КУРСОВА РОБОТА

Дисципліна: “ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ”

Тема: “Різноманітність форм власності в змішаній економіці”

Перевірив:

Виконала студентка

І курсу ІІ групи

Економічного факультету

“Облік і аудит”

Кирилюк Р.С.

м. Київ 2002 р. Зміст:

Вступ

Зміст власності

1. Поняття власності, його юридичний і економічний зміст

1. 2. Відношення власності

3. Права власності

Форми власності

2. 1. Історичні форми власності

2. 2. Ознаки класифікації форм власності

2. 3. Форми власності

2. 4. Критерії ефективності перетворень власності

2. 5. Особливості перетворення власності в Україні

2. 6. Приватизація і роздержавлення

2. 7. Багатоукладність сучасної економіки

Висновок

Література

Вступ.

Власність відноситься до найбільш важливих та складних проблем економіки
і економічної теорії. Історія економічного життя суспільства в періоди
підвищеної соціальної активності веде, як правило, до перерозподілу
об’єктів і прав власності.

На передодні ХХI ст. наша країна почала перехід до ринкової економіки,
ринкового господарського механізму. Численні економічні проблеми нам
доводиться вирішувати вперше. Прощаючись з адміністративно-командною
системою в економіці і господарстві, ми тим самим лише утворюємо
передумови для ринкового господарства, становлення якого не може
виникнути водночас. Відомо, що зародження ринкових відносин почалось ще
при розкладі первіснообщинного ладу. Але свого розквіту товарно-грошові
відносини досягли при капіталізмі. Звісно ж, нам не потрібно повторювати
всі етапи і перипетії, якими багата історія ринку. Ми можемо
скористуватись досвідом інших держав. Але складність задачі складається
в тому, що до цих пір ніхто в світі не переводив на ринкові рейси
настільки громіздкий господарський комплекс, яким являється наша
економіка. Немає історичних аналогів цьому процесу. Але є гнучко
реагуючий на вимоги часу ринковий механізм сучасного західного
суспільства.

Необхідно підкреслити, що не існує економічної системи без слабкостей
та недоліків.

Складно однозначно визначити який вплив на похитну економіку України
надасть ринкова система. Численні економісти України і зарубіжних країн
дають різноманітні прогнози і вбачають різні тенденції в подальшому
розвитку нашої країни. Але одне очевидно: неможливо повернутися назад до
чисто командної економіки. Головне — знайти правильний шлях в просуванні
до економічного прогресу, виробити науково обґрунтовану концепцію
економічного розвитку України.

Суспільна думка завжди приділяла більше уваги проблемі власності.
Спеціальні звернення до неї містяться в історичній, філософській та
художній літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній
літературі, в рамках котрої склався ряд направлень у вивченні прав
власності. Економічна наука також завжди приділяла особливу увагу цій
проблемі. І, разом з тим, ця проблема залишається дискусійною і
недостатньо опрацьованою.

1. Зміст власності.

1.1. Поняття власності, його юридичний і економічний зміст.

Власність відноситься до найбільш важливих та складних проблем економіки
і економічної теорії. Історія економічного життя суспільства в періоди
підвищеної соціальної активності веде, як правило, до перерозподілу
об’єктів і прав власності.

Власність – 1) система об’єктивних відносин між людьми з приводу
присвоєння коштів і результатів виробництва; 2) сукупність прав суб’єкта
по управлінню умовами економікою, уявлення про власність формувалось в
науці та в життя протягом багатьох сотень, навіть тисяч років, але все
ще являється об’єктом аналізу, досліджень, дискусій.

Категорія “власність” історично увійшла в науковий обіг задовго до того,
як виникли економіка, економічна теорія в якості особливої галузі науки.
Перш за все власність стала офіційним об’єктом правової, юридичної
природи і філософії. Формулювання власності походило ще в первісному
суспільстві. Римське право уже визначало поняття власності і основних
відносин, зв’язаних з нею, як то: володіння, користування,
розпорядження.

Вихід відносин власності на перший план наукової і суспільної думки не
випадковий. Перетворення у відносинах власності безпосередньо накладають
відбиток на життя і добробут людей, зачіпають їх кровні інтереси, які
видні на поверхні життєвих, суспільних явищ.

Довгий час власність як особливе суспільне відношення являлась
безпосереднім предметом юриспруденції, перш за все громадянського права.
Одначе з подальшим розвитком суспільного виробництва і появою нових форм
підприємницької діяльності власність набуває великого значення в своєму
економічному аспекті, стає нарівні з юридичною, яка також є визначальною
економічною категорією.

Звернемось до вихідних понять і визначень.

Власність – відношення між людиною, групою чи співтовариством людей
(суб’єктом), з одного боку, і будь-якою субстанцією матеріального світу
(об’єктом), з другого боку, яке полягає в постійному чи тимчасовому,
частковому чи повному відчуженні, від’єднанні, присвоєнні об’єкта
суб’єктом. Так що власність характеризує належність об’єкта певному
суб’єкту.

Суб’єкт власності (власник) – активна сторона відносин власності,
можливість і право володіти об’єктом власності. Суб’єкти власності в
кінцевому рахунку – свідомо істотні особи. Спроби замінити їх деякими
категоріями типу “держава” без зазначення, які органи і особи
представляють “державу”, приводять по суті до “безсуб’єктної” власності,
яка являється абстракцією. Уособлювати, реалізувати практично право
власності можуть тільки люди.

Об’єкт власності – пасивна сторона відношень власності у вигляді
предметів природи, речовини, енергії, інформації, майна, духовних,
інтелектуальних цінностей, які цілком або в якійсь мірі належать
суб’єкту. Об’єкти власності часто називають просто власністю, вкладаючи
в це поняття як сам об’єкт, так і зв’язані з ним відношення з приводу
власності.

В поняття “відношення власності” входять, з одного боку, відношення
власника “до своєї речі”, тобто майнові, суб’єктно-обєктні відносини між
суб’єктом і об’єктом. Ці первинні відносини служать матеріальною
передумовою відносин між суб’єктами власності, тобто
суб’єктивно-обєктних відносин. Останні представляють економічні
відносини, які виникають у зв’язку з власністю, відображають майнові
взаємозв’язки суб’єкта з іншими суб’єктами. Дана група відносин носить
соціально-економічний характер і обумовлює перш за все форми розподіл
майна, продукції, товарів, доходів, інших цінностей між власниками.

Юридичний зміст власності якраз і описується традиційним з часів
римського права термінами – користування, володіння, розпорядження.
Норми права, по-перше, фіксують статистику майна фізичних і юридичних
осіб, визначаючи основу законної належності майна і гарантуючи його
суверенність. По-друге, право регулює динаміку майна, тобто його оборот,
в результаті чого стається зміна власників. Слід відзначити, що право
оперує з уже існуючим майном, і тому його можливості відображення
походження благ, які перетворюються в майно, обмежені. Право не
відповідає на питання про те, як стається збільшення благ в якості
об’єктів власності, як стається їх розподіл, в результаті чого одні
стають зверхвласниками, а інші по суті позбавлені власності. Тобто
юридична наука не розглядає реальний соціально економічно обумовлений
процес присвоєння, яке відбувається в процесі утворення благ, що
перетворюються в майно.

Економічний підхід до утримання власності має деякі істотні відмінності
від юридичного (правового) підходу.

Специфіка економічного утримання власності полягає в наступних основних
характеристиках.

Власність – це не річ і не просто відношення людей до речей, а
відношення між людьми, які можуть бути зв’язані з речами (коштами і
результатами виробництва). Але ці відносини мають не речовий, а
соціально-економічний зміст і форми (з’єднання працівників з умовами
виробництва, форми доходів та ін.).

Монополізація умов виробництва одними суб’єктами і відчуження їх від
інших або рівні права доступу працівників до умов виробництва
характеризує соціально-економічний зміст відносин власності та
визначають характер з’єднання основних факторів виробництва працівників
і продуктивних ресурсів, та присвоєння результату.

Форми доходів утворюють економічну реалізацію власності і визначаються
положенням суб’єктів у відношеннях власності.

При визначенні місця категорії власність в системі суспільних відносин:

Перший економічний зміст категорії: власність залежить від характеру
затверджених форм власності, котрі включають в себе відносини
виробництва, розподіл, обміну, споживання. Наприклад, для ринкової
економіки характерна перевага приватної власності;

Друге: від власності залежить положення визначених груп, класів у
суспільстві, їх можливості використання всіх факторів виробництва;

Третє: форми власності змінюються згідно зі зміною способів виробництва,
обумовленого розвитком продуктивних сил;

Четверте: в рамках кожної економічної системи існує основна специфічна,
визначаюча систему, форма власності, проте це не заперечує можливості
існування інших її форм, як старих, які перейшли із попередньої системи,
атак і нових, перехідних;

П’яте: сам перехід від одних форм власності до інших може йти двома
шляхами: еволюційним – на основі конкурентної боротьби за виживання,
поступовим витісненням всього відмираючого і посиленням владності
життєздатних у відповідних умовах елементів, а також революційним –
насильним затвердженням владарювання нових форм власності (в теорії
марксизму: головна суть соціалістичної революції – ліквідація приватної
власності).

1.2. Відносини власності.

Розглянемо більш детально відношення “суб’єкт власності – об’єкт
власності” і “суб’єкт власності – суб’єкт власності”, які представляють
основні типи власницьких відносин. Загальна схема таких відносин в їх
взаємозв’язку зображена на малюнку.

суб’єктно–суб’єктні

відносини

суб’єктно–об’єктні

відносини

Загальна схема суб’єктно-об’єктних і суб’єктно–суб’єктних відносин
власності

Відносини, які виникають між суб’єктом власності та об’єктом власності,
характеризують одночасно міру володіння об’єктом з боку суб’єкта, його
прав на об’єкт і вид функції, яку реалізує суб’єкт в процесі практичного
втілення відносин власності, міру і характер використання суб’єктом
своїх прав. Говорячи про зв’язки між суб’єктами і об’єктами власності,
необхідно розрізняти відносини володіння, користування, розпорядження та
відповідальності, які представляють одночасно і юридичні, і правові, і
економічні категорії.

Володіння – початкова вихідна форма власності, яка відображає юридичну,
документально закріплену фіксацію суб’єкта власності, або ж факт
реального володіння об’єктом. Але володіння ще не являється в повній
мірі власністю в соціально-економічному смислі цього слова, що має на
увазі не тільки володіння, але й розпорядження і використання об’єкта.

Користування означає використання об’єкта власності згідно з його
призначенням та на розсуд і бажання користувача. Володіння та
користування власністю можуть об’єднатися в руках одного суб’єкта або
бути розділеними між різними суб’єктами. І навпаки, можна бути власником
і не користуватись об’єктом власності, передавши це право іншому
суб’єкту.

Розпорядження представляє в сучасних умовах найбільш всеосяжний, вищий
спосіб реалізації відносин між об’єктом і суб’єктом власності, який дає
суб’єкту право і можливість поступати по відношенню до об’єкту, і
використовувати його в рамках закону, практично будь-яким бажаним чином
аж до передачі іншому суб’єкту, глибокої трансформації, перетворення в
другий об’єкт і навіть ліквідації.

Відповідальність – “тягар власності”. “Тягар власності” означає як
інтерес до активного використання коштів виробництва, так і
відповідальність за них, за їх долю, за їх ефективне функціонування,
відшкодування збитків, нанесених об’єкту.

Розглянемо тепер відносини, які виникають між власниками, тобто є
суб’єктно-суб’єктні відносини, розділивши їх на дві групи.

Перша група відносин виникає в умовах, коли доводиться ділити існуючу
(створену раніше) власність, здійснювати тимчасовий або який здається
кінцевим край. Використання, користування об’єкта власності за його
призначенням частенько супроводжуються необхідним, який виникає на
основі угоди, розподілом чи перерозподілом власницьких функцій між двома
або декількома суб’єктами. Це, звичайно має місце, коли один і той же
об’єкт належить декільком суб’єктам на певних засадах, що типово при
сімейній, колективній, груповій власності.

Друга група відносин між суб’єктами власності відображає
взаємовідношення власників з приводу взаємного формування щойно
утворених ними цінностей, котрі стають новим об’єктом власності.
Найбільш типова форма відносин другої групи – відносини з приводу
спільного виробництва і розподіл виробничих, раніше не існуючих
продукції, товарів, послуг.

В першій групі відносини власності в їх вихідному вигляді уже склались,
об’єкт власності існує, так що проблема відносин полягає в регулюванні
спільного використання об’єкта розподіл власницьких функцій.

В другій групі річ іде про присвоєння нового об’єкта власності, його
розділення між претендентами, що в принципі представляє більш складну і
гостру проблему.

В той же час і проблема пере розподіл уже існуючої власності, її
передача із одних рук в інші здатна загострюватись в періоди
революційних перетворень. Так, в українській економіці в процесі її
реформування у весь зріст стала проблема перетворення складених форм
власності, переходу від одних форм до інших, роздержавлення,
приватизації. При цьому виникають самі різноманітні та несподівані
претенденти на власність.

1.3. Права власності.

Право власності закріплює, фіксує і регулює відносини людей до речей, і
в цьому розумінні воно завжди похідне від економічних відносин
власності. Але в той же час воно виступає і передумовою економічного
присвоєння, так як закріплене право власності на будь-які блага
відкриває шлях до економічної форми нарощування власності, багатства.
Майнове або речове право може бути виключним, абсолютним і відносним та
відповідно виражатися у відношеннях розпорядження, володіння та
користування.

Необхідність спеціального вивчення прав власності в економічній теорії
пояснюється, по-перше, тим, що в реальності багато юридичних процесів у
відновному процесі переходять в економічні та навпаки. По-друге, існують
не тільки юридичні, але й економічні права власності.

В рамках правової науки розвинулись два основних направлення, які
вивчають права власності, — континентальне і англо-саксонське.

Континентальна традиція абсолютузує концентрацію прав власності на
об’єкти присвоєння в одного володаря. Її класичним втіленням являється
Кодекс Наполеона. В рамках цієї традиції приватна власність
проголошувалась не тільки “священною і недоторканою”, але і “єдиною і
неподільною”. Розосередження прав власності на одні і ті ж об’єкти серед
декількох осіб в рамках цієї традиції розглядається як феодальні
пережитки і як ерозія приватної власності. Будучи критично направленим
проти феодальних традицій, континентальне право ідеально відповідало
дрібнотоварному і ранньокапіталістичному виробництву, де одна людина
могла виробити, обміняти, присвоїти дохід. При виникненні більш складних
форм капіталістичного виробництва, в принципі “єдиності і неподільності”
приватної власності не містилось утворення акціонерних товариств,
транснаціональних компаній, партнерств, кооперативів і інших складних
форм організації підприємництва. Сучасне індустріальне і
постіндустріальне товариство має нужду в більш розвинутій системі прав
власності.

Своєрідною реакцією на цю потребу явилось виникнення англо-саксонської
традиції в описанні прав власності. Розщеплення власності на
повноваження осіб в англо-саксонській традиції розглядалось не як ерозія
приватної власності, а як нормальний функціональний стан економіки, яка
переслідує мету вилучення максимальної вигоди і благ та ресурсів. В
рамках цієї концепції впевнено доказувалось незобов’язання і навіть
неефективність прагнення у всіх економічних рішеннях до абсолютної
приватної власності та зосередження в одній особі максимуму прав
власності.

Англо-саксонська правова концепція виявила вплив на економічну науку і
послужила основою формування теорії прав власності. Її суть є в тому, що
в економіці немає абсолютних прав власності. Кожне економічне рішення
повинне опитатися на той певний набір прав власності або “пучок
правосилля”, який достатній та необхідний для найбільш вигідної
реалізації економічного рішення. Стрімкість кожен раз до придбання
абсолютних прав власності може призвести до зайвих витрат з
обслуговування прав власності, що веде до зниження ефективності
економічних рішень.

2. Форми власності.

2.1. Історичні форми власності.

Форми власності можуть бути розглянуті в вертикально-історичному і
горизонтально-структурному розрізах.

У вертикально-історичній класифікації форми власності утворюють вузлові
пункти перерозподілу і концентрації прав власності. Така класифікація
близька до традиційної формаційної класифікації, хоча і не співпадає з
нею повністю.

Для первісних форм власності характерно те, що права власності ще не
сформувались і, відповідно, не було інститутів та механізмів їх
розподілу й перерозподілу. А звідси, не було умов для утворення
економічної влади і економічної залежності. Рівні права на умови життя,
праця та результат були характерною особливістю первісного присвоєння.

Антична форма власності відрізняється надзвичайно високою концентрацією
прав власності у приватних осіб, коли права повної власності
розповсюдились і на людей. Абсолютної концентрації прав власності у
одних осіб відповідала стільки ж абсолютна відсутність прав у інших,
котрі втрачали ознаки особистості.

Наступні розвитки людського суспільства супроводжувались послідовними
руху до рівності особистості прав і волі. В цьому історичному рухові
вслід за античною виникла феодальна власність. Вона характеризувалась
абсолютними правами власності на умови виробництва і обмеженими правами
власності на людей.

Антична і феодальна власності мають загальним те, що економічна влада
була доповнена владою над особистістю людей.

Звільнення від особистої залежності призвело, з одного боку, до
юридичного рівноправ’я всіх громадян, а з іншого боку, до нового типу
відносин: економічної влади одних і економічної залежності інших. Якщо
виходити із прийнятої класифікації по формаційному критерію, то цими
здатностями володіє капіталістична система. При рівному розподілу
громадянських прав тут стається нерівний розподіл і концентрація прав
власності.

Досвід будівництва соціалізму був спробою зрівняти людей не тільки в
правах і свободах, але і в правах власності на умови і результати
виробництва.

Є проміжні форми власності, які припускають перерозподіл прав власності
з метою обмеження економічної влади одних і звільнення від економічної
залежності інших. Прикладом може служити участь працівників в
управлінні, розподілу доходу, контролі та ін.

Сучасні тенденції світової економіки свідчать про те, що
постіндустріальний розвиток суспільства буде супроводжуватись все
більшим розподілом прав абсолютної приватної власності і все більшим
різноманіттям комбінацій прав між економічними агентами.

2.2. Ознаки класифікації форм власності.

Питання про форми власності відноситься до числа самих складних в
економічній теорії. Як зазначалось, класифікація форм власності може
бути здійснена в історичному плані шляхом описання форм власності, які
змінюють одна одну. Кожна із історичних форм, в свою чергу,
конкретизується за об’єктами і суб’єктами власності, за характером
присвоєння результатів виробництва та інших ознаках.

Функціональний, горизонтальний підхід до описання структури сучасних
форм власності вимагає доповнити історичний підхід особливими
характеристиками, виходячи із викладеного вище змісту власності як
комбінації економічних правомірностей, які визначають положення і
соціально-економічній статус суб’єктів економічного процесу.

Теоретичною основою функціонального визначення форм власності і їх
структури являються економічні правомірності. Сучасна теорія прав
власності налічує від десятка (в укрупненій класифікації) до півтора
тисяч (в дрібній класифікації) правомірностей. Але далеко не всі
правомірності можна вважати істотними, визначаючими соціально-економічне
положення суб’єктів економічного процесу. Які можна вважати такими? Це
перш за все – праця. Це основний фактор всіх економічних процесів, в
тому числі і процесу присвоєння, оскільки саме в процесі праці виникає
утворення об’єктів власності та всього суспільного багатства. В основі
піраміди відношень власності і форм власності стоїть суб’єкт праці
(робітник, селянин, інженер, програміст і т. п.). Але суб’єктом
утворення форми власності трударі і творці об’єктів власності можуть
стати лише тоді, коли їх творче право доповнене іншими істотними правами
власності: на ресурси, на процес виробництва і його результат, на
доходи. Істотно важливо відзначити: хто володіє монопольно ресурсами або
має на них абсолютне право власності, той має пріоритетне право на
процес і результат виробництва, на доход і управління. На вершині
піраміди процесу присвоєння знаходяться доходи. Вони – вихідний мотив і
кінцевий результат економічного функціонування власності. Власник може
уступити функцію управління, найнявши менеджерів; він може уступити
права користування умовами виробництва, здавши їх в оренду. Але він не
уступить нікому права присвоєння доходу і розпорядження ним. З точки
зору економічних правомірностей власності положення робітників, які
створюють блага, залежать від стану інших правомірностей. Робітники
безумовно виступають творцями об’єктів або матеріальної основи
власності. Але це зовсім не означає, що основні права власності належать
тим, хто стоїть біля витоків реального творчого присвоєння. Історія і
сучасність свідчать про те, що кінцеве присвоєння відривається від своїх
витоків. Тут можливі декілька варіантів: 1) верховні права власності
виявляються у тих, хто утворює об’єкти власності і реальне суспільне
багатство; 2) трудиться один, а господарями утвореного стають інші
суб’єкти і інститути; 3) можливі різні комбінації між названими двома
полярними ситуаціями.

Другою істотною ознакою виділення форм власності являються правомірності
розпорядження створеними об’єктами власності. Їх особливою вартісною
формою являється дохід. Цей рівень правомірності передбачає економічну
владу. В практичному здійсненні цих правомірностей також можливі
варіанти: 1) дохід присвоює той, хто його створює; 2) створює один, а
присвоює інший. Можливі і проміжні варіанти. Ближче до другої
правомірності являється розпорядження майном. По суті майно у вартісній
формі є накопичений (капіталізований) дохід.

І, нарешті, управління. Виділяючи цю правомірність, мають на увазі дві
обставини. Процес творіння об’єктів власності в якому-небудь крупному
масштабі нуждається в погодженні та координації всіх учасників. Але є і
більш суттєва сторона названої правомірності у зв’язку з власністю. З
утворенням акціонерних товариств функції і суб’єкти власності
відділяються від функцій і суб’єктів розпорядження. Суб’єкти управління
(менеджери), контролюючи рух, економічний обіг майна і активів, стають
реальними володарями деяких правомірностей по розпорядженню коштів та
результатів виробництва. В економічній теорії цей процес одержав назву
“революцією управителів”. Реальність перехідної економіки України багата
прикладами суперечками і конфліктами між зовнішніми інвесторами і
керівниками. Ця суперечка являється непереборною реальністю навіть в
країнах з уже складеною і розвинутою ринковою економікою.

2.3. Форми власності.

При вивченні форм власності приходиться стикатись з відсутністю єдиної
термінологічної бази в зв’язку з плутаниною в базисних поняттях. Такі
форми власності, як загальнонародна, державна, суспільна, колективна
сприймаються одними авторами як синоніми, іншими – як різні поняття. Те
же саме й відноситься до понять індивідуальної, приватної, особистої
власності. Для того, щоб досягнути розуміння в подальшому викладенні,
спробуємо спочатку визначити, що таке форма власності, за яким критерієм
вона визначається і які форми власності потрібно розрізняти між собою.

Формою власності будемо називати її вид, який характеризується за
ознакою суб’єкта власності. Інакше кажучи, форми власності визначає
належність різноманітних обкатів власності суб’єкту єдиної природи.
Виходячи з такого визначення, виділимо наступні форми власності.

Індивідуальна (індивідуалізована) власність, в межах якої суб’єкт
власності персоніфікований як фізична особа, індивідуум, який володіє
повним правом (в рамках законності) розпорядження об’єктом власності або
частиною, часткою об’єкта, який йому належить. При такій формі власності
власник знає, що ж належить саме йому.

В межах індивідуальної власності в залежності від природи об’єкта
власності та характеру його використання власником, можна розрізнити
особисту та приватну власність. Особисту власність відрізняють від
приватної двояким чином.

По-перше, гадаючи, що особиста власність охвачує об’єкти індивідуальної
власності, які використовуються, споживаються тільки самим власником або
які надаються їм іншими особами в безкоштовне користування. Відповідно
приватна власність – це об’єкти індивідуальної власності, які надаються
в користування та споживання за певну платню іншим особам. Таке
визначення застосовується до об’єктів у вигляді майна і предметів
споживання. З іншого боку, можна взагалі вважати, що особиста власність
– суть власності на предмети домашнього вжитку, особисте майно, споживчі
товари.

Інший підхід до приватної власності полягає в тому, що це об’єкти
індивідуальної власності, які використовуються із застосуванням чужої,
найманої праці, тоді як особиста власність охвачує тільки об’єкти, які
використовуються із застосуванням особистої праці власника. Таке
визначення розповсюджується, звісно ж, в основному на засоби
виробництва.

Відзначимо, що згідно як першого, так і другого визначення і обох разом
взятих, знання суб’єкта і об’єкта власності само по собі не дає
можливості відрізняти особисту власність від приватної. Один і той же
об’єкт може бути і особистою і приватною власністю в залежності від
характеру його використання, застосування, споживання. В той же час,
використовуючи одне із визначень, або обоє разом, неможливо чітко
визначити грань, яка відділяє особисту власність від приватної і
постановити сам факт застосування особистої власності як приватної, якщо
цим взагалі варто займатись.

В цьому світі важко погодитись з тим потоком побоювань навіть ворожості
по відношенню до приватної власності, який успадкований багатьма
українцями ще з радянських часів і посилився у зв’язку з переходом до
ринкової економіки. Частіше всього несприйняття приватної власності
обумовлено не глибоким розумінням її природи і необхідністю або
недопустимістю, а ідеологічною підосновою, психологічним настроєм. Бо ж
дуже багато років слово “приватник” трактувалось і сприймалось як
ганебне, антисуспільне. Головне заперечення проти приватної власності
полягає в тому, що при приватній власності на засоби виробництва, як
констатується в роботах К. Маркса і В. Леніна, виникає експлуатація,
присвоєння результатів чужої праці. На цій підставі був зроблений
висновок про недопустимості приватної власності на засоби виробництва в
умовах економічною устрою, який іменувався в Радянському Союзі
соціалізмом.

Однак саме категорія приватної власності являється реально економічною,
оскільки її застосування і функціонування в підприємницькій діяльності
справляє діючий вплив на ефективність економіки в цілому, в той час як
особиста власність являється характеристикою особистого споживання
людини і представляє скоріше об’єкт соціологічних досліджень та
соціального планування.

Щодо виділення особистої власності на засоби виробництва, яка основана
на використанні праці самого власника, як найбільш “благопристойною”,
маючи законні права на існування в умовах ринкової економіки, вона
представляє собою найбільш примітивну форму. Сам Маркс стверджував, що
подібні форми початкової єдності між робітником і умовами його праці
“являються дитячими формами, однаково мало здатні для того, щоб
розвивати працю як суспільну працю та підвищувати продуктивну силу
суспільної праці”.

Відносно ж експлуатації чужої праці, в розумінні як відторгнення у
працівника частини створеного його працею додаткового продукту
(прибутку), зауважимо, що подібне вилучення є при будь-якій формі
власності. При цьому доля вилучених реальним власником засобів
виробництва додаткової вартості, в умовах суспільної власності на кошти
виробництва може бути ніскільки не меншою, ніж в умовах приватної
власності. Куди ж направляються ці кошти, знову ж таки мало визначається
пануючою формою власності, а більше залежить від регулятивної функції
держави і об’єктивних потреб виробництва і суспільства, окремих
соціальних груп.

Хотілося б також зазначити помилковість ходових уявлень, що
приватно-індивідуальна власність займає провідне місце в економіці; якщо
це й було то дуже давно. Нинішній ринковій економіці притаманні в
основному колективні, корпоративні, змішані форми власності. В достатньо
типовій капіталістичній економіці ринкового типу 10-15% коштів
виробництва знаходяться в індивідуально-приватній власності, 60-70% — в
колективно-корпоративній, акціонерній, 15-25% — в державній. Інша
справа, що корпоративну, акціонерну власність також відносять до
приватної, для чого є певні підстави.

Друга форма власності – це колективна в широкому розумінні цього слова
або багатолика власність. В межах багатоликої форми суб’єкт власності не
персоніфікований як індивідуум, а представляє собою сукупність,
співтовариство, колектив власників. Суб’єкт власності може виступати у
вигляді уповноваженої особи або групи осіб, що виражають власницькі
інтереси всього товариства, але набагато частіше виступає і офіційно
оформляється правовим чином як єдина юридична особа (господарське
товариство, підприємства, компанія) або ж державний орган, суспільна
організація. Багатолику власність зручно було б найменувати просто
загальною, але термін “загальна власність” трактується в Громадянському
кодексі України як майно, яке знаходиться у власності двох або декількох
осіб, тобто є як групова власність.

Говорячи про багатоликість власності, ми виходимо із самого широкого
розуміння її як різноманіття суспільних за своєю природою форм
власності, які охвачують діапазон від сімейної до всенародної. Це
будь-яка інтегративна, у відомому розумінні суспільна, форма.

Беручи початок у вузькоколективній, груповій власності, в рамках якої
має місце пряма безпосередня участь та контроль з боку власника за
користуванням об’єктом власності, багатолика власність простягається до
державної, всенародної, де вплив на напрямок користування об’єктом
власності з боку власника (народу) значно опосереднене.

Розділення форм власності на індивідуальну і багатолику відображає
значно укрупнене структурування різноманітних форм, які охвачують у
всьому своєму різноманітті значну їх сукупність. Відзначимо, що подібне
розділення власності на дві форми: індивідуальну і багатолику – не
являється загальноприйнятим ні в економічній науці, ні в практиці. Так,
Громадянський кодекс України виділяє приватну, державну і муніципальну
форму власності, визнаючи в той же час можливість існування інших форм.
Широко відоме розділення власності на власність юридичних і фізичних
осіб. Остання форма явно асоціюється з індивідуальною власністю.

Спробуємо конкретизувати форми власності більш чітко і детально шляхом
виділення найбільш характерних форм (класів, видів), виходячи із
прагнення відобразити реально складені форми та зазначити умовні, назва
яких не відповідає їх дійсному змісту.

Достатньо відомо, що використані в радянський час української історії
уявлення про “державну” власність, за спиною котрих стояла власність
державних органів, “кооперативно-колгоспної”, котра слабко відрізнялась
від державної та особистої власності тільки на предмети вжитку, були
догматичними і умовними.

Необхідно внести ясність в категорію “всенародна власність”, відділити
її від категорії “державна власність”, бо змішування цих понять
спричиняє плутанину і можливість маніпулювання формами і відносинами
власності, а внаслідок цього – і реальними об’єктами власності.

Глобальна уява про всенародну власність, яка охвачує все, що вищеназване
спільною власністю, надто абстрактна в тому розумінні, що важко
конкретизувати власника. Цілком зрозуміло, яким чином народ в цілому
здатен реалізувати функції й права суб’єкту власності по відношенню до
всіх видів спільної власності, як породжується механізм відповідальності
за так звану всенародну власність.

Гадається, що слід виділити таку форму, як всенародна (суспільна)
власність на природні багатства, яка не втягнута в суспільне виробництво
та яка володіє загальним доступом, враховуючи землю, води, повітряний
простір, флору, фауну. Ці багатства слід назвати всенародним надбанням.
Вони являються виключним об’єктом власності всього народу. По відношенню
до цього об’єкта власності повинна використовуватись формула: “це те, що
належить всім разом і кожному окремо на правах рівнодоступності”. На
користування такою власністю двірник має рівні права з президентом, все
стає в загальну чергу, розпорядження всенародною власністю за дорученням
її володаря — народу, населення можуть здійснювати тільки органи
народовладь.

Та щодо державної власності, то вона втягнута в суспільне виробництво і
тому не може належати всім на рівних началах.

Отже в укрупненій уяві сукупність форм власності охвачує:

всенародну – у вигляді природних багатств всенародного користування, яка
володіє загальною і рівною доступністю для всіх членів суспільства;

державну – природні багатства, основні виробничі кошти, обігові кошти,
інформація, які представляють частину всенародної власності – передану
за волею народу і рішення органів народовладь у ведення та розпорядження
державних органів на певних умовах використання з одночасним
делегуванням відповідальності;

регіональну державну, передану у ведення й розпорядження регіональних
державних органів (власність суб’єктів України);

комунальну, муніципальну, передану в розпорядження місцевих органів;

колективну, яка представляє неподільну частину всенародної, державної,
регіональної власності, яку передано на певний чи необмежений термін
колективу осіб, а також орендовану й використовувану згідно з системою
правил и норм, установлених законом, договором, статутом. Це по суті
похідна форма власності, яка виникає в результаті передачі прав
власності;

загальну – у вигляді майна, цінностей, грошових коштів, цінних паперів,
які створені, придбані початково належних двом або декільком особам,
членам асоційованої групи, і які використовують їх на свій розсуд при
дотриманні загальних встановлених законом правил і обмежень (до таких
форм в деякій мірі відносяться акціонерна, колективно-часткова,
кооперативна власність). Загальна власність ділиться на спільну, в
рамках якої об’єкт власності належить всім учасникам, особам на рівних
правах, без виділення часток, і часткову власність, при якій визначена
доля кожного із окремих власників, учасників, осіб в загальному праві
власності;

індивідуальну, яка представляє майно, предмети, інформацію, що належать
особисто індивідууму й використовувані ним за власним розсудом при
дотриманні правових норм, котрі поширюються на громадян-власників.

Доцільно також виділити власність суспільних організацій та трупову,
сімейну власність.

В структурі форм і відношень власності слід розрізняти
натурально-матеріальний і вартісний аспекти. При неподільності
натурально-матеріального складу об’єкта власності діленню може підпадати
тільки грошова вартість. Тому цілком можливі і часто спостерігаються
ситуації, коли власник вправі претендувати на грошову вартість об’єкта,
але не на сам об’єкт.

Підкреслимо, що не існує і не може існувати абсолютне розділення форм
власності, неминучі змішані форми власності, в тому числі перехідні від
однієї форми до іншої. Наприклад. Якщо власність на робочу силу
являється індивідуальною, на засоби виробництва – загальною, на землю –
державною і всі ці фактори виробництва з’єднані на одному підприємстві,
то власність підприємства явно стає змішаною. Звідси, ми змушені визнати
взаємопроникнення і загальне існування різних форм власності в межах
одного об’єкта. Одні і ті ж засоби виробництва можуть бути одночасно у
певному ракурсі об’єктами різних форм власності. Та й явно можуть
розрізнятись власник, розпорядник, користувач об’єкта. Одначе ці
обставини не повинні служити приводом для не узаконеного і
несанкціонованого використання об’єктів власності суб’єктами, які не
мають на те засад.

До цих пір ми вели мову про суб’єкти власності в особі громадян,
колективів, організацій, народу тієї країни, яка володіє цією власністю.
Але на території країни, в складі її національного багатства може
знаходитись власність іноземних громадян, організацій, держав у вигляді
об’єктів, цілком або частково які належать іноземним суб’єктам. Таке
власницьке проникнення, до якого в нашій країні проявляється вкрай
насторожене відношення як з боку окремих груп населення, так і в
правлячих колах, є неминучий наслідок розвитку зовнішньоекономічних
зв’язків і включення країни в світовогосподарську систему. Так що в
число форм власності правомірно врахувати іноземну власність в
ізольованому вигляді або у вигляді частини змішаної власності (спільні
підприємства). Об’єктом такої власності можуть перш за все бути засоби
виробництва, будівлі, майно, інвестиційний капітал, кредитовані кошти,
заставне майно.

Завершуючи описання структури форм і відношень власності, вкажемо на
проявлене в останні роки наявне прагнення підвести під неї законодавчу
основу. На федеральному і республіканському рівнях приймаються
законодавчі акти про оренду і орендні відносини, про власність, про
землю і землекористування, про іноземні інвестиції. В число таких актів
уже ввійшов Громадянський кодекс України, а з часом ввійде і закон про
інтелектуальну власність. Хоча прийняті українські закони в багато чому
недосконалі, вони, безперечно, утворюють первинний правовий фундамент
власницьких структур і відношень; до згаданого пакету законів тісно
прилягають законодавчі акти про роздержавлення і приватизацію власності,
котрі призвані направити в потрібне русло процеси змін утворених форм і
відносин власності.

2.4. Критерій ефективності перетворення власності.

Відмінність юридичного і економічного підходів до перетворення власності
чітко виявляється за наступними основними направленнями. Право
безпристрасно фіксує перехід прав власності від одних суб’єктів до
інших. Питання про те, наскільки ефективно об’єкти власності
використовувались до цього і чим викликана необхідність зміни власників,
не являються предметом спеціальної уваги в правовому підході. Для
економічного ж підходу питання про ефективне використання майна, яке
переходить від одного власника до іншого, являється головним. Тому саме
економічні критерії перетворення форм власності являються важливішими
для визначення відповідності конкретних шляхів та форм перетворення
власності історичному і економічному прогресу. Ігнорування цієї
обставини може призвести до таких перетворень, котрі приведуть до
великих втрат, економічному і суспільному регресу.

Друга відмінність економічного підходу до перетворення власності від
юридичного є в тому, що в рамках однієї і тієї ж юридичної форми
власності можуть статись суттєві перетворення в процесі присвоєння.
Наприклад, фізична особа володіє правом власності на земельний наділ.
Незалежно від того, обробляє він цей наділ чи ні, його права власності
не міняються, хоча за економічним змістом це дві зовсім різні ситуації.
Не міняється його право власності і у випадку, якщо земельний наділ буде
оброблятися найманими робітниками. Однак це уже третя і принципово інша
ситуація з точки зору реального економічного процесу присвоєння при
одному і тому ж праві приватної власності. Тому тільки економічний
аналіз дозволяє одержати більш глибоке, конкретизоване і внутрішнє
розчленоване знання про реальний зміст власності.

Даний підхід характерний для всіх основних направлень економічної
теорії. Теорія ефективного і раціонального розподілу ресурсів,
обґрунтовуючи критерії переміщення ресурсів із недержавного (приватного)
сектора в державний (суспільний), висуває наступні вимоги перетворення
власності шляхом переміщення засобів і ресурсів із одного (приватного)
сектора в інший (суспільний) можливий і економічно виправданий, якщо
збитки від вилучення ресурсів із приватного сектора менше додаткових
вигод в державному (суспільному) секторі. Інакше кажучи, перетворення
приватної власності в суспільну виправдане лише в тому випадку, якщо це
призводить до росту продуктивності (віддачі) ресурсів. Цей економічний
критерій з деякими уточненнями може бути використаний універсально до
всіх інших форм власності і перерозподілу прав власності.

Однак прийняті рішення про перетворення власності в перехідній економіці
часто, як показує досвід, можуть диктуватись і іншими обставинами:
політичними, інтересами тіньового і кримінального капіталу, вибраними
варіантом перетворень (радикальним або реформаторським). Все це може
істотно вплинути на виробіток раціональних економічних рішень, що може
призвести до економічних втрат на даний час.

Разом з тим слід враховувати короткотермінові і довготермінові наслідки
перетворення власності. В цьому зв’язку існує проблема зважування
короткотермінових втрат і довготермінових вигод для суспільства від
перетворення власності. Її рішення вимагає цілий ряд особливих
економічних розрахунків. В будь-якому випадку старанний науковий
економічний аналіз повинен передувати перетворенням власності в
державному масштабі.

2.5. Особливості перетворення власності в Україні.

Вибір направлень і форм перетворень в перехідній економіці України
здійснюється в ході гострих дискусій, які велись за наступними основними
напрямками. В якості приоритетних обґрунтовувалось: роздержавлення із
збереженням державної власності на крупних підприємствах в сфері малого
бізнесу; створення колективних підприємств як з неподільною, так і
колективно-частковою власністю; безкоштовне розділення державного майна
серед населення (через спеціальні приватизовані рахунки, державні цінні
папери та ін.); акціонування підприємств і продаж з аукціону акцій самих
підприємств.

Приватизація в Україні була здійснена в радикальному варіанті за
характером, масштабами, темпами, термінами і методами.

Широкомасштабний процес приватизації з розпорядженням кількісних планів
приватизації по галузях і регіонах розвернувся на основі першої програми
приватизації.

В нашій країні приватизація проводилась шаленими темпами. Їй не
передувала ніяка попередня підготовка. Не проводилась інвентаризація
підприємств. В умовах дуже швидкого знецінення грошей вартість
підприємств не була правильно оцінена (вони часто продавались за
залишковою вартістю – по вартості повного зношеного обладнання). Тому
багато заводів ставали здобиччю спритних покупців за ціною, що
зіставилась з вартістю нової престижної квартири.

Директивність. Рішення про приватизацію приймалось не трудовими
колективами чи керівниками (менеджерами), які знали специфіку
фінансового і технологічного стану підприємства, а Держкоммайном.
Регіонам директивно приписувались навіть кількісні масштаби приватизації
з розбивкою по галузях. Трудові колективи державних підприємств не мали
права вибору термінів і механізму перетворення власності.

Пріоритетність однієї форми. В якості пріоритетного направлення було
перетворення державної власності в приватну. Недооцінювались і навіть
ігнорувались інші форми перетворення держвласності, зв’язані з
перерозподілом прав власності. В результаті українська модель була
жорстоко націлена на перерозподіл економічної влади між соціальними
верствами суспільства.

Пріоритет соціально-політичних цілей над економічними. Українська модель
приватизації не враховувала критерії економічної ефективності,
здійснення приватизації в короткостроковому і середньостроковому
аспектах, що неминуче приводило до марнотратства. Майно державних
підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства в порядку
приватизації, оцінювалось за залишковою вартістю на основі оптових цін
80-х років. Робочі комісії з підготовки підприємств до приватизації, які
складались і з керівництва і членів трудових колективів, були
зацікавлені у зведенні до мінімуму вартості майна державних підприємств,
які будуть викупатись і вартості уставного капіталу акціонованих
підприємств. До літа 1992 р. можливі накопичення робітників підприємств
були знецінені лібералізацією цін в січні 1992 р. Різкий спад
виробництва і знецінення обігових коштів підприємств призвели до
зниження доходів робітників. Тому трудові колективи були зацікавлені
мінімізацією уставного капіталу акціонованих в порядку приватизації
державних підприємств. А органи Держкоммайна були зацікавлені в скорішій
і масовій приватизації. Для перевірки оцінки майна підприємств вони не
розраховували ні коштами, ні кадрами, ні часом.

Соціальне деформування при швидкій концентрації капіталу. Проголошена
соціально-стартова мета перетворити всіх громадян у власників і створити
масовий середній клас на практиці обернулась зосередженням державної
власності у окремі групи і відторгненням від реального державного майна
основної маси населення. Реальні результати приватизації значилися в
масовому (у кількісному відношенні) перерозподілі державного майна та
закріпленням права приватної власності в обмежені терміни. Найбільш
масовим цей процес був у 1992-1994 рр. В результаті приватизації
змінилась структура власності.

Форсування розвитку фондового ринку. До змін в структурі власності не
зводяться результати приватизації по українській моделі. Оскільки
основна маса середніх і великих підприємств директивно приватизувались у
вигляді перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні
товариства, сам процес приватизації виявився сильним фактором розвитку
фондового ринку.

Початковий розподіл акцій здійснювався наступним чином. За першим
варіантом пільг для трудових колективів дозволялось придбання по
витратному підписанні: 25% привілейованих акцій, 10% звичайних акцій і
5% акцій складав опціон для керівництва підприємства. По другому
варіанті пільг — 51% голосуючих акцій для члена трудового колективу. По
третьому варіанті – 20% для ініціативної групи, яка бере на себе
відповідальність за приватизацію збиткового підприємства, і 20% для
трудового колективу. Решта пакетів акцій, що належали державі,
продавались на фондовому ринку.

Слід відзначити, що акції приватизованих підприємств і утворений ними
фондовий ринок істотно відрізняються від їх класичних аналогів.
Особливість є в тому, що якщо класичні (звичайні) акції являються
породженням реального інвестиційного процесу і обміну акцій на реальні
активи, то акції, які ввійшли у фондовий ринок, беруть своє походження
із обміну на фіктивні активи у вигляді ваучерів і за ними не було
реального інвестиційного процесу. Вказані обставини істотно впливають на
формування фондового ринку і рух акціонерного капіталу. Курсова
поведінка акцій підприємства, акціонованих в порядку приватизації, не
відображало реальні інвестиційні процеси чи економічну ефективність
наданих ними підприємств. На курсову поведінку акцій названого типу
впливали інші, не зовсім звичні для фондового ринку фактори: прагнення
до перерозподілу економічної влади через формування контрольних пакетів
акцій. Підтвердженням тому служили факти росту курсу акцій (в реальному
вимірі) при спаді виробництва на підприємствах. Проте, сегмент фондового
ринку, породжений акціями підприємств, які приватизувались, став
важливим каталізатором ринкових перетворень особливого типу. Стрімкий
розвиток ринку фіктивного капіталу супроводжувався таким же стрімким
звуженням і деіндустріалізацією реального сектору, спад в якому до 1997
р. перевищив 50% від рівня 1990 р.

Якщо розглядати приватизацію в динаміці, то можна виділити наступні
основні етапи.

Доваучерна приватизація. Вона проводилась в основному в формі викупу
орендованого майна й охвачувала в основному сферу соціальної
інфраструктури: торгівля, побутове обслуговування, громадське
харчування, готельне господарство і т. п.

Ваучерний (чековий) етап приватизації. Його основним змістом стало
перетворення державних підприємств у акціонерні товариства відкритого
типу і продаж, як правило, малих підприємств по конкурсу і на аукціоні.
Від 50 до 80 відсотків вартості пакетів акцій і викупленого майна
оплачувалось приватизаційними чеками.

Післячековий (грошовий) етап приватизації. Його основним змістом був
продаж самих підприємств (з аукціону і по конкурсу), так і акцій
акціонованих в порядку приватизації підприємств за гроші. На цей етап
покладались не оправдані поки що надії на появу “стратегічних”
інвесторів.

Заставні аукціони. Держава, з метою покриття дефіциту державного
бюджету, віддає в заставу під кредити комерційних банків пакети акцій
найбільших підприємств, акціонованих в процесі приватизації. Вважати
заставні аукціони формою приватизації слід тому, що держава, віддаючи
під заставу пакети акцій, не планує на їх повернення і не резервує кошти
на повернення кредитів.

Вище зазначалось, що приватизація являється особливою, але не єдиною
формою перетворення власності. Можливо перерозподіл прав власності без
перерозподілу економічної влади. Саму приватизацію можна проводити
радикально, підпорядковуючись рішенню політичних цілей, або еволюційно,
підпорядковуючись цілям економічної ефективності. В перехідній економіці
України намітились тенденції зворотних перетворень власності із
приватної в державну, кооперативну, муніципальну. Прикладами можуть бути
численні факти повернення приватизованого житла в муніципальну
власність; об’єднання паїв акціонованих сільськогосподарських
підприємств; придбання муніципальними органами влади контрольного пакету
акцій приватизованих підприємств з метою підйому виробництва і ін.

В останні роки в результаті здійснення широкого комплексу мір по
роздержавленню і приватизації в Україні стались значні зміни у
відношеннях власності і організаційно-правових формах комерційної
діяльності. Дану ситуацію характеризують:

різноманітність форм власності;

перетворення приватної власності в одну із основних форм власності в
українській економіці;

подолання монополії державної власності практично у всіх сферах
народного господарства;

становлення нових форм господарювання, адекватних змінам у відносинах
власності;

утвердження нових форм організації економічної діяльності (акціонерні
товариства, товариства, фермерські господарства, благодійні та інші
громадські фонди і т.п.);

формування інфраструктури ринку і механізмів, які обслуговують нові
форми власності.

Не дивлячись на те, що пройдені великі етапи приватизації, перерозподіл
прав власності ще не завершений. Не знайдена ще оптимальна концентрація
правомірностей у фізичних і юридичних осіб, яка дає найбільш ефективні
форми функціонального руху власності. Критерій економічної ефективності
повинен висунутись на перший план в процесі перерозподілу прав власності
на нових етапах перетворення власності.

До 1997 р. склалась ситуація, яка може спровокувати новий масштабний
перерозподіл прав власності, тобто новий етап приватизації і
переприватизації. Система неплатежів, в яку “вповзли” практично всі
галузі реального сектора економіки, після різкого підвищення масштабу
цін з 1992 р. призвела до того, що більшість підприємств, враховуючи
цілі галузі життєзабезпечення держави, виявились хронічними боржниками.
Покупцями в нових умовах можуть бути банки й інші фінансові структури,
які володіють грошовим капіталом.

Маючи уже достатньо очевидний досвід масового і радикального
перетворення власності, необхідно уникати радикальних, непродуманих і
непрорахованих по економічних результатах рішень.

2.6. Приватизація і роздержавлення.

Однією із головних задач переходу до ринку являється проведення
роздержавлення і приватизації.

Роздержавлення представляє собою зняття з держави функцій прямого
господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень
підприємств, але без зміни характеру власності.

З точки зору створення ефективного ринкового механізму необхідними
являються деякі інституційні перетворення – приватизація,
демонополізація, проведення розукрупнення державних підприємств,
розвертання малої приватизації в торгівлі і громадському харчуванні,
підготовка і проведення великої приватизації.

Приватизація має на увазі зміну власника шляхом передачі або продажу на
різних умовах державної власності економічних суб’єктам, які
використовують її в подальшому в господарській діяльності: несучи повну
майнову відповідальність за її результати.

Приватизація – це перехід державної власності в руки окремих громадян,
трудових колективів, юридичних осіб або виникнення на базі державних
підприємств різних змішаних форм власності.

В основу вибору способів приватизації покладений приклад підприємства:
для дрібних підприємств з чисельністю працівників до 200 осіб
рекомендований продаж по конкурсу (аукціону). Для більш крупних доцільно
перетворення в акціонерні товариства.

Процес приватизації, розуміється як перехід того чи іншого майна
(активів) із державного в приватний сектор, має довгу історію,
зіставлену з історією самої власності. Сучасна природа процесу
приватизації сполучена з наявністю двох абсолютно різних за своїм
змістом типів приватизації.

Перший тип зв’язаний із зрушенням у допоміжному механізмі і з початою у
другій половині 70-х років структурною перебудовою економіки розвинутих
країн Заходу, що потребувало переоцінки складеної раніше структури
державного регулювання економіки. При цьому практично у всіх країнах
Заходу стався серйозний перегляд міста і ролі державної власності і
державного підприємництва в економіці, що знайшла своє відображення в
методах приватизації 80-90-х років. Дані неоконсервативні зрушення в
ідеології і економічній теорії й політиці промислово розвинутих країн
були розповсюджені у країнах, що розвиваються шляхом насадження наукової
ідеології, а інколи й шляхом прямого тиску Заходу через умови допомоги.
Через це в 80-90-і роки понад 80 країн, що розвивались: Азії, Африки,
Латинської Америки реалізували різні програми приватизації державної
власності.

Однак всі ці крани характеризує те, що проведення приватизації
відбувалось в рамках уже існуючого ринково-конкурентного середовища при
наявності приватного сектора і в ході поступального еволюційного
розвитку економіки.

Другий тип одержав свій розвиток пізніше, починаючи з 1989р., в процесі
системних перетворень в країнах колишнього соціалістичного табору –
Східної і Центральної Європи. В контексті переходу від
адміністративно-командної системи господарства до системи, основаної на
ринково-конкурентних принципах, приватизації відводиться особливе місце,
так як при всьому різноманітті підходів до ролі власності в будь-якому
суспільстві, основорозуміючим являється те, що власність (точніше права
власності) представляють собою основу будь-якої (сучасної) системи
господарства.

Приватизація як політико-економічне питання, розглядається з точки зору
трьох аспектів: ефективність, розподіл і стабільність.

Ефективність. Як повинне здійснюватись право власності, щоб найбільш
ефективно використалось наявне рухоме і нерухоме майно протягом
короткого терміну (часто називається “статична” ефективність)?
Аналогічне питання відноситься ефективності інвестицій в нові
продуктивні потужності й нерухомість, тобто довгострокова ефективність
(часто називається “динамічна” ефективність).

Розподіл. Як альтернативні методи приватизації впливають на розподіл
доходів і багатства? Тут також існує більш коротка перспектива (розподіл
доходу) і більш тривала перспектива (розподіл акумульованого доходу,
тобто багатства).

Стабільність. Як альтернативні засоби приватизації впливають в
короткотерміновому плані на такі макроекономічні змінні величини, як
інфляція і безробіття? І як процес приватизації буде з часом впливати на
структурну перебудову?

Приватизація як спосіб перетворення форм власності здійснювалась у
багатьох країнах. Тільки з 1980 по 1994 рр. у світі було приватизовано
близько 1000 підприємств (не враховуючи Україну). В цій області
накопичений достатньо великий досвід за характером, метою, темпами і
результатами. Для перехідних економік цікавий досвід рівних держав,
наприклад, приватизація укрупнених компаній в Англії відрізнялась
старанністю підготовки кожного приватизаційного проекту з точки зору
економічної ефективності й інвестиційного потенціалу. Сама приватизація
здійснювалась поетапно. Англійський досвід може бути названий
еволюційним і ефективним по результатах.

Деякі країни проводили приватизацію на основі послідовного проведення
державою комерційного підходу. Держава проводила санацію підприємств до
їх продажу, щоб приватизовані підприємства мали “товарний вигляд” до їх
продажу з тим, щоб найбільший прибуток дістався державній казні. Такий
досвід мався у Єгипту, Замбії. Він може бути названим
державно-комерційним.

Крім того держава надала різні пільги для майбутнього підприємництва з
тим, щоб притягнути найбільш вигідних для держави покупців підприємств,
які приватизуються.

В перехідних економіках помірно-радикальною може бути названа
приватизація в групі східноєвропейських країн (Чехія, Угорщина,
Словаччина, Болгарія). Тут вирішувались дві суперечливі задачі. З одного
боку, в них було прагнення до прискореної приватизації, а з іншого боку,
була спроба рішення проблем інвестицій і технологічної модернізації.
Облік проблем економічної ефективності при проведення приватизації (і
взагалі економічних реформ) виразився в менш глибокому спаді
виробництва, ніж в Україні, і на більш ранньому виході із кризи.
Радикальний варіант приватизації спостерігався у Польщі. Зміна форм
власності була домінуючим мотивом перетворення. Українська приватизація
у більшості повторювала польську. Радикалізм польської приватизації
проявлявся в тому, що приватизація здійснювалась і шляхом ліквідації
підприємств-боржників і продажу його майна.

Великий інтерес представляє досвід перетворення власності в Китаї. На
початковому етапі проведення реформ здійснювався перерозподіл прав
власності між державою і господарчими суб’єктами на користь останніх,
але без розподілу головних право правомірностей, зв’язаних з економічною
владою. В результаті господарчі суб’єкти отримували сприятливі умови для
господарювання, а не торгівлі засобами виробництва, ресурсами. Разом з
тим держава (на наступних етапах реформи) дало можливість для виникнення
нових (альтернативних) форм власності. Істотно важливою особливістю
китайського досвіду було те, що підприємства альтернативних форм
власності виникали не за рахунок конверсії державного майна, а за
рахунок альтернативних джерел інвестицій. Ціллю реформ в Китаї (в том
числі і в області власності) були ріст виробництва товарів і послуг,
збільшення інвестицій, в тому числі й іноземних, а не проста зміна форм
власності і перерозподіл економічної влади. Поставлені цілі були
досягнуті і реформи привели не до спаду виробництва, а навпаки, до його
бурного і неухильного росту. Цей досвід відповідає економічному критерію
реформ: ріст ефективності використання ресурсів і технологічний прогрес.
В цьому випадку реформи стають органічним елементом і вузловими пунктами
історичного прогресу.

2.7. Багатоукладність сучасної економіки.

При сприйнятті форм власності з точки зору практичної економіки як
інструменту рішення загальногосподарських задач, а не самодостатніх
суспільних інтересів постановка питання про перевагу тієї чи іншої форми
власності неправомірна. Для економіки важливо не виділення і розвиток
окремої форми власності, якою б ефективною вона не сталась, а створення
і підтримання рухливої в своїх рамках системи, враховуючи цілий спектр
організації підприємницької діяльності, основаної на різних формах
власності. Різноманіття сучасних вимог в суспільстві може бути достатньо
повноцінно й ефективно задовольнитись лише на основі об’єднання форм
власності і структура відношень та мотивацій, які виникають на їх
основі. Сучасна економіка – це багатоукладна економіка.

Таким чином, народне господарство повинне представляти собою єдність
взаємозв’язаних і конкуруючих в змаганні за споживача різних форм
власності. Їх диференціація і постійне збагачення істотно посилюють
конкурентний, а з цього, й динамічний характер економіки. Питання про
місце і ролі кожної форми власності в розвинутій ринковій економіці
находить своє рішення в найкращому поєднанні різних форм власності, яке
відповідає вимозі ефективності економіки. Про це свідчить досвід
світової економіки, яка підтверджує наявність об’єктивних факторів, що
сприяють трансформації форм і відношень власності, зміні структури,
поєднання цих форм, руху як в бік приватизації, так і націоналізації.

У другій половині 70-х років, як відомо, сталась глибока структурна
криза у світовій економіці. Однією з його основних рис був високий
ступінь перенакопичення і централізація приватного капіталу. Пошук нових
сфер використання накопиченої вартості призвів до розширення ринку за
рахунок скорочення державного сектора. Саме в 1980 р. у Великобританії
був вперше використаний термін “privatization”. Хоча можливість передачі
державного підприємства в приватну власність розглядалась і навіть
використовувалась набагато раніше.

Проникнення передової технології у більшість галузей економіки призвело
до формування більш складних виробничих відносин, які вимагали відмови
від адміністративного регулювання і переходу до індикативних методів
управління. Розвиток спеціалізації й кооперації світової економіки
посилило подальшу інтеграцію національних господарств і уніфікацію
регулюючих впливів держав у рамках своїх національних кордонів. Останнє
практично нездійсненне при зберіганні адміністративних методів
управління економікою, що об’єктивно обумовило тенденцію до
роздержавлення економіки.

Приватизація окремих ланок взаємозв’язаного господарського комплексу
практично виключає їх можливий вихід із нього, так як для нових
власників це сполучно з великими затратами. Тому в держави з’являється
можливість безболісно для економіки позбавитись від функцій, які стали
лишніми, за безпосереднім задоволенням нужд споживачів. Наприклад, в
Японії синтез багатьох окремих сфер економічної діяльності стався
внаслідок вдосконалення інформаційної інфраструктури на базі
мікроелектронної і комп’ютерної техніки й технології, внаслідок чого
стало можливим надання інформаційних послуг малими фірмами. В цілому
поява такого інструменту макроекономічного регулювання економіки як
приватизація підприємств, була викликана не простим збігом обставин,
політичними пристрастями партій, котрі виграли вибори, а циклічністю
світового економічного розвитку.

В той же час було б глибоко помилковим вважати, що роздержавлення
економіки є єдина і стійка тенденція в сучасному економічному світі.
Існують закономірності участі держави в економіці. Її розвиток являється
відображенням процесі виникнення, розвитку, спаду окремих галузей,
заміщенням їх новими виробництвами, які задовольняють потреби
суспільства на якісно більш високому рівні. Досвід розвинутих країн із
змішаною економікою демонструє чергування прямої і непрямої участі
держави в окремій галузі відносно до різних її стадій розвитку,
наявності фаз націоналізації й приватизації. Поглиблення і послаблення
державного втручання в економіки, її державного регулювання.

Розглянемо, яку роль грає кожна форма власності в умовах ринкового
господарства і яке місце воно займає в ринковій економіці.

Як свідчить господарський досвід розвинутих країн, державна власність
розвивається перш за все, в тих галузях і сферах, які їй залишають
приватний капітал, тобто де неможливо одержання середньої норми
прибутку. Цим частково пояснюється більш низька ефективність державної
форми власності порівняно з іншими формами в ринковій економіці. Перш за
все це галузі, де віддача або невелика, або наступає через довгий час –
капіталомісткі й малоприбуткові галузі виробничої і соціальної
інфраструктури: енергетика, транспорт, зв’язок, освіта, охорона
здоров’я, охорона навколишнього середовища.

Державні підприємства за кордоном за звичай розміщені в малопривабних
для приватного капіталу секторах. Державою, як правило, фінансуються
наступні галузі: нові, з перспективним майбутнім; характеризовані
високим органічним складом капіталу і тривалим періодом фінансової
віддачі; ті, які представляють собою підвищений ризик для підприємця;
ті, які потребують великого об’єму наукових, проектно-вишукувальних
робіт і регулярного авансування значних грошових коштів.

У західній Європі становлення таких галузей як інформатика, космічний
зв’язок, атомна енергетика, модернізація і реконструкція
залізнодорожного, повітряного транспорту, металургійної, добувної
промисловості, здійснювалась в значній мірі за рахунок бюджетного
фінансування.

До державного сектора також відносяться підприємства галузей з перевагою
виробництв:

що знаходяться в стадії занепаду, ліквідація який на даний момент
небажана для суспільства по тих чи інших причинах, а їх модернізація
вимагає притягнення значних ресурсів, що для приватного капіталу
збільшувало б ступінь ризику;

що забезпечують загальні умови функціонування і відновлення виробничого
капіталу (енергетика, транспорт, зв’язок), які вимагають при їх
створенні крупних капітальних вкладів і, як правило, заниженого рівня
цін на товари і послуги соціального значення, що мимоволі зв’язане з
державними дотаціями;

через які держава проводить свою економічну і соціальну політику в
області охорони навколишнього середовища, створення додаткових робочих
місць в працезбиткових районах, раціоналізації розміщення виробництв з
метою вирівнювання економічного потенціалу слаборозвинутих регіонів,
зниження цін на товари і послуги, які надаються населення, та ін.

“Вторгнення” державної форми власності в межі ринку частіше всього
зв’язане з діяльністю держави по “оздоровленню” галузей, які переживають
кризу, або активізацією економіки в цілому за допомогою націоналізації
збиткових підприємств і галузей. За рахунок державного бюджету за звичай
форсується структурна перебудова господарства, для чого створюються
державні науково-дослідницькі центри і дослідні заводи, нові
підприємства, котрі використовують прогресивні технології.

Кордони розподілу державної форми власності в ринковій економіці
рухливі, що обумовлено приватизаційною політикою держави. Держава
призвана піклуватись перш за все не про розширення власного сектора, а
про гармонічний розвиток продуктивних сил і про досягнення необхідної
відповідності, рівноваги в структурі форм власності і господарській
діяльності. При цьому ставиться задача стабілізації економіки, росту
соціально-економічної ефективності, недопущення глибокого відставання
від інших країн.

Динамічність у поєднанні форм власності проявляється, наприклад, в тому,
що по мірі накопичення капіталу така “традиційна” для розвитку
державної форми власності ознака, як висока капіталомісткість (потреба у
великих капіталовкладеннях), перестає бути бар’єром для приватного
капіталу, орієнтованого на стабільність ринку збуту. Спостерігається
перетворення таких традиційно-державних галузей як енергетика і
транспорт, в акціонерні форми.

У світі вказаних особливостей розвитку державної форми власності і
зв’язаного з нею державного підприємництва, які є сусідами з політикою
приватизації, стає зрозумілим виникнення змішаних форм власності. В той
же час створення акціонерних державних підприємств, контрольний пакет
акцій, котрі належать державі, створення в рамках державних холдингів
змішаних дочірніх компаній свідчить про можливість і перспективність не
тільки існування, але й взаємодії різних форм власності.

Так, державні холдинги беруть під свою фінансову опіку ряд стратегічно
важливих фірм, виконують роль “госпіталю” для санації, оздоровлення і
модернізації за рахунок власного бюджету компаній, що опинились на грані
банкрутства. Вони ж створюють так звані “інкубатори” для виробництв,
основаних на новітніх технологіях (біотехнологія, лазерна техніка,
електроніка).

Функції, які виконуються державною формою власності, нерозривно зв’язані
з її цілями. Частіше всього підприємства, основані на цій формі
власності, орієнтовані на соціально-економічні цілі, навіть якщо це
досягається ціною зниження прибутку.

Вказане зовсім не заперечує факт участі державної форми власності в
ринковій діяльності із звичайною підприємницькою метою – отримання
прибутку. Одначе, як показує господарський досвід розвинутих країн,
державна форма власності в даному випадку не відрізняється високою
ефективністю, громіздка по своїй організації, що не дозволяє їй швидко і
гнучко орієнтуватись в залежності від зміни інтересів споживача. Всі ці
фактори роблять державну форму слабо конкурентоспроможною порівняно з
іншими формами, які нуждаються у фінансовій підтримці з боку державного
бюджету.

Об’єктами індивідуальної, приватної власності стають в першу чергу
галузі, виробництва яких вимагають високого рівня підприємницької
активності, мобільності, заповзятливості і здатні приносити високий
прибуток. В той же час приватна ініціатива необхідна там, де потрібно
ближче стояти до споживача, враховувати його потреби, які неперервно
змінюються. У дрібному бізнесі, в сфері послуг приватна власність легко
пускає коріння, швидше прищеплюється порівняно з іншими формами.

Аналізуючи місце і роль недержавних форм власності в ринковій економіці,
приходиться зміщувати акценти із області розгляду форм і відношень
власності в бік форм організації підприємницької діяльності. При аналізі
господарської діяльності фірм зручніше оперувати поняттями не форм
власності, а форм організації підприємницької діяльності, які звісно ж,
залежать від форм власності, але мають самостійні значення і йменуються
організаційно-правовими формами.

Розвиток форм організації підприємницької діяльності є відображення
історії розвитку форм власності, розвитку ринку. Виникнення кожної нової
форми підприємництва, їх еволюція, відповідають певному ступеню розвитку
продуктивних сил і вимог ринку, тобто безпосередньо ув’язане з
перетворенням форм і відносин власності.

Простішими формами власності, здавна фігуруючі на ринку, являються
індивідуальна форма власності (ремісництво) і сімейна. Вони характерні
нині для дрібного бізнесу сфери послуг і фермерства.

Розвиток продуктивних сил суспільства вимагав об’єднання праці й
капіталу. Це призвело до розвитку двох направлень у вигляді відношень
власності. З іншого боку, розвинулась приватна власність на основі
колективної найманої праці, з другого боку, спостерігався розвиток
колективних загальних форм власності. Останнє направлення більш
характерне для сучасної цивілізованої економіки.

Не дивлячись на наявність високого рівня мотивації і зацікавленості в
результатах праці в умовах колективної й кооперативної форм власності, в
чистому вигляді ці форми не одержали більшого розповсюдження в
розвинутій ринковій економіці. Річ в тім, що ефективність даних форм
висока лише в сфері дрібного бізнесу, малих підприємств, де достатньо
чітко простежується зв’язок між часткою власності й участю в управлінні,
в розподілі доходу та одержанні прибутку.

В акціонерній формі власності і підприємницької діяльності проявилось,
найбільш раціональне, вдале на сьогоднішній день сполучення колективних
та індивідуальних інтересів. Тому акціонерна форма й стала базисною,
визначальною в ринковій економіці.

Висновок.

Отже, узагальнивши дану роботу, у висновку потрібно написати:

Суспільна думка завжди приділяла велику увагу проблемі власності.
Спеціальні звернення до неї можна знайти в історичній, філософській та
художній літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній
літературі, в рамках котрої склався ряд направлень у вивченні прав
власності.

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох
віків схрещуються кращі уми людства.

Власність як економічне відношення почало формуватись ще на світанку
становлення людського суспільства. На монополізації різних об’єктів
власності тримаються всі важливіші форми позаекономічного і економічного
примушення до праці.

Економічне примушення до праці виходить із власності на умови
виробництва або із власності на капітал.

Звільнення від особистої залежності призвело, з одного боку, до
юридичного рівноправ’я всіх громадян, а з іншого боку, до нового типу
відносин: економічної влади одних і економічної залежності других.

В соціально-економічній літературі, в тому числі і юридичній, широко
розповсюджене визначення власності як присвоєння індивідуумом або
колективом засобів та продуктів виробництва всередині і безпосередньо
визначеною суспільною формою або як самої суспільної форми, за допомогою
якої здійснюється присвоєння.

Форми власності представляють собою різні комбінації ознак
(правомірностей). Ми розглянули їх, починаючи із самих простих і
закінчуючи самими складними.

Литература:

“Курс экономической теории” под. ред. А. В. Сидоровича. Москва 1997.

“Экономическая теория” Е. Ф. Борисов. Москва 2000.

“Общая экономическая теория” В. З. Баликоев. Новосибирск 1996.

“Теоретическая экономика” под. ред. Г. П. Журавлевой, Н. Н. Мильчаковой.
Москва 1997.

“Курс экономики” под. ред. Б. А. Райзберга. Москва 2000.

“Экономическая теория” В. Я. Иохин. Москва 2000.

“Краткая экономическая энциклопедия” Г. С. Вечканов, Г. Р. Вечканова, В.
Т. Пуляев

“Экономика” под. ред. А. С. Булатова. Москва 1995.

“Основы экономической теории” В. Д. Камаев. Москва 1994.

“Курс экономической теории” И. С. Шаршов. Воронеж 1995.

“Экономика” П. Самуэльсон. Москва 1997.

“Экономикс” К. Макконел, С. Л. Брю. Москва 1992.

“Основы экономической теории” П. Е. Еремишин. Москва 1994.

“Предпринимательство: проблемы собственности и культуры” А. И. Агеев.
Москва 1991.

“Курс экономики” под. ред. Б. А. Райзберга. С. 98.

“Курс экономической теории” под. ред. А. В. Сидоровича. С. 465.

“Теоретическая экономика” под. ред. Г. П. Журавлевой. С. 134.

“Курс экономики” под. ред. Б. А. Райзберга. С. 100.

“Курс экономики” под. ред. Б. А. Райзберга. С. 101-104.

“Экономическая теория” В. Я. Иохин. С. 87.

“Курс экономической теории” под. ред. А. В. Сидоровича. С. 467.

“Курс экономической теории” под. ред. А. В. Сидоровича. С. 472.

“Курс экономической теории” под. ред. А. В. Сидоровича. С. 474.

“Курс экономики” под. ред. Б. А. Райзберга. С. 105-109.

“Курс экономической теории” под. ред. А. В. Сидоровича. С. 480.

“Экономическая теория” Е. Ф. Борисов. С. 96.

“Теоретическая экономика” под. ред. Г. П. Журавлевой. С. 145.

“Курс экономической теории” под. ред. А. В. Сидоровича. С. 483.

“Теоретическая экономика” под. ред. Г. П. Журавлевой. С.147.

“Курс экономической теории” под ред. А. В. Сидоровича. С. 486.

“Курс экономики” под. ред. Б. А. Райзберга. С.122.

PAGE 25

Суб’єкт власності

Людина, громадянин, сім’я, соціальна група, виробничий колектив, народ,
органи управління

Суб’єкт власності

Людина, громадянин, сім’я, соціальна група, виробничий колектив, народ,
органи управління

Об’єкт власності

Земля, природні ресурси, засоби виробництва, майно, гроші, цінні папери,
інформація, інтелект, робоча сила

Об’єкт

власності

Об’єкт

власності

Похожие записи