Реферат на тему:

“гЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА”

ПЛАН

1. Сучасне світове господарство

2. Міжнародна економічна інтеграція

3. Сучасний стан глобальної економічної системи

Висновки

Список використаної літератури

1. Сучасне світове господарство

Вихідною категорією світового господарства е економічна діяльність як
спосіб забезпечення життя людини, її головна сфера — матеріальне
виробництво. Організаційною формою, в якій здійснюється економічна
діяльність, є господарство. Таким чином, господарство — це економічна
система, функціонування якої являє собою процес економічної діяльності
Особливість національного господарства полягає в тому, що економічна
діяльність обмежена рамками держави (країни). Отже, національне
господарство — це економічна система, функціонування якої являє собою
процес економічної діяльності в межах країни. Ця система єдина в
економічному і організаційному відношенні й складається Із сукупності
взаємопов’язаних; галузей та сфер діяльності, що мають визначену
пропорційність (співвідношення) у розвитку, і обумовлена розміщенням на
території країни.

Як світ складається із країн, так і світова економіка (господарство)
складається з національних господарств цих країн. Але то не просто
сукупність або сума. Світове господарство — це сукупність національних
господарств та їх економічних взаємовідносин. Слід підкреслити, що без
економічних відносин національні господарства залишилися б
відокремленими і не створили б світову економіку як систему.

Відомо, що в розвитку продуктивних сил рано чи пізно настає період, коли
вони виходять за межі національних кордонів — починається
інтернаціоналізація господарського життя. Економічні зв’язки між
країнами помітно зміцнюються уже у XIX ст. під впливом великої машинної
індустрії, яка потребує багато сировини та залучає до її видобутку і
виробництва дедалі нові країни. Здійснивши на базі великого машинного
виробництва перехід до масового випуску продукції, багато галузей все
частіше починають працювати не тільки на внутрішній, а й на зовнішній
ринок. Прискорений внаслідок цього процес міжнародного поділу праці
(приблизно до середини XIX ст.) спричинив до виникнення такої ситуації,
коли більшість країн стали досить тісно економічно пов’язаними. Саме на
цей період припадає зародження світового господарства.

Всесвітнє господарство — система взаємодіючих господарств усіх країн
світу, цілісний характер і функціонування якої визначаються об’єктивними
законами розвитку людського суспільства.

Світове господарство як система має свою структуру. Зауважимо, що
тривалий час паралельно існувало три точки зору (підходи) на його
структуру, формаційна (міжсистемна) концепція; концепція «трьох світів»
і концепція «центру та периферії».

Формаційний підхід полягає в тому, що світове господарство розглядається
з точки зору суспільно-економічних формацій. Виходячи з цього,
розрізняли світову систему капіталістичного господарства та світову
систему соціалістичного господарства, а окремі національні економіки
входили у відповідну систему господарства.

Концепція «трьох світів» розподіляла світову економіку на світ
капіталізму, світ соціалізму та світ, що розвивається. Відображенням
такої точки зору е поширені в останні десятиріччя статистичні Матеріали,
де усі країни поділяються на три названі вище групи.

Останнім часом найбільшого поширення набула третя концепція, згідно з
якою світова економіка має свій «центр» (найбільш розвинуті країни) та
«периферію» (країни, що відстають від «центру» за рівнем економічного
розвитку). Переваги такого підходу полягають у тому, що структура
світового господарства розглядається тільки з точки зору критеріїв
економічного розвитку.

Між «центром» та «периферією» чіткої межі немає. До «центру» належать,
як правило, країни Західної Європи (у першу чергу ЄС), США, Канада,
Японія, деякі країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Нова Зеландія,
Австралія та Ін.). До світової «периферії» належать всі інші національні
економіки, але вони в свою чергу розподіляються на групи за ступенем
віддаленості від «центру».

Систематизація національних економік, виділення типів країн, їх
групування необхідне для того, щоб:

систематизувати країни відповідно до особливостей та рівня їх розвитку;

виявити їх характерні риси;

визначити місце у системі світового господарства та міжнародних
економічних відносин;

визначити та передбачити імовірні перспективи їх розвитку.

2. Міжнародна економічна інтеграція

Міжнародна економічна інтеграція — це вищий рівень розвитку міжнародних
економічних відносин, коли інтернаціоналізація господарського життя
проявляється у переплетінні національних господарств двох або кількох
країн та проведенні ними узгодженої міждержавної торговельно-економічної
політики.

Динамічний розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції
зумовлений:

економічним розвитком країн, їх груп та регіонів світу в умовах
нерівномірного розподілу ресурсів;

закономірностями науково-технічного прогресу;

тенденціями демографічного розвитку;

наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем (енергетичної,
продовольчої, економічної, охорони навколишнього середовища,
використання світового океану та космосу, економічного зростання та
народонаселення, економічної безпеки, роззброєння);

різким скороченням відстаней за рахунок розвитку
транспортно-комунікаційних мереж,

ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.

Як теоретично обґрунтовані і практично апробовані виділяють такі основні
форми міжнародної економічної Інтеграції: зона преференційної торгівлі;
зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок,
економічний та політичний союзи.

Зона преференційної торгівлі являє собою зону з пільговим торговельним
режимом, коли дві або кілька країн зменшують взаємні тарифи по імпорту
товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами,
Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є
преференційна система Британського співтовариства (1932 р.), що
об’єднувала 48 держав,

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для
країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні
в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейську
асоціація вільної торгівлі (1960 р.), зона вільної торгівлі США— Канада
(1988 р.).

Митний союз — це угода двох або кількох держав, що передбачає усунення
внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі
угоди діяли у Бенілюксі (з 1948 р.) та Європейському союзі (з 1968 р.).

У межах спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а
й послуг, капіталів і громадян (робочої сили). Такі умови економічних
взаємовідносин у, цілому характерні нині для Європейського союзу.
Формується Північноамериканський спільний ринок (США, Канада, Мексика).

В економічному союзі вільний рух факторів у результаті виробництва
доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної
політики. У країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова
одиниця. Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 р.) США, до 1991 р.—
колишній СРСР. На стадії практичної реалізації плани по створенню
економічного і валютного союзу Європейського співтовариства.

На основі економічних створюються політичні союзи, в яких поряд з
економічною забезпечується і політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між
країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і спадкоємність у
становленні та розвитку форм міжнародної економічної інтеграції.

Для створення економічного інтеграційного угруповання двох або кількох
країн необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні
та інфраструктурні умови.

Ефективність міжнародної економічної інтеграції досягається за рахунок:

усунення дискримінації та бар’єрів між країнами — учасницями
інтеграційних угруповань у русі товарів, послуг, капіталу, робочої сили
і підприємництва;

стандартизації та уніфікації у виробничо-комерційній сфері;

динамічного ефекту внаслідок розширення ринку і економії на масштабах
виробництва,

забезпечення достатнього рівня конкуренції.

Для зрілих інтеграційних угруповань (спільний ринок, економічний та
політичний союзи) характерні:

синхронізація процесів відтворення у межах груп країн;

створення господарського комплексу з тісними взаємозв’язками
національних економік і пріоритетом власного поділу праці;

особливі механізми регулювання переважно через наднаціональні органи;

узгоджена політика як у взаємних економічних відносинах, так і у
відносинах з іншими країнами та їх групами.

У цілому послідовний розвиток форм міжнародної економічної інтеграції
забезпечує більш повне і раціональне використання економічного
потенціалу країн та підвищення темпів їх розвитку. Водночас вирішуються
важливі питання соціальної політики як внаслідок об’єктивно зумовленого
зниження цін на основні товари і послуги та створення нових робочих
місць, так і через концентрацію зусиль країн-учасниць на пріоритетних
програмах соціально-економічного розвитку. Слід також зазначити, що в
зрілих інтеграційних угрупованнях виробляються і реалізуються потужні та
дійові механізми й інструменти забезпечення групової економічної
безпеки.

Тим часом, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси
міжнародної економічної інтеграції перебігають у складному переплетінні
політичних і соціально-економічних проблем. Основними чинниками, що
зумовлюють виникнення та існування таких проблем, є:

націоналізм; традиційні конфлікти між окремими країнами та групами
країн; ідеологічні розходження,

полІтико-правові, економічні й соціально-культурні відмінності
країн-учасниць; збільшення витрат при реалізації регулюючих функцій на
наднаціональному рівні; суперечності розширення складу інтеграційних
угруповань та ін.

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні
особливості, а саме:

динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому;

нерівномірність розвитку і реалізації форм міжнародної економічної
інтеграції;

розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів;

переважний розвиток регіональних міжнародних економічних угруповань
(економічний регіоналізм);

формування реальних умов світової економічної інтеграції.

Великий досвід і потенціал регіональної міжнародної економічної
інтеграції має Європа, що зумовлено як політичними і
соціально-економічними особливостями розвитку європейських країн у
період після другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку
світової економіки, коли остаточно формуються три світових економічних
центри (Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США та Азія з
пріоритетом Японії).

3. Сучасний стан глобальної економічної системи

Зміни, що відбуваються у сфері інформаційних технологій, і охоплення
ними все нових територій та регіонів привели не лише до зближення різних
цивілізацій, але й до встановлення сталих контактів між ними, тісної
взаємодії, а в кінцевому результаті й до звуження життєвого простору на
планеті. На кінець XX ст. людство визнало обмеженість й замкнутість
середовища проживання людини на Землі та марність територіальних
завоювань. Вихід один — підвищення ефективності використання природних
та людських ресурсів.

Визначальним напрямом сучасного економічного розвитку може бути лише
швидке й ефективне використання науково-технічних розробок та підвищення
на цій основі економічної конкурентоспроможності країн і народів.
Еволюція енергозберігаючих та інших наукоємних галузей економіки, а
також розвиток глобальних технологічних систем для інформаційних та
інших послуг призвели до зменшення залежності економічного розвитку від
природних ресурсів. Нові технології значно менш енергоємні та, як
правило, базуються на малих витратах сировини.

В агропромисловому комплексі, завдяки дослідженням і виведенню
покращених сортів зернових, обсяг їх виробництва за останні 40 років
збільшився майже у 3 рази і складає на кінець XX ст. 1,9-2 млрд т на
рік.

Інтенсивний розвиток біотехнологій дозволяє розраховувати на одержання
ще більших врожаїв і виведення таких сортів зернових, які будуть краще
пристосовані до нових кліматичних умов і більш суворих методів
культивації.

Особливо значний вплив на розвиток процесів глобалізації справляють
новітні інформаційні та телекомунікаційні технології, що перетворилися з
елементів інфраструктури минулих років в універсальний засіб
економічного, культурного, наукового розвитку. Ці технології дозволяють
об’єднати в єдине ціле розміщені у різних куточках земної кулі
підприємства, що належать глобальним компаніям. З їхньою допомогою
з’являється можливість гнучко реагувати на зміни кон’юнктури і
перекидати ресурси з метою захоплення нових ринків. Такій новій моделі
світової економіки деякі автори дають назву — “нова глобальна
інформаційна економіка”.

Використання гнучких виробничих систем, а також систем автоматичного
проектування дозволяє прискорити процес створення виробів, а також
скоротити число одиниць виробничого обладнання з метою налагодження
гнучкого серійного виробництва.

Нові інформаційні технології дозволяють здійснити створення
децентралізованого виробництва з централізованим фінансовим контролем.
Такі нові технологічні можливості сприяють ще більшій
інтернаціоналізації виробництва, яка веде до збільшення обсягів світової
торгівлі. Розвиток більш дешевих транспортних можливостей також сприяє
зростанню обсягів комерційної торгівлі на більших відстанях, виконанню
прямих замовлень, що надходять з віддалених регіонів, а також розширенню
обміну послугами.

На розвиток процесів глобалізації також сильно впливають зміни, що
відбуваються у правовому регулюванні майнових взаємовідносин.
Перерозподіл прав власності, що відбувається в глобальному масштабі в
кінці XX ст., як на рівні індивідуума, компанії, так і держави в цілому,
являє собою процес упорядкування основних соціальних, економічних та
політичних проблем. У міжнародному плані контроль та поділ територій —
це головний механізм регулювання розподілу ресурсів між державами у
рамках світової системи.

Глобалізація економічних відносин сприяла розширенню прав власності
фізичних осіб та корпорацій у географічному плані. Ідея, згідно якої
громадянин однієї держави має можливість реалізувати права власності за
межами своїх національних кордонів, внесла цілком нове забарвлення у
характеристику сучасного світу. Нові підходи до регулювання права
власності стали ключовим елементом сучасних міжнародних відносин,
функціонально змінили процеси транснаціоналізації та глобалізації
економіки і врешті-решт прискорили формування глобальних господарських
комплексів у формі мультинаціональних компаній (МНК), багатопрофільних
ТНК, транснаціональних банків (ТНБ) тощо. Ч. Бартлетт бачив відмінність
МНК від ТНК у тому, що МНК моделі 1950-1970-х років орієнтувалися на
виробництво продукції в рамках своєї головної національної компанії, яка
має дочірні торговельні структури за кордоном з метою завоювання ринків.
Глобальні компанії моделі 1990-х рр. вже переорієнтувалися на
виробництво у тих куточках планети, де воно коштує дешевше. Перекидання
виробництва здійснюється, головним чином, через злиття, або аквізиції.

Поглиблення процесу формування таких комплексів у майбутньому приводить
до виникнення союзів та об’єднань найбільших ТНК і ТНБ у таких галузях,
як транспортне (автомобілі, літаки) та енергетичне машинобудування,
фармацевтична промисловість, комп’ютерні технології, телекомунікації.
Подібні об’єднання за обсягами своїх операцій значно перевищують обсяги
зовнішнього товарообороту багатьох країн світу (див. рис. 2.1 додатку).
З метою поділу глобальних ринків вони часом укладають союзи з окремими
державами або міждержавними об’єднаннями для розробки норм поведінки на
ринках.

Таким чином, на початок третього тисячоліття світ перетворився у
глобальну економічну систему, в якій практично не залишилося можливостей
для сповідування стихійних ринкових відносин між державами. Виник
глобально функціонуючий світовий виробничо-господарський механізм,
складовими якого стали окремі національні економіки.

Бум у розвитку світової торгівлі, що продовжується, викликає захоплення
й подив. З 1990 до 1996 рр. світовий торговий оборот зріс у 14 разів, а
8 раундів багатосторонніх переговорів під егідою ГАТТ привели до
десятикратного зниження митного збору. На кінець 1990-х років він
складає менше 4%, тоді як відразу після Другої світової війни дорівнював
40% [53]. Зовнішня торгівля характеризує стан здоров’я економіки країни
в цілому. Завдяки зовнішній торгівлі багатство здобули країни, які
змогли використати всі її переваги. Будь-яка торгівля, внутрішня чи
зовнішня, обов’язково залежала від проблем світового ринку. Компанії, що
виходять лише на внутрішній ринок, як правило, конкурують з
постачальниками імпортних виробів, а ті компанії, що працюють на
зовнішніх ринках, стикаються із ще більшою конкуренцією. З такої
практики конкуренції на внутрішніх та зовнішніх ринках можна зробити
висновок: чим ширший ринок, тим більш вузькою має бути спеціалізація
компанії, яка прагне до успіху, тим більше переваг мають на ньому
спеціалізовані компанії. Чим менший ринок, тим менше вимагається від
компанії спеціалізації і тим ширша номенклатура товарів, з якими
компанія виходить на ринок.

Хоча багато компаній вміло використовують переваги глобалізації світової
економіки, є також чимало компаній, які в ході цього процесу загубили
свій потенціал, але так і не змогли вписатися у рамки світової вільної
торгівлі. В ідеалі при абсолютно вільній системі торгівлі кожна
компанія, що виходить на глобальні ринки, повинна бути
вузькоспеціалізованою для того, щоб вижити. Між тим чимало компаній
прагнуть брати участь у процесі глобалізації не на засадах більш вузької
спеціалізації, а навпаки — через розширення сфери діяльності й кількості
напрямів своєї активності. Внаслідок, для багатьох компаній світу
глобалізація принесла багато проблем або навіть привела їх до краху.
Глобалізація впливає на компанії у деяких сферах більше, а у деяких —
менше. Те ж стосується й регіонів, оскільки у деяких регіонах вплив
глобалізації відчувається менше, а в інших — більше. Європа більш
чутлива до впливу цього процесу, що спричинено високою вартістю робочої
сили, високим рівнем оподаткування, жорсткішим законодавством про працю
та, що особливо ускладнює й позбавляє гнучкості, неможливістю при
необхідності наймати й звільняти працівників.

Американські корпорації, які дещо раніше розпочали адаптацію до умов
глобалізації економіки, досягли значно вищого ступеню спеціалізації, ніж
європейські чи японські корпорації. Європейські компанії характеризує
дуже широкий спектр виробничих напрямів. Якщо подивитися на структуру
Даймлер-Бенц, найбільшої промислової компанії ФРН, то можна виділити ряд
напрямів.

Безсумнівно, найбільшим у структурі компанії є виробництво легкових та
вантажних автомобілів, автобусів та іншої транспортної техніки. Весь
світ визнав найвищий рівень транспортних засобів, які виробляє компанія.
Однак в останні роки компанія в цілому несе збитки, що сягають 1 млрд
дол. на рік. Причиною збитків Даймлер-Бенц є її надмірна диверсифікація.
Адже в програмі розвитку компанії, окрім автомобілів найрізноманітніших
модифікацій, значне місце займає також виробництво реактивних літаків,
вертольотів, залізничних вагонів та локомотивів, космічної техніки,
медичного обладнання й багато іншого. З розвитком глобалізації компанія
розширювала свою присутність на світових ринках, використовуючи кошти,
зароблені на продажу автомобільної техніки. З часом це призвело до
великих збитків, які понесла компанія, розвиваючи неефективні
неприбуткові напрями. На думку спеціалістів, правильнішим було б
сконцентрувати зусилля Даймлер-Бенц на виробництві автомобілів
суперкласу на головних підприємствах фірми й на створенні складальних
виробництв для випуску автомобілів по всьому світу.

У ряді нових індустріальних держав тихоокеанського регіону (Тайвань,
Південна Корея) в зв’язку з суворим контролем уряду над економікою умови
ще більш складні. Найбільш характерна ситуація склалася у Південній
Кореї, в якій домінують 4 суперкорпорації, що мають значні річні
прибутки: Самсунг (63 млрд дол.), Х’юндай (63 млрд дол.), ЕлДжи (48
млрд дол.) та Деу (40 млрд дол.)

У боротьбі за ринки збуту і з надією на звуження спеціалізації за
рахунок об’єднання зусиль декількох суперкорпорацій у виробництві одного
визначеного виду продукції глобальні компанії освоїли тактику
«keiretsus», запозичену у японських корпорацій. Дослідження цієї тактики
дозволяє зрозуміти техніку створення консорціумів, які вкладають гроші у
розвиток виробництва високоприбуткового товару, який швидко
реалізується. Технологія створення «keiretsus», чи об’єднань без
жорстких зобов’язань, стала виключно популярною у США. У цій країні у
1970-і роки нараховувалося 750 таких формальних альянсів, за період з
1987 по 1992 рр. їх кількість зросла до 200 тис.

Торгівля є найбільш суттєвою та значною ланкою в економічній політиці.
На думку ОЕСР, розширення торгівлі серед розвинутих країн, особливо
готовими виробами та напівфабрикатами, є чітким показником посилення
процесів світової економічної інтеграції (див. рис. 2.2 та 2.3 додатку)
.

За два з половиною десятиліття між 1950 та 1975 рр. обсяг світової
торгівлі зріс у 5 разів, що стало наслідком лібералізації й скорочення
податків, тоді як світове виробництво за цей самий період часу виросло у
2,2 рази. У 1990-і роки більш ніж 80% світової торгівлі здійснювалося
між промислово розвинутими країнами-членами ОЕСР [46]. Торгівля ж з
країнами, які щойно виникли після розпаду соціалістичного блоку, а також
з найменш розвинутими країнами і навіть з новими індустріальними
країнами, що динамічно розвиваються (НІК), складала лише невелику частку
світових торгових операцій. Глобальна торгівля й економіка все ще
концентруються у межах багатих країн, а обсяги, що припадають на
торгівлю з країнами, які не входять до еліти, як і раніше характеризують
нерівноцінність обміну і являють собою свого роду механізм створення
глобальної нерівності.

Зростання частки експорту готової продукції у світовій торгівлі свідчить
про значні зрушення у світогосподарських зв’язках, у тому числі про
перехід багатьох країн від постачання свого виробництва вітчизняною
сировиною та напівфабрикатами на імпортне з метою скорочення витрат. У
більш широкому розумінні придбання компонентів не обмежується лише
купівлею сировини та напівфабрикатів, а включає у себе також придбання
послуг та кваліфікованої робочої сили.

Ще одним показником глобалізації світової економіки та розширення
ділової активності по всій планеті є значне зростання операцій всередині
фірм, а також торгівля між партнерами в стратегічних альянсах чи
спільних підприємствах у різних регіонах світу. Такий розвиток набрав
сили з 1980-х років і створив один з напрямів по формуванню та підтримці
системи глобальної торгівлі. Глобальні ринки товарів та глобальні ринки
послуг, які особливо швидко зростають, нині ув’язали країни, регіони,
міста, організації та окремих людей у щільну мережу, яка заводить нас
значно далі від нашого уявлення про торгівлю як обмін готовими виробами.

На думку американського економіста Дж. Стігліца, глобалізація обмежує
можливості національної економічної політики лише в тому значенні, що
звужує простір для поганої політики, яка в цих умовах веде до більш
серйозних негативних наслідків. У той же час глобалізація відкриває нові
сприятливі можливості. Раніше країна могла використати для інвестицій
лише власні заощадження. Тепер країни (в тому числі, що розвиваються),
які проводять вірну політику, можуть залучати величезні капітали з-за
кордону. У цьому значенні економічна політика в обстановці глобалізації
може бути набагато ефективнішою, ніж раніше. А в цілому глобалізація
підштовхує всі країни до кращого використання своїх ресурсів і своїх
конкурентних переваг.

Висновки

Отже, сучасний світовий суспільний розвиток характеризується посиленням
зв’язків і взаємозалежностей між країнами. Перспективи світової
цивілізації зв’язані з ефективним функціонуванням світогосподарської
системи. Жодна країна світу не може претендувати на повноцінний
розвиток, не будучи включеною в орбіту світогосподарських зв’язків, не
може ефективно розвиватися в умовах національної економічної
відокремленості, національної автаркії. Рух товарів, послуг і грошових
платежів виявляються сильнішим за будь-які штучні бар’єри.

Міжнародна економічна система об’єднує держави, що мають свою
національну й економічну самостійність, різний рівень господарського,
політичного і культурного розвитку. Основними елементами міжнародної
економічної системи є країни з високим рівнем розвитку, країни з
перехідною економікою і країни, що розвиваються.

До високорозвинених країн відносяться 23 країни: США, Канада, 15 країн
ЄС і 3 західноєвропейські країни (Швейцарія, Норвегія, Ісландія), що
входять в ЕАСТ, Японія, Австралія і Нова Зеландія. У ряді видань ООН до
промислово розвинутих країн відносяться також Ізраїль і Південна Африка.
Для них характерен поступовий перехід до постринкової неоекономіки,
центр ваго зміщується ії сфери матеріального в сферу духовного
виробництва.

До країн з перехідною економікою входять колишні соціалістичні країни —
члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили на
шлях ринкових перетворень.

Країни, що розвиваються, складають велику частку країн сучасного світу.
Це країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки. Багато хто з
них були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали у
своєму економічному розвитку. Серед основних критеріїв, за якими
розрізняють господарські системи, важливими є можливість використання
передової техніки і технології, останніх досягнень НТП, рівень розвитку
продуктивних сил, а також оволодіння принципами і правилами ринкового
устрою економіки.

Список використаної літератури

Киреев А.П. Международная экономика. В 2-х ч. – Ч. I. Международная
микроэкономика: движение товаров и факторов производства. – М.:Междунар.
Отношения, 1998.

Мировая экономика / Под ред. А.К.Корольчука, С.П.Гурко. – Мн.:
Экоперспектива, 2000.

Мировая экономика: Учеб. пособие/С.П.Гурко, Е.П.Целехович,
Г.А.Примаченок и др. – Мн.: ИП «Экоперспектива», 2000.

Мировая экономика. Экономика зарубежных стран: Учебник/ под ред. д-ра.
экон. наук, проф. В.П.Колесова и д-ра. экон. наук, проф. М.Н.Осьмовой. –
М.: Флинта: Московский психолого-социальный институт, 2000.

Осови економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н.
Климко, В.П. Нестеренко, Л.О.Каніщенко та ін.; за ред. Г.Н. Климка, В.П.
Нестеренка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк. – Знання,
1997.

Ростов Є.В. Економіка країн світу: Довідник. – К.: Картографія, 1998.

Світова економіка: Підручник/А.С.Філіпенко, О.І.Рогач, О.І.Шнирков та
ін. – К.:Либідь, 2000.

Спиридонов И.А. Мировая экономика: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 2001.

PAGE

PAGE 16

Похожие записи