.

Сімейні доходи. Мінімальний і оптимальний споживчий бюджет (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3751
Скачать документ

Реферат на тему:

Сімейні доходи. Мінімальний і оптимальний споживчий бюджет

Досягнення гармонійності та оптимальності взаємовідносин у системі
«суспільство-природа» є головною передумовою та засобом подолання
загрози глобальної екологічної катастрофи та породженої антропогенною
діяльністю глобальної екологічної кризи, яка ставить під загрозу саме
існування людини як біологічної істоти. Для реалізації цієї
стратегічної, в соціально-екологічному відношенні, мети людству
необхідно здійснити цілий комплекс глобальних заходів. Здійснення цих
заходів є досить складною справою, оскільки передбачає «нав’язування»
всім членам суспільства певних цілей та норм поведінки і забезпечується
окремим видом владних відносин, який називається соціально-екологічною
політикою.

Соціально-екологічна політика – це сукупність науково обґрунтованих
принципів охорони та формування оточуючого природного середовища, що
базуються на всесторонньому врахуванні законів його розвитку, і що
передбачає оптимальну структуру виробничих сил, темпи, пропорції
розвитку яких забезпечують відтворення природного середовища та
гарантують суспільству економічне процвітання та благополуччя. Вона є
тим засобом, який повинен сконцентрувати зусилля суспільства у напрямку
оптимізації його природоперетворюючої діяльності та гармонізації
відносин з природою.

З іншого боку, соціально-екологічна політика є відображенням фактичного
змісту відповідних видів регулюючої діяльності держави та її органів у
сфері економіки і господарювання, освіти і культури, права та
управління. Підвищена увага до конкретних політичних способів вирішення
соціально-екологічних проблем у кожній соціальній системі, до найбільше
адекватних механізмів національних екополітик і програм – магістральний
напрямок сучасного соціально-екологічного знання.

Мета соціально-екологічної політики полягає у забезпеченні гармонічної
взаємодії суспільства та природи, в покращанні якості оточуючого
середовища в процесі функціонування економіки за умови повного
задоволення матеріальних, духовних та екологічних потреб суспільства.
Соціально-екологічна політика покликана узгодити соціальні та екологічні
цілі суспільства як основу розв’язання проблеми глобальної екологічної
кризи.

Оскільки проведення соціально-екологічної політики неможливе без
підкорення інтересів та волі окремих індивідів чи їх груп спільній меті,
то головним її суб’єктом є держава. Держава за своєю суттю є механізмом
узгодження інтересів індивідів і, як писав видатний український вчений,
політик і письменник І.Франко, виражає «добро загалу». Саме тому вона
може репрезентувати суспільство в цілому в його «діалозі» з природою,
направленому на відновлення гармонії між ними на якісно новому етапі
розвитку людської цивілізації. Крім того держава має виключне право на
прийняття законодавчих актів обов’язкових для всіх громадян держави та
застосовувати, в разі необхідності, примус для їх дотримання.

Головним об’єктом соціально-екологічної політики є вся система
соціоприродних відносин. Однак безпосереднім, через який здійснюється
вплив на головний, об’єктом є економіка, людська природоперетворююча
діяльність, від способу організації якої і залежить характер пануючого в
суспільстві ставлення до природи та вибір цілей, в тому числі і
соціально-екологічних, його розвитку.

В структурі соціально-екологічної політики сучасної держави можна
виділити такі основні рівні – локальний, національний та глобальний.

Локальний рівень здійснення соціально-екологічної політики пов’язаний з
гармонізацією відносин суспільства та природи в певних місцевих
соціоекосистемах (міста, селища, села, окремого господарства).
Здійснювати завдання соціально-екологічної політики на цьому рівні
покликані органи місцевого самоврядування. Вони можуть приймати певні
акти розпорядчого характеру (в рамках загальнонаціонального
законодавства та власної компетенції) та слідкувати за їх дотриманням. У
разі необхідності місцевим органам можуть надаватись права на закриття
суб’єктів господарювання, що порушують екологічні норми природо
перетворюючої діяльності, прийняті в державі. На цьому рівні
відбувається безпосередній контроль за виконанням екологічного
законодавства та здійснюється більшість безпосередніх державних заходів
з охорони оточуючого природного середовища.

Однак стратегічні рішення приймаються на більш високому – національному
рівні. Держава виступає головним координатором природоохоронної
діяльності на своїй території. їй одній належить виключне право на
застосування, в крайньому разі, навіть силових засобів для реалізації
загальнонаціональних інтересів, в тому числі і соціально-екологічних.
Для цього вона має потужний карний апарат та відповідні повноваження.
Показовим є приклад здійснення державою соціально-екологічної політики з
застосуванням економічних та адміністративних важелів у Гонконзі. З 1
липня 1990 р. власті цієї території заборонили використання продуктів з
важкої нафти. За порушення цього розпорядження передбачалось тюремне
ув’язнення на термін до 6 місяців. Наслідком стало зменшення викидів в
атмосферу двоокису сірки на 80 %.

Особливості сучасної глобальної екологічної ситуації примушують сучасні
держави відмовитись від практики підтримання соціальної та екологічної
стабільності за допомогою старих методів охорони довкілля. Запорука
національної соціально-екологічної безпеки полягає в пошуках докорінних
змін у взаємовідносинах з оточуючим природним середовищем, перш за все
організаційних.

Більшість відомств та організацій раніше головну увагу приділяли
винятково екологічним наслідкам антропогенної діяльності. Тепер настав
час проаналізувати та усунути їх причини, від чого залежить саме
існування людського суспільства.

Головні галузеві відомства та міністерства відіграють основну роль у
прийнятті соціально-екологічних управлінських рішень на національному
рівні. Саме вони визначають форму, характер і розподіл впливу
економічної діяльності на стан ресурсів і соціально-екологічну ситуацію,
своєю політикою і бюджетами формують відновлення, розширення чи
деградацію ресурсоеко-логічного потенціалу й можливості планети
забезпечити економічний та соціальній прогрес у поєднанні зі збереженням
природних умов існування людини. Але, на жаль, для більшості з них
збереження оточуючого середовища, від якого залежить вирішення проблеми
гармонізації взаємовідносин суспільства та природи, не є поки що, за
винятком безпосередньо відповідальних за охорону природи (наприклад
міністерства охорони природи чи Мінчорнобиль), серед пріоритетних
завдань. Крім цього вони часто не виходять поза межі своїх
вузьковідомчих інтересів і не мають достатніх повноважень для їх
вирішення.

Природоохоронні завдання й забезпечення стійкого розвитку повинні в
найближчий час стати невід’ємною частиною діяльності всіх урядових та
великих приватних організацій. Вони мусять відповідати за те, щоб їх
політика, програми та бюджети заохочували та підтримували діяльність,
яка була б екологічно безпечною та економічно сталою зараз і в
майбутньому і, тим самим, сприяти розв’язанню проблеми глобальної
екологічної кризи.

Однак жодна держава не може вирішити в повній мірі екологічну проблему,
оскільки вона має глобальний характер. Забруднення оточуючого середовища
не визнають національних кордонів – викиди окислів сірки
західноєвропейських теплових електростанцій є причиною кислотних дощів у
Скандинавії, американських – в Канаді, вирубування тропічних лісів
Амазонії скорочують можливості регенерації кисню у всій атмосфері нашої
планети, відходи швейцарських хімічних концернів по Рейну досягають вод
Північного моря, радіоактивні викиди після аварії на Чорнобильській АЕС
поширюються атмосферними потоками по всій планеті і т.п. Вирішення
глобальної екологічної проблеми вимагає координації національних зусиль
на міжнародному, глобальному рівні співробітництва та здійснення
екологічної політики.

Взаємопов’язаний, комплексний характер нових завдань по вирішенню
соціально-екологічних проблем вступає в суперечність із характером дій
існуючих національних відомств у межах кожної країни. Ці відомства є, як
правило, незалежними, відокремленими і виконують порівняно вузькі
завдання, приймаючи рішення «за зачиненими дверима». Існує роз’єднаність
відомств, що керують економікою, і відомств, які відповідають за охорону
природи.

Новий підхід потребує докорінної зміни ставлення урядів, відомств і
приватних осіб до проблем охорони навколишнього середовища, подальшого
розвитку міжнародного співробітництва. Реалізація завдань
соціально-екологічної політики можлива двома шляхами. Перший з них
полягає в тому, що головна увага зосереджена на ліквідації негативних
наслідків людської природоперетворюючої діяльності, другий – на усуненні
причин.

На першому шляху останнім часом досягнуто значних успіхів – у багатьох
відомствах з’являються нові підрозділи, які відповідають за охорону
довкілля та раціональне використання ресурсів (укомплектовані переважно
науковим персоналом). Розгорнуто екологічний моніторинг, спеціальні
галузеві дослідження, поліпшується інформування в межах окремих країн і
в міжнародному масштабі, вдосконалюється екологічне законодавство, яке
сприяє розробці та впровадженню нових, екологічно більш сумісних
технологій.

У наш час кордони між країнами, націями з соціально-екологічної точки
зору, стають прозорими, проникними, а діяльність, яка вважалась виключно
«внутрішньою справою», сьогодні зумовлює екологічну ситуацію, розвиток і
виживання населення інших країн. І навпаки, наслідки економічної,
соціальної, торговельної політики одних країн істотно впливають на інші.
Тому необхідно змінити міжнародно-правову основу для забезпечення
стійкого розвитку, створити нову систему міжнародних відносин, яка могла
б заборонити одній або кільком країнам підривати екологічну безпеку
інших.

Як зазначив у своєму виступі на міжнародній конференції «Планета Земля.
Вік XX» (Москва, липень 1992) відомий польський футуролог,
письменник-фантаст С.Лем, «нова цивілізація повинна бути підпорядкована
глобальному управлінню експертів-спеціалістів найвищої кваліфікації
(переважно екологів і політиків). Дедалі менше місця залишатиметься
«локальному патріотизму». Потрібно буде створити нову науку з методами
наддержавного загальнолюдського підходу до земних проблем, особливо
деморегуляції та розвитку біотехнології. Ця наука повинна лягти в основу
соціально-екологічної політики в сучасних умовах глобальної екологічної
кризи».

В той же час, відзначаючи винятково велику роль держави та державних
органів у здійснення соціально-екологічної політики, необхідно пам’ятати
про те, що держава, як апарат узгодження інтересів громадян та їх груп,
не має якоїсь «власної» волі. Вона є виразником інтересів найбільш
активної частини суспільства, яка здатна нав’язати свої інтереси іншим.
В умовах функціонування демократії це «нав’язування» є результатом
суспільного компромісу. Збереження нормальних умов біологічного
існування людини на сьогоднішньому етапі розвитку цивілізації виступає
як загальний інтерес людства. Ця стратегічна мета людської діяльності на
сучасному етапі розвитку взаємовідносин суспільства та природи не
піддається сумніву практично ніким на планеті і боротьба йде, в
основному, за рахунок яких поступок та чиїх інтересів буде гармонізовано
глобальну соціоекосистему.

Для досягнення розумного компромісу між глобальними
соціально-екологічними інтересами людства та єоціально-економічними
інтересами окремих індивідів та соціальних груп останні вступають у
певний вид відносин. Суть цих відносин полягає у впливі на формування
цілей і визначення механізмів та засобів здійснення
соціально-екологічної політики держави. Зараз практично всі політичні
партії, незалежно від їх доктри-нальної бази, включають у свої програми
питання охорони навколишнього природного середовища, забезпечення
соціально-екологічної безпеки, а в багатьох індустріально розвинутих
країнах навіть виникли політичні партії екологічного напрямку. Крім того
значний вплив на формування екологічної політики в глобальних масштабах
має така потужна наднаціональна громадська організація, як «Грінпіс».

У цілому соціально-екологічну політику можна визначити як сукупність
науково обгрунтованих і сформульованих принципів, завдань та
цілеспрямованих дій держави, громадських та державних організацій,
окремих громадян, з допомогою яких здійснюється взаємодія суспільства та
природи, охорона оточуючого природного середовища, сучасна стратегія
раціонального природокористування.

історичних умов розвитку, рівнем економічного розвитку та багатьма
іншими факторами, все ж можна виділити в ній такі основні напрямки:

1) реалізація суб’єктами природокористування за сприяння та контролю з
боку держави програми раціонального природокористування, економії
сировини, енергії та матеріалів;

2) корінна заміна характеру виробничої діяльності з точки зору
екологічних наслідків, впровадження маловідходних та безвідходних,
екологічно чистих технологій, замкнення циклів водоспоживання,
екологічна безпека роботи підприємств, виробництво екологічно чистих
продуктів харчування;

3) інформаційність та гласність екологічних експертиз, доступність
екологічної інформації для всіх громадян держави;

4) формування екологічної свідомості та екологічної культури,
екологічної відповідальності у всіх членів суспільства і, в першу чергу,
у керівних працівників, які уповноважені приймати управлінські рішення;

5) участь у міжнародному співробітництві з соціально-екологічних
проблем.

Для успішної реалізації головної мети соціально-екологічної політики в
руках держави зосереджуються такі основні механізми:

1) виробничо-технічний потенціал соціально-екологічної діяльності, який
включає сукупність матеріальних та духовних засобів суспільного
виробництва (обладнання, технології і т.п.);

2) науково-інформаційне забезпечення, що включає в себе як самі знання
про характер взаємовідносин суспільства та природи, про наслідки
антропогенного втручання в природні

процеси і конкретний стан як глобальної, так і регіональних та локальних
соціоекосистем;

3) механізм реалізації соціально-екологічної діяльності, в тому числі
економічні важелі управління виробничою природо-перетворюючою
діяльністю, система правових актів, що регулюють в масштабах всього
суспільства соціоприродні відносини, соціально-екологічна культура
суспільства.

4) механізм реалізації міжнародних, національних, регіональних,
галузевих та місцевих природоохоронних програм.

Однак конкретне застосування тих чи інших механізмів, в значній мірі,
залежить від соціально-політичних орієнтирів конкретного суспільства. В
колишніх країнах так званого «реального соціалізму» головним
інструментом реалізації соціально-екологічних ідей суспільства було
командно-бюрократичне адміністрування. Маючи певні позірні переваги

– керівництво з єдиного центру, можливість взаємопогодження стратегій
природоспоживання суб’єктів виробничої діяльності

– ця система виявилась надмірно залежною від волі конкретного управлінця
і від можливих суб’єктивних управлінських помилок практично на всіх
рівнях прийняття рішень, а чи то й навмисних шкідливих дій (аварія на
Чорнобильській АЕС, проекти перекидання вод рік Сибіру в Середню Азію,
надмірна концентрація певних видів промислового виробництва в деяких
регіонах – хімічного в Сіверськодонецьку, Лисичанську та Рубіжному чи
чорної металургії в районі Запоріжжя-Донецька-Маріуполя і т.п.).

Цікаві дані про ефективність вирішення проблем соціально-екологічного
характеру в умовах «реального соціалізму» почали з’являтись при переході
цих країн до західних стандартів життя в процесі приєднання до
європейських економічних структур. За оцінками Світового банку,
приведення системи водопостачання Польщі у відповідність з нормами ЄС
може обійтись країні в суму близько 40 млрд дол., а на зменшення викидів
сірки необхідно 3,5 млрд дол. За оцінками польських спеціалістів,
затрати на програми з контролю забруднення оточуючого середовища в
найближчі 10-20 років досягнуть суми в 20 млрд дол. За оцінками
«Уорлдуотч», для того, щоб привести стан природного середовища у східній
частині Німеччини до західних стандартів, необхідно затратити від 249 до
308 млрд дол.

Для визначення ступеня ефективності реалізації соціально-екологічної
політики використовують ряд критеріїв. Серед них:

1) рівень екологічної свідомості і культури суспільства;

2) рівень інформаційно-технічного забезпечення процесу реалізації
завдань соціально-екологічної політики;

3) економічний критерій (ступінь врахування у виробничих процесах
завдання комплексної переробки сировини, включення як складової
виробництва задачі утилізації продукту після його споживання, поєднання
задач забезпечення сталого економічного, соціального, політичного та
духовного розвитку соціуму з задачами захисту довкілля, збереження його
придатним для життя і здоров’я людей);

4) дієвість екологічного законодавства, обов’язковість виконання його
норм всіма суб’єктами природокористування.

Головним критерієм ефективності здійснення соціально-екологічної
політики, що поєднує в концентрованій формі всі інші, є здоров’я членів
суспільства (біологічне, соціальне, психічне) та реальна демографічна
ситуація.

Соціально-екологічна політика для того, щоб бути максимально ефективною,
повинна базуватись на наступних принципах:

• історизму;

• суспільної доцільності;

• системності;

• комплексності;

• забезпечення сталого розвитку;

• біосферизму;

• адаптації;

• планетарної єдності;

• пріоритету екологічної безпеки.

Як наголошує О.А.Васюта, надзвичайно важливим є усвідомлення владою і
суспільством того, що здійснення екополітики вимагає не лише часу,
коштів, загальнонаціональних зусиль, а й послідовної комплексної
інтеграції екологічних імперативів та окремих їх елементів до
здійснюваного нині процесу формування економіки на засадах створення
механізмів її ринкової регуляції.

Для України, яка прагне до побудови соціально орієнтованої ринкової
економіки, важливим є досвід здійснення соціально-екологічної політики в
індустріально розвинутих країнах з демократичними політичними режимами.
Серед багатоманітних точок зору на основі інструментарію реалізації
екологічних цілей суспільства можна вичленити два основних підходи.

До першого належать прихильники неокласичної економічної школи, які
розглядають екологічну проблему з точки зору загальних умов досягнення
ринкової рівноваги між екологічними цілями суспільства та інтересами
суб’єктів господарювання і пропонують введення «квазіціни» на природні
ресурси та різке обмеження втручання держави в конкретні процеси.

Другого підходу дотримуються кейнсіанці, які розглядають природу як
своєрідний капітал, якісний та кількісний потенціал якого потребує
збереження цілісності, підтримки корисних якостей та відтворення без
збіднення при втручанні держави на макрорівні.

В ході досить тривалої природоохоронної практики в індустріально
розвинутих країнах виробилась система досить ефективних інструментів
здійснення соціально-екологічної політики, які можна звести до таких
основних груп:

І. Безпосереднє здійснення державою різноманітних заходів
природоохоронного характеру:

1) організація та фінансування науково-дослідних робіт та
дослідно-конструкторських розробок, підготовка кадрів спеціалістів з
питань природоохоронної діяльності, систем інформаційного забезпечення
соціально-екологічної політики;

2) планування та облаштування територій, регулювання процесів
землекористування, територіальне розміщення господарських об’єктів;

3) здійснення конкретних заходів загальнонаціонального рівня по окремих
проектах соціально-екологічної політики

(відновлення лісів, охорона прибережних вод, утримання заповідників та
національних парків і т.д.);

4) виконання зобов’язань у рамках міжнародних угод з питань охорони
довколишнього середовища, участь в їх підготовці, в діяльності
міжнародних природоохоронних організацій.

II. Державне економічне регулювання і підтримка соціально-екологічної
діяльності приватного сектора:

1) прямі та непрямі субсидії приватним фірмам та місцевим органам влади
на здійснення ними соціально-екологічної діяльності;

2) кредити за низькими відсотками фірмам, що займаються
соціально-екологічної діяльністю;

3) надання режиму прискореної амортизації екотехніки, що сприяє її
прискореному оновленню та вдосконаленню;

4) пільгові ставки на непрямі податки на продаж екотехніки приватними
виробниками або й повне звільнення від них;

5) податкові пільги на прибутки від власних соціально-екологічних
програм приватних фірм;

6) пільгові тарифи на переробку муніципальних відходів та стимулювання
участі в цьому секторі економіки приватного сектора.

III. Державні заходи, направлені на примус природо-користувачів до
охорони оточуючого середовища:

1) екологічна експертиза державними природоохоронними органами
господарських об’єктів та заборона їх введення в дію у випадку
невідповідності існуючим вимогам охорони оточуючого середовища;

2) розробка соціально-екологічних нормативів, норм та стандартів
господарської діяльності та контроль за їх дотриманням всіма суб’єктами
природокористування;

3) стягнення платежів з приватних природокористувачів за виконання
цільових програм переробки та захоронения промислових відходів;

4) стягнення платежів за забруднення оточуючого середовища з суб’єктів
природокористування і фінансування на їх

основі загальнонаціональних заходів охорони оточуючого середовища та
проведення наукових досліджень;

5) стягнення штрафів за порушення соціально-екологічного законодавства
суб’єктами природокористування незалежно від їх статусу.

IV. Спонукальні заходи держави, що направлені на охорону природи:

1) спонукальні прогресивні відрахування за перевищення норм забруднення
оточуючого природного середовища;

2) купівля-продаж прав суб’єктами природокористування на забруднення
оточуючого природного середовища;

3) укладання угод між державою та галузевими об’єднаннями виробників чи
великими корпораціями про добровільне обмеження обсягів викидів
забруднюючих речовин без компенсацій з боку держави.

Застосування цих інструментів дозволяє перевести проблему реалізації
соціально-екологічної політики з області декларування бажаного та
закликів до свідомості, апеляції! до сумління та почуття
відповідальності перед майбутніми поколіннями за долю планети (що,
звичайно ж, є дуже важливою складовою умов ліквідації загрози глобальної
екологічної катастрофи) в площину конкретної управлінської діяльності по
регулюванню відносин в системі «суспільство-природа» з метою їх
оптимізації та гармонізації. При цьому створюються умови поєднання
особистого інтересу природокористувачів з загальним інтересом, а
механізми функціонування ринкової економіки починають працювати не на
шкоду, а на користь природному середовищу.

Здатність людини адаптуватись до нових умов існування, до
випереджального відображення своїх відносин з природною системою,
раціонального аналізу причин своїх помилок та прогнозування можливих
наслідків своїх дій, перебудова суспільної організації на основі нових,
екосумісних, соціально-економічних та соціально-політичних ідеалів – ось
головна передумова подолання людством сучасної глобальної екологічної
кризи і подальшого прогресивного розвитку. Соціально-екологічна політика
виступає як один з найважливіших засобів досягнення гармонії у
відносинах людини і природи.

Література:

Беляков О.О. Масова комунікація та екологічна політика. -К.,2001.

Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті
глобального розвитку. – Тернопіль, 2001. – С.75-124.

Гардашук Т.В. Екологічна політика та екологічний рух: сучасний контекст.
– К., 2000.

Глобальная экологическая проблема / Под. ред. Г.М. Морозова, Р.А.
Новикова. – М., 1988. – С.73-106.

Гор А. Земля в рівновазі. Екологія і людський дух. – К., 2001. –
С.336-360.

Дьомкін В.О. Вступ до екологічної політики. – К., 2000. -С.88-178.

Качинський А.Б. Екологічна безпека України: системний аналіз перспектив
покращання. – К., 2001. – С.75-76.

Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. –
К., 2000. – С179-205.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. – Новосибирск, 1987. – С.147-151, 189.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні в 2001 році. – К., 2003. – С.129-153.

Основи соціоекології / За ред. Г.О. Бачинського. – К., 1995. -С.186-187.

Социально-экологическая система как объект управления / Под ред. Ю.Г.
Маркова. – Новосибирск, 1990. – С.144-152, 174-187.

Христенко СИ. Экономические механизмы управления производством и охрана
окружающей среды. – К., 1996.

Яцик А.В. Екологічна безпека в Україні. – К., 2001. -С. 144-153.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020