Реферат на тему:

Роль фіскальної політики у формуванні інноваційного типу розвитку
національної економіки

Обмеженість і неефективність використання зовнішніх інвестицій в
інноваційних цілях економічного розвитку України вимагає пошуків
внутрішніх резервів для модернізації виробничої сфери та економічного
зростання в цілому. Серед факторів ініціювання економічного зростання
пострадянських країн необхідно визначити державні споживчі витрати,
спрямовані на розширення сукупного попиту, оптимізацію розподілу
національного доходу засобами фіскальної політики, інвестиції в
технологічний розвиток реального сектора економіки, експорт продукції
переробних галузей, регулювання інфляційних процесів засобами монетарної
політики, структурні секторальні зміни тощо. Роль фіскальної політики
держави у захисті національних інтересів важко переоцінити в умовах,
коли українська економіка подає перші ознаки пожвавлення в оточенні
тенденцій перерозподілу світових ресурсів через фінансові боргові
зобов’язання на користь таких світових фінансових центрів, як
Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Європейський банк
реконструкції і розвитку (ЄБРР) та країн “великої сімки”.

Епоха “інформаціональної глобалізаційної економіки”, яка висвітилась у
другій половині ХХ століття, характеризується змаганням окремих країн і
геополітичних блоків за розподіл ресурсів та частку світового валового
продукту на підставі конкурентоспроможності національних економік (ТНК
національного походження) на світовому ринку. Глобальна економіка, яка
виникла з інформаціонального виробництва та конкуренції характеризується
взаємозалежністю, асиметрією, регіоналізацією її суб’єктів, зростаючою
диверсифікацією в кожному регіоні, своїм виборчим залученням та
сегментацією, яка виключає окремі регіони та нації з свого обігу.
Глобальна конкуренція обумовлюється факторами, притаманними новій
фінансовій економіці, яка представляє мережну структуру, побудовану на
інформаційних технологіях і експансії потоків віртуального фінансового
капіталу.

Чотири загальні фактори визначають форму і результат конкурентної
боротьби: технологічна потужність економіки; доступ до великих,
інтегрованих та багатих ринків; різниця між національними виробничими
витратами та цінами на світових ринках; політичні можливості
національних та міжнародних інститутів керувати стратегіями росту
економіки країн або регіонів, які знаходяться в їх юрисдикції.

Технологічна потужність національних економік включає наукову базу
виробничих та управлінських процесів, науково-дослідний та
конструкторський потенціал, людські ресурси, необхідні для створення
інновацій, адекватне використання нових технологій і ступені їх
розповсюдження. Конкурентоспроможність окремих виробничих секторів
визначається технологічним рівнем кожного сектора, так само як і
здатність окремих країн конкурувати на світовому ринку залежить від
наявного технологічного потенціалу економіки та її окремих галузей.
Доступ на такі привабливі ринки світу, як Європейський Союз, США або
Північноамериканська зона вільної торгівлі (NAFTA), залежить від ступеня
інтеграції національної економіки до окремої економічної зони, зокрема
через спільні підприємства або транснаціональні корпорації (ТНК).
Різниця між національними виробничими витратами та цінами цільових
світових ринків обумовлює конкурентоспроможність економіки, якщо витрати
на оплату праці, податки, оренду, підтримку екологічних стандартів
обумовлюють потенціальний прибуток, пов’язаний із більш низькими
виробничими витратами, тільки за умови можливості виходу товаровиробника
на великий та багатий зовнішній ринок. Але за такним світовим рівнем
розповсюдження нових технологій, конкурентна стратегія низьких
виробничих витрат повинна працювати лише в умовах
інформаціонально-технологічної парадигми розвитку економіки. Тобто
різниця між ціною та витратами не є субститутом технологічних
потужностей. Виграшна формула полягає в об’єднанні високих технологій,
висококваліфікованого менеджменту з більш низькими, ніж у конкурента,
виробничими витратами, що виключає можливість таких країн, як Україна,
конкурувати лише на підставі низьких виробничих витрат. Нарешті,
політичні можливості національних інститутів обумовлюють конкурентні
переваги на світовому ринку як окремих фірм, так і економіки в цілому.
Діяльність уряду не обмежується лише протекціонізмом у сфері міжнародної
торгівлі і технологічного розвитку, державні ринки (наприклад, у сфері
ВПК та телекомунікації), субсидії, пільгові кредити (на розвиток
науково-дослідних та конструкторських розробок, навчання та підтримку
експорту), пільговий режим оподаткування експортних галузей мають велике
значення для конкурентної позиції фірм і секторів в умовах глобалізації
економіки.

Для України, яка прагне інтегруватися у світове економічне
співтовариство, насамперед, Світову організацію торгівлі (СОТ) та
Європейський Союз, важливо не лише вийти з економічної кризи, але й
перейти до нового інноваційного типу виробництва. Стосовно цього
фіскальний механізм ініціювання економічного зростання спрямований не
лише на поповнення державного бюджету, але й є реальним інструментом
ініціювання економічної активності за умови його спрямованості на
підтримку цільових завдань розвитку. Розглядаючи перспективи інтеграції
української економіки, необхідно зазначити, що вихід українських фірм на
розвинений світовий ринок на базі існуючих технологій можливий лише з
боку видобувних галузей та сільськогосподарської сировини, але із
суттєвими державними витратами, з одного боку, спрямованими на зменшення
виробничих витрат продукції низької доданої вартості для підтримки
конкурентних позицій виробника на сировинних ринках низької
технологічної продукції, з іншого – витрат на підвищення технологічної
потужності економіки в обробних галузях кінцевої продукції (наприклад,
літакобудування, військова техніка). Відповідні державні витрати повинні
підкріплюватися збільшенням податкових надходжень до бюджету. Тому до
певного часу за даним рівнем технологій економіка має працювати у
закритому режимі для нарощування внутрішньої ділової активності і
технологічного прориву наукоємних галузей. Для розширення податкової
бази важливо витягнути з “тіні” доходи фізичних та юридичних осіб. У
цьому процесі значну роль відіграє концепція оподаткування прибутків,
яку доцільно пов’язувати не з експонентним (1) або лінійним (2) темпами
підвищення норми податку, а з параболічним (3) зростанням відповідно до
зростання чистого прибутку (рис. 1). Але існує деяка величина Т* ставки
податку, за якої при наявних умовах господарювання прибуток не
висвітлюється. Ця частина прибутку перекидається до економічного
простору з більш сприятливим режимом оподаткування за межі держави або
взагалі вибуває з грошового обігу (“мертвий” грошовий запас найчастіше
фізичних осіб), тобто, щоб вивести економіку з тіньового сектора,
необхідно встановлювати ставку податку на рівні Т*.

Податкова ставка, % доходу

Рис. 1. Концепція оподаткування прибутків

За даними Інституту світової економіки і світових відносин (ІСЕСВ) РАН,
зменшення ставки податку на прибуток на 5 процентних пунктів (далі п.п.)
може збільшити випуск продукції в середньому на 3 %, аналогічне зниження
ставок з ПДВ та сукупних відрахувань до позабюджетних фондів може
обумовити більш виразну реакцію виробників – збільшення випуску на 5 та
4 % відповідно. Запропонована модель податкової поведінки виробників
розглядає потенційний розмір державних фіскальних втрат у випадку
зменшення ставки на n процентних пунктів:

А = П – П(T – n) = nП/T, (1)

де А – державні фіскальні втрати;

П – сума платежів одного з типів податку (на прибуток, ПДВ, соціальні
відрахування);

T – ставка податку;

N – зниження ставки податку, п.п.

Компенсація вказаних втрат за рахунок розширення податкової бази
розраховується з припущення її пропорційного зростання відносно
збільшення обсягу випуску в (1+q) разів:

В = qП(T – n)/T,
(2)

де В – розмір компенсації прямих фіскальних втрат держави;

П(T – n)/T – обсяг платежів, які б здійснило підприємство за умови
зменшення ставки податку в n разів та колишньому обсязі випуску.

Якщо формули (1) і (2) справедливі для кожного з типів податків і
податкова база розширюється для кожного з них, тоді загальна величина
компенсації при зниженні ставки податку на прибуток буде визначатися за
формулою:

С = qП1(T – n)/T + qП2 + qП3. (3)

Оскільки йдеться про відносно малі зміни ставки податку, автори,
незважаючи на деякі спрощення, виходили з припущення, що пропорції між
показниками (частки прибутку, доданої вартості та заробітної плати в
загальному обсязі випуску) постійні і не змінюються при зміні ставок
податку та обсягів виробництва. Таким чином, загальний баланс податкових
надходжень можна розрахувати за формулою:

DП = С – А. (4)

Якщо ця різниця негативна, то доходи держави в результаті зменшення
ставки податку зменшуються і навпаки. Подальші модельні розрахунки
визначили, що зниження ставки податку на прибуток (30 %) на 5 п.п.
стають для держави виграшем: розширення виробництва приводить до
збільшення податкових надходжень у розмірі 0,5 % річного обсягу випуску
продукції. Щодо маніпуляцій із зниженням ставок з ПДВ (20 %) та
надходжень до позабюджетних фондів (36 %), то тут зростання виробництва
не компенсує прямих фіскальних втрат від зниження податкової ставки на 5
п.п. Підсумкове зменшення надходжень до казни становить 1,3 % (з ПДВ) та
0,6 % (з позабюджетних фондів) обсягу річного випуску.

Реакція виробників на посилення податкового тиску є більш виразною, ніж
на його послаблення. При підвищенні ставок на 5 п.п. на прибуток держава
отримує абсолютний програш у 1,3 % вартості річного випуску та зростання
надходжень до державного бюджету від ПДВ (на 0,6 %) та позабюджетних
фондів на 0,5 % вартості річного випуску. Але якщо взяти до уваги, що
багато факторів, здатних вплинути на обсяг надходжень до бюджету,
залишилися поза увагою аналізу, то можна прийти до висновку, що зниження
податкового тиску може надати стимули до довгострокового розширення
господарської активності і, відповідно, більш масштабного зростання
випуску, що значно зменшить прямі фіскальні втрати держави. Крім того,
полегшення податкового тягаря за інших рівних умов здатне вивести з
“тіні” значну частку економічної активності, що також розширить
податкову базу та послужить компенсацією у вигляді додаткових надходжень
до казни. Зміна режиму оподаткування може також вплинути на податкову
дисципліну підприємств щодо регулярного і повного виконання податкових
зобов’язань перед державою.

Ступінь впливу зміни податкової ставки на обсяги інвестування суттєво
посилюють її вплив на обсяги випуску. Респондентські запити
товаровиробників показали, що при зменшенні ставки податку на прибуток
на 5 п.п., капітальні вкладення збільшаться на 5 % (на 2 п.п.
збільшення випуску продукції), а за умови збільшення ставки –
скоротяться на 12 %. Визначена різна стратегія господарювання
підприємств: частина підприємств притримується стратегії активного
короткострокового зростання – для них зменшення податкової ставки є
сигналом для розширення інноваційних витрат не тільки за рахунок
отриманих від зменшення податків фінансових ресурсів, але й за рахунок
несплати боргів, у тому числі й відсотки з несплачених податків за
податковими зобов’язаннями. Інші притримуються середньо- та
довгострокових перспектив зростання: тільки близько 1/3 вилучених від
полегшення податкового тягаря коштів використовувалося б на інновації.

Стверджується, що така поведінка обумовлена фінансовим станом
підприємств, який не дозволяє задовольняти поточні вимоги з боку
держави, тобто накопичування заборгованості є елементом особливого типу
раціональної поведінки підприємств. Більша частка пені в податковій
заборгованості припадає на галузі, які несуть максимальний фіскальний
тягар, що призводить до значних труднощів зі сплатою податків. Вихід із
цього кола неплатежів може полягати в обмеженні розміру пені дисконтною
ставкою банківського відсотку, що є цілком обґрунтованим економічною
теорією кредиту.

Реакції підприємств у межах галузі на кардинальне зменшення податкового
тиску (варіант – “дворічні канікули”) вказує на те, що більшість
галузей, які випускають кінцеву продукцію, надає перевагу “канікулам” з
ПДВ з погляду потенційного зростання випуску продукції, і демонструє
високу чутливість інвестиційних рішень до змін податку на прибуток.
Разом з тим, зміни з питань відрахувань до соціальних фондів могли б
привести до суттєвого збільшення заробітної плати робітників.

Структура власності та система контролю податкових надходжень суттєво
впливає на виробничу, фінансову, інвестиційну, інноваційну та кадрову
політику підприємств. За характером податкових реакцій державні,
акціонерні та менеджерські підприємства суттєво відрізняються.
Сприятливі зміни економічного середовища державні підприємства
використовують для подальшого нарощування обсягів виробництва, навіть
якщо продукція є збитковою й отримання за неї платні не гарантовано. При
цьому технологічні інвестиції зростають повільно. Більшість приватних
(менеджерських) підприємств дотримується іншої стратегії. На позитивні
податкові імпульси вони відповідають стрімкою активізацією
інвестиційного процесу, що, можливо, пов’язано з особливо жорсткими
обмеженнями на ринку капіталу. Акціонерні підприємства меншою мірою
схильні до екстенсивного розвитку, ніж державні, але не досягають того
рівня динамізму, що притаманний приватним підприємствам.

K///////eeeeeeeeeeeeeeeeeeee

K-N¬NueSz\EcDhthk\sa…A•Z–<—L?|™^?–coeF®?d?ae3/4`AeA?AeoA\E-OVOtUennnnnnn nnnnnnnnnnnnnnnnnnnnn технологічне оновлення потребують відчутних податкових стимулів, тобто маржинальні зміни поточного фіскального режиму можуть виявитися недостатніми, щоб забезпечити інноваційні процеси та прискорення інтенсивного економічного зростання. Забезпечення фундаменту зростання технологічної потужності економіки України потребує стимулів розширення виробництва продукції з високою доданою вартістю. Одним із суттєвих стимулів з боку державної фіскальної політики може служити прогресивне за часом зниження ставки податку на додану вартість. На думку окремих фахівців, цей вид податку належить до загальних економічних інструментів здійснення глобалізації шляхом просування податкової піраміди, спрямованої на сприяння розвитку високих технологій ТНК впливових країн світу (США, Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Франція тощо), яку засновано для практичного погіршення умов технологічної та інноваційної діяльності товаровиробників інших країн. Непрямі податки типу універсальних акцизів рекомендовано впроваджувати відносно їх ієрархічної позиції: ПДВ – в Україні та інших країнах пострадянського простору, IVA – країнах Латинської Америки, VAT – в країнах ЄС, Японії, Китаї, MWST – в Німеччині, GST – в Австралії, Новій Зеландії, HST, PST – у провінціях Канади. Взаємні торговельні поступки країн щодо сплати саме цих податків є практичним проявом лібералізації світової торгівлі і сприймаються національними фахівцями, як покарання вітчизняних виробників за спроби самостійно виробити кінцеву продукцію та здійснити прямі банківські розрахунки. Найбільш привабливі зовнішні ринки є економічними утвореннями, підконтрольними транснаціональним фінансовим структурам, де за встановленими правилами ТНК мають можливість ухилятися від сплати податків практикуючі факторинг трансферти, внутрішньофірмове взаємопостачання тощо. У той же час місцевим урядам рекомендовано поповнювати бюджет шляхом перекладання додаткового податкового тягаря на плечі вітчизняних виробників. У жорсткому конкурентному просторі національні товаровиробники постійно стикаються з протекціоністськими бар’єрами, антидемпінговими процедурами, сертифікаційними перепонами. Основні типи “зовнішнього” оподаткування, які практикуються в сучасній глобалізаційній економіці, є такими: – ПДВ (sales tax) – податок на додану вартість, фактично податок з продажу; – КОН (consumption tax) – податок на додану частку вартості в ціні товару з компенсацією за споживання сировини; – МПП (малазійський податок на продаж) – одноразовий податок на оголошену ціну несировинного імпорту та кінцевої вітчизняної продукції; – СіТі (commercial tax) – комерційний податок до 30 %, запроваджений у Бірмі з метою заохочення випуску складної готової високотехнологічної продукції. Податки типу ПДВ найпоширеніші в країнах СНД, Африки, Латинської Америки, Середньої Азії. У деяких країнах (Гвіана, Туніс, Танзанія) їх ставка сягає 29–50 %. Країни з найбільшими ставками ПДВ здатні експортувати сировину та енергоносії, з меншими ставками – частково реекспортують чи споживають сировинні ресурси, а також експортують вироблені з них напівфабрикати. Податки типу КОН (максимум 25 %) заохочують виробництво комплектуючих через один технологічний переділ, гальмують сировинні та деякі комплектуючі виробництва (через один технологічний переділ) і випуск готової продукції. Вони призводять до втрати національного контролю за технологічним ланцюжком та становлення квазідержавних утворень глобального ринку типу ЄС. Країни з відносно більшими ставками КОН (Данія, Ірландія, Бельгія) виробляють комплектуючі початку технологічного ланцюжка, з відносно меншими ставками (Німеччина, Франція, Нідерланди) наближаються до кінцевої продукції. Податок невисокої ставки КОН (14 %) освоїли також Китай, Таїланд (10 %), Хорватія. Тяжіють до впровадження цього податку Південна Корея, Туреччина, Україна, а в США податки типу ПДВ чи КОН взагалі відсутні. Податки типу МПП (до 10 %) стимулюють виробництво комплектуючих, гальмують сировинні галузі, призводять до залежності від іноземних партнерів – виробників кінцевої продукції. Податки типу СіТі заохочують виробництво готових товарів високого ступеня переробки, заощадження енергії та матеріалів (на них встановлено підвищену податкову ставку), запровадження інновацій і здійснення технологічних проривів на останніх переділах з одержанням найбільших прибутків. Вони гальмують сировинні і напівфабрикатні виробництва, сприяють насиченню внутрішніх ринків товарами, послугами, забезпечують робочі місця та високу конкурентну позицію на зовнішніх ринках. Такий тип податків практикують незалежні, швидко зростаючі країни – “південноазіатські тигри” (Сінгапур, Гонконг, Малайзія). Іншим ендогенним джерелом технологічного оновлення виробництва є прискорена амортизація основних фондів виробництва, яка має свої нюанси та особливості щодо встановлення тривалості амортизаційного періоду, економічно раціональних строків служби засобів праці, порядку переоцінки його вартості з урахуванням інфляційних процесів. При проведенні своєчасних і об’єктивних переоцінок основних фондів виробництва прискорену амортизацію можна забезпечити й лінійним методом, скоротивши тривалість амортизаційного періоду проти економічно раціонального строку служби засобів праці. За відсутності своєчасної і повної індексації основних фондів в умовах високого рівня інфляції (понад 15 % річних) навіть методи прискореної амортизації можуть не забезпечувати процеси простого відтворення основного капіталу. Систематичне недофінансування інвестиційних процесів призвело до збільшення середнього року обладнання та подовження фактичного строку його служби (більше 30 років). У розвинених країнах компанії з метою швидшого накопичення коштів для заміни морально застарілого устаткування використовують механізм прискореної амортизації, що дозволяє їм впродовж половини строку служби обладнання списувати більше, ніж 2/3 його вартості. Це є особливо актуальним у сфері високотехнологічних галузей. Накопичення в перші роки експлуатації великих амортизаційних коштів дозволяє підприємствам постійно оновлювати виробничі фонди. Російські фахівці пропонують не лише впроваджувати прискорені амортизаційні відрахування, а й відносити їх до реальних фінансових результатів діяльності із зменшенням оподаткованого прибутку. Такі заходи можуть стимулювати впровадження нових технологій, оновлення основних фондів, збільшення замовлень на постачання обладнання і сприяти зростанню попиту на товари засобів виробництва. На їх думку, іншим джерелом внутрішніх накопичень на інвестиційні цілі є прибуток: відрахування з неоподаткованого прибутку коштів, які спрямовано на капітальні вкладення (в межах 50 % прибутку). Інвестиційний клімат економіки може формуватися також засобами “зеленої” фіскальної політики, яку спрямовано на розвиток і впровадження екологічно чистих технологій, тобто інновації для збереження природних сировинних ресурсів, зменшення ресурсомісткості та відхідності виробництва. Накопичення надходжень з екологічних податків можуть компенсувати прямі фіскальні втрати держави через зменшення основних податків на прибуток та ПДВ. З іншого боку, вони є реальними інструментами, стимулюючими виробника до технологічних інновацій для підтримки світових стандартів і впровадження новітніх технологій. Інноваційні цілі розвитку потребують, щоб “зелені” фіскальні кошти накопичувались в інноваційних секторальних фондах розвитку і використовувалися на розробку та впровадження передових ексклюзивних технологій виробництва. Головним фінансовим інструментом інноваційної політики є використання коштів державного бюджету на підтримку прикладних і фундаментальних наукових розробок. Визначення і ранжування пріоритетів науково-технічного розвитку та прийняття рішень про фінансування великих державних програм постійно присутні в політичних, законотворчих та бюджетних процесах розвинених країн. Однієї з найважливіших функцій урядів цих країн є створення сприятливих умов для інноваційної діяльності підприємницького сектора. З цією метою використовуються такі засоби бюджетної політики, як: – введення витрат на дослідницькі роботи до собівартості продукції; – списання значної частки наукового обладнання за нормами прискореної амортизації; – пільгове кредитування науково-технічних розробок та часткове фінансування великих інноваційних проектів. Створення інституціональних засад для розвитку венчурного фінансування. Указані заходи здійснюються в усіх без винятку розвинених і нових індустріальних країнах і доповнюються діями центральних та місцевих влад у сфері антимонопольного регулювання, митної політики, охорони прав інтелектуальної власності в інтересах стимулювання інноваційної діяльності. Різниця між державами визначається взагалі в строках пристосування перелічених інструментів, масштабах наданих пільг та пріоритетності підтримки тих чи інших галузей економіки. Така практика державної підтримки інноваційної діяльності може бути корисною і для України. Таким чином, сучасні процеси глобалізації та прагнення України до інтеграції у світові торговельно-економічні утворення вимагають від уряду впровадження комплексних заходів підтримки конкурентної позиції національних виробників на світовому ринку, що забезпечується стимулюванням інноваційного типу розвитку. Впливовим механізмом реалізації цього завдання є державна фіскальна політика за умови її спрямованості на підтримку виробництва кінцевої високотехнологічної продукції. З цього боку, величина ставки “зовнішнього” податку на додану вартість є світовим інструментом розподілу випуску по технологічних ланцюжках виробництва: більша ставка обумовлює переважний випуск продукції первинних стадій обробки сировини. Тому одним з діючих інвестиційно-інноваційних стимулів з боку державної фіскальної політики може служити прогресивне за часом зниження ставки податку на додану вартість, що призведе до впровадження та оновлення технологій випуску кінцевої конкурентоспроможної продукції. Крім того, суттєвим ендогенним джерелом технологічного оновлення виробництва є прискорена амортизація основних фондів виробництва, але за умови своєчасної і повної індексації основних фондів з урахуванням рівня інфляції. Іншим джерелом внутрішніх накопичень на інвестиційно-інноваційні цілі є відрахування з неоподаткованого прибутку коштів, які спрямовано на капітальні вкладення оновлення засобів виробництва. Разом з цим, відповідні державні витрати на розвиток наукоємних галузей вимагають збільшення податкових надходжень до державного бюджету шляхом збільшення податкової бази, насамперед, за рахунок оподаткування прибутків тіньового сектора економіки. З цією метою концепцію оподаткування прибутків доцільно пов’язувати з параболічним зростанням норми податку до критичної величини її ставки, за якої при наявних умовах господарювання прибуток суб’єктів економіки не висвітлюється. Взагалі, навіть незначне (до 5 п.п.) зменшення податкового тиску на виробника може привести до довгострокового (пропорційного) збільшення випуску (економічного зростання), розширення податкової бази і збільшення податкових надходжень до 0,5 % річного обсягу випуску продукції. Зміна режиму оподаткування впливає також і на податкову дисципліну підприємств, що пом’якшує борговий характер їх податкових зобов’язань перед державою. Особливе місце у формуванні інвестиційно-інноваційного клімату економіки посідають інструменти “зеленої” фіскальної політики, але за умови накопичення податкових коштів у інноваційних секторальних фондах розвитку для використання їх на розробку і впровадження передових ексклюзивних технологій виробництва, оскільки кошти екологічних фондів для вирішення екологічних проблем використовуються неефективно. Таким чином, радикальні зрушення у фіскальній політиці держави здатні принести результати, яких навряд чи вдасться досягнути за допомогою поступових кроків. Тому дуже важливим є вдосконалення і прийняття нового Податкового кодексу, спрямованого на інноваційні цілі економічного розвитку України. Література: 1. Алле М. Экономика как наука: Пер. с франц. – М., 1995. 2. Афонцев С. Экономическая политика и модели экономического развития // Мировая экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”. – 2002. – № 4. 3. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін. – К., 1997. 4. Білорус О. Імперативи стратегії розвитку України в умовах глобалізації // Економіка України. – 2001. – С. 311. 5. Гунський Б. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.: Наукова думка, 1997. 6. Жаліло Я.А. Конкурентоспроможність національної економіки України. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – Київ, 2002. 7. Иноземцев Л. Неизбежность постиндустриального мира. К вопросу о полярности современного мироустройства // Постиндустриальный мир и Россия. – М.: РАН, Эдиториал УССР. – 2000. 8. Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика ХХ века // Мировая экономика и международные отношения. – М.: Наука, 2002. – № 1. 9. Коллонтай В. Эволюция западных концепций глобализации // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – № 1. 10. Косолапов Н. Глобализация, миропорядок ХХІ века в России. Постиндустриальный мир и Россия / Под. ред. В. Хароса, В. Красильщикова. – М.,2001. – 250 с. 11. Марчук Е.К. Стратегічна орієнтація суспільства – рух на випередження // Стратегічна панорама. – 1999. – № 4. 12. Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство // Економіка України. – 2002. – № 9. 13. Новокшонов Л.В., Тридюнов Ю.В. Мировое хозяйство. – ЮРИСТО, 2000. 14. Оболенский В. Глобализация мировой экономики и Россия // Мировая экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”, 2001. – № 3. 15. Пахомов Ю. Україна і виклики глобалізації // День. – 2001. – 7 серпня. 16. Перес К. Технологические процессы и возможности для развития качества динамической цели. – ЮНКТАД.ХТД/RT/1/9. – 1999. – 20 december. – С. 50. 17. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – № 1. 18. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К., 2002. 19. Трансформація моделі економіки України / За ред. В.М. Гейця. – К.: Лотос, 1999. 20. Україна на порозі ХХІ століття: уроки реформ і стратегія розвитку. – Київ, 2001. 21. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К., Либідь, 2002. 22. Філіпенко С. Економічний розвиток сучасної цивілізації. – К.: Товариство “Знання” України, 2000. 23. Хаустов В., Панфілова Т. Інноваційні процеси в Україні: реалії і перспективи // Економіст. – 2002. – № 3. 24. Чухно А.А. Економічна теорія. – К.: Вид-во “Вища школа”, 1993. 25. Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення для України // Економіка України. – 2001. – № 11, 12. 26. Экономическая энциклопедия / Под ред. Л.И. Абалкина. – М.: Экономика, 1999. 27. Энциклопедический социологический словарь / Под общей редакцией Г.В. Осипова. – М., 1995. 28. Яковець Ю. Глобальні тенденції соціокультурної динаміки і перспективи взаємодії цивілізації у ХХІ столітті // Економіка України. – 2000. – № 3.

Похожие записи