Реферат на тему:

Нова модель економічного розвитку

в Україні в умовах глобалізації

1. Сутність економічного суверенітету і глобалізації

Економічний суверенітет України, на мою думку, це “власність народу на
своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади
самостійно здійснюють регулювання економіки та зовнішньоекономічної
діяльності в інтересах переважної більшості населення”. Двома
підсистемами національного багатства є матеріальне та нематеріальне
багатство. В умовах НТР найважливішою підсистемою національного
багатства є нематеріальне. Основними формами такого багатства є
нагромаджена виробнича майстерність і досвід людей, їх здібності, творчі
обдарування, знання та інформація, а також духовні та культурні цінності
тощо. Сукупність усіх форм та видів національного багатства
концентровано втілюється в інтелекті нації, тобто сукупності здібностей
і творчих обдарувань людей, їх освітньо-кваліфікаційного рівнів, на
основі яких формується здатність народу засвоювати нові знання та
інформацію і використовувати їх для розвитку науки, культури, мистецтва,
створення і впровадження нової техніки, застосування прогресивних форм
організації виробництва і праці.

У концентрованому виразі це знаходить свій вираз у марксистському
положенні про те, що основною продуктивною силою є людина. Правильність
цієї формули підтверджують провідні західні та вітчизняні учені, коли
зазначають, що основним фактором економічного зростання,
соціально-економічного прогресу є не фізичний капітал (верстати,
устаткування тощо), а “людський капітал” (рівень освіти, знань тощо).

Щоб з’ясувати, що відбувається з економічним суверенітетом України в
умовах глобалізації економіки, слід визначити сутність такої
глобалізації та її основні наслідки. Глобалізація, на мій погляд, це
загальнопланетарний процес інтернаціоналізації національних та
регіональних систем у суперечливій та конфліктній формі
транснаціоналізації, тобто взаємопроникнення, взаємопереплетіння та
діалектичного заперечення розвинутими країнами слаборозвинутих внаслідок
різноспрямованості впливу глобалізації. Глобалізація в умовах
відкритості національних економічних систем сприяє посиленню могутності
найрозвиненіших країн світу, передусім транснаціональних корпорацій, з
одного боку, та відносному послабленні економічного потенціалу
слаборозвинутих країн, поступовій втраті економічного суверенітету цих
країн, з іншого боку. Діалектичне заперечення означає підпорядкування
економіки слаборозвинутих країн інтересам наймогутніших держав та
міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Згідно з класифікацією Світового банку, в нижній ешелон країн, що
розвиваються, входять близько 55 країн, в яких ВВП на душу населення у
1995 році становив менше 765 дол.. За цим критерієм до даної групи
слаборозвинутих країн впритул наближається і Україна. Про деструктивний
вплив глобалізації на розвиток слаборозвинутих країн засвідчує висновок,
що міститься у програмі розвитку ООН: “…втрати країн, що розвиваються,
внаслідок відсутності рівноправного доступу до торгових і фінансових
ринків і ринку праці складають 500 млрд. дол., що в 10 разів перевищує
обсяг засобів, отриманих цими країнами щорічно у вигляді іноземної
допомоги”. Приблизно у такому співвідношенні, на мою думку, треба
оцінювати обсяги допомоги від МВФ та втрат, які несе країна внаслідок
виконання умов надання кредитів цією організацією. МВФ та Світовий банк,
за твердженням окремих авторитетних американських учених,
підпорядковують спроби національного регулювання слаборозвинутих країн
“глобальній логіці капіталу”, використовуючи при цьому політику батога і
пряника щодо доступу до міжнародних кредитів.

2. Можливі напрямки економічного розвитку України

в умовах глобалізації

В умовах глобалізації національна соціальна політика країни вже не
формується винятково політикою національного уряду.

Вона прямо чи опосередковано зумовлюється соціальною політикою численних
недержавних організацій, включаючи світові, наддержавними органами та
наддержавними неурядовими агенціями. Ці організації, часто діючи в
різних напрямах, формують зразки майбутньої світової та національної
соціальної політики1.

Ця політика також дедалі більше визначається всесвітньою економічною
конкуренцією та соціальною політикою таких міжнародних організацій, як
Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Міжнародна організація праці
та ін. Крім того, вона дедалі більше стає транснаціональною і головні
рішення у сфері політики приймаються не на рівні урядів держав, а у
світових банківських установах2.

Тому так важливо знати про цей взаємозв»язок, обираючи стратегії
національного соціального розвитку та прогнозуючи очікувані результати.
Якщо у попередній період чільне місце у соціальній політиці посідали
механізми перерозподілу доходу, через які працюючі особи утримували
непрацюючих, то на сучасному етапі об»єднання виробничих процесів,
ринків збуту та праці на міжнародному рівні приводить до набуття
соціальною політикою транснаціонального характеру з усіма наслідками, що
витікають з цього.

Так, з метою підвищення міждержавної конкурентоспроможності зменшуються
національні витрати на соціальний захист, заперечуються або ставляться
під загрозу соціальні права громадян на національному рівні і т. ін. У
той же час об»єднання зусиль міжнародних організацій щодо вирішення
глобальних соціальних проблем, наприклад, проблеми біженців, які
неможливо розв»язати силами однієї або декількох країн, дає позитивний
результат у сфері захисту людських прав та забезпечення соціального
захисту.

Таким чином на сьогодні виникла можливість набуття соціальною політикою
статусу ефективної глобальної політики, спрямованої не тільки на
збереження суверенітету держав, скільки на втручання у світову
економічну систему з метою піднесення добробуту населення планети3.
Соціальна політика та добробут національного населення все більше
перетворюються на міжнародний бізнес.

Світові стандарти та актуальні соціальні проблеми знаходять все більше
відображення у програмах соціального реформування багатьох держав, у
тому країн перехідного періоду. При чому ця група країн, в яку входить і
Україна, при розробці своїх власних стратегій мають шанс не повторити
помилки та прорахунки країн, які вже пройшли цей шлях, а вдосконалити,
модернізувати найжиттєздатніші частини базової інфраструктури добробуту
держав.

Важливо також дослідити перешкоди, які виникли на їхньому шляху щодо
кращого задоволення людських потреб. Після десяти років незалежності
Україна входить у новий період соціально-економічних реформ. Обидва
останніх Кабінети міністрів проголосили соціальні проблеми були
проголошені пріоритетними у їхній діяльності на найближчі роки.

Однак, реформи будуть базуватися на соціально-економічній базі, набагато
слабшій, ніж у 19991 році, і можна передбачити, що наслідки цих реформ у
соціальній сфері будуть значно тяжчими, ніж у будь-якій країні
Центральної та Східної Європи. Як і в попередні роки більшість прийнятих
законів та постанов виявилися недієздатними в зв»язку з відсутністю
реальних механізмів їх виконання та контролю.

Все більш явним стає необхідність залучення мережі трьохсторонніх
інститутів управління, в яких реформи, підтримані урядом під час
консультацій з представниками груп роботодавців та трудящих, могли б
реалізовуватися в атмосфері консенсусу. Реальна соціальна політика
України повинна забезпечити відродження суспільства, посилення
адаптаційних можливостей усіх груп та прошарків українських громадян.
Головною метою такої політики на довгострокову перспективу має стати
підвищення рівня життя населення та зниження рівня соціальної
нерівності. Причому асигнування на досягнення поставлених завдань
повинні випереджати витрати з бюджетів усіх рівнів на інші напрями.
Досягти поставленої мети можна тільки в результаті докорінної
модернізації економіки та економічних відносин, а це дозволить створити
міцну базу для підвищення рівня життя громадян.

Економічна політика повинна бути спрямованою на створення в країні
сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату, проведення
відповідної макроекономічної політики, що стимулювала б економічне
зростання. Цьому сприятимуть і заходи, спрямовані на забезпечення рівних
умов для конкуренції, захисту прав власності, зняття надлишкових
адміністративних бар»єрів для підприємницької й інвестиційної
діяльності, підвищення фінансової прозорості підприємств і організацій.

Ключовим напрямом економічної політики має стати створення фінансової
інфраструктури, що ефективно виконувала б функцію трансформації
заощаджень в інвестиції. Податкова і митна служби повинні бути
орієнтовані на створення ефективного співвідношення між стимулюючою і
фіскальною роллю податків за рахунок зниження і вирівнювання податкового
тягаря, спрощення податкової системи, зниження і максимальної уніфікації
мит, зміцнення податкового і митного адміністрування.

Базова концепція соціальної політики має включати задоволення основних
та рівноправних головних людських потреб — здоров»я, доходу, освіти,
праці, житла, особистої безпеки. Враховуючи досвід інших країн, які
перебувають на етапі економічних трансформацій, однак так само
потерпають від соціальної криз, соціальні реформи повинні спрямовуватися
на створення комплексної, багаторівневої системи захисту населення. У
сфері соціального захисту.

Реалізація запропонованої моделі соціальної політики потребує здійснення
в найближчій перспективі наступних пріоритетних дій. По-перше, потребує
розробки і впровадження комплекс соціальних гарантій, які держава
повинна надавати всім членам суспільства на мінімально прийнятному рівні
для створення рівних стартових можливостей. Так, у рамках пенсійного
забезпечення мова йде про соціальні пенсії і пенсії для інвалідів
дитинства.

Охорона здоров’я в обовязковому порядку включає лікування соціально
небезпечних хвороб, проведення профілактичних заходів і попереджувальних
дій з охорони здоров'я на державному рівні. Масштаби безплатної
освіти визначаються також у форматі мінімальних соціальних гарантій,
рівень яких залежить від значимості конкретних видів інтелектуального
потенціалу. Всі витрати щодо забезпечення мінімальних гарантій
фінансуються з державного бюджету за рахунок податків.

По-друге, необхідно впровадити всеосяжну обов'язкову програму
державного страхування від соціальних ризиків: втрата роботи, хвороба,
старість, втрата годувальника. Набір страхових ризиків визначає
законодавець. Головне джерело фінансування в цьому сегменті — фонди
обов'язкового страхування, що формуються на базі страхових платежів
роботодавця і робітника. Фонди діють винятково як страхові державні
компанії, адаптуючись до змін у соціальній сфері. Нову роль відіграють
профспілки, що представляють застрахованих робітників у всіх секторах
соціального забезпечення, щоб захищати їхні права. По-третє, потребують
розробки та впровадження на різних рівнях різноманітні конструкції, що
гарантують свободу реалізації інтересів тим громадянам, хто завдяки
своїй достатній матеріальній забезпеченості потребують лише цієї
свободи, а також захисту від кримінальних зазіхань і бюрократичної
регламентації їхнього життя.

Очевидно, що сюди входять насамперед соціальні послуги, що надаються на
засадах платності, а також — недержавне пенсійне забезпечення і
добровільне страхування усіх видів. Головна умова соціальних реформ —
їхня системність і взаємозв'язок із загальною стратегією соціальної
політики. Не можна реформувати пенсійну систему або принципи захисту від
безробіття, не змінюючи прожитковий мінімум і залишаючи в незмінному
стані оплату праці. У сфері оплати праці.

Серед стратегічних напрямів реформування цієї сфери можна виділити
наступні складові. Перша компонента стосується радикальних змін в оплаті
праці на основі істотного підвищення її рівня. Мінімальна заробітна
плата не може бути нижчою прожиткового мінімуму. Разом із ростом
мінімуму збільшиться не менш ніж у 2,0 -2,5 раза і середня, досягнувши
150-200 доларів США.

Найважливіше місце займає розширення мінімального споживчого бюджету як
основи мінімальної оплати праці, який повинен включати не тільки витрати
на харчування, одяг, предї ї мети тривалого користування, тобто
традиційну структуру. У прожитковий мінімум повинні входити і більш
високі, ніж сьогодні, податки і платежі з обов'язкового
страхування, а також повна оплата житла і комунальних послуг.

Подібна структура може розглядатися як модель «повного бюджету
прожиткового мінімуму»; на першому етапі в доларовому еквіваленті він
повинний складати не менше 30-50 доларів. Це є друга компонента
реформування. Третя компонента реалізує зменшення поляризації заробітної
плати і прибутків. Співвідношення заробітків крайніх 10% робітників
(децильний коефіцієнт диференціації) не повинно перевищувати 4-5 разів,
тобто зменшитися приблизно у 2 рази. Про це переконливо свідчить
світовий досвід.

Для цього необхідно: а) ввести певні обмеження на ріст максимальних
заробітків, насамперед на державних підприємствах; б) встановити
«заборонені» податки для високих заробітків і прибутків, використовуючи
досвід ряду європейських країн; в) ввести сильно диференційовані
податкові шкали; г) ввести диференційовані шкали для тарифів з
обов'язкового соціального страхування. Зменшення диференціації в
оплаті праці дозволить підвищити її рівень за наявності менших фондів як
компоненти собівартості.

Зміна ж податкових платежів і обовязкових страхових внесків, збільшуючи
частку, що виплачується робітниками, буде певним балансом підвищенню
оплати праці. Без росту оплати праці не можна не тільки трансформувати
ринок робочої сили, але головне — перевести систему соціального
забезпечення на ринкові рейки. У сфері освіти. Першочерговим вважається
забезпечення збільшення витрат на освіту й істотне підвищення її
ефективності, створення умов для залучення у сферу освіти коштів із
позабюджетних джерел.

Доцільним вважається поетапний перехід до нормативного подушного
фінансування вищої спеціальної освіти — принцип, що позитивно
зарекомендував себе під час реформування сфери в інших країнах
перехідного періоду4.

Потрібно врахувати, що в процесі технологічної конкуренції розвинені
країни і надалі будуть збільшувати витрати на освіту і єдиною можливістю
для входження України в постіндустріальне суспільство є внесення
могутнього інтелектуального компонента в усі сфери економіки, управління
та суспільного життя, яке дало б можливість досягати відповідних з
розвиненими країнами результатів при значно менших ресурсах.

Загалом, йдеться про практичне використання інтелектуальної та
інноваційної складових як стратегічних ресурсів довгострокового
економічного зростання.

У цьому контексті нашій країні потрібно вирішити два стратегічних
завдання: яким чином при відставанні за рівнем ВВП на душу населення від
розвинених країн у 9 — 12 разів утримати та забезпечити розвиток освіти
як основного елемента людського капіталу, та як при великій різниці в
рівні освіти і в рівні виробництва ВВП на душу населення, при існуючій
оплаті праці зменшити відтік за кордон найбільш освіченої

та мобільної робочої сили, тобто зупинити забезпечення кваліфікованими
кадрами найбільш багатих країн за рахунок українських платників
податків. Система освіти також повинна відігравати ключову роль в
розв»язанні стратегічної проблеми консолідації ринку праці на основі
ліквідації його структурних диспропорцій.

Зараз вона орієнтована головним чином на забезпечення комплексності
наданих знань та їх рівень, ніж на підготовку випускників до
конкурентної боротьби на ринку праці, забезпечення їх зайнятості,
розширення кар»єрних можливостей, сприяння структурним перетворенням в
економіці, ефективне використання бюджетних коштів та задоволення
платоспроможного попиту підприємств і сімей на освітні послуги.

Неврахування конкретних потреб суспільства зумовило глибокі диспропорції
в системі професійної освіти, у тому числі перетворення ряду вузів на
«центри з підготовки майбутніх безробітних»5. У вузах насамперед
необхідно змінити структуру підготовки кадрів на користь спеціальностей,
що визначають науково-технічний прогрес і мають попит на ринку праці.
Важлива зараз також підготовка кваліфікованих робітничих кадрів і
спеціалістів середньої ланки як фундамента

3. Процес інтеграції України в ЄС

Торгові можливості і труднощі, що існують між Україною і ЄС, полягають у
невідповідності до вимог Угоди про партнерство і співробітництво, яка
парафована 23 березня 1994 р. обома сторонами. Угода набрала чинності з
1 березня 1998 р. У період до вступу в силу даної угоди існувала тільки
Тимчасова угода про торгівлю з питань, пов’язаних із торгівлею, в тому
виді, в якому вона була прийнята Радою міністрів ЄС 4 грудня 1995 р. Ця
тимчасова угода набрала сили в частині, що стосується питань торгівлі.

Елементи тимчасової угоди. Відповідно до угоди про торгівлю між ЄС і
Україною введено в дію такі положення:

— режим найбільшого сприяння між сторонами — учасницями договору, як це
визначено в ст. 1 Генеральної угоди з тарифів і торгівлі. Проте до 31
грудня 1998 p., або з моменту приєднання України до COT вона має право
користуватися режимом, більш сприятливим у торгівлі з країнами СНД, ніж
це передбачено угодою між Україною і ЄС;

— товари, що імпортуються з іншої країни за домовленістю, розглядаються
як національні товари щодо застосування усіх видів внутрішніх податків;

— застосовуються умови договору деяких статей ГАТТ щодо товарів з інших
країн, із якими є домовленість:

* порядок митного оцінювання відповідно до ст. 7;

* рівень зборів за надання ліцензій і оформлення (ст. 8);

* зобов’язання своєчасно публікувати всі законодавчі акти і постанови,
що стосуються торгівлі, не застосовувати ніяких торгових актів зворотної
дії, менш ефективних, ніж договірні умови, що набрали чинності перед
прийняттям нових рішень, можливість судового перегляду дій, пов’язаних
із митними питаннями (ст. 10);

— застосовуються ринкове орієнтовані ціни в торгівлі між договірними
сторонами;

— право застосовувати антидемпінгові або компенсаційні заходи за
правилами ГАТТ щодо торгівлі з третіми країнами;

— перед тим, як починати діяти, необхідно докласти зусиль для досягнення
конструктивних рішень;

— право вживати заходів для захисту здоров’я громадян, суспільного
порядку і культури (цими заходами не варто зловживати з
протекціоністською метою);

— спеціальні угоди прийняті щодо торгівлі текстилем і одягом, по
торгівлі виробами зі сталі, що підпадають під Європейську угоду вугілля
і сталі, про торгівлю ядерними матеріалами;

— всі розрахунки, що стосуються торгівлі між сторонами — учасницями
договору, можуть проводитись у вільно конвертованій валюті;

— договірні сторони згодні докласти всіх зусиль для того, щоб між
торгуючими сторонами панувала чесна конкуренція.

Крім того, встановлюються і вживаються визначені заходи проти обмеження
конкуренції; уникають виплати субсидій для виробництва товарів, крім
сировини, або для надання послуг, що порушують конкуренцію в торгівлі
між договірними сторонами; у разі запиту сторони інформують одна одну
про систему субсидування або про специфічні гарантовані субсидії;
сторони домовляються щодо монополії державної торгівлі і щодо
забезпечення ліквідації протягом трьох років після підписання даної
угоди дискримінації громадян договірних сторін; протягом трьох років
після набрання чинності цієї угоди стосовно громадських підприємств, що
мають виключні права, забезпечується гарантія незастосування яких-небудь
дій або обмежень, що порушують конкуренцію або завдають шкоди
протилежній договірній стороні; час дії договору, що згадується в
попередніх параграфах, може бути продовжений за згодою сторін.

Можуть також проводитись консультації щодо правил вільної конкуренції та
порушень їх. Зберігаються усі права із вжиття заходів проти обмежень
конкуренції, що суперечать ГАТТ. Україна зобов’язується покращувати
умови дотримання договору про захист інтелектуальної власності з тим,
щоб після закінчення п’ятирічного терміну досягти рівня захисту цих
прав, що існує в Європейському Союзі.

Спеціальний протокол, який додається до Угоди, містить пункти щодо
взаємодопомоги в проведенні митних заходів компетентними органами країн,
що домовляються. Відповідно до цього договору Україні гарантується режим
найбільшого сприяння. Проте ЄС поширює на Україну більшість пільг,
наданих відповідно до Загальної системи преференцій (пільгових тарифів)
для країн, що розвиваються. Відповідно до цієї системи пільг Україна
може експортувати в країни ЄС напівфабрикати і готові промислові товари,
за винятком виробів зі сталі, за зниженими тарифними ставками або
взагалі без оподаткування на ввезення; аналогічні пільги даються і для
сільськогосподарської продукції (більш 400 найменувань). Протягом 1993
р. тільки в Німеччині таких пільг на ввезення різноманітних товарів було
надано на суму більш 20 млн німецьких марок. У 1995 р. ця цифра досягла
вже 100 млн німецьких марок. Оскільки Німеччина ввозить щорічно
приблизно третину імпорту ЄС, то цей показник для країн Співдружності
складає майже 300 млн німецьких марок, або біля 200 млн дол. США.

Договір про експорт текстилю з України в країни ЄС було підписано 1
січня 1993 p., а набрав чинності з 5 травня 1993 p., оскільки його
необхідно було доробити у зв’язку з прийняттям у ЄС нових країн-учасниць
(Фінляндії, Швеції й Австрії). Дещо пізніше, 9 листопада 1995 р. його
дія була продовжена відповідно на період із 1996 по 1999 р. Договір про
постачання текстилю містить також деякі обмеження ввезення Україною на
територію країн ЄС деяких видів текстилю та одягу. Існує подвійний
контроль за дотриманням річних лімітів на ввезення (квот). Відповідно до
договору Україна зобов’язана видавати експортні ліцензії, а в державах —
членах ЄС повинні видаватися відповідні імпортні ліцензії. Для переробки
європейського текстилю в готовий одяг передбачені окремі поставки в
межах річних квот. Відповідно до першої річної угоди 1993 р. таких квот
було 33. Крім того, застосовувалися обмеження на шістнадцять видів
продукції. Ця угода про текстиль припускає 28 квот з експорту і 13
обмежень на переробку в одяг матеріалів, що надходять із ЄС. Відповідно
до цієї угоди передбачається збільшення квот, згідно з попитом,
приблизно на 4,5 % щорічно. Зі свого боку, Україна погоджується не
збільшувати мито на тканини й готовий одяг і не вводити імпортних квот
на ці види продукції на весь період дії даної текстильної угоди.
Аналогічну угоду було підписано і про вироби зі сталі, експорт яких з
України в країни ЄС обмежений приблизно до 200 тис. т на рік.

Попередньо також розглядалися антидемпінгові заходи в рамках ГАТТ щодо
торгівлі між Україною і ЄС. У такий спосіб європейська комісія
ініціювала ряд антидемпінгових акцій відносно України. В результаті Рада
міністрів ЄС у 8 випадках вжила антидемпінгових заходів щодо України.
Відповідно до щорічної доповіді Європейської комісії з антидемпінгової
політики антидемпінгові заходи було почато стосовно 8 % обсягу
двосторонньої торгівлі між Україною і країнами ЄС. Проведення
антидемпінгових процедур може поставити під сумнів торгівлю готовими
продуктами; антидемпінгові заходи в багатьох випадках узагалі можуть
призупинити торгові відносини.

Тимчасова угода ґрунтується на важливих для України умовах Генеральної
угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) і дуже важлива для забезпечення саме
двосторонньої торгівлі, а також митного оцінювання, відслідковування
руху товарів, вартості ліцензійних пільг і виконання всіх інших
необхідних формальностей відносно ведення торгових операцій, публікації
законів, що регулюють торгівлю, порядку їхнього застосування й
оскарження в суді, а також антидемпінгових і компенсаційних заходів.

Інші заходи поряд зі статтями про «можливу відмову», про заборону
ввезення понад виділену квоту певних видів текстилю і виробів зі сталі
для ЄС також визначені Тимчасовою угодою. Відповідно до цієї Угоди
Україна бере на себе цілий ряд зобов’язань, ідентичних або подібних до
тих, що вона повинна буде взяти на себе у випадку вступу повноправним
членом до ГАТТ/СОТ. До числа таких зобов’язань належить і приведення
відповідно до вимог ЄС законодавства щодо захисту інтелектуальної
власності. Для приведення законодавчих актів у відповідність до вимог ЄС
існує відповідний орган — Змішана комісія, де і можуть бути вирішені всі
спірні питання, що стосуються ведення торгових операцій.

Пропозиції ЄС, що містяться в Тимчасовій угоді, безсумнівно, носять
обмежувальний характер. ЄС використовує всі можливості для того, щоб
обмежити ввезення у країни Співтовариства таких товарів, як тканини,
готовий одяг, продукція сталеливарної промисловості, незважаючи на
постійне зростання попиту на ці товари. Минулий досвід показує, що
Україна могла тільки спробувати протестувати щодо деяких обмежень на
ввезення своїх товарів до країн ЄС. Водночас необхідно зазначити, що
двосторонні перевірки, проведені протягом року, не могли не позначитися
негативно на торгівлі цими групами товарів. Природно, що у разі
скасування обмежень її обсяги могли б істотно зрости.

Антидемпінгова політика ЄС досить складна і трудомістка, вона вже
знайшла свій відбиток у деяких законодавчих актах, прийнятих Україною, і
виступає потужним обмежувачем для українського експорту. Важливо також
зазначити, що антидемпінгові санкції вводяться навіть у тому разі, якщо
порушений тільки один з показників антидемпінгових правил.

У зв’язку з тим, що значну частину експортного потенціалу України
становлять продукти сільськогосподарського виробництва, а також з огляду
на політику ЄС щодо цієї групи товарів, можна сказати, що перспективи
України на сільськогосподарському ринку країн ЄС виглядають досить
песимістично. Проникнення України на європейські ринки
сільськогосподарських товарів стане можливим тільки у випадку набуття
чинності в повному обсязі угод, прийнятих під час Уругвайського раунду.

Після набуття чинності 1 березня 1998 р. Угоди про партнерство і
співробітництво, ратифікованої сторонами — учасницями договору, стан
справ може змінитися докорінно, і Європа, нарешті, відчинить свої двері
для України.

У ст. 4 Угоди про партнерство і співробітництво йтиметься про можливість
утворення зони вільної торгівлі між ЄС і Україною. Природно, що
прийняття такого рішення займе чимало часу, оскільки потребує детальної
проробки.

4. Модель народної економіки

Тому треба перейти до найефективнішої моделі соціально-економічного
розвитку, яку я обґрунтовую упродовж декількох останніх років — моделі
народної економіки. Основною ознакою цієї моделі є існування трьох
основних типів власності (приватної, колективної, державної) та
різноманітних форм в межах кожного із цих типів, але за умови
переважання колективної трудової власності. Така форма власності в
багатьох розвинутих країнах світу є найефективнішою, бо в ній
мобілізується і акумулюється енергія всіх членів трудового колективу,
внаслідок чого виникає нова могутня продуктивна сила, бо вона відповідає
колективному характеру праці (а отже почне діяти закон єдності праці і
власності), бо досягається економія на масштабах виробництва тощо.

Такої форми власності не існувало в СРСР, а колгоспи, які за назвою
претендували на таку роль, були насправді одержавлені.

Другою важливою ознакою моделі народної економіки є запровадження
національного демократичного економічного планування, за якого
реалізація планів буде здійснюватися не адміністративними важелями, а за
допомогою виваженої економічної політики, в тому числі
грошово-кредитної, фінансової, цінової, амортизаційної, структурної,
регіональної, інвестиційної, іноваційної, промислової, податкової та ін.

Економічні важелі державного регулювання народного господарства повинні
оптимально поєднуватись з правовими і адміністративними, з одного боку,
і ринковими з іншого, але домінуючим елементом у такому поєднанні має
бути державне економічне регулювання. Ринкові важелі саморегулювання
переважали у ХУІІІ-поч.ХІХ ст. Крім того, державні важелі повинні
оптимально доповнюватись наддержавними у разі вступу у справедливі
економічні союзи, або у випадку тісного співробітництва з міжнародними
економічними, передусім фінансово-кредитними організаціями (МВФ, МБРР та
ін.). На жаль ці організації діють здебільшого в інтересах
транснаціонального капіталу, і хоча надають дешеві кредити, але вони
супроводжуються такою кількістю вимог, умов, що стають руйнівними для
національної економіки. Тому потрібно поступово позбуватись диктату цих
організацій, наслідувати приклад Китаю та деяких інших країн, які
обходилися без їхніх послуг.

Крім цих заходів, необхідно в межах відносин власності створити комплекс
умов для розвитку малого підприємництва, а отже приватної власності
шляхом надання всебічної підтримки державою пільгових кредитів,
пільгового оподаткування, підготовки кадрів, інформаційної підтримки
тощо, послабити державний та ліквідувати кримінальний рекет, сформувати
сприятливу психологічну атмосферу громадської підтримки підприємців, як
це існує у розвинутих країнах світу.

Здійснити процес демократичної та гуманістичної трансформації державної
власності на стратегічно важливі об’єкти шляхом її часткового
справедливого акціонування (надання частини акцій в руки трудових
колективів залежно від рівня кваліфікації, освітнього потенціалу,
трудового стажу та ін.), участі трудових колективів в управлінні
виробництвом і власністю, часткової оренди тощо з таким розрахунком, щоб
не допустити істотної диференціації доходів від власності між різними
типами та формами власності.

Створити динамічні, стабільні і потужні стимули до праці у працівників
шляхом впровадження новітніх форм організації виробництва і праці,
сучасних системи заробітної плати (передусім «участі у прибутках»),
формування належних умов праці, використання широкої ротації робочих
місць в автономних бригадах, ефективного стимулювання за
раціоналізаторські пропозиції та їх впровадження, за економію сировини,
електроенергії, тощо.

Комплекс заходів щодо забезпечення економічної безпеки країни необхідно
також здійснити в межах кожної з підсистеми та економічної системи
загалом.

Висновок

Для того, щоб Україна у ХХІ ст.увійшла до складу найпотужніших країн
світу, необхідно кардинально змінити відношення до людини, запровадити
більш ефективну і прогресивну модель трансформаційних перетворень.

Література

1. Закон України «Про єдиний митний тариф» // Відомості Верховної Ради
України. — 1992. — 12 травня. — № 19.

2. Балабанов И. Т. Внешнеэкономические связи: Учеб, пособие для вузов. —
2-е изд., перераб. и доп. — М., 2001.

3. Глобализация и либерализация. Процесс развития в условиях двух мощных
тенденций. Доклад Генерального секретаря ЮНКТАД на девятой сессии
Конференции ООН. — Нью-Йорк; Женева, 1996.

4. Кириченко О.А., Панфилова Т., Меркотан К. Вибір моделі
зовнішньоекономічної діяльності України в процесі приєднання до ГАТТ/СОТ
// Підприємництво і право. — 1997. — № 7.

5. Мировая экономика: Учеб. пособие для вузов / Под ред. И.О.
Николаевой. — 2-е изд. — М., 2000.

6. Подолев И.В. Основные концепции внешнеэкономической политики Украины
// Рождение рыночной экономики и среднего класса в Украине: Материалы,
доклады, выступления на конференции 15-19 мая 1995 г.

7. С.В.Мочерний. Економічний суверенітет України та шляхи його
досягнення. – К.: ВІПОЛ, 1994. — С. 9-10.

PAGE

PAGE 18

Похожие записи