Реферат на тему:

Особливості промислового перевороту

в Західній та Східній Україні

Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався
пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з
Німеччиною у 30-40-х і завершився в 70-80-х роках XIX ст.

Запізнення промислового перевороту пояснювалось економічною відсталістю
Російської імперії. Протягом Першої половини XIX ст. продовжувала
існувати феодально-кріпосницька система, що гальмувала розвиток
сільського господарства, формування ринку вільнонайманої робочої сили
для промисловості. У першій третині XIX ст. більшість підприємств
становили міські та сільські кустарні промисли (ремісничі майстерні),
мануфактури, засновані на ручній техніці та примусовій праці кріпаків.
Негативні наслідки спостерігалися також через недостатність національних
і відсутність зовнішніх інвестицій.

У суспільстві панувала ідея російської «аграрності», хоча Петро І своїми
заходами штучно створював промислову структуру господарства. Згідно з
цією ідеєю Росія мала залишатися землеробською країною і не була готова
до .скасування кріпосного права. Економічна політика Романових
відповідала інтересам дворянства, і допомога промисловому підприємництву
була незначною.

Проте в умовах кріпосного господарства в першій третині XIX ст.
мануфактурна промисловість досягла певних успіхів і підготувала умови
для промислового перевороту. В Україні кількість підприємств (без
винокурень) зросла з 200 у 1793 p. до 649 у 1830 p. Головне значення
мала обробна промисловість. Розвивалися такі галузі, як харчова
(ґуральництво, борошномелення, виробництво олії), текстильна (суконна,
полотняна, канатна), салотопна, миловарна, шкіряна, виробництво
будівельних матеріалів (цегельна, скляна). У 20-х роках виникла цукрова
промисловість. Першу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с.
Трощині Канівського повіту на Київщині. Цукробурякові мануфактури
будувались у Лівобережній, Слобідській Україні, з 30-х років — на
Правобережжі. Важка промисловість була представлена дерево-вугільною
металургією на Поліссі, розробкою кам’яновугільних копалень в Донбасі.
Потребу України у металі задовольняв Урал.

Мануфактури за становою належністю їхніх власників поділялися на
поміщицькі, купецькі, селянські. Засновником промислових мануфактур була
державна скарбниця. Важливим явищем було зростання частки підприємств із
вільнонайманою робочою силою. У 1828 p. вони становили 46,2 % усіх
підприємств, на них працювало 25,6 % робітників. Вільнонаймана праця
переважала у склоробному, шкіряному, салотопному виробництвах. Почали
використовуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуплені у
Великобританії. Однак цей процес не набув послідовного, систематичного
характеру.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У
цукровиробництві почали застосовувати машини для подрібнення цукрових
буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку випарювання
й згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цукроварень
збільшилася до 222 у 1858 p., з них «парових» було 90, або 60 %. Проте
цукрове виробництво як галузь дворянського підприємництва ґрунтувалося
на примусовій праці кріпосних селян, що переважала у 40—50-х роках.
Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було перетворення
кріпосної мануфактури (з переходом на вільнонайману працю) на фабрику.

У 20-х роках XIX ст., з’явилися перші парові ґуральні. Технічний прогрес
позначився і на ґуральництві. Парова техніка, що почала застосовуватися
в цій галузі, не тільки прискорила виробничий процес, а й збільшила
вихід горілки з одиниці сировини. Великі ґуральні з досконалішою
технікою витіснили невеликі. У 1860 p. в Україні було вже тільки 2407
ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно зростав.

Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробництва була суконна.
Кількість мануфактур з 12 у 1797 p. збільшилася до 92 у 1823 p. Панівне
становище займали поміщицькі підприємства, частка яких у загальному
обсязі виробництва становила 65,5 %. Центром її було Правобережжя.
Звільнення у 1816 p. мануфактур від обов’язкових поставок державній
скарбниці та надання права вільної торгівлі сприяли розвитку приватного
підприємництва. У ЗО—50-х роках зростало значення мануфактур, заснованих
на вільнонайманій праці. У 1860 p. працювало 26 вотчинних мануфактур і
22 підприємства на вільнонайманій праці, обсяг виробництва яких ріс до
53 % загального виробництва проти 25,3 % у 1823 p. Центр виробництва
перемістився на Лівобережжя у посад Клинці. Перші підприємства тут
виникли в 1812 p., а перші машини на них з’явилися через 20 років. У
1834 p. на 11 клинцівських мануфактурах налічувалось 132, а в 1845 p. на
10 мануфактурах — 283 машини різних найменувань. Однак з усіх 15—16
операцій технологічного процесу виготовлення сукна машини
застосовувалися фактично лише у двох — чесанні та прядінні.

Майже всі машини клинцівських мануфактур являли собою машиноподібні
ремісничі знаряддя, оскільки роль рушійної сили виконували самі люди або
худоба. У 1860 p. застосовувалося лише 17 парових машин загальною
потужністю 240 к. с.

Технічний прогрес на суконному виробництві у м. Дунаївці Подільської
губернії не досяг навіть рівня клинцівських мануфактур. Перші машини
з’явилися тут лише в середині 40-х років XIX ст.

Зростаючі потреби в машинах змовили розвиток машинобудівної
промисловості, яка почала створюватися в Україні з кінця XVIII ст. Її
представляли мідярні, чавуноливарні та машинобудівні заводи. На початку
XIX ст. в губерніях України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було
вже 17. Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час реформи
1861 p. ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм належала важлива роль як
у постачанні обладнання винокурній і цукровій промисловості, так і в
задоволенні різноманітних потреб населення.

На час реформи 1861 p. в українських губерніях було не менше ніж 20
машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1231 тис. крб. Майже
88 % цієї суми припадало на заводи Київської, Волинської,
Катеринославської, Херсонської губерній. Разом з тим багато машин
ввозилося з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин за
1850—1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування на практиці нової
техніки сприяло підвищенню продуктивності праці промислових робітників.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургійної
промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили
чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині,
Київщині , Одещині, Слобожанщині.

Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не менше ніж 11
чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча потужність цих
підприємств була незначною, проте вони відігравали важливу роль в
економічному розвитку країни, випустивши у 1859 p. продукції на суму
понад 68 тис. крб. Поруч з технічною перебудовою і модернізацією
металургійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької праці
вільнонайманою.

У дореформений період в Україні існувала й кам’яновугільна
промисловість. На початку XIX ст. потужність невеликих копалень у
Донбасі, на яких застосовувалась праця державних і поміщицьких селян,
була невисокою. До 1860 p. видобуток вугілля тут набув уже промислового
характеру і становив майже 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля
Донбас вийшов на друге місце в Російській імперії, поступаючись лише
Сілезькому басейну. Однак шахти в першій половині XIX ст. засновувалися
на відсталій техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній,
кріпосній праці.

Основним видом транспорту були гужові засоби. Більшість ґрунтових шляхів
під час осінньої та весняної негоди зовсім виходили з ладу, і
транспортування ними ставало неможливим. Гужовий транспорт
використовувався у двох експлуатаційних режимах — чумацтво і підводна
повинність.

У дореформене десятиріччя було розроблено ряд проектів будівництва
залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася через Кримську
війну (1853—1856 pp.). В Україні було лише два стратегічних шосе — від
Києва та від Харкова до Петербурга.

Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний рух Дніпром був
неможливий у зв’язку з наявністю численних порогів. У Дніпровському
басейні 1852 p. налічувалося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с.
Після Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З’явилися
пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром і його притоками
курсувало 17 пароплавів, серед них 3 пасажирських, решта — буксири.

Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та суден, які
обслуговували їх. У 40—50-х роках основна частина вантажообігу припадала
на парусні судна. Пароплави обслуговували переважно пасажирські та
поштові перевезення.

Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку української промисловості
наприкінці 50-х років XIX ст. У виробництві цукру та видобутку вугілля
вона почала набувати загальноімперського значення. Впровадження у
виробництво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню випуску
продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні промислових підприємств в
Україні. Якщо до середини 40-х років майже три чверті їх, що належали
переважно поміщикам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо
більше однієї чверті — в містах, то надалі підприємства, особливо
фабрично-заводського типу, власниками яких ставали купці, міщани і
багаті селяни, здебільшого будувалися в містах. З 1825 по 1861 p.
кількість їх (без ґуралень, яких було чимало) зросла в 3,6 раза.
Кількісно переважали невеликі підприємства. Мануфактури
фабрично-заводського типу становили лише 15 %. Проте саме вони разом з
великими мануфактурами виробляли більшу частину товарної продукції.

На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства превалювали над
поміщицькими. Якщо у 1828 p. в Україні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 %
купецьких підприємств, то на початку 1861 p. поміщицькі становили 5,8 %,
а купецькі — 94,2 %. Протягом останніх дореформених десятиліть частка
вільнонайманої праці в українській промисловості зросла з 25 % у 1825 p.
до майже 74 % у 1861 p.

Отже, наприкінці дореформеної доби поміщицьке підприємництво занепадало,
що переконливо свідчило про кризу феодально-кріпосницької системи.

У пореформений період фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Якщо в
1860 p. налічувалося 2330 фабрик і заводів, то у 1869 p. — 3712
промислових підприємств. У 1879 p. обсяг виробництва 867 українських
фабрик і заводів з кількістю робітників не менше ніж 16 чол. на кожному
підприємстві досяг майже 103,3 тис. крб.

З падінням кріпосного права прискорився процес створення великої
машинної індустрії. Промисловий переворот вступив другий етап, який
тривав протягом 60—80 років.

Перше місце у структурі української промисловості зайняло цукроваріння.
Частка його у всеросійському виробництві цукру в 1882—1885 pp. досягла
87,8 %. Цукрова промисловість України стала головним постачальником
цукру для всієї Російської імперії.

Машинна індустрія в цукровій промисловості України сформувалася в
основному з великих вотчинних цукрових мануфактур («парових» заводів)
заміною на них в усіх основних операціях ручної техніки системою машин,
а примусової праці кріпосних селян —працею вільнонайманих робітників.

Технічна перебудова цукроварень завершилася наприкінці 1870-х років
підвищенням концентрації виробництва, скороченням тривалості щорічних
сезонів цукроваріння, поліпшенням використання сировини. Прискорилися
темпи зростання обсягів цукробурякового виробництва і продуктивності
праці.

Значне місце в економіці України посідала винокурна промисловість.
Правда, введення в липні 1861 p. норми виходу спирту, за яку власник
заводу мав сплачувати державі акциз незалежно від виробничих показників
підприємства, призвело до того, що багато невеликих винокурень припинили
своє існування. Для горілчаної промисловості, як і для цукрової,
характерним було застосування нової техніки, концентрація виробництва. У
1862—1863 pp. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств. Як і в
цукровій промисловості, в горілчаній значно зменшувалась кількість
підприємств. Однак обсяги випуску продукції при цьому не тільки не
зменшувались, а й, навпаки, зростали.

Основними районами виробництва спирту в Україні стали Київська,
Харківська та Подільська губернії. Наприкінці 70-х — на початку 80-х
років багато винокурних підприємств перейшло до промисловців.

Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала частка великих
підприємств — парових млинів. На зміну примітивним жорнам прийшов
вальцювальний верстат.

У пореформений період з інших харчових виробництв порівняно швидко
розвивалось олійне, сировиною для якого було насіння льону, коноплі,
соняшнику. Особливо високих темпів розвитку ця галузь досягла в середині
80-х років. Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В
цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.

З вироблених в Україні ще наприкінці б0-х років майже 6,5 млн кг вовни
(порівняно з більш як 8 млн кг виробництва її в Російській імперії в
цілому) 25 % залишалося для переробки на українських підприємствах.
Решта української вовни надходила на фабрики Москви і Петербурга,
оскільки 88 % усієї вовняної промисловості було сконцентровано в
російських губерніях.

У важкій промисловості технічний прогрес поширився пізніше, ніж у
харчовій та легкій. Перехід від мануфактури до фабрики в металургії був
пов’язаний з подоланням надзвичайно великих труднощів, насамперед
технічного характеру. Він став можливим лише на основі принципово нових
технологічних процесів і відповідних механізмів.

Деревовугільна металургійна промисловість України, що існувала в
поліських районах Правобережжя і на Чернігівщині, залишалась осторонь
технічного прогресу і в кінцевому підсумку припинила своє існування.

Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурного типу (Волинська
губернія), які виникли ще в дореформений період, проіснували на два
десятиріччя довше, ніж рудні.

Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (поміщицької)
мануфактури вони практично перетворилися на мануфактуру капіталістичну^
Проте через ряд обставин і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.

Невдалими виявилися спроби царського уряду організувати на базі
південних казенних заводів-мануфактур зразкове металургійне виробництво
фабрично-заводського типу. Через це уряд Російської імперії наприкінці
60-х — на початку 70-х років остаточно відмовився від казенного
будівництва в металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній
приватного підприємництва (у формі надання довгострокових кредитів,
виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під
заводи, шахти тощо). Найближчим результатом такого сприяння стало те, що
незабаром на півдні України виникли перші металургійні підприємства типу
фабрики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського товариства
кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва (1871 p.,
Катеринославська губернія) і Сулінський завод (1872 p.. Область Війська
Донського).

Технологічний процес на обох підприємствах засновувався на використанні
мінерального палива. Однак між ними існувала й істотна відмінність:
Юзівський завод налагодив виплавку місцевих руд на донецькому коксі, а
на Сулінському заводі було зроблено спробу організувати доменний процес
на місцевих рудах і донецькому антрациті, яка спочатку виявилася
невдалою. Остаточно на ньому налагодили постійне виробництво чавуну лише
у 1883 p. Потужність цього підприємства набагато поступалася Юзівському,
на’якому в 1876 p. вступила в дію друга доменна піч.

Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870—1880 pp. у 4 рази, а прокату
— в 7,7 раза. Українська металургійна промисловість в ті роки
розвивалася швидше, ніж у Росії в цілому (приріст виплавки чавуну за
1870—1880 pp. в імперії становив 25, а випуск прокату — 139 %). Частка
України у виробництві чавуну і прокату монархії Романовйх зросла в 3
рази.

Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, транспорту, а також
хижацьке винищення лісів, що викликало великий попит на мінеральне
паливо, стали важливими факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому
басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років тут
спостерігалася справжня підприємницька лихоманка. Швидко
переобладнувалися і збільшували видобуток вугілля шахти, виникали нові
кам’яновугільні підприємства, акціонерні товариства за участю іноземних
капіталів. Протягом 1860—1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у 2,5
раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугільних шахт, на яких
видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що становило 43,1 % усього
видобутку вугілля Російської імперії. Як і в інших галузях, розвиток
вуглевидобутку супроводжувався посиленням концентрації виробництва.
Зменшувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали число великих
і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим потреби промисловості й
транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо.

Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким. Основні виробничі
процеси -1видобуток і транспортування в лаві вугілля — здійснювалися
вручну.

Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найважливіші галузі важкої
індустрії розвивалися прискореними темпами, машинобудування, яке було її
серцевиною, значно відставало. Порівняно швидко розвивалося
сільськогосподарське машинобудування, що було викликано зростаючим
попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку 60-х років в
Україні існувало не більше 20 невеликих машинобудівних заводів, то в
1884 p. діяло 75 заводів (без Таврійської губернії). Серед них були
досить великі підприємства фабрично-заводського типу. В Харкові,
наприклад, діяли заводи Гельферіх-Саде (заснований в 1878 p.) і Мільгозе
(1873 p.). В Херсонській губернії працювало два підприємства — в Одесі
та Єлизаветграді. У 1876 p. в Луганську було засновано машинобудівний
завод Гартмана.

Поступово розгорталося морське суднобудування. Воно було представлено
Херсонською і Миколаївською верф’ями — великими капіталістичне
організованими підприємствами. До кінця 70-х років вони будували
дерев’яні парусні кораблі для Чорноморського флоту.

З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність.
У середині 80-х років в Україні більше ніж 79 % підприємств
машинобудування використовували парову енергію. Вони випускали понад 96
% продукції цієї галузі.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил України мав транспорт,
особливо залізничний. Залізничне будівництво в Україні розгорнулося
зразу після селянської реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої
залізничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст. 1 вересня
1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У 1869 p. закінчено лінію
Балта — Крюків (через Єлизаветград) з гілкою від станції Роздільна до
Тирасполя.

Перша залізниця на Лівобережжі з’явилася в 1868 p. Вона пролягала від
Курська на Ворожбу, а далі до Броварів. У 1870 p. цю залізницю було
з’єднано з Києвом. У 1869 p. завершено будівництво ще однієї важливої
лінії: Курськ — Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з’єднала
Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Ростовом-на-Дону на
півдні, а також з Москвою на півночі. Активне залізничне будівництво
тривало протягом 70-х років.

У 1871—1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій, а за попереднє
десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років в Україні було створено цілу
систему залізниць. Вони з’єднали між собою найбільші міста та промислові
райони Донбасу, Придніпров’я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії.
Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кременчук,
Катеринослав, Одеса.

Здійснюючи програму залізничного будівництва в Україні, царський уряд
виходив з своїх великодержавних інтересів. Залізниці мали насамперед
з’єднати російські промислові центри з чорноморськими портами.
Спрямовані на захід колії були підпорядковані не стільки господарським,
скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господарськими інтересами
України. Митними й провізними залізничними тарифами, оподаткуванням
російський уряд ставив економіку України у дедалі важче становище.
Наприклад, норми вивізних тарифів на українське збіжжя й інші товари на
однакових відстанях залізничних колій були вищі для українських і нижчі
для російських експортерів.

Головною водною артерією був Дніпро з його притоками. Чимало вантажів
перевозилося Дністром, Південним Бугом. У рухомому складі річкового
флоту зростала частка пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище
порогів у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74. Всього
на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден. Південними морськими
воротами не тільки України, а й всієї імперії Романових був
Азово-Чорноморський басейн. На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8
% вартості вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії
товарів. У наступні роки торгово-економічне значення південноукраїнських
морських портів зростало.

Отже, після скасування кріпосного права в імперії Романових розвиток
промисловості України прискорився, незважаючи на її колоніальне
становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. В провідних
галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот.
Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку
охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала
застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та
горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім
купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий
переворот розпочався у цукроварній та горілчаній промисловості і що
машини почали застосовуватися також у сільському господарстві,
українське машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення
технікою цих галузей. По-четверте, поряд з великими фабриками, заводами,
копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній
промисловості.

Щодо часових меж промислового перевороту в Україні в
історико-економічній літературі є два протилежних погляди. Одні
дослідники стверджують, що він відбувся ще до реформи 1861 p., інші
пов’язують його завершення з 90-ми роками XIX ст. На нашу думку, перехід
від мануфактури до фабрики в провідних традиційних галузях промисловості
України відбувся наприкінці 70-х років, хоча машинізація
гірничо-добувної промисловості, яка перебувала в процесі становлення,
завершилася пізніше.

Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Поряд з
ремеслом і мануфактурами у містах виникли підприємства
фабрично-заводського типу, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1825
p. в містах України налічувалося 528 промислових підприємств, то через
22 роки в 1847 p. їх було вже 718.

Соціально-економічні зміни в українській промисловості зумовили
збільшення чисельності міського населення. Характерно, що якщо в
1811—1858 pp. міське населення всієї України зросло майже в 3 рази, то
на Лівобережній Україні — в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній —
64,5 раза. Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у
Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях зумовлювалося як
їхнім порівняно швидким економічним розвитком в умовах нерозвинених
феодально-кріпосницьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка
міського населення України протягом 1811—1858 pp. зросла з 5 до 11 %.
Жителі значної частини міст майже зовсім не займалися сільським
господарством.

Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж сільське. В 1885
p. у 50 губерніях Європейської Росії налічувалося 660 міських поселень,
з яких 165 припадало на Україну. В містах України проживало 28 % усіх
міських жителів Російської імперії (міщан, купців, ремісників,
робітників).

Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина населення
належала до сільських станів (державні, поміщицькі селяни, козаки), а
головним заняттям міських жителів вважалося землеробство.

Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисловості Східної
України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з
помітним зростанням чисельності промислових підприємств виникли нові
галузі виробництва. Підприємства фабрично-заводського типу витіснили
мануфактури. В більшості провідних галузей української промисловості
відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю замінила
вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового
перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики
російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою
мала однобічний характер.

У період, коли в Західній Європі швидко розвивалось індустріальне
суспільство, на західноукраїнських землях безроздільно панувало
феодальне господарство. А коли наприкінці XVIII ст. розпочався перехід
від мануфактур до фабрик з використанням машин і парових двигунів, тут
не було навіть розвиненого мануфактурного виробництва. Нечисленні
мануфактури в переважній більшості не були явищами нового суспільства, а
кріпосницькими і переважно невеликими.

На захоплених імперією Габсбургів українських землях, особливо у Східній
Галичині, в першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі
промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова,
лісова. Не було села або фільварку, де б не виробляли полотно. У
Жовківському, Бережанському та інших округах відкрилися суконні
мануфактури. Засновувались нові папірні, гути, керамічні, залізоробні
підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрийській окрузі. У Винниках
та Монастириській працювали тютюнові мануфактури, на яких у 1812 p. було
зайнято 1320 робітників.

Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґуральництво. У 1836 p. в
Галичині і на Буковині налічувалося 4000 ґуралень, які виробляли понад
19,2 млн австрійських відер горілки, 1845 p. — відповідно майже 1512 і
12,2, 1850 p. — 990 і майже 10 млн. Поміщицьке горілчане виробництво
набуло найвищого розвитку в 20-х — в середині 30-х років XIX ст. Згодом
кількість ґуралень зменшилася за рахунок концентрації та вдосконалення
технології виробництва. Старі ґуральні поступово перебудовувалися,
переоснащувалися.

Поряд з ґуральництвом розвивалося пивоваріння. Добре була налагоджена
пивоварна справа у маєтках Ягільницького Ключа на Тернопільщині. Це
передусім пояснювалося наявністю сировини — зерна.

Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом зиску
західноукраїнських землевласників стає цукроваріння. У 1823 p. в
Пужниках недалеко від Станіслава було збудовано першу в краю цукроварню.
Згодом у різних частинах західного регіону України виникло ще кілька
цукроварень, але більшість з них діяла недовго. Отже, на початку 50-х
років працювали лише одна велика в Тлумачі (400 робітників) і невелика в
Устю біля Борщова. Усього до середини XIX ст. на західноукраїнських
землях існувало 16 цукроварень. У середині 50-х років Тлумацька
цукроварня виробляла 10—12 тис. ц і більше цукру-рафінаду на рік. Вона
належала до підприємств фабрично-заводського типу. На початку 40-х років
тут було встановлено один з перших парових двигунів у Галичині. Крім
центрального підприємства, Тлумацька цукроварня мала філії та численні
фабричні сушарні, розкидані по селах Галицького Поділля. У 40-х роках на
цукроварні було зайнято близько 700 робітників і ремісників. На 11
фабричних сушарнях працювало 2000 чол., а на сезонних роботах з
вирощування буряків і розробки лісу — майже 3000 робітників.

Залізоробне виробництво краю було представлено переважно руднями. В
1807—1811 pp. на території Східної Галичини нараховувалося 12 залізних
гут, 1825 p. — 15 (сім належали магнатам, сім — державі, одна — церкві).
На них добувалося близько 16 тис. віденських центнерів заліза. У 20-х
роках XIX ст. в залізодобувній промисловості Галичини працювало 1400
найманих робітників. Крім того, на допоміжних роботах (випалювання і
транспортування вугілля, добування і довезення руди, підсобні роботи)
широко використовувалася малопродуктивна примусова праця панщинних
селян, вуглярів, рудокопів. Продукція залізних гут Східної Галичини у
1841—1848 pp. сягала 66,6 тис. віденських центнерів. Проте цієї
кількості заліза не вистачало для того, щоб задовольнити попит місцевих
ринків на металеві вироби.

Багата сировинна база західного регіону України сприяла значному
розвитку в першій половині XIX ст. соледобувної промисловості. Це
насамперед стосувалося Закарпаття. Видобуток солі відкритим способом
замінився на підземний. Третину середньорічного видобутку солі
забезпечував район Солотвино. На соляних рудниках працювало в першій
половині XIX ст. близько 1200 чол., з яких 2/3 становили німецькі
вільнонаймані робітники.

За обсягами виробленої продукції до найпродуктивніших підприємств цієї
галузі у Східній Галичині належала солеварня у с. Стара Сіль.
Прикарпатська сіль забезпечувала господарські потреби Галичини і
Буковини, вивозилася за кордон. На солеварнях краю здебільшого
використовуваласяе вільнонаймана праця.

Негативно вплинув на молоду західноукраїнську промисловість початок
промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії.
Ремесло і мануфактура краю не витримували конкуренції
фабрично-заводської промисловості. Навіть цукроваріння, яке спочатку
добре розвивалось, незабаром у зв’язку з бурхливим розвитком виробництва
цукру в Чехії почало занепадати. Внаслідок антиукраїнської політики
австрійського уряду та через інші причини не було введено в дію
збудовану на початку 40-х років суконну фабрику в Заложцях Золочівської
округи, а через короткий час після відкриття були ліквідовані механічні
прядильні та ткальні в Яворові, Бродах, Заліщиках, Глинянах.

Попри пожвавлення промислового виробництва краю в ЗО—40-х роках XIX ст.,
воно й надалі залишалося на ремісничо-мануфактурному рівні. В 1841 p.
тут налічувалося близько 200 підприємств мануфактурного типу (або 3,9 %
їхньої загальної кількості в Австрії). Вони були менш потужні, ніж
подібні підприємства західних провінцій імперії, мали нижчий рівень
механізації та організації виробництва.

Не набуло достатнього розвитку і ремесло. В 1841 p. у Східній Галичині
налічувалося всього 29,4 тис. ремісників. На 100 чол. населення тут
припадало у 3 і навіть у 5 разів менше ремісників, ніж у промислове
розвинених західних провінціях Австрії. Зростаючий попит на промислові
товари задовольнявся значною мірою ввезенням їх із західних районів
імперії Габсбургів.

Селянська революція 1848 p. розчистила грунт для прогресивних
перетворень на західноукраїнських землях. Наприкінці 60-х років в
промисловості краю почалося пожвавлення. Виникли десятки підприємств
фабрично-заводського типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х
роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був
невисокий. Це пояснювалося слабким розвитком промисловості регіону ще до
селянської реформи 1848 p., браком підприємців, багатих на грошові
капітали, втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після селянської
реформи вони вкладали гроші (викупні платежі) здебільшого в сільське
господарство. Крім того, на заваді розвитку промисловості в Західній
Україні стояв уряд: західноукраїнська промисловість була позбавлена тих
податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в західних
провінціях.

Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, текстильної,
шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на
ринку, який заполонила якісніша і дешевша продукція фабрично-заводської
промисловості західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості,
які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна, спиртогорілчана,
нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна), розвивалися краще. Вони були
зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини, тобто на
виробництві напівфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у
західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей промисловості
австрійські підприємці вже в 60-х роках почали вкладати в них капітали.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти
відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної
промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в
першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою.
Значне місце в промисловості західноукраїнських земель належало
видобуванню озокериту. Однак воно не набрало таких масштабів, як
видобування нафти, і на початку XX ст. почало занепадати. Неабияке
народногосподарське значення мав видобуток кам’яної та кухонної солі,
який зростав з року в рік.

У 60-х — на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали
залізничне сполучення з Заходом, що було зумовлено не тільки
економічними, а й воєнно-стратегічними міркуваннями. У 1864 p.
залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до
Львова, через 5 років — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на
Закарпаття. Згодом вона з’єднала Львів з українськими землями, що
входили до складу Росії. Проте залізничне будівництво, яке в Росії та
країнах Заходу викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на
західноукраїнських землях лише незначною мірою сприяло розвитку
виробництва промислової продукції, переважно лісової та будівельних
матеріалів. Внаслідок прокладання залізниць, хоч і було зменшено в
кілька разів транспортні витрати на перевезення товарів, західний регіон
України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для
фабричної промисловості західних провінцій монархії Габсбургів.

Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїнських земель
розвивалася однобоко — розширювалися видобування і первинна переробка
сировини, а не виробництво готової продукції. Такий напрям диктував уряд
Австро-Угорщини, а також іноземний капітал. Це негативно впливало на хід
промислового перевороту, початковий етап якого припадав на 50—70-ті роки
XIX ст.

В індустріальну епоху західноукраїнські землі ввійшли зі значними
пережитками феодально-кріпосницьких відносин, що в поєднанні з
колоніальною політикою центральних властей монархії Габсбургів та
іноземного капіталу гальмувало їх економічне піднесення. Вже. протягом
80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих підприємств,
зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася
нафтова промисловість Галичини, особливо з кінця 70-х років. Істотні
зміни у нафтовидобутку відбулися із застосуванням з 1887 p. глибинного
буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч
технічна оснащеність праці у нафтовидобутку значно підвищилась. У 1904
p. тут нараховувалось 347 машин, тоді як у 1851 p. в усій галицькій
промисловості працювало 5 парових машин. Прискорене застосування машин
призвело до зменшення кількості робітників у нафтодобувній
промисловості, в якій на початку XX ст. працювало в середньому 5857 чол.
проти 12 тис. чол. у 1873 p.

На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної
реконструкції. Були закриті невеликі криниці, ями, почали бурити
свердловини глибиною понад 1000 м. Потужність парових двигунів і
двигунів внутрішнього згорання в Дрогобицькому і Станіславському
гірничих округах досягла в 1910 p. близько 20 тис., а в 1913 p. — майже
50 тис. к. с. Напередодні першої світової війни в нафтодобувній
промисловості використовувалося значно більше парових двигунів і
двигунів внутрішнього згорання, ніж у всіх інших галузях промисловості в
цілому. Внаслідок застосування бурильної техніки зростав видобуток
нафти. У 70-х роках він становив 20—ЗО тис. т на рік, в 80-х роках —
40—70 тис., у 1900 p. — понад 325 тис., а в 1909 p. — більше 2050 тис.
т. Пізніше він зменшився, проте залишався досить високим і в 1913 p.
становив 1,1 млн т. Найбільше нафти добували в районах Борислава і
Дрогобича.

Галицька нафта перероблялася на австрійських та угорських
нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років австро-угорський уряд
взагалі не дозволяв будувати нафтоперегінні заводи у Східній Галичині.
На вивізну неочищену нафту ввели нижчі мита, ніж на вивізні
нафтопродукти, заохочуючи так нафтовидобуток і обмежуючи переробку нафти
на місцях. У 1905 p. в Західній Україні її очищалося лише 33,7 %, тоді
як в австрійських провінціях, що не мали власної нафти, — 42,5 %. Це був
один з виявів гальмування монархією Габсбургів розвитку промисловості
колоній — Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття;

Видобуток кам’яної та кухонної солі в Галичині в 1861 p. становив 65
тис. т, у 1900 p.— 145 тис., у 1908 p. — понад 1800 тис. т. Західна
Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі
було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і
більшість селян страждало від «соляного голоду».

З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися
лісопильна промисловість. Наприкінці XIX ст. щорічне рубання лісу тут
досягло більше 6 млн м2. Майже 2/3 його становила ділова деревина,
переважна більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст.
Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісоматеріалів.
Потужність парових двигунів на галицьких лісопильнях, яка в 1870 p. не
перевищувала 120 к. с., у 1885 p. досягла 1,6 тис., а в 1890 p. — 2,2
тис. к. с. Це становило 2/5 потужності всіх парових двигунів переробної
промисловості краю. Ще більше посилився розвиток лісопиляння на рубежі
XIX—XX ст. На західноукраїнських землях у той час діяло близько 100
лісопильних заводів, на кожному з яких працювало більше ніж 20 чол.

Темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної
промисловості були дуже повільними. Іноземний капітал не виявляв
заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були
значні капіталовкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити
готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон поставлялися
з Чехії та Америки.

Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у
Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 p. в Тур’ї
Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій
лісохімічні заводи. Це були великі на той час підприємства, які
наприкінці XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік
переробляли близько 300 тис. складометрів деревини. На початку XX ст.
було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді.

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості
регіону. До середини 70-х років велика цукроварня в Тлумачі та менша в
Устю припинили виробництво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових
заводи на Буковині. У 1913 p. почав працювати цукровий завод в
галицькому місті Ходорові.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло 5 великих державних
тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті).
Австро-угорський уряд і тут виявив своє колонізаторське обличчя.
Західноукраїнські фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві
потреби в тютюнових виробах і переважна частина їх завозилася з
центральних районів монархії Габсбургів.

Продукція легкої промисловості західноукраїнських земель не могла
успішно конкурувати з австрійськими, угорськими і закордонними
промисловими виробами і через це розвивалася повільно. Відставало,
зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX
— на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств. На
найбільших з них було зайнято по кілька десятків робітників.

У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало.
Машинобудування було розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому,
Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли
чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Тільки
завод у Кобилецькій Поляні був дещо модернізований протягом 1908—1912
pp. у зв’язку з використанням машин. На ньому вироблялися колеса для
паровозів, невеликі металеві речі — сокири, лопати тощо. З 90-х років
XIX ст. виявились ознаки концентрації виробництва на західноукраїнських
землях. Одним з виявів цього було утворення в 1892 p. картеля з метою
нормування цін на нафту. Лише протягом 1905—1906 pp. виникло понад 50
акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були
«Галицьке-Карпатське товариство» з капіталом 16 млн крон, компанія
«Східниця» з капіталом 10 млн крон, компанія «Галичина» з капіталом 6
млн крон.

У першому десятиріччі XX ст. у нафтовій промисловості прискорився процес
концентрації підприємств. Кількість їх з 344 у 1907 p. (Скоротилася до
254 у 1910 p. Найбільші 15 підприємств виробляли 75 % нафти, що
видобувалася в Галичині.

У деревообробній промисловості Закарпаття з 1882 p. діяв синдикат
«Мундус». Акціонерний капітал синдикату становив в 1910 p. З млн, а в
1916 p. — 7,3 млн крон. Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований
у 1910— 1911 pp., належав будапештській компанії «Сольва», акціонерами
якої крім австрійських були англійські, французькі та американські
підприємці.

Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні
об’єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями
промисловості Західної України, насамперед нафтовою.

Спочатку панівне становище в ній належало австрійським підприємцям, але
з початку XX ст. почав надходити німецький капітал, а згодом
американський і англійський капітали. В 1911 p. англійським капіталістам
лише в Бориславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4
нафтовидобутку Бориславського басейну. В 1912 p. німецькі та англійські
фірми об’єдналися в концерн, що зосередив у своїх руках 1/3 видобутку
нафти в басейні, заволодів усіма нафтопроводами цього району, чотирма з
семи великими нафтопереробними заводами. У 1913 p. в нафтову
промисловість Прикарпаття почав посилено проникати і французький
капітал. Напередодні першої світової війни вкладений у нафтодобувну
промисловість Прикарпаття капітал оцінювався у 310 млн австрійських
крон, з них майже 1/3 припадала на австрійський капітал, 1/5 — на
англійський, по 12—15 % — на німецький, французький і місцевий
галицький, по 2 % — на американський і бельгійський.

Австрійський капітал займав провідні позиції в лісопильній та
деревообробній галузях промисловості. Іноземні підприємці скуповували на
західноукраїнських землях тисячі гектарів лісу. Хижацька розробка
лісових масивів призводила до зменшення їхніх площ. Лише за 1912 p. вони
скоротилися більше ніж,на 1 100 га.

З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали
картелі, особливо настирливо почала диктувати свою волю
західноукраїнській економіці. Картелі поглинали в Східній Галичині усі
підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим
було будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам
відповідних монопольних об’єднань.

Розвиток промисловості, зростання внутрішнього ринку на
західноукраїнських землях потребували вдосконалення шляхів сполучення.
Проте власті не поспішали з їх будівництвом. Будівництво залізниць, як і
в попередні десятиріччя, велося переважно з стратегічних міркувань.
Протягом 1870—1910 pp. залізнична мережа в усій Галичині зросла на 1430
км. У 1910 p. вона становила 4120 км. Незважаючи на це,
західноукраїнські землі були гірше забезпечені залізницями, ніж
розвинені країни Європи, а також західні провінції Австро-Угорщини. У
1900 p. в Галичині на 1 тис. км2 території припадало всього 45,7 км
залізниць, а на Буковині — 46,6, тоді як у Нижній Австрії — 98,8, а в
Богемії — 114,1 км. Наприкінці XIX ст. протяжність залізниць на
Закарпатті становила 500 км (3,3 % усіх залізничних ліній Угорщини).

Тенденційне ставлення австро-угорських урядових і фінансових кіл до
потреб економічного розвитку західноукраїнських земель виявлялось і в
залізнично-тарифній політиці. На першому промисловому з’їзді в Кракові у
1901 p. вказувалося, що і державні, і приватні залізниці своєю системою
транспортних тарифів поставили західноукраїнські підприємства в
неоднакове становище порівняно з своїми австро-угорськими конкурентами.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на
соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку
40-х років XIX ст. понад 10 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у
1850 p.), лише 8 міст — Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці,
Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10—12 тис.).
Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет —
налічували наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної
України. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880—1910
pp. збільшилася на 62,8 %. У 1880 p. частка жителів міст у всьому
населенні становила 17,1,ав 1910р. — 19,8%. Найшвидше зростало населення
Львова. Якщо взяти 1850 p. за 100, то в 1910 p. населення міста
збільшилося на 286,5 %.

В цілому населення західноукраїнських міст зростало в порівняно
невеликих величинах, що властиве аграрним провінціям. Так, на Закарпатті
протягом 1869—1910 pp. міське населення збільшилося на 71 %, тоді як все
населення зросло на 45 %.

Торгово-промислове населення за цей період зростало значно швидше.

Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими
провінціями Австро-Угорської імперії. В промисловості Галичини на
початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а в сільському
господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 p. сільським господарством було
зайнято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промисловості
працювало не більше ніж 5 % населення.

Викладене засвідчує, що економіка західноукраїнських земель була
відсталою. Енергоресурси всієї Австрії наприкінці XIX ст. становили 1
016 420 к. с. А на Галичину, в якій проживало майже 1/3 населення
Австрії, припадало лише 56 500 к. с., або 5,57 %. Незначна кількість
парових машин працювала на підприємствах Закарпаття. В 1905— 1909 pp. їх
налічувалося всього 128 проти 119 наприкінці XIX ст. На підприємствах
Буковини в 1889 p. було 297 парових машин, що становило 0,9% їхньої
кількості в Австрії загалом. Велике значення для подальшого технічного
прогресу промисловості мало будівництво на початку XX ст. у Львові
досить великої (потужністю 10 тис. кВт) електростанції. В ряді інших
міст були введені в дію менші електростанції. Підвищення рівня
механізації виробництва сприяло значному піднесенню продуктивності
праці, зростанню в кілька разів випуску продукції фабрично-заводської
промисловості, посиленню й ролі в економіці краю.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової
діяльності було зайнято близько 300 тис. чол. З них промислові робітники
становили 62—63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських
підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств
фабрично-заводського типу, на яких було зайнято близько 40 тис.
робітників. На залізницях і державних підприємствах працювало 6—8 тис.
чол. На Буковині в 1910 p. налічувалося 35,5 тис. робітників, у тому
числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрично-заводські
робітники, які концентрувалися на 80 підприємствах. На Закарпатті
чисельність фабрично-заводських робітників у 1910 p. наближалася до 7
тис. чол.

Галузева структура західноукраїнської промисловості залишалась однобокою
і мала характер, типовий для колоніальних територій. Головну частину
продукції давали галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою
місцевої сировини, — лісова, лісопильна і нафто-озокеритна. Інші галузі
були розвинені дуже слабко. Це означає, що незважаючи на значні зрушення
наприкінці XIX — на початку XX ст. становлення фабрично-заводської
промисловості на західноукраїнських землях ще не завершилось.

В цілому промисловість українських земель, що перебували в складі
Австро-Угорщини, протягом XIX — на початку XX ет. зробила значні кроки
вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то
економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому
рівні. Промисловий переворот тут, розпочавшись пізніше, ніж у Східній
Україні, проходив повільніше і до початку першої світової війни ще не
завершився. Західний регіон, як і вся Україна на початку XX ст., істотно
відставав від передових країн світу. Це стало результатом насамперед
грабіжницької антиукраїнської політики Австро-Угорської імперії,
наявності багатьох пережитків Середньовіччя, засилля іноземного
капіталу. Без політичної незалежності України не могли повною мірою
зростати нові тенденції в соціальному й економічному розвитку. Він був
типовим для колоніальних імперій.

Похожие записи