Реферат на тему:

Конфлікт інтересів між правомірним користувачем і власником інформації

Конфлікт інтересів між правомірним користувачем і власником інформації
знижує ефективність заходів локалізації джерел підпільного
(криміногенного) сектора тіньової економіки і не створює конкретної
організаційно-правової інфраструктури детінізації економіки.

Розмежовуючи поняття банківської, комерційної таємниці та конфіденційної
інформації, законодавець встановлює різний правовий режим її
використання.

Основоположний для банків Закон України “Про банки і банківську
діяльність” дає відносно повний перелік інформації, що складає
банківську таємницю, а також тих органів і організацій, яким вона може
бути передана.

Відповідно до ст. 52 цього Закону “довідки про операції і рахунки
юридичних осіб та інших організацій видаються самим організаціям,
державним податковим інспекціям з питань оподаткування, а також у
випадках, передбачених законодавством, на письмову вимогу судам, органам
прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, Антимонопольного комітету
України, державної контрольно-ревізійної служби, арбітражному суду та
аудиторським організаціям.

Довідки про рахунки і вклади громадян видаються, крім самих клієнтів та
їх представників, також судам, органам прокуратури, служби безпеки,
внутрішніх справ у справах, що знаходяться в їх провадженні”.

У ході аналізу наведених норм Закону потрібно звернути увагу на такі
суперечності.

Державним податковим інспекціям можуть видаватися лише довідки про
операції і рахунки юридичних осіб та інших організацій. Надання їм
інформації по рахунках і вкладах громадян законодавець не згадує. У
переліку органів і організацій, яким видаються довідки про рахунки і
вклади громадян, відсутні також арбітражний суд, органи державної
контрольно-ревізійної служби, аудиторські організації, хоча нормативні
акти, що регулюють їх діяльність, надають їм право звертатися до банку з
питань видачі їм такої інформації.

Якщо для одержання інформації про рахункаи і вклади громадян
обов’язковою є наявність у провадженні правоохоронного органу
відповідної справи, то для одержання довідки про операції і рахунки
організацій ця умова не передбачається, однак робиться застереження про
те, що відомості можуть бути надані лише у випадках, передбачених
законодавством.

Практично нічого не згадується в законі про порядок надання банками
відомостей один одному та іншим суб’єктам підприємництва. Між іншим,
обмін інформацією між банками вкрай необхідний для зниження ризику
неповернення кредитів, оскільки за кредитом юридичні особи-позичальники
звертаються найчастіше всього в такий банк, де їх платоспроможність та
імідж можуть бути невідомі. Аналогічна ситуація існує при наданні
комерційних кредитів, коли підприємства передають товари, надають
послуги під вексель з відстрочкою платежу чи роблять передоплату з
відстрочкою одержання товарів і виконання послуг.

Ще більше протиріч у правовому регулюванні режиму комерційної таємниці.
У пункті 2 ст. 30 Закону України “Про підприємства в Україні” визначено:
“Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх
захисту визначаються керівником підприємства”.

Виняток (відповідно до Закону України “Про інформацію”) складають
відомості, правовий режим яких встановлюється Верховною Радою України.
Слід відзначити, що будь-які винятки, не вказані чітко в законі, і такі,
що не враховують всю нормативну інфраструктуру правового регулювання
конкретного питання (в тому числі і безмежні права власника інформації,
зазначені у статтях 30 Законів “Про інформацію” і “Про підприємства”),
не тільки створюють серйозні суперечності в питаннях забезпечення
захисту конфіденційної інформації, але й знижують економічну безпеку
(через відсутність інформації про надійність позичальника кредитів чи
партнерів з інших видів угод). У цьому зв’язку слід ще раз відзначити,
що відносини між суб’єктами підприємництва з приводу обміну інформацією
про надійність партнерів за фінансово-господарськими угодами закон майже
не регулює. Можливе лише тлумачення тієї чи іншої норми стосовно
конкретної ситуації. Але при такому підході комплексний і ефективний
механізм взаємодії та обміну інформацією створений бути не може.

Суттєві суперечності має нормативна база, що регулює надання тих чи
інших відомостей правоохоронним, судовим та іншим контролюючим органам.
Наприклад, інформаційні відносини банків з органами внутрішніх справ,
крім Закону “Про банки і банківську діяльність”, регулюють ще п’ять
нормативних актів, а відповідно і ст. 22 Закону України “Про внесення
змін до Закону України “Про державну податкову службу в Україні”, і
органами податкової міліції.

Відповідно до п. 17 ст. 11 Закону України “Про міліцію” органам міліції
надається право: “одержувати безперешкодно і безплатно від підприємств,
установ і організацій незалежно від форм власності та об’єднань громадян
на письмовий запит відомості (у тому числі й ті, що становлять
комерційну та банківську таємниці), необхідні у справах про злочини, що
знаходяться у провадженні міліції”.

Ця норма кореспондується з положеннями Закону “Про банки і банківську
діяльність” і коментарю не потребує. В інших нормативних актах права
органів внутрішніх справ на одержання закритої інформації трактуються
суперечливо, що не сприяє виконанню ними своїх службових обов’язків.

Так, у п. 5 Положення про Державну службу боротьби з економічною
злочинністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
05.07.93 № 510, вказано, що працівники цієї служби “… при наявності
даних про порушення законодавства, що регулює фінансову, господарську та
іншу підприємницьку діяльність, які тягнуть за собою кримінальну
відповідальність…”, мають право:

пп. 3 – “вилучати необхідні матеріали про кредитні та фінансові
операції… у встановленому законодавством порядку”;

пп. 7 – “одержувати безкоштовно від підприємств, установ, організацій і
громадян інформацію, за винятком випадків, коли законом встановлений
спеціальний порядок її одержання”;

п. 11 – “одержувати в установленому порядку від Національного банку та
його установ, комерційних банків та інших кредитних установ необхідні
відомості, копії документів, довідки про банківські операції і залишки
коштів на рахунках об’єктів, що перевіряються…”.

Із редакції ст. 5 Положення витікає, що викладених досить широких прав
зазначена служба МВС набуває незалежно від того, порушено кримінальну
справу чи ні, з моменту одержання даних про правопорушення. Проте слід
мати на увазі, що в усіх трьох наведених пунктах цієї статті міститься
застереження про те, що дані права реалізуються у встановленому
законодавством порядку або коли законом установлено спеціальний порядок
одержання інформації. Такий порядок визначений Законами “Про банки і
банківську діяльність” і “Про міліцію”, де вказано, що конфіденційна
інформація може бути передана тільки при наявності справи і за письмовим
запитом. Відомо, що в разі розбіжностей у правових нормах повинен
спрацьовувати принцип верховенства закону над підзаконним актом. Таким
чином, “широкі” права цієї служби зводяться нанівець, оскільки під
“справою” власники інформації розуміють кримінальну справу, але, перш
ніж порушити її, необхідно мати не тільки оперативну інформацію, а й
конкретні документи. Останні ж можна одержати після порушення
кримінальної справи. Створюється замкнуте коло.

Відповідно до ст. 12 Закону України “Про органiзаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю” підрозділам з боротьби із такими
проявами надаються повноваження:

– п. 2 “б” – “на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних
підрозділів з боротьби із організованою злочинністю одержувати від
банків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ,
підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і
документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні
економічні угоди фізичних і юридичних осіб. Документи та інформація
повинні бути надані негайно, а якщо це неможливо – не пізніше ніж
протягом 10 діб”;

– п. 2 “д” – “у разі одержання фактичних даних про організовану злочинну
діяльність для їх перевірки витребувати та одержувати від…
підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності)
інформацію і документи. Витребувані документи та інформація повинні бути
надані негайно або не пізніше ніж протягом 10 діб”.

Наведені норми дещо відрізняються від викладених раніше. Слід звернути
увагу на те, що тут не ставиться умова наявності справи. Більше того, у
п. 2 “д” вказано, що підрозділи з боротьби із організованою злочинністю
набувають право витребувати конфіденційну інформацію “при одержанні
фактичних даних про організовану злочинну діяльність”. Поряд із цим,
жоден законодавчий акт не дає поняття “фактичні дані”.

Крім того, існують суперечності між положеннями статті 12 Закону, що
аналізується, і положеннями статті 33 Закону України “Про інформацію”, у
якій вказується: “Термін вивчення запиту на предмет можливості його
задоволення не повинен перевищувати десяти календарних днів. Протягом
вказаного терміну державна установа письмово доводить до відома
запитувача, що його запит буде задоволено або що запитуваний документ не
підлягає наданню для ознайомлення. Задоволення запиту здійснюється
протягом місяця, якщо інше не передбачено законом”. Відповідно до ст. 8
Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” оперативним
підрозділам органів внутрішніх справ (як і інших правоохоронних органів)
при наявності до того підстав надається право:

– п. 4 – “витребувати, збирати і вивчати документи і дані, що
характеризують діяльність підприємств, закладів, організацій, а також
спосіб життя окремих осіб, які підозрюються в підготовці та вчиненні
злочину, джерело і розміри їх прибутку”;

– п. 14 – “одержувати від юридичних і фізичних осіб безкоштовно чи за
винагороду інформацію про злочини, що готуються, або скоєні злочини і
загрозу безпеці суспільства і держави”.

Самі по собі ці права ніяких сумнівів у їх правомірності і необхідності
не викликають. Питання лише в тому, які підстави породжують зазначені
права. У статті 6 цього ж Закону до переліку підстав для проведення
оперативно-розшукової діяльності (у тому числі і витребування необхідних
відомостей) включені:

– п. 1 – наявність достатньої інформації про: 

а) злочини, які готуються або вчинені невстановленими особами;

б) осіб, які готують або які вчинили злочин;

в) осіб, які переховуються від органів розслідування чи які ухиляються
від відбування кримінального покарання;

г) осіб, які пропали безвісти; 

д) розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних держав,
організацій і окремих осіб проти України;

– п. 2 – запити повноважних державних органів, установ та організацій
про перевірку осіб у зв’язку з їх допуском до державної, військової та
службової таємниці;

– п. 3 – потреба в одержанні розвідувальної інформації в інтересах
безпеки суспільства і держави.

Відповідно до статті 66 Кримінально-процесуального кодексу України:
“Особа, яка провадить дізнання, слідчий, у тому числі і податкової
міліції, прокурор і суд у справах, які знаходяться в їх провадженні,
мають право… вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових
осіб і громадян пред’явлення предметів і документів, які можуть
встановити необхідні у справі фактичні дані… Виконання цих вимог є
обов’язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій”.

Щодо аналізу наведених витягів із законодавчих актів, слід відзначити
такі обставини: по-перше – закон надає право витребування відомостей і
документів за кримінальними справами; по-друге – просто за справами, що
знаходяться у провадженні; по-третє – при наявності інформації про
злочини; по-четверте – при наявності потреби одержання розвідувальної
інформації в інтересах держави і суспільства. Статус усіх перелічених
підстав доступу правоохоронних органів до інформації, що містить
банківську, комерційну таємницю та інші конфіденційні відомості, не
тільки суперечливий, але й обумовлює цілком різні процесуальні дії
відповідних посадових осіб, детермінує конфліктну ситуацію між ними і
власниками цієї інформації. Така розбіжність щодо підстав для
витребування інформації не може сприяти ні боротьбі зі злочинністю, ні
захисту банківської і комерційної таємниць, ні підвищенню рівня
економічної безпеки суб’єктів підприємництва в процесі здійснення
фінансово-господарської діяльності.

Які причини становища, що склалося? По-перше, всі ці норми
опрацьовувалися в різний час і в різних соціально-економічних і
політичних умовах. По-друге, розробники деяких актів намагалися вирішити
якісь вузьковідомчі поточні завдання без урахування інтересів усіх
учасників, які працюють у полі інформаційних відносин.

Розв’язати зазначені суперечності можна тільки при комплексному підході
до даної проблеми, ставлячи перед собою основне завдання – утворення
ефективного механізму економічної безпеки всіх учасників
інформаційно-правового простору у сфері фінансово-господарських
відносин, у тому числі і держави. 

Те ж саме можна сказати з приводу термінів надання документів. Вони
коливаються від “негайно”, “десять днів” і до місяця. При цьому
обґрунтування, від чого такі терміни залежать (від кількості запитуваних
документів чи ще якихось чинників), не дається.

Інформаційні відносини банків з органами служби безпеки, як і з органами
внутрішніх справ, регулюються великою кількістю нормативних актів. Крім
Законів, що уже згадувалися (“Про інформацію”, “Про банки і банківську
діяльність”, “Про оперативно-розшукову діяльність“,
“Організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” і
ст. 66 КПК України), повноваження органів служби безпеки щодо
витребування конфіденційної інформації закріплені в ст. 25 Закону
України “Про службу безпеки України”, де вказано, що її органи і
співробітники мають право: “одержувати на письмовий запит керівника
відповідного органу… від підприємств, установ, організацій дані та
відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також
користуватися з цією метою службовими документами і звітністю”. Тут
закладені всі перелічені вище суперечності. Причини їх ті ж.

Повноваження органів прокуратури, викладені у ст. 66 КПК України, вже
наводилися. Вони також відображені у ст. 20 Закону України “Про
прокуратуру”, де вказано, що при здійсненні нагляду прокурор має право:

– п. 1 – “… мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для
проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою й тих, що
містять комерційну чи банківську таємниці або конфіденційну інформацію.
Письмово вимагати надання в прокуратуру для перевірки зазначених
документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, у тому числі про
операції і рахунки юридичних осіб та інших організацій, для вирішення
питань, пов’язаних з перевіркою”;

– п. 2 – “вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції
накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан
законності і заходи щодо її забезпечення”.

?

?

?-? TH(X,`/?1~4h5oooooooooocccccccccccccccc

m oOutw?zN|oooooooooooooooooooooooooooo

ір – “свого”. Виграє той, хто наполегливіший. Але це знаходиться дуже
далеко від так званих “цивілізованих” і тим більш правових відносин.

Заслуговує на увагу нормативне регулювання прав суду. Наведений вище
правовий аналіз ст. 66 КПК України був би неповним без урахування
положень ст. ст. 47 і 143 Цивільно-процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 143 ЦПК України при підготовці справи до судового
розгляду суддя “вимагає від державних підприємств, установ, організацій,
колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об’єднань, інших
громадських організацій, а також від громадян письмові і речові докази
або надає особам, які беруть участь у справі, повноваження на право
одержання цих доказів для подачі їх до суду…”

У ст. 47 ЦПК України зазначено, що “письмові докази, що витребувалися
судом чи суддею від державних підприємств, установ, організацій..,
направляються безпосередньо до суду”.

Суд або суддя може також уповноважити зацікавлену сторону чи іншу особу,
яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для представлення
його суду”.

Таким чином, якщо під установами чи підприємствами розуміти і банки, то
вони зобов’язані надавати на вимогу суду документи та інформацію як
самому суду, так і уповноваженим ним особам, що не узгоджується з
Законом України “Про банки і банківську діяльність”.

Для більш повної картини стану нормативного регулювання інформаційних
відносин між банками, установами та організаціями слід навести окремі
норми, що містяться і в інших законодавчих актах.

Ст. 10 Закону України “Про Державну контрольно-ревізійну службу в
Україні” надає право відповідним органам “одержувати від Національного
банку України та його установ, комерційних банків та інших кредитних
установ необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські
операції та залишки коштів на рахунках об’єктів, що ревізуються або
перевіряються…”

У ст. 65 Арбітражного процесуального кодексу України зазначається, що
при підготовці справи до розгляду арбітр “зобов’язує сторони, інші
підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх
посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд
доказів у місці їх знаходження тощо); витребовує від них документи,
відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з
такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження”.

Закон України “Про адвокатуру” у ст. 6 надає адвокатові право “збирати
відомості про факти, які можуть бути використані як докази у цивільних,
господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні
правопорушення, зокрема:

– запитувати і отримувати документи чи їх копії від підприємств,
установ, організацій, об’єднань…;

– ознайомлюватись на підприємствах, в установах і організаціях із
необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за
винятком тих, таємниця яких охороняється законом”.

Відповідно до статті 4 Закону України “Про нотаріат” нотаріус має право
“витребувати від підприємств, установ і організацій відомості і
документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій”. Відповідно до Указу
Президента України від 18.06.93 № 218/93 “Про Координаційний комітет з
питань боротьби зі злочинністю” цьому комітету надані права (ст. 3):

– “доручати відповідним державним органам чи створюваним Координаційним
комітетом комісіям проведення перевірок додержання органами державної
виконавчої влади, підприємствами, установами і організаціями усіх форм
власності фінансово-кредитної дисципліни, встановленого порядку
бухгалтерського обліку, сплати податків та внесення інших платежів до
бюджету;

– …вимагати від… підприємств, установ, організацій усіх форм
власності інформацію щодо виконання ними рішень і рекомендацій
Координаційного комітету;

– …безперешкодного відвідування (як членами Координаційного комітету,
так і уповноваженими ним особами) підприємств, установ і організацій
усіх форм власності, знайомитися в установленому порядку і в межах своїх
повноважень з відповідними документами”.

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про аудиторську діяльність”
аудиторські фірми і аудитори мають право:

– п. 2 – “отримувати необхідні документи, які мають відношення до
предмета перевірки і знаходяться як у замовника, так і у третіх осіб.

Треті особи, що мають у своєму розпорядженні документи стосовно предмета
перевірки, зобов’язані надати їх на вимогу аудитора (аудиторської
фірми). Зазначена вимога повинна бути офіційно засвідчена замовником”.

Права Національного банку України визначені Законом України “Про банки і
банківську діяльність”. У ст. 16 Закону вказано, що ”Національний банк
видає нормативні акти з питань, що входять до його повноважень.
Нормативні акти Національного банку, прийняті в межах його повноважень,
є обов’язковими для всіх юридичних та фізичних осіб і набирають чинності
у визначений ним термін”.

У ст. 48 Закону міститься таке положення: “Національний банк здійснює
контроль за додержанням юридичними особами банківського законодавства та
власних нормативних актів”.

Відповідно до ст. 24 Закону України “Про страхування” у разі
необхідності страховик може робити запити про відомості, пов’язані із
страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів
та інших підприємств, установ і організацій, що володіють інформацією
про обставини страхового випадку.

Підприємства, установи і організації зобов’язані надсилати відповідь
страховикам на запит про відомості, пов’язані із страховим випадком, у
тому числі й дані, що є комерційною таємницею. При цьому страховик несе
відповідальність за їх розголошення в будь-якій формі, за винятком
випадків, передбачених законодавством України.

Закон України “Про державну статистику” у ст. 10 надає органам державної
статистики право “одержувати у встановленому порядку безкоштовно від
усіх, на кого розповсюджується цей Закон, включаючи фінансові,
банківські, митні та інші відомства і служби, і використовувати державну
статистичну звітність та інші необхідні для проведення державних
статистичних досліджень дані (на будь-якій стадії їх розробки), а також
пояснення, що додаються до звітності”.

Указом Президента України від 18.06.1993 р. № 219/93 “Про порядок
виконання Державного бюджету України” Міністерству фінансів України
надано право “одержувати від установ банків відомості щодо стану
поточних бюджетних рахунків підприємств, організацій і установ”.

У ст. 13 Закону України “Про ціни і ціноутворення” вказано, що
“господарські суб’єкти повинні в установленому порядку подавати
необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю
встановлення і застосування цін”.

Відповідно до Закону України “Про місцеві ради народних депутатів та
місцеве і регіональне самоврядування” місцеві ради самоврядування мають
право складати територіальні зведені фінансові баланси. Відповідні
державні і громадські органи, підприємства (об’єднання), організації і
установи надають раді народних депутатів, її виконавчим і розпорядчим
органам відомості, необхідні для їх складання.

У Законі України “Про зайнятість населення” у п. 2 ст. 19 сказано, що
“державна служба зайнятості має право: одержувати від підприємств,
установ і організацій, незалежно від форм власності, статистичні дані
про наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них,
про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію
про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи,
що можуть призвести до вивільнення працівників”.

Відповідно до ст. 9 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”
Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України здійснює
контроль за додержанням усіма суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності
чинних законів України та умов міжнародних договорів України.

Відповідно до ст. 20 Закону України “Про охорону навколишнього
природного середовища” до компетенції Міністерства охорони навколишнього
природного середовища в Україні і його органів на місцях належить “…
одержання безоплатно від міністерств, відомств, підприємств, установ та
організацій інформації, необхідної для виконання покладених на нього
завдань”.

Закон України “Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної
конкуренції в підприємницькій діяльності” встановлює (ст. 13), що
“господарюючі суб’єкти (підприємці), органи влади і управління та їх
службові особи зобов’язані на вимогу державних уповноважених, голів
територіальних відділень Антимонопольного комітету України подавати
документи, письмові та усні пояснення, іншу інформацію, необхідну для
здійснення Антимонопольним комітетом України і його територіальними
відділеннями завдань, передбачених чинним законодавством”.

Необхідність надання всім переліченим органам інформації сумніву не
викликає, оскільки без цього їх функціонування неможливе. Але, як
бачимо, неузгодженість положень одного нормативного акта з положеннями
іншого, як і в разі взаємовідносин органів внутрішніх справ із
власниками відомостей, що складають банківську і комерційну таємниці, є
й у взаємовідносинах останніх з іншими державними органами. Це істотно
знижує ефективність їх роботи щодо протидії тінізації
суспільно-економічних відносин.

Вихід із становища, що склалося, бачиться, передусім, в утворенні
комплексної нормативної бази, яка регулює дані правовідносини (і не
тільки стосовно правоохоронних органів), у створенні єдиного банку
даних, в який відповідні органи, установи, організації в обов’язковому
порядку і в установлені терміни надавали б точно визначені відомості, у
тому числі конфіденційного характеру, і могли б у нормативно
закріпленому порядку одержувати інформацію, відповідну завданням і
повноваженням того чи іншого органу.

Без уваги не повинні залишитись і самі суб’єкти фінансово-господарських
відносин, оскільки попередити заподіяння їм збитків, а відповідно і
запобігти шахрайству або іншому корисливому злочину вони зможуть лише
при отриманні інформації про імідж, платоспроможність і надійність свого
партнера за фінансовою чи господарською угодою.

Створення такої комплексної інформаційно-аналітичної системи позитивно
вплине на попередження зловживань між суб’єктами підприємницької
діяльності, а відповідно на детінізацію економіки.

Література:

Андреев И.Д. Методологические основы познания социальных явлений. – М.,
1977. – С. 102 – 103 .

Аскин Я.Ф. К вопрорсу о категориях детерминизма // Современный
детерминизм и наука. – Новосибирск, 1975. – Т. 1. – С. 44 – 45.

Базелюк А.В., Коваленко С.О. Тіньвоа економіка в Україні. Київ: Україна
НДЕІ Мінекономіки, 1998. – 206 с.

Бандурка О.М. Бюджетні процеси тінізації економіки та заходи її
профілактики // Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної
конференції з проблем боротьби зі злочинністю у сфері економічної
діяльності. – Харків: Національна юридична академія України ім. Ярослава
Мудрого, – 2000. – С. 15.

Бантишев О.Ф. Контрабанда, що вчинюється організованими групами, та
суміжні з нею злочини. Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної
конференції з проблем боротьби з організованою злочинністю в регіоні
(Центр вивчення організованої злочинності при Національній юридичній
академії України ім. Ярослава Мудрого). – Харків, 2000. – С. 39.

Барановский А. Преступный айсберг // Финансы Украины. – 1995. – № 36. –
С. 8.

Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода. –
М., 1973. – С. 68 – 76.

Блувштейн Ю., Яковлев А. Введение в курс криминологии. – Минск, 1983. –
311 с.

Борисов В.І. Вивчення проблем боротьби з економічною злочинністю вченими
НДІ ВПЗ АПрН України // Збірник матеріалів міжнародної
науково-практичної конференції з проблем боротьби зі злочинністю у сфері
економічної діяльності (Національна юридична академія України ім.
Ярослава Мудрого). – Харків, 2000. – С. 21.

Бородюк В., Турчинов О., Приходьмо Т. Оцінка масштабів тіньової
економіки та її вплив на динаміку макроекономічних показників //
Економіка України. – 1996. – №11. – С.19 – 23.

Беккер Г. Crime and Punishment // Journ. Polit. Econ. 1966. Vol. 76, №2;
Економічний аналіз і людська поведінка // THESIS. 1993. – Т.1, – Вип.1.
– С. 38.

Венцковский Л.Э. Философские проблемы развития науки. – М., 1982. – С.
68.

Ворович Б.А. Философская структура практики. – М., 1972. – С. 41.

Геєць В.М. Перешкоди економічному поступу та можливі шляхи їх подолання
// Економічний часопис. – 1996. – №11. – С. 23; Глуховский М.
Криминальная экономика // Деловые люди. – 1992. – №9. – С. 14 – 16;
Головин С. Теневая экономика: преступление без наказания? // Коммунист.
вооруж. сил. – 1990. – № 23. – С. 33 – 38; Кербер С.Н. О теневой
экономике // Пробл. Прогнозирования. – 1992. – №6. – С. 111 – 113; Клюня
В.Л., Пузиков В.В. Теневая экономика: генезис, структура и современные
особенности // Вести Белорус. ун-та. Сер.3: История. Философия.
Политология. Социол. Экономика. Право. – 1992. – №2. – С. 52 – 54;
Клюшников А.С. Проблемы борьбы с преступностью в сфере экономики. – М.:
Правл. Всесоюз. о-ва «Знание», 1990. – 29 с.; Козлов Ю. Теневая
экономика и преступность // Вопр. экономики. – М., 1990. – № 3. – С. 120
– 127; Корягина Т.И. Теневая экономика: что это такое? // Коммунист
Грузии. – 1990. – №10. – С. 20 – 27; Лазовский В. О сущности, структуре
и субъектах «теневой экономики» // Эконом. науки. – 1990. – № 8. – С. 62
– 67; Ларьков А.В. Теневая экономика: история и сущность // Хоз-во и
право. – 1991. – № 2. – С. 119 – 126; Осипенко О.В. Экономическая
криминология: Пробл. старта // Вопр. экономики. – М., 1990. – № 3. – С.
130 – 133; Осипенко О.В., Козлов Ю. Г. Что отбрасывает тень // ЭКО:
Экономика и орг. пром. пр-ва. – 1989. – № 2. – С. 47 – 59; Проблемы
теневой экономики // Изв. АН СССР. Сер. экон. – М., 1990. – № 2. – С. 86
– 113; Рутгайзер В. Теневая экономика в СССР: Обзор лит. и исслед. //
Свобод. мысль. – 1991. – №17. – С. 119 – 125; Савельева Т. «Коза ностра»
по-советски // Моя Москва. – 1991. – №10. – С. 4 – 5; Теневая экономика
/ Бунич А.П., Гуров А.И., Корягина Т.И. и др. – М.: Экономика, 1991. –
159 с.; Шохин А.Н. О структуре и масштабах теневой экономики // Финансы
СССР. – 1990. – № 7. – С. 23 – 28; Шохин А. Теневая экономика: Мифы и
реальность // Экономика и жизнь. – 1990. – № 33. – С. 9.

Гиргинов Г., Янков М. Наука и творчество / Пер. с болг. – М., 1979. – С.
127.

Голіна В.В. Місце організованої злочинності в структурі загальної
злочинності (на матеріалах Харківського регіону) // Збірник анотацій
матеріалів міжнародної науково-практичної конференції з проблем боротьби
з організованою злочинністю в регіоні (Центр вивчення організованої
злочинності при Національній юридичній академії України ім. Ярослава
Мудрого). – Харків, 2000. – С. 44.

Горщак А., Дидоренко Э., Иванов. Теневая экономика: опыт
криминологического исследования. – Луганск: РИО ЛИВД. – 1997. – 173 с.

Грошевий Ю.М. Процесуальні особливості розслідування і судового розгляду
справ про злочини, вчинені організованою групою // Збірник анотацій
матеріалів міжнародної науково-практичної конференції з проблем боротьби
з організованою злочинністю в регіоні (Центр вивчення організованої
злочинності при Національній юридичній академії України ім. Ярослава
Мудрого). – Харків, 2000. – С. 24

Даньшин І.М. Щодо питання про кримінологічне поняття економічної
злочинності // Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної
конференції з проблем боротьби зі злочинністю у сфері економічної
діяльності. – Харків: Національна юридична академія України ім. Ярослава
Мудрого, 2000. – С. 34

Похожие записи