Магістерська робота

Економічні ризики та методи їх вимірювання

Вступ……………………………………………………………
………………………………….3

РОЗДІЛ 1. Інвестиційні
ризики…………………………………………………………
.6

РОЗДІЛ 2. Кредитні
ризики…………………………………………………………
…..11

РОЗДІЛ 3. Види банківських ризиків і методи управління ними……….19

РОЗДІЛ 4. Оцінка ризиків
проекту…………………………………………………..29

РОЗДІЛ 5. Аудиторський
ризик……………………………………………………….46

Висновки і
пропозиції……………………………………………………..
………………55

Список використаної
літератури……………………………………………………..
57 Вступ

Ризик — невід’ємна складова частина людського життя. Він породжується
невизначеністю, відсутністю достатньо повної інформації про подію чи
явище, та неможливістю прогнозувати розвиток подій. Ризик виникає тоді
коли рішення вибирається з декількох можливих варіантів і немає
впевненості , що воно найефективніше.

Можна приймати рішення та запроваджувати дії направлені на зменшення
ризику але позбутися його неможливо. Ситуації коли відсутній ризик в
економіці майже не зустрічаються. Більшість ситуацій яким притаманний
ризик є дуже важко прогнозованими та контрольованими тому усунути ризик
повністю майже неможливо. Це є причиною того, що навіть ідеальні з
першого погляду рішення приводять до збитків.

В одночас ризик слід розглядати як невід’ємний елемент процесу існування
організації на ринку. Фактично якщо основною метою функціонування
організації є максимізація прибутку то він (прибуток) є винагородою за
вдало взятий на себе ризик. Марно було б сподіватися , що отримання
більш менш значних прибутків не пов’язано з серйозним ризиком.

Як вітчизняна так і зарубіжна література приділяє багато уваги
визначенню терміна “ ризик ”. Найчастіше зустрічаються такі визначення
ризику :

Вірогідність збитків чи втрат

Ймовірність невдачі чи втрат , що пов’язано з конкретним напрямком дій

Ймовірність небажаної події

Ризик в ділових операціях – це об’єктивно-суб’єктивна економічна
категорія , що відбиває ступінь успіху (невдачі ) в досягненні цілей з
урахуванням впливу контрольованих і неконтрольованих чинників за
наявності прямих і зворотних зв’язків.

Проблеми ризику мають розглядатися й ураховуватися як при розроблені
стратегії , так і в процесі виконання оперативних завдань. У кожній
ситуації, що пов’язана з ризиком постає питання : що означає доцільний
ризик, де межа, що відокремлює доцільний ризик від нерозумного.

Визначення такої межі не може бути правильним без розуміння причин
виникнення ризику взагалі та його зростання на протязі останнього
періоду розвитку людства . Основні з них наступні :

1. Останнім часом розвиток суспільства набув дуже великих швидкостей
насамперед через науково технічний прогрес. Була створена потреба у
неодинарному, швидкому вирішенні питань, що постають перед людством.
Принципово нові шляхи розв’язання задач на творчому рівні, вимусили
застосовувати методи та прийоми до яких ще ніколи і ніхто не удавався,
природно, що на підставі цього з’явився і великий ризик зазнати невдачу.
Якщо спів ставити такі фактори як необхідність вирішення проблеми
швидко якісно не традиційно, всезростаючу кількість населення і стрімко
спадаючу кількість придатних до використання ресурсів то можна побачити
наступну причину ризику

2. Для того щоб вижити необхідно надати своїм діям підприємницького
забарвлення, тобто: незалежність нестандартність дій, сміливість,
винахідливість, орієнтація на максимально можливий успіх. На сучасному
етапі важливість цього питання розуміє все більша кількість людей , тому
не дивно , що в їх діях починають з’являтися вищеназвані ознаки , які й
породжують наростання рівня ризику взагалі.

3. Середовище діяльності людства все більше набуває ринкового характеру
, це породжує дуже жорстку конкуренцію при якій природним стають факти
чисельних банкруцтв та крахів .

4. Також дуже важливим є проблема зростання глобального ризику , тобто
знищення людства внаслідок власних дій.

Отже ризикованій ситуації притаманні такі основні ознаки :

Наявність невизначеності

Існування альтернатив і необхідність вибору

Можливість оцінити наявні альтернативи

Зацікавлення у результатах вибору

РОЗДІЛ 1

Інвестиційні ризики

Як зазначає Б. М. Щукін, “інвестиції завжди орієнтовані на майбутнє і
тому пов’язані зі значною невизначеністю економічної ситуації та
поведінки людей. Від цього походить високий рівень ймовірності
невиконання інвестиційних планів з об’єктивних чи суб’єктивних причин.

Інвестиційний ризик уявляє собою можливість нездійснення запланованих
цілей інвестування (таких, як прибуток або соціальний ефект) і отримання
грошових збитків. Цей ризик необхідно оцінювати, обчислювати, описувати
та планувати, розробляючи інвестиційний проект.

Розрізняють загальноекономічний ризик, що походить від несприятливих
умов в усіх сферах економіки, та індивідуальний ризик, пов’язаний з
умовами даного проекту.

Залежно від чинників виділяють такі види інвестиційного
ризику :

політичний ризик;

загальноекономічний ризик;

правовий ризик;

технічний ризик;

ризик учасників проекту;

фінансовий ризик;

маркетинговий ризик;

екологічний ризик.

Політичний, правовий та загальноекономічний ризики можуть бути викликані
зовнішніми умовами реалізації інвестицій. Інші види ризиків
спричинюються можливими помилками планування та організації конкретних
проектів.

Технічний ризик зумовлюється великою кількістю хиб та помилок широкого
спектру сторін інвестування, як-от пов’язаними з якістю проектування,
технічною базою, обраною технологією, управлінням проектом,
перевищенням кошторису.

Фінансовий ризик випливає з нездійснення очікуваних подій з фінансового
боку проекту. Це можуть бути незаплановані зменшення або зникнення
джерел та обсягів фінансування, незадовільний фінансовий стан
партнерів, зриви надходжень коштів від реалізації вироблених товарів чи
послуг, несплатоспроможність покупців продукції та власні ппідвищені
витрати.

Маркетинговий ризик виникає з прорахунків під час оцінки ринкових умов
дії проекту, наприклад ринків збуту чи постачання сировини і матеріалів,
організації реклами чи збутової мережі, обсягу ринку, часу виходу на
ринок, цінової політики, внаслідок низької якості продукції.

Екологічний ризик пов’язаний з питаннями впливу на довкілля, можливої
аварійності, стосунків з місцевою владою та населенням.

Нарешті, ризик учасників проекту може бути пов’язаний з усіма
неочікуваними подіями в управлінні та фінансовому стані
підприємств-партнерів.

О. Л. Устенко пропонує дещо інакшу класифікацію інвестиційних ризиків.
Він поділяє їх на три групи, залежно від сфери вкладення капіталу :

інвестиційні ризики від вкладення коштів у виробничу та невиробничу
сфери економіки;

інвестиційні ризики від діяльності фірми на фінансовому ринку;

кредитні ризики.

Перша з вищезгаданих груп ризиків уявляє собою сукупність всіх тих
ризиків, які діють на фірму під час проведення нею господарської
діяльності, за винятком тієї її частини, яка пов’язана з діяльністю на
фінансовому ринку.

Інвестиційні ризики, пов’язані з діяльністю на фінансовому ринку, у свою
чергу поділяють на три групи :

ризики втраченого зиску;

ризики зниження доходності;

відсоткові ризики.

Група ризиків втраченої можливості “…має своїм джерелом імовірність
наставання непрямих (побічних) фінансових втрат, які виявляються в
недоотриманні прибутку в результаті нездійснення фірмою якогось заходу,
який би дозволив їй одержати цей прибуток (наприклад, відсутність
страховки на судно, що перевозило вантажі даної фірми і згодом
затонуло). Окремим випадком цього ризику є ризик внаслідок падіння
загальноринкових цін, який найчастіше пов’язаний з падінням цін на всі
цінні папери, що обігають на ринку, одночасно (наприклад, у результаті
зниження загальної інвестиційної активності)”[2;130].

Найчастіше ризики втраченої можливості є несистемними. Їх можна
запобігти завдяки проведенню спеціальних заходів.

Іншою групою інвестиційних ризиків є ризики зниження доходностІ.
Існування цмх ризиків є наслідком імовірності зниження розміру відсотків
і дивідендів по портфельних інвестиціях, а також по внесках і кредитах.

Портфельними інвестиціями називають вкладення коштів у цінні папери
довгострокового характеру, які, за звичай, не передбачають швидкого
одержання доходу. Найчастіше це інвестиції великих промислових програм.

Ризики зниження доходності мають два різновиди :

відсоткові ризики;

кредитні ризики.

Відсоткові ризики – це ризики активних операцій, які проводять фірми (в
більшості випадків банки). Можливі такі джерела їхнього виникнення :

будь-які зміни в облікових ставках Національного банку;

зміни маржі комерційних банків з кредитів, що надаються, і депозитних
рахунків;

зміна в розмірах обов’язкових для резервування фондів комерційних
банків у Національному банку. Наприклад, збільшення розміру резервного
фонду в Національному банку означатиме для комерційних банків
недовикористання частини їхніх пасивів, отже існує висока ступінь
імовірності підвищення ними відсоткових ставок по кредитах, що
надаються, з одночасним зниженням відсотку по депозитних рахунках своїх
клієнтів;

зміни в системі оподаткування всіх суб’єктів господарювання і фінансових
інститутів, зокрема;

будь-які зміни в портфелі інвестицій, який має фірма, а також зміни в
доходності самих інвестицій;

імовірність змін у структурі пасивів (співвідношення власних і позичених
коштів, термінових і ощадних депозитів, депозитів до запитання тощо);

за зростання банківського відсотку може розпочатися масове “скидання”
акцій, внаслідок чого їхня вартість зменшується;

в разі вкладання коштів інвестором у середньострокові та довгострокові
цінні папери (особливо в ту їхню частину, що має фіксований відсоток) за
поточного підвищення середньоринкового відсотку порівняно з фіксованим
рівнем. Це означає, що інвестор міг би збільшити доходи, але не може
вивільнити свої кошти через зазначені умови;

якщо емітент випустив в обіг цінні папери з фіксованим відсотком, то
існує ймовірність настання для нього відсоткового ризику при поточному
зниженні середньоринкового відсотку у порівнянні з визначеним їм
фіксованим рівнем.

Кредитні ризики тісно пов’язані з відсотковими, причини іхнього
виникнення здебільшого однакові. Головна відмінність між цими двома
групами ризиків зниження доходності полягає в тому, що відсоткові
ризики розглядаються з позицій кредитора, а кредитні – з позицій
позичальника. При цьому виділяють декілька суто кредитних ризиків :

біржові ризики, сутність яких полягає в наявностів ймовірності
виникнення втрат у результаті укладення фірмою біржових угод
(наприклад, ризик неплатежу комісійної винагороди, ризик неплатежу
взагалі тощо);

селективні ризики (ризики вибору), які полягають у невірному виборі
видів вкладення капіталу, видів цінних паперів при формуванні
інвестиційного портфеля, виборі позичальника тощо;

ризики ліквідності, які пов’язані з можливістю втрат при реалізації
цінних паперів або інших товарів внаслідок зміни їхньої якості,
споживчої вартості тощо;

ризики банкрутства, які виникають у результаті невірного вибору способів
вкладення капіталу і закінчуються повною втратою підприємцем власного
капіталу і спроможності розрахуватися по взятих на себе зобов’язаннях.

РОЗДІЛ 2

Кредитні ризики

У стосунках між кредитором (позикодавцем) та його боржником
(позичальником) предмет їхнього спільного інтересу — кредит — створює
різні економіко-правові ситуації: для боржника — зобов’язання повернути
позику, а для кредитора — право вимагати її повернення за попередньо
узгодженими умовами. Невиконання з різних причин цих домовленостей
загрожує кредиторові фінансовими збитками, яких він намагається уникнути
з допомогою різних доступних заходів правового та матеріального
характеру. При цьому правове забезпечення передбачає, що належні
кредиторові суми можуть бути повернені йому третіми особами. Правове
забезпечення може набирати багатьох форм. Найпоширеніші з них такі:
порука третьої особи згідно з цивільним правом, гарантія, передання)
кредиторської заборгованості боржника, застава рухомого та нерухомого
майна. Матеріальне забезпечення кредиту на відміну від правового полягає
у безпосередньому переданні кредиторові замість отриманого кредиту
еквівалента його вартості у грошах чи інших майнових цінностях.
Матеріальне забезпечення може також набирати різних форм: застави
валютних засобів, коштовностей та інших цінностей, блокади коштів на
рахунках, депозитів, передання рухомого майна на час до повернення
кредиту.

Попри високу надійність зазначених форм забезпечення кредитів їх
застосування часто буває незручним, важкодоступним і невигідним для
учасників кредитних відносин. За цих умов найбільш доступною та надійною
формою фінансового забезпечення інтересів кредиторів стає страхування.

Страхування кредитів базується на визнанні ризику неплатежу чи
неплатоспроможності позичальників, який формується у процесі
кредитування.

Історичний прообраз страхування кредитів убачається в комісійній
операції, за умовами здійснення якої укладалася додаткова угода, названа
делькредере. Комісіонер за відповідну додаткову винагороду, яка
вважалася платою за взяття ризику комісійної операції, гарантував
комітентові, що вексель на проданий у кредит товар буде викуплено у
визначений термін. Отже, угода делькредере набувала характеру вексельної
поруки, згідно з якою в разі неповернення боргу третьою стороною
комісіонер зобов’язаний був виплатити відшкодування комітентові у
повному обсязі заборгованості. Це означає, що широковідома комісійна
операція являла собою початкову форму страхування кредитів з усіма
необхідними атрибутами страхової операції: ризиком неповернення кредиту,
визначеним обсягом відповідальності, страховою премією у формі
додаткової винагороди та реальним відшкодуванням збитків.

Рис. 1. Схема делькредерного страхування кредитів

Відмінністю комісійної операції від класичної страхової є те, що окремий
комісіонер не був у змозі вирівняти ризики неповернення кредитів серед
доволі великої сукупності кредиторів, а тому не міг забезпечити
стабільності своїй діяльності протягом тривалого періоду. Таке завдання
стає під силу лише професійним страховим закладам, які на умовах
«делькредере» можуть гарантувати кредиторам страхове відшкодування
заподіяних їм збитків.

Таке страхування може здійснюватися у двох варіантах. У першому кредитор
(страхувальник) страхує загалом усю заборгованість до повернення всіма
його боржниками. У другому варіанті кредитор страхує заборгованість
кожного позичальника зокрема. Щоправда, істотним недоліком другого
варіанта є можливість селекції ризиків, тобто передання на страхування
лише «поганих» ризиків, а тому страховики звертаються до нього дуже
неохоче.

У разі делькредерної форми організації страхових відносин кредитори
(банки, інвестори та інші) відіграють роль страхувальників і
застрахованих одночасно, а тому страхові відносини обмежуються лише
стосунками між двома сторонами — страховиком і страхувальником. Ці
відносини можна подати схематично (рис. 1).

Делькредерне страхування складається з двох груп страхових відносин:
страхування товарних кредитів і страхування фінансових (грошових)
кредитів. У першій групі страховий захист забезпечується як
внутрішньому, так і зовнішньому (експортно-імпортному) товарообігу, який
здійснюється на кредитній основі. Другу групу делькредерного страхування
становлять операції зі страхування фінансових кредитів, тобто переважно
тієї частини споживчих кредитів та кредитів під інвестиційні потреби,
яка видана у грошовій формі.

Майновий інтерес кредитора може бути захищений посередньо — шляхом
страхового захисту платоспроможності його боржника. За цієї форми
страхових відносин страхувальником є позичальник. Він, безпосередньо
страхуючи свою платоспроможність, посередньо захищає інтереси свого
вірителя — кредитора. Водночас страховик, страхуючи платоспроможність
позичальника, дає тим самим гарантію кредиторові повернути йому борг.
Отже, із правового боку ця страхова операція є, по суті, наданням
страховиком страхового гарантійного зобов’язання, яке для кредитора
слугує заставою на випадок неповернення йому боргу. З огляду на це у
страховій теорії та практиці страхові відносини такого характеру
іменуються заставними, або гарантійними.

Економічний зміст страхової гарантії зводиться до того, що страховик
замість отриманої невисокої страхової премії бере на себе — замість
боржника — роль гаранта оплати його повної заборгованості у визначених
термінах на користь застрахованого (бенефіціанта) цієї гарантії.

При гарантійному (заставному) страхуванні у відносини вступають не дві,
як при делькредерному страхуванні, а три сторони:

кредитор — суб’єкт, на користь якого має бути виконане зобов’язання і
який одночасно є застрахованим та бенефіціантом страхової гарантії;

позичальник — суб’єкт, зобов’язаний повернути борг, він же
страхувальник;

гарант — страховий заклад, який гарантує виконання зобов’язань, він же
страховик.

Ці взаємовідносини сторін унаочнює рис. .2.

Рис. 2. Взаємовідносини сторін при гарантійному страхуванні

Як показує міжнародна господарська практика, в умовах заставного
(гарантійного) страхування предметами страхового захисту (страхових
гарантій) можуть бути різні вартості, передані на кредитних засадах
одними суб’єктами іншим. Такими вартостями, зокрема, крім банківських
позик, можуть бути суми належного до сплати мита або ж інших
прикордонних податків та зборів, суми належних компенсацій за невчасне
виконання будівельно-монтажних робіт, невиконання поставок товарів та
інших контрактів, суми отриманих авансів, які підлягають поверненню. Це
так звані класичні зобов’язання, під які надаються страхові гарантії.

У групі заставного (гарантійного) страхування практикується також
особливий напрямок страхового захисту — страхування фінансових гарантій.
Техніка надання страхових гарантій стає дедалі різноманітнішою. Саме
тому кредити, видані під різні фінансові гарантії, об’єднуються у дві
групи:

а) кредити, повернення яких гарантується залученням давно відомих
фінансових інструментів. Ідеться про іпотечні та банківські кредити, які
видаються під заставу іпотеки або іншого майна, що належить
позичальникам. Іпотека та інше майно стають предметами страхування, а
позичальник відповідно — страхувальником і застрахованим в одній особі;

б) кредити, повернення яких гарантується борговими зобов’язаннями
фінансового характеру: облігаціями, акціями, комерційними паперами,
сертифікатами фінансових активів підприємств. З огляду на
різноманітність видів гарантій їх поділяють на гарантії, що стосуються
відносин між приватними суб’єктами, та гарантії, що стосуються відносин,
у яких одна зі сторін є суб’єктом загальнонародного, державного
значення. Емітенти боргових зобов’язань самі й ініціюють таке
страхування, щоб підняти довіру до себе.

Процедура надання страхових гарантій передбачає виконання тих самих дій,
що й при укладанні типових договорів страхування:

1) визначення предмета страхової гарантії та його основних
характеристик;

2) оцінювання ризику на підставі поданої та додатково отриманої
інформації;

3) визначення умов угоди про надання страхової гарантії;

4) розрахунок страхового тарифу та визначення порядку сплати страхової
премії.

При гарантійному страхуванні, як і при делькредерному, застосовують два
способи надання страхового захисту:

одноразовий — застосування щодо окремої кредитної операції, яка потребує
страхової гарантії;

багаторазовий, оборотний — щодо загальної кількості операцій, які можуть
бути здійснені одним боржником протягом часу дії угоди про гарантійне
страхування.

Серед розмаїття кредитних відносин, які здійснюються на сучасному
кредитному ринку, особливого значення набувають кредитні послуги, відомі
як кредит довіри. Прикладом такого кредиту є добрі, довірчі відносини
між працедавцем (кредитором) та найнятим працівником (боржником). Такі
відносини можуть набувати реального змісту в переданні працедавцем
своєму працівникові у тимчасове користування засобів транспорту або ж
інших цінностей. Отже, виникає ризик невиправдання довіри працедавця. На
випадок завдання йому збитків працівником працедавець може
застрахуватися. Цей вид страхування, як бачимо, з одного боку, має
характер делькредерного, бо страхувальником є кредитор, а з другого —
набирає форми страхової гарантії, оскільки страховий поліс становить
предмет застави. Саме тому немає підстав страхування довіри однозначно
відносити до делькредерної чи заставної групи.

Отже, беручи до уваги різноманітність характеру операцій, пов’язаних із
безпосереднім страхуванням кредитів та наданням страхових гарантій
сторонам кредитних взаємовідносин, кредитне страхування можна визначити
як господарський механізм, мета якого — задовольнити випадкові оцінювані
майнові потреби, які виникають з ризику неповернення кредиту,
перерозподіливши втрати між суб’єктами кредитно-страхових відносин.

Видове розмаїття кредитного страхування як із практичних, так і з
теоретичних міркувань потребує класифікації за істотними критеріями та
зведення в єдину систему ієрархічного типу. Головною ознакою,
притаманною кожному виду кредитного страхування, є безпосередній чи
посередній спосіб організації страхового захисту кредитних відносин.
Згідно з цією істотною ознакою загальну систему видів кредитного
страхування можна подати такою схемою (рис. 3):

Рис. 3. Класифікація видів страхування кредитів

РОЗДІЛ 3

Види банківських ризиків і методи управління ними

Минулий практичний досвід управління економікою в нашій країні свідчить
про те, що в цілому ряді випадків особи, що очолювали ту чи іншу ланку
економічної діяльності, визначали її стратегію і тактику, матеріально не
вигравали й не програвали залежно від того, до яких наслідків —
позитивних чи негативних — призводили їх рішення. Тобто суб’єкти при
прийнятті економічних рішень, у переважній більшості випадків,
перекладали ризик на суспільство в цілому. Мова йде про те, що коли
немає зацікавленості в результатах економічних рішень, то немає і
ризику. Зараз ситація зовсім інша.

Висока ступінь ризику призводить до необхідності пошуку шляхів зниження.
Коли говорять про необхідність урахування ризику в певному виді
економічної діяльності (певному проекті), мають на увазі інтереси
суб’єктів, котрі беруть у ньому участь: замовника, інвестора, виконавця
(підрядника) чи продавця, покупця, а також страхову компанію.

Аналіз ризику проводять у такій послідовності:

1) визначення внутрішніх та зовнішніх чинників, що збілільшують чи
зменшують ступінь певного виду ризику;

2) аналіз виявлених чинників;

3) оцінювання певного виду ризику;

4) встановлення допустимого ступеня ризику;

5) аналіз окремих операцій щодо обраного ступеня ризику;

6) розробка заходів щодо зниження ступеня ризику.

Аналіз ризиків можна поділити на два види, які доповнюють один одного:
якісний і кількісний.

Якісний аналіз може бути порівняно простий, його головна задача —
визначити фактори ризику, етапи роботи при виконанні яких ризик виникає,
тобто встановити потенційні сфери ризику. Якісний аналіз є найбільш
складним і вимагає ґрунтовних знань, досвіду та інтуїції у даній сфері
економічної діяльності. Його головна мета — визначити чинники ризику,
області ризику, після чого ідентифікувати усі можливі ризики.

При кількісному аналізі, ризику необхідно визначити розмір, як окремих
ризиків, та і ризику проекту в цілому. Це більш складна проблема.
Кількісний аналіз ризику, тобто кількісне (числове) визначення ступеня
окремих ризиків і ризику даного виду діяльності (проекту) в цілому, що є
теж досить складною проблемою.

З’ясуємо особливості якісного аналізу. Якісний аналіз ризику включає
декілька аспектів. Перший аспект пов’язаний з необхідністю порівняння
сподіваних позитивних результатів з можливими економічними, соціальними
та іншими, як сьогоднішніми так і майбутніми наслідками. Взагалі мало
мати схильність до ризику. Ризикувати доцільно, якщо це призводить до
кращих наслідків, при обгрунтуванні правильності своїх дій. Проблеми
ризику повинні розглядатися та враховуватися як під час розробки
стратегії, так і у процесі реалізації оперативних задач. Характер
стратегічних підходів слід визначати в межах загальної стратегії. У
протилежному випадку не уникнути неприємних «сюрпризів», таких, як кожен
рік «зовсім раптово» приходить осінь, а за нею зима, та так, що не
встигаємо своєчасно підготуватися до роботи за нових погодних умов і
тоді бездумно нарощуємо рівень господарського ризику.

Другий аспект якісного аналізу ризику пов’язаний з виявленням впливу
рішень, що приймаються за умов невизначеності, на інтереси суб’єктів
економічного життя. Без урахування інтересів (зацікавленості), без
керування ними неможливі реальні якісні перетворення в
соціально-економічному житті. Необхідно виявити: кому ризик корисний?
Чиїм інтересам відповідає?

Отже, ризикованій ситуації притаманні такі основні умови:

наявність невизначеності;

наявність альтернатив та необхідність вибору однієї з них (відмова від
вибору також є різновидністю вибору);

зацікавленість у результатах; можливість оцінити наявні альтернативи —
прийняти рішення.

Усі чинники, що так чи інакше впливають на ступінь ризику, можна умовно
поділити на дві групи: об’єктивні та суб’єктивні.

До об’єктивних чинників відносять такі, що не залежать безпосередньо від
суб’єктів прийняття рішень: інфляція, конкуренція, політичні та
економічні кризи, екологія, мита, наявність режиму найбільшого сприяння,
можлива робота в зоні вільного економічного підприємництва тощо.

До суб’єктивних чинників відносять ті, котрі характеризують суб’єкт
прийняття відповідних рішень: виробничий потенціал, технологічне
забезпечення, рівень предметної та технологічної спеціалізації,
організація праці, ступінь кооперативних зв’язків, рівень техніки
безпеки, рівень компетентності та інтелектуальний потенціал суб’єкта
прийняття рішень, вибір типу контрактів з інвестором чи замовником тощо.

Розглянемо другий вид аналізу ризику – кількісний.

Під час цього аналізу можна використовувати різні методи. Найбільш
розповсюдженими є:

• статистичні;

• використання аналогів;

• експертні методи;

• апппп доречності затрат.

Якщо ступінь ризику виразити, наприклад, через величину

середньоквадратичного відхилення від сподіваних величин, можна кількісно
виразити і оцінити ризик як для кожного елемента,

так і для об’єкта (програми) в цілому.

Зосередитись на елементах з більшою невизначеністю менеджер (плановик,
системний аналітик) може деталізувати ці елементи і переформувати їх для
включення в план (програму). Попередня оцінка потім уточнюється. Якщо
невизначеність зменшилась, необхідно вести подальшу деталізацію і
переформувати елементи, що мають велику невизначеність. Коли чергова
оцінка призводить до того, що невизначеність не вдається зменшити, і
послідовні уточнення не є значними, сяід, зокрема, підрахувати грошові
суми для компенсації можливих результатів невизначеності (ризику).

Досить розповсюдженим є метод Монте-Карло, перевагою якого є можливість
проведення аналізу і оцінки різних «сценаріїв» реалізації проекту
(програми, стратегії) і врахування різних чинників ризику в межах
єдиного підходу.

Як приклад можна розглянути одну з таких моделей, що дозволяє
аналізувати наслідки накопичення ризикових ситуацій.

У цій моделі ризики поділені на три категорії, що впливають

на обсяги робіт, терміни їх виконання. Ці категорії ризиків подані у
трьох матрицях (таблицях). Модель дозволяє дослідити та оцінити
комбінований (інтегрований) вплив цих ризиків на фінансовий стан
учасників проекту у формі затримок щодо одержання доходу, збільшення
позик тощо.

Матриця обсягів робіт містить варіантний ряд робіт за проектом, що
можуть змінюватися залежно від змінення умов щодо реалізації проекту.

Матриця часу на виконання робіт містить варіантний ряд даних щодо
необхідного часу на виконання робіт за проектом залежно від змінення
умов.

Матриця вартості містить імовірні позови підрядника, котрі можуть
виникнути в зв’язку зі зміненням обсягів робіт та затримкою їх виконання
з урахуванням умов контракту, інфляційних процесів тощо.

Блок розрахунку критичного шляху визначає можливості (імовірні) затримки
завершення окремих робіт і проекту в цілому.

Цей метод реалізує лише формалізовану (концептуальну) схему, що дає
можливість розкласти (деталізувати) досить складний комплекс ризиків на
окремі складові і мати судження щодо ймовірності прояву і обтяжливість
(розмір) їх наслідків.

Що стосується конкретного об’єкта (проекту), то наведена схема (модель)
вимагає деталізації, що в свою чергу потребує певної компетентності у
відповідній сфері діяльності. Різні об’єкти(типи проектів) відрізняються
один від одного, власне, різними видами ризиків, якими вони обтяжені.
Тоді особливості виявляються також завдяки їх формалізації та
економіко-математичному моделюванню.

Метод аналогій.

Для аналізу ризику, яким може бути обтяжений, наприклад, новий проект,
корисними можуть стати дані про наслідки впливу несприятливих чинників
ризику подібних за суттю проектів, що виконані раніше.

В цій сфері найбільшу ініціативу виявляють страхові ком-ппнії. Так, на
Заході вони регулярно публікують коментарі до тенденцій у найважливіших
зонах ризику, наприклад, щодо природних збурень (катастроф) і значних
збитків. За цими даними можна зробити певні висновки загального
характеру.

При використанні аналогів застосовують бази даних та знань стосовно
чинників ризику. Ці бази створюються на матеріалах з літературних
джерел, пошукових робіт, а також шляхом опитування фахівців (менеджерів
проектів) тощо.

Отримані дані обробляють, використовуючи відповідний маіемагігіннй
апарат, для вияву залежності, причин з метою врахуппння потенційного
ризику під час реалізації нових проектів.

Слід зазначити, як вважає ряд експертів, що навіть в найпростіших і
широковідомих випадках невдалого завершення проектів досить важко
створити передумови для майбутнього аналізу, тобто підготувати досить
вичерпний та реалістичний перелік сценаріїв можливих невдач завершення
проектів. Для більшості можливих збитків та зумовленого ними ризику
характерні такі особливості:

• їх причини з часом нашаровуються одна на одну, має місце тривалий
інкубаційний період їх визрівання;

• вони якісно відрізняються між собою;

• їх ефект проявляється як результат складної суперпозиції ряду
непрогнозованих причин.

Експертні методи оцінювання ризиків здійснюються, як правило, при
відсутності статистичних даних, необхідних для розрахунків відповідних
кількісних показників, або ж, зокрема, коли це пов’язано з оцінкою
інвестиційного (інноваційного) проекту, що не має аналогів. Цей метод
базується на опитуванні кваліфікованих фахівців (інвестиційних,
страхових, фінансових менеджерів) і відповідній подальшій математичній
обробці результатів цього опитування. Для одержання детальних
характеристик ризику, зокрема, інвестиційного проекту, опитування
орієнтують стосовно окремих інших ризиків, характерних для певного
(даного) об’єкта ризику.

Результати оцінювання ризиків певного об’єкта дозволяють кількісно
оцінити їх рівні (ступені).

Граничними величинами ймовірності ризику збитків при інвестуванні за
оцінками експертів є:

• для інвестицій, що обтяжені припустимим ризиком —0,1;

• для інвестицій, що обтяжені критичним ризиком—0,01;

• для інвестицій, що обтяжені катастрофічним ризиком —0,001.

Це означає, що даний інвестиційний проект слід відхилити, якщо в одному
випадку з десяти може бути повністю втрачено прибуток від нього; в
одному випадку з ста — валовий доход;

в одному випадку з тисячі — всі активи (і як наслідок — банкрутство).

З аналізом ризиків щільно пов’язаний ще один аспект проблем менеджменту,
зокрема, інвестиційного менеджменту. Оскільки інвестор не в змозі
постійно відбирати лише обтяжені незначним ризиком інвестиційні проекти
(в нашій дійсності такі проекти практично відсутні), виникає питання: як
повинен бути компенсований той чи інший рівень (ступінь) ризику?
Відповідь на це запитання дає розрахунок так званої «премії за ризик»,
котра являє собою додатковий доход (прибуток), що його прагне отримати
інвестор понад той рівень, котрий можуть принести безризикові
інвестиції. Цей додатковий доход (прибуток) повинен зростати пропорційно
ступеню ризику, яким обтяжений даний проект.

Премія за ризик повинна зростати пропорційно до зростання не загального
ступеня ризику за проектом, а лише систематичного (ринкового) ризику, що
визначається за допомогою коефіцієнта бета (Р), оскільки несистематичний
ризик пов’язаний в основному з впливом суб’єктивних чинників. Основу
такої залежності тлумачить так звана «модель надійності ринку».

Нормативи ризику,встановлені для комерційних банків

Національним банком України відповідно до Інструкції «Про порядок
регулювання й аналіз діяльності комерційних банків» установлені наступні
нормативи ризику.

Максимальний розмір ризику на один позичальника розраховується по
формулі:

П1 = Зс / ДО * 100 %,

де Зс — сукупна заборгованість за позикою, міжбанківським кредитам і
врахованим векселям одного позичальника і 100% суми позабалансових
зобов’язань, виданих цьому позичальнику;

К — капітал банку.

Нормативне значення показника не повинне перевищувати 25%.

Максимальний розмір «великих» кредитних ризиків визначається
співвідношенням сукупного розміру «великих» кредитних ризиків до
капіталу комерційного банку:

П2 = Ск / ДО,

де Ск — сукупний розмір «великих» кредитів, виданих комерційним банком з
обліком 100% позабалансових зобов’язань.

«Великий» кредит — сукупний розмір позичок (у т.ч. міжбанківських) з
урахуванням векселів і 100% сум позабалансових вимог (гарантій,
поручительств), що є в комерційного банку щодо одного позичальника і
який перевищує 10% капіталу банку.

Максимальне значення сукупного розміру «великих» кредитів не повинне
перевищувати 8-кратного розміру.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій і поручительств,
виданих одному инсайдеру, розраховується по формулі:

ПЗ = Рк / ДО * 100%,

де Рк —сукупний розмір виданих банком позичок (у т.ч. міжбанківських),
поручительств, врахованих векселів і 100% суми позабалансових вимог щодо
одного інсайдера комерційного банку.

Інсайдер — споріднене щодо комерційного банку юридична чи фізична особа,
що:

— володіє 10% і більш його акцій;

— обрано в Раду чи акціонерів у ревізійну комісію банку;

— займає керівну посаду в банку;

— бере участь у прийнятті рішень по діяльності банку;

— є колишнім інсайдером;

— є контролером чи асоційованою з ним особою.

Максимальне значення показника не повинне перевищувати 5%. Умови надання
кредитів інсайдерам не повинні відрізнятися від загальних умов
кредитування.

Комерційний банк не має права давати кредит інсайдеру (акціонеру,
учаснику) для придбання акцій цього банку.

Розмір позичок, наданих акціонеру банку без забезпечення не може
перевищувати 50% його внеску в статутний фонд.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій і
поручительств, наданих інсайдерам, розраховується по формулі:

П4 = Рк1 / ДО * 100%,

де Рк1 — сукупний розмір виданих банком позичок (у т.ч. міжбанківських),
поручительств, врахованих векселів і 100% суми позабалансових вимог
стосовно всім інсайдерам банку.

Максимальне значення нормативу не повинне перевищувати 40%.

Норматив максимального розміру виданих міжбанківських позичок,
розраховується по формулі:

П5 = МБв /ДО * 100%,

де Мбв — загальна сума виданих банком міжбанківських позичок.

Максимальне значення нормативу не повинне перевищувати 200%.

Норматив максимального розміру отриманих міжбанківських позичок,
розраховується по формулі:

П6 = (МБп +ЦС) /ДО * 100%,

де Мбп — загальна сума отриманих банком міжбанківських позичок;

ЦС — загальна сума притягнутих централізованих засобів.

Максимальне значення нормативу не повинне перевищувати 300%.

Норматив інвестування характеризує використання капіталу банку для
придбання акцій, цінних паперів акціонерних банків, підприємств і
недержавних боргових зобов’язань.

Цей норматив встановлюється у формі процентного співвідношення між
розміром засобів, що інвестуються і загальною сумою капіталу банку і
розраховується по формулі:

П7 = Син / (ДО + ЦБ + ВА) * 100%,

де Син — засобу банку, що інвестуються на придбання акцій, цінних
паперів акціонерних товариств, підприємств; недержавних боргових
зобов’язань;

К — капітал банку;

ЦБ — цінні папери в портфелі банку на інвестиції;

ВА — вкладення в асоційовані компанії.

Максимально припустиме значення нормативу інвестування не повинне
перевищувати 50%.

РОЗДІЛ 4

Оцінка ризиків проекту

Метою аналізу проектних ризиків є надання оцінки всім видам ризиків
проекту, а також визначення:

а) можливих шляхів зниження ризиків;

б) ступеня доцільності реалізації проекту за нвявного рівня ризику та
способів його зниження.

Аналіз проектних ризиків передбачає вирішення таких завдань:

виявлення ризиків проекту;

оцінка ризику проекту;

визначення чинників, що впливають на ризик;

пошук шляхів скорочення ризику;

hi

~

: o E

uuoiiiiaai*OOAEAEO»»»AEAE

&

J

¤x^„Ae

&

??&?

??&?

????????????x???????????????&?

??&?

&

8 ® ae

eeee*eAAAe?µ!!!!

ooooooeeeeeeeeeUeNNNeeeeo

&

&

врахування ризику при оцінці доцільності реалізації проекту;

врахування ризику при оцінці доцільності реалізації способу фінансування
проекту.

При оцінці проектів передбачається, що всі вихідні величини, зокрема
величини грошових потоків, відомі або можуть бути точно визнчені. У
реальній ситуації такого практично не буває. Параметри, які визначають
величину грошових потоків, можуть набувати значень, які неабияк
відхиляються від очікуваних.

Приміром, 1987 року на стадії розробки інвестиційного проекту побудови
Євротунелю інвестиції оцінювались на суму $8 млрд, а на час відкриття
тунелю ці інвестиції перевищили всі очікувані межі і склали $12,33 млрд.
У практиці реалізації інвестиційних проектів таких прикладів чимало.
Крім того, слід зважити на той факт, що в реальному бізнесі поширення
інформації практично завжди має асиметричний характер, тобто, частина
учасників проекту має важливу інформацію, якої не має решта учасників.

У цілому, інвестиційний проект на всіх стадіях його життєвого циклу
подібний до складного організму. Його функціонування супроводиться
переплетінням настільки різноманітних причинно-наслідкових
взаємозв’язків, що передбачити їх з високою точністю практично неможливо

З огляду на це стає ясно, що детерміністський підхід не може бути міцним
фундаментом для адекватного аналізу інвестиційних проектів. Більш
прийнятним є схоластичний підхід, при якому аналітик усвідомлює, що він
готує інформаційну базу для прийняття рішень в умовах непевності.
Ступінь непевності в різних ситуаціях може бути відмінним, а отже,
неоднаковим буде і ризик.

У цілому, ризик є складною для розуміння категорією, коріння якої сягає
глибини філософських проблем причинності, випадковості, проблем пізнання
світу та поводження цілеспрямованих систем. Напевне тому, доволі нелегко
дати всеосяжне й чітке визначення ризику, запроаонувати універсальну
кількісну міру його оцінки.

Існує принаймні два підходи до визначення ризику – у термінах втрат і
збитків та в термінах непевності.

У термінах втрат ризик визначається як імовірність того, що збитки
перевищать певне значення. Існує також визначення ризику як
математичного очікування втарт чи збитків.

В інвестиційному й фінансовому менеджменті найчастіше під ризиком
розуміють мірк непевності в одержанні очікуваних доходів від заданих
інвестицій.

Очевидно, що для загального визначення ризику слід виходити з того, за
яких умов він виникає.

Система потрапляє в полк дії фактора ризику за наявності трьох умов:

система прагне до певної мети;

система має вибір шляху її досягнення;

вибір здійснюється в умовах непевності.

З огляду на це можна сформулювати загальне визначення ризику. Ризик – це
міра непевності в досягненні системою заданої мети при обраному способі
досягнення цієї мети.

Якщо прийняти це формулювання, то вищенаведене визначення ризику в
термінах втрат є його окремим випадком, коли мета системи – існування
без втрат і збитків.

Якщо конкретизувати загальне визначення ризику для аналізу проекту, то
метою системи є одержання очікуваного рівня доходності, а способом
досягнення мети – реалізція даного проекту. Тобто, ризик проекту – це
міра непевності в одержанні очікуваного рівня доходності при реалізації
даного проекту.

З огляду на причини виникнення, проектні ризики поділяються на такі
види:

ризик, пов’язаний з нестабільністю законодавства і наявної економічної
ситуації, умов інвестування та використання прибутку;

зовнішньоекономічний ризик (можливість запровадження обмежень на
торгівлю й поставки, закриття кордонів тощо);

ризик несприятливих політичних змін у країні чи регіоні;

ризик неповноти й неточності інформації проекту;

ризик мінливості ринкової кон’юнктури;

ризик природніх катаклізмів;

виробничо-технологічний ризик (аварії, вихід з ладу устаткування,
виробничий брак тощо);

ризик непердбачуваності дій учасників проекту.

Проектні ризики бувають зовнішні та внутрішні.

Зовнішні ризики, у свою чергу поділяються на непередбачувані і
передбачувані.

Зовнішні неперлбачувані ризики зумовлені:

зміною політичної ситуації та непердбачуваними державними заходами
регулювання у сферах землекористування, оподаткування, ціноутворення,
експорту-імпорту, охорони довкілля і т.д.;

природними катастрофами (повенями, землетрусами, кліматичними змінами і
т.п.);

злочинами та несподіваним зовнішнім екологічним і соціальним впливом;

зривами у створенні необхідної інфраструктури, банкрутствами, затримками
у фінансуванні, помилками у визначенні цілей проекту.

Зовнішні непередбачувані ризики врахувати практично неможливо.

Зовнішні ж передбачувані ризики при аналізі проекту можна врахувати. До
таких ризиків відносяться:

ринковий ризик через погіршення можливостей одержання сировини,
підвищення на неї цін, зміну вимог споживачів продукції, посилення
конкуренції тощо;

операційний ризик, пов’язаний з відступом від цілей проекту й
неможливістю підтримання управління проектом;

ризик шкідливого екологічного впливу;

ризик негативних соціальних наслідків;

ризик зміни валютних курсів;

ризик непрогнозованої інфляції;

ризик податкового тиску.

Внутрішні ризики поділяються на планово-фінансові, пов’язані зі зривом
планів робіт і перевитратою коштів, та технічні, пов’язані зі зміною
технології, погіршенням якості продукції, помилками в проектно-технічній
документації і т.д.

При аналізі ризиків важливо виділити групу ризиків, які можуть бути
застраховані. Коли відбувається певна ризикова подія, інвестор має
підстави сподіватися на відшкодування втрат, пов’язаних з цим ризиком.

До ризиків, які надаються до страхування, належать:

прямі майнові збитки, спричинені демонтажем і переміщенням пошкодженого
майна, повторним встановленням обладнання, неодержанням орендної плати;

ризики, що підлягають обов’язковому страхуванню (від нещасних випадків
на виробництві, від захворювань, від пошкодження майна, від викладення
транспортних засобів).

Вищенаведені види ризиків зустрічаються в будь-якому проекті. Для їх
зниження використовуються методи управління ризиками, опис яких подано
наприцінці цього розділу.

Проектні ризики зумовлені особливостями його життєвого циклу. Для оцінки
ризику при виборі варіанта інвестування можна застосувати метод
експерних оцінок ризиків у різних фазах проекту.

При аналізі ризиків у передінвестиційній фазі оувнюють
фінансово-економічну життєздатність проекту, організаційно-технічний
потенціал, функції та завдання основних учасників, виконувані роботи й
рівень гарантій по інвестиціях та кредитах.

В інвестиційній фазі оцінюють структуру управління проектом, перебіг
реалізації проекту і якість виконання проектних робіт.

В експлуатаційній фазі оцінці підлягають фактори, які негативно
влпивають на реалізацію проекту. Це затримка будівництва, перевищення
витрат, непогодженість щодо фінансування, неспроможність контрагентів,
втручання держави, виникнення збитків, підвищення цін на сировину та
енергоносії, некваліфіковане управління персоналом.

Аналіз ризиків у передінвестиційній фазі лежить в основі вибору варіанта
інвестуваня, однак при цьому прогнозуються ризики і в інвестиційній та
експлуатаційній фазах.

Як приклад застосування методу експертних оцінок ризиків рекомендується
нижче наведена схема.

Оцінка ризиків у різних фазах проекту

Фактор ризику Пріорітет

V Середня оцінка P Вага

W Ймовірність

P x W

1 2 3 4 5

1. Передінвестиційна фаза

1. Розробка концепції проекту (правильна, помилкова) 3 8 0.4 3.2

2. Ефективність інвестицій (ефект є, ефекту немає) 1 6 4 24

3. Місце розтащування об’єкта (доступне, важкодоступне) 3 5 0.4 2

4. Ставлення місцевої влади (констурктивне, деструктивне) 3 5 0.4 2

5. Прийняття рішення щодо інвестування (витрати мінімальні, вигоди
максимальні) 3 7 0.4 2,8

Разом

34

1 2 3 4 5

2. Інвестиційна фаза

Платоспроможність фірми (стабільна, нестабільна) 1 9 4 36

Зміна в технічному й робочому проектах (немає змін, істотні зміни) 3 7
0.4 2.8

Зрив строків будівництва (немає, ризик значний) 2 9 2.2 19.8

Зрив строків поставок сировини, матеріалів, комплектуючих (немає, ризик
значний) 2 8 2.2 17.6

Кваліфікація персоналу (висока, низька) 3 3 0.4 1.2

Підвищення цін на сировину, енергію, комплектуючі через інфляцію (понад
5%, понад 100%) 3 4 0.4 1.6

Підвищення вартості обладнання внаслідок влютних ризиків (понад 5%,
понад 10%) 3 3 0.4 1.2

Невиконання контрактів партнерами (немає, ризик значний) 3 5 0.4 2

Підвищення витрат на зарплату (понад 5%, понад 100%) 3 4 0.4 1.6

Підвищення витрат у зв’язку з несподіваними державними заходами
податкового і митного регулювання (немає, ризик значний) 3 8 0.4 3.2

Разом

87

1 2 3 4 5

3. Експлуатаційна фаза

Забезпеченість обіговими коштами (висока, низька) 3 6 0.4 2.4

Поява альтернативного продукту (конкурентоспроможність висока, низька) 3
5 0.4 2

Рівень інфляції (низький, високий) 3 4 0.4 1.6

Неплатоспроможність споживачів (незначний час, тривалий час) 2 8 2.2
17.6

Зміна цін на сировинк, матеріали, перевезення (падіння на 10%, зростання
на 10%) 2 4 2.2 8.8

Надійність технології (достатня, недостатня) 3 4 0.4 1.6

Щомісячне зростання ставки рефінансування (до 5%, понад 5%) 3 3 0.4 1.2

Недостатній рівень заробітної плати (зростання на кожен процент
інфляції, зниження при зростанні інфляції) 2 8 2.2 17.6

Загроза забруднення довкілля (є, немає) 3 2 0.4 0.8

Ставлення др проекту населення і влади (позитивне, вкрай негативне) 3 3
0.4 1.2

Разом

54.8

Всього по фазах проекту

175

По кожній фазі проекту складається вичерпний перелік факторів ризику.
При цьому кожен фактор характеризується показниками пріоритету та
питомої ваги кожного фактора і їх сукупності. Значення пріоритетів і
питомих ваг визначаються експертним шляхом.

У прикладі наведено три пріоритети (1, 2, 3 ). Вони зумовлюють значення
ваг. Перший і останній пріоритети визначають відповідно мінімальне і
максимальне значння. Скажімо, відношення ваг, що відповідають першому й
третьому пріоритетам, дорівнює “10”. Якщо позначити всі фактори ризику в
третьому пріоритеті як “х”, то середньоарифметичне значення в першому
пріоритеті становитиме “10х”. Вага фактора ризику в другому пріоритеті
становитиме (10+1)/2 = 5.5х.

У прикладі враховано 25 факторів ризику. Питома вага фактора ризику в
третьому пріоритеті дорівнює 0.4. У другому відповідно – 2.2., у першому
–4.

Максимальний ризик – 250 (25 · 10), мінімальний – 25.

У прикладі експерти ставили оцінку з ранжируванням від кращих – “1” до
гірших – “10”. Потім одержані в процесі експертизи бали підсумовуються
за всіма показниками з урахувнням вагових коефіцієнтів і складається
узагальнена оцінка ризиків. Якщо узагальнена оцінка ризику дорівнює від
25 до 100, проект відноситься до малоризикованих, від 100 до 160 – до
середньоризикованих, від 160 до 250 – до високоризикованих. У прикладі
вона дорівнює 175. Отже, проект належить до високоризикованих.

Ідея кількісного підходу до оцінки ризику грунтується на тому, що
невизначеність може бути поділена на два види.

Якшо невизначені параметри спостерігоються досить часто за допомогою
статистики або імітаційних експериментів, то можна визначити частоти
появи даних подій. Такий тип невизначеності має назву статистичної
невизначеності. При достатній кількості спостережень частоти
розглядаються як наближене значення ймовірностей подій.

Якщо окремі події, які нас цікавлять, повторюються досить рідко або
взагалі ніколи не спостерігалися і їх реалізація можлива лише в
майбутньому, то має місце нестатистична невизначеність. У цьому випадку
використовується суб’єктивна ймовірність, тобто експертні оцінки її
величини. Концепція суб’єктивної ймовірності грунтується не на
статистичній частоті появи події, а на ступені впевненості експерта в
тому, що задана подія відбудеться.

Методологічною базою аналізу і ризику інвестиційних проектів є розгляд
вихідних даних як очікуваних значень певних випадкових величин з
відомими законами ймовірнісного розподілу. Математичний аппарат,
використовуваний при цьому підході, розглядається докладно в курсах
теорії ймовірності та математичної статистики.

Законом розподілу випалкової величини називається закон відповідності
між можливими значеннями випадкової величини та їх імовірностями.

Наприклад, доходність певного інвестиційного проекту може
характеризуватися наведеним нижче законом розподілу:

Розподіл доходу проекту за ймовірністю одержання

Ймовірність одержання доходу (Р) Рівень очікуваного доходу (Х)

(умовн. од.)

0,2

0,5

0,3 200

800

1000

Випадкова величина, яка набуває певних окремих значень, називаєтсья
дискретною.

Таблиця є прикладом закону розподілу дискретної випадкової величини.

Закон розподілу характеризується кількома показниками, зокрема
математичним очікуванням, дисперсією, середньоквадратичним відхиленням,
коефіцієнтом варіації.

Математичним очікуванням, або середнім очікуваим значенням випадкової
величини Х, називається число, чке дорівнює сумі добутків значень
величини (х) на відповідні ймовірності (Рі):

Невизначеність характеризується розсіянням можливих значень випадкової
величини довкола її очікуваного значення.

Для характеристик ризику як міри невизначеності використовуються такі
показники:

1) дисперсія

D(x) = M[x –M(x)];

2) середньоквадратичне відхилення

коефіцієнт варіації

Наприклад, для інвестиційного проекту, закон розподілу якого пдано в
таблиці, ці характеристики становлять:

1) середнє очікуване значення доходу

М(х) = 200 · 0,2 + 800 · 0,5 + 1000 · 0,3 = 740

2) дисперсія

D(x) = (200-740)2 · 0,2 + (800-740)2 ·0,5 + (1000-740)2 · 0,3 =
80400

3) середньоквадратичне відхилення

4) коефіцієнт варіації

Найчастіше як міру ризику використовують середньоквадратичне відхилення.
Чим більше його занчення, тим більший ризик. Розглянемо інвестиційні
проекети А і В, закони розподілу NPV яких задано в таблиці:

Розрахунок середнього очікуваного значення NPV для двох проектів

Проект А Проект В

Можливі значення NPV (ХА) Відповідні ймовірності (РА) Можливі значення
NPV (ХВ) Відповідні ймовірності (РВ)

100

500

700

1500 0.2

0.4

0.3

0.1

760 -7200

1000

3000

5000 0.2

0.3

0.3

0.2

760

М (ХА) = 100 · 0,2 + 500 · 0,4 + 700 · 0,3 + 1500 · 0,1 = 760

М (ХВ) = -7200 · 0,2 + 1000 · 0,3 + 300 · 0,3 + 5000 · 0,2 = 760

Тобто, очікуване значення NPV для обох проектів однакове. Втім, величини
їх середньоквадратичного відхилення істотно різняться:

D (ХА) = (100-760)2 · 0,2 + (500-760)2 · 0,4 + (700-760)2 · 0,3 + (1500-
760)2 · ·0,1 = 170000

D (ХB) =(-7200 – 760)2 · 0,2 + (1000 –760)2 · 0,3 + (3000 – 760)2 · 0,3
+ (5000 – 760)2 ·0,2 = 17790400

?(хВ) значно більше ?(хВ), а отже, ризик проекту В вищий від ризику
проекту А.

Якщо порівнюються два проекти з різними очікуваними значеннями NPV, то
використовується коефіцієнт варації, який показує частку ризику на
одиницю очікуваного значення NPV.

Основною ідеєю аналізу рівня власного ризику проекту є оцінка
невизначеності очікуваних грошових потоків від даного проекту. Цей
аналіз може бути проведений різними методами – від неформальної
інтуїтивної оцінки проекту до складних розрахункових методів та
використання статистичного аналізу й математичних моделей.

Практично всі розразункові значення грошових потоків, на яких заснований
проектний аналіз, є очікуваними значеннями випадкових величин з певними
законами розподілу. Ці розподіли можуть мати більшу чи меншу варіацію,
що є відображенням більшої чи меншої невизначеності, тобто ступеня
власного ризику проекту.

Характер розподілу ймовірностей грошових потоків та їх кореляції одного
з одним зумовлює характер розподілу ймовірностей NPV проекту і, таким
чином, рівень власного ризику даного проекту.

Розглянемо три методи оцінки власного ризику:

аналіз чутливості (sensitivity analysis);

сценарний аналіз (scenario analysis);

імітаційне моделювання методом Монте-Карло (Monte Carlo Simulation).

Аналіз чутливості – це техніка аналізу проектного ризику, яка показує,
як зміниться значення NPV проекту при заданій зміні вхідної змінної за
інших рівних умов.

Проведення аналізу чутливості – досить проста операція, яка легко
піддається алгоритмізації, що зводиться до таких кроків:

1-й крок. Визначення ключових змінних, які справляють вплив на значення
NPV.

2-й крок. Встановлення аналітичної залежності NPV від ключових змінних.

3-й крок. Розрахунок базовох ситуації – встановлення очікуваного
значення NPV при очікуваних значеннях ключових змінних.

4-й крок. Зміна однієї з вхідних змінних на потрібну аналітикові
величину (в %). При цьому всі інші вхідні змінні мають фіксоване
значення.

5-й крок. Розрахунок нового значення NPV та його зміни в процентах.

4-й і 5-й кроки проводяться послідовно для всіх вхідних змінних,
вносяться до таблиці й зображуються графічно, тобто, аналітик одержує
серію відповідей на питання “а що, коли?”.

6-й крок. Розрахунок критичних значень змінних проекту та визначення
найбільш чутливих із них..

7-й крок. Аналіз одержаних результатів і формування чутливості NPV до
зміни різних вхідних параметрів.

Критичне значення показника – це значення, при якому чиста теперішня
вартість дорівнює нулю (NPV = 0).

Приклад

Розгялдається проект освоєння технологічної лінії переробки молока та
випуску сиру. Первинні інвестиції дорівнюють 50 000 грн, період життя
проекту 5 років. Проект передбачає випуск нової продукції обсягом 5 тис.
кг за ціною 10 грн. Витрати на оплату праці на одницю продукції
складають 4 грн, а на матеріали 4 грн; вартість капіталу 10%. Зробимо
аналіз чутливості проекту.

Розрахуємо чисту теперішню вартість проекту.

= — 50000 + 5000 · (10-4-3) · 3,791 = 6861 грн.

(3,791 – це величина ануїтету надходжень від проекту при ставці дисконту
10% за 5 років).

Оскільки NPV позитивна, проект є доцільним.

Розрахунок еластичності NPV за змінними проекту та критичних значень
показників проекту наведено у таблиці.

Аналіз чутливості проекту і важливості змінних

Показ-ники Базове знання показника Базва NPV Зміна показника Нова
величина NPV % зміни NPV еластичність NPV рейтинг показника, важливості
можливість прогнозування показника критичне значення показників NPV = 0

віднос-на нове значення

Ставка дисконту 10 6,861 ? 10 % 11% 5440 20,7 0,207 5 середня висока 19
%

Обсяг продажів 5000 6,861 ? 10 % 4500 1180 82,8 0,288 3 середня низька
4396

Ціна 10 6,861 ? 10 % 9 -1200 276 0,76 1 залежно від про-дукту 9,6

Затрати на працю 4 6,861 ? 10 % 4,4 -717 110,5 1,105 2 середня низька
4,3

Затрати на матеріали 3 6,861 ? 10 % 3,3 1178 82,8 0,828 3 висока 3,4

Період життя 5 6,861 ? 10 % 4,5 1865 72 0,72 4 низька 7,5

Критичне значення обсягу продажів дорівнює

-50000 + Q(10-7)?3,791 Q = 4396 одиниць.

Якщо порівнюються два проекти, то проект з більш чутливою NPV
розглядається як ризикованіший, оскільки малі зміни вхідної змінної
спричиняють великий розкид значень NPV довкола очікуваного, тобто більшу
невизначеність, а отже, і більший ризик.

Аналіз чутливості досить простий у практичному застосуванні, однак має
істотні недоліки. Наприклад, NPV інвестиційних проектів по розробці
вугільних родовищ практично завжди чутлива до змін змінних витрат та
ціни продажів. Однак, якщо фірмою укладено контракт на постановку
фіксованого обсягу вугілля за ціною, яка враховує інфляцію, даний проект
може бути цілком безпечним незважаючи на високу чутливість NPV.

Це говорить про те, що власний ризик проекту залежить не тіотки від
чутливості NPV до зміни значень вхідних змінних, а й від інтервалу
ймовірних значень цих змінних, який визначається їх імовірнісним
розподілом.

Аналіз чутливості розглядає зміну окремих змінних проекту, виявляючи
величину їх критичних значень. В аналізі чутливості розглядається
окремий вплив кожної змінної на результуючу величину. Втім, на практиці
всі змінні впливають на результати проекту одночасно, погіршуючи або
поліпшуючи результуючу величину чистої поточної вартості проекту. Тому
наступним кроком при аналізі ризиків є аналіз сценаріїв, який на основі
прогнозу ймовірності настання базового, песимістичного чи оптимістичного
сценаріїв покаже можливість реалізації даного проекту.

РОЗДІЛ 5

Аудиторський ризик

Проведення аудиту завжди супроводжується певним ризиком. Немає
практичного способу звести аудиторський ризик до нуля. Аудитор завжди
намагається, щоб ризик неправильної думки був незначним. Тому він
повинен спланувати аудит так, щоб ризик неправильного вирішення був
достатньо малим. Для цього аудиторові необхідно досягти такої
обізнаності (компетентності) про системи обліку і внутрішнього контролю,
яка дала б йому змогу правильно спланувати аудит і розробити ефективний
підхід до його проведення. Крім того, аудиторові слід використовувати
професійні знання для оцінювання ризику аудиту і підготовки аудиторських
процедур, необхідних для зменшення ризику до сприятливого рівня.

У фінансовому словнику подано досить оригінальне визначення ризику:
«Ризик економічний — ймовірність того чи іншого результату (отримання
прибутку чи зазнавання втрат) від реалізації певного господарського
проекту чи здійснення певної дії. Кількісна величина ризику може
виражатися в абсолютних та відносних показниках. В абсолютному вираженні
ризик являє собою величину можливих втрат від здійснення певної
операції. Відносний показник ризику обчислюють шляхом віднесення
абсолютної величини ризику до якогось певного показника, що характеризує
господарську діяльність.

Аудиторський ризик являє собою ризик того, що аудитор може позитивно
оцінити баланс та інші форми фінансової звітності тоді, коли вони
приховують у собі істотно непевну інформацію, яка не відповідає
реальності.

У зарубіжній і вітчизняній економічній літературі поняттю ризику, його
видам дається різне тлумачення. У Національних нормативах № 12 «Оцінка
системи внутрішнього контролю підприємства та ризику, пов’язаного з
ефективністю її функціонування» та № 32 «Оцінки властивого ризику і
ризику невідповідності внутрішнього контролю, їх вплив на незалежні
процедури аудиторської перевірки» сутність і визначення різних видів
ризику також мають розпливчастий характер.

Оцінку аудиторського ризику подано в більш як шести міжнародних
нормативах аудиту. Оскільки Національні нормативи аудиту України
затверджені рішенням АПУ № 73 від 18.12.98 і проходять адаптацію на
теренах України, аудиторські фірми й аудитори-під-приємці зобов’язані їх
дотримуватися. Тому в цьому посібнику йтиметься про види аудиторського
ризику, представлені в Національних нормативах аудиту України.

Метою нормативу № 12 є встановлення порядку отримання аудитором знань
про систему бухгалтерського фінансового обліку і внутрішнього контролю,
ризик аудиту (загальний ризик) і його складові: властивий ризик, ризик
невідповідності внутрішнього контролю і ризик невиявлення помилок.

Детальніше про взаємозв’язок властивого (притаманного) ризику та ризику
відповідності внутрішнього контролю розповідається в нормативі № 32
«Оцінки властивого ризику і ризику невідповідності внутрішнього
контролю, їх вплив на незалежні процедури аудиторської перевірки».

Незалежні процедури перевірки — аудиторські процедури, що
використовуються аудитором для визначення того, чи були
фінансово-господарські операції клієнта належним чином санкціоновані,
правильно оформлені й відображені в облікових реєстрах.

Ризик аудиту або загальний ризик

Ризик аудиту або загальний ризик — це ризик того, що аудитор може
висловити неадекватну думку в тих випадках, коли в документах фінансової
звітності існують суттєві перекручення, інакше кажучи, за неправильно
підготовленою звітністю буде представлено аудиторський висновок без
зауважень.

Ризик аудиту має три складових:

• властивий ризик;

•ризик, пов’язаний із невідповідністю функціонування внутрішнього
контролю;

• ризик невиявлення помилок та перекручень.

Властивий ризик є показником вразливості залишку за певним
бухгалтерським рахунком або певною категорією операцій стосовно
перекручень, які можуть бути суттєвими, або вразливість цих залишків
щодо перекручень у загальній сукупності з перекрученнями за іншими
рахунками чи операціями, з припущенням, що заходи внутрішнього контролю
підприємства на них не поширювалися.

При визначенні стратегії проведення аудиту аудитору слід вивчити
властивий ризик на рівні фінансової звітності підприємства. При
детальнішому плануванні цю оцінку необхідно пов’язувати з залишками на
рахунках і класом операцій.

Аудитор може зробити припущення, що існує значний розмір властивого
ризику на рівні залишку за рахунком і класом операцій. Незважаючи на це,
визначаючи загальну аудиторську стратегію, йому необхідно отримати від
клієнта роз’яснення щодо фактів існування ризику на рівні окремих
позицій фінансової звітності.

Для того, щоб зробити оцінку властивого ризику, аудитору слід
використати свої професійні знання з метою врахування й оцінки численних
факторів потенційних ризиків.

Приклади факторів потенційних ризиків на рівні фінансової звітності
такі:

• рівень цілісності управління;

• досвід, знання і зміни в управлінському апараті за певний період:
малий досвід управлінського персоналу може вплинути на якість підготовки
фінансової звітності підприємства; тиск на керівництво підприємства,
наприклад, обставини, які можуть наштовхнути керівництво на перекручення
фінансової звітності (це відбувається тоді, коли підприємство здійснює
діяльність у галузі, в якій існує досвід великої кількості
підприємницьких невдач, або підприємство має дефіцит власного капіталу,
що не дає йому змоги продовжувати операції);

• діяльність підприємства, наприклад, його товари і послуги, структура
капіталу, споріднені сторони, виробництво і розміщення, розподіл і
компенсаційні методи;

• фактори, що впливають на галузь, у якій здійснює діяльність
підприємство, наприклад, економічні умови і умови конкуренції, зміни в
технології виробництва та послуг, загальній обліковій практиці, а також
у фінансових тенденціях і показниках;

• бухгалтерські рахунки, які дають уявлення про фінансовий стан
підприємства, і які, поза сумнівом, вимагають виправлення, наприклад,
рахунок фінансових результатів, за яким треба було зробити коригування у
попередньому періоді;

• складні основні операції, що можуть вимагати залучення спеціаліста
іншої професії, ніж аудиторська;

• здатність активів до анулювання або неправильного представлення;

• терміни завершення незвичайних і складних угод, особливо в останні дні
року.

Ризик невідповідності внутрішнього контролю підприємства

Ризик невідповідності внутрішнього контролю підприємства

— це імовірність того, що недостовірна інформація, яка може існувати за
класом операцій або класом укладених угод і може бути суттєвою окремо
або в сукупності з недостовірною інформацією за іншими рахунками або
класами операцій, не буде попереджена або своєчасно виявлена системою
внутрішнього контролю підприємства.

Завжди існує ризик певної невідповідності внутрішнього контролю у
зв’язку зі звичайною обмеженістю функціонування кожної системи
внутрішнього контролю. Для того, щоб оцінити ризик невідповідності
внутрішнього контролю, аудитор повинен вивчити адекватність описання
внутрішнього контролю та перевірити процедури внутрішнього контролю
підприємства. Якщо немає такої оцінки аудитор повинен зробити
припущення, що розмір ризику внутрішнього контролю високий.

Аудитору необхідно отримати вичерпні роз’яснення від працівників служб
внутрішнього контролю і обліку для того, щоб надалі він мав змогу
правильно спланувати аудит. Система внутрішнього контролю складається з
середовища контролю і процедур контролю. Середовище контролю належить до
галузі діяльності керівництва й управлінського персоналу, саме вони
запроваджують функціонування внутрішнього контролю на підприємстві.

Фактори, які мають вплив у середовищі контролю, формують управлінську
філософію й операційний стиль, організаційну структуру підприємства,
методи надання прав і визначення обставин, систему управлінського
контролю, у тому числі функцію внутрішнього аудиту, функції ради
директорів, персональні рішення і процедури.

Процедури внутрішнього контролю являють собою рішення, що доповнюють
середовище контролю, які керівництво прийняло для забезпечення
обґрунтованої гарантії того, що конкретні завдання підприємства будуть
досягнуті. В основному, це процедури, що стосуються відповідного
санкціонування виконання угод, розподілу службових обов’язків,
підготовки та виконання наказів, документів, зберігання активів і
незалежних перевірок виконавчої дисципліни.

Розуміння системи внутрішнього контролю й обліку разом з оцінкою
внутрішнього (притаманного) ризику, інші міркування дають змогу аудитору
встановити види суттєвої недостовірної інформації, що могла існувати у
фінансовій звітності, проаналізувати фактори, котрі впливають на ризик
можливості припущення суттєвих перекручень; підготувати відповідні
незалежні процедури перевірки.

Аудитор не бере до уваги ті рішення і процедури в межах систем обліку і
внутрішнього контролю, що не належать до фінансової інформації.
Наприклад, рішення і процедури, що стосуються ефективності певних
управлінських процесів прийняття рішень (визначення цін продажу на
товари або витрат на дослідження і розвиток), котрі хоч і є важливими
для підприємства, але не належать до процесу аудиторської перевірки.

Отримавши роз’яснення щодо систем обліку і внутрішнього контролю з метою
планування аудиту, аудитор повинен здобути необхідний рівень знань про
системи обліку й управлінського контролю.

Аудитор має отримати вичерпні роз’яснення від персоналу підприємства про
середовище контролю, щоб оцінити ставлення керівництва до порядку
внутрішнього контролю і усвідомлення ним його значення для підприємства.

Аудитор мусить знати систему обліку клієнта, що дасть йому змогу
зрозуміти основні види операцій підприємства, закономірність виникнення
таких операцій; бухгалтерські проводки, первинні документи і специфічні
рахунки, на підставі яких складається фінансова звітність; порядок
ведення обліку і підготовки фінансових звітів, у тому числі
електронно-обчислювальну обробку облікових даних.

Аудитору слід отримати вичерпні пояснення стосовно порядку процедур
контролю, щоб правильно спланувати аудиторську перевірку, отримати
необхідні знання процедур контролю. Наприклад, під час отримання
пояснень про систему обліку грошових коштів аудитор отримує уявлення про
стан справ на рахунках у банку клієнта.

Після отримання пояснень про систему внутрішнього контролю й обліку
аудитор повинен зробити попереднє оцінювання ризику внутрішнього
контролю за конкретними позиціями фінансової звітності.

При плануванні своєї методики перевірки, аудитору необхідно вивчити
попередню оцінку розміру ризику невідповідності внутрішнього контролю
(враховуючи власну оцінку внутрішнього (притаманного) ризику), щоб
визначити відповідний ризик невиявлення помилок. Аудитор може зробити
попереднє оцінювання ризику невідповідності внутрішнього контролю тільки
тоді, коли він має спроможність визначити процедури систем обліку і
внутрішнього контролю, що відповідають внутрішнім положенням
підприємства і що сприяють виявленню перекручень у фінансовій звітності,
коли він планує виконати процедури узгодження, щоб підтвердити свою
оцінку перевіреної фінансової звітності.

Докази, отримані аудитором, можуть дати йому більше впевненості, аніж
докази, отримані ним від інших осіб.

До того, як скласти висновок з результатів проведеного аудиту, аудитор
повинен переглянути складені ним попередні оцінки ризику внутрішнього
контролю.

Ризик невиявлеяня

Ризик невиявлення безпосередньо пов’язаний із проведенням незалежних
процедур перевірки. Зроблені аудитором оцінки невідповідності
внутрішнього контролю й оцінка внутрішнього ризику впливають на
характер, строки й обсяг аудиторських процедур, що використовуються
аудитором з метою зменшення ймовірності невиявлення помилок і
перекручень і доводять ризик аудиту до сприятливого рівня. Певний ризик
невиявлення помилок існує завжди, навіть коли аудитор перевірить 100 %
залишків за рахунками або всі види операцій, бо більша частина
аудиторських доказів має скоріше запев-нюючий (аргументаційний), ніж
підсумковий характер.

З метою зменшення аудиторського ризику до сприятливого рівня аудитор
враховує зроблені ним оцінки властивого ризику і ризику невідповідності
внутрішнього контролю при визначенні характеру, строків і обсягів
незалежних процедур перевірки. Залежно від цього аудитор планує:

• тести, спрямовані на перевірку споріднених сторін підприємства;

• строки проведення незалежних процедур;

• обсяг незалежних процедур.

Існує зв’язок між ризиком невиявлення помилок та комбінованим властивим
ризиком і ризиком невідповідності внутрішнього контролю. Наприклад, якщо
властивий ризик і ризик невідповідності внутрішнього контролю мають
значний рівень, то рівень ризику виявлення помилок може бути низьким.

Є ще ризик контролю — оцінювання аудитором системи внутрішнього контролю
клієнта з метою визначення її ефективності при запобіганні або
виправленні помилок у бухгалтерському облікові і звітності. Крім того,
ризик контролю — це небезпека того, що недостовірна інформація не буде
виявлена або буде несвоєчасно попереджена системою внутрішнього
контролю.

Ризик бізнесу — вплив обставин ділової активності клієнта на погіршення
фінансового стану клієнта, що не залежить від аудитора, і, водночас,
аудитор підтвердив, що фінансовий стан задовільний і надійний. На рівень
ризику аудиторської діяльності мають вплив помилки, що виникли з причини
вибіркового обстеження великого обсягу обліку чи звітності й обмеженого
часу на його здійснення.

Для зниження рівня ризику аудитору слід дотримуватися принципу
репрезентативності відбору даних для перевірки і прогнозувати випадкові
помилки.

Висновки і пропозийії

Масові неплатежі в нашій країні на сьогоднішній день в більшості
випадків пов’язані з недооцінкою моментів кредитного ризику, з
нецивілізованим підходом банків на початку розвитку ринкових відносин до
своєї кредитної політики.

При розгляді заявки про кредитування необхідно враховувати найдрібніші
деталі стосовно потенційного клієнта , інакше банк може зазнати
величезні втрати. Кредитним відділам банків необхідно постійно
враховувати, аналізувати зарубіжний та всезростаючий вітчизняний
досвід

Розглянувши проблему визначення та аналізу кредитного ризику в
комерційному банку я прийшла до висновку , що вона фактично складається
з трьох частин:

1. Зібрати якомога більшу кількість достатньо повної інформації про
потенційного позичальника , яка б надала можливість охарактеризувати
його самого та його діяльність з більшої кількості боків

2. Первинна обробка зібраної інформації, розрахунок первинних показників
та ін.

3. Третя, і основна , на мою думку проблема, це — знаходження
висококваліфікованих спеціалістів з енциклопедичними знаннями в усіх
галузях економіки, які здатні постійно вирішувати нетрадиційні задачі
нетрадиційними методами .

Виділення третьої проблеми як основної основане на специфіці кредитного
ризику, яка полягає в тому , що на нього прямо чи опосередковано
впливає велика кількість економічних факторів та ризиків, цей вплив
настільки неоднорідний, що поєднати його в один кількісний показник
практично неможливо. Це здатна зробити лише людина з вищеназваними
якостями на логічному, а інколи і на інтуїтивному рівні. Дефіцит саме
таких спеціалістів в більшості випадків був причиною необгрунтованої
кредитної політики, яка призвела багато українських банків до
банкруцтва.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Сивый В., Балыка С. Управление хозяйственным риском // Бизнес информ. –
1998. — № 12. – С.23-27.

Устенко О.Л. Теория экономического риска : Монография. – К.: МАУП, 1997.
– 164 с.

Щукін Б.М. Інвестиційна діяльність:Методичний посібник. – К.: МАУП,
1998. – 68 с.Брігхем Є.Ф. Основи фінасового менеджменту. – Київ,
“Молодь”, 1997.

Ван Хорн Дж. Основы управления финансами. – Москва, «Финансы и
статистика», 1997.

Нікбахт Е., Гропеллі А. Фінанси. – Київ, “Основи”, 1993.

Мертенс А. Инвестиции. – Киев, Киевское инвестиционное агентство, 1997.

Холт Р., Барнес С. Планирование инвестиций. – Москва, «Дело», 1994.

PAGE

PAGE 57

Кредитор

(банк, інвестор)

Страховик

Застрахований

Позичальник

Надання кредиту

Повернення кредиту

Страхувальник

Генерований ризик неплатоспроможності

=

Страхова премія

Виплата

відшкодування

Кредитор

(банк, інвестор)

Страховик

Застрахований

Позичальник

Надання кредиту

Повернення кредиту

Страхувальник

Генерований ризик неплатоспроможності

=

Страхова премія

Виплата

відшкодування

КРЕДИТНЕ СТРАХУВАННЯ

Делькредерне страхування

Страхування

довір’я

Гарантійне (заставне) страхування

Страхування товарних кредитів

Страхування фінансових

кредитів

Страхування фінансових

гарантій

Класичне (заставне) страхування

Похожие записи