Пошукова робота

Форми розподілу необхідного продукту

Сучасна глобальна екологічна криза викликає у широких мас населення
нашої планети значну стурбованість майбутнім людської цивілізації,
існуванням життя на планеті. Проблема майбутнього у взаємовідносинах
суспільства та природи, пошуки відповіді на питання про те, чи зможе
людство подолати загрозу глобальної екологічної катастрофи, привели до
значного посилення соціально-екологічної складової в різноманітних
футурологічних концепціях. Питання вироблення правильної стратегії у
взаємовідносинах з оточуючим природним середовищем все тісніше
переплітається з проблемами політики та економіки, вибору соціальних
пріоритетів.

Перші спроби наукового розгляду проблеми майбутнього було зроблено в
рамках течії, що отримала в науці назву «російський космізм» і
об’єднувала погляди ряду вчених, які проживали на території Російської
імперії. Початок цьому напрямку наукової думки, як прийнято вважати,
було покладено утопічним романом В.Ф.Одоєвського «Незакінчена утопія
4338 рік. Петербурзькі листи», що побачив світ в 30-х роках XIX ст.
Серед багатьох цікавих ідей, висловлених автором, значну увагу
привернула критика мальтузіанської теорії, яку було названо «останньою
дурістю в людстві» (англійський священик та економіст Т.Мальтус
(1766-1834) намагався пояснити суперечності суспільного розвитку,
виходячи з «вічних» законів природи, згідно з якими народонаселення
зростає в геометричні прогресії, а засоби існування — в арифметичній. З
цього він робив висновок про позитивний характер війн, голодоморів,
масових епідемій, які є «природними» регуляторами чисельності населення,
пропонуючи також суворий контроль за народжуваністю та регламентацію
шлюбів. Ця концепція мала значний вплив на суспільну думку і, з деякими
трансформаціями, збереглась до наших днів у вигляді різноманітних
неомальтузіанських теорій). В.Ф.Одоєвський описує майбутнє як своєрідний
екологічний рай, створений людською думкою та раціональною діяльністю.

Російський космізм обґрунтовує ідею єдності людей не з ідей соціального,
політичного, ідеологічного порядку, а виходячи з ідей
соціально-екологічних, виносячи на перший план ставлення людей до
природи, їх взаємодію. Російський космізм по суті відроджує ідею І.Канта
про те, що світ стає визначеним у взаємній діяльності суспільства та
природи, тобто людина довизначає світ своєю діяльністю, і закони світу
такі, що вони стають повністю визначеними тільки у вільній творчій
діяльності людей.

У рамках цієї теоретичної течії була розроблена концепція
природно-історичного тіла (В.В.Докучаєв), складено прообраз першого
глобально-екологічного прогнозу (М.І.Умов), сформульована ідея
геокосмічної цивілізації (М.Ф.Федоров, К.Е.Ціолковський), висунуто
вихідні положення теорії ноосфери (В.І.Вернадський), проведено
розмежування між антропоцентризмом та антропокосмізмом (М.Г.Холодний),
виявлена залежність поведінки людини та «космічною активністю»
(О.Л.Чижевський). Багато з цих напрацювань і сьогодні активно
використовуються соціально-екологічною наукою, а теорія біосфери та
ноосфери В.І.Вернадського лежить в її основі.

Серед інших положень значний інтерес викликають ідеї одного з
засновників теоретичної космонавтики К.Е.Ціолковського, погляди якого на
майбутнє взаємовідносин суспільства та природи було викладено в його
«космічній філософії». її основні положення:

1. Людське пізнання і пов’язана з ним технічна могутність цивілізації не
мають принципових меж.

2. Нескінченний науково-технічний та соціальний прогрес дозволяє
суспільним розумним істотам, розробивши засоби космічного транспорту,
безмежно розселятись у Всесвіті.

3. Суспільство не тільки протистоїть природі. Воно є її частиною і
знаходиться з нею в єдності. Оволодіваючи світом для себе, збільшуючи
свою потужність в космічних масштабах, людство зможе зберегти потенціал
життя, створений на Землі, і буде виступати як все більш важливий фактор
еволюції матерії в цілому.

Перші два положення могли б свідчити, що К.Е.Ціолковський не виходить за
рамки традиційних підходів до розв’язання проблеми екологічної
катастрофи, що виробились за історію існування людства — після того, як
природні ресурси певних територій були остаточно вичерпані, людські
популяції від-кочовували в інші місця і починали їх освоєння. Однак
третя теза знімає звинувачення його в пропаганді ідеї «космічного
кочівництва». Мислитель пропонує перетворити Землю на «колиску людства»,
а промислові процеси винести в космос, який повинен стати новим
середовищем проживання людства.

Подібних поглядів притримується і сучасний молдавський вчений А.Д.Урсул,
який зазначає, що в майбутньому, коли вартість космічних перевезень
суттєво знизиться, передбачається перебазування туди не лише найбільш
шкідливих з екологічної точки зору виробництв, але й багато іншого, перш
за все енергетичну індустрію, інші види промисловості, розвиток яких в
космосі виявиться економічно більш доцільним (ефективним), оскільки
умови космосу виявляться більш природними для їх широкомасштабного
розвитку, в той час як на Землі існує ряд обмежень, в першу чергу
пов’язаних з негативним впливом на оточуюче природне середовище. Він
очікує, що в силу логіки інтенсифікаційного процесу на певному етапі
індустріалізації космосу відбудеться «розщеплення» суспільного
виробництва на земне, переважно сільськогосподарське, та космічне,
переважно індустріальне, між якими буде здійснюватись обмін продуктами
діяльності.

Подібні рецепти вирішення проблеми глобальної екологічної кризи є мало
прийнятними для вирішення нагальних проблем, не лише тому, що сподівання
на швидкий розвиток космічного транспорту та індустрії виявились
завищеними, а й тому, що не дають принципового вирішення проблеми.
Протистояння людини та природи породжується самим характером існування
людини, а, отже і відвернення глобальної екологічної катастрофи залежить
від його зміни. Крім того людство не має достатнього запасу часу, щоб
спробувати скористатись подібними рецептами, йдучи по шляху простого
нарощення індустріальних потужностей.

Більш цікавим є підхід російського філософа М.Ф.Федорова, який створив
«філософію спільної справи», де в контексті космічної тематики розробляв
глобально-екологічні проблеми в виразах «гігієнічне питання»,
«санітарно-харчове питання», «метеорологічне управління». Мислитель
підкреслював, що ми не обманюємося уявними успіхами, тим, що зараз
називається торжеством над природою, і не ці уявні успіхи заставляють
нас приписувати науці ту важливу роль, яку їй належить здійснити.
«Перемоги» над природою обертаються для людства новими проблемами.
Винищення палива (без його відновлення), необхідне при вже вказаному
торжестві над природою, теж можна зарахувати до перемог, але до перемог,
звичайно ж, пірових. Питання долі Землі приводить нас до переконання, що
людська діяльність не повинна обмежуватись земною планетою. Приділяючи
велику увагу розвиткові науки та техніки, обґрунтуванню ідеї про людину
як фактор розвитку в космічних масштабах, М.Ф.Федоров, тим не менш,
основний засіб вирішення екологічних проблем вбачає в моральному
вдосконаленні людини, у формуванні нової свідомості та культури, системи
життєвих пріоритетів.

Оригінальну наукову концепцію майбутнього у взаємовідносинах суспільства
та природи було розроблено визначним українським вченим В.І.Вернадським.
Теорія ноосфери лежить в основі ідей багатьох вчених сучасності, які
намагаються передбачити майбутнє глобальної соціоекосистеми та розробити
стратегії екологічно сумісного розвитку цивілізації. Детально вчення
В.І. Вернадського про ноосферу було розглянуто нами в попередніх темах.

У колишньому Радянському Союзі та в країнах соціалістичного табору
тривалий час проблема взаємовідносин суспільства та природи в
майбутньому розглядалась в рамках марксистської доктрини при певному її
спрощенні. Після появи перших доповідей Римського клубу та поширення
тривоги за екологічне майбутнє серед широких мас населення індустріально
розвинутих країн радянська наука трактувала екологічну кризу як ще одне
свідчення «хижацької природи капіталізму» та обмеженості його
можливостей. Щодо системи «реального соціалізму», увага зверталась на
величезні природні багатства цих країн, а питання ліквідації
суперечностей між людиною та природою пов’язувались з побудовою
комуністичного суспільства. Стратегії розвитку з урахуванням
екологічного компоненту, що розроблялись вченими західних країн,
піддавались критиці за їх «нездатність та апологію буржуазного способу
життя». Лише з початком перебудови почали з’являтися друком роботи, що
намагались звільнитись від ідеологічного тиску.

В індустріально розвинутих країнах Заходу натомість розвивались різні
підходи до вирішення глобальної екологічної проблеми, які, незважаючи на
їх певні недоліки, впливали на масову свідомість і політику урядів. Це
принесло за останні десятиліття видимі позитивні результати у ліквідацію
екологічно негативних наслідків людської діяльності, хоча перелом у
розвитку глобальних відносин суспільства та природи ще не відбувся і
загроза екологічної катастрофи продовжує нависати над людством.

Однак ці успіхи зумовлені не наявністю якоїсь єдиної для всіх країн та
вчених теорією вирішення глобальних екологічних проблем, а відкритою
конкуренцією думок і ідей, яка дозволяє критично оцінювати кожну з них і
одночасно відшукувати раціональне зерно.

Класичний поділ екофутуристичних концепцій було введено вченими
Сассекського університету С.Колом, Дж.Гершуні та Й.Мілзом. Весь спектр
Футорологічних концепцій екологічного напряму можна розділити на дві
основні течії:

1) еконесимістична (неомальтузіанство, екоалармізм і т.п.);

2) технооптимістична (теорії постіндустріального, технотронного
суспільства, техноапологетизм і т. ін.).

На перший погляд такий поділ не є достатньо строго послідовним. У
першому випадку критерієм створення системної групи є песимістичне
ставлення до майбутнього стану природного середовища, а в другому —
оптимізм щодо можливостей науки та техніки. Але ця непослідовність є
позірною. В першому випадку головною причиною екологічної кризи
визнаються пануючі технології, а в другому — вихід із становища, що
склалося у взаємовідносинах суспільства та природи, вбачається саме в
можливостях використання досягнень науки та техніки для створення
екосумісних технологій і, тим самим, ліквідації загрози глобальної
екологічної катастрофи. Тому з повним успіхом першу течію можна було б
назвати техно-песимізмом, а другу — екооптимізмом.

Серед найбільш відомих представників екопесимізму можна назвати прізвища
О.Тофлера, Е.Фрома, Дж.Мак-Дермота, Ж.Еллюля, Г.Мюлера, Б.Скінера та
інших.

Одним з засновників цього напрямку по праву вважають американського
футуролога О.Тофлера. В роботі «Шок від майбутнього», що набула широкої
популярності, він робить висновок про те, що людство створило
цивілізацію, яку само не може зрозуміти, і розвиток якої воно нездатне
контролювати. Причиною цього він називає панування індустріальних
технологій, які не управляються людиною, а керують нею. Розвиваючи цю
ідею в наступних роботах («Доповідь про екоспазм», «Третя хвиля»,
«Передбачення та передумови»), О.Тофлер констатував той факт, що раніше
жодна цивілізація не створювала засобів, здатних, у прямому значенні
слова, знищити життя на планеті і саму планету. Ніколи раніше всім
океанам Землі не загрожувало забруднення, а з поверхні планети не зникав
щоденно один вид рослин чи тварин внаслідок людської жадібності чи
невігластва. Війна проти природи досягла поворотної межі, і біосфера
більше не в силах протистояти промисловій агресії. Головною причиною
цього він вважає те, що для технократа і в Чикаго і в Києві основна мета
— економічний ефект, технологія — основне знаряддя. Критикуючи крайнощі
неомальтузіанства, О.Тофлер залишається на песимістичних позиціях щодо
екологічного майбутнього людства.

Подібних поглядів притримувався і Т.Роззак, який в роботі «Де
закінчується марнотратство» протиставляє імперіалізму сучасної науки і
техніки, що поставив світ перед невідворотністю екологічної катастрофи,
ідею релігійного відродження Заходу, покаяння перед природою і
повернення до «провіденційного мислення» і містицизму середньовіччя. Він
не бачить іншої можливості уникнути глобальної екологічної катастрофи
крім відмови від сучасних досягнень науки та техніки і повернення до
доіндустріального стану суспільства. Сучасна цивілізація, індустріальні
технології не лише змінили речовинні умови взаємодії суспільства та
природи, а й підірвали традиційну духовність, яку Т.Роззак асоціює з
релігією. Оскільки немає Бога, потойбічного життя, то не буде й
невідворотного покарання за земні діяння, а отже, нічого турбуватись про
майбутнє, треба жити задоволеннями сьогоднішнього дня. Щоб повернути цей
процес у зворотному напрямку, Т.Роззак і пропонує повернутись до
релігії. Це, на його думку, зможе забезпечити відродження духовних
цінностей людства та відновити гармонію між суспільством та природою.

Прогнози екоалармістів отримали обґрунтування в роботах Дж.Форрестера та
Д.Медоуза, які були авторами перших доповідей Римського клубу.

В другій доповіді — «Людство на роздоріжжі» було сформульовано
оригінальний підхід до екологічної проблеми. А саме:

• по-перше, світ необхідно розглядати як систему взаємозалежних
територій (маються на увазі відмінності в культурі, традиціях і
економічному розвитку), а не як однорідне ціле (що може призвести до
серйозних помилок);

• по-друге, до середини майбутнього століття замість руйнації цієї
системи можуть відбутися місцеві конфлікти на різних територіях з різних
причин;

• по-третє, катастрофі у світовій системі можна запобігти за допомогою
вжиття заходів у глобальному плані, а відмова від них буде мати наслідки
на всіх територіях;

• по-четверте, глобальне вирішення проблем можна здійснити без
урівноваженого, диференційованого зростання (яке ближче до органічного,
ніж до однорідного);

• по-п’яте, відтермінування реалізації світової стратегії не тільки
шкідливе і високовартісне, а й ставить світ перед смертельною
небезпекою.

Дещо з інших позицій ніж О.Тофлер та Т.Роззак підходить до вирішення
проблеми майбутнього у взаємовідносинах суспільства та природи група
представників екопесимістичної течії, яку представляють Г.Кан та
Е.Мюрез. Визнаючи можливість в майбутньому глобальної екологічної
катастрофи, вони вважають її не лише невідворотною, а в певній мірі й
бажаною.

У книзі «Наступні 200 років. Сценарій для Америки та світу» Г.Кан
зазначає, що негативні наслідки втручання людини в природу не повинні
взагалі розглядатись як серйозна проблема. Голод, масові епідемії,
виснаження природних ресурсів, забруднення оточуючого середовища — це
лише побічні, тимчасові проблеми становлення нової «суперіндустріальної»
цивілізації, причини яких полягають в неефективному управлінні та
невігластві управлінців.

Г. Кан вважає за цілком прийнятне пожертвувати задля прогресу
цивілізації екологічними інтересами слабо розвинених в економічному
відношенні країн, зберігаючи якість оточуючого середовища країн Заходу.
Він пропонує відстоювати інтереси оточуючого середовища, де це тільки
можливо та корисно і стимулювати розвиток економіки там, де він
виявляється відносно продуктивним, а збитки, що завдаються оточуючому
середовищу, є другорядним, роблячи благо для населення бідних країн, яке
замість того, щоб померти через короткий час від голоду, помре через
десяток років від промислового забруднення їхніх територій проживання.

Цей сценарій офіційно не був підтриманий жодним з урядів промислово
розвинутих країн, однак факти останніх десятиріч свідчать, що процес
винесення екологічно шкідливих виробництв в країни третього світу
набирає обертів. В останні роки до них приєднались і колишні
соціалістичні країни, які в погоні за західними технологіями змушені до
своїх власних екологічних проблем додавати й імпортовані.

Крайню позицію в екопесимізмі виражає французький футуролог Е.Мюрез,
який в своїй роботі «Заповіт для майбутнього світу» найкращим способом
вирішення сьогоднішніх екологічних проблем людства вважає обмін
«помірними» ядерними ударами. Після такого «невеликого» ядерного
конфлікту різко зменшиться населення планети і, тим самим, автоматично
зникнуть проблеми з перенаселенням, нестачею природних ресурсів,
продуктів харчування і т.п. Головним завданням «цивілізованих» країн є
необхідним чином підготуватись до такого розвитку подій, щоб бути в
змозі не лише вижити в цій війні, а й створити необхідні запаси для
якнайшвидшого розвитку нової цивілізації.

Технооптимістична течія представлена іменами таких визначних вчених, як
У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Р.Арон, З.Бжезинський, Д.Бем, Б.Гаврилишин та
іншими. Спільним для поглядів цих мислителів є спроба органічно вписати
проблему взаємовідносин суспільства та природи в комплекс проблем
майбутнього цивілізації. Визнаючи, що з розвитком та якісними змінами в
продуктивних силах людства повинна відбутись і зміна характеру
соціоприродних відносин, вони саме у прискореному прогресі науки та
техніки і відповідних трансформаціях існуючих соціальних систем вбачають
головну передумову подолання загрози глобальної екологічної кризи.

Представники технооптимізму, пропонуючи різноманітні моделі
постіндустріального, технотронного, інформаційного та інших суспільств,
все ж вважають, що в їх основі залишаться основні соціальні цінності
західного суспільства — приватна власність, свобода індивіда,
конкуренція і т.п. У радянській літературі такі погляди піддавались
жорсткій критиці як «апологетика капіталізму». Однак сьогоднішній
західний світ далеко не такий, яким його описав К.Маркс в середині XIX
ст., а найбільш розвинені країни, що знаходяться на стадії переходу до
постіндустріального етапу розвитку, не є такими й поготів.

У соціально-екологічних аспектах теорій технооптимістів часто
порівнюється вплив на оточуюче природне середовище в країнах з різними
соціально-політичними системами. При цьому можна зустріти як спроби
поєднати найкраще в системі управління соціально-природними відносинами,
так і різку критику самої суті «соціалістичного природокористування».
Так, у доповіді Римського клубу «Дорога в майбутнє» ЇЇ автор,
Б.Гаврилиїшш, заявляючи про необхідність позбавитись ідеологічних
перегинів і сконцентрувати зусилля на питаннях соціальної інженерії,
сприяючи таким чином появі нових лідерів, що будуть здатними
перебудувати соціальні системи та економічні інституції без політичних
катаклізмів, звертає увагу на принципову еконесумісність реального
соціалізму. Сама система управління в соціалістичному суспільстві має в
собі основоположні вади. її видимі переваги — плановість господарства,
високий ступінь контролю за всіма суспільними процесами, централізація —
обертаються в реальності великими недоліками, коли внаслідок
некомпетентного управлінського рішення починається збій у всій системі і
його екологічні наслідки досягають масштабів, що переходять рамки даної
держави (вже пізніше стали відомі і факти, що підтвердили це положення —
спроба перекидання води сибірських рік в Середню Азію, що могло б
змінити клімат всієї планети, експерименти на Чорнобильській АЕС і, як
результат, найбільша ядерна катастрофа в історії людства і т.п.).

Практично всі прихильники технооптимізму вважали, що саме поєднання
досягнень сучасної науково-технічної революції та ринкової економіки,
при певній кореляції системи цінностей та соціальних пріоритетів, є
основою виходу з глобальної екологічної кризи. При цьому особливого
значення надавалось саме механізмам ринкової саморегуляції, які є
своєрідним соціальним відповідником механізмів саморегуляції біосфери.

Російський вчений В.М.Лейбін вважає, що для побудови типології
екофутуристичних концепцій є доцільним введення третьої характеристики,
що описує реально існуючі проміжні між оптимізмом і песимізмом
світоглядні позиції. Поняття «меліоризм» (від англ. meliorate —
поліпшувати) є, мабуть, найбільш вдалим терміном, що характеризує собою
світоглядні позиції, які не відносяться ні до оптимізму, ні до
песимізму, а є чимось середнім між полюсами класичної схеми. Для
меліоризму характерним є прагнення до пошуку «золотої середини» між
позиціями та програмними установками екопесимізму та технооптимізму.

В футуристичних концепціях кінця XX ст. проблема вирішення проблем у
взаємовідносинах суспільства та природи часто корелюється з питаннями
вибору стратегій соціального розвитку. За цим критерієм у сучасній
західній соціальній екології можна виділити такі основні напрямки:

1) консервативний (неоконсервативний);

2) ліберальний (неолітеральний);

3) радикальний (правий та лівий).

Як наголошує В.М.Лейбін, виділені типи стратегій рідко існують в чистому
виді. Часто вони досить химерно переплітаються між собою, виявляючи
одночасно подібності і розходження з цілого ряду світоглядних установок.
Крім того, той самий суб’єкт дії може бути, наприклад, консерватором в
економічній політиці і лібералом в галузі культури, радикалом у
вирішенні науково-технічних проблем.

`

7U?4CiJ1/4Noooooooooooccccccccccccccc

§oooooooooooooooooooooooooooo

ooooooooooooooooooooooooooooo

а висунута теорія «нульового зростання». Виходячи з ідеї про те, що
головною причиною сучасних екологічних проблем є перенаселення планети,
«демографічний вибух» і викликане цим зростання потреб цивілізації, з
яким не може справитись біосфера, прихильники цієї теорії виступають за
різке обмеження, а потім і повну зупинку приросту населення та
промислової продукції. Розуміючи, що припинення зростання та розвитку
суспільства у всіх формах та проявах означає його деградацію і
виродження, прихильники цієї ідеї, пропагуючи припинення зростання
населення, технічної могутності та промислового виробництва, натомість
пропонують пришвидшений розвиток в нематеріальних сферах — науці,
мистецтві, культурі і т.п. Ця теза перегукується з тезою К.Маркса про
те, що виробництво назавжди залишається для людини царством природної
необхідності, а свобода наступає в творчості, де людина і зможе
реалізувати себе як істоту вільну.

Можна виділити основні принципи функціонування суспільства згідно з
теорією нульового зростання:

1) відсутність чистого приросту продукції в промисловості, що дасть
можливість скоротити приріст споживання природних ресурсів, а в
майбутньому і перейти до його зменшення;

2) відмова від ідеї прогресу в усіх його проявах і, по можливості,
повернення до попередніх, доіндустріальних етапів розвитку суспільства;

3) відмова від природознищуючих індустріальних технологій;

4) заміна крупних організацій невеликими для зменшення ризику від
прийняття хибних управлінських рішень;

5) заміна юридичних норм моральними та релігійними, оскільки останні,
будучи «внутрішнім приписом», можуть більш ефективно керувати поведінкою
людини і не давати робити їй неправильні дії;

6) обмеження деяких громадянських свобод (пересування, вибору професії,
кількості дітей і т.д.), які можуть сприяти негативному впливові на
оточуюче середовище;

7) зменшення числа університетів і загальної кількості студентів та
наукових досліджень, переорієнтація наукових програм з питань нарощення
природоперетворюючих здатностей суспільства на проблеми адаптації та
виживання;

8) зменшення кількості машин і повернення до ремесла та до ручної праці
в сільському господарстві;

9) скорочення дорогого лікування (людей з генетичними відхиленнями,
хворобами, що передаються в спадок) для покращання біологічних
характеристик людської популяції і т.п.

Подібні погляди почали пропагуватись різноманітними представниками
«зеленого» руху і лягли в основу ідеології політичних партій «зелених».
Вони отримали деяку популярність серед виборців, що дало можливість
представникам цих партій пробитись у законодавчі органи ряду
індустріально розвинутих країн Заходу, де вони змогли впливати на
державні рішення.

Рецепти розвитку людської цивілізації, пропоновані теорією нульового
зростання, були далеко неоднозначно сприйняті в різних країнах. їх
дотримання, яке забезпечувало населенню індустріально розвинених країн
збереження достатньо високого рівня споживання та комфортності життя,
прирікало країни що розвиваються, на увічнення бідності, голоду, масових
епідемій. Та й для багатьох в країнах Заходу рівень існуючого добробуту
не був тією межею, яка б могла задовольнити.

Теорія нульового зростання була піддана значній критиці як
представниками країн третього світу, соціалістичного табору, так і
багатьма західними вченими. Американський вчений Д.Белл в середині 70-х
років відзначав, що подібні теорії, базовані на перших доповідях
Римського клубу, є жахливим прикладом того, як нерозумно можуть бути
використані суспільні науки для обґрунтування хибної точки зору. Однак
варто зазначити, що теорія нульового зростання дала певний ефект для
розвитку індустріально розвинутих країн: поява та широке впровадження
енерго- та матеріалозберігаючих технологій (не забуваємо і про вплив
енергетичної кризи початку 70-х), переорієнтація виробництва з
матеріале- та енергоємних виробництв на наукоємні та на інформаційне
виробництво.

Модернізацією теорії нульового зростання стала розроблена М.Месаровичем
та Е.Пестелем концепція «обмеженого зростання», яка лягла в основу
ліберально-реформістського напрямку. Визнаючи принципову неможливість
відмови від прогресу в усіх його проявах, необхідність погодження
інтересів всіх учасників цивілізаційного процесу, дана концепція робить
спробу узгодити інтереси всіх країн та верств населення планети для
збереження загальнолюдської цінності — природних умов існування людини
як біологічної істоти та розвиток її як істоти соціальної.

Одним з найбільш відомих теоретиків цього напрямку А.Печчеї було
запропоновано проведення наступних заходів для створення умов, що
сприяли б вирішенню проблеми глобальної екологічної кризи:

1) проведення «людської революції», що має привести до духовного та
морального відродження людства і підняти

відчуття «глобальної відповідальності» за наслідки природо-перетворюючої
діяльності та майбутнє планети;

2) політично-структурна еволюція соціальних систем в бік їх більшої
керованості для послаблення і подальшої ліквідації загрози
глобально-екологічної катастрофи;

3) розробка і прийняття програми глобальних дій по оптимізації
взаємовідносин суспільства та природи в масштабах всієї планети на
основі добровільної коаліції націй.

Радикальний напрямок у сучасній західній соціоекології об’єднує цілий
ряд суперечливих, а часто й прямо взаємо-виключних теорій. Об’єднує їх
підхід до вирішення існуючих проблем — радикальна зміна існуючого
становища із застосуванням жорстких засобів їх реалізації. І все ж
екологічний радикалізм можна поділити на «правий» та «лівий» за
принципом симпатій до тих чи інших соціально-політичних систем.

Серед представників лівого радикалізму можна назвати Е.Фрома, Г.Маркузе
та ідеологів «екосоціалізму». Для ідеологів «молодіжної революції» 60-х
головна причина екологічної кризи полягає в геронтократії (владі
старих), яка більше турбується своїм нинішнім, ніж майбутнім. Лише
прихід до влади, внаслідок революції, молодих, що відчувають сучасні
проблеми, зацікавлені в майбутньому цивілізації, здатні по-новому
переосмислити теперішнє і побачити перспективи в майбутнє, є передумовою
ліквідації загрози глобальної екологічної кризи.

Позиція прихильників теорії «екосоціалізму» полягає в тому, що вони не
проводять принципової різниці між капіталізмом та «реальним
соціалізмом». Ці дві системи, з точки зору характеру взаємовідносин
суспільства та природи, є лише різновидами індустріального суспільства.
Лише проведення «дійсних» соціалістичних перетворень дає змогу, на їх
думку, зробити «потенційні переваги соціалізму в області
природокористування» дійсністю і тим самим розв’язати проблему
глобальної екологічної кризи.

Яскравим представником правого екорадикалізму (крім вже цитованого вище
Г.Кана) є західнонімецький вчений Г.Груль. Визнаючи принципову
обмеженість доступних людині ресурсів

Землі, він розглядає майбутнє як безперервні війни між різними народами
та країнами за оволодіння джерелами речовини та енергії. Така ситуація з
конечною необхідністю вимагатиме створення жорстких авторитарних чи й
тоталітарних політичних режимів, різку мілітаризацію країн світу та
введення жорсткого раціонування матеріальних благ. Г.Груль зазначає, що
в майбутньому величезної переваги досягнуть народи, яким вдасться
максимально підняти рівень озброєності і підтримувати при цьому виключно
низький життєвий рівень. Для реалізації цього ним пропонується
радикальне обмеження індивідуальних свобод громадян.

Ще більш жорстку позицію займають представники «екофашизму», якими
пропонується не лише встановлення фашистських політичних режимів,
вирішення проблем «сильних» народів за рахунок «слабких», а й поділ
суспільства на прошарки за певними расовими ознаками з різним доступом
до екологічних та матеріальних благ. Якщо не вистачає «на всіх», нехай
дістанеться «найкращим», які покликані управляти і вирішувати долі
«слабких».

В.М.Лейбін, говорячи про сутнісні відмінності різних напрямків сучасної
екофутурології, зазначає, що консерватизм апелює до «традиційних
цінностей» і пропонує, головним чином, різного роду стратегії повернення
до «минулого» у відносинах суспільства і природи шляхом «відкату» в
розвитку соціальної і економічної систем людського суспільства,
неолібералізм характеризується прагненням до демократизму, технократизму
і наукократизму, пристосованих до умов соціально-економічного і
культурно-морального буття людей, що змінюються. Для лівого радикалізму
властиві стратегічні установки на заперечення істеблішменту, негативізм,
кому-налізм. Правому радикалізму властиві такі стратегічні установки, як
фанатизм, експансіонізм, мілітаризм.

Однак ні концепція нульового зростання, ні концепція обмеженого
зростання не змогли задовольнити всіх учасників глобального процесу
пошуків прийнятного для людської цивілізації майбутнього. Країни, що
розвивались, були

категорично проти консервації їх відсталого становища, а глобальну
екологічну проблему вимагали вирішити в нерозривному зв’язку питанням
подолання бідності та відсталості. В.С.Крисаченко відзначає, що якщо
початкові кроки і дискусії навколо майбутнього системи
«суспільство-природа» визначалися суто охоронною тенденцією, то з часом
кредо змінилось на «охорону природи в цілях розвитку» аж до
переорієнтації на охорону самого розвитку.

Як підкреслюють автори праці «Соціальна екологія» під керівництвом
Л.П.Царика, суперечки, що спалахнули довкола концепцій розвитку
суспільства, привели до виникнення і розвитку певного компромісного
варіанту, який отримав назву концепція «сталого розвитку». По суті це
яскраво виражена антропоцентрична концепція, що передбачає такий
економічний розвиток, який не має згубного впливу на довкілля. Недаремно
перший принцип Декларації Ріо проголошує: «Люди є центром сталого
розвитку. Вони мають право на здорове і продуктивне життя в гармонії з
природою».

Вперше термін «стійкий розвиток» (sustainable development) було
використано у документах у 70-х років XX ст., коли з’явилася ідея
розробки Всесвітньої стратегії охорони природи, її висунули міжнародні
організації: Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів
(МСОІІ), Програма (комітет) ООН з питань навколишнього середовища
(ЮНЕП), Всесвітній фонд дикої природи (ВВФ). Результати тривалих
досліджень і пошуків були подані у вигляді концепції в 1987 р. у
доповіді «Наше загальне майбутнє», підготовленій ЮНЕП і відомій як звіт
Комісії Х.Брутланд.

Офіційне визнання поняття «сталого розвитку» отримало на конференції ООН
«Навколишнє середовище і розвиток» (Ріо-де-Жанейро, 1992).

Згідно з прийнятими в Ріо-де-Жанейро документами стійкий розвиток
передбачає:

• право людей на здорове і плідне життя в гармонії з природою;

• охорону навколишнього середовища як невід’ємну частину процесу
розвитку;

• задоволення потреб у сприятливому навколишньому середовищі як
нинішнього, так і майбутніх поколінь;

• зменшення розриву в рівні життя між народами світу, а також між
бідними і багатими в кожній країні;

• удосконалювання природоохоронного законодавства;

• відмову від моделей розвитку виробництва і споживання, що не сприяють
стійкому розвитку.

Реалізувати ці програмні завданні передбачалось шляхом дотримання
принципів стійкого розвитку, серед яких:

• економічний розвиток у відриві від екології веде до перетворення
планети на пустелю;

• упор на охорону природи без економічного розвитку закріплює злидні та
несправедливість;

• рівність без економічного розвитку означає злиденність для всіх;

• охорона природи без права на дію стає частиною системи поневолення;

• право на дії без охорони природи відкриває шлях до колективного і
такого, що стосується всіх однаковою мірою, самознищення.

Як зазначає О.М. Адаменко, за своїєю суттю сталий розвиток — це такий,
що задовольняє потреби теперішні, але не ставить під загрозу можливості
майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби, тобто сталий
розвиток — це соціально-економічний процес, який забезпечує високу
якість довкілля і здорову економіку всіх народів світу.

Оцінюючи зміст концепції стійкого розвитку, українська дослідниця
Т.В.Гардащук звертає увагу на те, що ідейний зміст «Нашого спільного
майбутнього» отримав досить суперечливі, з методологічного погляду,
оцінки. З одного боку, в ньому прогнозується, хоч і не явна, але відмова
від фізичних меж на користь зростання та визнання провідної ролі
ринкових чинників у процесі розвитку, з іншого — визначальна роль
бідності у деградації природних ресурсів і доводиться необхідність
усвідомлення спільних інтересів і розбудови нового глобального
суспільства, на основі цих інтересів. Але загалом цей ? звіт визнав, що
природні ресурси є достатніми для задоволення довготривалих людських
потреб. Проблема ж полягає у невідповідності просторового розміщення
населення щодо природних ресурсів і в розмірах та мірі ефективності
використання самих природних ресурсів, які не завжди є раціональними.

Відомий російський вчений академік М.М.Моісеєв, що тривалий час працював
над вирішенням глобальних екологічних проблем, поставився негативно
навіть до самого терміна «стійкий розвиток». Він зазначав, що в даний
час і найближчій перспективі ні про який стійкий розвиток говорити не
можна. Орієнтація на стійкий розвиток неприпустимо спрощує сучасний
екологічний стан і не націлює людей і людство в цілому на реальність
труднощів, з якими вони неминуче зустрінуться раніше, ніж знайдуть шляхи
вирішення найважливіших екологічних проблем.

Незважаючи на те, що концепція стійкого розвитку була підтримана
світовим співтовариством на рівні Організації Об’єднаних Націй, вона не
стала єдиноприйнятною. Більшість дослідників схиляється до думки, що в
даний час склалося декілька основних екополітичних стратегій вирішення
екологічних проблем серед яких:

1. Руссоістська, яка виходить із можливості повернення людства до
доіндустріального стану, коли людина не мала такої значної сукупної
виробничої потужності і не могла своїми руйнівними діями нести загрозу
існуванню природи в її нормальному стані.

2. Технократична — пропонує вирішення екологічних проблем на основі
прискореного розвитку науки і технології.

3. Утилітаристська — заснована на принципі «ліквідації наслідків»,
пропонує систематично проводити «ремонт природи», приділяти основну
увагу виправленню повсякденних помилок.

4. Ліберальна, або стратегія екологічної модернізації. Розглядає ринкові
відносини як «природний» регулятор

взаємодії суспільства і природи. Держава стає партнером приватного
бізнес у і «зеленого руху», заохочує природоохоронні методи
господарювання, впровадження екологічно чистих технологій, перехід до
екологічно чистих продуктів.

Систематизуючи існуючі проекти майбутнього у взаємовідносинах
суспільства та природи, російські вчені А.В.Кацура, І.Б.Новіков та
А.Н.Фомічов виділяють чотири найбільш фундаментальні, на їх думку,
альтернативи в екологічних аспектах розвитку цивілізації:

1. Радикально-негативна альтернатива може трактуватися як спроба
відмовитись від досягнень науково-технічного розвитку, перехід на
нетехнічні рейки розвитку цивілізації шляхом повернення до домашинних
форм ремісничої діяльності. Такий шлях вони вважають альтернативою з
нульовою вірогідністю, оскільки зараз на Землі не існує таких соціумів,
включно з аборигенами Австралії, які не контактували б так чи інакше з
технічним розвитком. Науково-технічна революція з усією повнотою виявила
свій глобальний та фундаментальний характер, без технічного розвитку
людство просто не виживе (хоча варто зазначити, що ця альтернатива
продовжує користуватися певною популярністю серед різноманітних течій
«зеленого» руху в індустріально розвинутих країнах).

2. Радикально-позитивна альтернатива носить абсолютизовано
техніцистський характер — вона орієнтована на тотальну заміну біосфери
техносферою, на відповідну реконструкцію тілесної і духовної структури
людини. Це допущення, на думку вчених А.В.Кацури, І.Б.Новікова та
А.Н.Фомічова, можна вважати альтернативою надзвичайно малої
вірогідності, адже всі умови тривалого існування людини визначаються
біосферою. Без біосфери життя людства неможливе, стрімка радикальна
перебудова власної тілесної та духовної структури загрожує
самоліквідацією людини розумної як виду (можливі наслідки реалізації
такої альтернативи висвітленні в жанрах наукової фантастики та яскраво
ілюструються фільмами на кшталт «Термінатор-1, -2, -3», «Кіборг», Той,
що косить галявини» і т.п.).

3. Радикально-поміркована альтернатива базується на збереженні
технічного розвитку і біосфери, на досягненні динамічної оптимізації,
тобто компромісу між ними, що постійно відтворюється, на досягненні
технічної, стратегічно стійкої на значну перспективу,
біосферосумісності. Останньою особливістю сучасна техніка, що
сформувалась на основі концепції підкорення природи, не характеризується
в достатній мірі. Отже, ця альтернатива передбачає здійснення
технолого-екологічної революції, сутність якої полягатиме в переході від
квантованих технологічних процесів наших днів до неперервних
ресурсозберігаючих та малозабруднюючих оточуюче природне середовище
технологій майбутнього. Здійснення цієї революції — складний,
багатоетапний процес, що включає велику кількість різноманітних та
різномасштабних проблем, таких, зокрема, як перебудова всього комплексу
наукового знання, екологічно доцільний (і навіть необхідний) вихід
людини за межі біосфери, пов’язаний з освоєнням космосу і т.п. (ця
альтернатива базується на концепції ноосфери, розробленій
В.І.Вернадським, а сучасна науково-технічна та третя технологічна
революції створюють для цього необхідні матеріальні передумови, питання
полягає лише у виборі пріоритетів суспільного розвитку, створення
відповідної системи цінностей та прийняття необхідних управлінських
рішень).

4. Тактично-алгоритмічна альтернатива орієнтована на розв’язання
виникаючих «вузьких місць» у біосфері при збереженні традиційних
технологій (оснастити трубу фільтром чи збудувати трубу побільше, щоб
закинути забруднення подалі і т.п.). Ця альтернатива, з більшим чи
меншим успіхом, переважає в сьогоднішній природоохоронній практиці
(автори виключають крайню альтернативу — залишити все як було до загрози
екологічної катастрофи, що виявилась кілька десятиріч тому, оскільки, на
їх думку, всі зараз прагнуть зробити хоч що-небудь для збереження у
природного середовища властивостей, необхідних для життя людини). При
обмеженості засобів та коштів в одних регіонах наголос робиться на
очистці води при

продовженні забруднення ґрунту, в інших в особливо небезпечному
становищі перебуває повітряний басейн, і на його порятунок виділяються
основні кошти і т.п. Плюси цієї альтернативи полягають в тому, що вона
дозволяє на певний час відкладати радикальні (і, як правило, дорогі)
рішення, підтримуючи «статус-кво» (при цьому необхідно не забувати, що
на подібні заходи відволікаються значні кошти, а проблема не
вирішується, оскільки боротьба йде з наслідками, а не з причиною.
Тактико-алгоритмічна альтернатива має сенс лише як складова
радикально-поміркованої).

Розглянувши основні, найбільш показові, концепції майбутнього у
взаємовідносинах суспільства та природи, ми можемо зробити висновок про
те, що існує певна кореляція між цілями суспільного та соціального
розвитку, що описується основним законом соціальної екології. Збереження
подальшого прогресивного розвитку людської цивілізації пов’язане не лише
із простим збільшенням її технічної могутності, а й з якісною зміною
характеру взаємовідносин суспільства та природи.

Література:

Гардашук Т.В. Екологічна політика та екологічний рух: сучасний контекст.
— К.,2000. -Сі 1-32.

Гиренок Ф.И. Ускользающее бытие. — М., 1994. — С.161-200.

Гончаренко А.Н. Комплексное прогнозирование в системе
«общество-окружающяя среда». — К., 1986. — С.134-185.

Кацура А.В., Новик И.Б., Фомичев А.Н. Глобально-экологические аспекты
общественного развития // Взаимодействие общества и природы. — М., 1986.
— С. 123-144.

Киселъов ММ., Деркач В Л., ТолстоуховА.В. та ін. Концептуальні виміри
екологічної свідомості. — К., 2003. — С. 167-202.

Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології: Навч. посібник. — К, 1998.
— С.211-221.

Кузнецов Г.А. Экология и будущее. — М., 1988. — С.76-105.

Лейбин В.М. Проблемы типологий мировоззренческих ориентации относительно
будущего // Труды семинара

«Неформализованные элементы системы моделирования глобального и
регионального развития». — М., 1982. — С.28-36.

Маркович Д. Социальная экология. — М., 1991. — С.98-110.

Моисеев Н.Н. Человек, среда, общество. — М., 1982. — С.226-238.

Никаноров A.M., Хорунжая ТА. Глобальная экология: Учебное пособие. — М.,
2003. — С.68-72.

Сидоренко Л.І. Сучасна екологія. Наукові, етичні та філософські ракурси:
Навч. посібник. — К., 2002. — 134-141.

Стійкий екологічно безпечний розвиток і Україна: Навч. посібник /
Ф.В.Вольвач, М.І.Дробноход, В.Г.Дюканов та ін. За ред. М.І.Дробнохода. —
К., 2002. — С.8-45.

Шлекин СИ. Русский космизм. — М., 2000.

Похожие записи