Таблиця 1. Економічні показники Грузії, 1990–2000 рр.

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000

Реальне зростання ВВП -11.1 -20.6 -44.8 -25.4 -11.4 2.4 11.4 11.3 2.9
3.0 2.0

Споживчі ціни 4.8 81.1 809.9 3125.7 18916.0 183.2 39.4 7.1 3.6 19.2 4.1

Експорт товарів (USD m) Невідомо n/a 267 457 381 356 372 230 191 238 372

Імпорт товарів (USD m) Невідомо Невідомо 645 905 744 683 686 931 1045
586 898

Баланс поточного рахунка

(USD m) Невідомо Невідомо -319 -485 -446 -410 -295 -499 -543 -198 -166

Безробіття

Зовнішній борг (USD млрд.) Невідомо Невідомо 0.08 0.6 0.98 1.06 1.4 1.5
1.7 1.7 1.9

Обмінний курс (ларі – долари) Невідомо Невідомо 220 12280 1102300 1.25
1.26 1.30 1.39 2.02 1.98

Джерело: Державний звіт.

Україна

Як і в інших країнах рублевої зони, в перші роки незалежності в Україні
розгорнулась гіперінфляція, і у 1993 р. вона досягла рівня 4700% (див.
табл. 2). Але інфляція і нині залишається на високому рівні (в 2000 р.
становила 28%). Українська валюта після скасування рубля – купони,
карбованці, а з 2 вересня 1996 р. – гривні, – різко «впала». Обмінний
курс гривні з 1,83 за долар у 1996 р. збільшився до 5,44 за долар у
2000 р. Депресія перехідного періоду тривала в Україні дуже довго. В
1991 р., тобто в рік розпаду Радянського Союзу, макроекономічні
показники країни знизились майже на 12%. Відповідно економічне зростання
було негативним упродовж 1992– 1999 рр. У 1999 р. економічний рівень
зменшився на дві третини порівняно із 1991 р. І позитивне економічне
зростання не спостерігалось аж до 2000 р. (5,4%). Рівень безробіття
збільшився з 5,6% у 1995 р. (за попередні роки дані про стан безробіття
відсутні) до понад 11% у 1998 р. Хоч повільні темпи реформ – це завжди
серйозна проблема, перспективи на 2002 р. позитивні: зростання реального
ВВП передбачається на 3,1% – 3,4%, рівень інфляції – 17,5% – 15%, а
рівень безробіття – 6,1% – 7,1%.

Таблиця 2. Економічні показники України, 1990–2000 рр.

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000

Зростання реального ВВП Невідомо -11.9 -17.0 -14.2 -22.9 -12.2 -10.0
-3.0 -1.9 -0.4 5.4

Індекс споживчих цін Невідомо 91 1310 4735 891 377 80.3 15.9 10.6 22.7
28.2

Експорт товарів (млрд. $) Невідомо 7.3 6.0 12.8 13.9 14.2 15.5 15.4 13.7
13.2 15.5

Імпорт товарів (млрд. $) Невідомо 10.0 5.5 15.3 16.5 16.95 19.8 19.6
16.3 12.95 15.3

Баланс поточного рахунка

(млн. $) Невідомо Невідомо Невідомо -849 -1163 -1152 -1184 -1335 -1296
1658 1727

Рівень безробіття Невідомо Невідомо Невідомо Невідомо Невідомо 5.6 7.6
8.9 11.3 Невідомо Невідомо

Зовнішній борг

Курс обміну

(грн. – долар) Невідомо Невідомо Невідомо 0.045 0.33 1.47 1.83 1.86 2.45
4.13 5.44

Джерела: Державний звіт, МВФ, Міжнародна Фінансова статистика.

Гривня замінила карбованець 2 вересня 1996 р. за курсом 1 грн. – 100000
крб.

Росія

Після розпаду Радянського Союзу за період 1992–1996 рр. ВВП зменшився
більш як на 40%. При цьому обсяг ВВП (з населенням 150 млн.) не набагато
більший, ніж у Нідерландах (з населенням 16 млн.). У таблиці 3 показано,
що після гіперінфляції з рівнем 1 350% у 1992 р. її рівень значно
зменшився, але у 2000 р. він усе ж досяг понад 20%. За останніх два роки
існування Радянського Союзу економічне зростання вже було негативним і
після розпаду Союзу Росія переживала важкі часи. Лише через три роки
після 1992 р. економіка Росії почала зростати (на 0,9% у 1997, 3,2% – у
1999 р. і на 6,3% – у 2000 р.). Позитивні зрушення останніх двох років
відбулися переважно завдяки підвищенню цін на нафту. Оскільки Росія
експортує сировинні матеріали, в тому числі і неперероблену нафту,
баланс поточного рахунку залишається позитивним. Значне зменшення рівня
імпорту майже наполовину після фінансової кризи 1998 р. також вплинуло
на це. Російський рубель майже повністю втратив свою вартість. Курс
обміну стрімко «впав» з 220 рублів за долар у 1992 р. до більш ніж 28000
рублів за долар у 2000 р. Офіційний рівень безробіття збільшився з 5% у
1992 р. до понад 12% у 1999 р. Перспективи на 2002 р. обнадійливі: ВВП
зросте на 4%, рівень інфляції становитиме 14% , а рівень безробіття –
9,5%.

Таблиця 3. Економічні показники Росії, 1990–2000 рр.

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000

Зростання реального ВВП -2.1 -12.9 -18.5 -12.0 -12.4 -4.2 -3.4 0.9 -4.9
3.2 6.3

Індекс споживчих цін 5.0 92.6 1354.0 880.0 307 197.4 47.6 14.6 27.8 85.8
20.6

Експорт товарів (млрд. $) 48.8a 53.2a 42.4a 44.9a 51.6a 82.7 90.6 89.0
74.9 75.3 99.2

Імпорт товарів (млрд. $) 50.2a 44.4a 35.0a 35.4a 37.7a 62.2 67.6 71.6
57.8 39.5 46.0

Баланс поточного рахунка

(млрд. $) -4.5 5.7 4.2 6.2 4.8 7.8 12.45 2.5 1.0 24.97 40.6

Рівень безробіття (%) Невідомо Невідомо 4.9 5.5 7.5 8.5 9.6 10.8 11.9
12.6 Невідомо

Зовнішній борг (млрд. $) 59.8 67.5 78.7 83.1 92.9 120.4 124.9 126.0
183.6 174.3 160.4

Курс обміну

(руб. – дол.) 16 30 220 932 2204 4559 5121 5785 9705 24620 28240

Джерело: Державний звіт.

Торгівля з країнами, які не належали до складу Радянського Союзу.

Болгарія

На початку 1990-их рр. уряд Болгарії не був зацікавлений у проведенні
ринкових реформ. Тому болгарська економіка дуже повільно
пристосовувалася до змін. За період 1990–1993 рр. макроекономічні
показники країни зменшились на одну четверту. Це доповнилось дефіцитом
платіжного балансу країни. Болгарська валюта різко знецінилась, а рівень
безробіття помітно збільшився. Після незначного економічного зростання в
1994–1995 рр. знову розпочалась економічна криза. Економічне зростання
було негативним і становило мінус 10%, а в 1997 р. «впало» до 7% (див.
табл. 4). Тоді ж болгарська економіка зазнала гіперінфляції (індекс цін
споживання зріс майже до 1100%). У березні 1997 р. уряд Болгарії уклав
угоду з Міжнародним Валютним Фондом про програму проведення реформ і
стабілізацію в країні. Найважливіший її елемент – це встановлення
валютного правління (впровадження монетарного регулювання), що мало б
захищати фіксований курс обміну на рівні 1000 левів за 1 німецьку марку.
Ця політика не була безуспішною. За період 1998–2000 рр. економічне
зростання становило в середньому кожного року 3,6%, а рівень інфляції
обмежувався 11%. Офіційний рівень безробіття зріс з 2% у 1990 р. до
більш ніж 16% у 1993 р. У 1997 р. рівень безробіття все ще був 14%.
Важлива подія відбулась у Гельсінкі в грудні 1999 р., коли Болгарію
запросили до переговорів про вступ у Європейський Союз. Прогнози на
2002 р. доволі сприятливі: зростання реального ВВП передбачається на 4%,
а інфляція становитиме 4,3%. Рівень безробіття – 15,6%.

Таблиця 4. Економічні показники Болгарії, 1990–2000 рр.

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000

Зростання реального ВВП -9.3 -13.8 -5.7 -1.5 1.8 2.1 -10.1 -7.0 3.5 2.4
5.0

Індекс споживчих цін 21.6 334.0 89.1 72.8 96.2 62.0 123.1 1082.3 22.2
0.4 10.4

Експорт товарів (млрд. $) 2.5 3.7 5.1 3.7 3.9 5.3 4.9 4.9 4.2 4.0 4.7

імпорт товарів (млрд. $) 3.3 3.8 4.6 4.6 4.0 5.2 4.7 4.6 4.6 5.0 5.9

Баланс поточного рахунка (млрд. $) -1.2 -0.9 -0.3 -1.0 -0.03 -0.04 0.08
0.4 -0.06 -0.7 -0.6

Рівень безробіття 1.7 11.1 15.3 16.4 12.4 11.1 12.5 13.7 Невідомо
Невідомо Невідомо

Зовнішній борг (млрд. $) 10.9 12.0 12.2 12.9 11.1 10.9 10.1 9.9 9.9 10.0
10.4

Курс обміну

(леви – дол.) 2.4 18.4 23.3 27.6 54.2 67.1 178 1682 1760 1836 2123

Джерела: Державний звіт, МВФ, Міжнародна Фінансова статистика.

Румунія

На початку 1990-их рр. Румунський уряд прийняв стратегію поступових
реформ. Протягом 1990–1992 рр. ВВП зменшився на одну четверту, а рівень
інфляції в 1993 р. збільшився більш як на 200%. У 1993–1996 рр. за
економічним одужанням настало зростання ВПП (на 4%), але воно виявилось
нетривалим. Перебудова важкої промисловості затримувалась і, як
наслідок, імпорт сировинних матеріалів та енергії, як і раніше,
залишався великим. Баланс платежів поточного рахунка країни погіршився і
протягом десяти років румунська валюта повністю знецінилась (курс обміну
різко «впав» з 22 лей за долар у 1990 р. до майже 22000 лей за долар у
2000 р.). Офіційний рівень безробіття збільшився з 3% у 1991 р. до понад
10% у 1993 р. і залишався високим упродовж усіх 90-их рр. У 1999 р.
рівень безробіття становив понад 11%. Ці роки характеризуються політикою
stop-go (стій – іди). Після того, як поступово було досягнуто рівня
1990-их рр., уряд у 1997 р. проводив політику шокової терапії, що
призвело до негативного економічного зростання на 4% упродовж 1997–1999
рр. У 2000 р. ВВП зріс на 2%, та рівень інфляції залишався високим
(46%). У 1999 р. Румунію також запросили до переговорів про вступ у
Європейський Союз. На 2002 р. прогнози доволі позитивні: реальне
зростання ВВП досягне 3,5%, рівень інфляції знизиться до 25%, але рівень
безробіття буде високим – 11,9%.

Таблиця 5. Економічні показники Румунії, 1990–2000 рр.

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000

Зростання реального ВВП — 5.6 — 12.9 — 8.8 1.5 3.9 7.1 3.9 — 6.9 — 5.4 —
3.2 2.0

Індекс споживчих цін 5.1 170.2 210.4 256.1 136.7 32.3 38.8 154.8 59.1
45.8 45.7

Експорт товарів (млн. $) 5775 4266 4363 4892 6151 7910 8085 8431 8302
8503 11240

Імпорт товарів (млн. $) 9203 5372 5784 6020 6562 9487 10555 10411 10927
9595 11941

Баланс поточного рахунка (млн. $) -3337 -1012 -1564 -1174 -428 -1774
-2571 -2137 -2968 -1288 -1446

Рівень безробіття Невідомо 3.0 8.2 10.4 10.9 9.5 6.6 8.9 10.3 11.5
Невідомо

Зовнішній борг (млн. $) 230 1143 2479 3357 4597 5482 7209 8584 9308 8436
9300

Курс обміну

(леї – дол.) 22.4 76.4 308 760 1655 2033 3083 7168 8875 15333 21830

Джерело: Державний звіт. Національний банк Румунії, Річні звіти.

Туреччина

Туреччина – єдина країна без «комуністичного минулого», що межує з
Чорним морем. Тому їй не довелось пройти через депресію перехідного
періоду. Дані таблиці 6 підтверджують, що економічні показники Туреччини
зменшились лише в 1994 р. і 1999 р. (відповідно на 5,4% і 4,7%), але
прогнози на 2002 р. вказують на подальший їх спад. У всі інші роки
економічне зростання було значним і його рівень досягав понад 6% річних.
Однак рівень інфляції також був доволі високим (за минуле десятиліття
становив не менш ніж 60%). Курс обміну різко «впав»: у 1990 р. – 2600
лір за долар, а в 1999 р. – приблизно 419000 лір за долар. Офіційний
рівень безробіття був у межах 5,8%–8,4% і в 1990–1998 рр. у середньому
становив 7%. На початку 1998 р. турецький уряд прийняв програму
стабілізації, розраховану на три роки. Програма була спрямована на
зменшення інфляції до кінця 2001 р. до значно нижчого рівня, ніж 10%.
Але в 1999 р. землетрус зруйнував економіку Туреччини до такого рівня,
який був у Росії після кризи 1998 р. Цілком зрозуміло, що програма
стабілізації не зменшить дефіцит бюджету і високий процент позики, а
також не зможе врегулювати рівень інфляції.

Таблиця 6. Економічні показники Туреччини, 1990–2000 рр.

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000

Зростання реального ВВП 9.3 0.9 5.9 8.1 -5.4 7.1 7.0 7.6 2.8 -4.7
Невідомо

Індекс споживчих цін 61.7 65.45 70.33 66.45 106.2 87.96 80.3 85.8 84.62
64.86 Невідомо

Експорт товарів (млн. $) 13026 13667 14891 15611 18390 21975 32446 32631
31220 29326 Невідомо

Імпорт товарів (млн. $) 22581 21007 23081 29771 22606 35187 43028 48029
45440 39773 Невідомо

Баланс поточного рахунка

(млн. $) -2625 250 -974 -6433 2631 -2338 -2437 -2679 1984 -1364 Невідомо

Рівень безробіття 7.5 8.4 8.0 8.0 7.6 6.6 5.8 6.9 6.2 Невідомо Невідомо

Зовнішній борг (млн. $) 61703 104809 177697 311299 903477 1421166 2453
6593 Невідомо Невідомо Невідомо

Курс обміну

(ліра – дол.) 2609 4172 6872 10985 29609 45845 81405 151865 260724
418783 Невідомо

Джерело:МВФ, Міжнародна Фінансова Статистика.

Економічний розвиток країн Чорноморського регіону дуже різний. Три
колишніх радянські республіки постраждали від глибокої довготривалої
депресії перехідного періоду з гіперінфляцією, високим рівнем безробіття
і дуже великим спадом ВВП. Але в результаті сумнозвісної розподільчої
неефективної радянської економіки спад ВВП у межах колишнього
Радянського Союзу не дуже суттєво впливав на життєвий рівень. Зменшення
виробництва зброї і колючого дроту необов’язково означає погіршення
добробуту населення. Однак колишні радянські республіки опинилися «на
дні». Для Грузії це стало очевидним уже в 1995 р. після закінчення
громадянської війни. Важливо, що Грузія не відчула на собі фінансової
кризи Росії 1998 р. Це свідчить про правильну соціальну і фінансову
політику та, в основі своїй, добрі можливості побудови ринкової
економіки. Можливо, російська фінансова криза 1998 р. затримала
економічне відродження Росії та інших чорноморських країн. Російська
економіка почала розвиватися з 1999 р., а Україна в 2000 р. досягла
«дна». Дві країни колишнього Східного блоку також пережили депресію
перехідного періоду з високим рівнем інфляції та безробіття. Болгарія
впоралась із цим на початку 1994 р., але в 1996– 1997 рр.
«пробуксовувала». Починаючи з 1998 р. ця країна твердо стала на шлях
економічного відродження. В Румунії за період 1993–1996 рр. виробництво
ВВП збільшилося, а в 1997–1999 рр. – зменшилося. У 2000 р. знову
розпочалось економічне зростання і тоді ж депресія перехідного періоду
досягла «дна». Туреччина не обтяжена комуністичним минулим. За кількома
винятками (1994 р., 1999 р. і, можливо, 2001 р.) її економіка
розвивалася і зростала. Рівень інфляції був високим, але це не була
гіперінфляція. Також високим був рівень безробіття, але він набагато
нижчий, ніж у колишніх комуністичних країнах, а також дещо нижчий, ніж у
країнах Європейського Союзу.

Висновки

У даній статті розглянуті лише країни Причорномор’я. Як і будь-яке
визначення, визначення Причорноморського регіону є довільним. З усіх
трьох колишніх радянських республік у Грузії спостерігається найвищий
економічний розвиток, зокрема, наприкінці 1990-их рр. Економічне
становище Росії та України є значно гіршим. Економічне зростання цих
країн різко зменшилося у

1990-их рр. Оскільки занепад, що спостерігався протягом перехідного
періоду, вже закінчився, цілком очевидним є те, що розбудова економіки
буде доволі тривалим процесом. Якби не стрибок цін на нафтопродукти,
економіка Росії і досі перебувала б у стані занепаду. Якщо розглядати
економічне становище тих країн Причорномор’я, які є кандидатами на вступ
у ЄС, то Болгарія економічно розвиненіша, ніж Румунія. Однак високий
показник безробіття та проблема корупції і досі існують у цих двох
країнах. Отже, для вступу в Європейський Союз їм необхідно подолати
чимало проблем. Туреччина поєднала в собі високе економічне зростання та
високі темпи інфляції у

1990-их рр. Стабілізаційна програма у цій країні не була виконана
належним чином, тому найближчим часом Туреччина не буде прийнята в ЄС.

Прогнози

Можна назвати ряд позитивних моментів щодо Чорноморського регіону.
Традиційно, що тут завжди були важливими торгові відносини, і люди
звикли до міжнародних перевезень. Робоча сила є високоосвіченою, а
витрати на заробітну плату – низькими, крім цього, тут прекрасний
природний клімат. Однак було б занадто просто передбачати лише сонячне
майбутнє. Хоча депресія вже досягла «дна» в колишніх радянських
республіках і країнах Східного блоку, а перспективи економічного
розвитку на 2002 р. доволі сприятливі, і все ж таки це не гарантує
постійного економічного розвитку. Крім позитивів, є також і негативи.

Джордж Коррес

Джордж Поліхронопулос(

Монетарна політика в країнах

з перехідною економікою:

вивчення ситуацій у Чехії,

Угорщині та Польщі

Резюме

За останніх два десятиліття ряд країн Східної і Центральної Європи
доклали чимало зусиль, щоб стабілізувати свою економіку, запроваджуючи
ринкові відносини та намагаючись досягнути стійкого зростання. Мета
даної статті ( дати огляд та аналіз монетарної політики і її впливу на
стійке зростання. Зокрема в ній проаналізовано особливості монетарної
політики в трьох країнах з перехідною економікою, а саме в Чехії,
Угорщині та Польщі, показано її вплив на стійке зростання економіки.

Ключові слова:

монетарна політика, інфляція, країна

з перехідною економікою, конвергенція, стабілізація, лібералізація,
стійке зростання.

1. Вступ

Одним з найважливіших соціально-економічних факторів, що визначають
досягнення стійкого зростання, є макроекономічна стабільність.
Макроекономічна політика ( головний інструмент для досягнення успіху в
країнах з перехідною економікою (КПЕ) для того, щоб утримати і підняти
на вищий рівень їх економіку. Головною метою макроекономічної політики є
стабілізація економіки та конвергенція для вступу в Європейський Союз.
Досвід країн, зокрема з перехідною економікою, дає нам справжні уроки
щодо впливів макроекономічної і монетарної політики на досягнення цього
статусу.

Економіки колишніх соціалістичних держав зіткнулися з проблемою
незадовільного заохочення виробництва і неефективного розміщення
ресурсів, що стало наслідком попереднього планового ведення народного
господарства. Стимулювання виробництва набагато ліпше за умов приватної,
а не спільної чи державної власності та не за умов планової
контрольованої економіки.

Важлива складова економіки перехідного періоду ( її стабілізація і
особливо створення ринку капіталу, який на відміну від попереднього
державного соціалістичного банку дає змогу створити ліберальну
банківську систему. Соціалістична банківська система, до якої входили
тільки державні банки, не лише контролювала всі їхні функції, а й
надавала всі короткотермінові кредити секторові приватного бізнесу. КПЕ
залучають капітал, тому що інвестори передбачають конвергенцію
процентного доходу та підвищення обмінного курсу.

У статті зроблено аналіз монетарної політики, її впливу та здійснення
цієї політики. Основна увага приділяється досвіду трьох КПЕ, а саме:
Чехії, Угорщини і Польщі. Функціонування економіки в цих країнах, якщо
її визначати за рівнем інфляції чи стабілізації і лібералізації ринків
або навіть за рівнем економічного зростання, ставить їх в ряд «успішних»
країн з перехідною економікою.

2. Передумова макроекономічної політики

Економічні і соціальні умови та напрямки, а також пріоритети усіх трьох
країн з перехідною економікою дуже між собою відрізняються. Однак існує
також багато спільного, зокрема програм стабілізації і лібералізації на
основі монетарної політики. Протягом останніх двох десятиліть у зв’язку
з утворенням ринків у КПЕ виникало ряд проблем. Зі зменшенням
інвестування багатьох галузей, особливо виробничої, багато фірм
скоротили випуск продукції. З іншого боку, високий рівень інфляції,
нестабільність і роздрібненість ринків у поєднанні з великими боргами
загрожували ліквідацією новоутворених комерційних банків.

Головними проблемами макроекономічної і монетарної політики були
внутрішні ціни, валютний курс обміну та високий рівень інфляції.
Монетарна політика ставила за мету стабілізувати і лібералізувати ринок.

У табл. 1, 2 і 3 показано структуру головних факторів у трьох країнах з
перехідною економікою. Табл. 1 ілюструє реальний ВВП у процентному
співвідношенні до попереднього періоду, а табл. 2 – витрати на реальне
індивідуальне споживання у процентному співвідношенні до минулого. Табл.
3 відтворює витрати на реальне державне споживання у процентному
співвідношенні до минулого періоду.

Таблиця 1. Реальний ВВП у процентному співвідношенні до минулих років

Країни 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001

Чехія 2.6 5.9 3.8 0.3 –2.3 –0.2 1.4 2.3

Угорщина 2.9 1.5 1.3 4.6 4.9 4.5 5.2 5.0

Польща 5.2 7.0 6.0 6.8 4.8 4.0 5.0 4.8

ЄС 2.7 2.4 1.6 2.5 2.7 2.3 3.4 3.1

Всього за даними ОЕСР 3.1 2.5 3.2 3.4 2.4 3.0 4.0 3.1

Джерело: ОЕСР (Організація економічної співпраці і розвитку).
Економічний огляд. Париж (Франція). ( 2000. ( Червень.

Таблиця 2. Витрати на реальне індивідуальне споживання у процентному
співвідношенні

до попередніх років

Країни 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001

Чехія 5.3 5.9 6.9 2.1 –2.8 1.2 0.8 0.8

Угорщина 0.2 –7.1 –4.3 1.9 4.8 5.1 5.2 5.0

Польща 4.3 3.3 8.3 6.9 4.7 5.0 4.6 4.0

ЄС 1.6 1.8 1.9 2.0 3.0 2.8 2.8 2.9

Всього за даними ОЕСР 2.7 2.3 2.9 2.8 2.8 3.7 3.8 2.9

Джерело: ОЕСР. Економічний огляд. Париж (Франція). ( 2000. ( Червень.

Таблиця 3. Витрати на реальне державне споживання у процентному
співвідношенні

до попередніх років

Країни 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001

Чехія –2.3 –4.2 –1.2 3.6 0.6 –0.1 0.2 2.0

Угорщина –7.4 –5.7 –1.9 3.1 2.8 2.5 2.0 1.5

Польща 2.2 2.9 3.4 3.1 1.6 4.5 2.1 2.0

ЄС 2.6 3.5 2.3 3.2 5.9 5.0 4.8 4.4

Всього за даними ОЕСР 4.5 3.4 6.9 5.5 4.9 5.0 6.0 4.5

Джерело: ОЕСР. Економічний огляд. Париж (Франція). ( 2000. ( Червень.

У першій половині 1999 р. у трьох КПЕ інфляція впала в цифровому вимірі.
У Чехії в січні 1999 р. рівень інфляції за місяць у вимірі індексу цін
споживання впав до 6,8%, а в Угорщині і Польщі ці цифри становили
відповідно 10,5 і 8,6%. Рис. 1 відображає картину цін споживання в
процентному еквіваленті у трьох країнах з перехідною економікою – Чехії,
Угорщині і Польщі, а також в країнах Європейського Союзу і загальні
показники Організації економічної співпраці і розвитку за період з 1994
до 1999 рр.

Три країни з перехідною економікою, а саме: Чехія, Угорщина і Польща
проводили макроекономічну політику, спрямовану на зведення у
відповідність бажання знизити інфляцію з необхідністю контролювати
урядовий дефіцит, погасити великий зовнішній борг, сприяти приватизації,
лібералізувати ринок і, нарешті, стабілізувати економіку і таким чином
досягнути стійкого зростання. Зорієнтованість політики трьох країн з
перехідною економікою на макроекономічні програми і грошові емісії,
втілення цієї політики мають багато спільного, яке зводиться до
вказаного нижче.

Рис. 1. Споживчі ціни (зміни в процентах порівняно з попередніми
роками).

Чехія

Після краху комуністичної системи Соціалістичний центральний банк у
Чехословаччині розпався на дві банківські системи. У 1993 р., коли
Чехословаччина розділилася на дві незалежні держави – Чехію і
Словаччину, кількість діючих банків у кожній з них скоротилась і кожна
країна намагалася заснувати свій власний центральний банк на базі
колишнього Чехословацького національного банку. Крім цього, Чеський
комерційний банк мав невиплачені позики, взяті за соціалістичного режиму
державними підприємствами. Чехія проводила монетарну політику, яка
базувалася на збереженні номінального обмінного курсу національної
валюти (крони). Метою монетарної політики було подолання інфляції та
встановлення цін на імпортні товари, стабілізація економіки, а також
лібералізація ринку та залучення зарубіжного капіталу в формі прямих
інвестицій. Приватизація мала великий вплив на банківський сектор Чехії.
У банківському секторі, де уряд залишався головним власником кожного
великого банку і на ринку домінували лише кілька великих банків, не
існувало конкуренції. Хоч комерційним банкам запропонували збільшити
капіталізацію, для уряду було б дуже важко знайти зарубіжних інвесторів,
які могли б придбати велику кількість цих акцій. Фіскальну політику
використали як політичний інструмент для зменшення рівня інфляції. Таким
чином, з роками сальдо перетворилось у дефіцит, а це означало, що
монетарній політиці дедалі важче було забезпечувати зниження інфляції.

Угорщина

До початку перехідного періоду в 1987 р. Державний банк Угорщини
трансформувався у дві банківські системи. Метою цього кроку була
децентралізація економіки та забезпечення стійкого економічного
зростання. У нову банківську систему входив Національний банк Угорщини
як центральний і п’ять новостворених комерційних банків. Три з останніх
домінували в різних секторах економіки: Budapest Bank – у промисловості,
Magyar Hitel Bank – в сільському господарстві і Kerezkedelmi Bank – у
малому бізнесі і комунальному господарстві. Приватизація банківського
сектора зводилась до продажу банків зарубіжним інвесторам, які
здійснювали контроль і могли вкладати у них додаткові кошти. До 1991 р.
половину боргів комерційних банків можна було класифікувати як
неліквідні (non–performing). Під час перехідного періоду угорські банки
не зовсім ефективно обслуговували залучені сектори. На відміну від Чехії
і Польщі, через проблеми лібералізації угорську економіку спіткала
велика інфляція. Зокрема за період 1987–1988 рр. у вимірі індексу
споживчих цін інфляція становила приблизно 15% і відповідно 30%. У той
же час дефіцит бюджету уряду залишався надто великим, зокрема дефіцит
поточного рахунка становив 9% від ВВП. Для покриття дефіциту потрібна
були грошово-кредитна експансія і високі процентні ставки, що дало змогу
комерційним банкам залучати цінні папери та заощадження держави, але цей
захід зумовив швидку інфляцію. У 1995 р. угорський уряд, щоб зменшити
інфляцію, прийняв програму стабілізації макроекономіки, що зводилась до
різкого зменшення державних витрат і поступового підвищення рівня
податків. У результаті даної макроекономічної політики дефіцит бюджету
зменшився з 9,6 % від ВВП в 1994 р. до 7,3% – у 1995 р. і 4,6% – у
1996 р.

Польща

Після краху соціалістичної системи банківська система у Польщі
нараховувала чотири державні банки, що спеціалізувалися на зарубіжній
торгівлі, приватних вкладах та ін. Всі вони з часом перетворились у
комерційні банки. Зокрема Національний банк Польщі розпався на дев’ять
комерційних банків і додатково було створено ще кілька малих власних та
зарубіжних банків. Програми приватизації передбачали продаж майна як
своїм власникам, так і зарубіжним стратегічним інвесторам.

Макроекономічна програма своєю метою ставила підсилення промислового
сектора, і для реалізації цього завдання потрібно було залучити
зарубіжних інвесторів. Стабілізація економіки почалася в набагато гірших
умовах, ніж в Угорщині і Чехії. У 1989 р. інфляція досягла 55%
щомісячно, а дефіцит державного бюджету становив приблизно 8% від ВВП.
Спад тривав і в 1991 р., коли дефіцит бюджету збільшився, а високий
рівень інфляції призвів до спаду конкурентоздатності польських ринків,
продукції та експорту. Поступово пріоритетними напрямками стали не
стабілізація, а стимулювання зростання. Дефіцит бюджету зменшився до 6%
від ВВП у 1992 р. і 2,8% – у 1993 р. В 90-х рр. у Польщі серед трьох КПЕ
був найвищий рівень інфляції, але в той же час тут був найбільший темп
зростання валового виробництва. Нещодавно зростання виробництва
припинилося через фінансову кризу і зменшення експорту в Росію та
Україну. Однак макроекономічна політика дала свої результати: досягнуто
економічної стабілізації і лібералізації ринку, що позитивно вплинуло на
процеси подолання бар’єрів для вступу в Європейський Союз.

3. Наслідки макроекономічної політики

Монетарна політика впливає прямо на діяльність та безпосередньо на
інфляцію через вплив на процентну ставку і таким чином на попит товарів
домашніми господарствами та фірмами. Проте монетарна політика може також
впливати на поведінку через вплив на вартість активів, що, у свою чергу,
впливатимуть на поведінку домашніх господарств і фірм. Останні
досягнення фінансового ринку можуть зробити ці впливи монетарної
політики важливішими, але в той же час простішими для передбачення.
Зокрема розмір фінансових ринків зріс відносно реальної діяльності і
стає дедалі важливішим щодо інших фінансових активів. Табл. 4 показує
короткотермінові процентні ставки для трьох країн з перехідною
економікою – Чехії, Угорщини та Польщі, а також для інших країн
європейської території на період 1993–2001 рр. Рис. 2 ілюструє середні
річні процентні зміни інфляції для перехідної економіки трьох країн на
період 1990– 1998 рр.

Таблиця 4. Короткотермінові процентні ставки

Країни 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001

Чехія 13.1 9.1 10.9 12.0 15.9 14.3 6.9 5.6 6.8

Угорщина 17.2 26.9 32.0 24.0 20.1 18.0 14.7 11.1 10.6

Польща 33.2 28.8 25.6 20.3 21.6 19.1 13.1 16.0 14.0

єврозона 8.6 6.3 6.5 4.8 4.2 3.9 3.0 4.3 5.1

Джерело: OECD. Economic Outlook. – Париж (Франція). – 2000. – Червень.

Рис 2. Середньорічний рівень інфляції, 1990–1998 рр.

Сучасні ринки капіталу в країнах з перехідною економікою ще на
примітивному рівні і є менш ефективними, ніж подібні у країнах
Європейського Союзу.

Ми можемо порівняти мобілізацію капіталів через кредитно-фінансову
систему (тобто активи банку плюс капіталізація ринку акцій плюс
капіталізація ринку облігацій) з коефіцієнтом ВНП (валовий національний
продукт) для трьох країн з перехідною економікою – Чехії, Угорщини і
Польщі – з його середнім значенням у Європейському Союзі. Відповідно до
цього співвідношення показник в Євросоюзі становить приблизно 228%, тоді
як для Чехії – 162%, для Угорщини – 86% і для Польщі – біля 64%. Рис. 3
ілюструє зовнішній борг як частку ВНП для трьох країн з перехідною
економікою.

Завданнями монетарної політики є:

зробити стабілізацію ймовірною;

сприяти переорієнтації торгівлі на Заході;

створити ліберальний режим торгівлі;

зменшити рівні інфляції до найнижчої межі котирування.

За новою монетарною політикою і макроекономічними програмами
очікувалося, що внутрішня інфляція спричинить справжнє підвищення
реалістичного (практичного) валютного курсу, оскільки ці країни
знаходяться на шляху до вступу в ЄС. Коли зросли обсяги виробництва, то
зменшився рівень інфляції, хоча цей рівень був набагато нижчим від
західноєвропейського рівня.

Табл. 5 підсумовує величини середнього річного розміру інфляції, річний
розмір зростання ВНП на душу населення, а також зовнішній борг як частку
ВНП для КПЕ – Чехії, Угорщини і Польщі.

Таблиця 5. Середній річний розмір інфляції, річний розмір зростання ВНП

на душу населення і зовнішній борг як частка ВНП (в %)

Країни Середньорічний розмір інфляції (в %) Середньорічний розмір
зростання ВНП на душу населення (в %) Зовнішній борг

як частка ВНП (в %)

1990–1998 1998 1975–1990 1990–1998 1985 1998

Чехія 13.7 11.0 – –1.6 12.5 45.5

Угорщина 22.0 14.2 1.8 0.2 70.6 62.2

Польща 26.9 12.0 – 3.7 48.7 30.4

Джерело: U.N., Human Development Report 2000.

Рис. 3. Зовнішній борг як частка ВНП для країн з перехідною економікою.

Хоча умови і початкові дати програм стабілізації були різними,
результати монетарної політики у трьох КПЕ були очевидними: було
стабілізовано інфляцію на середніх рівнях, досягнуто стійкого зростання
та об’єднано їхні економіки.

Зокрема у трьох КПЕ була спроба через монетарну політику, що має на меті
об’єднатися щодо зниження темпів інфляції, як показує коефіцієнт
споживчих цін, з іншими європейськими державами і, таким чином
приєднатися в майбутньому до Європейського Союзу. Успіх цього процесу
залежить від таких трьох факторів:

ефективність цього процесу залежить від того, як монетарна політика буде
підтримуватися фіскальною політикою. Фіскальна політика матиме прямий
вплив на внутрішній ринок, всю економіку з експортом, імпортом та
обмеженням фіскальних дефіцитів;

міжнародне середовище – інший важливий фактор, що впливає на успіх цього
процесу. Міжнародне середовище розуміють як міжнародні ціни і ціни
імпорту в першочергових затратах, таких як сировина і пальне. Міжнародне
середовище також прямо впливає на ціни на сільськогосподарську продукцію
і, більше того, визначають розміри прямих іноземних інвестицій;

третій головний фактор, що впливає і детермінує цей процес, – чи буде
високоефективним спрямування монетарної політики на вирішення проблем
інфляції. Успіх цієї справи залежить від того, чи центральні банки цих
країн, а також інституціональне та політичне середовище мають
автономність і здатні здійснювати політику щодо інфляції. Спрямування на
інфляцію має свої переваги, що забезпечує рівень номінальної ціни для
монетарної політики. Це – очевидна мета політики, яку уряд повинен
усвідомлювати і її дотримуватися. Це одночасно підвищить ступінь довіри
до центральних банків. Нарешті, центральні банки, що дотримуються такої
мети, мають уникати інших номінальних цілей.

Реальний обмінний курс у КПЕ, як показує індекс споживчих цін,
підвищиться протягом перехідного періоду, який, напевне, триватиме
кілька років. Для того, щоб ці країни не втратили конкурентоздатності та
уникли серйозних проблем платіжного балансу, необхідно дотримуватися
теорії Баласса–Самуельсона. Згідно з нею, зростання продуктивності
відрізняється у різних галузях, тоді як фонди заробітних плат мають
менше відмінностей. Зростання продуктивності відбувається швидше у
сферах торгових товарів, ніж неторгових, це впливає на заробітну плату у
всіх галузях, і, відповідно, на ціни неторгових товарів відносно
торгових, а, як наслідок – швидше піднімається показник споживчих цін.
Завдання стабільності буде ліпше виконуватися в режимі фіксованого
валютного курсу. Такі методики дадуть змогу країнам з перехідною
економікою стати членами Європейського економічного і монетарного союзу.

3. Висновки

Країни з перехідною економікою (Чехія, Угорщина і Польща) зіткнулися з
багатьма серйозними проблемами у процесах стабілізації та лібералізації,
а також з відсталістю грошових ринків. Монетарна політика – головний
засіб у процесах макроекономічного планування та соціально-економічного
розвитку. Мета монетарної політики полягає у зниженні інфляції у цих
країнах до єдиного рівня, а також підготовці їх до вступу в Європейський
Союз.

Важливими для розвитку й зростання фінансових ринків відносно ВНП є
зміни способів і результатів діяльності монетарної політики, що
безпосередньо впливає на інфляцію. Монетарна політика може бути ще
сильнішою завдяки своєму впливові на вартість активів, що посилює прямий
вплив на процентні ставки і на попит. Однак монетарній політиці потрібно
більше часу, щоб її вплив на економіку був відчутним, на відміну від
реальних багатств.

Чехія, Угорщина і Польща застосували програму макроекономічної
стабілізації і досягли значного прогресу в напрямку стабілізації та
лібералізації своєї економіки. Монетарна політика була головним
інструментом у цій програмі, вона зробила важливий внесок у
стабілізацію, розвиток фінансових установ та ринків цих країн.

Це дуже важливо для цих КПЕ (Чехії, Угорщини й Польщі) у справі
зміцнення грошових ринків, забезпечення активнішої фіскальної політики,
істотного внеску в соціально-економічне піднесення цих країн. КПЕ
інтегруються у світову фінансову систему з дедалі меншими обмеженнями
грошових потоків. Ці країни здійснили відносне регулювання цін,
використавши «Balassa–Samuelson effects» і провівши структурні реформи
лібералізації систем телекомунікацій, енергетики, транспорту та охорони
здоров’я.

КПЕ зробили серйозні спроби щодо створення системи, яка б відповідала
потребам ринкової економіки (де центральний банк не залежить від уряду),
і вони намагаються контролювати інфляцію та зміцнювати національну
валюту. Тим часом роль комерційних банків є дуже малою у фінансуванні
інвестиційної діяльності.

Оскільки приєднання КПЕ Центральної і Східної Європи до Європейського
економічного і монетарного союзу все ще триває, нагальними є потреби в
рішеннях щодо монетарної політики, таких як: якого типу система потрібна
для їх економічного розвитку та вступу в члени Європейського
економічного і монетарного союзу. Створення Європейського економічного і
монетарного союзу стало новим поштовхом для КПЕ. Вони дуже зацікавлені в
приєднанні до єврозони, що надасть їм багато економічних переваг,
враховуючи нижчі премії за ризик, процентні ставки і трансакційні
витрати. Мета макроекономічної та монетарної політик полягає у подоланні
економічних бар’єрів, стабілізації економіки та лібералізації ринків,
можливості швидшого приєднання до Європейського економічного і
монетарного союзу.

Література

Abarbanell, Jeffery S. and John P. Bonin, (1997): «Bank Privatization in
Poland: the case of Bank Slaski», Journal of Comparative Economics,
August, pp. 31–61.

Bartlett, L. David, (1997): The Political Economy of Dual
Transformations: Market Reform and Democratization in Hungary,
University of Michigan Press.

Begg David, (1997): «Monetary Policy during Transition: Progress and
Pitfalls in Central and Eastern Europe, 1990–1996», Oxford Review of
Economic Policy, Special Issue: Economics of Transition in Eastern and
Central Europe, Summer, pp. 33–46.

Bonin P. John and Bozena Leven, (1996): «Polish Bank Consolidation and
Foreign Competition: Creating a Market–oriented Banking Sector», Journal
of Comparative Economics, August, pp. 52–72.

Brada C. Joseph and Ali M. Kutan, (1999): «The Persistence of Moderate
Inflation in the Czech Republic», Post-Soviet Geography and Economics,
March, pp. 121–134.

Cottarelli, Carlo and Gyorgy Szapary, (1998): Moderate Inflation: the
Experience of Transition Economies, Washington: International Monetary
Fund and National Bank of Hungary.

Commission of the European Communities (1999): Various Reports,
Brussels.

Darvas Zslot and Szapary Gyorgy, (2000): «Financial Contagion in Five
Small Open Economies: Does the Exchange Rate Regime Really Matter?»,
International Finance, volume 3, pp. 25–51.

Desai M. Raj, (1996): «Reformed Banks and Corporate Governance in the
Czech Republic», Post-Soviet Geography and Economics, October, pp.
463–494.

Dittmar Robert, William T. Gavin and Finn E. Kydland, (1999): «Price
Level Uncertainty and Inflation Targeting», July–August, pp. 23–33.

Gianaris V. Nicholas, (2001): «The Balkans and the European Union» in
(eds). Buitros George and Korres George European Integration: Limits and
Prospects, MacMillan Press, London.

Halpern Laszlo and Charles Wyploszs, (1997): «Equilibrium Exchange Rates
in Transition Economies», International Monetary Fund Staff Papers,
December, pp. 430–461.

Jilek Josef and Jirma Jilkova, (1998): «The Reaction of Residents and
Nonresidents to the Widening of the Intervention Bank of the Czech
Koruna», Eastern European Economics, January–February, pp. 66–81.

Kornai Janos, (1997): Struggle and Hope: Essays on Stabilization and
Reform in Post-socialist economy, Edward Elgar.

Masson, R. Paul, Miguel A. Savastano and Sunil Sharma, (1997): «The
Scope for Inflation Targeting in Developing Countries», International
Monetary Fund Working Papers, WP/97/130, October.

McDonough J. William, (1997): «A Framework for the Pursuit of Price
Stability», Federal Reserve Bank of New York Economic Policy Review,
August, pp. 1–7.

Meyendorff Anna and Edward A. Synder, (1997): «Transactional Structures
of Bank Privatization in Central Europe and Russia», Journal of
Comparative Economics, August, pp. 5–30.

OECD (2000): Various Data and Reports and Policy, Paris, France.

OECD (2000): Economic Outlook, June, Paris, France.

Slay Ben, (1996): Polish Banks on the Road of Recovery», Post-Soviet
Geography and Economics, October, pp. 511–522.

Synder A. Edward and Roger C. Kormendi, (1997): «Privatization and
Performance of the Czech Republic’s Komercni Banka», Journal of
Comparative Economics, August, pp. 97–128

Szapary Gyorgy and Zoltan M. Jakab, (1998): «Exchange Rate Policy in
Transition Economies: the Case of Hungary», Journal of Comparative
Economics, December, pp. 691–717.

Szapary Gyorgy, (2001): «Transition Countries’ Choice of Exchange Rate
regime in the Run-up to EMU Membership», Finance and Development,
International Monetary Fund, June, pp. 26–29.

United Nations, (2001): Human Development Report.

Wellisz Stanislaw, (1997): «Inflation and Stabilization in Poland,
1990–1995» in Macroeconomic Stabilization in Transition Economies, Mario
I. Blejet and Marko Skreb (eds.), Cambridge University Press.

Williamson John, (1991): «Advice on the Choice of an Exchange Rate
Policy», in Exchange Rate Policies in Developing and Post-Socialist
Countries, E. M. Claassen (ed.) ICS press, pp. 395–403.

World Bank, (2001): World Development Report, Washington.

Ніколас Цоуніс(

ДОСВІД ЧЛЕНСТВА ГРЕЦІЇ У ЄС

Резюме

Подані кількісні аспекти оцінювання результатів вступу Греції у ЄС,
вплив на рівень добробуту та торгівлю цієї країни і сформульовані
засоби, за допомогою яких можна передбачити вплив вступу у ЄС інших
країн-кандитатів. Обґрунтовані статичні та динамічні аспекти впливу
вступу Греції у ЄС. Обчислення статичних впливів показало, що мало місце
створення «чистого» торгівельного обороту сумою у 1,6 мільярдів доларів,
що становило близько 44% від річного ВВП Греції до її вступу у ЄС. Було
також досліджено, що 86% від валового торгівельного обороту становить
внутрішня торгівля, в той час, як 84% від сукупної диверсифікації
торгівлі є диверсифікація зовнішньої торгівлі, такі результати
відповідають положенням теорії митного союзу. Аналіз динамічних впливів
продемонстрував, що вступ Греції у ЄС спричинив плутанину у
різноманітних галузях економіки. Як показало це дослідження, вступ
Греції у ЄС мав благотворний вплив приблизно на дві третини галузей
економіки. Однак, в загальному, показники інтеграційного процесу, які
були отримані, приблизно дорівнюють одиниці, а це означає, що динамічний
вплив вступу Греції у ЄС був мінімальним.

Ключові слова:

Греція, ЄС, країни-кандидати.

1. Вступ

З економічної точки зору, вступ Греції в ЄС у 1981 році був історичною
подією. Вперше митний союз був створений розвиненими країнами із
високим рівнем доходу та країною із середнім рівнем доходу, такою, як
Греція.

У літературі є чимало спроб кількісно та якісно обчислити економічні
наслідки вступу Греції в ЄС. У 1991 році Пламмер [Plummer] дослідив
статичний вплив вступу, використовуючи ex-post модель росту імпорту
(Вердурн [Verdoorn] та ван Бохов [van Bochove]: 1972) для визначення
торговельного обороту та диверсифікації торгівлі, після вступу Греції у
ЄС. Він виявив, що торговельний оборот Греції мав позитивну динаміку
завдяки виробництву сільськогосподарської продукції, в той час, як
диверсифікація торгівлі була спричинена в більшості випадків
виробництвом промислових товарів та напівфабрикатів. А у 1988 році
Джіанітіс [Giannitis], досліджуючи «частку реального споживання»,
виявив, що вступ Греції призвів до суттєвої диверсифікації торгівлі
сільськогосподарськими товарами із третіх країн до кран ЄС, збільшуючи
водночас частку імпорту сільськогосподарських та промислових товарів із
ЄС. Ці наслідки автор пояснює проведенням Європейським Союзом Спільної
Сільськогосподарської політики (ССП) та зменшенням впливу
протекціоністських заходів на продукти споживання. Катос [Katos] (1982),
навпаки, проаналізував всі можливі наслідки впливу економічної
інтеграції Португалії, Іспанії та Греції у ЄС на добробут цих країн
враховуючи динамічні впливи на зміну відносної ефективності, до якої
призвело, згідно моделі ex ante, посилення іноземної конкуренції у 1970
та 1973 роках. Він дійшов висновку, що динамічні впливи інтеграції цих
трьох країн із ЄС гранично малим, в той час, як вступ Греції до ЄС може
і зовсім не мати ніякого впливу на сукупний ВВП ЄС. Однак, він дослідив,
що вступ Греції може спричинити збільшення сільськогосподарського ВВП ЄС
до 3.1 %, але зменшення промислового ВВП до 0.41 %. Пізнішими є праці
Маттаса [Mattas] та Цоувелекаса [Tzouvelekas] (1999), які вважають, що
вступ Греції у ЄС має як позитивний, так і негативний вплив на економіку
цієї країни. Вони також виявили, що найвагомішими перевагами є бюджетні
трансфери, в основному завдяки ССП, що позитивно відобразилось на
доходах фермерів. З іншого боку, вони дослідили, що на торговельний
баланс негативний вплив мали лібералізація торгівлі, суттєве зростання
цін на сільськогосподарську продукцію та внутрішній тиск інфляції.

Метою цієї роботи є кількісний аналіз впливів торгівлі та рівня
добробуту Греції на її вступ у ЄС та обґрунтування засобів визначення
впливу вступу країн-кандидатів у ЄС. Досвід Греції у її інтеграції у ЄС
може полегшити шлях вступу у Союз нових країн-кандидатів із такими
несхожими із ЄС типами економіки, як і у Греції. У даній праці
вивчаються як статичні, так і динамічні впливи. Статичні впливи вступу
аналізуються за допомогою ex-post моделі, в той час, як всі можливі
динамічні впливи (зміни відносної ефективності, спричинені зростанням
конкуренції та ефект масштабу) на обсяги виробництва Співдружності після
вступу Греції у ЄС, вивчаються за допомогою моделі ex-ante. Структура
цієї праці є наступною: у другому розділі наведена методологія аналізу
статичних впливів інтеграції і використаних даних та кількісне
визначення торговельного обороту і торговельної диверсифікації
відхилень, спричинених вступом Греції у ЄС. У третьому розділі наведені
обчислення динамічних наслідків вступу Греції у ЄС. У четвертому розділі
подані висновки.

2. Статичні впливи вступу Греції у ЄС

Теорія митних союзів – за умови, що країни є невеликими, існування
досконалої конкуренції, повної зайнятості населення, фактору досконалої
мобільності, зростаючої кривої пропозиції, та спадаючої кривої попиту –
передбачає, що зменшення внутрішніх тарифів, яке супроводжується
створенням митного союзу, призведе до зниження ціни вітчизняного ринку,
після чого відбуватиметься збільшення споживання (ефект споживання) та
зменшення кількості вітчизняних продуктів, що оферуються (ефект
виробництва). Результатом скорочення внутрішнього виробництва буде
збільшення обсягів імпорту із країн-партнерів та зменшення обсягів
імпорту із країн, які не є партнерами, і це за умови еластичної
пропозиції як країн-партнерів, так і країн, які не є партнерами. У
цьому випадку слід очікувати, що зниження ціни на внутрішньому ринку
буде супроводжуватися зменшенням частки вітчизняних товарів у загальному
споживанні, збільшенням частки імпорту із країн-партнерів та зменшенням
частки країн, що не є партнерами.

На основі вищенаведених даних, та на основі визначення квот внутрішнього
постачання, квот імпорту із країн, що не є членами ЄС та квот імпорту із
країн-партнерів у реальному споживанні до і після створення митного
союзу, за умови, що квоти до-інтеграційного періоду залишилися
незмінними, можна зробити висновок про торговельний оборот та
торговельні диверсифікації, розглядаючи відмінності між до-інтеграційним
та після-інтеграційним періодами.

Таблиця 1. Структура торговельних квот

Зміни квот Внутрішні

квоти Квоти країн-партнерів Квоти країн,

що не є партнерами

1. Сумарний торговельний оборот (зовнішній/внутрішній) – + +

2. Внутрішній торговельний оборот та диверсифікація зовнішньої торгівлі
– + –

3. Зовнішній торговельний оборот та диверсифікація внутрішньої торгівлі
– – +

4. Ерозія сумарного торговельного обороту (зовнішнього/внутрішнього) + –

5. Диверсифікація внутрішньої торгівлі та ерозія внутрішньої торгівлі +
– +

6. Диверсифікація зовнішньої торгівлі та ерозія внутрішньої торгівлі + +

Джерело: [Труман: 1969, ст. 205, Труман: 1975, ст. 5]

Обчислення торговельних квот у кожному випадку здійснювалось наступним
чином:

Попит на вітчизняну продукцію: Dd = Q – X

Попит на імпорт із країн-партнерів: DE.U. = ME.U.

Попит на імпорт із країн, які не є членами Союзу: DTC = MTC

«Реальне» споживання: C = Q-X+ME.U.+MTC

Частка «реального» споживання вітчизняної продукції: DS = Dd / C

Частка «реального» споживання імпорту із країн-партнерів: ECS = ME.U./ C

Частка «реального» споживання імпорту із країн, що не є членами Союзу:
TCS = MTC / C

де Q – це внутрішнє валове виробництво, X характеризує обсяги експорту,
а MEC, MTC, відповідно, – обсяги імпорту із країн-партнерів та із
країн, які не є членами Союзу. Кожного року показники квот додаються, і
будь-які зміни, що відбулися між будь-якими двома роками, дорівнюють
нулю.

Отже, існує шість випадків можливих схем трьох торговельних квот, які
вважаються наслідками економічної інтеграції, і всі вони подані у
таблиці 1.

Термін «торговельний оборот» вживається у тому випадку, де
спостерігається скорочення внутрішньої квоти. Проблема такого скорочення
може постати як перед країною-партнером, так і перед країною, що не є
членом Союзу. Це може бути у разі сумарного торговельного обороту
(внутрішнього плюс зовнішнього). Другим випадком є ситуація, коли
зменшення внутрішньої торговельної квоти супроводжується зменшенням
частки країн, що не є членами Союзу, в той час, коли квота
країн-партнерів збільшується. Це є саме той випадок, коли зміна схеми
квот відбувається згідно традиційної теорії митного союзу. Третім
випадком є такий, коли зменшення внутрішньої квоти та квоти
країн-партнерів супроводжується збільшенням торговельної квоти країн,
які не є членами Союзу.

Термін «торговельний оборот» вживається і у тому випадку, коли внутрішня
торговельна квота збільшується за рахунок як країн, що є членами Союзу,
так і країн, що не є членами Союзу і супроводжується збільшенням квоти
даної країни (4-ий випадок) чи за рахунок країн-партнерів (5-ий
випадок), чи за рахунок лише країн, що не є членами Союзу (6-ий
випадок).

Згідно статичного варіанту аналізу часткової рівноваги митних союзів,
скорочення внутрішніх тарифів призведе до скорочення внутрішнього
виробництва лише тоді, коли відбуватиметься зниження ціни внутрішнього
ринку. Якщо не буде зниження вітчизняної ціни, то не зміниться і
торговельний оборот, хоча можливо існуватиме диверсифікація зовнішньої
торгівлі (випадок 2 та 6). Обсяг торговельного обороту та
диверсифікація торгівлі для певного товару залежить від того, наскільки
високим є тариф та відповідні коефіцієнти еластичності пропозиції та
попиту. Чим нижчим є початковий рівень імпорту із третіх країн, тим
меншою буде диверсифікація торгівлі. Якщо б криві внутрішньої пропозиції
та пропозиції країн-партнерів були нееластичними по відношенню до ціни
досконалого ринку, то не було б ні змін торговельного обороту, ні
диверсифікації торгівлі. Більш того, якщо криві надлишкової пропозиції
постачання країн, які не є членами Союзу були б еластичними, то не
виникло б змін у торговельному обороті.

Якщо, крім зменшення внутрішніх тарифів, відбулося зменшення тарифів, що
накладаються на імпорт із країн, які не є членами Союзу, то це
називатиметься ceretis paribus, тобто збільшення торгівельного обороту
та зменшення торговельної диверсифікації, що може призвести до
збільшення квоти країн, які не є членами Союзу (випадки 1 та 3). З
іншого боку, збільшення тарифів, що накладаються на імпорт може
спричинити підвищення ціни внутрішнього ринку та збільшення обсягів
національного виробництва (випадки 4 та 6). Найчастіше зустрічається
6-ий випадок, дещо рідше – 4-ий та 5-ий. Зміна рівня протекціоністського
впливу на певний товар може призвести до 4-го випадку (Труман: 1975,
с. 6–7).

Слід відзначити, що при такому підході потрібно враховувати і зростання
економіки. Тобто необхідно зробити припущення, що зростання матиме
нейтральний вплив на усі ці три квоти, а це означає, що еластичність
кожної квоти в залежності від збільшення доходів дорівнюватиме нулю.

Цей метод безпосередньо визначає зміни торговельного обороту: зміни, що
відбулися у виробництві та споживанні внаслідок економічної інтеграції,
досліджуються разом. За період створення anti-monde, також можна
зустріти деякі невідповідності, що вже є звичною проблемою. Також слід
мати на увазі, що у висновках, зроблених стосовно торговельного
обороту, систематичні зміни внутрішньої торговельної квоти, спричинені
внутрішнім тиском попиту та структурними змінами, крім тих, які
викликані інтеграцією, були недостатньо детально вивчені (Вердурн-Бохов:
1972, с. 346).

Для того, щоб вирішити цю проблему, у регресійний аналіз був включений
показник виміру тиску внутрішнього попиту як однин із ендогенних
чинників зміни квот (іншими незалежними змінними були змінні виміру
циклічного руху квот та часові напрямки).

Цей метод може безпосередньо застосовуватись для того, щоб обчислити
торговельні квоти певної країни у до-інтеграційний період та у
після-інтеграційний та вивчити їх зміни згідно аналізу, поданого вище.
Однак, цей підхід вимагає здійснення деяких припущень – як то
відсутність інтеграції та відсутність будь-яких чинників, що могли б
систематично змінювати схему розподілу торговельних квот.

При дослідженні цієї проблеми слід враховувати три фактори, що впливають
на розподіл торговельних квот.

Циклічні зміни квот після проходження певного часу.

Загальний напрямок розподілу квот між деякими галузями.

Рівень тиску внутрішнього попиту.

Вплив циклічних змін можна нейтралізувати, якщо брати середнє значення
квот за перед-інтеграційний період та за після-інтеграційний період, а
не за кожен рік окремо. Однак, цей метод має і свої недоліки – він не
враховує загальні напрямки розподілу квот до і після інтеграції. Якщо,
наприклад, у період до інтеграції внутрішня квота мала тенденцію
збільшуватись за рахунок квот країн-партнерів, та країн, які не є
партнерами, а у післяінтеграційний період все стало навпаки, то вивчаючи
середнє значення квот у доінтеграційний та післяінтеграційний періоди,
можна побачити, що вони залишилися незмінними.

Другий фактор, що може спричинити похибки при обґрунтуванні висновків
щодо змін розподілу квот, стосується припущень, згідно яких, за
відсутності інтеграції, схема трьох основних квот залишиться незмінною.
За відсутності інтеграції, внутрішні квоти видатків на реальне
споживання можуть зменшитись, тоді, як квоти країн-партнерів та квоти
країн, що не є членами Союзу, можуть збільшитись. Таким чином, наше
припущення стосовно напрямку розподілу квот, якщо такий існує реально,
призведе до завищеної оцінки торговельного обороту.

І, нарешті, було зроблено припущення, що рівень внутрішнього тиску
попиту певної країни залишиться незмінним. Якщо у певній країні
відбувається зміна виробничої спроможності, чи змінюється внутрішній
попит, то відбувається і зміна у розподілі квот, а це не можна пояснити
інтеграцією.

Для того, щоб перевірити, чи існують визначені напрямки розподілу
часток, ми дослідили статистичну значимість змін, що відбулися в
середньому у розподілі квот за два даних періоди. Якщо різниця між
середніми показниками зміни торговельних квот за цих два періоди
статистично не дорівнює нулю, то ми приймемо гіпотезу про те, що
визначеного напрямку розподілу квот не існує, чи про те, що у напрямку
розподілу квот відбулися зміни (пізніше буде пояснено, яким чином цих
два випадки можна буде відрізняти один від другого).

Третє припущення означає, що тиск внутрішнього попиту не повинен
спричинити будь-які структурні зміни, що можуть вплинути на вітчизняну
торговельну квоту, частки країн-партнерів та країн, які не є партнерами,
у «реальному» споживанні.

Для того, щоб перевірити, чи тиск внутрішнього попиту залишиться
незмінним у до-інтеграційний та після-інтеграційний період, у кожній
галузі відбувалася наступна процедура: зміна тиску внутрішнього попиту
може бути викликана такими факторами, як пропозиція чи попит, або і тим
і тим. Тому при перевірці потрібно враховувати ці два фактори. Для
визначення тиску внутрішнього попиту, було б доцільно використовувати
співвідношення всього «реального» споживання (C = Q – X + M) до ВВП.
Зміни фактору попиту будуть відображені на «реальному» споживанні, а
зміни фактору пропозиції будуть вимірюватись показником ВВП.

Для того, щоб визначити структурні зміни тиску внутрішнього попиту, була
застосована регресійна модель, куди були включені внутрішні частки
кожної галузі, і на період з 1976 – 1980 та 1981 – 1986 було використано
співвідношення (С/ВВП), а для того, щоб визначити структурну
стабільність коефіцієнтів, у яких використані статистичні показники F,
був використаний тест Чоу [Chow] (див. також Цоуніс: 1999).

Статистичний показник F ми обчислили за допомогою формули:

(2)

де RSS є залишковою сумою квадратних чисел із такої регресії:

(3)

t – період з 1976 по 1980 рр., а RSS2 є залишковою сумою квадратів
чисел із рівняння (3) на період t=1976 – 1986. RSSR є залишковою сумою
квадратів чисел із рівняння (3) на період t=1976 – 1986; k=2; n1=5, a
n2=6.

Перед формулою (2) слід зробити F-розподіл із відхиленням на 2, 7.
Результати цього тесту подані у таблиці 2.

Таблиця 2. Тест Чоу на структурну стабільність тиску попиту

Сектор1 Статистичний показник F2 Сектор Статистичний показник F

100* 2.206 354 1.516

311 1.990 355 4.480

313 1.839 356 1.452

314 4.130 361 5.866

321 6.276 362 2.251

322 2.737 369 1.118

323* 0.584 371 3.772

324 2.228 372 3.337

331 1.801 381 1.432

332 9.284 382 6.016

341 0.347 383 3.158

342* 1.780 384 5.324

351 1.095 385 0.517

352 1.756 390 0.470

353* 7.582

1. Опис цих галузей поданий у Додатку.

2. Експерименти проводились із показниками тиску внутрішнього попиту
інших країн-кандидатів: рівняння (3) було складене для обчислення
відношення «реального» споживання певної галузі промисловості до ВВП та
для напів-лорарифмічної форми обох співвідношень (Сt/ВВПt) та (Сt/ВВПt)
щоб передбачити всі можливі нелінійності. На основі коефіціенту
визначення та статистичного показника t коефіціенту b, було складене
рівняння (2). Однак, у галузях економіки, позначених у таблиці зірочкою,
співвідношення між «реальним» споживанням даної галузі та його ВВП
обчислене краще, ніж співвідношення між сукупним «реальним» споживанням
до сукупного ВВП, а статистичний показник цих галузей економіки
відповідає коефіцієнтам регресії DSit = ai = bi (Cit/ВВПt), згідно теста
Чоу.

Із статистичних таблиць F-розподілу ми бачимо, що F2,70.01=9.55. Таким
чином, ми дійшли висновку, що в жодній із галузей економіки не
відбувалося ніяких структурних змін і тиск внутрішнього попиту залишився
незмінним протягом 1976 – 1986рр.

Як було вже сказано, для того, щоб усунути циклічні коливання квот, ми
взяли середні показники за до-інтеграційний та після-інтеграційний
періоди. Статистична значимість цих двох значень була перевірена засобом
t-тесту.

У випадку існування загальних напрямків зміни торговельної квоти певної
галузі економіки, застосування вищевказаного методу не дасть нам вірних
результатів. Як вже зазначалося вище, існує два випадки, у яких можна
чітко побачити напрямки:

Може існувати загальний напрямок (збільшення чи зменшення) квот як у
до-інтеграційний, так і у після-інтеграційний період;

Може бути один напрямок (збільшення чи зменшення) квот у
до-інтеграційний період, і зовсім протилежний напрямок у
після-інтеграційний період.

Застосування середніх показників квот у обох випадках не дасть нам
вірних результатів, тому що у першому випадку ми побачимо структурний
розрив у після-інтеграційний період, чого не відбулося, а у другому
випадку ми не побачимо структурного розриву, який мав місце, оскільки
середні показники за цих два періоди можуть бути майже рівними.

Таблиця 3. Схема впливу зміни квоти видатків на «реальне споживання»

ГАЛУЗЬ ЕКОНОМІКИ ЗНАК ЗМІНИ КВОТИ

ВІТЧИЗНЯНА ПАРТНЕРИ ЄС КРАЇНИ, ЯКІ НЕ Є ЧЛЕНАМИ ЄС

100 – + +

311 – + –

313 – + +

314 – + 0

321 – + +

322 – + +

323 – – +

324 – + +

331 – + +

332 – + +

341 – + +

342 + + –

351 – – +

352 – – +

353 – + +

354 – – +

355 – + –

356 – + +

361 – + +

362 – + +

369 – + +

371 – + –

372 – + –

381 – + –

382 – + –

383 – + –

384 + + –

385 – + –

390 + – –

Для того, щоб вирішити проблему напрямків руху торговельних квот, були
обчислені середні значення змін квот протягом даних двох періодів, а
статистичний показник t був використаний для того, щоб визначити
статистичну значимість цих двох значень за два даних періоди.

Якщо у певній галузі економіки спостерігатиметься перший випадок, то
очікується, що структурний розрив станеться тільки тоді, якщо різниця
між середніми показниками зміни квот за два даних періоди не буде
статистично дорівнювати нулю. Середні показники зміни квот матимуть
такий же знак.

Сумарні обсяги торговельного обороту (зовнішнього та внутрішнього)
спостерігалися у 12 галузях (випадок 1 таблиці 1). Це стосується таких
галузей економіки, як виробництво напоїв (313), текстильної (321),
виробництво предметів одягу (322), взуття (324), деревообробна (356),
виробництво меблів (332), паперової продукції (341), нафтопереробна
(353), виробництво пластмасових виробів (356), керамічних та фарфорових
виробів (361), виробів зі скла (362) та різноманітної неметалевої
мінеральної продукції (369).

У чотирьох галузях економіки спостерігались зміни зовнішнього
торговельного обороту зовнішнє торгове утворення та внутрішня торгова
диверсифікація (випадок 3 із таблиці 1). Це стосується таких галузей,
як виробництво шкіряних виробів (323), промислової хімії (351), інших
видів хімії (352) та різноманітних продуктів нафтопереробної та
вугільної промисловостей (354).

У трьох випадках скорочення торгівлі, дані про такі дві галузі
економіки, як друк та видавництво (342) і транспортне обладнання (384),
у яких внутрішня квота та квота країн-партнерів зростала за рахунок
країн, які не є партнерами (випадок 6 таблиці 1), є правдоподібними, як
зазначалося вище, в той час, як дані про третю галузь економіки можуть
бути змінені внаслідок зміни рівня ефективного протекціонізму (як це
сталося у 390-му випадку). Однак, такий результат може бути викликаний
просто природою самої галузі економіки, яка є залишковою, а тому –
гетерогенною.

І, нарешті, слід звернути увагу на 314-ий сектор, виробництво тютюнових
виробів, де квота країн, що не є членами Союзу залишилася незмінною, в
той час, як частка країн-партнерів зросла за рахунок квоти внутрішнього
виробництва.

Використовуючи показники зміни трьох квот та рівня «реального»
споживання у пост-інтеграційний період, можна обчислити сукупний
торговельний оборот (внутрішній та зовнішній) – ці визначення взяті із
таблиці 1, сукупну торговельну диверсифікацію (зовнішню та внутрішню) та
сукупну торговельну ерозію (зовнішню та внутрішню).

Табл. 4 показує вплив ефекту заміщення між трьома джерелами постачання –
продукції вітчизняного виробництва, імпорту з країн-членів ЄС та імпорту
від країн, які не є членами ЄС – на «реальне» споживання в доларах (ціни
та валютні курси 1980 р.).

Ефект «заміщення» показує важливість впливів, які пояснюються
інтеграцією, виходячи із припущення, що єдиною причиною зміни квот є
створення митного союзу. Це обчислюється шляхом множення показника
«реального» споживання у пост-інтеграційний період на коефіціент зміни
відповідних квот протягом до- та після-інтеграційних періодів: С81-86
(S81-86 – S76-80).

Отже, загальний обсяг торговельного обороту склав біля 2.4 мільярдів
доларів, торговельна диверсифікація – біля 400 мільйонів доларів,
торговельна ерозія – біля 300 мільйонів доларів; «чистий» торговельний
оборот (ефект заміщення), становив, таким чином, 1.6 мільярдів доларів
(тобто 4.427 % ВВП на 1980 – у 1980 ВВП досягав 36,766,498,000 доларів
США, або біля 20.789 % середньої кількості торговельних потоків того ж
року – середня кількість торгових потоків = (сума експорту + сума
імпорту) / 2 ) — ).

Більшість усього торговельного обороту становив внутрішній торговельний
оборот (86% загального обсягу торговельного обороту), тоді як більшість
торговельної диверсифікації становила зовнішня торговельна
диверсифікація (84 % загального обсягу торговельної диверсифікації), що
є нормальним результатом і відповідає теорії митного союзу.

Таблиця 4. Кількісне визначення торговельного обороту та диверсифікації
торгівлі

ISIC ТОРГОВЕЛЬНИЙ

ОБОРОТ ТОРГОВЕЛЬНА

ДИВЕРСИФІКАЦІЯ ТОРГОВЕЛЬНА

2029303891 327236490 67079327 346120476 2179352 313615412

Торговельний

оборот Торговельна

диверсифікація Торговельна

ерозія

2356540381 413199803 315794764

«Чистий» торговельний оборот1: 1627545814

1. «Чистий» торговельний оборот дорівнює сукупному торговельному оборот
за мінусом торговельної диверсифікації та торговельної ерозії.

3. Динамічні ефекти вступу Греції в ЄС

У другій частині досліджувались статичні ефекти, тобто зміни в цінах,
які відбулись за умов інтеграції. У даному розділі буде зроблено спробу
вивчити динамічні ефекти вступу Греції в ЄС. Динамічні ефекти пов’язані:
зі змінами в рівні конкуренції та ступені монопольної влади, з
експлуатацією економічно ефективних галузей, використанням зовнішніх
економічно ефективних галузей, із вдосконаленням рівня технологічних
змін, зі збільшенням інвестицій та можливим зменшенням інвестиційних
ризиків і врахуванням фактору невизначеності. Інші ефекти, що не можуть
бути легко класифіковані за цими двома категоріями ефектів, зокрема,
такі, як усунення перешкод для здійснення зарубіжних поставок, відмова
від деяких національних політик захисту малих підприємств і більш широкі
технологічні контакти (див. Цуніс (1999, С. 246–249) Огляд ефектів
економічної інтеграції.)

У даній частині роботи буде зроблено спробу вивчити лише один аспект
динамічних ефектів: зміни у відносній ефективності, спричиненій
посиленням конкуренції та віддачі галузевих економік. З цією метою буде
використовуватися модель ex-ante, що базується на даних попереднього
року до вступу у ЄС.

3.1. Модель

Щоб дослідити динамічні ефекти економічної інтеграції в кожній галузі
регіону, який потенційно інтегруватиметься, «нормальна» продукція кожної
галузі регіону у випадку інтегрування порівнюється з «нормальною»
продукцією кожної галузі кожної окремої країни за відсутності інтеграції
(Сакам ото: 1969, С. 284). «Нормальна» продукція є показником
регіонального доходу, ємності ринку та рівня ефективності галузі в
умовах загальної ефективності економіки (Венері: 1960, С.630, UN: 1963,
С. 3—6). «Нормальна» продукція для економіки в цілому і для різних
галузей окремої країни є:

(4)

(5 де T, j та I означають: j — усі галузі економіки, взяті разом, T
– країна і I – галузь відповідно. Змінні V, Y, P і D характеризують
чистий дохід на душу населення, чисельність населення і відносний
рівень ефективності, тобто ефективність галузі в умовах загальної
ефективності економіки (формальне визначення змінних буде подано пізніше
у цьому розділі); А є стала величина і a, b, c є змінними. Отже, ai —
це еластичність доданої вартості у галузі I, b – це еластичність
населення у галузі I і c – це еластичність доданої вартості галузі I
щодо відносного ступеня ефективності даної галузі. Змінна додана
вартість використовувалась, тому що вона вважалася більш зручним
засобом, ніж валовий обсяг виробництва для визначення відносної
важливості промисловості як щодо інших галузей промисловості, так і в
контексті національної економіки взагалі. Однак дослідження проводилося
з використанням валового обсягу виробництва як залежної змінної.
Виявилося, що adj R2 та статистична впливовість незалежних змінних були
нижчими.

Припустимо тепер, що регіон R складається із двох блоків: дев’яти країн
ЄС і Греції, дохід на душу населення YEU = (Ej Yj Pj) / (Ej Pj); J =
1,….,9 та YGR і населення PEU = Ej Pj; J = 1,…., 9 і PGR відповідно.

Рівняння (4) і (5) репрезентує взаємозв’язок, у якому – подано дохід,
населення і відносну ефективність – можливо визначити «нормальний»
продукт різних галузей. Тому ми можемо визнати інтеграцію двох регіонів
настільки вигідною, відповідно до критерію Парето, наскільки «
положення … в якому регіональний продукт принаймі однієї із галузей є
більшим від суми (кількості) відповідної продукції двох країн
(регіонів), і де регіональний продукт решти галузей не менший, ніж сума
продукції двох країн (регіонів)» (Сакам ото, С. – 285). Відповідно, якщо
простежено, що інтеграція у деяких галузях сприяла більшому виробітку
продукції, але в той же час кількість продукції решти галузей є меншою,
то ніякій критиці не може піддаватися загальний ефект інтеграції по всіх
галузях.

Стосовно зазначеного вище, «нормальні» рівняння щодо кожного блоку, у
нашому випадку щодо E.U. – 9 і Греції, яка відноситься до галузі
економіки I , будуть такими:

(6)

(7)

Припустимо тепер, що Греція інтегрується в ЄС. Дохід на душу населення
десяти країн буде YR = (Ej Yj Pj) / (Ej Pj); J = 1,…,10, а населення
регіону – PR = EjPj ; J = 1,…10. «Нормальним» рівнянням для кожної
галузі регіону I буде:

(8)

Відповідно до цього, інтеграція буде вигідною для галузі i , якщо ViR >
. ViEU + ViGR і буде невигідною, якщо ViR < ViEU + ViGR. У свою чергу «індекс інтеграції» визначатиметься як: (9) Для кожної галузі i. Якщо I > 1, то інтеграція є вигідною для галузі I,
а якщо I < 1, то інтеграція є невигідною для галузі I. Зауважимо тим не менше, що «індекс інтеграції» вказує лише, чи інтеграція є вигідною чи ні для певної галузі, але жодні висновки не можуть робитися щодо всіх галузей, взятих разом, навіть якщо у деяких із них Ii є більшим одиниці, а в інших – меншим. Крім того, треба зауважити, що аналіз може застосовуватися у випадку, коли «нормальні» рівняння є апроксимацією фактичної продукції галузі певної країни, що розглядається. В іншому випадку результати будуть схильні до переоцінки або недооцінки. 3.2. Методика оцінки Для визначення «нормальної» продукції, як подано у рівняннях (6), (7), (8), спочатку потрібно визначити коефіцієнти aj, bj,cj. Це можна зробити, розвязавши рівняння (4) і (5) із застосуванням двох логарифмів. Розв’язання рівняння (4) є необхідним для обчислення змінної Dij. VTj* -- це загальна сумарна (валова) додана вартість за цінами виробника для економіки J у 1980 в країнах ЄС; J = 1,…,9, Y – дохід на душу населення на 1980 р. для економіки J у країнах ЄС в еквівалентах купівельної спроможності (PPP), Pj – загальна кількість економічно активного населення J у 1980р. Змінна Dij – це відносна ефективність галузі I економіки J, і вона обчислюється як Dij = Rij/ Ej, де змінна ефективності Ej економіки J визначена як показник завищених вартостей VTj, тобто Ej = VTj* VTj* (зірочка означає фактичну вартість), а Rij – це змінна ефективності галузі I економіки J, визначена як показник (коефіцієнт) фактичних завищених вартостей Vij, тобто Rij = Vij*/ Vij. Пояснювальна властивість незалежних змінних є дуже високою, що можна побачити з високих коефіцієнтів (adjR2); для усіх галузей вони перевищують 0.95. Коефіцієнти доходу можуть бути визначені швидше еластичністю зростання аніж еластичністю доходу, оскільки довготермінові, із зростаючим доходом співвідношення факторів виробництва, як і потреб, міняються. Аналогічно, коефіцієнти еластичності населення – це еластичність ринкового розміру, вони відбивають впливи зростання на ємність ринку. Змінна відносної ефективності була введена в модель, щоб відтворити впливи змін у відносній ефективності галузі на його обсяг виробництва. Цікаво відзначити, що введення змінної відносної ефективності залишило незмінними значення коефіцієнтів регресії двох інших ендогенних змінних і також сталих величин рівняння (5), але це підвищило значення їх статистичних показників (t). Отже, це можна вважати поправкою у рівнянні (5), тобто ця змінна використана для збільшення стабільності оцінок та визначення частини невідомих залежних змінних, оскільки значення t для всіх галузей високі. Її визначений коефіцієнт може трактуватися як еластичність відносної ефективності обсягу виробництва, що показує впливи змін ефективності (в процентах) галузі відносно загальної ефективності економіки (в процентах) на зміни обсягу виробництва (в процентах), інші змінні залишаються без змін. Змінна (показник) населення була найбільш статистично важливою змінною ( вона для всіх галузей є відмінною від 0 на 1% рівня важливості). З’ясовано, що для таких галузей, як: тютюнова (314), продукція деревообробної промисловості та виробництва меблів (331, 332), паперова (341), хімічна (351, 352), виробництво пластикової продукції (356), обробка скла та неметалічних мінералів (361, 369), виробництво металопродукції і машин (381, 382, 383) – еластичність чисельності населення наближається до одиниці, що показує постійну залежність змін у продукції галузей, спричинену змінами в кількості населення, зайнятого у цих галузях. Сільське господарство (100), харчові продукти і напої (311, 313), друк і видавництво (342), професійне і наукове обладнання (385) – у цих галузях еластичність населення менша від одиниці, що означає, що зростання виробництва у цих галузях не йде в ногу зі зростанням розмірів ринку. Такий результат може видатись несподіаним для галузей 342 і 385, можна було сподіватися на посилення еластичності населення хоча б в одному з цих галузей. Тим не менше, таких же результатів було досягнуто в 1979р.: галузь 342 мала еластичність населення 0.677, галузь 385 – 0.858, обидва суттєво відрізнялися від 0 на 1% рівня значимості. З іншого боку, такі галузі, як текстильна, одяг і взуття (322, 323, 324), продукти нафтопереробки (353), гумова продукція (355), кераміка (361), залізо, сталь та інші метали (371, 372) і транспортне обладнання (384) мають еластичність населення більшу, ніж одиниця. Ці галузі отримуватимуть прибутки від збільшення ємності самого ринку (інші незалежні змінні залишаються без змін), що матиме місце за умов інтеграції двох регіонів. Щодо еластичності фактору зростання доходу, то еластичність негативного зростання мають такі галузі, як сільське господарство (100), текстильна галузь (321), виробництво одягу (322), шкіряних виробів (323), взуття (324) і керамічного посуду. Це свідчить про те, що зменшується міра впливу сільського господарства і текстильної галузі в зростанні економіки регіону. Також може означати , що в Європейському Союзі явище економічного зростання тісно пов’язане із зростанням галузей важкої промисловості. Значення еластичності зростання вказує на зміни в економічній структурі регіону, що досліджується. Найвища еластичність зростання – у галузі професійного і наукового обладнання (385), тоді як інші галузі з високою еластичністю зростання – це друк і видавництво (342), виробничі хімікати (351), залізо і сталь (371) і машинобудування (381, 382, 383). Усі коефіцієнти зростання статистично відмінні від 0, принаймі на 5% рівня важливості, крім коефіцієнтів галузей 314, 322,324 і 372, що мають 10% рівня. 3.3. Результати У таблиці 5 «індекс інтеграції» обчислено з рівняння (9); також подана «нормальна» продукція для кожної галузі з дев’яти країн ЄС і Греції до інтеграції та ЄС-10 – за умов інтеграції. Таблиця 5. Динамічні ефекти інтеграції. ISIC Індекс інтеграції Vis ЄС-9 Vir ЄС-10 Vih Греція Dir ЄС-10 Dis ЄС-9 Dir/Dis 100 1.02162 50,024,202,101 55,563,304,206 4,363,245,489 1.436 1.390 1.03337 311 1.02008 67,227,494,294 69,376,498,976 783,347,673 2.048 1.999 1.02480 313 1.00481 15,172,703,067 15,433,654,756 187,032,885 1.444 1.442 1.00171 314 0.99807 7,986,723,389 8,078,529,076 107,407,225 1.216 1.231 0.98826 321 1.00274 20,618,576,261 21,489,066,961 811,812,045 0.757 0.761 0.99409 322 0.99927 12,229,799,131 12,617,033,477 396,496,977 0.693 0.704 0.98453 323 1.00738 2,463,500,236 2,565,347,146 83,063,407 0.576 0.590 0.97663 324 1.01100 4,351,405,437 4,491,537,327 91,274,690 0.531 0.549 0.96667 331 0.99861 8,226,311,517 8,408,718,004 194,145,579 1.008 1.007 1.00107 332 1.00174 10,074,212,574 10,213,360,282 121,410,894 1.190 1.169 1.01801 341 1.00128 11,869,377,507 11,986,196,491 101,502,952 1.042 1.032 1.00958 342 0.99826 19,457,690,330 19,600,894,476 177,461,117 1.663 1.620 1.02609 351 1.00198 27,003,537,844 27,206,658,642 149,258,617 1.207 1.181 1.02147 352 1.00007 19,869,618,031 20,123,645,724 252,569,251 1.111 1.121 0.99182 353 0.99554 18,330,686,116 18,379,991,273 131,679,773 0.394 0.406 0.97099 354 1.00634 1,757,662,829 1,800,141,075 31,145,681 3.239 3.148 1.02877 355 0.99157 5,790,908,404 5,798,612,962 56,979,726 0.528 0.544 0.97156 356 1.00156 11,320,080,035 11,514,548,669 176,511,133 1.097 1.094 1.00224 361 0.99911 3,380,453,027 3,431,704,963 54,325,464 0.647 0.672 0.96290 362 1.00228 5,593,861,595 5,643,965,396 37,247,273 1.146 1.147 0.99920 369 0.99883 17,337,032,461 17,707,020,338 390,687,954 1.112 1.111 1.00069 371 1.00256 30,286,561,204 30,525,917,990 161,488,344 0.423 0.427 0.98955 372 1.00538 7,608,153,627 7,825,463,120 175,459,741 0.451 0.455 0.99058 381 0.99993 32,256,826,466 32,669,302,155 414,657,347 1.132 1.120 1.01106 382 1.01300 67,609,657,553 68,617,256,671 127,233,052 1.483 1.442 1.02849 383 1.00384 49,365,032,606 49,810,501,269 254,858,113 0.901 0.894 1.00758 384 0.98286 29,629,075,484 29,521,036,212 406,887,478 0.571 0.577 0.98917 385 1.00698 9,778,476,281 9,854,233,487 7,442,649 1.853 1.779 1.04168 390 1.00487 5,954,196,108 6,040,739,692 57,239,120 1.580 1.552 1.01778 Визначено, що інтеграція не буде прибутковою для галузей, якщо індекси галузевої (по галузях) інтеграції не є вищими одиниці: виявляється, що у 19 галузях Ii > 1 і в 10 галузях Ii< 1. Тому ніякого загального твердження про користь інтеграції для Греції не може бути. Можна лише досліджувати, чи буде інтеграція корисною для кожної галузі зокрема. Дослідження першої колонки табл. 5 показує, що інтеграція буде корисною для галузей: 100, 311, 382, 324, 323, 385, 354, 372, 390, 313, 383, 321, 371. 362. 351, 332, 356, 431, 352, тоді як для решти галузей вона не буде корисною. Найвищий індекс спостерігається в сільському господарстві, також високі значення індексу в галузях харчової промисловості (311), машинобудування, крім електротехнічного (382), виробництва взуття (виключаючи гуму чи пластик) (324) та шкіряних виробів (323). Варто зазначити, що хоча всі індекси інтеграції коливаються між 0.98 і 1.02, більшість із них наближаються до одиниці, – це свідчить про те, що інтеграція Греції – малої країни – в ЄС не матиме якогось драматичного впливу на загальний обсяг продукту регіону. Хоча, як зазначалось вище, не у всіх галузях інтеграційні індекси вищі одиниці, і тому не можна говорити про зростання чи спад добробуту (робилася спроба обчислити індекси інтеграції для усіх галузей, додаючи їх «нормальну» продукцію). Індекс інтеграції для всіх галузей мав значення 1.00586; це означає, що інтеграція Греції в ЄС збільшила продукцію регіону на гранично малу величину. Більше того, табл. 5 показує відносну ефективність в ЄС з і без інтеграції Греції, а в третій колонці подано коефіцієнт відносної ефективності в ЄС з Грецією і без Греції для кожної галузі. Індекс відносної ефективності показує становище відносної ефективності галузі в рамках загальної ефективності економіки. Таким чином, значення показника Dir / Dis , більше від одиниці говорить про те, що галузь покращила своє становище відносно іншої галузі за умов інтеграції Греції в ЄС. Значення показників відносної ефективності коливається від 0.96 до 1.04. Вступ Греції в ЄС на гранично малу величину поліпшив становище 16 галузей, тоді як погіршив – 13. 4. Висновки Важко дати загальну оцінку наслідкам вступу Греції в ЄС, тому що деякі з них не можуть бути обраховані (зміни правової структури, захисні обмеження економічної політики, які Грецький уряд може чи не може втілити) та інші ефекти, що важко оцінити (порівняльний стан грецької продукції на міжнародному ринку). У цій статті робиться спроба вивчити статичний і один із динамічних аспектів (зміни у відносній ефективності ) вступу Греції до ЄС. Для вивчення статичних ефектів було використано методику часток (залишків) у наявному споживанні. Припустимо, що єдиною причиною залишку у квотах внутрішнього продукту, імпорту від членів та не членів ЄС у наявному споживанні є формування митного союзу, тобто був отриманий «чистий» торговельний оборот на суму біля 1.6 мільярдів доларів (близько 4.427% валового внутрішнього продукту, виробленого в 1980р.). 86% торговельного обороту становив внутрішній торговельний оборот, тоді як 84% загальної торговельної диверсифікації – зовнішня торговельна диверсифікація. В останньому розділі статті, де досліджувалися динамічні ефекти вступу Греції в ЄС пов’язані з відносною ефективністю, використовувалася модель ex-ante. Результати застосування цієї моделі щодо вступу Греції в ЄС показують, що вступ в ЄС мав змішані наслідки в різних галузях регіону. Інтеграція є вигідною для двох третин досліджуваних галузей. Взагалі індекси інтеграції наближалися до одиниці, показуючи, що динамічні ефекти вступу Греції в ЄС мінімальні; цього можна було очікувати, оскільки Греція є малою країною порівняно з усією системою Європейського Союзу. Додаток. Перелік і класифікація галузей. Галузь, код Класифікація продукту галузей 100 Сільськогосподарська продукція 311 Харчова продукція 313 Напої 314 Тютюнові вироби 321 Текстильна продукція 322 Одяг, крім взуття 323 Шкіряні вироби 324 Взуття, крім гумового 331 Вироби деревообробної прмисловості, крім меблів 332 Меблі, крім металічних 341 Паперова продукція 342 Друк і видавництво 351 Промислові хімікати 352 Інші хімікати 353 Продукти нафтопереробки 354 Нафта і кам’яне вугілля 355 Гумові вироби 356 Пластмасові вироби 361 Гончарні вироби, фарфор, кераміка 362 Скляні вироби 369 Інші неметалічні мінеральні продукти 371 Залізо сталь 372 Не залізні металопродукти 381 Збірні металічні вироби 382 Машинобудування, крім електричного 383 Електричне машинобудування 384 Транспортне устаткування 385 Професійне, наукове обладнання 390 Інші промислові вироби Література Chenery, H.B., (1960), «Patterns of Industrial Growth», American Economic Review, 50:624–654. Giannitsis, T., (1988), Accession to the EEC and Effects on Industry and Trade, Athens: Foundation for Mediterranean Studies. Katos, A.V., (1982), «Portugal, Spain and Greece: On the Dynamic Effects of Joining the EEC», Journal of Economic Studies, 7:87–98. Mattas, K.–Tzouvelekas,V., (1999), «The Impact of EU Membership: Lessons from the Greek Experience», Economia Internazionale, 52:173–181. Officer, C.H., (1976), «The Purchasing Power Parity Theory of Exchange Rates: A Review Article», IMF Staff Papers, 23:1–60. Plummer, M.G., (1991), «Ex-Post Empirical Estimates of the Second Enlargement: The Case of Greece», Weltwirtschaftliches Archiv, 127:171–181. Polychronopoulos, G., (1994), «The Society of Services and New Development Prospects of Greece into the European Union and Balcan Region», International Conference «Greece: Prospects for Mondernisation», LSE and Univ. of Athens, 17–19 November 1994, London. Sakamoto, T., (1969), «Industrial Development and Integration of Underdeveloped Countries», Journal of Common Market Studies, 73:283–304. Siskos, E., (1998), Black Sea Economic Cooperation: Problems and Prospects, Athens:Papazissis Publishers. (in Greek) Truman, E.M., (1969), «The European Economic Community: Trade Creation and Trade Diversion», Yale Economic Essays, 9:201–257. Truman, E.M., (1975), «The Effects of European Economic Integration on the Production and Trade of Manufactured Products», in BALASSA, B.,(eds), European Economic Integration, Amsterdam: North Holland, pp.3–39. Tsounis, N., (1998), (eds), Accession to the EU, Tariff Protection and Trade: the Case of Bulgaria, Hungary and the Czech Republic, Athens: Papazissis Publishers. Tsounis, N., (1999), «The Static Effects of the Single Market Programme on Greek Manufacture», Economia Internazionale, 52:245–271. Verdoorn, P.S.–Van Bochove, C.A., (1972), «Measuring Integration Effects: A Survey», European Economic Review, 3:337–349. Олександр Шаров( ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ФОНДОВИЙ РИНОК У ПЕРІОД ГЛОБАЛІЗАЦІЇ Глобалізаційні процеси, які не просто кількісно, а й якісно змінюють систему міжнародних економічних відносин, помітно впливають на радикальну зміну інфраструктури європейського фондового ринку. Переплітаючись із внутрієвропейськими інтеграційними процесами, вони ведуть до створення специфічної ситуації. Схоже, що поступово відновлюється фінансова рівновага між Старим і Новим Світом. Причому відновлення відбувається не стільки за рахунок послаблення позицій заокеанських фінансистів, скільки у результаті підвищення можливостей їх європейських конкурентів. Три типи інституціональних інвесторів (інвестиційні та взаємні фонди, пенсійні фонди і страхові компанії) знаходять серйозну фінансову підтримку в особі приватних інвесторів. У Європі нині дедалі більше людей, у яких є «зайві» гроші та які готові ризикнути ними заради того, щоб стати ще багатшими. Кількість мільйонерів у Європі – це більше 2,2 млн. людей (із 7 млн. по всьому світу), і на західну частину континенту припадає чверть від усіх індивідуальних інвестиційних фондів, розміром від 1 млн. доларів США. Наявність вільних грошових коштів зумовлена не лише високою прибутковістю західноєвропейських корпорацій і банків. Помітну роль у цьому відіграє процес ліквідації (продаж) сімейних підприємств представниками нового покоління (у Німеччині його називають erbengeneration, тобто «покоління спадкоємців», які вважають, що ліпше вкласти успадковані гроші в чужий бізнес, замість того, щоб самим займатися такою копіткою справою, як корпоративний менеджмент. Зворотним боком цього процесу є безпрецедентний інтерес найбільших інвесторів до акцій приватних компаній, що не котируються на біржах (private equity), уперше відзначений із тридцятих років минулого сторіччя, про що йдеться у звіті британської урядової комісії Мінерса (Myners report). У деяких європейських країнах, особливо в Німеччині, цей інтерес разом з іншими чинниками навіть призвів до відмови компаній від біржового котирування своїх акцій. «Ми бачимо дедалі більше випадків переходу компаній із розряду публічних у приватні та відмови від лістингу, – зазначає один із німецьких експертів. – Це почалося з сімейного бізнесу, але великі конгломерати також розпродують підрозділи, включені в лістинг». Згідно з даними Центру дослідження викупу компаній менеджерами (Centre for Management Buy-out Research), що існує при Ноттінгемському університеті (University of Nottingham), у 1999 р. у континентальній Європі встановлено 27 випадків «делістингу» компаній, ринкова вартість яких становила більш ніж 3,8 млрд. дол. Усе це сприяло тому, що зростання фондових ринків, підтримуване новим попитом (названим фондовиками «стіною грошей» – wall of money), на багатому європейському Заході досягає двозначних цифр у річному обчисленні. Важкі часи, зумовлені азіатсько-російською кризою 1998 р. і посилені крахом у Великобританії гігантського інвестиційного фонду Long Term Capital Management, нині вже давня історія. Підйом економіки в Європі (не будемо забувати, що відносна слабкість євро пояснюється не поганим станом справ у країнах ЄС, а тим, що в США вони просто йдуть ще ліпше) призвів до того, що за допомогою традиційних джерел уже не можна задовольнити потреби в капіталі великих західноєвропейських корпорацій. Тому такі компанії не бажають більше задовольнятися послугами національних банківських систем: адже багато корпорацій мають кредитні рейтинги, що дають змогу залучати дешевші фінансові ресурси за допомогою емісії цінних паперів. І природно, що вони спрямовують свій погляд на ліквідніші ринки капіталу та цікавляться скороченням витрат при здійсненні подібних операцій. Нові можливості для фондового ринку, зумовлені зростанням попиту з боку емітентів і збільшенням пропозиції за рахунок інтеграції національних ринків країн ЄС, одночасно з наявністю конкуренції у результаті відкритості та глобалізації додали значного імпульсу його розвитку. При цьому характерним є не лише кількісне зростання обсягів операцій, що укладаються, а й якісні зміни їх структури. На зміну домінуванню інвестицій у державні та корпоративні облігації (які наприкінці 1999 р. становили 55% від усіх вкладень) приходять вкладення в корпоративні акції. Причому це тенденція окремих національних і світового ринків. Уже в 1999 р. на глобальному ринку акцій обсяги вторинної торгівлі збільшилися на 48%. Міжнародні емісії акцій в Європі також збільшилися за цей рік на 66%, досягнуши майже 83 млрд. дол., тобто більше за половину світової емісії. Одинадцять країн ЄС нині взаємно обмінюються урядовими облігаціями і, таким чином, їх оборот утворить другий за розмірами ринок державних цінних паперів (після ринку облігацій Казначейства США). Тепер чітко накреслюється тенденція до створення чогось подібного і на ринку європейських акцій, і саме в руслі цієї тенденції потрібно розглядати план об'єднання окремих фондових бірж. Насамперед йдеться про дві найважливіші з них: у Лондоні та Франкфурті. І якщо Лондонська фондова біржа, розташована в серці Сіті, є найбільшою в Європі, то вважають, що Німецька біржа найпрогресивніше розвивається. Потрібно зазначити, що торгівля корпоративними правами має в Європі багатовікову традицію. У Паризькій біржі зберігається інформація про те, що ще в 1250 р. деякий борошномельний концерн Societe des Moulins du Bazacle випустив на ринок 96 доль у формі сертифікатів власності в компанії для їх продажу «за ціною, яка змінюється залежно від економічних умов і того, наскільки добре або погано працюють млини». Тому навряд чи можна вважати випадковим прихильність європейців до заощаджень у формі акцій, тим більше, що подібна схильність виручала багатьох навіть у період гіперінфляції двадцятих років минулого сторіччя. А нині «культ акцій» (equity cult), характерний для англо-саксонських інвесторів, доволі швидко перетворюється у своєрідну загальноєвропейську релігію. Своєю появою цей «культ» зобов'язаний Дж. Губі (G. Goobey), тогочасному главі пенсійного фонду Imperial Tobacco, який рішуче заявив років п'ятдесят тому, що диверсифікація коштів фонду в акції не є ризикованою. У результаті більшість британських пенсійних фондів розміщує сьогодні в акції до 75–80 % своїх коштів. Тепер такі підходи стають нормою і для інших європейських країн. До тих, хто був раніше прихильним до цього культу: Великобританії, Голландії і Швеції, приєдналася нова хвиля «перетворених», очолювана Францією, Німеччиною та Італією. Крім пенсійних, у гру вступили і спільні інвестиційні фонди (mutual funds). У Німеччині, наприклад, за три останніх роки минулого століття це привело до помітного збільшення кількості інвесторів в акції корпорацій з 8,2 до 11,3 млн. чол. (тобто 18% дорослого населення). Отже, відбувається тенденція зростання інвестицій в акції (так, якщо в 1996 р. в акції європейці вклали близько 1,9 трлн. євро, то наприкінці 1999 р.– 3,6 трлн. євро або 3,4 трлн. дол.) при зростанні зворотної тенденції щодо інвестицій в облігації (які зменшилися з 1,3 трлн. євро в 1996 р. до менш ніж 1,1 трлн. євро в 1999 р.). За розрахунками фахівців американського банку JP Morgan, в найближчі роки ця тенденція тільки посилиться і можна очікувати, що в 2004 р. вкладення в облігації впадуть нижче за один трильйон євро, а в акції – досягнуть величини в 6,3 трлн. євро. Переважно це буде досягнуто за рахунок збільшення інвестицій в акції з боку спільних фондів: з 2 трлн. у 1999 р. до 4 трлн. у 2004 р. Що відбудеться через кілька років, поки мало хто ризикує передбачати. Справа в тому, що після 2010 р. нове численне покоління чергового періоду стрибка народжуваності (так звану baby boomers) мусітиме звернутися до заощаджень для того, щоб зробити свої довготермінові вкладення. В які активи вони будуть спрямовані – передбачати зараз більш ніж складно. Ймовірно, що значну роль у цьому відіграватиме поведінка приватних пенсійних фондів. Збільшення тривалості життя на фоні падіння народжуваності може призвести до збільшення частки пенсіонерів (населення у віці після 65 р.) з нинішніх 16% до 25% уже у 2030 р. і майже до 30% до середини століття. Тому очевидне збільшення ролі саме приватних пенсійних фондів, які муситимуть турботуватися про забезпечення безбідної старості. Адже це завдання стає дедалі непосильнішим навіть для багатих європейських держав, які виплачують 75% усіх пенсій (порівняно з 40% аналогічним показником у США). У справі забезпечення своєї старості громадяни Європи, на думку Джо Грано (Joe Grano), керівника американської інвестиційної компанії Paine Webber, придбаної нещодавно швейцарським банком UBS, повинні більше покладатися на власні сили, як це роблять у США, де даний процес почався значно раніше. І Європа, як він вважає, вже рухається від системи забезпечення своїх пристарілих громадян пенсіями до механізму їх забезпечення за рахунок прибутків від цінних паперів. Активізація «роздрібних інвесторів», які почувають себе ще недостатньо впевнено в новій ролі і віддають перевагу таким значно захищеним формам інвестицій, як вкладення у спільні фонди або конвертовані акції, має своїм результатом ще одне явище. Якісний розвиток фондового ринку значно зумовлюється розширенням обсягів і спектра операцій з «похідними інструментами» – деривативами (derivatives), до яких часто вдаються різні інвестиційні фонди та компанії з метою диверсифікації своїх ризиків. Істотним фактором, що вплинув на це, став також бум високотехнологічних компаній, що докотився зі США до Західної Європи. Вкладення в їх корпоративні папери однак є справою не лише прибутковою, а й доволі ризикованою. Тому багато хто з інвесторів став страхувати ці вкладення за допомогою різних деривативів, чому сприяє широке використання при емісії акцій таких компаній випуску цінних паперів із «замороженим» терміном їх перепродажу (lock-ins stocks). Деривативи не є звичним товаром, але їх вартість «похідна» від інших ринкових інструментів: від процентних ставок до урядових облігацій, валют і кредитів. Хоча деякі біржі допускають торгівлю деривативами на своїх майданчиках, дедалі більшого поширення набуває позабіржова торгівля деривативами (over-the-counter derivatives). Приклад такої системи – система Londex. Як серйозний конкурент для неї створена система Swapswire, серед засновників якої разом із найбільшими американськими інвестиційними компаніями виступили європейські партнери: німецький Deutsche Bank, швейцарські UBS Warburg і CS First Boston, а також французький BNP Paribas. У межах цієї системи Лондонська клірингова палата (London Clearing House) буде діяти як центральний контрагент у процесі торгівлі на таких майданчиках, як Міжнародна біржа фінансових ф’ючерсів (International Financial Futures Exchange-Liffe), Лондонська біржа металів (London Metal Exchange) і Міжнародна нафтова біржа (International Petroleum Exchange). Можливо, що до сфери її діяльності будуть включені розрахункові системи Euronext і Tradepoint, а також французькі ринки ф’ючерсів (Marif) і опціонів (Monep). У цьому випадку вона перетвориться у найбільшого в Європі ЦКА. До системи подібного клірингу вже залучені п'ять банків, серед яких такі європейські гіганти, як італійський IMI, а також британський за своєю «пропискою», але міжнародний за суттю HSBC. Наявність центрального контрагента (ЦКА) для розрахунків за операціями з деривативами в Європі не новинка, на відміну від розрахунків з торгівлі акціями й іншими цінними паперами. Система центрального контрагента означає, що партнери повинні розраховуватися не напряму, а з кліринговою палатою і отже, торговцям нема чого турбуватися про кредитоспроможність своїх контрагентів. Природно, що чим більше буде ринків, які використовують механізм центрального контрагента, тим більше користувачів зможуть відкрити позиції на різних ринках і таким чином забезпечити економію страхового капіталу, що резервується у відносинах з кожним торговцем. Основними перевагами такої концепції, крім економії капіталу, є операційна ефективність і збільшення розмірів кредитних ліній. Розвиток ринку деривативів, створених не в останню чергу для того, щоб обійти існуючі обмеження за операціями з цінними паперами, висуває питання про порядок його регулювання. Проблема як регулювати ринок деривативів загострюється суперечками про те, чи потрібно його взагалі регулювати. Голоси, що закликали до посилення або введення хоч якогось регулювання, звучали голосніше в момент кризи, наприклад, на фоні краху хедж-фонду Long Term Capital Management, проблем з банком Sumitomo або російської кризи. Адже кожний з них пов'язаний із непередбаченими обставинами або простою некомпетентністю учасників ринку (наприклад у випадку з крахом британського банку Barings). Тому це проблема регулятивних органів усього світу. Базельський комітет і Конгрес США, і самі учасники ринку жваво обговорюють питання про співвідношення капіталу та застав. У свою чергу комісія з фондового ринку США (US Securities Commission) і британське Агентство фінансових послуг (Financial Services Authority) продовжують доволі жорстке регулювання цієї сфери. Однак природа цього регулювання зазнає значних змін у міру впровадження різних технологічних новин. Заступник голови Банку Англії Д. Клементі (David Clementi, deputy governor) зазначив: «У світі, де німецький торговець може торгувати на біржі в Лондоні з партнером із США, який використовує французького технологічного провайдера та бельгійського розрахункового агента, питання про те, як бути впевненим у тому, що всіма учасниками процесу ефективно регулюють, є доволі складним». Дискусія про необхідність і можливість регулювання ринку деривативів нині ускладнилася через пропозиції уніфікації та централізації регулювання західноєвропейського ринку цінних паперів загалом. Це пропозиції відомого банкіра (колишнього керівника Банку міжнародних розрахунків і бельгійського центробанку) барона А. Ламфелузі (А. Lamfalussy), який підготував з групою експертів свою першу доповідь на дану тему ще в листопаді 2000 р. Тоді він вказав на наявність складностей у Європейській регуляторній системі та запропонував підготувати нове законодавство з цих питань. Зокрема йшлося про необхідність модернізації системи регулювання фінансових ринків, створення відкритого та прозорого європейського ринку цінних паперів, загальноєвропейських фінансових продуктів, забезпечення необхідного рівня захисту споживачів таких продуктів тощо. У наступному звіті, опублікованому в лютому 2001 р., були вже конкретні пропозиції щодо створення могутньої Комісії ЄС з цінних паперів, що, на думку авторів, повинно було створити реальні можливості забезпечення конкурентоспроможності європейського ринку капіталу в його змаганні із заокеанськими колегами. Це, однак, не заперечує необхідності створення з урахуванням думки практиків і принципово нових національних органів контролю і нагляду за фондовим ринком, оскільки, на думку А. Ламфелузі, стан інтеграції регулювання Європейського фінансового ринку – це «дивний коктейль кафкіанської нетямущості, яка нікому не служить». Проте запропонована бароном 4-рівнева система прийняття рішень з питань функціонування фондового ринку в межах ЄС також не є простою: ні для розуміння, ні для швидкого впровадження. А впровадити її пропонують уже до березня 2004 р. Постійно діючий чинник розвитку європейського фондового ринку – це дедалі настирливіша присутність заокеанських конкурентів, які масово переходять від принципу «мислити локально, діяти глобально» (think local, act global) вже й до глобального мислення. В умовах, коли американські інвестиційні банки і компанії функціонують, охоплюючи своїми операціями відразу всю Європу, з ними дуже важко конкурувати європейцям, які, як і раніше, концентрують свою увагу переважно на внутрішніх ринках. В останні роки європейські лідери інвестиційного бізнесу наростили свої «м’язи» за рахунок дрібніших, але дуже активних і досвідчених американських банків і компаній. Так, Deutsche Bank у червні 1999 р. виплатив 10 млрд. доларів за нью-йоркський Bankers Trust, що контролює міжбанківський ринок інвестиційних операцій. Трохи пізніше було оголошено про намір об'єднання з трьома інвестиційними будинками групи Lazard для глобалізації своїх операцій. Credit Suisse First Boston – CSFB, що раніше вийшов на інвестиційний ринок за рахунок придбання відомого бостонського банку, придбав у минулому році в США брокерську компанію Donaldson, Lufkin & Jenrette. Інший швейцарський банк – Union Bank of Switzerland UBS, що раніше прикупив інвестиційний британський банк Warburg, влітку 2000 р. підтвердив свої наміри інвестиційної спеціалізації придбанням однієї з найбільших американських інвестиційних компаній Paine Webber. Однак навіть ці європейські «важкоатлети» (мабуть, крім CSFB) не можуть зрівнятися з американськими «гігантами» (jumbos), трійкою інвестиційних банків-трильйонерів (за розміром операцій, що здійснюються) – Goldman Sachs, Morgan Stanley Dean Witter і Merrill Lynch. Крім цього, в похід на американський ринок «за товаром» услід за лідерами відправилися й інші європейські фінансові установи. Вони прагнуть з-за океану не лише переманювати до себе висококваліфікованих фахівців, а й придбавати великі компанії – інвестиційні менеджери. Як приклад, можна згадати про деякі придбання американських компаній з боку європейських банківських і страхових груп: Pimco і Nicholas–Applegate німецькою групою Allianz, Pioneer – італійською Unicredito Italiano, Nvest – французькими Caisse des Depots, United Assets Management – британським Old Mutual, Alleghany Assets Management – голландським банком ABN Amro. Американські конкуренти розуміють, що незабаром буде гостра боротьба відбуватися саме за європейського інвестора, і тому роблять відповідні кроки. Прикладом такої поведінки є придбання інвестиційним банком Morgan Stanley британського керівника фондами Quilter та іспанської брокерської компанії AB Asesores. Багато банків, серед яких слід згадати німецький Dresdner Bank і французький Societe Generale, вважають, що слід не тільки нарощувати розміри (цілком обгрунтовано вважаючи, що американців все-одно вже не наздогнати), а й шукати нову стратегію своєї поведінки на ринку. Наприклад, спеціалізуватися на обслуговуванні не лише великих корпорацій, а й багатьох середніх сімейних компаній, характерних для Європи. Інвестиційні менеджери (банки та спеціалізовані компанії) дедалі частіше звертають професійну увагу на інвесторів з ліквідними коштами в межах 100–500 тис. дол., робота з якими ще донедавна вважалася нерентабельною. Особливий інтерес до них виявив тандем інвестиційної компанії Merrill Lynch спільно з Гонконго-Шанхайською банківською корпорацією (HSBC). Усі основні європейські фондові біржі хотіли б мати акції провідних європейських компаній в своєму лістингу. Розуміння того, що в цій боротьбі буде набагато більше тих, які програли, аніж переможців, змушує задуматися не лише над посиленням конкуренції, й навпаки, над консолідацією зусиль. Як зазначив виконавчий голова Європейського фондового форуму П. Кент (P. Kent, executive chairman, European Securities Forum): «Біржі всюди величезні та дуже важливі, але, перебуваючи під загрозою, вони групуються для захисту». Тривала концентрація капіталів і глобалізація ділової активності призводять до розвитку аналогічних процесів і в сфері організації обороту цінних паперів. Інтернаціоналізація інститутів фондового ринку – це логічна відповідь на триваючу протягом кількох десятиріч інтернаціоналізацію корпоративного сектору. Транснаціональні компанії дедалі стають більше не стільки винятком, скільки нормою. А характерні для останніх років великі злиття і поглинання лише підкреслюють цей факт. «Злиття знищило значення національних кордонів, – говорить Том Надбілні (Tom Nadbielny), голова дослідницької групи в Salomom Smith Barney. – Багато компаній не можна більше ідентифікувати за прапором їх країни, а лише за їх галуззю». У таких умовах, за словами одного із керівників Лондонської фондової біржі, «ринок просто волає про необхідність консолідації фондових бірж». Значною подією інтеграції фондових ринків Європи можна вважати заяву, зроблену в липні 1998 р. фондовими біржами Лондона (London Stock Exchange) і Франкфурта (Deutsche Borse), що свідчить про їх намір збудувати «єдиний європейський фондовий ринок для єдиного європейського ринку». Таке об'єднання двох провідних європейських бірж може призвести до створення такої великої структури, де буде зосереджено близько половини європейської капіталізації: адже в Лондоні котирується близько третини від 300 основних європейських акцій і ще 12% «вершків» зосереджені у Франкфурті. Значним є не лише намір – цілком логічне продовження ідеї створення єдиного європейського валютного ринку, а й хід його реалізації, що відображає всю складність інтеграційних процесів у сучасній Європі. Важливо те, що англо-німецька ініціатива не залишилася поза увагою інших біржовиків, які також взялися створювати альтернативні альянси. Адже майже всі європейські ринки значно сучасніші й ефективніші порівняно з американськими, чому сприяють такі чинники, як введення єдиної європейської валюти, розширення практики приватизації, хвиля панєвропейського злиття і об'єднання, а також збільшення кількості дрібних («роздрібних») інвесторів. Усі ці чинники сприяють інтеграції європейських фінансових ринків. Так, у вересні 1999 р. керівники восьми провідних європейських фондових бірж оголосили про план створення до листопада 2000 р. єдиної панєвропейської торгової системи – спільного електронного «майданчика» для 300–400 «блакитних фішок» (blue chips), які торгують нині на різних національних ринках. Це означало прямий виклик світовому лідеру – Нью-Йоркській фондовій біржі. Незабаром непередбачені (хоч і частково передбачені) складності трансформували цей план у вироблення єдиних стандартів операційної діяльності. «Завдання альянсу змінилося, – пояснив М. Капуано (M. Capuano), керівник Міланської біржі (CEO of Milan‘s Borsa Italiana). – Ми зараз працюємо в напрямку стандартизації ринкової моделі торгівлі, а потім перейдемо до інших питань, таких, наприклад, як розрахунки». Паралельно керівники лише трьох бірж, – Амстердамської, Брюссельської та Паризької, – в березні 2000 р. проголосили об'єднання своїх бірж у «першу Європейську біржу» – Euronext. У тому ж місяці група інституційних інвесторів, що включає Barclays Global Investors і Merrill Lynch Mercury Asset Management, впровадили спільну систему розрахунків E-Crossnet. Незалежно від них інші великі компанії – американський інвестиційний банк Morgan Stanley Dean Witter і шведська технологічна компанія OM Gruppen – почали створювати електронну біржу роздрібної торгівлі Jiway. Учасники Лондонсько-Франкфуртського альянсу продовжували рухатися вперед. Наступний етап на їх шляху – виявилося акціонування і комерціалізація принципів діяльності. Через 200 р. свого існування ЛФБ перетворили з об'єднання учасників в акціонерне товариство. У березні 2000 р. про проведення акціонування і первинної публічної пропозиції своїх акцій (initial public offer – IPO) оголосила і Німецька біржа. Таким чином, була підтверджена тенденція, що полягає у відході від принципу створення бірж як установ спільного володіння (цей процес отримав назву «демючиалізації» – «demutualisation») і перетворення їх в акціонерні товариства, орієнтовані на отримання прибутку (тобто комерціалізація їх діяльності). За деякими оцінками, вже до кінця 2003 р. близько 80% бірж пройдуть через цей процес. (Очевидно, що й клірингові палати таких бірж мають бути орієнтовані на отримання прибутку). У серпні 2000 р. події навколо об'єднання бірж знову активізувалися. Коли вже згадана вище шведська OM Gruppen розпочала процедуру «ворожого» (hostile take-over) поглинання ЛФБ, це сповістило про початок гри за новими правилами. Ця спроба провалилася, але тепер поглинання однієї біржі іншою не вважається єдиним можливим варіантом їх консолідації. Тим більше, що сама шведська група наприкінці травня 2001 р. оголосила про повторну, але на цей раз «дружню» спробу поглинання Лондонської біржі. Не втрачають час і у Франкфурті. Наприкінці травня 2001 р. разом з Eurex франкфуртські біржовики зробили наступний новаторський крок, запропонувавши об'єднатися з компанією Dow Jones для того, щоб задовольнити потребу об’єднаного європейського ринку в новому універсальному індексі, який подолає обмеженість національних індексів (таких, наприклад, як британський FTSE 100-»Footsie» або німецький DAX). Судячи з усього, клірингова система Clearstrem також буде залучена до даного проекту. Не можна не помітити, що хвиля злиття фондових бірж у Європі розпочинається у результаті розвитку альтернативних торгових систем, що дійшов до Європи з Америки. Використовуючи неефективність ринкової структури бірж і відсутність у них єдиного пулу ліквідності, їх дедалі більше витісняють такі електронні комунікаційні системи – ЕКС (electronic communications networks-ECNs), як Island або Archipelago, котрі вже звернулися в Комісію США щодо цінних паперів і бірж з проханням надати їм статус фондових бірж. (Враховуючи, що через ЕКС зараз здійснюються майже 30% операцій на таких біржах, як NYSE і Nasdaq, їх прохання цілком можна задовольнити. Хоча, звичайно, проблемність такого рішення пояснюється аж ніяк не недостатнім обсягом операцій, а порядком їх здійснення. Адже подібний прецедент, по суті, може призвести до зрівнювання прав торгівлі на організованих майданчиках з інтернетськими новаціями). У США більшість інвестиційних банків підтримують 11 окремих ЕКС, але найбільші інституційні інвестори, а також фірми, які орієнтуються на дрібних і роздрібних клієнтів, виступають за створення в країні централізованої торговельної системи. У Європі, фондовий ринок якої розвивається за своїми законами, спостерігається бум у створенні систем, орієнтованих на обслуговування високотехнологічних і швидко зростаючих компаній (представників «нової економіки»): Easdaq, the Neuer Markt, Euro. NM, techMARK… Найбільшим потенціалом серед них володіє нині, мабуть, Tradepoint. Звичайно, вони пропонують подвійний лістинг (dual listing), що означає можливість котирування в таких системах своїх акцій компаніями, які вже пройшли лістинг на організованому ринку Європи, США або Ізраїлю. Це підвищує їх конкурентну спроможність і прискорює інтеграцію до загальноєвропейського фондового ринку. Але особливих хвилювань серед традиційних організаторів торгівлі поки що не спостерігається. Так, голова Німецької біржі наголосив з цього приводу: «…Я не бачу жодного способу, аби будь-яка ЕКС або нова біржа викрали навіть 5% нашого основного ринку з торгівлі акціями «блакитних фішок». Хоча в середовищі ЕКС існує впевненість у тому, що консолідація неминуча. Як підкреслив К. Педдер, виконавчий директор Easdaq (C. Pedder, Easdaq executive vice-president): «Я особисто вірю, що не пізніше, ніж через 10 років, буде існувати єдина домінуюча панєвропейська біржова структура». Незважаючи на свою уявну логічність, процес об'єднання «мегабірж» почав пробуксовувати. Експерти пояснюють це тим, що воно не обіцяє зниження витрат для клієнтів, бо не передбачає використання дешевших порівняно з існуючими нині альтернативних механізмів розрахунків. Варто зазначити, що механізм розрахунків на фондовому ринку суттєво відрізняється від прийнятого в інших сегментах (скажімо валютному) того ж фінансового ринку. Якщо загальний ринковий принцип свідчить «плати і забирай» (pay and carry out), то на фондовому ринку через ряд причин, розгляд яких виходить за межі даної статті, діє принцип «купуй зараз, плати потім» (buy now, pay later). Для подібних розрахунків використовують одну з трьох найпоширеніших у світі моделей. Головний елемент моделі 1 – передача інструкцій як щодо переказу цінних паперів (ЦП), так і грошей на основі інформації про кожну операцію (trade-by-trade gross basis) і кінцевий переказ ЦП, що здійснюється одночасно з переказом грошей. Модель 2 передбачає передачу інструкцій про переказ ЦП за кожною операцією, але самі перекази ЦП від продавця до покупця здійснюються лише в кінці циклу, коли відбувається і переказ грошей на умовах «нетто». Модель 3 полягає в тому, що інструкції про переказ ЦП і грошей передають на основі інформації «нетто» (тобто з обліком можливих контругод, які скорочують розмір переказів), а кінцеві перекази здійснюються наприкінці циклу. Із урахуванням передбачених вказаними моделями стандартних вимог процес клірингу та розрахунків за операціями з ЦП виглядає наступним чином. Досягнення угоди про купівлю-продаж, яку можна здійснювати на біржах або в електронних позабіржових системах торгівлі. Порівняння інформації про ціну, обсяг угоди, терміни тощо, яку отримують окремо від покупця і продавця (trade matching or comparison). Якщо сторони угоди діють від імені та за дорученням своїх клієнтів, то заздалегідь необхідно отримати від них підтвердження щодо деталей угоди (trade confirmation). Після отримання підтвердження і позитивних результатів порівняння інформації проводять кліринг (clearance), тобто процес підрахунку взаємних зобов'язань учасників угоди, що супроводжується часто двостороннім або багатостороннім заліком (netting). Після цього учасники угоди відповідно готують інструкції про переказ ЦП і грошей. Переказ грошей здійснюють через уповноважені банки, а цінних паперів – шляхом фізичного переміщення самих ЦП або сертифікатів, або ж за допомогою записів на рахунках клієнтів (охоронців) у центральних депозитаріях цінних паперів (ЦДЦП) (central securities depositories CSDs), які здійснили так звану «дематеріалізацію» (dematerialisation) ЦП. Певна громіздкість використовуваних систем розрахунків призводить до того, що в багатьох європейських країнах, як і в США, досі розрахунки за придбані цінні папери завершуються лише на третій день від моменту укладення угоди (Т+3). Тому протягом кількох останніх років одне з головних завдань центральних депозитаріїв – це прискорення розрахунків із постачанням ЦП, а не платежу (delivery versus payment). Розв'язання цієї проблеми стає дедалі актуальнішим в міру інтернаціоналізації та глобалізації операцій з цінними паперами, адже, за оцінкою експертів, близько 15% транскордонних (cross-border) угод з ЦП не укладають через невиконання своїх зобов'язань однієї зі сторін. Тривалий час європейський ринок влаштовувало те, що внутрішні розрахунки за операціями з цінними паперами забезпечували переважно національні центральні депозитарії, а на міжнародному рівні – Люксембурзький кліринговий банк Cedel International і Бельгійська клірингова компанія Euroclear. Європейський кліринговий дім Clearstream, створений за допомогою об'єднання в 1999 р. Cedel International і розрахунково-клірингової структури фондової біржі у Франкфурті Deutsche Borse Clearing, ініціював процес серйозних структурних змін. Брюссельський Euroclear намагається відповісти на виклик конкурентам встановленням міцних технологічних зв'язків із найбільшими національними центральними депозитаріями цінних паперів (ЦДЦП), першим з яких став французький Sicovam. Однак вони навіть не намагаються створити загальний майданчик. Хоча Euroclear створює новий майданчик CREATION для торгівлі німецькими акціями (плануючи завершити цю роботу до 2002 р.). Масштабність задумів щодо консолідації дещо лякає євроскептиків, аргументи яких зводяться переважно до того, що коли навіть створення одного міжнародного майданчика потребує стільки часу, то можна уявити, скільки його необхідно для реального об'єднання з Люксембурзьким міжнародним депозитарієм, з Франкфуртською біржею та з багатьма іншими організаторами фондової торгівлі в Європі. На це об'єднувачі відповідають дуже просто: «Складність завдання – це слабкий аргумент для того, щоб взагалі нічого не робити». У той же час їхні британські колеги, які обслуговують Лондонську фондову біржу (компанія Crest), роблять ставку на встановлення кореспондентських відносин між незалежними ЦДЦП (за принципом міжбанківських відносин), що створить клієнтам однієї системи можливість вільного доступу до системи будь-якої іншої європейської країни (що належить до цієї системи). Єдиного прийнятного рішення поки що немає. Є лише загальне розуміння того, що Європа не потребує такої кількості фондових бірж і центральних депозитаріїв. На цьому фоні дедалі більше відчутне бажання центральних депозитаріїв деяких країн трансформуватися в міжнародні ЦДЦП, що можна досягти шляхом розширення міжнародних послуг за допомогою взаємних кореспондентських зв'язків, створення міжнародних центрів розрахунків (hubs «маточина», до яких як спиці в колесі сходяться лінії здійснення розрахунків), злиття і здійснення операцій, які були раніше монополізовані міжнародними ЦДЦП (наприклад, запозичення цінних паперів). Очевидно, що подальше міжнародне злиття навряд чи можна продовжити без підтримки процесу ринкової консолідації на місцевому рівні. У Франкфурті перша біржа (валютна) з'явилася в 1585 р., і йому знадобилося ще чотириста років для того, щоб стати фінансовим центром Німеччини, з яким і зараз успішно конкурують біржі Дюссельдорфа, Гамбурга, Мюнхена і Штутгарта. Очевидно консолідація Німецької біржі з іншими структурами на загальноєвропейському рівні не принесе бажаного ефекту, якщо не буде вирішене «внутрінімецьке питання». У цьому напрямку вже почали розвиватися події в деяких інших європейських країнах. Так, у Бельгії місцевий центральний депозитарій BXC-CIK об'єднався з розташованим у Брюсселі міжнародним депозитарієм Euroclear. В Іспанії об'єдналися дві найбільші (серед шести існуючих в країні) платіжні системи. В Італії депозитарій Monte Titoli, занедбавши в кінці минулого року свою розрахункову систему EXPRESS DvP RTGS, нині бере на себе від Банку Італії обов’язки управління розрахунково-кліринговою системою за операціями з урядовими облігаціями. У Великобританії до аналогічного результату приводить поглинання депозитарієм корпоративних цінних паперів (Crest) спеціалізованого центрального депозитарію з урядових боргових зобов'язань – Central Gilts Office (CGO). Разом з цим, процес консолідації не здається ані дешевим, ані взагалі однозначно позитивним навіть його учасникам. Керівник Лондонського депозитарію Crest, добре відомий і шановний у ділових колах Я. Савіль (Ian Saville), зазначає, що ринок все ж забезпечує кращі і довготривалі результати, аніж політика дирижизму, так, до того ж іще й дешевше. Крім цього, на його думку, гарантом хорошої ціни послуг розрахунково-клірингових систем є не їх консолідація, а конкуренція. Обговорення проектів злиття відволікає ЦДЦП від розв'язання таких актуальних питань, як зменшення термінів розрахунку, здешевлення міжнародних операцій, поліпшення довірчих послуг (отримання дивідендів, голосування за дорученням тощо). Наголошуючи, що він не є «теологічним опонентом» ідеї консолідації, Я. Савіль все ж звертає увагу на те, що нескінченне злиття може перетворитися в «заплановане згортання своєї діяльності» європейської розрахунково-клірингової інфраструктури. Щодо нескінченного злиття, то про його небезпеку говорити поки що рано, оскільки насправді процес лише починається, і як зміниться тенденція в майбутньому – поки нікому не відомо. Більше переживань викликає, звичайно, перспектива злиття в майбутньому Crest і Clearstream, зумовлена об'єднанням Лондонської і Франкфуртської фондових бірж, які обслуговують ці системи. Передбачають, що основа їх спільного функціонування – це концепція ЦКА: клієнти Crest будуть здійснювати розрахунки за всіма торговими операціями на об'єднаній біржі через ЦКА, розташованому в Лондоні, а клієнти Clearstrem відповідно через інший ЦКА у Франкфурті. Нині обидві платіжні системи зайняті створенням згаданих центральних контрагентів: Crest здійснює відповідний проект спільно із Лондонською кліринговою палатою, а Clearstream співпрацює з Eurex– спільним швейцарсько-німецьким підприємством. У швейцарському напрямку зорієнтований і Лондонський ЦКА: Crest (правда, спільно з тими ж Euroclear і Лондонською кліринговою палатою) активно співпрацює з швейцарською кліринговою системою SIS SegaINTERSETTLE щодо створення центрального контрагента для Virt-X, спільного торгового майданчика, створеного Швейцарською фондовою біржею і компанією Tradepoint. Враховуючи це, можна передбачити, що справжня причиною для неспокою не саме злиття, а місце і роль сучасних розрахунково-клірингових систем у новій структурі. Лондонський ЦКА його творці розглядають як універсальну модель, що здійснює платежі в режимі реального часу (real-time gross settlement RTGS). Crest керівництво вбачає придатнішим для надання кредитів із трансатлантичних операцій і управління заставами. Взагалі Я. Савіль сумнівається в популярності серед майбутніх клієнтів системи послуг Clearstream Banking, бо клієнти будуть мати змогу вибрати банк для отримання кредитів, управління потоками грошей, запозичення цінних паперів і швидше віддадуть перевагу якомусь відомому інвестиційному банку, розташованому в Лондоні. Додаткові труднощі можуть виникнути через те, що Великобританія поки утримується від приєднання до Європейського валютного союзу, а отже, новій структурі доведеться все-таки забезпечувати ведення рахунків не лише в євро, а й у фунтах стерлінгів (у чому знову-таки бачать свою перевагу британські партнери). До початку останніх структурних змін у Західній Європі було близько тридцяти національних і міжнародних ЦДЦП. Робота із кожним з них потребувала від користувачів встановити окрему лінію інформаційно-технологічного зв'язку (IT links). Кліринг і розрахунки за операціями з цінними паперами займають близько 90% від вартості такої операції, якщо її учасники знаходяться на різних сторонах «прозорих» кордонів усередині Європи. І, звичайно, на зменшенні подібних витрат зосереджена значна увага. Значне зменшення інвестиційних та операційних витрат проголошене як одне з головних завдань подальшої консолідації. Про це зазначили у своїй заяві про основні принципи (Statement of Key Principles) у створеному в 1998 р. Європейському фондовому форумі (European Security Forum) представники 24 провідних світових інвестиційних установ. Реальність такого завдання підтверджують і практики. Так, керівник Clearstream International Андре Лузі (Andre Lussi) відверто заявляє: «Ми впевнені в тому, що подальша консолідація усередині індустрії здійснення розрахунків веде до значно більшої економії коштів». Зменшення витрат – це вагомий аргумент у виборі європейської моделі розрахунково-клірингової системи фондового ринку. За розрахунками експертів Price Waterhouse (зробленими ще в 1994 р.), витрати на здійснення платежів з торгової операції із німецькими акціями через субкастодіальний банк і національні ЦДЦП у 50 разів більші, аніж з аналогічної внутрінаціональної операції, і в 8 разів більші, ніж при розрахунках через Euroclear. Комплексний аналіз сукупності всіх послуг показує, що вартість розрахунків через європейські національні ЦДЦП коштує не дорожче, ніж через американську розрахунково-депозитарну систему Depository Trust & Clearing Company – DTCC (яка виконує функції, які можна порівняти з тим, що в Європі роблять міжнародні центральні депозитарії – МЦДЦП), а послуги міжнародних депозитаріїв загалом набагато дорожчі. Це визнав один із керівників Euroclear, заявивши: «Це правда, що міжнародні ЦДЦП значно дорожчі та акумулюють більше прибутків… Але однією з головних причин дорогих міжнародних ЦДЦП те, що вони вимушені оплачувати вартість користування мережею центральних депозитаріїв або субкастодіальных банків, які створюють їм доступ до ЦДЦП». Тому витрати на оплату послуг двох міжнародних депозитаріїв більш ніж у два рази перевищують оплату послуг 15 європейських ЦДЦП. Таке співвідношення зовсім не дивне, якщо врахувати, що операційні витрати за оцінками експертів на одну трансакцію тут у сім разів перевищують витрати у їх американського конкурента та у дев'ять разів аналогічний показник для європейських ЦДЦП. Значно більшою може бути ця різниця у випадку створення єдиного Європейського центрального депозитарію, про необхідність якого дедалі голосніше заявляє Європейський фондовий форум. Але найважливішою є проблема створення єдиного загальноєвропейського центрального контрагента (а single European CCP). Справа в тому, що фрагментована західноєвропейська розрахунково-клірингова система дуже перенапружена. Тому необхідно терміново зменшити зайві фінансові потоки та спробувати уникнути системної кризи. Багато регулятивних організацій створюють зараз спеціальні робочі групи для вивчення цих проблем. Європейські уряди виступають за створення панєвропейського ринку капіталів, встановивши в плані розвитку фінансових послуг в ЄС (EU's Financial Services Action Plan) термін (2005 р.) для усунення всіх регуляторних бар'єрів на шляху до цієї мети. Найкоротший шлях до цього – в створенні єдиного загальноєвропейського ЦКА. Справа в тому, що реальною перевагою для клієнтів може бути лише зменшення витрат на кліринг, а цього можна досягти лише у разі використання ЦКА, який буде функціонувати як посередник і «кліринговий будинок» між покупцем і продавцем. За такого підходу об'єднання торгових майданчиків буде додатковим елементом реформи, що дає змогу завершити дублювання інвестиційних операцій, а також операційних і адміністративних витрат. Ще 6 грудня 2000 р. Європейський фондовий форум опублікував проект створення такої організації. Проект закликав до негайних кроків щодо створення єдиного загальноєвропейського ЦКА, який надаватиме клірингово-розрахункові послуги на європейському ринку капіталу, передбачаючи, що за основу будуть взяті такі принципи: ринок «оптових» операцій із капіталом концентрує всі розрахунки, включаючи кліринг і заліки (netting) в одній установі, що має забезпечити значну економію адміністративних витрат; користувачі будуть мати більшість у правах власності та управлінні такою структурою; тарифи на послуги такої структури відображатимуть собівартість послуг. Проект передбачає пріоритетність створення такого ЦКА для обслуговування ринку корпоративних акцій, але надалі він має охопити своїми послугами операції з усіма цінними паперами та їх похідними. В 1975 р. Комісія США з цінних паперів провела відповідні дослідження, які підтвердили, що консолідація семи клірингових палат, які тоді були, в одну єдину дає змогу розраховувати на економію більш ніж 60% витрат. За експертними оцінками, для Європи така економія може становити близько 1 млрд. євро в рік. Скорочення витрат і обсягів розрахункових операцій (за рахунок уникнення їх дублювання) – це не єдині переваги, яких очікують від створення єдиного ЦКА. Багато мільйонів можна зекономити за рахунок зменшення капітального ризику внаслідок так званого «портфельного ефекту». Справа в тому, що клірингові палати стягують маржу і беруть заставу від учасників розрахунків для того, щоб покрити ризик невиконання ними своїх зобов'язань із платежу (дефолта default). Тому фрагментована розрахунково-клірингова структура приводить і до фраґментації заставних пакетів (у кожному фінансовому інструменту і кожній країні), а їх концентрація в одного центрального контрагента значно підвищить ефективність їх використання. Успішний розвиток загальноєвропейського ЦКА потребує забезпечення приходу операцій з фондових бірж, а отже, взаєморозуміння і співпраці з останніми. Крім цього, нині не має загальноєвропейського регуляторного режиму для клірингових палат (на відміну, наприклад, від банків або інвестиційних компаній), і навряд чи без нього зможе існувати єдиний ЦКА. Звичайно, операційні компанії торгових майданчиків є власниками (або співвласниками) розрахунково-клірингових структур, що створює для них можливість отримання додаткового прибутку за допомогою штучного завищення цін на їх послуги (оскільки вони займають на ринку монопольне становище). Європейський фондовий форум виступає за те, щоб єдиний ЦКА був власністю його користувачів. Критики ж такого підходу аргументують свою точку зору тим, що подібні структури часто неконкурентоспроможні і втрачають стимул для інновацій. Така організація буде монополією, що зумовлюватиме постійні нарікання ринкового середовища, і ЕФФ залишиться лише сподіватися на те, що потенційні переваги змусять учасників ринку змиритися з таким становищем. Такої думки, зокрема, дотримуються П. Кент (Pen Kent) і Д. Фокс (Darren Fox) з Європейського фондового форуму. Хоч очевидно, що монополізація означає не лише можливість цінових або інших зловживань, а й недопустиму концентрацію ризику в одному місці. Тому дане питання навряд чи можна вважати закритим. Ідея ЦКА була вдало випробувана в США, де ще з 1976 р. для місцевого центрального депозитарію депозитарно-трастової компанії (Depository Trust Company-DTC) функції ЦКА виконувала Національна корпорація клірингу цінних паперів (National Securities Clearing Corporation-NSCC). Ця корпорація створена свого часу шляхом об'єднання трьох реґіональних ЦКА і нині є найбільшою в світі з обслуговування корпоративних акцій. Опосередковано вона займає вагомі позиції і в сфері обслуговування операцій з іншими цінними паперами, бо є власником великих пакетів акцій інших ЦКА: 24% – в Урядовій корпорації клірингу цінних паперів (Government Securities Clearing Corporation), що обслуговує ринок урядових облігацій; 14% – у Корпорації клірингу цінних паперів ринків (Emerging Markets Clearing Corporation), що розвиваються, створеній для операцій з «облігаціями Бреді» (Brady bonds), а також 10% – у Корпорації клірингу іпотечних цінних паперів (MBS Clearing Corporation). У 1999 р. Корпорація об'єдналася з Депозитарно-трастовою компанією (у Депозитарно-трастову і клірингову корпорацію – Depository Trust & Clearing Corporation) і вже в листопаді почала виявляти інтерес до європейського ринку, створивши разом з Euroclear і Лондонською кліринговою палатою Європейську корпорацію клірингу цінних паперів (European Securities Clearing Corporation ESCC), що надає послуги ЦКА на ринку європейських урядових паперів. Тому є всі підстави вважати, що американці, які обслуговують клієнтів, котрі здійснюють операції по всьому світу, не зупиняться на цьому, а спробують глобалізувати функції ЦКА, наприклад, створивши клірингову палату для інших ЦКА, або повторити операцію зі створення спільного підприємства з іншими ЦКА, але вже на всесвітньому рівні. Таким чином, резюмуючи короткий огляд новітніх тенденцій на фондовому ринку Європи, можна визначити найважливіші з них: сек’юретизація (securitisation) фінансових операцій з акцентом на розвиток корпоративних фінансових інструментів (передусім, акцій і їх похідних); активізація участі європейських фінансових інститутів у глобальних операціях (значною мірою під впливом американських конкурентів); інтеграція фондового ринку країн Європи (не лише в межах ЄС) і, як результат, міждержавна консолідація інститутів інфраструктури фондового ринку; комерціоналізація принципів діяльності організаторів фондової торгівлі; сегментація європейського фондового ринку, що посилюється за рахунок появи великої кількості нових національних ринків, які, прагнучи інтегрувати в загальноєвропейський економічний простір, на даному етапі змушені вирішувати проблеми свого становлення, чому й ризикують значно відстати (кількісно і якісно) від групи країн-лідерів. Без усякого сумніву, європейський фондовий ринок переживає своїй «зоряний час», а результати трансформацій, що виникають, можуть на багато років вперед визначити його майбутнє. Схема 1. Система європейських фондових бірж. Джерело: Financial Times, 26.01.01., Europe reinvented. Separate section., pp.8–9. Лондон і Франкфурт на фінансовому ринку Європи (млрд. євро) Лондон Франкфурт Ринкова вартість акцій місцевих компаній, що котируються 2.300,0 1.000,0 Ринкова вартість акцій міжнародних компаній, що котируються 4.400,0 31,0 Ринкова вартість молодих компаній, що зростають 7,0 38,0 Вартість акцій, що знаходяться в управлінні інституційних інвесторів 1.600,0 307,0 Розмір ринку національних урядових облігацій 443,0 732,0 Розмір ринку міжнародних облігацій 3,200,0 317,0 Розмір ринку щоденних валютних оборотів 637,0 94,0 Розмір міжнародного банківського кредитування 1.800,0 708,0 Номінальний розмір щоденного обороту деривативів 339,0 174,0 Кількість контрактів з деривативами, що укладаються кожен день 520.213 1.500.000 Активи банківського сектору (в процентах до ВНП) 128% 145% Кількість представлених іноземних банків 555 280 Чисельність персоналу, зайнятого в фінансовому секторі 1000.000 175.000 Джерело: Institutional Investor, May 1999, p. 37. Л. Бальцерович, Президент Національного банку Польщі ІНТЕРВ’Ю – Трансформаційні процеси в останні роки відбуваються у багатьох країнах. А які, на Вашу думку, характерні особливості трансформації економіки постсоціалістичних країн Східної і Центральної Європи? Як мені здається, є кілька груп відмінностей трансформації економік наших країн від того, що ми можемо спостерігати в інших частинах світу. По-перше, це великі масштаби змін. У країнах Латинської Америки, наприклад, навіть у період авторитарних режимів існувало все-таки набагато менше обмежень у сфері економічного життя, зберігалася приватна власність і на землю, і на засоби виробництва. Тому лібералізація переважно сприяла просто модернізації економічної системи. У Китаї ж до реформ в економіці переважали сільське господарство і пов'язані з ним галузі, природно зорієнтовані на дрібнотоварне виробництво та мінові відносини. У такому середовищі набагато легше відновлювати ринок: фактично ринкові відносини відтворюються самі по собі після скасування заборон, й організаторське втручання держави мінімізується. По-друге, у наших країнах не просто спостерігалося втручання держави в економічну діяльність (що можна було простежити в окремі періоди і в таких країнах, як Франція і Великобританія), а спроба державного механізму замінити собою ринкові інститути. При цьому держава не обтяжувала себе виконанням навіть своїх власних законів. Тому нам доводилося за допомогою масової приватизації різко обмежувати шкідливий вплив з боку держави й одночасно створювати такі установи, як центральний банк, фондові біржі і т. ін. До того ж привчати державні органи до суворого дотримання законів. По-третє, наш випадок потрібно розглядати як складову ширшої тенденції, характерної для ХХ ст. Я маю на увазі розвиток етатизму у всіх сферах людського життя. Комунізм – крайня форма цього процесу. І тому найважча. Як показує досвід, і в промислово розвинених, і в країнах, що розвиваються, найбільшого успіху в економічному розвитку досягли саме ті країни, в яких рішуче пішли на обмеження державного втручання. Протилежних прикладів просто нема. (Принаймні мені вони не відомі). По-четверте, як свідчить досвід трансформації в пост-соціалістичних європейських країнах, успіху вдалося досягти там, де держава зосередила свої зусилля на вирішенні справді головних завдань. А там, де реформи державного апарату зупинилися на півдорозі, не вдалося досягнути й економічного ефекту. Звідси і висновок про те, що у країнах, в яких не розвивається демократія, не відбуваються й економічні реформи. П'ятою характерною рисою, що викликала сумнів навіть у скептиків і противників реформ, стала відсутність широкомасштабних соціальних протестів якраз у тих країнах, які почали рішучі радикальні реформи і швидко змінили саму суть суспільних відносин. Суспільство розуміло, що загострення проблем пов'язане саме з короткотривалістю реформ і що це не буде затягуватися на роки. Протести, зокрема виступи професійних спілок або прихильників партій лівої орієнтації, звичайно, були, але загалом у всіх країнах вони не перевищили аналогічних виступів у благополучній за нашими мірками Франції. Такі протести цілком природні, і в більшості випадків вони спрямовані аж ніяк не проти реформ. Наприклад, шахтарі протестують проти закриття шахт, а не проти формування ринкових відносин. У цьому плані вони поводяться однаково і в Польщі, і у Великобританії. І на це треба, звичайно, зважати. Але потрібно замислитися і про готовність суспільства терпіти загострення соціально-економічних проблем при рішучих реформах, як і про небажання йти на подібні жертви, якщо реформи затягуються. – А чи можемо ми говорити про певні уроки, які можна засвоїти з досвіду країн, що пішли вперед у здійсненні економічних реформ? 1. Відтермінування приватизації сповільнює структурні реформи в економіці країни. Сповільнення темпів приватизації насправді призводить до того, що господарсько-фінансова ситуація погіршується. Внаслідок цього ми маємо дефіцит державного бюджету, що збільшується, необхідність фінансування його за рахунок грошової емісії, галопуючу інфляцію. Таким чином, ще раз можу повторити, що швидка приватизація – запорука успішності реформ. У зв'язку з цим хотілося б звернути увагу ще на одну обставину. Іноді в політичних колах висувають фальшиву дилему: «Здійснити приватизацію швидко, але погано чи повільно, але добре?». Насправді якість приватизації аж ніяк не визначається термінами її підготовки: якщо цими процесами займаються справжні фахівці, то приватизація здійснюється швидко та добре. І навпаки. 2. Дуже важливим моментом є реформа права. Йдеться про те, що не досить змінити закони (хоч це також дуже важливо), але потрібно обов'язково реформувати і всю правову систему: суди, органи прокуратури і т. ін. При цьому особливу увагу необхідно приділяти забезпеченню дотримання права власності. Без цього економічні реформи будуть постійно пробуксовувати. 3. Особливого значення у ході економічних реформ набуває стан фінансової системи. Потрібно чітко засвоїти, що між здоров'ям фінансової системи і станом економіки загалом існує нерозривний зв'язок. Це дещо відрізняється від того, до чого звикли у нас в часи соціалістичної економіки. І ще один специфічний момент: у країнах Східної та Центральної Європи важливішу роль у фінансовій системі відіграє банківський сектор, тоді як на Заході – фондовий ринок. Недооцінка і недорозвиненість фондового ринку та його інструментів можуть стати серйозним гальмом на шляху здійснення економічних реформ. 4. У розвитку банківських систем особлива роль належить приватним банкам, тому що я не знаю жодного прикладу довготермінового успіху державного банку. Єдино можлива реформа, яку можна провести в банках, належить державі – це їх приватизація. (Характерно, що державні банки переважають у країнах «третього світу», а найбільша їх кількість – в Африці, тобто там, де банківська система найслабша.) Таким чином, приватизація банків – ключ до реформ у банківському секторі, а з огляду на превалювання банків над інститутами фондового ринку – й у фінансовій системі. А, враховуючи особливу роль фінансової системи в перехідній економіці, доходимо висновку, що приватизація державних банків – ключ до реформ загалом. Однак потрібно враховувати і те, що аж ніяк не всі приватні банки «приречені» на успіх. Передусім закономірно, що не можуть бути успішними в довготерміновій перспективі банки, які створюють промислові конгломерати для обслуговування власних потреб, тому що це суперечить природі банківських функцій як самостійному виду бізнесу. В умовах відсутності капіталу і, найголовніше, практичного досвіду не досягають справжнього успіху і банки, які не залучають іноземних інвесторів. Про це переконливо свідчать успіхи банків з іноземним капіталом в Угорщині, Польщі, країнах Балтії. 5. Обмеження значних бюджетних витрат (характерних для соціалістичної економіки) створює більше невдач, ніж недосконала приватизація. Потрібно розуміти, що економічні реформи, лібералізація економічного життя об'єктивно ведуть до розпаду старої фіскальної системи. Однак завданням її відновлення не має стати повернення до такого ж високого рівня перерозподілу національного прибутку через державний бюджет. (Саме ця помилка, на мою думку, стала основною причиною кризи в економіці країн Південно-Східної Азії.) Досвід реформування показує, що все-таки легше обмежувати витрати бюджету, ніж збільшувати надходження від оподаткування. Йдеться не лише про технічно-організаційні труднощі, а передусім про політичні й економічні наслідки. 6. Не існує протиріччя між боротьбою з інфляцією і забезпеченням високого економічного зростання у довготерміновому плані. Це теж один із міфів, приклад фальшивої дилеми. Насправді низька інфляція сприяє прийняттю рішень, що забезпечують зростання промислового виробництва в країні. Інша справа, що в дореформений період майже всі країни Східної і Центральної Європи мали дуже високий рівень прихованої інфляції. Мабуть, тільки в Чехословаччині її рівень був малий, а в Угорщині – терпимо помірний. Таким чином, як і в інших випадках, вже згаданих мною, у процесі реформ доводилося не лише створювати нове, а й розплачуватися за гріхи старої системи, що значно ускладнювало роботу реформаторів. Олександр Шаров( КРИНИЧНА ЕКОНОМІКА На початку вересня цього року в польському курортному містечку Криниця-Гурська вже в одинадцятий раз відбувся Економічний форум, що збирає політиків, бізнесменів та аналітиків із країн Центральної і Східної Європи. Курортні містечка, як відомо, відіграють особливу роль у міжнародних економічних відносинах: курортними є й американський Бретон-Вудс, в якому прийняли рішення про створення Міжнародного Валютного фонду, і швейцарський Давос, де щорічно відбуваються зустрічі «сильних світу цього»… Як «східний Давос» задуманий і Криничний чи Кринице-Гурський форум. Цього разу на ньому були присутніми представники 19 країн. Переважали, звичайно, господарі форуму, серед яких, окрім вищого керівництва країни, були такі відомі особи, як Лешек Бальцерович, Марек Белька, Зігмунд Бердиховські, Броніслав Геремек, Юзеф Олексі, Ханна Гронкевич-Вальтц. Дуже шанобливо на рівні президентів, крім Польщі, були представлені Литва, Словаччина і Молдова. (Остання – як новачок цього року). Усіх дещо вразила європейськими перспективами і мисленням своїх офіційних представників Болгарія. Поки не з'ясувалося, що більшість з них прожили не один рік на Заході, де, наприклад, молодий віце-прем'єр і міністр економіки Н. Васильєв зумів зробити кар'єру в інвестиційних банках Лондонського Сіті. Традиційно активними є представники Росії. І хоча рівень їх представництва за останні роки помітно знизився, – не йдеться вже ні про міністрів, ні губернаторів, та й з відомих імен можна згадати, мабуть, лише депутата Держдуми С. Ковальова, – «натиск у голосі» не меншає. Українська сторона, яка обіцяла в минулому році вустами прем'єра В. Ющенка значно активізувати свою участь, слова, в принципі, дотримала. Побував на форумі не лише В. Ющенко (як «Людина 1999 року», і вручив президенту А. Квасневському відзнаку «Людини 2000 року» – звання, що присуджується політикам і бізнесменам країн Центральної і Східної Європи за результатами опитування всіх учасників форуму), а й нинішній прем'єр А. Кінах. Членів офіційної делегації, що супроводжувала його, активно підтримали представники фінансово-банківських кіл. Загалом Україну представили відповідним чином і вона була повноправним учасником дискусії. (Настільки, що один із представників російської делегації зі здивуванням у голосі поцікавився у нашого прем'єра, чому, обговорюючи проблеми інтеграції України в європейські структури, ніхто жодного разу навіть не згадав… Росію. Нагадувати про те, що «в домі вішальника про шнурок не згадують», йому, однак, не стали, і все обійшлося цілком по-європейськи, цивілізовано). Дуже доброчинно на наш імідж вплинули виступи Б. Гаврилишина, якому подякували за те, що він уже добрих десять років невтомно наставляє на шлях істинний наших вищих чиновників. (Я особисто більше хотів поспівчувати йому в цьому і подивуватися його довготерпінню). На довершення ми здивували всіх нашим поетом (Д. Павличком), який економічно мислить (з його слів, вимушено), та міністром економіки, який поетично говорить. Але мета даної статті – це зовсім не звіт про діяльність нашої делегації і навіть не огляд подій Форуму. Набагато важливіший, власне, предмет обговорення. Як видно із назви, говорили переважно про економіку. Але чомусь виникало відчуття (що виразно прочитувалося на обличчях і в словах деяких наших офіційних економістів), що кажуть зовсім не про те, що звикли називати «економікою» у нас. Чомусь не сталося очікуваного пожвавлення в залі після повідомлення про наш рекордний урожай, про приплив іноземних інвестицій, що продовжується надалі, незважаючи ні на що, про значне зростання виробництва… Навіть новина про те, що найстабільнішою валютою, якщо не всього світу, то, напевно, всієї Центральної і Східної Європи, є українська гривня, не вразила учасників Форуму. Вони думали лише про якусь «нову економіку». Сучасна економіка, яка ще не переважає в абсолютних розмірах, але вже задає тон, –- це економіка, основою якої не є ні фізична праця, ні засоби виробництва, ні сировинні запаси. Знання – от її ключове слово. «Економіка базується на знаннях» – так визначив предмет обговорення польський міністр економіки Я. Стайнхоф, так називалася й одна з монографій, що пропонували всім учасникам Форуму (але, схоже, вона, крім представників Тернопільської академії народного господарства, нікого більше не зацікавила). Термін «нова економіка» вже давно не новий для зарубіжних політиків, економістів, журналістів. Численні дослідження у цій сфері здійснені під егідою ОЕСР, а також Світового банку, ЮНЕСКО і Міжнародної організації інтелектуальної власності. Можна пригадати й те, що ще А. Маршалл стверджував, що знання – це наймогутніший двигун виробництва. Часто поняття цього терміна зводять до розвитку на основі нових інформаційно-комунікаційних технологій, які поки що лідирують у «новій економіці». Але в ширшому значенні – це економіка, що грунтується на знаннях (ЕЗЗ) і в інших галузях науки. Йдеться не лише про успіхи генетики та біотехнології, що даються взнаки, а й про застосування технологічної політики і соціальних знань у господарській і супутніх їй сферах: підготовці кадрів та інституційній інфраструктурі. Тому найприйнятнішим є визначення економіки, що базується на знанні, подане спільно ОЕСР і Світовим банком, як економіки, в якій підприємства, організації, окремі особи та суспільство загалом дуже ефективно створюють, освоюють, передають і використовують знання, сприяючи швидкому розвитку економіки і суспільства. Здавалося б, нічого нового в такому підході немає. Такий сучасний авторитет, як Лестер Туров, також наголошує на тому, що й попередні промислові революції базувалися на не менш епохальних відкриттях, єдине, що нинішня технологічна база «нової економіки» підштовхує всіх до глобалізації економіки (в тому числі постачання, виробництва і збуту продукції), втрати урядами частини суверенних прав і посилення ролі на світовій арені великих транснаціональних корпорацій. Глобалізація та «електронна економіка» («е-економіка») нині – це лише видимий результат й один із видів цього нового типу економіки. Хоча очевидно, що масове поширення інформаційно-комунікаційних технологій істотно підвищує ефективність господарської діяльності. Звичайно, перспективи «нової економіки» аж ніяк не безхмарні. Падіння біржових котирувань високотехнологічних корпорацій у всьому світі чітко відобразило «перегрів» у цій сфері. Пішли в минуле безвідповідально-оптимістичні прогнози на майбутнє. «Нова економіка» з чуда перетворилась у життєві будні планети зі своїми принципами, правилами і закономірностями. Так, в умовах «нової економіки», як наголосив прем'єр Бузек, не можна бути успішним у всіх галузях. Треба зосередитися лише на тому, що вдається робити найліпше за всіх. Ця думка сягає корінням принципу порівняльних витрат, розробленого Д. Рікардо. Але здається, потрібно повторити її й для тих, хто вивчав подібні концепції лише в курсі «Критика буржуазних економічних теорій» і досі намагається визначити пріоритетні галузі національної економіки за принципом «Оголосіть увесь список, будь ласка». Зрозуміло, що велика відкритість економіки щодо світової торгівлі й іноземних інвестицій, а також зручне розташування країни (бажано, не на периферії міжнародних комунікацій) – це чинники, що сприяють розвитку ЕЗЗ. Класичний приклад, що підтверджує, наскільки ефективною є відкритість та активна участь у глобалізаційних процесах, – порівняння результатів, досягнутих такими країнами, як Південна Корея і Гана. Приблизно сорок років тому вони мали однакові стартові умови, а нині корейці, котрі віддали перевагу принципам «нової економіки», виробляють ВНП на душу населення у 30 разів більше, ніж ті, які залишилися прихильниками економіки, що базується на сировинних ресурсах і захисті національного виробника. Дедалі очевиднішим є те, що глобалізація зовсім не процес загального зрівнювання і перетворення світу в одне велике «всесвітнє село». Подібні бачення, якщо вони не політичне лукавство, властиві лише екзальтованим панночкам та аналітикам, які вважають, що світ виник напередодні їх народження. Однак «ніщо не нове під місяцем». Історія знає дуже багато серйозних спроб глобалізації, створення єдиної цивілізації, – Paix Romana, імперія Чингіз-хана, світовий комунізм, – щоб зрозуміти, що дане Богом різноманіття людського життя (культурного, політичного, економічного) ніколи не зможе бути зведене до сірої одноманітності ні мерехтливої рекламними вогнями Paix Americana, ні задушливого світу Гулагу. Людям властиво не лише об'єднуватись із собі подібними, а й намагатися зберегти свою індивідуальність. Будь-яка тенденція об'єднання згодом переходить у тенденцію розподілу, а будь-які прагнення до відокремлення й автаркії неминуче будуть нівельовані бажанням відчути себе частиною єдиного цілого Людства. Тому в умовах глобалізації дедалі чіткіше простежується розвиток процесу регіоналізації. Європейський Союз, НАФТА, СНД, АСЕАН, ГУУАМ… Різні політичні й економічні об'єднання – це ніби кристали, що утворюються в соляному розчині: вони швидко ростуть, здавалося б здатні досягти величезних розмірів, але раптово відколюються, досягнувши критичного розміру. Спостерігаючи нині процес глобалізації, ми можемо чітко визначити, наприклад, Європу, яка об'єднується, але не має наміру втрачати свою ідентичність, а всередині – дедалі інтегрованіші країни Бенілюксу. (Зовні, наприклад, Вишеградська група.) На фоні якщо не ліквідації, то повного ігнорування кордонів, введення єдиної валюти й уніфікації законів – не лише не затухаючий сепаратизм в Країні Банків, а й посилення тенденції до самовизначення в Британському Уельсі або на півночі Італії. Кількість незалежних держав продовжує зростати, незважаючи на мрії футурологів про єдиний світовий уряд. Єдність у різноманітті – ось реальний лозунг глобалізації. Як зазначив президент А. Квасневський, альтернативою об'єднаної Європи могло б бути не збереження status quo, а створення чогось принципово іншого, для чого не існує ні причин, ні необхідного інтелектуального потенціалу. Тому процес європейської інтеграції здається безповоротним. Принаймні, на найближчі десятиріччя. Говорити ж серйозно про безальтернативність європейської інтеграції та глобалізації загалом навряд чи варто. Адже ми бачили, що значно радикальніші та всеохоплюючі процеси, як, наприклад, «перемога соціалізму в світовому масштабі», «втрачають шлях і зазнають поразки власне поблизу мети». Доволі агресивні виступи антиглобалістів уже нині роблять цілком реальним розвиток зворотних тенденцій. Саме тому, як сказав польський прем’єр Е. Бузек, не можна допустити, щоб глобалізація перетворилась у «гру з нульовим результатом», тобто у такий вид взаємовідносин, при якому виграш одних відбувається лише за рахунок еквівалентного програшу інших (як, наприклад, у преферансі). Виступи антиглобалістів виникають саме на грунті незадоволення не стільки глобалізацією, скільки її результатами для цілком конкретних груп населення або корпорацій. Адже перший масовий виступ У Сіетлі був спровокований аж ніяк не діями Всесвітньої торговельної організації (про повсякденну діяльність якої переважна більшість тих, хто протестували, без сумніву, не мають найменшого поняття), а простим фактом підвищення конкуренції на ринку праці в США внаслідок спрощення доступу на нього громадян Мексики, що відбувся після створення спільного інтеграційного об'єднання НАФТА. Говорити про це прямо, очевидно, просто не вигідно: по-перше, різко знизиться кількість прихильників, по-друге, виникає ризик почути у відповідь вагомі аргументи «за» не лише від влади, а й від тих співгромадян, які отримують додаткові переваги від конкуренції, що посилилася на ринку праці, і від інших явищ, зумовлених інтеграцією. Суперечливість руху антиглобалістів виявляється навіть у тому, що без глобалізаційних досягнень того ж Інтернету, прозорості кордонів, трансконтинентального транспорту, єдності платіжних систем був би взагалі неможливим їх рух. Про неоднозначність і суперечливість процесів, що спостерігаються, говорив і професор Б. Гаврилишин. Він, зокрема, спробував визначити своєрідні правила поведінки, що забезпечують розвиток «нової економіки» та глобалізації, а саме: а) амальгамацію (тобто об'єднання та укрупнення корпорацій); б) дерегуляцію; в) конкуренцію, г) лібералізацію економіки; д) приватизацію. Критичний погляд метра виявив побічні негативні явища, що спричиняються дотриманням кожного з цих правил. Можна сказати, що збереження процесів глобалізації можливе лише тільки за умови забезпечення раціонального розподілу її переваг між усіма залученими сторонами. Тобто йдеться про так звану «регульовану глобалізацію». Хоч не зрозуміло, хто повинен забезпечити це регулювання. Національні уряди не можуть цього зробити за визначенням, Об'єднані Нації – через надзвичайно широкий розподіл інтересів і складність досягнення консенсусу, невеликі групи провідних країн або міжнародні наднаціональні організації – через неприйняття ідеї поділу людства на «господарів життя» і «братів менших». Маємо, якщо пригадати раннього Жванецького, зачароване коло, розімкнене у вигляді прямої, на різних кінцях якої ми і знаходимося. Істотним результатом глобалізації є дедалі виразніше перенесення центру прийняття рішень, що впливають на ситуацію у всьому світі, з кабінетів політиків в офіси менеджерів. Значно частіше не політичні, а суто економічні аргументи є вирішальними. А це означає, що менше враховують соціальні результати рішень, що приймаються без відповідних демократичних процедур. Таким чином, глобалізація створила для кожного з нас свої пастки – фінансові, екологічні, юридичні. У них потрапляють ті, хто загавився і недооцінив їх небезпеки, інколи не лише окремі країни, а й цілі континенти. Тому відомий польський економіст-міжнародник Д. Росаті звернув увагу на те, що в рамках «нової економіки» набагато важливіше зосередити зусилля щодо контролю за рухом капіталу не стільки з метою обмеження його відпливу, скільки регулювання його припливу. Йдеться про ті країни, нерозвинена ринкова інфраструктура яких загрожує фінансовими кризами, що швидко поширюються на багато інших, інколи географічно віддалених держав, пов’язаних однак каналами міжнародного руху капіталу. Як і за будь-якої промислової революції, одним із результатів нинішньої революції буде посилення нерівності між країнами з різним рівнем економічного розвитку. Тому на порядок денний виноситься питання про те, що потрібно зробити, щоб бути серед тих, хто найбільше виграв. Схильність або, навпаки, нездатність до генерування чи освоєння інновацій і нових технологій значною мірою залежить від уже нагромаджених знань, а також від рівня, темпів і загальності освітнього розвитку суспільства. Велику роль при цьому відіграє розвиток відповідної інфраструктури, політики держави і місцевих органів влади, національних та іноземних інвесторів. Очевидно, що економічний успіх будь-якої країни буде залежати від її готовності та спроможності до забезпечення довготермінових соціальних інвестицій у підвищення кваліфікації, в освіту, науку і відповідну інфраструктуру. Але замість звичних для нашого вуха «наука та освіта» правильніше говорити про систему отримання і поширення знань. Адже отримання знань стає менш відокремленим видом діяльності, зосередженим лише в спеціальних установах. Розуміння цього, очевидно, потребує не просто збільшення освітніх і наукових статей витрат бюджетів держави і великих корпорацій, а й радикальної зміни всієї бюджетної структури. І це вже не має розглядатися як соціальні витрати. Це цілком прагматичне вкладення капіталу. Адже виробництво кожного біта інформації легко вимірюється в грошовому вираженні, і постачання інформації на світовий ринок може бути вигідним бізнесом не лише для окремих корпорацій, а й для цілих країн. Особливо для країн із перехідною економікою. Ця думка, висловлена словацьким віце-прем'єром І. Міклошем, цілком могла б стосуватися і нашої країни. Саме в умовах «нової економіки» наше територіальне розташування, що протягом віків було нашим прокляттям, стає нашою перевагою. На жаль, це було сказано не про Україну. Це сказав польський президент. Наш представник говорив про те, що в повсякденній управлінській роботі йому доводиться стикатися зовсім з іншими проблемами. У нас, як і раніше, всі сили акумулюють на розв'язання проблем «старої економіки», а проблеми «нової економіки», проблеми завтрашнього дня, здаються, напевне, дрібницями. Мимоволі згадуються слова, повторені на Форумі президентом А. Квасневським: «Не можна ставитися легковажно до дрібниць. Адже саме дрібниці забезпечують досконалість. А досконалість – це вже не дрібниця». ( © Євген Савельєв, Віталіна Куриляк, 2002. Савельєв Є. В., докт. екон. наук, професор, Тернопільська академія народного господарства, Україна. Куриляк В. Є., канд. екон. наук, доцент, Тернопільська академія народного господарства, Україна. Найвідоміша його книга: Bell D. The Coming of Post-Industrial Society. A Venture in Social Forecasting. N.Y., 1973 Див., наприклад: Антіпіна О. Н. Загадка «нової економіки знань» («парадокс Салоу») // Вест. Моск. ун-та. – Сер. 6. Экономика. – 2000. – № 6. – С. 3; Klodt H. Die Neue Oekonomie. Aufbruch und Umbruch. ss Die Weltwirtschaft. – 2001. – Heft 1. – S. 78 Коммерсантъ. – 2001. – 14.02. Kelly K. New Rules for the New Economy. New York, 1998. – Р. 55. Див.: Gordon R. J. Monetary Policy in the Age of Information Technology: Computers and Solow Paradox. http//faculty-web.at.nwu.edu/economics/gordon. – P. 44. Цю обставину відзначають багато дослідників. Наприклад, А. Сидоров пише: «В раніше існуючих економічних вченнях розглядались три складові виробництва – природні ресурси, праця і капітал. Вони, як відомо, замінюють один одного». (Сидоров А. Экономические аспекты информационных технологий // Проблемы теории и практики управления. – 2001. – № 1. – С. 87). Shapiro, C and Varian, H. R. Information Rules. A Strategie Guide to the Network Economy. – Boston, Mass, 1999. – P. 2. Див. підбірку статей про «нову економікку», передрукованих з журналу «The Economist» // Эксперт. – 2000. – 23.10. Знання на службі розвитку. Звіт про світовий розвиток. 1998/1999. – М., 1999. – С. 34. Там само, с. 45. Business week. – 2000. – 31.01. Business week. – 2000. – 31.01. Салліван Д. Д. Успіх у глобальній економіці // Економічні реформи сьогодні. – 2000. – № 34. – С. 22. (для перекладача: «Кожна країна, намагаючись обернути сили глобалізації на користь своїх власних народів, стикається з необхідністю робити стратегічний вибір. Держави можуть пробувати застосовувати все розмаїття протекціоністських засобів, які пом’якшують вплив глобалізації на існуючі вітчизняні сектори включно з приватним сектором, фірмами державної форми власності, спілками та іншими складовими суспільства. Як альтернативний шлях вони можуть спробувати відкрити свої економіки для якомога більшої участі в міжнародній системі. Останній вибір спричиниться до більшої конкуренції з боку міжнародних компаній. Та він же зумовить і зростаючий вплив іноземних інвестицій, пожвавлення процесу запозичення технологій, а в певний момент прискорить і економічне зростання. Звичайно, вибір між цими двома стратегіями нині стає постійною складовою політичних дебатів однієї країни з іншою»). Эксперт. – 2000. – 23 октября. Там само. Євробюлетень. – Січень. – 2001. – С. 4. Андрійчук В. На півдорозі до СОТ. // Політика і час. – № 6. – С. 17. Штер Н. Світ знання // Deutschland. – 2001. –№ 1. – С. 42. Діксіт К. Чи стане інформація знаннями? // Deutschland. – 2001. – № 1. –С. 45. Українсько-європейський консультативний центр (UEPLAC) // Регіональна політика: європейський досвід та українські перспективи. – Інформаційний бюлетень центру. – Випуск 17. – 2001. – Липень. Там само. Івженко Т. «Донецький клан» впевнено вступає у владу // Свобода. – 2001. – 21–28 серпня. – С. 5. В Україні великі зусилля витрачаються на підтримку гірничо-металургійного комплексу. Верховна Рада прийняла закон протекціоністсього характеру « Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України». У 2000 р. виручка від реалізації металургійної продукції збільшились на 36%, прямого експорту – у 1,8 рази. Практично за рахунок цієї галузі забезпечене економічне зростання – металургія дала понад 60% ВВП і понад 60% валютних надходжень. Проте залишається питання, відповідь на яке не на користь такої політики: чи варто нехтувати потребами всіх галузей, і особливо тих, котрі повинні забезпечити перехід до нової економіки, заради негайних досягнень, хай навіть і непоганих? Як зауважує В. Андрійчук, за деякими товарними позиціями максимальний рівень тарифного захисту становить 60–70%. (Див: Андрійчук В. На півдорозі до СОТ. – С. 20). Як перетворити СОТ на ігрове поле для всіх // Економічні реформи сьогодні. – 2000. – № 34. – С. 32 Там само, с. 33. Геєць В. Підсумки 2001 року будуть набагато скромнішими // Економіст. – 2001. – № 1. – С. 17. ( © Марко Беначіо, Лорен Гієрі, Костянтин Комаров, Енріко Муссо, 2002. Марко Беначіо, Університет Генуї, Італія. Лорен Гієрі, доктор економіки, професор, Інститут економіки транспорту, Інститут Люмієра, Ліон 2, Франція. Костянтин Комаров, Інститут економіки транспорту, Харківська державна академія муніципальної економіки. Енріко Муссо, професор, Університет Генуї, Італія. Велика подяка Лілії та Емілю Крозет за допомогу у написанні даної роботи. На графіку ми обов’язково застосували логарифмічну шкалу, яка значно зменшує візуальний ефект. Див. МВФ, Економічний Огляд, 2000. А саме 145 портів на 31/12/1998, вздовж побережжя довжиною 280,079 м, 1, 077 існуючих пристаней. На основі даних за 1998 рік основною є продукція сільськогосподарського та промислового машинобудування та обладнання (18%), текстильної промисловості та пошиття одягу (10%), електричного обладнання на експорт (10%), хімічна продукція (14%), засоби пересування (11%), електричне обладнання (11%) на імпорт. Термін прямі послуги означає здійснення перевезень з порту завантаження до порту призначення. Термін надання послуг через перевантаження означає послугу при якій вантаж залишає порт завантаження на кораблі, який називається «завантажувальний» а потім перевозиться «материнським судном» в порт призначення. Багато міст Криму мають також грецьке походження. Таким чином, завдяки Гелленським завоюванням, існує чимало зв’язків між Марселем та Причорноморським побережжям. Ось декілька характерних елементів морського транспорту Франції: 50% обсягів світової торгівлі Франції користується морськими шляхами; 90% міжнародної торгівлі Франції із неєвропейськими країнами. Щодо ЄС, то 90% взаємообмінів із іншими країнами світу проводиться завдяки морському транспорту. Транспортна галузь нараховує 5% всього Європейського ВВП та 9% користувачів IEU. Згідно першого визначення цін на нерухомість, було передбачене зростання цін на старі будинки на 20% протягом останніх двох років (джерело: Ле Монд (Le Monde). Якщо ми згадаємо традицію колишньої радянської статистики порівнювати економічний розвиток із даними за 1913 роком, то середня швидкість поїзда Київ – Одеса зараз є приблизно тою ж, що середня швидкість поїзда Париж – Марсель у 1913 році. Дані Венеції за 1999 рік є сильно зміненими, оскільки вони відображають вплив війни на Балканах. Звичайно, існує ще «ніша» круїзів класу «люкс», і обслуговує вона багатих клієнтів (оскільки вони є суттєвим джерелом прибутку для тих, хто їх обслуговуватиме), але вона становить надто малу ринкову квоту. ( © Роланд Айзен, 2002. Роланд Айзен, доктор економіки, професор, Університет ім. Й.-В. Гете, Франкфурт-на-Майні, Німеччина. ( © Kiоші Абе, 2002. Кіоші Абе, доктор економіки, проф. міжнародної економіки, університет Чіби, Японія. ( © Пітер ван дер Гук, 2002. Пітер ван дер Гук, доктор економіки, професор, Університет ім. Еразмуса, м. Роттердам, Нідерланди. Історія BSEC починається із 1992 р., коли президент Туреччини Озал виступив з ініціативою, що стала основою Босфорської Декларації від 25 червня 1992 р. Період з 25 червня 1992 до 10 березня 1994 р. – коли організовувався Постійний Міжнародний Секретаріат, – як правило, називають стадією формування. Наступних два кроки зроблені в напрямку прийняття легальної хартії (Бухарестська Заява від 30 червня 1995 і Московська Декларація від 25 жовтня 1996 р.). Глави держав або уряди країн BSEC підписали хартію BSEC 5 червня 1998 р. на Ялтинському саміті. Ця хартія вступила в дію 1 травня 1999 р. і стала офіційною інавгурацією організації BSEC. Агентство Міжнародної Енергетики, Black Sea Energy Survey, OECD/ IEA, Paris 2000, p.18. ( © Джордж Коррес, Джордж Поліхронопулос, 2002. Джордж Коррес, д-р, доцент університету Іджин, факультет географії, Греція. Джордж Поліхронопулос, д-р, проф., Школа бізнес адміністрації і економіки, Технологічний інститут, Афіни, Греція. ( © Ніколас Цоуніс, 2002. Ніколас Цоуніс, професор, Відділ міжнародної торгівлі, Касторія Кемпус, технологічний навчальний заклад Західної Македонії, Греція. Для аналізу перспектив розвитку Греції у складі ЄС, див. Поліхронопулос (1994). Для більш розширеного аналізу впливів торгівлі на інтеграцію даних трьох країн СЦСЄ, Угорщини, Болгарії та Республіки Чехія, слід див. працю Цоуніса (1998). Методологія, подана у цій праці, може бути використана для аналізу впливу інтеграції на преференційну торгівлю та регіональні об’єднання, таких, як Асоціація Економічної Співпраці причорноморських країн (АЕСПК) – для більш детального аналізу АЕСПК, див. працю Сіскоса [Siskos] (1998) – ЄАВТ та ін. DS є внутрішньою квотою, С є загальним показником «реального» споживання, а і позначає галузь і. Дані Люксембургу включені у дані Бельгії. РРР були використані для перетворення доходу, що припадає на душу населення у екю, тому що таким чином показники доходу, що припадає на душу населення Греції та інших країн, які знаходяться на іншій стадії розвитку, буде легше порівнювати. ( © Олександр Шаров, 2002. Шаров О. М., докт. екон. наук, професор, Тернопільська академія народного господарства, Україна. Financial Times, May 1, 2001, p. 9. Financial Times, Jan. 20, 2000, p.23. Financial Times, Jan. 28, 2000, FT Survey, p. I. Financial Times, Jan. 26, 2001, Europe reinvented. Section., p. 12. Ibid. Financial Times, Junes 28, 2000, FT Survey, p. II. Financial Times, Feb. 16, 2001. p. 2. Financial Times, Jan. 26. 2001, Europe reinvented. Separate section, p. 8. Financial Times, June 28, 2000, FT Survey, p. II. Institutional Investor, May 2000, p. 37 Ibid, p. 35. Ibid., p. 39. Euromoney, February 2000, p. 125. Global Custodian/Winter 2000, p. 125. Ibid., p.68. Ibid., p.66. Ibid., p.74. Ibid., p.72. ( © Олександр Шаров, 2002. Шаров О. М., докт. екон. наук, професор, Тернопільська академія народного господарства, Україна. PAGE 20 ЖУРНАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ Квітень 2002 Італія Італія 0% 2% 4% 6% 8% 10% 12% 14% 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 00 ???????????????????????????????????????????????????????????????????????? ???????????????????????? квоти січень лютий березень квітень травень червень липень серпень вересень жовтень листопад грудень Місяці 1992 1994 1996 1997 1998 1999 ALEXANDRIA 34.000 51.000 53.000 55.000 43.000 43.000 ALICANTE 11.000 10.000 18.000 11.784 13.965 18.649 ANCONA - - 5.730 - - 3.213 ASHOD - 68.921 81.392 93.007 107.157 88.809 BALEARES (1) 152.851 185.678 369.444 574.699 499.755 722.821 BARCELLONA 132.807 173.838 277.324 359.283 466.268 546.023 BARI 8.559 15.745 23.181 99.304 120.527 243 CAGLIARI - - 8.857 9.413 12.787 23.695 CANNES 47.427 31.936 51.067 54.873 56.466 60.798 CARTAGENA 1.467 2.839 1.722 2.401 3.934 20.375 CEUTA 400 550 621 646 4.076 4.832 CIVITAVECCHIA 55.258 95.887 156.241 239.122 255.953 296.213 CONSTANZA 3.101 10.950 4.989 5.238 1.647 4.725 CYPRUS PORTS (3) 761.040 750.769 596.753 614.181 608.376 693.645 DUBROVNIK - - - - 94.500 14.750 EMPEDOCLE 950 1.150 1.161 573 1.846 487 GENOVA 183.588 293.982 399.227 353.566 364.647 569.124 GIBRALTAR 67.537 68.957 96.684 70.081 90.180 122.202 HAIFA 301.849 362.147 246.014 255.100 233.728 254.852 LIVORNO - - 114.244 178.771 195.743 251.394 MALAGA 78.077 89.586 98.679 97.648 105.965 167.327 MALTA 52.330 62.820 72.332 130.041 147.484 192.785 MARSEILLE 8.548 21.656 62.472 65.955 152.708 148.511 MESSINA (*) 22.985 25.128 35.484 72.269 72.269 72.269 MONACO - 21.629 26.490 21.550 51.609 60.331 NAPOLI - - 194.875 236.766 334.685 502.645 NICE-VILLEFRANCHE 84.547 91.768 122.632 181.545 218.198 193.780 PALAMOS 2.015 645 231 - - 791 PALERMO 32.184 50.865 98.532 90.183 83.171 135.427 PIOMBINO - - - - - - PIREUS 365.880 402.363 422.567 419.946 432.456 432.456 PULA (*) - 13.591 40.735 40.735 25.870 282 SAID(*) 727.000 645.000 545.000 542.000 433.000 433.000 SALERNO - 1.842 1.135 13.010 8.312 14.538 SAVONA - - 13.682 98.127 102.755 89.332 SeTE - - 9.343 3.639 6.000 1.642 AHRAM EL SHEIKH (*) 35.000 14.000 37.000 20.000 32.000 32.000 SOUTH CORSICA (2) 21.971 38.079 6.818 87.498 102.896 127.837 SUEZ (*) - - 12.000 6.000 12.000 12.000 TARRAGONA 384 685 3.339 654 577 582 TOULON SAINT-TROPEZ 41.362 45.651 32.115 42.330 39.026 58.771 TRIESTE 14.276 12.144 10.248 13.714 12.706 8.029 TUNIS 30.759 66.927 66.500 130.304 100.811 156.247 VALENCIA 4.824 7.251 1.891 2.433 655 1.548 VENEZIA 165.767 214.426 262.762 299.450 335.483 97.398 VOLOS 8.962 20.922 39.264 65.921 13.805 25.761 YALTA (*) 72.640 45.000 36.709 24.773 29.600 29.600 - 1.000.000 2.000.000 3.000.000 4.000.000 5.000.000 6.000.000 7.000.000 8.000.000 Внутрішні порти 2.284.024 2.136.417 2.394.753 2.475.094 2.533.933 2.709.887 2.692.616 2.903.369 Транзитні порти 1.256.891 1.501.409 1.621.575 2.122.031 2.284.771 2.987.842 3.319.838 3.832.792 Всього 3.540.915 3.637.826 4.016.328 4.597.125 4.818.704 5.697.729 6.012.454 6.736.161 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999

Похожие записи