РЕФЕРАТ

на тему:

Стратегія розвитку економіки України очима молоді

ПЛАН

Вступ

1. Економічна безпека – фундамент українських перспектив

2. Розвиток регіонів – головний стержень

стратегічного розвитку української економіки

3. Відновлення економічної бази малих населених пунктів

Список використаної літератури

Вступ

Економіка України нагадує великого корабля, якого носить Світовим
океаном і розхитує зі сторони в сторону. Важко тільки збагнути чи назва
цього човна “Титанік-2” чи “Ноїв ковчег”. Вітрил на цьому кораблі не
дуже видно та й штурвал чи то заклинуло, чи то хвилею у море знесло.
Єдине завдання, яке стоїть перед судном, не потонути, привести себе у
порядок і вже тоді вирушати у плавання по визначеному капітаном
маршруту.

Згідно з документом Світового Економічного Форуму, який оцінює
конкурентоспроможність економік країн світу, Україна за індексом
конкурентоспроможності Україна посідає 84-те місце зі 117-ти. Це на два
місця вище, ніж торік, коли було оцінено 104 країни.

Найбільш проблемними чинниками для бізнесу в Україні опитані там цього
року підприємці визнали податкові закони — 18%, корупцію — 16%, доступ
до фінансів — 15%, рівень оподаткування — 13%, політична нестабільність
– 8%, і по 5% — інфляцію, бюрократизм урядовців і неадекватність
інфраструктури.

Чи є шанси для вітчизняної економіки звестися на ноги і хоч трішки
нагадувати стандарти високорозвинених країн? Спробую над цим
поміркувати.

Економічна безпека – фундамент українських перспектив

На мою думку, для економічного піднесення України, потрібно розглядати
стратегію розвитку економіки України з точки зору економічної безпеки.
Головною метою стратегії економічної безпеки нашої країни є забезпечення
такого економічного розвитку, при якому можливо було б створити умови
для розвитку соціально – економічних інтересів громадян України,
забезпечення макроекономічної стабілізації, зберігання цілісності
держави, що й забезпечать її економічну незалежність. Без забезпечення
економічної безпеки неможливо вирішить жодної задачі як у
внутрідержавнім так і зовнішньополітичнім плані. Державна стратегія
повинна забезпечувати:

рішення внутрішньополітичних, економічних, соціальних задач приймаючи до
уваги національні інтереси.

активний вплив на процесі у світі, які впливають на національні інтереси
України.

підвищення рівня якості життя, забезпечення соціального миру у
суспільстві.

Державна стратегія має включати:

Характеристику зовнішніх та внутрішніх загроз економічній безпеці
України, як умови які створюють небезпеку життєво важливих економічних
інтересів громадян, суспільства та держави.

Визначити критерії та параметри які забезпечують національні інтереси в
галузі економіки.

Формування економічної політики, необхідних механізмів, які улаштовують
вплив факторів, які підривають національну економіку.

Реалізація державної стратегії повинна здійснюватись через систему
показників — макроекономічних, екологічних, демографічних, технологічних
та інших.

Сучасна ситуація в Україні, безумовно, складається під впливом як
внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Однак однією з головних причин, що
заважає просуванню ринкових перетворень, є відсутність досвіду
ефективних механізмів державного регулювання економічних процесів у
ринкових умовах. Незважаючи на зовні ринкову форму, стиль роботи
виконавчої влади залишається здебільшого адміністративно – командним за
суттю.

Монетарна політика, навіть за умови успішного збереження стабільного
валютного коридору та контролю за грошима, не зможе забезпечити
макроекономічної стабільності без фіскального врегулювання, що є
важливим засобом реформування. Тобто зменшення розмірів бюджету та його
загального дефіциту через очищення від недержавних видатків. Без такої
реформи зберегти макроекономічну стабільність неможливо.

Дуже важливим є збереження низького рівня інфляції як вирішального
компоненту цього процесу. Схоже, що існує певна межа інфляції, зсування
нижче якої призводить до ще більшої інфляції, а зростання вище якої
також спричинятиме більшу інфляцію, ніж очікувана.

Причини економічних проблем суспільства і банківського сектора криються
передусім у сфері економіки. Найбільший вплив на банки справляють такі
економічні фактори як зменшення обсягів валового національного продукту
(3.2%), промислового(1,8%) та сільськогосподарського виробництва (1.9%),
дефіцит державного бюджету (6.2 млрд. грн.- 6.7% ВВП), негативне сальдо
торговельного балансу держави($2 млрд.) зростання бартеризації
економіки, властивість платіжної дисципліни, масове невиконання
договорів про сплату боргових забов’язань, зростання збитковості
багатьох підприємств.

У ході трансформації суспільства та економіки України не вдалося
уникнути певних прорахунків та втрат, що призвели до небажаних
наслідків:

значно скоротилися обсяги промислового виробництва.

зросла зовнішня та внутрішня заборгованість держави.

збільшилися диференціація доходів населення, приховування та вивезення
значних обсягів капіталів за кордон.

розширилася сфера кримінального бізнесу, корупції, злочинності та
нелегальної економіки.

Отже підсумовуючи все перелічене вище можна зробити висновок, що загрозу
економічній безпеці становлять, насамперед, рекомендації та пропозиції
щодо, по- перше, недоцільності державного регулювання макроекономічних
процесів навіть за допомогою ринкових підойм – ціноутворення,
капіталоутворення, валютного режиму, кредитно-інвестиційної політики
зовнішньоекономічної діяльності та соціальних пріоритетів; по-друге,
форсованих темпів роздержавлення та приватизації, незважаючи на
відсутність відповідних умов; по-третє, жорстко ортодоксальної
монетарної політики, що позбавляє Уряд можливості здійснювати ефективне
регулювання співвідношення між прибутком і собівартістю (і в тому числі
– таких складових останньої, як матеріальні затрати, заробітна плата,
амортизація тощо) та послужила вагомою причиною руйнування
макроекономічних пропорцій процесу відтворення, отже – і поглиблення
економічної кризи.

Також загрозою економічній безпеці України у зовнішньоекономічній сфері
є катастрофічне швидке зростання зовнішнього боргу. За 1991 – 1998 роки
він зріс з 400млн. до 10,2 млрд. і в розрахунку на одного жителя країни
вже досяг майже 170 дол. За даними Статистичного Бюро Європейської
Комісії, індекс купівельної спроможності громадян України є одним з
найнижчих у Європі, становлячи 17% від прийнятого за європейську норму.
Опитування служби “Соціс – Геллап ” свідчать, що сьогодні 93% населення
України ледь – ледь вдається “зводити кінці з кінцями”, а це приблизно
на 20% більше, ніж у попередні роки. Тому зараз відбувається масовий
відплив робочої сили за кордон, що, в свою чергу, негативно впливає і
впливатимете в майбутньому на розвиток усієї економічної системи країни.

Проте в Україні здійснюється не народна, а мафіозна – номенклатурна
приватизація — суто символічне перетворення працівників на власників
(через отримання приватизаційних майнових сертифікатів), а далі
відбувається широкомасштабне розкрадання державної власності. Серйозною
загрозою для безпеки держави постають “тінізація” та криміналізація
економіки ( тіньовий сектор складає до 60% економіки, приблизно 40%
населення одержують офіційно переєстровані доходи ), які набули великого
розмаху, що, по-перше, спричиняє значні збитки вилучення коштів з
виробництва та їх направлення на некритичне споживання, а також відплив
грошей за межи національного господарського простору України (згідно з
оцінками, відповідний показник за роки незалежності сягає 20млрд. дол.),
а по – друге, позбавляє Уряд можливості легально впливати більш як на
половину економічної діяльності в державі, ефективно контролювати
перебіг подій в її економічному житті.

Проведений аналіз дозволяє стверджувати: в Україні не вдалося створити
національну економічну систему, яка б забезпечувала прогресивний
розвиток держави, її незалежність у формуванні й здійсненні внутрішньої
та зовнішньої політики, у будові громадського суспільства, яке б
відповідало сучасним світовим стандартам.

Кризові тенденції, що характеризують розвиток економіки України,
зумовили визначення внутрішніх загроз для економічної безпеки України як
таких, що набагато перевищують небезпеку зовнішніх і можуть призвести до
дезинтеграції України, до загальнонаціональних техногенних та
екологічних катастроф, соціального вибуху або істотного обмеження
можливостей керівництва держави щодо вирішення внутрішніх проблем і дій
на міжнародні арени.

Отже, на сучасному етапі Україні потрібно своєчасно виявити фактори, які
підривають стійкість, соціально-економічну безпеку держави.

2. Розвиток регіонів – головний стержень

стратегічного розвитку української економіки

Вважаю, що потрібно максимальньо дозволити регіонам, невеликим
територіальним одиницям – районам, містам, селищам займатися своїм
економічним розвитком, не відчуваючи при цьому тиску з центру, а навпаки
отримуючи зверху тільки допомогу як фінансову, так і законодавчу.

Інтегрування України в європейські структури потребує вироблення та
реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними,
яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу,
сприяла становленню нових форм співпраці у форматі “центр-регіони”,
загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва
та міжнародної співпраці територій.

Метою державної регіональної політики як складової стратегії
економічного та соціального розвитку України є створення умов для
динамічного, збалансованого розвитку територій, усунення основних
регіональних диспропорцій. Політика щодо підтримки регіонального
розвитку має спрямовуватися на активізацію всього ресурсного потенціалу
регіонів як основи зміцнення їх конкурентності. Це має стати ключовим
напрямом регіональної політики.

Потрібно виходити з того, що основним пріоритетним завданням
регіональної економічної політики, спрямованої на підвищення
конкурентоспроможності економіки країни, має стати забезпечення дальшого
розвитку науково-технологічного та інноваційного потенціалу регіонів.
Мають бути створені умови для формування в кожному регіоні сучасного
виробничого комплексу, здатного до розвитку та забезпечення внутрішніх
потреб, нарощування експорту конкурентоспроможної продукції та послуг,
збільшення обсягів виробництва наукоємної промислової продукції на
основі найбільш повного використання вітчизняного виробничого
потенціалу.

Водночас треба враховувати і таку принципову позицію – фундаментом
регіонального розвитку має стати самостійність регіонів щодо визначення
цілей свого розвитку та можливості фінансування заходів для їхньої
реалізації передусім за рахунок власних джерел та залучених інвестицій.
Йдеться про те, що основою політики економічного зростання на
регіональному рівні повинно стати раціональне використання трудового
потенціалу та виробничих ресурсів, максимальне сприяння розвитку малого
та середнього бізнесу, забезпечення раціонального використання
навколишнього середовища.

Зазначений підхід передбачає підвищення ролі та відповідальності
місцевих органів влади за майбутнє території, необхідність пошуку нових
інструментів стимулювання економічного розвитку, зокрема об’єднання
зусиль місцевого бізнесу, громадськості, самоврядування та держави.
Регіональні та місцеві органи влади мають стати ключовими в організації
розвитку території. Держава має делегувати їм низку повноважень з метою
максимального наближення послуг адміністративного та суспільного
характеру до населення, підсилення спроможності територіальних громад та
їхніх представницьких органів до вирішення місцевих проблем власними
силами. Йдеться про створення інституційних умов, які б дозволили
регіонам повністю реалізувати наявний у них потенціал, максимально
збільшити їхній внесок у національну економіку, здобути конкурентні
переваги на світових ринках. Саме за такими принципами здійснюється
регіональна політика країн ЄС.

З урахуванням цих завдань державна регіональна політика у 2004-2015 рр.
має забезпечити:

формування оптимальної високоефективної структури господарства
регіонів, яка б сприяла їхньому комплексному розвитку на основі
природно-ресурсного, виробничо-економічного, науково-технічного та
людського потенціалів, наявної інфраструктури, історико-культурних
надбань і традицій з використанням переваг та можливостей геополітичного
становища регіонів;

застосування договірних засад при визначенні спільних дій центральних
і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування
у стимулюванні регіонального розвитку, зокрема підтримку розвитку
депресивних територій;

вирішення спільних регіональних та міжрегіональних проблем розвитку
шляхом об’єднання фінансових ресурсів місцевих органів виконавчої влади
та органів місцевого самоврядування;

підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві,
активне входження регіонів до міжнародних організацій та формувань,
активізація міжрегіонального та транскордонного співробітництва;

удосконалення системи державного стратегічного програмування
регіонального розвитку, розробка стратегій розвитку регіонів;

децентралізацію влади, розмежування функцій та повноважень центральних
і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування
з розширенням повноважень місцевих органів виконавчої влади та місцевого
самоврядування;

підвищення ролі регіонів у реалізації екологічної політики держави;

адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до
норм і стандартів Євросоюзу.

Загалом, державна регіональна політика має стати органічною складовою
національної стратегії соціально-економічного розвитку України, тісно
пов’язуватися із здійсненням адміністративної реформи та впорядкуванням
адміністративно-територіального устрою. Забезпечення рівних можливостей
і умов соціального та економічного розвитку територій є однією з
головних цілей державної регіональної політики.

Державна регіональна політика покликана забезпечити необхідний баланс
між окремими регіонами шляхом стимулювання найрозвинутіших і
запровадження вирівнювальних механізмів подолання економічних та
соціальних проблем слабких регіонів. Така політика має стимулювати
інтеграційні процеси в суспільстві, протистояти ризику посилення
регіональних відмінностей.

Приведення політики регіонального розвитку України відповідно до
принципів і стандартів країн ЄС має здійснюватися поетапно. Для цього
необхідне впровадження існуючих в ЄС підходів та процедур програмування,
фінансування, моніторингу, застосування стимулюючих інструментів
підтримки розвитку регіонів, адаптація українського законодавства з
питань регіональної політики до відповідного законодавства європейської
спільноти.

Стратегічні орієнтири

1. Стратегія зміцнення ресурсного потенціалу регіонів та підвищення
їхньої конкурентоспроможності повинна забезпечити:

створення економічних, організаційних та нормативно-правових передумов
для реалізації основних принципів сталого розвитку регіонів;

реструктуризацію економіки регіонів на основі запровадження
інвестиційно-інноваційної моделі з урахуванням особливостей їхнього
потенціалу та конкурентних переваг;

розвиток підприємництва, насамперед малого та середнього бізнесу як
головного чинника соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення
зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів;

сприяння всебічному розвитку людського потенціалу на основі
стабілізації та поліпшення демографічної ситуації, досягнення
продуктивної зайнятості населення, розвиток соціальної інфраструктури;

комплексний розвиток територій зі спеціальним економічним статусом –
територій пріоритетного розвитку та спеціальних (вільних) економічних
зон – за допомогою залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва
для збереження наявних і створення нових робочих місць, подолання
наслідків екологічних та техногенних катастроф, запровадження нових
технологій, активізацію зовнішньоекономічних зв’язків, збільшення
виробництва високоякісних товарів та послуг, створення сучасної
виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури;

розбудову та модернізацію інфраструктури регіонального розвитку для
підвищення інвестиційної привабливості регіонів, поліпшення умов
запровадження передових інноваційних технологій;

удосконалення системи охорони довкілля та використання природних
ресурсів, механізмів, інструментів вироблення та реалізації на
регіональному рівні екологічної політики.

2. Головними пріоритетами розвитку виробничо-економічного потенціалу
мають бути розбудова виробничої, транспортної й ринкової інфраструктур,
сприяння розвитку підприємництва, реалізація інноваційної політики в
регіонах.

Забезпеченню їхньої реалізації сприятиме проведення заходів щодо:

розширення галузевої спеціалізації економіки регіонів;

створення на сучасній технологічній базі переробної промисловості в
кожному регіоні;

виведення з експлуатації або перепрофілювання виробничих потужностей,
які негативно впливають на навколишнє середовище;

формування регіональної інфраструктури підтримки та розвитку
підприємництва, зокрема розвитку мережі консультативних, юридичних,
бухгалтерських, маркетингових фірм, бізнес-інкубаторів;

створення сприятливих фінансово-кредитних умов для підприємницької
діяльності, розвиток небанківського фінансового сектору у вигляді
регіональних кредитно-гарантійних установ, фондів сприяння розвитку
підприємництва, страхових, інноваційних та інвестиційних фондів;

розвитку інфраструктури регіональних і міжрегіональних товарних
ринків, бірж, оптових ринків, аукціонів тощо;

здійснення земельної реформи та вдосконалення земельних відносин з
урахуванням місцевих природно-географічних та соціально-економічних
особливостей і потреб, забезпечення персоніфікованого обліку земельних
ділянок, інших об’єктів та прав власності;

формування інфраструктури ринків землі, іншого нерухомого майна,
насамперед вторинного, та забезпечення її функціонування, створення умов
для розвитку конкуренції, забезпечення прозорості операцій та зменшення
інвестиційних ризиків на цих ринках;

ефективного управління комунальною власністю.

3. Для реалізації інноваційної політики в регіонах першочерговими мають
стати такі заходи:

створення нових організаційних структур, що здійснюють інноваційну
діяльність – технопарків, інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів,
інших трансфертних та інфраструктурних фірм, які сприяють упровадженню
нової техніки і технологій у виробництво;

організація лізингових фірм нової техніки, дослідного обладнання і
унікального устаткування;

створення регіональних комісій з науково-технічної експертизи
розробок, які пропонується впроваджувати на підприємствах регіону;

підтримка формування виробництв із замкненим циклом, зокрема
науково-промислово-фінансових груп, концернів, корпорацій тощо;

створення під егідою держави та місцевих органів виконавчої влади
регіональних центрів передачі інноваційних промислових технологій з
державного до приватного сектору;

організація управлінського консалтингу підприємств.

4. Забезпеченню всебічного розвитку людського потенціалу регіонів
сприятимуть такі заходи:

реалізація соціальних програм, спрямованих на вирішення найгостріших
проблем регіонів, насамперед з питань забезпечення зайнятості населення,
створення нових робочих місць, підвищення ефективності роботи служб
зайнятості, організація належного контролю за виконанням цих програм;

реалізація державної політики у сфері регулювання
внутрішньорегіональної та міжрегіональної трудової міграції;

врегулювання відносин власності щодо об’єктів соціальної
інфраструктури та житла;

запровадження нових механізмів розвитку регіональної соціальної
інфраструктури на основі залучення коштів держави, регіонів і бізнесу;

створення системи навчання протягом життя.

5. Удосконалення механізмів управління регіональним розвитком. Необхідно
створити дієву систему інституцій, які б мали можливість працювати на
забезпечення сталого розвитку окремих територій, узгоджувати свою
діяльність з іншими організаційними структурами. Такою інституцією може
бути система агентств регіонального розвитку з репрезентуванням
державних, громадських, приватних інтересів. Існуючі в Україні агентства
регіонального розвитку – це потенційна база вдосконалення інфраструктури
регіонального розвитку. Регіональні агентства розвитку мають на меті
вирішення завдань поліпшення умов використання передових інноваційних
технологій, підвищення інвестиційної привабливості регіонів, розширення
залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для регіонального
розвитку, вдосконалення підготовки та перепідготовки відповідних
фахівців з проблем регіонального розвитку, координацію програм технічної
допомоги, спрямованих на підтримку регіонального розвитку.

Новим для України, проте добре апробованим в європейських країнах,
напрямом підвищення конкурентоспроможності регіонів має стати
комплексний маркетинг регіонів та створення їхнього іміджу. Він
передбачає створення державних і регіональних інформаційних систем, які
б нагромаджували інформацію про регіони, їхній потенціал, потреби та
конкурентні переваги, зокрема історико-культурні надбання, презентацію
регіонів на міжнародних виставках, симпозіумах тощо.

3. Відновлення економічної бази малих населених пунктів

Складна економічна і соціальна ситуація склалася у малих містах України.
Специфіка малих міст, соціально-економічне становище яких безпосередньо
пов’язане з економічним станом структуроутворюючих підприємств, значно
загострила соціально-трудові відносини, призвела до безробіття в значних
масштабах. Малі міста найчисленніша (за кількісним складом) група міст
України, значна частина їх одночасно є адміністративними центрами
районів. З ними безпосередньо пов’язане життя 22,4 млн. міських та
сільських жителів. Ці міста відіграють важливу роль у формуванні
поселенської мережі та розвитку і розміщенні продуктивних сил України.

Виконання соціально-економічних програм їх розвитку, як правило, не
забезпечене фінансовими ресурсами. Зокрема, з 350 малих міст (що складає
3/4 загальної кількості в Україні) 61% – слабо розвиваються, 33% – є
депресивними і тільки 6% – мають позитивну динаміку виробництва.
Найбільше таких міст зосереджено у Львівській, Донецькій, Луганській та
Київській областях.

У малих містах складна ситуація, передусім у сфері формування і
функціонування ринку праці. На цьому позначається насамперед
монофункціональна специфіка промисловості понад третини малих міст.
Відстає у своєму розвитку комунальна інфраструктура – системи водо-,
енерго-, теплопостачання та каналізаційних мереж. Незадовільний стан
транспортного та дорожнього господарства, розвитку соціальної
інфраструктури, медичного та побутового обслуговування, сфери освіти.

Цілі та завдання розвитку

З метою вирішення актуальних та складних соціально-демографічних,
економічних та екологічних проблем малих міст Верховна Рада України 4
березня 2004 р. ухвалила Закон України, яким затвердила
“Загальнодержавну програму комплексного розвитку малих міст”. Ця
Програма відображає основні стратегічні напрями їх розвитку, головними з
яких є такі.

1. В інституційній сфері:

запровадження організаційно-правових і економічних форм державного
регулювання розвитку малих міст, включення заходів з їх розвитку до
основних напрямів державної стратегії регіонального розвитку до 2010 р.
та до Державної програми економічного і соціального розвитку України;

формування об’єктів права комунальної власності громад малих міст;

стимулювання регіональних, міжрегіональних та міжнародних економічних
зв’язків малих міст на основі виробничої кооперації;

розвиток сучасних мереж та засобів зв’язку;

визначення переліку завдань центральних органів виконавчої влади,
спрямованих на сприяння піднесення малих міст, виконання яких є
обов’язковим на всій території України.

Особлива увага приділятиметься державою соціально-економічному розвитку
малих монофункціональних міст, які найбільше потерпіли від кризових
явищ. Вузька спеціалізація виробництва в них обумовила залежність
економіки від стабільності роботи одного-двох промислових підприємств та
поставила під за

грозу можливість дальшого існування малих монофункціональних міст.

Забезпечення зайнятості населення

Державна політика щодо розвитку малих міст спрямовуватиметься на
збереження та відновлення існуючих і створення нових робочих місць у
пріоритетних галузях економіки шляхом проведення активної інвестиційної
політики, розвитку малого та середнього підприємництва. Головним
напрямом розв’язання проблеми зайнятості населення у малих містах стане
економічне стимулювання платоспроможного попиту на робочу силу, а саме:

підтримка малого та середнього підприємництва, спрямованого на
створення нових робочих місць з належними умовами праці;

розвиток самостійної зайнятості населення.

Важливим джерелом соціально-економічної стабілізації ринку праці малого
міста має стати вплив на економічні інтереси суб’єктів господарювання на
основі зростання рівня заробітної плати, формування ринку житла,
розвитку транспортного сполучення та підвищення мобільності робочої
сили. Створюватиметься правова база сфери самозайнятості, що дозволить
знизити гостру проблему безробіття.

Формуванню гнучкого ринку праці в і посиленню його соціальної
спрямованості сприятиме активізація процесу перепідготовки працездатного
населення, зокрема за професіями, які забезпечать дальший розвиток
підприємницької діяльності та самозайнятості населення, підвищення
їхньої професійно-кваліфікаційної мобільності.

Випереджаючими темпами порівняно з аналогічними середніми показниками по
Україні створюватимуться нові робочі місця у малих містах, насамперед,
розташованих на депресивних територіях.

Передбачається до 2005 р. у створити 110-140 тис., а протягом 2006-2010
рр. – 130-150 тис. нових робочих місць. Пріоритетними в цьому напрямі
будуть західні області, у малих містах яких рівень працевлаштування
незайнятого населення є низьким (до 15%).

У загальній кількості зайнятого населення питому вагу осіб, які працюють
на малих підприємствах, буде доведено до 50-55%. Пріоритет
надаватиметься створенню малих підприємств саме у сфері виробництва,
особливо у малих містах, розташованих на територіях Полісся, Поділля,
Київської, Черкаської, Чернігівської областей, де питома вага малих
підприємств виробничої сфери в загальній кількості не перевищує 30%.

Розвиток сфери зайнятості населення цих міст забезпечуватиметься шляхом
систематичного і оперативного регулювання обігу робочої сили, реалізації
цільових комплексних програм професійної підготовки та перепідготовки.

Розвиток промислового виробництва в малих містах

Найважливішим напрямом промислового розвитку є прискорений розвиток
соціально орієнтованих галузей промисловості, насамперед:

галузі зв’язку;

місцевої промисловості на базі ефективного і повного використання
місцевих матеріальних і сировинних ресурсів;

легкої промисловості шляхом стабілізації та нарощування виробництва
текстильної й хутряної продукції, натуральних і штучних шкір, льняних
тканин, взуття та шкіряно-галантерейних виробів, розширення виробництва
імпортозамінної продукції;

харчової промисловості на базі переробки сільськогосподарської
продукції;

деревообробної, целюлозно-паперової промисловості та промисловості
будівельних матеріалів;

виробничої інфраструктури та підприємств, що обслуговують основне
виробництво.

Державними галузевими пріоритетами розвитку малих монофункціональних
міст є такі:

для вугільної галузі – надання державної підтримки, зокрема на
реструктуризацію вугледобувних і вуглепереробних підприємств;

для об’єктів електроенергетики — забезпечення модернізації
енергетичних об’єктів зі збереженням інженерних споруд;

для об’єктів зв’язку – забезпечення модернізації підприємств зв’язку і
розвитку на їхній базі цифрових технологій зв’язку.

Економічний розвиток малих міст, які формувалися як супутники великих
машинобудівних центрів чи як самостійні, спеціалізовані на одному-двох
напрямах машинобудування, залежатиме від структурної перебудови
машинобудівного комплексу (переважно оборонного призначення).

Сталий розвиток економіки міст гірничо-хімічного профілю
забезпечуватиметься шляхом реалізації альтернативних напрямів
розв’язання екологічних проблем, що виникли внаслідок нераціональної
господарської діяльності.

Загальними завданням малих міст, промисловість яких базується на
переробці сільськогосподарської продукції, стане розширення виробничої
інфраструктури, зокрема мережі складських приміщень, холодильників,
елеваторів, під’їзних колій та автомобільних шляхів у межах однієї
області чи суміжних областей.

Стратегічним напрямом розвитку промисловості в малих містах має стати
поступова ліквідація існуючого розриву між рівнями розвитку соціальної
та виробничої інфраструктури з великими містами, у результаті чого малі
міста можуть стати більш привабливими для інвесторів, розміщення нових
високотехнологічних підприємств, утворення технопарків.

Перспективи розвитку малого підприємництва та місцевої промисловості
малих міст пов’язані із забезпеченням тісного взаємозв’язку та
співробітництва малих і великих підприємств, а також максимального
використання місцевих ресурсів. Зміцненню ділової кооперації між
великими і малими підприємствами сприятиме політика держави, спрямована
на підтримку малого підприємництва, особливо на регіональному рівні.

Розвиток соціальної сфери малих міст

Завдання розвитку соціальної сфери окремих малих міст виконуватимуться з
урахуванням їхніх особливостей.

У монофункціональних індустріальних та аграрно-індустріальних центрах
створюватимуться завершені комплекси об’єктів обслуговування населення,
які складатимуться передусім із підприємств торгівлі, громадського
харчування, поштового та електрозв’язку, побутового обслуговування,
навчальних закладів, закладів освіти та культури, охорони здоров’я.

У малих містах – центрах вугледобування, металургійної, хімічної
промисловості, які мають несприятливу демографічну ситуацію внаслідок
зниження народжуваності та природного приросту населення і в яких
переважає населення старших вікових груп особлива увага приділятиметься
розвиткові соціальних служб, медичного обслуговування (особливо
геронтологічного профілю), сфери побуту.

У малих містах – центрах розвитку електроенергетики, зокрема атомної, де
відбувається швидке зростання чисельності населення за рахунок
природного приросту і значної частки осіб молодших вікових груп, гострий
дефіцит житла та інших об’єктів соціальної інфраструктури буде
ліквідовуватися шляхом прискорення темпів житлового будівництва,
комунального благоустрою, формування мережі дитячих дошкільних,
загальноосвітніх, позашкільних навчальних закладів. Діяльність установ
та закладів медичної допомоги, культури та організації дозвілля буде
зорієнтована передусім на забезпечення потреб дітей та матерів.

Для категорії малих міст-супутників, населення яких має змогу
користуватися розвинутою сферою соціальних послуг великого міста –
центра цієї міської агломерації, розвиватимуться об’єкти повсякденного
та невідкладного попиту: станції швидкої допомоги, аптеки, відділення
соціального забезпечення, дитячі садки, школи, магазини з продажу
товарів першої необхідності.

Для категорії малих міст-курортів забезпечуватиметься дальший розвиток
соціальної сфери, роль якої у таких населених пунктах є провідною, а
також розвиток пов’язаних з нею галузей та видів діяльності. Так, поряд
з лікуванням, відпочинком, туризмом розвиватимуться наука (курортологія,
медична, інтродукція рослин тощо). А також фестивальна,
театрально-концертна, спортивно-видовищна діяльність, будівельна
індустрія, харчова, легка, сувенірна промисловості, виробництво
будівельних матеріалів, транспорт, роздрібна торгівля, громадське
харчування та інші галузі. Велика увага приділятиметься підготовці
кадрів (для охорони здоров’я, екскурсійної справи, перекладачів тощо).

Розвиток транспорту та інженерно-технічної інфраструктури
здійснюватиметься шляхом технічного переоснащення підприємств
автомобільного та залізничного транспорту, зв’язку, аеропортів,
морських, річкових портів, відновлення дорожніх мостів, вулиць за
рахунок централізованих коштів та використання позик.

Одним із завдань соціального розвитку малих міст є охорона культурної
спадщини відповідно до Закону України “Про охорону культурної спадщини”
шляхом реконструкції та реставрації пам’яток культурної спадщини,
формування мережі будинків народних ремесел з відродженням національної
культури.

Реалізація зазначених заходів поряд із розвитком і реконструкцією
дорожньої мережі сприятиме створенню ефективної індустрії туризму,
удосконаленню готельного господарства, максимальному використанню діючих
зон відпочинку та лікування.

Малі міста, що належать до категорії історичних, історико-культурних та
туристичних центрів, будуть включені до системи туристичних маршрутів
держави.

З метою поліпшення побутового обслуговування і надання якісних послуг
населенню створюватимуться багатопрофільні підприємства всіх форм
власності.

Розвиток селищ міського типу

Селища міського типу є важливим компонентом територіальної структури
продуктивних сил. Станом на 1 січня 2004 р. в Україні було 886 селищ
міського типу. Їхня кількість порівняно з 1 січня 1989 р. зменшилася на
4,4%, а кількість населення в них – на 14,3%. Це зумовлено негативною
тенденцією зменшення людності селищ та здрібненням селищної мережі. Тому
проблема збереження селищ та стимулювання їхнього економічного і
соціального розвитку є актуальною і складною. Вирішення її пов’язане
головним чином з відновленням економічної бази та державною підтримкою
нових прогресивних галузей, господарства та видів виробництв.

Стратегічні напрями економічного розвитку селищ будуть диференційованими
відповідно до їхніх функціональних типів і аналогічними до відповідних
типів малих міст. Значна частина селищ виконують функції центрів
районів, тому їхні економічні функції повинні гармонійно поєднуватися з
адміністративними. Завдання полягає у тому, щоб забезпечити
взаємозв’язок у розвитку економічної бази селищ і малих міст.

Малі сільські поселення

Малі сільські поселення займають особливе місце у територіальній
структурі сільського розселення та організації агропромислового
комплексу завдяки децентралізованому розміщенню населення, що сприяє
ефективнішому використанню сільськогосподарських угідь.

За даними перепису 2001 р., в Україні нараховується 10,5 тис. поселень
людністю до 200 осіб, що становить 37% загальної кількості сільських
поселень, в яких мешкає майже 911 тис. осіб або 5,7% всього сільського
населення. Розгалужена мережа цих поселень має тенденцію до розширення.
Так, протягом 1989-2001 рр. кількість малих сіл в Україні збільшилася на
795 (8,2%), а чисельність населення – на 1,5%. Отже, проблема збереження
та соціально-економічного розвитку малих сільських поселень України є
гострою і складною.

В умовах демографічної кризи в сільській місцевості України середні за
людністю села втрачають свій людський потенціал і переходять до групи
малих, а потім поступово й до безлюдних. Для того, щоб запобігти такій
деградації, потрібно розробити і реалізувати державну політику,
спрямовану на збереження та стимулювання соціально-економічного розвитку
малих сільських поселень. На це був спрямований Закон України “Про
пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в
народному господарстві” (1992). Але цей Закон не виконується. Новим
кроком у державному регулюванні сільської поселенської мережі та
стимулюванні економічного розвитку малих сіл стала “Державна програма
розвитку соціальної сфери села на період до 2005 р.”, затверджена Указом
Президента України від 15 липня 2002 р. Однак її виконання гальмується
через незабезпеченість фінансування.

Стратегічні напрями збереження та зміцнення економічної бази малих сіл
безпосередньо пов’язані з реформуванням аграрного сектору економіки
України та реалізацією аграрної політики держави і передбачають:

дальший розвиток земельних відносин та формування ринку землі;

прискорення темпів формування селянських (фермерських) господарств, у
т. ч. й у малих селах;

формування аграрного ринкового середовища;

матеріально-технічне забезпечення сільськогосподарських
товаровиробників;

відновлення поголів’я худоби та тваринницьких ферм у малих селах;

державна підтримка малих форм господарювання;

сприяння держави фінансовому забезпеченню дрібних товаровиробників,
які мешкають у малих селах і мають значні труднощі в розвитку власного
бізнесу;

повне використання природного та виробничого потенціалів малих сіл.

Реалізація зазначених заходів сприятиме відновленню економічної бази
малих сіл, її зміцненню та підвищенню рентабельності
сільськогосподарського виробництва.

Список використаної літератури

Похожие записи