Пошукова робота

Меркантилізм

Зміст

1. Історичні умови виникнення меркантилізму.

2. Ранній і пізній меркантилізм. Теорії монетарної і комерційної
системи.

3. Меркантилізм і його значення в історії економіки та економічної
думки.

Список використаної літератури

Від кінця XIV ст. в економіці багатьох країн Західної Європи відбувався
перехід від натурального господарства до товарно-грошової організації
суспільного виробництва. Активну роль у цьому процесі відігравав
торговельний капітал. Розвиток національних торговельних і купецьких
капіталів було прискорено великими відкриттями XIV-XV ст. і розвитком
зовнішньої торгівлі. Проникнення європейського торговельного капіталу в
економіку країн Америки, Азії й Африки носило характер колонізації цих
територій. Спочатку в цьому процесі лідирували Іспанія і Португалія,
пізніше до них приєдналися Англія, Голландія, Франція, Німеччина,
Бельгія.

Глибші зміни відбулися в економіці Англії, яка незабаром відтиснула
Голландію, випередивши її за колоніальними володіннями. Нееквівалентна
зовнішня торгівля і національне мануфактурне виробництво стали основними
джерелами багатства Англії. Нагромадження багатства в Англії і Голландії
раніше за інші країни набуло форми первісного нагромадження капіталу. За
таких історичних умов у період пізнього феодалізму виник меркантилізм як
перше цілісне економічне вчення капіталістичного ладу.

Меркантилізм (від італ. mercante — купець, торговець) — напрям
економічної думки, що наголошував значення торговельного капіталу і
сфери обігу у процесі нагромадження приватного й суспільного багатства;
економічна політика держави в період становлення капіталізму. Політика
меркантилізму держав періоду пізнього феодалізму полягала в активному
протекціонізмі, підтримці національного капіталу, зокрема в заохоченні
створення торгових монополій, у розвитку мореплавства і флоту,
захопленні колоній, підвищенні оподаткування імпортних товарів для
фінансування всіх цих заходів.

В економічній літературі в розвитку меркантилізму як теорії й
економічної політики розрізняють два етапи — ранній і пізній
меркантилізм. Основним критерієм такого поділу є розходження засобів
(шляхів) збільшення приватного і суспільного багатства, під яким
ідеологи меркантилізму розуміли гроші (золоті і срібні) і скарби. Для
раннього меркантилізму (монетарної системи) характерною була теорія
грошового балансу, що обґрунтовувала політику утримання грошей у країні.
З цією метою заборонявся вивіз грошей і скарбів за кордон (під страхом
покарань і навіть смерті). Торгівля валютою була оголошена державною
монополією, затвердилася система біметалізму (фіксованого співвідношення
золотих і срібних грошей). Обмежувався імпорт товарів, зокрема,
створювалися «складські місця» для торгівлі іноземними товарами, і всю
грошову виручку від продажу іноземці за приписом повинні були витрачати
на купівлю місцевих товарів. Обмеження імпорту поєднувалося з
різнобічною підтримкою експортних товарів: встановлювалися високі ціни
на експорт, підтримувалося створення національних мануфактур. Щоб
залучити гроші з-за кордону, уряди широко застосовували «псування»
монети, що приводило до зниження валютного курсу. Меркантилісти вважали,
що за знецінювані гроші іноземні купці зможуть придбати більше місцевих
товарів і тому будуть зацікавлені в перекарбуванні своїх грошей у монети
місцевого зразка.

Як бачимо, в ранньому меркантилізмі поєднуються номіналістичне
трактування грошей, коли вони розглядаються як умовні знаки, позбавлені
вартості, і металістичне трактування, коли грошовий обіг ототожнюється з
товарним обміном, і золото (срібло) за своєю природою визнається
грошима.

До найвідоміших представників раннього меркантилізму належать італійські
банкіри і торговці Г. Скаруффі (XVI ст.), основна праця якого була
видана в 1579 р. під назвою «Міркування про монету», і Б. Даванзатті
(1529-1606), знаменитий своєю роботою «Читання про монету», виданою в
1582 р. В Англії одним з видатних прихильників ідей раннього
меркантилізму був В. Стаффорд (1554-1612), який виступив у першій
третині XVII ст. із трактатом «Короткий виклад деяких звичайних скарг
різних наших співвітчизників».

Пізньому меркантилізму (комерційній, або мануфактурній системі)
притаманна теорія активного торговельного балансу. Під багатством
розуміли вже надлишок продуктів, що на зовнішньому ринку перетворювався
на гроші. На думку пізніх меркантилістів, держава стає тим заможнішою,
що більшою є різниця між вартістю вивезених і завезених товарів. Така
різниця забезпечується кількома способами: за допомогою вивозу виробів
своєї країни, причому дозволявся вивіз тільки готових виробів; унаслідок
активного заохочення національних мануфактур (надання вигідних кредитів
і податкових пільг); унаслідок допущення імпортних товарів на
національний ринок (крім предметів розкоші) тільки за умови позитивного
сальдо в зовнішній торгівлі; за допомогою посередницької торгівлі
(перепродажу товарів інших країн за кордоном), у зв’язку з чим
дозволявся вивіз грошей за кордон і встановлювалася система
монометалізму.

Зрілий меркантилізм, на відміну від раннього, послідовно дотримувався
ідей металістичної теорії грошей. Типовим представником пізнього
меркантилізму вважають італійського торговця А. Серра, який видав у 1613
р. «Короткий трактат про причини, що можуть привести до достатку золота
і срібла в країнах, які не мають рудників, стосовно Неаполітанського
королівства». В Англії одним з видатних представників пізнього
меркантилізму був купець і один з директорів Ост-Індської компанії Т.
Мен (1571-1641), який у 1621 р. опублікував працю «Міркування про
торгівлю Англії з Ост-Індією». Основна праця Т. Мена «Багатство Англії в
зовнішній торгівлі, або Баланс зовнішньої торгівлі як регулятор нашого
багатства» була написана у 1630 p., а опублікована у 1664 р. сином
автора. У Франції розгорнуто сформулював ідеї меркантилізму А.
Монкрентьєн (1576-1621), який опублікував у 1615 р. «Трактат політичної
економії». З ім’ям А. Монкрентьєна пов’язано обґрунтування
протекціоністських заходів Французького королівства, а також введення в
економічну літературу терміна «політична економія».

На практиці втілював ідеї меркантилізму у Франції, так званий
кольберизм, перший міністр і міністр фінансів Ж. Кольбер (1619-1693).
Його чотирнадцятирічне правління (1669-1683) було спрямоване на
піднесення промисловості, у результаті якого інтереси сільського
господарства залишалися другорядними. Ж. Кольбер домагався збільшення
державних доходів насамперед за рахунок активного торговельного балансу
у результаті насадження мануфактур, надання підприємцям позик і пільг
різного характеру, включаючи звільнення від рекрутської повинності і
навіть волю совісті. Він створював колоніальні компанії (у тому числі
Ост-Індську), заохочував ввезення сировини і вивезення промислових
виробів.

Розгляд теорії і практики меркантилістської системи дає змогу
сформулювати певні висновки. Меркантилізм виник наприкінці XV ст. як
спроба теоретичного обґрунтування системи заходів економічної політики,
що відстоювали торговці. Ранній меркантилізм тлумачив гроші як
уособлення багатства, спираючись на металістичну і номіналістичну теорії
грошей. У своєму завершеному вигляді металістична теорія грошей була
сформульована представниками пізнього меркантилізму. Багато сучасних
економістів зазначають, що прогресивність меркантилізму як теорії й
економічної політики полягає в тому, що вона орієнтувалася на розвиток
капіталістичної мануфактури, на комерціалізацію національної економіки.
Обмеженість меркантилізму полягає в тому, що основною сферою
науково-практичних досліджень він обрав зовнішню торгівлю. Тим часом
меркантилізм позначив перехідний період зародження економічної думки як
самостійної галузі людських знань про суспільство і закони його
соціально-економічного розвитку.

Практична спрямованість меркантилістської системи в сфері обміну значно
вплинула на подальшу еволюцію економічної науки. Протягом XVII-XVIII ст.
учені багатьох країн розглядали проблему визначення багатства нації і
джерел його нагромадження. Крім того, в більшості розвинених країн того
часу особливості реалізації ідей меркантилізму вплинули на специфіку
соціально-економічного розвитку.

Класична школа буржуазної політекономії

1. Формування класичної політекономії. Теорія трудової вартості В.
Петті.

2. Становлення економічних поглядів представників класичної школи у
Франції. Фізіократична економічна теорія Ф. Кєне і Ж. Тюрго.

3. Розвиток класичної політекономії в працях англійських економістів
середини XVIII — початку XIX ст. Економічні погляди А. Сміта і Д.
Рікардо.

Теорія трудової вартості — перша основоположна теорія класичної
політекономії була створена В. Петті (1621-1687).

Учений народився в м. Ромсі (Англія) у сім’ї сукнороба і прожив вельми
цікаве життя. У 14 років пішов юнгою на корабель, у 15 років у Франції
зайнявся торгівлею. У 16 років вступив до медичного коледжу, де вивчав
астрономію та медицину. З 1640 по 1643 р. служив у морському флоті,
займався також дрібним бізнесом. У 1646 р. повернувся до Англії із
значним капіталом, вступив до Оксфордського університету, де згодом став
професором, очолив кафедру медицини й астрономії. У 1651 р. залишив
кафедру і, отримавши місце лікаря при штабі Кромвеля, став його
особистим лікарем. Одержав право на впорядкування земельного кадастру
захоплених ірландських земель. У 1658 р. В. Петті — один із найбагатших
англійських землевласників, а з 1661 р. — член англійського парламенту.
За економічні праці йому було надано звання лорда. Основні економічні
праці В. Петті: «Трактат про податки і збори» (1662 p.), «Політична
«арифметика»» (1676 p.), «Різне про гроші» (незакінчене) (1682 p.).

У «Трактаті про податки і збори» В. Петті викладав основи теорії
трудової вартості. Передусім він проголосив, що праця — батько
багатства, а земля — його мати (це основні фактори багатства). Багатство
нації втілено в товарах, а не в грошах, і товар має кілька властивостей:
вартість і споживну вартість. Згідно з теорією В. Петті, вартість — це
«природна ціна» або міра товару (кількість часу, витраченого на
виготовлення золотих або срібних грошей, що вимірюють вартість товару).
Наприклад, один бушель хліба дорівнює одній унції срібла. Вартість
розуміється також як кількість часу, витраченого на виробництво самого
товару, це трудова міра вартості товару. Споживна вартість визначається
як результат поєднання

конкретної праці і природи, втілених у товарі. На практиці зручнішою є
природна ціна, тобто вираження мінової вартості через металеві гроші. На
основі природної ціни на ринку формується реальна ціна. За такої
характеристики властивостей товару В. Петті не розмежовував вартість і
мінову вартість, вважаючи їх практично тотожними. Конкретну працю з
видобутку дорогоцінних металів учений відносив до праці, що втілює
вартість.

Поряд з теорією вартості він виклав також засади теорії заробітної
плати, зазначивши, що заробітна плата — це мінімальні засоби існування
робітника. Фонд зарплати — частина загального прибутку підприємця і є
відрахуванням з цього прибутку. Щоб у підприємця був економічний
інтерес, фонд заробітної плати повинен бути мінімальним. Уперше в
історії економічної думки вчений встановив обернену залежність між
прибутком і заробітною платою. В. Петті вважав основним прибутком
підприємця земельну ренту і вперше визнав існування диференціальної
ренти, що виникає залежно від місця розташування земельних угідь, їх
родючості і різної ефективності трудових затрат. В. Петті визначив ціну
землі як суму рент за певну кількість років. Згідно з поглядами вченого,
позичковий відсоток є відрахуванням з земельної ренти. Цей позичковий
відсоток повинна регламентувати держава (ключова ідея сучасної
макроекономіки).

У працях В. Петті викладено теорію прибутку і багатства, де багатство
нації подано як матеріальне і грошове (сума прибутків). Чинником
приросту національного багатства є створюваний національний доход,
причому він зводиться тільки до суми споживчих витрат населення. В
економічній концепції В. Петті теорія вартості і прибутку тісно
пов’язана з ученням про гроші. Учений вважав гроші загальним
еквівалентом товарів. Основною функцією грошей, на його думку, повинна
бути функція обслуговування обігу товарів. Кількість грошей (металевих)
визначається торговельним балансом країни. У грошах матеріалізується
вартість, витрачена на видобуток дорогоцінних металів, отже, у грошей є
трудова основа (як у будь-яких товарів). Повноцінні металеві гроші
можуть і повинні бути замінені в обігу паперовими, що випускаються
банком. Ці положення теорії грошей Петті становлять основу сучасного
кредитно-паперового обігу.

Теорії В. Петті властиві певні особливості: економічна концепція носила
системний характер, послідовно застосовувався економіко-статистичний
метод дослідження, продуктивно використовувався і емпіричний метод
(теоретичні положення було проілюстровано прикладами). Все це дає
підстави стверджувати, що в економічній концепції В. Петті закладено
елементи нового аналітичного підходу до економічних явищ і процесів.

Формування класичної школи у Франції пов’язано з ім’ям П. Буагільбера
(1646-1714), якого називають родоначальником французької класичної
політекономії. П. Буагільбер за походженням дворянин, за освітою —
філософ, літератор, юрист; учився в Англії. У 1677 р. одержав судову
посаду в Нормандії. У 1695 р. купив посаду судді округу Руана.

У праці під назвою «Докладний опис становища Франції, причини падіння її
добробуту, прості засоби відновлення, або Як за один місяць доставити
королю всі гроші, яких він потребує, і збагатити все населення»,
написаній у 1695-1696 pp., П. Буагільбер проаналізував причини бідування
Франції та можливі шляхи виходу з економічної кризи. На його думку,
причина бідності Франції — це відсталість сільського господарства, і
тому необхідна реформа економіки буржуазно-демократичного характеру, що
передбачала б удосконалення правового законодавства (зміну старих
феодальних законів новими буржуазно-демократичними), і, можливо,
здійснення кількох економічних реформ, щоб збільшити реальне багатство
Франції. Вчений вважав, що реальне багатство — це маса товарів,
потрібних населенню, а гроші — штучне багатство, що має сприяти
нагромадженню реального. Реальне багатство повинно нагромаджуватися за
допомогою встановлення системи «пропорційних» цін. Пропорційними цінами,
на думку П. Буагільбера, є такі ціни, що забезпечують «справедливий»,
еквівалентний обмін товарів відповідно до кількості втіленого в них
робочого часу. Ці ціни дають можливість кожній галузі відшкодовувати
витрати й одержувати прибуток; складаються за умов вільної конкуренції і
збільшують купівельний попит, при якому відбувається безперебійна
реалізація товарів і встановлюється економічна рівновага.

П. Буагільбер першим найґрунтовніше сформулював ідею вільного
підприємництва (конкуренції). Держава в моделі вільного підприємництва
повинна здійснювати тільки податкову політику з метою регулювання рівня
виробництва і споживання в країні. Вперше в історії економічної думки
він виклав ідею кризового розвитку капіталізму. Вчений вважав, що
причина економічної кризи полягає у надлишку товарних благ, коли
споживчі витрати відстають від розмірів виробництва внаслідок
«непропорційного» розподілу багатства. Цей варіант теорії криз став
основою неокейнсіанської моделі макрорегулювання. Розглядаючи основні
положення кризової теорії розвитку, П. Буагільбер запропонував систему
практичних заходів, що повинна вживати держава. Це передусім здійснення
податкової реформи з метою перегляду процентних ставок оподаткування;
перехід від політики протекціонізму (як основного інструменту
практичного меркантилізму) до фритредерської зовнішньої і внутрішньої
торгівлі, вільної від обмежень; гарантування свободи підприємництва
представникам національного капіталу завдяки ухваленню відповідних
законів, а також скасування політики штучної підтримки низьких цін на
товари.

Найважливішою подією політичного, економічного і соціального життя
Франції стала поява фізіократичної школи. Засновником французького
фізіократизму був Ф. Кєне (1694-1774) — виходець із селянської родини. У
17 років став учнем лікаря-хірурга, з 1711 р. жив у Парижі, одночасно
працював і вчився. Вивчав медицину, астрономію, фізику. З 1717 р.
розпочав самостійну практику. У 1734 р. став лікарем герцога Віллеруа. З
1749 р. — особистий лікар маркізи Помпадур і короля Людовика XV.
Організував клуб політекономії, в якому обговорювали проблеми
економічних реформ у Франції. Основні праці Ф. Кєне: «Економічна
таблиця» (1758 p.), «Економічна таблиця. Загальні ознаки економічної
політики землевласницької держави» (1760 p.).

До основних складових концепції фізіократичної школи належать вчення про
вартість, теорія земельної ренти і теорія відтворення. На думку вченого,
продуктивною вважається тільки сільськогосподарська праця. Розглядаючи
питання вартості, він зазначав, що сфера обігу не приносить прибутку, і
гроші не є символом багатства. Справжнє багатство — це земля і товари,
отримані з землі, тому промислова праця лише видозмінює форму чистого
продукту, створюваного у землеробстві. Створювана тут вартість є
результатом природи та праці і дорівнює витратам виробництва плюс чистий
продукт. Витрати виробництва — це аванси фермерів у землю, що повинні
окупатися вартістю продукції. Земельна рента має становити більшу частку
чистого продукту, а витрати виробництва—значний відсоток від усієї
вартості, створюваної у сільськогосподарському виробництві. Визначення
земельної ренти доповнилося у Ф. Кєне розглядом питання про її
привласнення. Земельну ренту як один з найважливіших елементів чистого
продукту повинен одержувати фермер. Фер-мери-орендарі, звільнені від
податкового пресу, сприятимуть інтенсивному розвитку сільського
господарства. Оподаткування землевласника, як вважав Ф. Кєне, повинно
бути прогресивним.

Розглядаючи створення сільськогосподарського продукту, Ф. Кєне описав
класову структуру французького суспільства періоду становлення
капіталізму. Фермери, що працюють на орендованій землі, це продуктивний
клас. Земельні власники, промисловці і робітники — непродуктивні класи,
бо вони беруть участь тільки у переробці продукту, створеного фермерами.
Учений показав механізм розподілу чистого продукту між трьома класами,
склавши схему його часткового і повного обігу. Він вважав, що найбільшою
проблемою є здійснення повного обігу, коли чистий продукт
перерозподіляється між усіма трьома класами, а загалом необхідно
домагатися поєднання інтересів, долаючи нееквівалентність обміну між
різними класами.

Учений надав кілька практичних рекомендацій щодо вдосконалення розподілу
чистого продукту. Передусім держава повинна піклуватися про сільське
господарство. Для цього необхідне вдосконалення податкової політики
держави, тобто пільгове оподаткування прибутків фермерів і прогресивне —
земельних власників. Ф. Кєне вважав, що потрібно зробити так, щоб
витрати промислового і торговельного капіталів були мінімальними,
оскільки вони є відрахуванням з чистого продукту фермера. Для реалізації
своїх рекомендацій він пропонував скасувати протекціонізм зовнішньої
торгівлі, встановити високі ціни на хліб, щоб не зменшувався прибуток
фермерів й виникали передумови встановлення режиму вільної конкуренції
національних промисловців і торговців.

Одним з найвизначніших представників французької фізіократичної школи є
Ж. Тюрго (1727-1781). Він народився в Нормандії у дворянській родині,
вчився в Парижі, за фахом філософ, юрист. У 1752 р. одержав судову
посаду в паризькому парламенті, з 1776 р. — морський міністр і
генеральний контролер фінансів Франції, викладав у кількох французьких
університетах. У праці «Міркування про створення і розподіл багатства»
(1766 р.) Ж. Тюрго розвинув основні положення фізіократичної школи. Він
розумів вартість уже не тільки як результат природи і землі, оскільки на
неї впливають інші чинники, тобто інтереси продавців і покупців і
втручання держави (її економічна політика). Вартість продукту,
створеного в сільському господарстві, розкладається вже на фонд
відшкодування плюс фонд зарплати і чистий продукт. Розподіл продукту має
бути таким, щоб створювались належні умови для ефективного
господарювання всіх суб’єктів. Розроблені Ж. Тюрго практичні
рекомендації щодо вдосконалення розподілу продукту зводяться до
скасування високих цін на хліб, встановлення вільного режиму внутрішньої
і зовнішньої торгівлі та запровадження єдиного податку на прибутки
земельних власників.

Методологічне значення фізіократичної школи дуже велике, бо тут вперше
застосований балансовий метод дослідження. Економічна таблиця Ф. Кєне —
це перший зведений баланс народного господарства. Крім того, вперше було
використано макроекономічний аналіз і економіко-математичні методи.
Багато теоретичних положень проілюстровано графіками та схемами і
підтверджено аналізом фактичних даних. Фізіократична школа вдало
продемонструвала практичний характер своєї економічної концепції,
пропонуючи конкретні рекомендації щодо вдосконалення умов господарювання
французького фермерства.

Розвиток класичної політекономії пов’язаний з працями великих
англійських економістів середини XVIII — початку XIX ст. А. Смі-та і Д.
Рікардо.

А. Сміт (1723-1790) — засновник класичної політекономії в Англії.
Народився в Шотландії, вчився в університетах Глазго, Оксфорда, за
науковим фахом філософ, математик, астроном, економіст. З 1751 р.
професор кафедри філософії університету Глазго, у Франції він
познайомився з Ф. Кєне і Ж. Тюрго.

Основна праця А.Сміта «Дослідження про природу і причини багатства
народів» (1776 р.) складається з п’яти частин (5 томів) і містить кілька
вчень, передусім теорію поділу праці. Обмін продуктів на ринку вчений
визначав як результат поділу праці у виробництві. Поглиблення поділу
праці забезпечує прогрес торгівлі, промисловості, отже, сприяє добробуту
всієї нації. Наслідками поділу праці він також вважав економію робочого
часу, збільшення обсягів випуску продукції, підвищення продуктивності
праці, розмаїтість товарів, появу грошей. Уперше в історії економічної
думки А. Сміт пов’язав появу грошей із поглибленням поділу праці. На
його думку, гроші як результат розвитку обміну і торгівлі є таким
товаром, що слугує загальним еквівалентом, мірою вартості всіх інших
товарів. А. Сміт не робить різниці між золотими і паперовими грошима і
їх функції зводить тільки до функцій засобів обігу і платежу. Однак
докладно розглянувши функцію грошей як засобу платежу, А. Сміт визначив
кредит як необхідний наслідок розвитку грошового обігу.

У своїй теорії вартості А. Сміт вивів відмінність вартості та споживної
вартості, визначивши вартість (мінову вартість) як природну ціну товару.
На думку ученого, природна ціна товару пов’язана з оцінкою витрат праці
на видобуток і обробку золота, яке є загальним еквівалентом вартості
всіх товарів. На природну ціну впливає також кількість товарів,
запропонованих продавцями. Природна ціна відрізняється від ринкової,
оскільки на останню впливає попит і пропозиція товарів, і вона може
коливатися навколо природної. На основі цього коливання продавці можуть
одержувати додатковий прибуток або зазнавати збитків. Елементи вартості
А. Сміт зводить до сукупності основних доходів: зарплати, прибутку,
відсотка, ренти. Фонд відшкодування тут відсутній, оскільки учений
вважав, що вартість засобів виробництва, як і будь-який інший продукт,
можна представити як суму прибутків різноманітних соціальних груп
(класів) суспільства. Подана в такому вигляді структура вартості
одержала в літературі назву «догма Сміта».

Концепція класового суспільства А. Сміта ґрунтується на його теорії
вартості. Згідно із структурою вартості товару, яка дорівнює сумі
доходів, класову структуру суспільства можна відобразити як систему
відносин між найманими робітниками, промисловими капіталістами,
банкірами, землевласниками та фермерами. Основна суперечність виникає
між найманими робітниками і промисловими капіталістами. Економіст довів
це положення у теорії зарплати та теорії прибутку. У простому товарному
виробництві зарплата — це весь продукт, вироблений робітниками. У
капіталістичному виробництві зарплата є частиною продукту праці
робітника. Зарплата не дорівнює всьому продукту праці, тому що тяжіє до
«природної ціни праці», тобто до мінімуму. Мінімальний рівень зарплати
вигідний промисловцям, оскільки вони можуть привласнити частину праці
працівників. А. Сміт вважав, що за умов економічного прогресу
капіталісти можуть використовувати цілий комплекс засобів одержання
прибутку: присвоєння частини праці найманих робітників (це основний
засіб); «особиста стриманість», тобто економія на особистому споживанні;
винагорода (плата) за ризик в умовах жорсткої конкурентної боротьби або
плата за особливий вид праці — управління виробництвом. Таке трактування
прибутку лежить в основі сучасної теорії прибутку Й. Шумпетера і Ф.
Найта, а також в основі теорії гармонізації суспільства.

Теорію земельної ренти А. Сміт пов’язував з розв’язанням існуючої в
буржуазному суспільстві суперечності між фермерами і земельними
власниками. Земельну ренту спочатку отримує фермер, а потім у вигляді
орендної плати передає земельному власнику. Фермер повинен мати високий
прибуток, щоб виплатити орендну плату і мати особистий дохід. Отже,
фермер має підвищувати продуктивність своєї праці, переходячи до
інтенсивного ведення господарства. Послідовно розробляючи теорію
прибутків, А. Сміт виявив специфічну залежність між прибутками у
матеріальній і нематеріальній сферах. Матеріальна сфера — це все те, що
створює вартість і відразу має право на одержання прибутку.
Нематеріальна сфера — це всі ті галузі, де не створюється вартість
(освіта, культура, політична сфера). Прибутки трудівників нематеріальної
сфери, як вважав А. Сміт, є другорядними. Але для того щоб матеріальна
сфера не втрачала частини своїх прибутків, суспільству потрібно
заощаджувати на нематеріальній. Ця ідея вченого є ключовим положенням у
сучасній монетаристській макроекономічній теорії.

Невіддільною складовою економічного вчення А. Сміта є теорія відтворення
капіталу. Він визначав реальний капітал як запас засобів виробництва,
необхідний для нормального відтворення, поділивши його на основний і
оборотний. До основного капіталу належали знаряддя праці, будинки,
споруди та поліпшення якості землі, до оборотного — всі засоби, речі,
готівка, що обслуговують процес виробництва. Торговельний і позичковий
капітали, як і промисловий, мають продуктивний характер і претендують на
одержання своєї частки прибутку. А. Сміт спробував знайти джерело
нагромадження капіталу. Це могли бути заощадження капіталістів і
економія витрат на нематеріальну сферу. Справжнім нагромадженням
вважається нагромадження не засобів виробництва, а споживчих товарів.
Додержуючись цієї думки, учений обґрунтував можливість криз
надвиробництва споживчих товарів, пояснивши це тим, що темпи підвищення
споживчих витрат основних класів менші за темпи зростання виробництва
цих товарів. Споживчі витрати капіталістів зменшуються, тому що вони
повинні заощаджувати, щоб нагромадити капітал, а робітники, маючи
мінімальну зарплату, змушені обмежувати своє споживання.

Економічне вчення А. Сміта посідає значне місце в розвитку теоретичних
ідей класичної школи. Вчений був послідовним прихильником вільного
підприємництва, яке він назвав природним порядком. А. Сміт вважав, що на
основі цього порядку повинна розроблятися державна економічна політика,
яка має відповідати економічним законам, а не суперечити їм. Крім того,
він висунув ідею необхідності існування вільної внутрішньої та
зовнішньої торгівлі, що передбачається «природним порядком», і довів
можливість класової боротьби. Він намагався також проаналізувати реальну
систему ціноутворення, що діє за вільної конкуренції. Вся теоретична
конструкція А. Сміта має безпосередню практичну спрямованість і
значущість.

Д. Рікардо (1772-1823) — визначний представник англійської класичної
політекономії. Народився в Лондоні у родині багатого торгівця товарами й
цінними паперами, за освітою економіст, соціолог, публіцист, за родом
діяльності — фінансист (біржовий маклер), з 16 років працював у конторі
батька. Все життя Д. Рікардо займався самоосвітою, це була дуже
ерудована особистість. Незважаючи на турботи про своїх численних
нащадків, Учений займався громадською діяльністю. У 1819 р. він купив
місце в англійському парламенті і виявив себе талановитим оратором,
виступаючи з конструктивними пропозиціями, був засновником англійського
клубу політекономії. Основні праці Д. Рікардо «Ціна золота» (1809 p.),
«Висока ціна зливків як доказ знецінювання банкнот» (1810 p.), «Досвід
про вплив низької ціни хліба на прибуток капіталу» (1815 p.), «Проект
стабільного грошового обігу» (1816 р.), «Початки політичної економії і
оподаткування» (1817 р.) ввійшли до скарбниці світової економічної
науки.

Економічна система Д. Рікардо складається з кількох частин, насамперед
теорії вартості і грошей. Він, як і А. Сміт, відокремив мінову вартість
і споживну вартість товару. Ототожнюючи мінову вартість і вартість, Д.
Рікардо разом з тим запропонував своє оригінальне розуміння вартості
товарів. Всі товари він поділив на відтворювані і невідтворювані.
Відтворювані — це ті товари, які можна багаторазово повторити,
невідтворювані (рідкісні) — ті, що дуже складно повторити без порушення
їх якості (цінні й антикварні речі, вина довгої витримки і т. ін.).
Учений вважав, що невідтворювані товари не мають вартості (їх немає з
чим порівняти), але мають високу ціну (бо попит перевищує пропозицію).
Вартісна оцінка застосовується тільки для відтворюваних товарів.
Характеристика вартості двоїста: насамперед це відносна вартість, коли
певний товар вимірюється через кількість іншого товару, й абсолютна
вартість, коли оцінюються витрати праці на виробництво цього товару
порівняно з витратами на виробництво іншого. На розмір абсолютної
вартості товару впливають суспільно необхідні витрати праці. На думку Д.
Рікардо, це витрати праці за найгірших умов виробництва. Обіг товарів
обслуговують гроші. Вартість золотих грошей — це кількість праці,
витрачена на їх виробництво. В обігу може бути скільки завгодно золотих
грошей, їх кількість зштовхується з масою товарів на ринку, і
встановлюється ринкова ціна товарів й золотих грошей. В обігу золоті
гроші можуть бути замінені паперовими, розмінними на золото за твердим
курсом. Як послідовний захисник кількісної теорії грошей, Д. Рікардо
стверджував, що зростання грошової маси в обігу може призвести до
знецінення не лише паперових, а й золотих грошей, тому контроль за
стабільністю паперово-грошового обігу повинен бути покладений на державу
і національний банк. Коли держава починає регулювати масу золотих
грошей, вона безпосередньо впливає на рівень цін, і, виходячи з цього,
на прибутки класів.

Основною формою доходу найманих робітників є заробітна плата. Заробітна
плата як плата за працю поділяється на номінальну і реальну. Номінальна
зарплата — сума грошей, що сплачують робітнику, на її розмір
безпосередньо впливає капітал. Реальна зарплата — це кількість робочого
часу, необхідного для виробництва життєвих засобів для працівників.
Прибуток на капітал Д. Рікардо розумів як плату капіталісту за
організацію виробництва. Як компоненти вартості, зарплата і прибуток
взаємно протилежні, у них обернена залежність, отже, економічні інтереси
найманих працівників і капіталістів протилежні. Відомий економіст
вважав, що в процесі нагромадження капіталу створюється особливий
механізм впливу на номінальну зарплату. Капітал, регулюючи темпи свого
нагромадження, задає рівень ціни праці. Звичайно встановлюється
мінімальний рівень зарплати. Нагромадження капіталу може призводити до
зростання попиту на робочу силу, отже, до підвищення зарплати. Зростання
зарплати, на думку Д. Рікардо, дасть змогу робітникам мати більше дітей,
що в майбутньому призведе до збільшення безробіття і зниження життєвого
рівня населення. Якщо ця тенденція набуває характеру закону, то держава
має підтримувати ціну праці на рівні мінімуму засобів існування (так
званому природному рівні), сприяючи подоланню конфліктності інтересів
капіталістів і найманих працівників.

Рента як прибуток виникає в сільському господарстві. Д. Рікардо
визначав, що джерелом земельної ренти є тільки сільськогосподарська
праця. Кількість землі обмежена, і це впливає на вартість
сільськогосподарської продукції. Найгірша ділянка — це та, що дає
фермеру тільки прибуток. Додержуючись ідеї спадної родючості землі,
учений вважав, що вартість сільськогосподарської продукції має
визначатися витратами праці на найгірших землях. Якщо дохід фермера
менший за прибуток, тоді земельна ділянка не орендується. Абсолютну
ренту земельний власник не одержує, тому що ніхто не перешкоджає фермеру
господарювати на землі. З урахуванням зазначеного ринкова вартість
сільськогосподарської продукції дорівнює вартості виробництва на
найгіршій землі плюс земельна рента з найкращих і середніх за якістю
земель. У свою чергу, вартість виробництва продукту на найгірших землях
дорівнює оплаті праці найманого робітника плюс прибуток фермера, де
прибуток фермера — це відсоток на вкладений у землю капітал. Орендна
плата, що виплачується фермером, дорівнює відсотку за заборгованістю
земельного власника банку плюс земельна рента. Отже, на думку Д.
Рікардо, інтереси земельного власника і фермера суперечливі, оскільки, з
одного боку, земельний власник зазіхає на частину прибутку фермера, а з
іншого — надає землю в оренду, навіть коли вона не приносить абсолютної
ренти.

У концепції Д. Рікардо проблеми розподілу прибутків і нагромадження
капіталу тісно пов’язані з проблемами відтворення всього суспільного
виробництва. Учений вважав, що суспільне відтворення здійснюється за
натуральною формою і за вартістю. Результатом процесу відтворення є
сукупний суспільний продукт, що має бути представлений за вартістю як
сума фонду відшкодування і національного доходу та за натуральною формою
як сума засобів виробництва і предметів споживання. Національний доход
заздалегідь призначений для купівлі засобів виробництва і предметів
споживання, отже, створюється замкнутий цикл відтворення, в якому сума
прибутків дорівнює сумі витрат. Така макрорівновага досягається
автоматично, тобто якщо попит тимчасово не дорівнює пропозиції, маса
грошей автоматично врівноважується з масою товарів, і загальна рівновага
відновлюються. Д. Рікардо зазначав, що на процес суспільного відтворення
значно впливає рівноважна зовнішня торгівля. В своїй концепції
зовнішньої торгівлі Д. Рікардо стверджував, що коли у країні маса
золотих грошей перевищує масу товарів, то високі внутрішні ціни роблять
вигіднішим імпорт товарів. Дефіцит торговельного балансу, що
утворюється, оплачується золотими грішми, і вони йдуть із країни, товар
дешевшає, і вигідним стає експорт. Виникає автоматичний механізм
зовнішньої торгівлі, що вирівнює національні торговельні баланси і
перерозподіляє золоті гроші між країнами. Основне призначення цього
автоматичного механізму зовнішньої торгівлі — досягнення гармонії
зовнішньоекономічних зв’язків країн. Дуже часто теорію зовнішньої
торгівлі Рікар-до називають теорією гармонічної зовнішньої торгівлі.
Основний принцип досягнення гармонії зовнішньої торгівлі — принцип
порівняльних витрат, відповідно до якого визначаються пропорції
товарообміну між країнами і виокремлюються пріоритети експорту та
імпорту.

Загальний висновок з економічної концепції Д. Рікардо — учений не
звільнився від «догми Сміта» в трактуванні вартості і товарів. Проте,
якщо А. Сміт розглядав перевагу прибутків над вартістю, то Д. Рікардо,
навпаки, зазначав перевагу вартості над прибутками. У моделі
паперово-грошового обігу, запропонованій Д. Рікардо, трудова теорія
грошей Сміта поєднується з кількісною теорією грошей Д. Юма, суть
останньої, як відомо, полягає саме в тому, що рівень цін на товари
залежить від кількості грошей в обігу. Теорія гармонічної зовнішньої
торгівлі Рікардо стала основою сучасної теорії інтеграції, а розглянутий
ним принцип порівняльних витрат є першим застосуванням
економіко-математичних методів в аналізі зовнішніх економічних зв’язків.
Учений дотримувався думки, що державне регулювання зарплати має
ґрунтуватися на так званому природному законі народонаселення. Попри
окремі недоліки, ця теорія — єдина концепція збалансованого рівноважного
розвитку капіталістичної економіки, основною умовою якого є вільна
конкуренція.

Список використаної літератури

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. — М., 1955. —
702 с.

Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.: Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. —Т. 1.
—333с.

Сисмонди С. Новые начала политической экономии: В 2 т. — М., 1936. — 401
с.

Скомарохова О. І. Соціальна політика та соціальний захист економічно
активного населення України: Автореф. дис. … канд. екон. наук. — К.,
1998.

Сурин А. И. История экономики и экономических учений. — М.: Финансы и
статистика, 1999. — 200 с.

Управління зовнішньоекономічною діяльністю / За ред. А. I. Кре-дісова. —
К.: Віра-Р, 1997. — 448 с.

Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. — М., 1992.

Хейне П. Экономический образ мышления. — М., 1991.

Хрестоматия по экономической теории / Сост. Е. Ф. Борисов. — М.: Юристь,
1997. — 536 с.

Похожие записи