Реферат на тему:

Економічне зростання та його чинники. економічні цикли

Зміст і типи економічного зростання.

Нагромадження та інвестиції, їх роль

в економічному зростанні

У теоретичному і практичному аспектах поняття «економічне зростання»
тісно пов’язане з терміном «розширене відтворення», але за своїм змістом
— це не тотожні економічні категорії. Так, остання (розширене
відтворення) охоплює процеси як на макрорівні (національна, світова
економіка), так і на мікрорівні (галузь, підприємство). Економічне
зростання характеризує стратегічні цілі руху економіки в основному на
макрорівні (національному чи світовому). Сам механізм економічного
зростання, як правило, в сучасній економічній літературі розглядається
незалежно від існуючих соціально-економічних відносин в тій чи іншій
країні (економічній системі). Тут на перший план висувається проблема
кількісного та якісного розвитку національної економіки.

Поняття «еконо-

мічне зростання»

Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне
збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів
виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів, що знаходить
свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин
у суспільстві. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти
лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за даний період.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та
інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок
кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і
практично при збереженні незмінними їх попередніх техніко-технологічних
параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням
виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто
раціональнішого використання всього виробничого потенціалу.

Як відхилення від закономірного процесу економічного зростання в окремі
періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип розвитку,
для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного
виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х років у
всіх країнах СНД, у т. ч. в Україні.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не
існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як
переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного
зростання.

Рушійні сили

економічного зростання (прогресу)

Суспільне виробництво перебуває у постійному русі, але він відбувається
не просто по замкненому колу, а по висхідній лінії, хоча і не завжди
рівномірно.

Аналіз змісту рушійних сил економічного зростання починається з розгляду
відтворення суспільного виробництва як безперервного процесу
виробництва. Розвиток виробництва, підвищення його ефективності
досягаються зусиллями людей, їх працею та соціально-економічною
активністю. Але що спричиняє людей до вчинків та дій? Відповідь на дане
запитання є надзвичайно важливою для розуміння умов економічного
розвитку.

Рушійними силами економічного прогресу, як і кожного іншого динамічного
піднесення, є суперечності. Тобто економічний розвиток носить
діалектичний характер, тому відсутність внутрішніх суперечностей
рівнозначна призупиненню руху (розвитку). Співіснування двох
взаємносуперечливих сторін, їх боротьба становлять сутність
діалектичного розвитку. Відтворювальність тотожності сторін протиріччя
робить будь-яку систему саморушійним організмом. Це загальне правило,
зрозуміло, цілком стосується й економічного життя.

Узагальненою основою і рушійною силою розвитку виробництва є його
суперечлива взаємодія зі споживанням. З одного боку, економічні потреби
породжують ідеальний образ продукту і в такому смислі стимулюють його
створення. Але, з іншого боку, вони самі породжуються виробництвом. У
реальному житті це протиріччя — лише найзагальніша основа розвитку
виробництва незалежно від його суспільної форми, що значною мірою
знаходить свій вияв у відповідному типі економічних систем: традиційна,
капіталістична (ринкова), командна (адміністративно-командна), змішана,
перехідна (від адміністративно-командної до ринкової). З точки зору
економікс та сучасної західної навчальної літератури дана суперечність
(ресурси — потреби) трактується як аксіома стосовно невідповідності
безмежних економічних потреб обмеженим виробничим ресурсам.

У сфері економічних відносин потреби набувають форми економічних
інтересів і стимулів. У попередніх темах зазначалося, що економічні
інтереси — це спонукальні мотиви господарської діяльності людей (як
господарюючих суб’єктів), які зумовлені їх місцем у системі відносин
власності та наявній системі потреб. В останніх концентрується сутність
інтересів: інтерес — це форма прояву потреб. Тому інтереси виступають
потужним «двигуном» економічного розвитку, образно кажучи, формують ту
«пружину», яка «каталізує» і приводить до руху весь економічний
механізм.

З точки зору політекономічного розуміння змісту цих аспектів, важливо
підкреслити, що економічні інтереси у різних соціальних класів (страт),
прошарків та ін. далеко не однакові, а в ринковій (капіталістичній)
економіці часто діаметрально протилежні. Фахівцю політичної економії при
трактуванні економічних інтересів (як й інших економічних категорій)
необхідно розуміти, що вони походять не просто з біологічної сутності
природи людини, а визначаються її положенням як відповідного
соціально-економічного суб’єкта в економічному устрої суспільного життя,
що врешті детермінується формами власності. При всій різноманітності (як
і схожості) індивідуальних уподобань, запитів та цілей у дрібного
виробника — одні інтереси, у найманого працівника — інші, у
підприємця-капіталіста — треті.

Варто враховувати, що людина одночасно виступає як індивід і як
представник того чи іншого соціального класу (страти), групи, прошарку
тощо. Відповідно до цього вона є і носієм різноманітних інтересів.

Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання
(прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних
категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й
функціонування надбудови — держави, політичних, ідеологічних, правових,
культурно-духовних та інших відносин і відповідних їм інституцій:
політичних партій (рухів), релігійних концесій і т. ін.

Тобто, аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, потрібно
враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної свідомості та
рівень розуміння народними масами об’єктивних проблем і напрямів
економічної динаміки, культуру праці та спілкування, пануючі
морально-етичні, релігійні установки, а також національні традиції. Всі
вони, будучи продуктом багатовікової історичної еволюції, хоча є
надбудовними факторами, суттєво впливають на ефективність функціонування
базисних елементів та відносин економічної системи. При цьому часто вони
модифікують навіть її модель.

В цілому дійовий вплив політичних, правових, моральних,
духовно-культурних та інших факторів на економічний прогрес знаходить
свій прояв у тому, що вони детермінують розкриття можливостей і рушійних
сил, які закладені в тій чи іншій економічній системі. Разом з тим
загальні риси економічного зростання, які притаманні різним періодам
(етапам) розвитку суспільства, завжди виступають у конкретних історичних
формах, що відповідають якісним характеристикам факторів і результатам
виробництва на даному конкретному історичному проміжку часу.

Нагромадження,

заощадження,

інвестиції

Визначальну роль в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів
економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, у ході
якого відбуваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов’язані з
науково-технічним прогресом. З впровадженням у виробництво досконаліших
машин, обладнання та технологій збільшується кількість
матеріально-речових засобів з розрахунку на одного працюючого, тобто
зростає технічна будова капіталу. Це вимагає відповідного підвищення
кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму. При цьому
зростають продуктивність праці та ефективність виробництва.

Норма нагромадження (виражена у процентах) характеризує відношення між
часткою чистого доходу (прибутку), яку господарюючий суб’єкт
(підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або
будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку
(доходу). На макроекономічному рівні норма нагромадження — це відношення
фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення
ви-

робництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за
відповідний період. Марксистська політекономія розглядає нагромадження
як перетворення частки додаткової вартості на капітал, тобто як процес
капіталізації додаткової вартості. За К. Марксом, норма нагромадження —
це відношення фонду нагромадження до національного доходу, яке
виражається у процентах.

Процес нагромадження капіталу органічно пов’язаний з процесами
заощадження та інвестування. Вони здійснюються як юридичними, так і
фізичними особами з різних причин, незалежних одна від одної.

Зокрема, заощадження роблять окремі особи, домашні господарства (сім’ї),
де наміри можуть бути різними: бажання зібрати певну суму для майбутніх
витрат (купити будинок, автомобіль тощо); прагнення забезпечити певний
статок для дітей; потяг до влади, яку дає велике багатство; або просто
індивід схильний заощаджувати «на чорний день» тощо. Але якими б не були
мотиви різних осіб, що спонукають їх здійснювати заощадження, часто
вони, як зазначає П. Самуельсон, мало пов’язані з можливостями
інвестування, тобто «чистим капіталоутворенням».

Інвестиції — це сукупність витрат, що реалізуються у формі
довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки.
Головною метою інвестування є одержання в перспективі більшого
підприємницького доходу, прибутку, процента, ренти. Чисте інвестування
має місце лише тоді, коли створюється новий реальний капітал. Це
переважно характерно для промислових, будівельних і торговельних
підприємств.

Виокремлюють фінансові та реальні інвестиції. Фінансові інвестиції в
основному складають вкладення в цінні папери (акції, облігації та ін.),
що випускаються приватними компаніями або державою. Ці інвестиції лише
частково спрямовуються на збільшення реального капіталу, а значна
частина їх залишається непродуктивним вкладенням капіталу.

Вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-виробничих запасів
називають реальними інвестиціями. Однак за сучасних умов зі збільшенням
обсягу матеріально-речових елементів основного капіталу швидко зростають
вкладення у розвиток інтелектуального потенціалу (науку, освіту,
підготовку кадрів, охорону здоров’я тощо), який стає дедалі активнішим
елементом виробництва. Тому ці витрати, за своєю сутністю, є
продуктивними. Більш того, у країнах з розвинутою економікою такі
витрати випереджають по темпах зростання вкладення в основний капітал.

Особливістю сучасної підприємницької діяльності є те, що переважну
більшість становлять приватні інвестиції. Держава також бере участь в
інвестиційних процесах шляхом вкладення капіталу в державний сектор, як
безпосередньо, так і надаючи кредити, субсидії тощо. Значна частка її
інвестицій спрямовується, в першу чергу, в галузі (сфери)
соціально-виробничої інфраструктури, які необхідні для нормального
суспільного відтворення, — розвиток освіти, науки; системи транспорту та
зв’язку; охорони здоров’я населення; збереження навколишнього
середовища.

Ефективність нагромадження характеризується коефіцієнтом приросту
капіталомісткості, який розраховується як відношення валових інвестицій
в основний капітал до приросту валового національного продукту за
відповідний (той самий) період у незмінних (базових) цінах.

У загальному (концентрованому) вигляді роль інвестицій проявляється в
темпах і масштабах економічного зростання, яке вимірюється двома
способами: 1) як збільшення реального виробництва ВВП (ВНП) чи
національного доходу; 2) як приріст того й іншого на душу населення. В
аналітичній практиці це — розрахунки річних темпів їх зростання в
процентах.

Важливо розрізняти потенційні та фактичні темпи зростання. Перші — це
ті, яких суспільство може досягти на межі своїх виробничих можливостей,
тобто коли воно реалізує принципи: «мінімум витрат — максимум
виробництва».

Фактичні темпи зростання можуть бути нижчими за можливі (потенційні)
через недовикористання наявних виробничих факторів, особливо через
прийняття помилкових управлінських рішень.

Фактори економічного зростання.

Вплив НТР на економічний розвиток

До основних факторів економічного зростання, як відомо, належать:
капітал, земля (у т. ч. природні ресурси), праця (функція трудових
ресурсів), а також підприємницькі здібності. Усі вони різною мірою
впливають на створення ВВП. До капіталу можна віднести і досягнення НТР,
вплив якої на темпи, характер економічного зростання постійно
посилюється. Дані фактори матеріалізуються як у кількісних, так і
якісних параметрах суспільного відтворення. Їх ще називають факторами
пропозиції*. Кожний з них постійно змінюється залежно від інших, а також
від характеру соціально-економічного розвитку суспільства.

Роль НТР в економічному зростанні та її складові

В основі сучасного типу економічного зростання лежить поглиблення
науково-технічної революції, початок якої відносять до середини 50-х
років XX ст. Друга половина нещодавно минулого століття — це епоха
бурхливого прогресу науки і техніки, що зумовило революційний переворот
у технологічному способі виробництва. За порівняно короткий проміжок
(останнє століття) були досягнуті більш значимі результати в
економічному прогресі, ніж за всю його попередню історію.

Революційна форма НТП, тобто НТР, — це швидкий перехід масового
виробництва на якісно нові науково-технічні і технологічні принципи
функціонування. Головною особливістю сучасного етапу НТР є зрощування
нових індустріальних технологій з мікроелектронікою та комп’ютерною
технікою. Все це різко підвищує ефективність виробництва, а також
зумовлює його урізноманітнення та динамічне пристосування до запитів
споживачів.

Нова якість економічного розвитку тісно пов’язана зі зміною його
спрямованості, що знаходить свій вияв у посиленні соціальної орієнтації
економічного зростання. Особливо це очевидно у підвищенні ролі людини у
виробничому процесі, що є першою характерною рисою нової якості
економічного розвитку. Другою ознакою цього процесу є докорінна зміна
його джерел і факторів, що безпосередньо пов’язане з інтенсивними
трудо-, матеріало- та фондозберігаючими факторами.

Сучасна НТР — складне, багатопланове явище. В узагальненому вигляді
можна виокремити три важливих її складових, які органічно пов’язані.

По-перше, НТР — це глибокий процес інтеграції науки і виробництва, для
якого характерно перетворення виробництва економічних благ на
специфічний «технологічний цех науки».

По-друге, зміст поняття «науково-технічна революція» включає і
принципові зміни в підготовці кадрів. Нова техніка і новітні технології
потребують і нового працівника: більш освіченого, кваліфікованого,
високодисциплінованого, який гнучко пристосовується до нововведень.
Працівник «виходить» з безпосереднього процесу виробництва, «стає над
ним» як його контролер і регулювальник.

По-третє, важливою складовою НТР є кардинальні зміни в організації
виробництва, праці та системі управління цими процесами. Воно переходить
на нову техніко-технологічну основу — комп’ютерну технологію.

НТР охоплює всі сфери і напрями діяльності людини, що свідчить про її
універсальний, загальний характер. Усе це має принципове значення для
динаміки, масштабів, якості економічного розвитку суспільства, що
відповідно активізує пошук економістів різних шкіл і напрямів, наукову
розробку теорій і моделей економічного зростання.

Теорії і моделі економічного зростання

Науковий інтерес до проблем економічного зростання особливо посилився
серед представників неокласичної школи в 50-х роках XX ст. Зокрема,
економісти стали займатися уточненням і конкретизацією кейнсіанських
положень щодо цієї проблеми та розробляти відповідні моделі економічного
зростання*. Такі моделі створювали з метою: пошуку оптимального
співвідношення між факторами виробництва; визначення умов, які
забезпечують бажані темпи та стабільність економічного розвитку;
дослідження найважливіших пропорцій, у т. ч. між нагромадженням і
споживанням, тощо.

Однофакторна

модель зростання

В економічній літературі відома модель Харрода—Домара**. В ній автори
враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал. Тобто
це — однофакторна модель. Вихідною умовою такої посилки в авторів є те,
що капітал як фактор неначе «вбирає» в себе потенції решти виробничих
факторів.

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, передбачається,
що: задіяні всі фактори виробництва; зберігається рівновага попиту і
пропозиції та рівні їх приростів; залишаються постійними співвідношення
між заощадженнями (S) та інвестиціями (І). На практиці це далеко не так.

Модель Харрода—Домара слугує допоміжним інструментом у розв’язанні
проблем економічного зростання в довгостроковому періоді, допомагає
виявити характер взаємозв’язків у динаміці та проілюструвати їх.

Формула (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

,

де G — темп економічного зростання;

С — відношення капіталу до випуску продукції (національного доходу),
тобто коефіцієнт капіталомісткості;

S — частка заощаджень у національному доході.

У наведеному вище рівнянні автори моделі виходять з того, що S = I; G:С
— частка чистих інвестицій у національному доході. Таким чином, знаючи
основні економічні параметри (національний капітал, національний дохід
та їх співвідношення, розміри чистих заощаджень та інвестицій), можна
прогнозувати приблиз-

v

x

H J Ue TH j

l

j?Q

j,Q

*хованого середнього показника, оскільки вони ще залежать від структури
інвестицій, використання технічних досягнень, фази економічного циклу та
інших змінних факторів, які впливають на економічну кон’юнктуру.

Модель виробничої

функції

Економічне зростання може бути забезпечено за рахунок паралельних
вкладень у різні фактори, що робить їх високопродуктивнішими. Так,
раціональне співвідношення між працею і капіталом, у разі їх зміни,
розраховується за допомогою виробничої функції, в основі якої —
найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених
факторів. Це виражається такою формулою:

Q = f(L, K, N),

де Q — обсяг виготовленої продукції (національного доходу);

L — сукупні витрати праці;

K — вкладений капітал;

N — земельні ресурси.

Ця формула характеризує екстенсивний тип економічного зростання. А
інтенсивний тип зростання можна описати таким чином:

На основі виробничої функції американські економіст П. Дуглас і
математик Х. Кобб побудували двофакторну модель зростання економіки, в
якій продемонстрували пряму залежність між обсягом (результатом)
виробництва і величиною виробничих затрат.

Модель Кобба—Дугласа виражається такою формулою:

Q = f (L, K).

Згідно з даною формулою при збільшенні затрат праці і капіталу на х %
обсяг продукції (національного доходу) зросте також на х процентів.

Багатофакторні

моделі зростання

У подальшому були запропоновані інші моделі, які враховували умови, що
впливають на ступінь взаємозамінюваності факторів та їх диференціацію, а
також на економічне зростання прямо та опосередковано, тобто
багатофакторні моделі (наприклад, розрахунки факторів економічного
зростання американського економіста Е. Денісона).

Цілий ряд моделей побудовано на обґрунтуванні рівняння попиту,
пропозиції та динамічному їх збалансуванні, де останнє визначається
динамікою капітальних вкладень, які утворюють нові виробничі потужності
та нові доходи. Сутність багатьох з цих моделей зводиться до того, що
інвестиції мають передбачати динаміку споживчого попиту. А оскільки
економічна рівновага за такої концепції дуже нестійка, то необхідне
державне втручання в ці процеси через фінансово-кредитну політику.

Важливо звернути увагу і на універсальну модель В. Леонтьєва, яка
дістала назву «затрати—випуск». Її автор проаналізував систему
взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці
міжгалузевого балансу. В таблиці взаємозв’язок між «витратами» (по
стовпчиках) і «випуском», або виготовленою продукцією (по рядках),
дозволяє з’ясувати, яку кількість однієї продукції потрібно використати
для виробництва іншої.

Теоретична модель «затрати—випуск» стала основою для побудови
міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поширення в інших
країнах, у т. ч. в колишньому СРСР. В 1973 р. за розробку методу
«затрати—випуск» та його практичне застосування В. Леонтьєву була
присуджена Нобелівська премія з економіки.

Концепція нульового зростання

На початку 70-х років у західній літературі була висунута так звана
концепція нульового економічного зростання. Суть проблеми полягає в
тому, що у повоєнні десятиліття істотно посилились негативні наслідки
швидкого економічного зростання, оскільки воно значною мірою пов’язано
із залученням і переробкою дедалі більшої кількості сировинних ресурсів.
Сировина стає дефіцитнішою, а потреби в ній безперервно зростають. За
існуючих тенденцій залучення природних ресурсів у виробництво людство
скоро дійде до межі, за якою йому загрожує глобальна катастрофа:
виснаження природних ресурсів, економічні катастрофи та погіршення
якості життя в цілому. В зв’язку з цим потрібно свідомо обмежувати темпи
економічного розвитку.

З прихильниками концепції нульового зростання важко погодитись. Адже
саме динамічне економічне зростання виступає як головна передумова
пом’якшення суперечностей між зростаючими потребами та обмеженими
ресурсами. Як уже зазначалося, НТР призводить до суттєвих змін у
факторах економічного зростання. Вона дозволяє отримати більше продукції
з меншими витратами, в т. ч. зменшуються затрати енергетичних і
традиційних мінеральних ресурсів.

Показники економічного зростання

Найбільш концентровано і комплексно характеризує економічне зростання
показник продуктивності суспільної праці, що визначається як відношення
(у грошовій формі) випуску продукції (в масштабах країни — національного
доходу) до затрат живої праці. Зворотний показник продуктивності праці —
це трудомісткість праці. Він показує, скільки необхідно суспільству
затратити праці, щоб виготовити одиницю продукції. Близький до них
показник інтенсивності праці, який характеризує затрати праці за одиницю
часу.

Відношення (в грошовій формі) обсягу продукції до основного капіталу
визначає продуктивність капіталу, або знайоміший нам показник
фондовіддачі. Зворотний йому показник — це капіталомісткість продукції.
Наскільки раціонально, продуктивно використовуються обмежені природні
ресурси, характеризує показник матеріаломісткості — відношення (в
грошовій формі) виготовленої продукції до затрат використаних ресурсів.

З точки зору маржиналістського підходу до аналізу граничних показників,
важливими є показники граничної продуктивності факторів виробництва.
Вони характеризують обсяг приросту національного доходу від приросту
відповідного фактора: праці; капіталу; природних ресурсів. Хоча
досконалої методики таких розрахунків ще немає, але західні економісти
вважають, що частки даних факторів у величині національного доходу такі:
заробітної плати (праці) — 75—80 %; прибутку і процента — 15—18 % та
природних ресурсів — 5—7 %.

Таким чином, забезпечуючи економічне зростання, люди повинні
вдосконалювати економічні процеси, які характеризують згадані показники.
Всі вони врешті-решт фокусуються у показнику продуктивності праці,
комплексним фактором зростання якого є НТП.

Економічні цикли: сутність, види.

Економічні кризи

Функціонування ринкової економіки, як і будь-якої економічної системи,
не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу
чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто
зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні
коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.

Циклічність — це об’єктивна форма розвитку національної економіки і
світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, це закономірний
рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому
до іншої.

За своїм змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору
довготривалості виокремлюють кілька типів економічних циклів: короткі
(2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40—60 років).

Оскільки характерна риса циклічності — це рух економіки не по колу, а по
спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку. За сучасних умов
циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання
ринкової економіки.

Економічні цикли

(кризи)

У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку
однієї кризи до наступної. Економічний цикл (у класичному трактуванні)
включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке
знаходить своє остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних
циклів можна побачити за рядом ознак — показників економічної
активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих
потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін;
зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та
курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого
користування; інвестиції у нове будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній
зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу
відтворення.

Криза — це різке порушення існуючої рівноваги внаслідок диспропорцій, що
зростають. Відбувається скорочення попиту на товари, а також виникає
надлишок їх пропозиції. Труднощі зі збутом призводять до скорочення
виробництва і росту безробіття. Зниження платоспроможності населення ще
більше ускладнює збут. Усі економічні показники погіршуються.
Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін.
Через «омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми
відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко
зростає плата за кредит — ставка позичкового процен-

та. Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового
закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій
фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте
й не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під
час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень
безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого
виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального
значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для
наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у
відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття.
Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують
інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку
на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість.
Поступово обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня й
економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва
перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються
нові підприємства, підвищується зайнятість, активізується попит на
капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, зростають ціни й
процентні ставки, жвавішає комерційна діяльність, прискорюється обіг
капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке
економічне зростання, яке, проте, вже закладає основу для наступної
нової кризи, котра і завершатиме цикл.

Обґрунтування чотирифазної структури циклу було зроблено К. Марксом.
Графічно це подано на рис. 4, де ОА — загальна лінія розвитку
виробництва за значний період; Q — обсяг виробництва; t — час; ВС —
ламана лінія руху фаз циклу.

Рис. 4. Фази економічного циклу

Органічна цілісність циклу виявляється в тому, що в кожній з його фаз
формуються умови для переходу до іншої. При цьому такий перехід
здійснюється в основному на засадах ринкових регуляторів, отже, як
правило, автоматично. Слід зазначити, що криза відрізняється від
порушення рівноваги між попитом і пропозицією на будь-який товар чи в
окремій галузі тим, що вона виникає в класичному розумінні як загальне
надвиробництво, яке супроводжується стрімким падінням цін, банкрутством
банків і масовою зупинкою та розоренням підприємств, ростом безробіття
тощо. Слід розрізняти два типи криз: кризи надвиробництва і кризи
недовиробництва. Так, останні були характерні у 90-х роках для всіх
країн СНД, у т. ч. й України, де скорочення обсягу виробництва за ці
роки становило понад 3/5.

Особливо рельєфно в структурі функціонування і розвитку економіки
проявляються середні цикли (які ще називають промисловими, або
бізнесовими). Вони розрізняються за глибиною падіння економіки та
терміном, протягом якого вона повертається у передкризовий стан.

Причини еконо-

мічного циклу

Існують різні точки зору щодо пояснення причин середніх економічних
циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:

1) циклічні коливання, зумовлені специфікою сфери обігу — незбігом у
часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише
формальна можливість, а не реальна причина);

2) головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером
виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К. Маркс,
Ф. Енгельс та інші послідовники). Близько до цієї позиції стояли (ще до
Маркса) й ті, хто економічний спад пояснював недоспоживанням значної
маси людей, яке було викликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон,
Г. Мальтус);

3) цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній
діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);

4) цикл — результат технічних нововведень, що вимагає зростання
інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва
(Й. Шумпетер);

5) циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у
виробництво (Дж. Кейнс);

6) причиною циклів є невідповідність між грошовим капіталом і
пропозицією (І. Фішер).

Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні
концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин.
Це — так звані інтернальні теорії. Ті ж теорії, які пояснюють економічні
цикли зовнішніми причинами — наприклад, зміною сонячної активності, що
призводить до неврожаю в сільському господарстві та до загального
економічного спаду; війнами та різними політичними потрясіннями;
освоєнням нових територій (що зумовлює надмірну міграцію робочої сили),
називаються екстернальними.

Характерними особливостями середніх циклів після Другої світової війни
є:

по-перше, скорочення їх тривалості, що об’єктивно пов’язано із
посиленням динамізму (зменшенням періодів) оновлення основного капіталу
в умовах НТР;

по-друге, необов’язковість послідовного проходження традиційних фаз
циклу, зокрема фази піднесення. Бувають цикли, коли після фази
пожвавлення (без піднесення) настає нова криза;

по-третє, зменшення руйнівного характеру криз. Цьому сприяє і досвід
державного антициклічного регулювання, нагромаджений країнами з
розвинутою ринковою економікою.

Для коротких циклів, на відміну від циклів середньої тривалості (які
відтворюють спосіб функціонування основного капіталу), матеріальною
основою є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони
характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або
накладатись на промислові (середні) кризи, або відбуватись за їх
відсутності.

Довгі цикли (хвилі)

Довгострокові циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили ще
в другій половині XIX ст. Одним з перших їх дослідників був англійський
економіст У. С. Джевонс. Окремі аспекти довгих циклів, або довгих хвиль,
досліджуються вже понад століття багатьма вченими.

Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить російському
вченому М. Д. Кондратьєву. Він ще у 20-х роках XX ст. опублікував ряд
аналітичних праць, в яких практично здійснив багатофакторний аналіз
економічного розвитку Великобританії, Франції та США за період 100—150
років. Теорія довгих хвиль Кондратьєва мала істотний вплив на подальший
розвиток даного напряму наукового дослідження.

За цією теорією, по-перше, НТП розвивається хвилеподібно з циклами у
50—60 років. По-друге, матеріальною основою довгих хвиль в економіці є
структурне техніко-технологічне оновлення капітальних благ та підвищення
професійно-кваліфікаційного рівня працюючих. По-третє, в структурі
довготривалих циклів М. Кондратьєв виокремив два етапи, або дві фази
розвитку, — висхідну і спадаючу.

Висхідна фаза довгого циклу — це період довгочасного піднесення
науково-технічного та економічного розвитку суспільства, який триває від
25 до 30 років. У даний період не виключені й циклічні економічні кризи,
які розвиваються зазвичай на рівні довготривалого загального піднесення
кон’юнктури.

Спадаюча фаза довгого циклу — період зміни базисних
техніко-технологічних засад виробничої системи. Такий період триває
20—25 років і для нього характерні перебудовчі процеси економічної
структури, адекватної технологічному оновленню.

Таким чином, теорія довгих циклів акцентує на поясненні того, чому в
економіці бувають тривалі періоди високої економічної активності.
Загальна тенденція економічного зростання може збігатися з
контртенденцією у вигляді спадів у межах середніх циклів, в тому числі й
на висхідному відрізку довгих хвиль. Відповідно, і тенденція до зниження
на спадаючому етапі довгих циклів не виключала піднесення у період
середніх циклів.

Щодо нашої країни, то її економіка протягом 90-х років перебувала і
перебуває в глибокій економічній кризі, яка не є ні циклічною, ні
довгохвильовою. Ми маємо спад, спричинений: по-перше, руйнуванням однієї
соціально-економічної системи (адміністративно-командної) і формуванням
іншої (ринкової); по-друге, порушенням колишнього єдиного
народногосподарського комплексу у рамках СРСР (хоч і недосконалого за
структурою та технічно неякісного); по-третє, практичною некерованістю
трансформаційними процесами на макро- і мікрорівнях за умов, коли
національна економіка тільки формується і паралельно йде процес
державотворення. Є багато й інших причин всеохоплюючої
соціально-економічної кризи в Україні, які будуть розкриті в наступних
темах.

Література

Бєляєв О. О., Бебело А. С. Б 44 Політична економія: Навч. посібник. —
К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

* До зовнішніх факторів економічного зростання належить сукупний попит,
який також суттєво впливає на структуру і темпи даного процесу.

* У даному питанні кейнсіанська теорія виходить з того, що важливу роль
відіграє співвідношення заощаджень (S) та інвестицій (І). Зростання
заощаджень в економічному розумінні означає переорієнтацію коштів з
купівлі предметів споживання на інвестиційні товари (інвестиції).
Рівність S та І — одна з обов’язкових умов усталеного економічного
зростання. За умови перевищення S над І фактори виробництва
використовуються неповністю. Коли ж інвестиційний попит випереджає
розміри заощаджень, то може наступати «перегрів економіки», зростати
інфляція.

** Її назва походить від прізвищ двох авторів — англійського економіста
Р. Ф. Харрода та американського економіста Є. Д. Домара, які розробили
свої варіанти моделі визначення темпів зростання. Але ці варіанти були
дуже схожі, тому в літературі вони дістали назву як модель
Харрода—Домара.

PAGE

Q

t

В

Цикл

A

Пік розвитку

Піднесення

Пожвавлення

Депресія

С

Похожие записи