Реферат на тему:

Основні форми наддержавного енергетичного регулювання у країнах
Європейського співтовариства

Електроенергетика є базовою галуззю в народному господарстві будь-якої
країни: майже жоден товар не можна виготовити, жодну послугу не можна
надати без використання електричної енергії. Через цю обставину багато
макроекономічних показників діяльності економічної системи будь-якої
країни (національний дохід, валовий внутрішній продукт, індекс розвитку
людини) тісно пов’язані з рівнем тарифів на „електрику”.

Ще з часів Адама Сміта відомо, що найдієвішим інструментом зниження
ринкових цін є конкуренція – здорове економічне суперництво, яке має на
меті перемогу над найближчими конкурентами за допомогою коректних
методів ділової поведінки. Тому органи виконавчої влади багатьох країн
(особливо яскраво ця тенденція проявляється у Сполучених Штатах)
встановили недвозначну ціль своєї діяльності: захист конкурентного
ідеалу в усіх його проявах. Але через специфіку формування енергетичного
ринку, яку визначає існування природної монополії, при реалізації такого
підходу виникають труднощі (докладніше про причини існування природних
монополій див. схему на рис. 1).

У період структурної перебудови економіки, коли динамічні зміни
відбуваються в усіх галузях економічної системи України, особливої
важливості набуває досвід розвинених країн у вирішенні відповідних
питань. Незважаючи на те, що вихідні умови формування
паливно-енергетичного сектора відрізняються, існують загальноприйняті
підходи, які, накладаючись на національні особливості, сформують у
майбутньому дієвий механізм забезпечення струмом роздрібних споживачів
як в Україні, так і за кордоном.

Рис. 1. Причини існування природних монополій

З об’єктивних причин [5. – С. 8] галузь тяжіє до монолітної структури,
тому електроенергетика у багатьох країнах світу довгий час була
побудована відповідно до простої парадигми: електроенергетична галузь –
це природна монополія, де єдина компанія може забезпечити сервіс
найбільш ефективно. Така парадигма стосується генерування, передачі і
дистриб’юції електричної енергії та обумовлює значні потужності й
ексклюзивні права на обслуговування конкретних територій.

Однак протягом останніх 20-ти років ця парадигма значно змінилася. У
багатьох країнах відчутною стала неефективність виконання відповідного
виду послуг великою, інтегрованою, монопольною структурою, незалежно від
форми власності. Реакція цих країн досить швидко проявилася; основні її
елементи – приватизація, дезінтеграція, упровадження конкуренції,
зниження ролі держави при прийнятті рішень – поєднувалися в кожній
країні по-різному, відповідно до історичних і економічних передумов
розвитку [4. – С. 1–7].

Особливий інтерес у зв’язку зі стратегічною спрямованістю політичного
курсу України являє собою спосіб поєднання загальноєвропейського та
національних підходів до розв’язання проблем, що виникають на цьому
етапі.

З початку інтеграційного руху в Європі джерела енергії (як первинні, так
і вторинні) були визнані необхідними складовими європейського
майбутнього (інтеграційний процес у Європі почався в 1950-х рр.). Це
підтверджується тим фактом, що два з трьох договорів, починаючи з 50-х
рр., були присвячені паливно-енергетичному сектору. Паризький договір
(1950) стосувався вугільної промисловості, а Договір про євроатом –
атомної промисловості. Тим самим проголошувалося, що вугілля – це
сьогодення, а атомна енергія – майбутнє. Країни-члени ЄС розробляли
власні законодавчі акти відповідно до загальної угоди, тому енергетична
криза 1973 року проявилася в кожній країні по-різному. З того часу
практично ніяких змін у європейському енергетичному законодавстві не
відбувалося: Мааштрихтська угода (1992) практично повторювала попередні
два договори, за винятком двох спеціальних статей, присвячених охороні
навколишнього середовища і транс’європейських трубопроводів.

На сьогодні основними положеннями енергетичного законодавства
Європейського співтовариства є такі:

1) електроенергія визнається товаром, до якого застосовуються правила
вільного переміщення товарів;

2) до енергії всі країни мають рівний доступ;

3) фірми, що діють в енергетичному секторі, повинні знаходитися в
конкурентному середовищі;

4) найбільш важливий аспект: із загальних правил конкуренції і вільного
руху товарів можуть бути винятком, якщо поглинання, злиття чи домінуюче
положення не зачіпають права споживача;

5) винятком є також випадки державної допомоги і підтримки певних
компаній (наприклад, встановлення преференційних тарифів для
вуглевидобувних місцевих компаній); таким чином, допомога надається не
енергетичному сектору, а через енергетичний сектор – певному регіону.

До 1986 року втручання Співтовариства у функціонування енергетичного
сектора було мінімальним, ця прерогатива віддавалася в руки країн-членів
ЄС. Усього лише кілька актів було прийнято у зв’язку з кризою 1973 року;
вони стосувалися в основному першочерговості постачань палива на ТЕС,
обмежень у використанні палива, залучення інвестицій у ПЕК.

У 1988 р. Європейське співтовариство прийняло рекомендацію про
кооперацію між громадськими організаціями й автономними виробниками
електроенергії із запровадженням комбінованого виробництва електричної і
теплової енергії, використанням поновлюваних джерел енергії чи
сміттєспалювальних заводів. Ця рекомендація ставила за обов’язок
країнам-членам співтовариства розробити схему цієї кооперації й основні
процедури, причому повинні були враховуватися всі види довгострокової
економії витрат, зокрема паливних і інвестиційних.

Після прийняття у 1987 р. Акта про об’єднання Європи, що поставив за
мету до 01.01.93 утворення єдиного ринку, Єврокомісія зосередила більшу
увагу на енергетичному секторі у зв’язку зі зміною цілей його
функціонування та утворенням Єдиного енергетичного ринку. Відтоді
Європейське співтовариство прийняло два важливих документи:

1. Директива про прозорість цін (The Price Transparency Directive) має
на меті прозорість ціноутворення для промислових споживачів. Відповідно
до цього документа випускається спеціальний статистичний огляд, у якому
виділяються наступні аспекти: а) різниця в оподатковуванні й інших
зборах; б) тарифна політика; в) різниця в постійних і змінних витратах;
г) субсидії; д) ефективність економічної діяльності взагалі. Виділяються
наступні розділи: 1) ціни й умови торгівлі електроенергією з
промисловими споживачами;

2) використовувана система ціноутворення; 3) зміни в кількості клієнтів
і відповідна зміна попиту. Уся інформація подається в акумульованому
виді і не дозволяє судити про конкретні угоди.

2. Транзитна директива (The Transit Directive) стосується мережі
високовольтних ліній. Цим документом забезпечуються пільгові умови
транзиту електроенергії між країнами-членами ЄС. Умови транзиту повинні
бути недискримінаційними і чесними. До таких умов не належить
дистриб’юція, а тільки угоди, що стосуються: а) високовольтних мереж на
території ЄС; б) при здійсненні угоди хоча б один внутрішній кордон
повинен перетинатися. Директива доповнюється постійно поновлюваним
списком учасників (операторів). Для спостереження за виконанням умов
створено Комітет експертів з транзиту електроенергії. Найчастіше такі
угоди стосуються трьох країн з перетинанням двох внутрішніх кордонів.

У сфері захисту прав споживачів енергетичне законодавство спрямоване на
забезпечення відшкодування витрат на випадок аварій. Хоча, на відміну
від США, немає актів, що регулюють електромагнітний вплив на людину.

Велику увагу Європейське співтовариство, як і більшість високорозвинених
країн, приділяє екологічним питанням функціонування електроенергетичної
галузі. Втіленням його є т. зв. Green Paper, що стосується охорони
навколишнього середовища. Він розрахований на:

– збереження рівня викидів СО2 на рівні 1990 року (відповідно до
Кіотського протоколу);

– збільшення частини нетрадиційних і поновлюваних джерел енергії з 4 %
до 8 % у кінцевому споживанні енергії;

– профільним напрямом у майбутньому визнаються природоохоронні,
енергоефективні і диверсифікуючі джерела енергії дії і технології.

Крім згаданого документа, існує безліч природоохоронних угод (наприклад,
Віденська конвенція), що стосуються всіх процесів при виробництві,
передачі і споживанні енергоресурсів.

Існують правила, згідно з якими діють підприємства комунального
господарства: ті, що забезпечують населення електроенергією, гарячою і
питною водою, газом. Документ відомий під назвою Utilities Directive і
постійно поновлюється. Причому немає різниці між приватними і
суспільними компаніями. Цей документ стосується використовуваного
устаткування і матеріалів, але не палива, що дає підґрунтя для
двозначних тлумачень.

У цілому завдання енергетичного регулювання Європейського співтовариства
можна охарактеризувати так:

– забезпечення тривалого балансу між іноді суперечними цілями
конкуренції, безпеки забезпечення електроенергією і захистом
навколишнього середовища;

– свобода діяльності на даному ринку є принциповим інструментом
будь-якої політики;

– втручання громадськості повинне бути обмежене, і воно можливе тільки
для забезпечення загальносуспільних інтересів;

– ринок – первинний інструмент для забезпечення необхідного балансу у
прийнятних економічних умовах як для енергоємних галузей промисловості,
так і для простих споживачів;

– регулювання чітко обмежене заходами, необхідними для підтримки
ефективної конкуренції між операторами ринку;

– інструменти, що використовуються при регулюванні, повинні вписуватися
в правила внутрішнього європейського ринку.

Роль Єврокомісії в енергетичній політиці в майбутньому: організація
кооперації між регулюючими органами; вплив на поведінку окремих
споживачів з метою підвищення енергоефективності; встановлення високих
стандартів для енергетичного устаткування; заходи щодо розвитку
міжєвропейських зв’язків, мереж і систем; прозорість діяльності на
енергоринку з метою недопущення дискримінації і несумлінної конкуренції
[1. – С. 1–17].

ої конкурентної політики – забезпечити підвищення конкурентоспроможності
національних економік країн ЄС; реалізувати фундаментальну ідею про
вільну конкуренцію на Єдиному європейському ринку. Ця ідея чітко
простежується у Римському договорі, ст. 85–94 і більш докладно у ст.
85–86, хоча злиття (або т. зв. „концентрації”) регулюються спеціальним
документом про його регулювання (Merger Regulation 4064/89), що набрало
сили в 1990.

Велика частина антимонопольної політики ЄС (ст. 90–94) стосується дій
урядів. Ці статті розроблені з метою запобігання преференційного
обходження з націоналізованими фірмами, громадськими організаціями тощо.
Статті розроблені так, щоб феномени обмежувальних дій взагалі не
виникали.

Конкурентна політика ЄС упроваджується Єврокомісією і, зокрема,
Комісіонером з питань конкуренції. Проте конкурентні рішення приймаються
комісіонерами одноголосно, і це іноді призводить до конфліктів.

Ст. 85 Римського договору забороняє „усі угоди між підприємствами,
рішення асоціацій підприємств і практику змови, що може вплинути на
торгівлю між країнами-членами ЄС і які мають на меті чи результатом
заборону, обмеження чи викривлення конкуренції в Єдиному ринку” (ст. 85,
п.1). Далі, у ст. 85 п. 2 „будь-які угоди чи рішення, заборонені цією
статтею, проголошуються автоматично недійсними”. Ст. 85, п. 3 стосується
виключень, наприклад, в угодах, що мають справу з R&D, які взагалі не
приносять антиконкурентних результатів і забезпечують альтернативні
вигоди.

Ст. 85 використовується для рішень про картелі (і інші види змови) і
вертикальні обмеження. Щодо картелів, то Комісія виступає проти
фіксування цін, поділу ринків тощо і може накладати штрафи до 10 % від
обороту фірми. Більш того, через те, що такі угоди недійсні згідно зі
ст. 85 п. 2, вони не можуть розглядатися в суді, хоча у приватному
порядку можуть переслідуватися фірми, що стосуються цієї справи.

У той час як ст. 86 забороняє зловживання ринковою владою однієї чи
більшої кількості фірм, на практиці політика концентрується тільки на
домінуючих фірмах (де домінування визначається 40 % ринковою часткою).
До того ж ст. 86 розглядає тільки „високі” ціни як форму монопольного
зловживання; на практиці не використовується контроль над цінами для
виміру таких зловживань. Одна з причин полягає в тому, що немає
ефективних інструментів для впровадження такої політики на всій
території ЄС.

З 1990 р. Комісія також має можливість досліджувати злиття у великих для
Європи розмірах згідно з Merger Regulation 4064/89. Відповідно до цього
документа, Комісія проводить розслідування щодо того, чи було злиття
сумісне чи несумісне з принципами Єдиного ринку, якщо несумісне, може
вимагати від відповідних фірм піти назустріч альтернативним умовам чи
скасуванню злиття. На практиці застосовується в основному перший підхід.

Ще одна характерна риса конкурентної політики ЄС в тому, то іноді
виникають конфлікти між конкурентною і промисловою політикою. Обов’язки
комісіонера з питань конкуренції і промислового комісіонера визначені
досить широко: забезпечувати ефективність і кооперацію між членами.
Довгий час політика ЄС полягала в заохоченні зв’язків між фірмами з
різних країн, заохоченні спільних підприємств і кооперації у сфері
досліджень і розробок в інших, хоча комісіонер з конкурентних питань
вважає, що така кооперація призводить до зниження конкуренції. У той час
як неможливо розглядати будь-який конкурентний орган влади як звільнений
від політичного втручання, у випадку з ЄС усе ускладнюється
національними інтересами. Будь-яке значне рішення окремого комісіонера
вимагає схвалення всієї комісії, і це іноді призводить до зриву планів
комісіонера з питань конкуренції [3. – С. 15–26].

Усі енергетичні ринки можна умовно поділити на дві категорії:
централізовані та децентралізовані системи.

Головною характеристикою централізованих систем є наявність вертикально
інтегрованої компанії, яка контролює значну частину (більше 70 %)
виробництва, передачі та дистриб’юції електричної енергії у країні. До
цієї групи в Європі належать Франція (EdF), Ірландія (ESB), Греція
(PPC), Італія (ENEL), Бельгія (Electrabel).

Децентралізовані системи характеризуються множинністю варіантів щодо
власності, структури, схеми регулювання, географічних критеріїв. До цієї
групи належать: Німеччина, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія,
Великобританія, Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія.

Розглянемо детально характерні риси енергетичної системи двох країн –
Франції та Німеччини.

Енергетика Франції характеризується переважанням атомних електростанцій
та наявністю вертикально інтегрованої державної компанії – “Electricite
de France”, заснованої в 1946 р. EdF має ексклюзивні права щодо
генерації, імпорту та експорту, передачі та розподілу електроенергії і є
найбільшою енергокомпанією у світі. Незважаючи на загальносвітові
тенденції щодо лібералізації та дерегулювання енергетичних ринків, EdF
продовжує своє монопольне існування завдяки декільком позитивним
факторам:

– підтриманню позитивного експортно-імпортного енергетичного сальдо;

– зниженню заборгованості;

– зменшенню реальних тарифів;

– відсутністю необхідності у значних інвестиціях через надлишок
генеруючих потужностей та скорочення темпів зростання попиту на
електроенергію.

Але існування енергетичного гіганта не заважає Франції проводити гнучку
енергетичну політику. Найновіші світові тенденції знаходять своє
відображення в інноваційних процесах, що стосуються комбінованого
виробітку електричної та теплової енергії, нетрадиційних і поновлюваних
джерел енергії, децентралізованої генерації, системи тарифів, права
доступу до мережі “третьої сторони”, концесій та франчайзингу в
локальному дистриб’юторстві, географічної диверсифікації діяльності
компанії, проникнення на енергетичні ринки інших країн, у тому числі
України [1. – С. 21–49; 2. – С. 279–306].

Прикладом децентралізованої системи є енергетика ФРН. Не дивлячись на
відокремлення діяльності щодо генерації, передачі, постачання
електроенергії та на існування великої кількості компаній, що
функціонують на різних рівнях, система характеризується наявністю
впливового картелю. Генеруючі компанії (PruRenElektra, HEW, EVS, VEW,
RWE, BEWAG, Bayernwerk AG, Badenwerk AG) пов’язані між собою та з іншими
рівнями потужними капітальними зв’язками завдяки участі в основному
капіталі або правам управління. Високий ступінь концентрації та
централізації є наслідком двох законодавчо оформлених можливостей:

а) договори про розподіл енергетичного ринку між постачальниками, що
існують на локальному, регіональному та національному рівнях і
попереджують конкуренцію з боку іншого постачальника на конкретній
території;

б) договори про концесію між місцевою владою та постачальниками.

Цікавим є те, що демаркаційні угоди є винятком із загального правила
заборони картелів у Німеччині (Закон про обмеження конкуренції від
27.07.58).

Центральна влада ФРН не скористалася можливістю реформування
енергетичного сектора в 1990 році в момент приєднання Східної Німеччини
до ФРН [1. – С. 127–149; 2. – С. 279–306].

Звичайно, величезний досвід європейського регулювання природних
монополій в енергетиці не обмежується цими прикладами. Але вони
дозволяють зрозуміти, що, незважаючи на існування досить сильного
загальноєвропейського конкурентного законодавства, у деяких випадках
альтернативні вигоди переважують недоліки існування монопольних
структур. Тому, перш ніж приступати до активної демонополізації
ресурсозабезпечуючих галузей, необхідно зважити всі “за” і “проти”
стандартної парадигми енергетичного устрою.

Процес реформування української електроенергетики розпочався ще в 1994
році, в умовах економічної кризи, яка характеризувалася нестабільністю
грошової одиниці, значними темпами інфляції, структурними диспропорціями
в народному господарстві, недостатньою конкурентоспроможністю
вітчизняних виробництв, недорозвиненістю форм власності тощо.
Централізована система поступово в ході реформ перетворилася на
децентралізовану, хоча перетворення форми власності ще не завершено.
Сьогодні вже існують необхідні законодавчо оформлені передумови для
активного конкурентного процесу як у сфері виробництва, так і у сфері
дистриб’юторства. Складний процес роздержавлення, що здійснюється при
постійному втручанні міжнародних організацій, прямує до свого логічного
завершення. Досягненню мети – тобто ефективності електроенергетики при
мінімумі економічних витрат, обумовленої технологічною відсталістю,
порівняно з розвиненими країнами, і недостатністю капітальних ресурсів,
– постійно заважає негативний вплив нестабільності, непевності і
мінливості політичного курсу. Лише за умови загальнонаціональної
економічної стабілізації нові власники зможуть звільнитися від
надмірного державного втручання у виробничі процеси і реалізовувати
властиві приватному капіталу цілі прибуткової діяльності, зниження
економічних витрат, підвищення конкурентоспроможності власної продукції
не лише на національному, але і міжнародному рівнях.

Література:

1. Eugene D. Cross Electric Utility Regulation in the European Union. –
John Wiley & Sons, 1996.

2. European Electricity Systems in Transition. Editor: Atle Midttun. –
ELSEVIER, 1997.

3. Monopoly Policy in the UK / Roger Clarke, Stephen Davies, Nigel
Driffield. – 1998 Bookcraft Ltd.

4. Power structure. Ownership, Integration, and Competition in the U.S.
Electricity Industry. John E. Kwoka, Jr. George. – Washington
University/ Kluwer Academic Publishers/ Boston – Dordrecht – London,
1996.

5. Филюк Г.М. Природні монополії та їх регулювання у трансформаційній
економіці України. – Київ, 2001.

Володіння рідкісними і важливими ресурсами

Високі бар’єри входу та виходу на ринок природного монополіста

Державне обмеження потоку нових фірм

Основні причини існування природних монополій в економіці

Обмежені географічними факторами межі ринку

Економія на масштабах

Нееластичний характер кривої попиту на широкому діапазоні продаж

Суттєве зниження середніх витрат із збільшенням виробництва

Перевищення середніх витрат над граничними витратами на всіх рівнях
випуску

Унікальність продукції (відсутність близьких замінників)

Високий рівень постійних витрат у ціні одиниці продукції

Високі потенційні можливості збільшення обсягів виробництва без
суттєвого збільшення витрат

Висока капіталомісткість підприємств

Технологічні особливості підприємств галузі

Похожие записи