ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ ДЕРЖАВИ

(науково-дослідна робота)

1. Вступ.

Кожен індивід намагається використати свій капітал так, щоб він приніс
найбільший доход. Він, як правило, не має наміру забезпечувати суспільні
інтереси і не знає, наскільки він їх забезпечує. Він піклується лише
своїм добром. І вцьому ним керує невидима рука, аби досягти мети, яка не
є частиною його намірів. Переслідуючи свої власні інтереси, він часто
забезпечує інтереси суспільства ефективніше, ніж коли він має намір
забезпечити їх насправді.

Адам Сміт.
Багатство народів (1776).

І ринкова, і командна економіка мають своє коріння в минулому. Кілька
століть тому державні ради або міські гільдії проявляли велику
активність в країнах Європи та Азії. Проте з часів Американської
революції уряди почали послаблювати прямий контроль над цінами й
економічними умовами. Феодальні відносини поступово були замінені
ринковими, які нині називаємо вільним підприємництвои, або конкурентним
капіталізмом.

Ця тенденція досягла кульмінації у ХІХ ст., яке називалося віком
“Laisser faire”. Доктрина, яка у перекладі означає “не чіпайте нас,
твердить, що держава має втручатися в економічні справи настіль мало,
наскільки можливо, і залишати економічні рішення на ринки. Багато урядів
дотримувалися цього підходу у ХІХ ст. Проте до того як установилася
система вільного підприємництва, розвинулася інша тенденція. З кінця ХІХ
ст. майже в усіх країнах Північної Америки і Європи економічні функції
держави значно розширилися.

У 80-х роках ХХ ст. тенденція знову змінилася. Консервативна політика
зменшила державний контроль над еконмікою в країнах з ринковою системою.
В 1990 році багато соціалістичних урядів вілкинули свої ієрархічні
централізовані системипланування і почали шукати шлях до ринку.

Що таке ринок? Як уряд інколи змінює ринок? Тепер необхідно з’ясувати
принципи, що лежать в основі ринкової економіки, і розглчнути роль
держави в економічному житті.

2. Теоретична частина.

2.1. Економічна роль держави.

Адам Сміт зі своєю визначною книгою”Багатство народів” (1776) був
гордий своїм пізнанням порядку в економічній системі. Він проголосив
принцип “невидимої руки”, який твердить, що кожною особою в її
егоїстичному переслідуванні тільки своєї власної вигоди керує якась
невидима рука, мета якої – досягти найбільшої вигоди для всіх. Сміт
побачив гармонію між приватним і суспільним інтересами. За його підходом
до економіки будь-яке державне втручання у вільну конкуренцію майже
завжди шкідливе.

Доктрина “невидимої руки” Сміта пояснює, чому результат діяльності
ринкового механізму є таким впорядкованим. Його погляд на силу, що
управляє ринковим механізмом, надихає сучасних економістів – і
прихильників, і критиків капіталізму. Після більш як двох століть
досвіду і міркувань ми тепер усвідомлюємо розмах і реалістичні обмеження
цієї доктрини. Ми знаємо, що інколи ринок дозволяє спади, мають місце
“невдачі” ринку, і що ринки не завжди ведуть до найефективніших
результатів. Важливі невдачі ринку — це недосконала конкуренція і збитки
від, наприклад, забруднення навколишнього середовища. Давайте з’ясуємо
ту вирішальну роль, яку відіграє конкуренція в ринковій економіці.

Досконала конкуренція. Сміт сам визнавав, що достоїнства ринкового
механізму проявляються повністю лише тоді, коли присутня система
стримувань і противаг досконалої конкуренції. Що розуміється під
досконалою конкуренцією? Це спеціальний термін, який відповідає ринку,
на якому жодна з фірм чи жоден із споживачів не є достатньо могутніми,
щоб впливати на ринкову ціну. Наприклад, ринок пшениці є досконало
кенкурентний, оскільки навіть найбільше сільськогосподарське
підприємство дає тільки мізерну частку світового збору пшениці і не може
суттєво впливати на ціну пшениці.

Доктрина невидимої руки прийнята для економіки, в якій всі ринки
досконало конкурентні. За таких умов ринку генеруватимуть ефективний
розподіл ресурсів, так що економіка перебуватиме на межі виробничих
можливостей. Коли всі галузі є об’єктами стримувань і противаг
досконалої конкуренції, ринки можуть забезпечити ефективну товарну
номенклатуру за найефективніших технологій та використання мінімальної
кількості ресурсів.

З іншого боку, коли телефонна компанія чи трудова спілка достатньо
могутня, щоб впливати на ціну телефонної послуги чи праці,
встановлюється певний рівень недосконалої конкуренції.

Коли виникає недосконала конкуренція, то суспільство рухається всередину
від МВМ. Це може статися,наприклад, коли єдиний продавець або монополіст
підносить до небес ціну товару з метою отримання додаткових прибутків.
Виробництво цього товару зменшується порівняно з найефективнішим рівнем,
а через це терпить ефективність економіки. Коли мало продавців, існує
недостатньо стримувань для того, щоб забезпечити визначення цін
витратами виробництва. І за такої ситуації магічна сила невидимої руки
ринків може зникнути.

Таким чином, Адам Сміт відкрив цікаву властивість конкурентної ринкової
економіки. За досконалої конкуренції, без невдач ринку, ринки витискають
з доступних ресурсів настільки багато корисних товарів і
послуг,наскільки це можливо. Проте коли сили монополії, або збитки від
забруднення навколишнього середовища, або подібні невдачі ринку стають
надто поширеними, ці чудові властивості невидимої руки можуть зійти на
нівець.

Ідеальна досконала конкурентна економіка — це така, за якої рішення про
розподіл ресурсів приймаються добровільно через обмін товарів і послуг з
доступних економіці ресурсів. Проте не завжди ринок працює ідеально.
Радше ринкова економіка терпить від сили монополії і забруднення
навколишнього середовища, що разом з інфляцією, безробіттям та
розподілом доходів в економіці “laissez faire” не рідко вважається
несправедливим.

У відповідь на ці дефекти ринкового механізму країни запроваджують
видиму руку уряду поруч з невидимою рукою ринку. Уряди замінюють ринки
через власність на певні підприємства й управління ними (такими, як
оборонні); уряди регулюють діяльність певних підприємств (таких, як
телефонні компанії); уряди витрачають гроші на космічні дослідження і
наукові розробки; уряди оподатковують своїх громадян і перерозподіляють
доходи на користь бідних; уряди використовують фіскальну та монетарну
політику, щоб забезпечувати економічне зростання і пом’якшувати ділові
цикли.

2.2. Необхідність, суть та основні функції державного регулювання
економіки.

Обговорюючи роль держави, ми звичайно вважаємо за слушне, що держава
встановлює правила дорожнього руху, ухвалює закони, забезпечуючи право
власності, і контракти. Але якими є економічні функції держави? Це
забезпеченні ефективності, справедливості та сприяння макроекономічному
зростанню і стабільності.

Уряди роблять спроби виправити невдачі ринку, такі як монополія чи
забруднення навколишнього середовища, щоб забезпечити ефективність
економіки. Державні програми забезпечення справедливості використовують
податки і видатки для перерозподілу доходів щодо певних груп. Уряди
покладають на податки, видатки та регулювання грошового обігу, щоб
сприяти макроекономічному зростанню та стабільності, зменшувати
безробіття та інфляцію, водночас стимулюючи економічне зростання.
Розглянемо коротко кожну функцію.

Ефективність.

Економіка інколи терпить від невдач ринку. Наприклад, фірма може
отримувати високий прибуток, підвищуючи ціни або збільшуючи виробництво.
Деякі фірми забруднюють повітря або скидають токсичні речовини в грунт.
У кожному випадку ринкові невдачі приводять до нефективного виробництва
і споживання. Держава може відігравати корисну роль у лікуванні
економічних хвороб. Проте, оцінюючи роль держави у лікуванні хвороб
економіки, ми мусимо також бути уважними до помилок, — ситуацій, в яких
уряд намагається виправляти ринкові невдачі, і, можливо, погіршує
становище або спричиняє інші проблеми.

Недосконала конкуренція. Суттєвим відхиленням від досконалої
конкуренції є недосконала конкуренція. Або елементи монополії.

Згадайте, наскільки точним є визначення досконалого конкурентного
ринку. Досконала конкуренція виникає на ринку, коли існує достатня
кількість фірм або рівень конкуренції такий, що жодна фірма не може
впливати на ціну певного товару. недосконалий конкурент – це той, чиї
дії можуть вплинути на ціну товару.

Насправді майже всі власники підприємств, можливо, за винятком
мільйонів фермерів, кожен з яких виробляє незначну частку сукупного
врожаю, є недосконалими конкурентами.Крайнім проявом недосконалої
конкуренції є монополіст – єдиний постачальник, який сам визначає ціну
певного товару.

Якими є наслідки монополістичної сили – здатності великої фірми
впливати на ціну товару на певному ринку? Влада монополії веде до того ,
що ціна товару значно перевищує витрати, і це зменшує кількість
купованих виробів, продаж яких падає нижче від ефективного рівня. Цей
варіант дуже високих цін і дуже малого виробництва є критерієм
неефективності, пов’язаної з владою монополій.

Протягом минулого століття уряди вживали заходів, спрямованих на
приборкання влади монополій. Держави інколи регулюють ціни і прибутки
монополій, як у випадку побутових послуг. Крім того, державне
антитрестівське законодавство забороняє такі дії, як встановлення і
підтримання цін і поділ ринків.

Побічні наслідки економічної діяльності. Інша ситуація падіння
ефективності виникає, коли мають місце зовнішні, або позаринкові,
фактори. рИнкові операції – це добровільний обмін, за якого люди
обмінюють товари на гроші. Коли фірма використовує обмежені ресурси,
такі як земля, вона купує землю у власника на ринку землі. Коли фірма
виробляє цінний товар, наприклад, видобуває нафту, вона отримує всю
вартість від покупця на ринку нафти.

Однак багато угод насправді мають місце поза ринками. Фірма А скидає
токсичні відходи у річку і забруднює її для людей, які ловлять рибу або
купаються. Фірма А використовує чистий обмежений ресурс – воду без
оплати людям, які терплять від забруднення води.Фірма Б, навпаки,
забезпечує своїм працівникам безплатні щеплення проти інфекційних
хвороб: коли імунітет набуто, працівники і поза фірмою мають вигоду від
зменшення небезпеки захворювання.

В обох випадках фірма допомагає або шкодить людям позаринковими
операціями, тобто існує економічна дія без еконмічної плати.

Побічні, або позаринкові, ефекти виникають, коли фірми або люди
завдають збитку або приносять вигоду іншим позаринковими відносинами.

Коли наша країна стала щільніше заселеною, обсяг виробництва енергії,
хімічних та інших речовин збільшився, а інші позаринкові впливизросли
від невеликих незручностей до великої загрози, саме тоді втручається
держава. Мета державного ркгулювання – контроль побічних наслідків
економічної діяльності, таких як забруднення повітря і води, відкриті
розробки корисних копалин, небезпечні відходи, недоброякісні напої та
їжа, радіоактивні матеріали тощо.

Критики регулювання нарікають, що економічна діяльність держави є
непотрібним примусом. Уряди як батьки – завжди кажуть “ні”. Ти не
повинен використовувати дитячу працю. Ти не маєш випускати дим із
заводської труби. Ти не маєш права продавати шкідливі наркотики. Ти не
повинен керувати автомобілем, не скориставшись ременем безпеки. І так
далі.

І водночас більшість людей сьогодні погоджується з тим, що уряд повинен
запобігати найгіршим позаринковим ефектам, вчиненим через ринковий
механізм.

Товари колективного споживання. Фірмам можна заборонити викидати
відходи, встановлюючи відповідні обмеження: набагато складніше уряду
заохотити виробництво товарів колективного споживання. Останні
виступають як економічна діяльність –надання великих чи малих вигод
суспільству – яка не може ефективно здійснюватися приватним
підприємством. Прикладами колективного споживання є підтримка
національної безпеки , охорони порядку, побудова мережі автомагістралей,
підтримка фундаментальної науки і охорони здоров’я. Приватне виробництво
товарів колективного споживання неможливе, тому що вигоди від них
настільки поширюються серед населення, що жодна окрема фірма чи споживач
не мають економічного стимулу в їх наданні.

Приватне забезпечення товарами колективного споживання взагалі
неефективне, тому держава мусить втручатися в забезпечення ними.
Купуючи такі товари колективного споживання, як національна безпека або
маяки, держава поводить себе так само, як будь-який інший великий
споживач.Скеровуючи достатні кошти у певних напрямах, вона сприяє
спрямовуванню туди ресурсів. Оскільки доларові голоси зібрані, ринковий
механізм спрацьовує і спрямовує ресурси до фірм, і маяки або
автомобільні шляхи будуються.

Податки. Держава мусить вишукувати надходження, щоб заплатити за товари
колективного споживання, і для програм перерозподілу доходів. Такі
надходження отримуються від податків на особисті доходи і доходи
корпорацій, заробітну плату, продаж споживчих товарів і на інші статті.
Уряд на всіх рівнях (міста, штату і федерального уряду) збирає податки,
шоб оплачувати свої видатки.

Податки нагадують ціну, яку громадяни платять за товари колективного
споживання. Проте податки суттєво відрізняються від цін. Податки не є
добровільними. Кожен громадянин є об’єктом дії податкового
законодавства. Ми усі зобов’язані оплачувати частину витрат на товари
колективного споживання. Звичайно, ми як громадяни самі накладаємо на
себе податки і кожен з нас має право на свою частку товарів
колективного споживання, які забезпечуються урядом.Однак тісний зв’язок
між видатками і споживанням, який ми бачили для товарів колективного
сподживання, не існує для податків і товарів колективного споживання. Я
куплю гамбургер чи светр з вовни лише в тому разі, якщо я його хочу, але
я мушу платити свою частку податків , що використовуються для
фінансування безпеки і освіти, навіть якщо мене зовсім не цікавлять ці
види діяльності.

Отже, коротко, дія видимої руки уряду грунтується на економічній
логіці. Держава встановлює правила дорожнього руху, збирає податки і
збори, щоб оплачувати діяльність державних установ, купує товари
колективного споживання, наприклад, такі, як автомагістралі.Ці види
діяльності сприяють нормальному функціонуваннюпідприємництва,
попереджують зловживання і обмежують діяльність фірм, коли викиди в
повітря загрожують життю і майну.

Справедливість.

Наш аналіз ринкових невдач, таких як влада монополії чи видатки на
товари колективного споживання, зосередився на недоліках розподільної
функції ринків – вадах, які можна скоригувати розумним втручанням. Але
припустимо на хвилину, що економіка функціонує з повною ефективністю –
завжди на межі виробничих можливостей і ніколи в середині неї, завжди
вибирає правильне співвідношення між товарами індивідуального і
колективного споживання тощо.Навіть якби ринковий механізм функціонував
так досконало, як було описано, це все одно могло б призвести до
небажаних наслідків.

Ринки не обов’язковозабезпечують розподіл доходу, що розглядається як
суспільно допустимий і справедливий. Чиста економіка вільного
підприємництва може продукувати неприйнятні розриви в доходах і
споживанні.

Чому ринковий механізм може давати неприйнятне розв’язання для кого?
Причина полягає в тому, що доходи визначаються

неусталеним набором обставин — спадщиною, невдачею, важкою працею,
ціновим фактором тощо. Тому результат розподілу доходів, можливо, не
завжди відповідає критерію справедливості. До того ж згадайте, товари
ідуть за доларовими голосами, а не за найбільшою потребою. Кіт багатої
людини, можливо, випиває молоко, яке необхідне бідній дитині, щоб бути
здоровою. Чи відбувається це через помилки ринку? Зовсім ні, оскільки
ринковий механізм виконує свою функцію — надає товари в руки тих, хто
володіє доларовими голосами. Якщо в країні витрачається більше на їжу
для тварин, ніж на допомогу бідним, щоб вони навчалися в коледжі, то це
дефект розподілу доходів, а не ринку. Навіть найефективніший ринковий
механізм може породжувати велику нерівність.

Часто розподіл доходів в ринковій системі є результатом випадковостей в
розвитку технології. Припустімо, винахід робота може спричинити різке
падіння конкурентної ціни на працю, зменшуючи доходи робітників у разі
спрямування 95 процентів національного доходу власникам роботів. Чи буде
кожен сприймати це як необхіюдне право чи ідеал? Можливо, ні.

Чи можна дозволити, щоб хтось став мільярдером, просто успадкувавши
5000 квадратних миль землі або нафтові свердловини? Це є зворотній бік
ринкового механізму. Чи ви хотіли б оподаткувати доходт роботів або
запровадити високі податки на спадщину та нагромаджене багатство? Люди
глибоко розходяться з ппитання: чи дуже високі доходи мають обкладатися
дуже високими податками?

Нерівність у доходах може бути політично чи етично неприйнятною. Для
країн рішення конкурентних ринкфів як наперед визначені і незмінні не є
обов’язковими. Люди можуть перевірити ринковий розподіл доходів і
вирішити, що він несправедливий. Якщо демократичне суспільство не
погоджується з розподілом доларових голосів за ринкової системи вільного
підприємництва, то воно може вжити заходів щодо зміни розподілу доходів.

Припустимо, виборці вирішили зменшити нерівність у доходах. Які
інструменти може застосувати Конгрес? По-перше, він може використати
прогресивне оподаткування, оподатковуючи великі доходи вищою ставкою,
ніж малі. Федеральний подоходний податок і податок на спадщину є
прикладами такого прогресивного перерозподільного оподаткування.

По-друге, низькі податкові ставки не можуть допомогти тим, хто зовсім
не має доходів, в останні століття держава створила систему трансфертних
платежів, або грошових виплат населенню. Такі трансферти включають
допомогу престарілим, сліпим, немічним, батькам з неповнолітніми дітьми,
а також страхування безробітних. Ця система трансфертних платежів
створює “мережу безпеки” для захисту нещасливців від нестатків. І,
нарешті, держава субсидіює споживання груп з малим доходом, надаючи
продовольчі талони, безплатну медичну допомогу і дешеве житло.

Через економічне зростання і програми соціальної допомоги, які
встановлюють мінімальний життєвий рівень, багато значних і очевидних
недоліків, капіталізмку ХІХ ст. були ліквідовані у ХХ ст. Проте відносна
більшість вказує на труднощі розв’язання цієї проблеми. Внаслідок змін у
складі сімей за останні роки масштаби бідності зросли.

Що можуть внести економісти в дебати про справедливість? Економіка як
наука не може відповісти на такі нормативні питання, яку величину
конкурентно визначеного доходу треба передати бідним сім’ям. Це
політичне питання, яке повинно розв’язуватись на виборчих дільницях.

Економісти можуть аналізувати втрати чи вигоди від різних систем
перерозподілу. Економісти витратили багато часу, аналізуючи, чи
спричинюють соціальні програми (такі, як податки і продовольчі талони)
соціальні втрати, коли люди працюють менше або купують наркотики, а не
їжу. Економісти вивчали, чи є надання бідним грошей, а не товарів,
ефективним засобом зменшення бідності. Економіка як наука не може
відповісти на питання, який рівень бідності прийнятний і справедливий.
Проте вона може допомогти розробити ефективніші програми для збільшення
доходів бідних.

Макроекономічне зростання і стабільність.

Окрім забезпечення ефективності і справедливості, держава також виконує
макроекономічну функцію підтримання економічного зростання і
стабільності економіки.

Від свого початку капіталізм терпів від періодичних приступів інфляції
(зростання цін) і депресії ( високого безробіття). Іноді, як під час
Великої депресії у 30-ті роки, нестатки і труднощі тривали ціле
десятиліття, бо уряди ще не знали, як оживити економіку.

Сьогодні, завдяки інтелектуальному внеску Джона Майнарда Кейнса і його
послідовників, ми знаємо, як контролювати найгірші прояви ділового
циклу. Ми тепер розуміємо, як уряд може впливати на обсяг виробництва,
зайнятість та інфляцію, обережно застосовуючи монетарну і фіскальну
політику. Фіскальна політика держави, як уже зазначалося, це право
оподатковувати і право витрачати. Монетарна політика встановлює
пропозицію грошей, впливаючи, таким чином, на процентні ставки й
інвестиції та інші чутливі до процента видатки. За допомогою цих двох
головних інструментів макроекономічної політики держава може впливати на
розмір сукупних видатків, темпи зростання і обсяг національного
виробництва, рівні зайнятості та безробіття, на рівень і темпи інфляції
в економіці.

Уряди індустріально розвинених країн успішно застосовували уроки
кейнсіанської революції протягом останнього півстоліття. Численні
монетарні і фіскальні заходи прискорили економічний розвиток країн з
ринковою економікою, засвідчивши безпрецендентне зростання після другої
світової війни. Проте, зіткнувшись з економічними труднощами у 70-ті
роки, — високою інфляцією і зростаючим безробіттям та уповільненням
темпів зростання продуктивності праці — дехто висловлював скептичні
зауваження щодо здатності монетарної і фіскальної політики стабілізувати
економіку. Два завдання перебувають у фокусі довгострокової
макроекономічної політики: швидке економічне зростання і висока
продуктивність праці. Економічне зростання визначає зростання
національного обсягу виробництва, а продуктивність праці впливає на
обсяг виробництва на одиницю ресурсів, або ефективність застосування
ресурсів.

У 70-ті роки уряди розробили макроекономічну політику, щоб забезпечити
довгострокові завдання економічного зростання і підвищення
продуктивності праці. Фіскальні заходи були розроблені, щоб збільшити
зацікавленість у виробництві. Розміри податків були зменшені у більшості
розвинених країн, зростання програм державних податків уповільнилося.
Уряди цих країн тривожилися впливами своїх фіскальних заходів на
заощадження, інвестиції та інновації. Наприкінці 80-х і на початку 90-х
років Сполучені Штати намагались зменшити дефіцит державного бюджету,
щоб збільшити розмір національних інвестицій і прискорити економічне
зростання. Водночас монетарна політика сталала більш активною в
управлінні короткостроковими коливаннями в обсязі виробництва, рівні
безробіття і темпах інфляції. Результатом поєднання орієнтованих на
зростання фіскальних і активних монетарних заходів стало найтриваліше в
історії США в мирний період економічне піднесення з 1982 по 1990 рр.

Макроекономічні заходи, спрямовані на стабілізацію і макроекономічне
зростання, включають фіскальні заходи (оподаткування і видатки) разом з
монетарними заходами (тобто впливають на процентні ставки і стан ринків
позикових капіталів). З формуванням макроекономіки як науки у 30-ті роки
уряди успішно справляються з найважчими проявами інфляції та безробіття.

У таблиці 1 підсумовано економічну роль, що її відіграє держава
сьогодні. Ця таблиця показує найважливі економічні функції держави —
забезпечення ефективності, досягнення справедливішого розподілу доходу,
забезпечення макроекономічних завдань економчіного зростання і
стабільності. В усіх передових країнах панує змішана економіка, в якій
ринок визначає більшість індроль регулювання потрапляють все нові види
діяльності у нашому складному, взаємозалежному суспільстві.

Невдачі невидимої руки Державне втручання Сучасні приклади урядової
політики

НЕЕФЕКТИВНІСТЬ

Монополія Втручання в ринки Антитрестівське законодавство

Побічні наслідки економічної діяльності Втручання в ринки Законодавче
регулювання рівня забруднення, укази проти паління

Товари колективного споживання Субсидування діяльності Національна
безпека, маяки

НЕРІВНІСТЬ

Неприйнятна нерівність у доходах і майні Перерозподіл доходів
Прогресивне оподаткування доходів і майна. Програми підтримки доходу
(продовольчі талони)

МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ

Діловий цикл (високі інфляція і безробіття) Стабілізація за допомогою
макроекономічних заходів Монетарна політика зміни в пропозиції грошей і
процентних ставок

Повільне економічне зростання Стимулювання зростання Фіскальна політика
(податки і видатки). Інвестиції в освіту. Зменшення дефіциту бюджету і
підвищення норми національного заощадження

Таблиця 1. Уряд може виправляти дефекти ринку.

2.3. Основні форми і методи державного регулювання економіки.

Важливими методами державно-корпоративного регулювання є: 1) проведення
реформ в оподаткуванні корпорацій, деожавних підприємств і підприємств
немонополізованого сектора економіки; 2) державне стимулювання
науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, або
науково-технічна політика, 3) активна камортизаційна політика; 4)
кредитно-грошова політика; 5)здійснення структурної або промислової
політики.

Після другої світової війни до 1979 р. прибутки компаній США до 25 тис.
дол. Оподатковувалися за ставкою до 25%, а вище цієї суми – за ставкою
48%. Поступово відбувалося скорочення верхньої шкали оподаткування
монополій. У 1987 – 1988 фінансовому році максимальна ставка податку на
прибуток знизилася до 34%.

Як вважають консервативні уряди, високі податки стимулюють
інвестиційний процес, послаблюють процес нагромадження капіталу. Таке
пояснення має певний сенс. Але корпорації не схтльні одразу ж вкладати
накопичені таким чином кошти у розширення діючих підприємств і
будівництво нових. Значні суми вони, як і до того, витрачають на
фінансові спекуляції, , будівництво дорогих готелів, будинків відпочинку
і інших аналогічних об’єктів, чим не сприяють або мало сприяють
пожвавленню економіки. Крім того, багато гігантських корпорацій, як
правило, не сплачують законодавчо встановлених ставок податку, проте це
не означає капіталізації ними зекономлених сум прибутку. Податкові
реформи держави стримуються також необхідністю забезпечити нормальні,
неінфляційні доходи для покриття дефіцитів, які досягнули в США в 80-х
на початку 90-х рр. близько 200 млрд. на рік. З проходом до влади нового
американського президента від демократичної партії Б. Клінтона податки
на прибутки корпорації, а також на найбагатших людей були збільшені.

Щоб послабити дію тенденції до гальмування корпораціями
науково-технічного прогресу і нагромадження капіталу, держава активно
стимулює розвток науково-дослідних і дослідно-конструкторських (НДДКР),
проводить науково-технічну політику. Так, частка федерального уряду США
на початку 90-х рр. у фінансуванні становила понад 50%. Держава будує
великі науково-дослідні центри та лабораторії, а відтак передає їх
монополіям, створює наукрво- та капіталомісткі галузі промисловості,
передає патенти на ліцензії, урядові замовлення на НДДКР, готує наукові
кадри.

Основними елементами такої політики, що утворюють у4 сукупності її
господарський механізм (механізм здійснення державної науково-технічної
політики), є, по-перше, визначення та встановлення пріоритетів
науково-технічного розвитку відповідно до головних цілей
загальнродеравної стратегії розвитку, прогнозування науково-технічного
розвитку. Основні суб’єкти формування та проведення цієї політики –
держава (як колективний асоційований капіталіст) і крупний капітал.В
останні роки посилюється вплив демократичного суспільства на вибір
науково-технічного розвитку та відвернення або послаблення негативних
наслідків НТП.

З початку сучасного етапу розгортанння НТР (приблизно з середини 70-х
р.) у розвинутиз країнах Заходу відбуваються істотні якісні зрушення у
пріоритетах науково-технічного розвитку. Оскільки головною метою
загальнодержавної стратегії розвитку в цих країнах проголошено розвиток
наукомістких і високотехнічних галузей (біотехнології,
електронно-обчислювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва
на основі найновіших досягнень електроніки та робототехніки,
розгалуженої інформаційної системи, створення нових композитних
матеріалів, виробництво ядерної та термоядерної енергії, створення
телекомунікацій з використанням лазерної техніки та ін.), то відповідно
розробляються галузеві науково-технічні програми розвитку, здійснюється
їх фінансування. Характерним для більшості розвинутих країн Заходу є
інтенсивний розвиток НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки,
їх наступне комплексне впровадження у сферу матеріального та
нематеріального виробництва.

Другий елемент здійсненя науково-технічної політики в розвинутих
країнах Заходу — організаційне та ресурсне забезпечення реалізації
ключових напрямів науково-техніного прогресу. Основні ланки цього
елемента НТП такі:

розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових
досліджень ( приватним і державним, а в межах останнього — між
державними лабораторіями, вузами і між неприбутковими науковими
центрами) й виконання досліджень і розробок у державних наукових
центрах;

2) функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої
здійснюється фінансування науково-дослідних розробок і забезпечується
гарантований ринок збуту для промислових корпорацій;

непряме державне стимулювання НДДКР у приватному секторі господармтва
через податкову, амортизаційну, патентну, антитрестівську та
зовнішньоторговельну політику;

формуванням інноваційного клімату в економіці та інфраструктурі,
забезпечення досліджень і розробок, в т. ч. національних служб
науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення
зарубіжного досліду та міжнародне співробітництво;

5) вдосконалення та фінансування системи освіти, підготовка і
перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.

Третім основним елементом здійснення науково-технічної політики є
оцінка одержаних у процесі її реалізації результатів. При цьому
оцінюються можливі наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється
коригування такої політики.

Водночас з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за
допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює
зростання витрат монополістичного та немонополістичного капіталу та
НДДКР. У 80-ті рр. були розроблені заходи щодо надання фінансової ,
організаційної допомоги дрібним і середннім винахідницьким фірмам, а
також інформації, консультацій, залучення їх до виконання контрактних
угод. В ЄЕС у 1985 році утворена Асоціація венчурного (ризикового)
капіталу, мета якої — надати у межах цієї організації допомогу невеликим
новаторським компаніям.

Проведення державою науково-технічної політики пов’язане й з певними
проблемами, що значно послаблює її ефективність, ускладнює досягнення
рівноваги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. Це
передусім такі проблеми: значна мілітаризація економіки ( у 1988 р. 80%
вартості контрактів укладалися з Міністерством оборони та космічних
досліджень); відсутність координаційних центрів, дублювання наукових
досліджень, розпорошеність фінансових коштів, гостра нестача засобів для
проведення НДДКР у багатьох цивільних галузях промисловості, сільського
господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення
військових НДДКР і їх низьке використання у цивільних галузях, що
спричиняє поглиблення суперечностей між наукою та монополістичною
власністю.

Важливим методом державно-монополістичного регулювання економіки є
амортизаційна політика уряду. Держава проводить політику прискореної
амортизації. Так, у США в 1981 р. Законодавчо впроваджено нові строки
амортизаційного списання машин і обладнання ( для транспортних засобів —
3 роки, обладнання — 5 років, виробничих споруд і будов — 15 років.)

З погляду нагромадження капіталу політика прискореної амортизації
означає зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах інформації.
У США з 1950 по 1988 рр. ця частка збільшилася з 2/5 до понад 4/5.
Така політика дає змогу корпораціям приховувати значну частину прибутків
від сплати податків, оскільки суми амортизаційних відрахувань не
оподатковуються. Хоч політика прискореної амортизації сприяє пожвавленню
процесу виробництва, вона за умов хронічної недовантаженості виробничих
потужностей прискорює надмірне нагромадження основного капіталу.

Кредитна система розвинутих країн опосередковує весь процес суспільного
виробництва та нагромадження капіталу. Елементами кредитної політики є
операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, регулювання
рівня банківського процента, пряме регулювання банківських резервів.

Основний елемент кредитної системи США — Федеральна резервна система
(ФРС), яка виконує функції Центрального банку. Посаду голови ради
керуючих ФРС нерідко називають другою за важливістю ( після президента)
державною посадою. До структури ФРС входять 12 федеральних резервних
банків, кожен з яких виконує функції Центрального банку у своєму окрузі.
На них припадає 75% всіх банківських депозитів країни. Державі належить
Центральний банк, що має монопольне право на випуск банкнот і
регулювання грошового обігу. Рада керуючих визначає норми резервів
банків і ощадних кас, затверджує зміни в обліковій ставці федеральних
резервних банків, бере участь у купівлі-продажу урядових цінних паперів,
регулюючи таким чином кількість грошей в обігу.

Так, коли Центральний банк скуповує частину цінних паперів (акцій,
облігацій і т. ін.), одержані при цьому їх власниками гроші осідають в
банках і дають змогу надавати кредити. Щоб уникнути цього, Центральний
банк продає частину цінних паперів, заморожуючи використання одержаних
грошей. У жовтні 1987 р., коли курс акцій упав на 22,6% , ФРС значно
збільшила масу грошкй в обігу і таким чином послабила напругу в
кредитній системі. Як емісійний центр усієї країни, регулятор процентних
ставок, банківських резервів ФРС впливає на діяльність усіх комерційних
і ощадних банків, страхових компаній, пенсійних фондів та інших
фінансових інститутів.

У 1979 році ФРС перейшла до нових методів кредитно-грошового
регулювання економіки. Боротьба з інфляцією, хоч і вимагає значних
коштів, проголошена центром стратегії державного регулювання при
одночасному жорсткому контролі за зростанням грошової маси. У попередні
роки ставилося за мету досягнення “повної зайнятості” та стабілізації
економічного циклу. Тому, незважаючи на глибоку кризу 1981 — 1982 рр.,
ставки процента для першокласних кредиторів досягли 20.

Здійснення такої політики певною мірою зменшило інфляцію (середній
рівень цін у 1982 — 1985 рр. Знизився на 6,6%), але призвело до значного
підвищення процентних ставок, гальмування економічного зростання. Високі
процентні ставки стимулювали значний приплив капіталів у США, що
загрожувало перетворенню країни на міжнародного боржника. Так, у 1987 р.
чиста зовнішня заборгованість США (різниця між обсягом зарубіжних
активів і зобов’язаннями перед іноземними інвесиорами) досягла 400 млрд.
дол. Тому з послабленям інфляційних процесів, зростанням армії
безробітних ФРС стала проводити помірнішу кредитно-грошову політику.

Банківська система США та інших країн Заходу регулює масштаби надання
кредитів. Комерційні банки частину своїх активів ( близько 20%)
зобов’язані зберігати у вигляді касового резерву у Центральному банку.
Резервна норма за рішенням цього банку може коливатись у великих межах.
За цих умов розширення кредиту, що надається комерційним банкам,
ваідбувається залежно від величини приросту більш як у 5 разів( оскільки
комерційні банки у вигляді касового резерву зберігають у Центральному
банку 20% своїх активів). Із підвищенням Центральним банком резервної
норми банківські обороти зменшуються, при її зменшенні — зростають.

Процент, за який банки надають позичку своїм клієнтам, залежить
передусім від процента за кредити ФРС, надані ним комерційними та іншими
кредитними установами. Величина процентів за кредити ФРС є нижньою межею
ефективності надання кредитів. Вона дістала назву облікової ставки. Так,
у США в 1985 році облікова ставка становила 7,5%. Процент, за який
комерційні банки надають позичку своїм клієнтам, дістав назву
комерційного. У тому ж 1985 році банки надавали першокласним клієнтам
позичку з розрахунку 9,5 %. Від співвідношення облікових і комерційних
ставок значною мірою залежать загальні масштаби як ринку позичкових
капіталів, так і грошового обігу. Встановлення високих процентних ставок
стримує темпи зростання інфляції.

Для оздоровлення кредитної системи в Україні, що, у свою чергу,
сприятиме подоланню інфляційних процесів, зміцненню стабільності
грошової системи, потрібно, по-перше, визначитьи об’єктивну межу
кредиту, за якою він стимулює інфляцію, тобто відійти від практики
надання кредитів, не забезпечених матеріальними цінностями. Винятком
може бути кредитна емісія під великий майбутній урожай, переробку
сільськогосподарської продукції, виробництво будматеріалів та інші
аналогічні практичні кроки. Водночас слід припинити кредитування
неефективного виробництва, різних нереальних проектів. Необхідно також
підвищити ефективність безготівкового обігу.

По-друге, Національний банк повинен перетворитися на банк банків,
управляти (регулювати) за допомогою еконмічних важелів діяльність усіх
інших комерційних і спеціальних банків (наприклад, кредитувати їхню
діяльність і враховувати векселі під проценти), регулювати грошовий обіг
і кредит, безготівковий обіг (визначати загальну масу грошей, зберігати
у себе частину касового резерву банків) та ін. Слід усунути відомчу,
галузеву розпорошеність і прив’язаність банків, іетегрувати всю мережу
комерційних і спеціальних банків в єдину систему.

По-третє, Національний банк має бути виведений з- під влади уряду,
виконавчої влади, що й було зроблено наприкінці 1994

.

По-четверте, всі комерційні та інші спеціалізовані банки повинні
перейти на комерційні засади діяльності (самоокупність, самофінансування
та ін.), працювати прибутково на основі вивчення діяльності промислових
підприємств, об’єктів їх кредитування, якості продукції, що
виробляється, вигідно купувати — продавати грошові кошти підприємств і
населення і т. ін. Банки повинні, з одного боку, стимулювати за
допомогою процента вкладення населенням, підприємствами вільних грошових
коштів на різні строки, а з іншого — стягуючи високий банківський
процент за кредити, змушувати підприєсмтва ефективно їх використовувати,
сприяти зниженню потреб у кредиті. Такі заходи слід органічно
пов’язувати з індексом цін, темпами інфляції. Виходячи з досвіду
комерційних та інших спеціалізованих банків у США, треба встановлювати
норми резервів для комерційних банків і ощадних кас, брати участь у
купівлі- продажу урядових цінних паперів та ін.

По-п’яте, необхідно створити реальні передумови й поступово перейти до
конвертованої гривні. Заходи щодо такого переходу збігаються із
заходами, спрямованими на оздоровлення грошової системи, послаблення
інфляційних процесів. Це передусім насичення товарами та послугами
внутрішнього ринку, оздоровлення кредитної, фінансової системи,
забезпечення конкуркнтноздатності товарів на зовнішніх ринках, рівноваги
державного бюджету, здійснення реформи ціноутворення, в результаті якої
ціни повинні наблизитись до світових та ін. Специфічними умовами
конвертованості гривні є встановлення рівноваги платіжного балансу,
реального валютного курсу, формування прогресивної податкоаої системи,
відновлення всіх грошових функцій гривні в середині країни,
фугкціонування валютного, фінансового ринків та ін.

По-шосте, слід створити нову мережу комерційних банків та інших
спеціалізованих закладів, формувати умови для їх конкуренції. Кожен
банк, у свою чергу, має право створювати свої відділення, виходячи
передусім з економічної доцільності.

Під впливом НТР відбуваються важливі структурні зміни в економіці
розвинутих країн світу. У США з 1960 до 1990 рр. частка

матеріального виробництва у ВВП зменшилася, а нематеріального зросла з
37,3 до 40,0 %. У ФРН ці показники відповідно становили 69,0 і 64,0;
31,0 і 36,0 %. Частка зайнятих у сфері матеріального виробництва США за
цей же період скоротилася з 43,3 до 28,0 %, а у сфері нематеріального
виробництва зросла з 56,7 до 72%. В умовах НТР відбувається глибоке
взаємопроникнення цих сфер. Це виявляється у створенні інформаційної
технології, виникненні й інтенсивного розвитку гігантських
індустріально-промислових комплексів, які забезпечують збирання,
обробку, систематизацію інформації та її передачу кінцевому споживачу. У
таких комплексах інформація, зв’язок і мікроелектроніка є невід’ємними
складовими частинами цілісної органічної системи. Одна з ланок цієї
системи — широка мережа інформаційних пунктів удома.

Такі комплекси потребують витрат. У США, наприклад, на створення й
використання різних інформаційних систем витрачено у 1980 р. понад 80
млрд. дол., а у 2000 році ці витрати ймовірно досягнуть кілька сот
мільярдів доларів. Розгортання НТР зумовить ще глибші структурні
зрушення в економіці. Відповідно до прогнозів, у 2000 р. близько 70 %
всієї робочої сили у розвинутих країнах Заходу буде зайнято в
інформаційному та “комунікаційному” секторах економіки. Тому більша
частина капіталовкладень, найновішого обладнання направляється у наукові
лабораторії, торгівлю, фінансово-кредитну сферу.

Відбуваються важливі структурні зміни в середині промисловості, між
промисловістю та сільським господарством. Це вимагає проведення
державної довготривалої структурної політики, тобто регулювання державою
темпів і пропорцій розвитку основних сфер і галузей економіки,окремих
регіонів. В сучасних умовах держава є ініціатором і організатором
стратегічного науково-технічного прогнозування та програмування розробки
і втілення середньострокових і довгострокових програм розвитку галузей,
що визначають НТР, впровадження нових технологій.

Основним інструментом впливу держави на структурну перебудову еконміки
є організація, фінансування та стимулювання науково-технічних
досліджень, особливо фундаментальних, підготовка кадрів ( інженерних,
наукових, освіченої та кваліфікованої робочої сили), створення
інженерно-дослідних центрів. У США, наприклад, лише у 1985 році створено
6 таких центрів.

Держава також розробляє середньотермінові заходи щодо модернізації
таких галузей промисловості, як вугільна, кораблебудівна, чорна
металургія. Активізується участь держави у розвитку окремих відсталих
регіонів, зростанні ефективності та конкурентноздатності національних
ТНК. З цією метою їм надаються пільгові кредити, податкові знижки,
гарантії на випадрк непередбачених ситуацій.

Важливою особливістю державно-монополістичного регулювання
капіталістичної економіки на прикінці 70-х років і в наступний період у
промислово розвинутих країнах, де до влади прийшло консервативне
керівництво, є деяке послаблення державного втручання на національному
рівні при одночасному посиленні державно-монополістичного регулювання на
національному рівні, яке здійснюється в межах регіональних економічних
об’єднань, міжнародних економічних організацій. Остання тенденція ще
більше посилюється на новому етапі НТР, з початком нового перевороту у
межах технологічного способу виробництва, який матиме інтернаціональний
характер. Ці зміни в державному регулюванні економіки на міжнародному
рівні впливатимуть на національні форми та методи регулювання

2.4. Механізм державного впливуна регулювання економіки України в
перехідний період до ринку.

Державні механізми управління і регулювання економіки під час
кардинальних ринкових перетворень у тих чи інших країнах діють
по-різному. Досвід країн – світових лідерів сучасного прогресу
переконує, що їхня економічна могутність формувалася і формується під
впливом послідовних структурних і якісних перетворень, з одночасним
посиленням регулюючої ролі держави, включаючи внутрішні і зовнішні
ринки, що підпадають під її безпосередній вплив.

В останні десятиріччя в розвинутих країнах Заходу і Сходу склався
двофакторний механізм регулювання еконміки, що включає механізм ринкової
конкуренції та механізм прямого державного регулювання. Останнє доповнює
механізм ринку, а держава бере на себе ті функції, що не відповідають
природі (виходять за рамки) механізму ринкової конкуренції або
реалізуються ним неповно або надто повільно. Разом з тим держава
забезпечує умови для оптимального функціонування цього механізму. У
Звіті Світового банку про світовий розвиток підкреслюється, що розвиток
потребує ефективної держави, яка б відігравала роль каталізатора і
помічника, який би стимулював і доповнював би діяльність приватного
бізнесу і окремих осіб. Таким чином, роль держави в розвинутій ринковій
економіці дуже значна, хоча в різних країнах різні методи державного
втручання в господарське життя істотно варіюють.

Яка ж роль держави в країнах з перехідною економікою, де ринкове
господарство тільки формується? Дане питання є предметом гострих
наукових і політичних суперечок. Справа в тому, що ринкова реформа за
моделлю “шокової терапії” розпочинається з так званої “лібералізації”,
тобто різкого обмеження економічної ролі держави та її відходу з сфери
економіки. Лібералізація виразилася в тому, що держава відмовилася від
директивного планування, від фондованого розподілу матеріальних
ресурсів, від адміністративного регулювання цін і зарплати, від
монополії зовнішньої торгівлі. На першому етапі ринкових реформполітика
лібералізації була необхідною і виправданою, оскільки привела до
демонтажу командної, плановорозподільної сиситеми і відкрила
шляхрозвиткові ринкових відносин. До цього слід додати, що ішлося про
обмеження економічної ролі старої, тобто тоталітарної, держави. Проте
етап “лібералізації” (тобто скорочення економічних функцій держави) в
Україні надмірно затягнувся, а тому призвів до ряду негативних
наслідків, посиливши стихійний характер багатьох перехідних процесів.
Цілком очевидно, що на сучасному етапі ринкових реформ економічна роль
держави має істотно зрости.

Вихід з кризи, що склалася, можливий тільки в результаті переходу до
мобілізаційної моделі економіки. Постає питання: наскільки ймовірним є
перехід до “мобілізаційної моделі” в Україні? У цьому зв’язку необхідно
зробити ряд зауважень.

Перше. Світовий досвід показує, що пряме втручання держави в економіку
з метою подолання глибокої кризи мало місце в багатьох країнах: досить
послатися на політику уряду Ф. Д. Рузвельта в 1933 — 1934 рр. Проте мета
такого втручання (за винятком державного регулювання воєнної економіки)
полягала в тому, щоб відновити умови для нормального функціонування
ринкової економіки.

Друге. Очевидно, що в умовах перехідної економіки посилення державного
втручання в економічні процеси є допустимим у певних межах: якщо воно
вийде за них. То відбудеться зміна економічної моделі.

Третє. Ми виходимо з того, що в довгостроковій перспективі ринковій
економіці альтернативи немає – вона переконливо довела свої переваги
порівняно з планово-розподільною в період так званого “мирного змагання
систем”. Проте сказане не означає, що ринкові реформи приречені на
успіх: цілком можлива і невдача. Разом з тим їх провал у тій чи іншій
країні напевно викличе необхідністьїх повторної спроби, але, як правило,
в гірших стартових умовах.

Проте державні підприємства, прагнучи покрити високі виробничі витрати,
зумовлені технологічною відсталістю української економіки і затратним
характером виробництва, та одержати максимальний госпрозрахунковий доход
(прибуток плюс зарплату), стали підвищувати ціни на свою продукцію і тим
самим продукувати інфляцію витрат.

Інфляція (і тим більше — гіперінфляція) не тільки веде до падіння
реальних доходів більшості населення, що одержує фіксовані доходи, але й
робить безглуздими інвестиції, “з’їдаючи” їх у лічені місяці.

3. Висновки.

1. Економічна роль держави неухильно зростає. Під прямий контроль і
регулювання потрапляють все нові види діяльності у нашому складному,
взаємизалежному суспільстві.

2. У нашій країні та за кордоном зростаюча частина національної
продукції йде на колективне державне споживання.

3.Через механізм державного оподаткування і витрати на соціальне
забезпечення усе більша частка національного доходу “передається” від
відносно багатих до відносно бідних. Ця тенденція ще не зазнала рішучих
змін.

4. Водночас у Сполучених Штатах Америки не спостерігалась будь-яка
тенденція до переходу промисловості та суспільних заходів виробництва у
власність держави.

5.Після першої світової війни федеральні затрати почали набагато
перевищувати витрати штатів і муніципалітетів. Під час депресії 30-х
років затрати для надання допомоги, на суспільні роботи та інше
викликали зростання федерального бюджету майже до 10 млрд. дол. Наш
повоєнний бюджет у декілька разів більший від довоєнного, оскільки різко
зросли затрати на оборону, на сплату процентів з державного боргу і на
допомогу ветеранам. (Все це без особливої потреби великих затрат на
боротьбу з депресією).

6.За допомогою податків держава отримує ресурси, необхідні для виконання
своїх суспільних функцій. За рахунок податків фінансуються також затрати
на соціальне забезпечення, які змінюють розподіл доходів. Система
оподаткування визначає кінцевий розподіл доходів між людьми.

7.Найважливіші принципи, що лежать в основі оподаткування, — це принцип
“вигоди” та принцип “пежертвувань чи перерозподілу”. Прямі та
прогресивні податки на доходи та на майно протилежні до непрямих, якими
в основному оподатковуються товари або певні види діяльності.

8.Близько 3/4 доходів федерального бюджету надходить від податку на
прибуток корпорацій. Решта доходів утворюються за рахунок регресивних
податків до фонду страхування на випадок безробіття і непрямих податків.
Податок з особистого доходу має яскраво виражений прогресивний характер
і веде до перерозподілу доходів між багатими і бідними.

9. Після другої світової війни витрати муніципалітетів збільшилися;
основні статті їхніх витрат – освіта, будівництво шосейних доріг,
соціальне забезпечення, а також затрати на звичайні функції держави по
підтримання порядку та безпеки.

10. Податок на майно, як і раніше, є найбільшим джерелом
муніципалітетів. Податки на продажі та акцизні збори відіграють важливу
роль у штатах. У післявоєнний час штати та муніципалітети витрачають
більше, ніж збирають за допомогою податків, збільшуучи свій борг.

11. Федеральний уряд у зростаючих масштабах надає мільярдні субсидії
штатам в основному для спорудження шосейних доріг і потреб соціального
забезпечення. Штати у свою чергу все більше допомагають муніцтпалітетам
в галузі освіти, будівництва шосейних доріг і надання суспільної
допомоги.

12. Податковий тягар є останнім розподілом податку і відбиває його
загальний вплив на всі ціни та інші економічні показники. Особи, які
оподатковуються , можуть перекладати частину цього тягара на інших.
Розв’язати цю складну проблему дадуть змогу засоби економічного аналізу.

4. Використана література.

Пол. А. Самюелсон, Вільям Д. Норкгаус. Макроекономіка.

Київ “Основи” 1995 р.

Основи економічної теорії. За редакцією С. В. Мочерного.

Київ Видавничий центр Академія 1997 р.

Економіка України. Політико-економічний журнал Міністерства економіки
України, Міністерства фінансів України та Національної Академії наук.

Київ Видавництво “Преса України” 1999 р.

Поль Самуельсон. Економіка. За редакцією О. Лищишина.

Львів “Світ” 1993 р.

PAGE

PAGE 3

Похожие записи