Пошукова робота:

Форми міжнародних економічних відносин

Зміст

1. Світогосподарські зв’язки та їх форми.

2. Сутність і форми міжнародного руху капіталів.

3. Міжнародні валютно-фінансові відносини.

4. Валютний ринок і валютний курс.

5. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Список використаної літератури

Форми світогосподарських зв’язків

Світова торгівля сягає своїм корінням у добу Стародавнього Риму,
Стародавньої Греції та інших країн Середземномор’я. Зрозуміло, що у
рабовласницькому суспільстві і навіть у феодальному на продаж за кордон
спрямовувалася незначна частка виробленої у країні продукції, адже
господарства були здебільшого натуральними, тобто створювали цю
продукцію або безпосередньо для себе, або для внутрішнього ринку. Втім,
поступово кількість товарів, що вивозилися за кордон, збільшувалася і в
період капіталізму міжнародна торгівля охоплює всю планету — так
створюється світовий ринок.

До форм світогосподарських зв’язків, що водночас є формами міжнародних
економічних відносин, належать міжнародна торгівля, вивіз капіталу і
міжнародна інвестиційна діяльність, міжнародна міграція робочої сили.

Міжнародна торгівля — це царина світових товарно-грошових відносин,
сукупність світогосподарських зв’язків. Коли йдеться про торгівлю
товарами (а можлива і торгівля послугами), то слід зазначити можливість
і необхідність зовнішньоторговельного обміну. Можливість
зовнішньоекономічного обміну пов’язана з розвитком продуктивних сил
країн, збільшенням масштабів сільськогосподарського та промислового
виробництва, поліпшенням транспортних засобів.

Необхідність зовнішньої торгівлі для будь-якої без винятку країни
зумовлена такими чинниками:

• зростанням у світі попиту на різні види палива, сировини, матеріалів,
комплектуючих тощо;

• неможливістю забезпечити себе власними силами паливом, сировиною,
матеріалами тощо;

• наявністю специфічних продовольчих товарів, які споживаються в усьому
світі, але можуть вироблятись лише в окремих його регіонах (кава, какао,
чай, цитрусові тощо);

• існуванням потреби в одержанні іноземної валюти.

Кожній країні, навіть високорозвиненій державі, зовнішня торгівля вкрай
необхідна. Тому хибною є так звана теорія автаркії, тобто створення
замкнутого самодостатнього господарства в межах окремої країни, згідно з
якою розвинена держава здатна обійтися без імпорту закордонної продукції
за допомогою винайдення якихось замінників, штучних матеріалів тощо.
Таку політику здійснювали нацистська Німеччина та фашистська Італія
напередодні Другої світової війни.

Для невеликих країн значення зовнішньої торгівлі, особливо експорту
(вивозу) товарів має істотне, іноді виняткове значення. Адже ці країни
не в змозі продукувати всі види товарів, а лише деякі. При цьому
потрібен випуск великої кількості цих товарів, інакше виробництво
продукції буде нерентабельним. А всю виготовлену на підприємствах
продукцію маленька країна спожити не може. Наприклад, автомобільний
завод «Рено» у Бельгії повинен виробляти сотні тисяч легкових
автомобілів щороку, інакше (якщо їх випускати мало) вони будуть дуже
дорогими; населення ж цієї країни невелике, отже, більшу частину машин
потрібно експортувати. Саме тому експортна квота, тобто частка експорту
до валового внутрішнього продукту, становить у Бельгії 58,7 %, тоді як в
Японії — 9,3 %, а у СІЛА — тільки 6,7 %.

Міжнародна торгівля розвивається швидкими темпами, набагато випереджаючи
зростання виробництва. Так, у першій половині 90-х років це випередження
становило майже 3 рази. У сферу світової торгівлі щороку надходить 1/5
усього, що видобувається, вирощується і виробляється на планеті. При
цьому у світовій торгівлі дедалі збільшується питома вага не сировини та
енергоносіїв, як це було раніше, а продукції обробної промисловості, яка
нині становить понад 3/4 усієї торгівлі, а частка машин і обладнання
досягла 1/3. Надзвичайно велика частка машинобудівної продукції в
експорті найрозвиненіших країн світу: у СІЛА — понад 40 %, Японії —
майже 70 %. На жаль, в експорті України переважає поки що здебільшого
збіжжя, метал, олія, технічний спирт тощо, продукція ж машинобудування
не перевищує в ньому 10 %.

Змінюється не лише структура міжнародної торгівлі, а й співвідношення
сил на світовому ринку. Якщо у перші роки після Другої світової війни на
ньому панували СІЛА (1/3 усього світового експорту), то нині перше місце
посідає Німеччина (13 %), США — на другому місці (12 %), а на третьому —
Японія, яка у перші післявоєнні роки взагалі не була представлена на
світовому ринку. Швидко зростає частка «молодих тигрів», тобто країн
Південно-Східної Азії — Таїланду, Південної Кореї, Сінгапуру, у тому
числі продукції суднобудування. На зміни у поділі перших місць серед
експортерів вплинула також висока якість німецьких легковиків і
радіоприймачів, японської теле- і радіоапаратури, італійського взуття.

Засоби регулювання зовнішньої торгівлі

Засоби регулювання зовнішньої торгівлі такі:

• протекціонізм;

• митні тарифи;

• експортні премії;

• встановлення низького курсу національної валюти;

• політика вільної торгівлі.

Політика протекціонізму означає відвертий захист вітчизняного ринку,
національної промисловості і сільського господарства від іноземної
конкуренції, іноземних товарів за допомогою здійснення митної політики,
впровадження митних тарифів. Митний тариф — це систематизоване зведення
ставок митних зборів на товари, що провозять через кордон країни. Такі
товари об’єднують у групи за ознакою походження (рослинні, тваринні,
промислові тощо) і за ступенем обробки товару. Для кожного товару
вказується розмір мита, яким товар обкладається. Мито — це податок, який
стягується у зв’язку із ввезенням іноземного товару в країну, його
збирають митниці. Економічна мета мита полягає в тому, що воно збільшує
ціну іноземного товару, що ввозиться в країну, і в такий спосіб створює
перевагу, іноді визначальну, вітчизняному товару.

Експортні премії означають заохочення вітчизняних виробників за продаж
своїх товарів за кордоном, адже у цьому разі відбувається приплив
іноземної валюти. Іноді іноземцям, які купували товар у країні, при
перетинанні кордону надають «премію» за допомогою зменшення ввізної ціни
цього товару. Хоч як це дивно, низький курс національної валюти не
тільки не заважає, а й, навпаки, сприяє розширенню експорту. Річ у тому,
що у цьому разі товар дешевшає, використовуються низькі заробітна плата
та інші складові витрат виробництва.

Захищаючи свій ринок від конкуренції з боку іноземних товаровиробників,
кожна країна зустрічається з подібними діями сусідів. Адже згідно з
законом опору матеріалів кожна дія породжує протидію. Тому замість
протекціонізму, як правило, набагато доцільніше здійснювати політику
вільної торгівлі — «відкритих дверей» для імпорту іноземних товарів,
якщо маємо так само відчинені двері для експорту своїх товарів. Мова йде
не про парну категорію «монополія — вільна торгівля», а про парну
категорію «протекціонізм — вільна торгівля». До того ж, крім турботи про
вітчизняного виробника є ще й піклування про вітчизняного споживача,
який купує іноземні речі не через відсутність патріотизму, а через
дефіцит грошей для купівлі вітчизняних товарів, коли вони дорожчі, аніж
закордонні.

Міжнародний рух капіталів

Крім товарів через кордони переміщуються капітали. У чому ж полягають
особливості руху капіталів за кордон? У разі продажу товару за кордон
змінюється лише форма вартості, відбувається обмін товарами. При вивозі
ж капіталу відбувається однобічне переміщення за кордон вартості у
товарній або грошовій формі з метою одержання доходу. Розрізняють
експорт підприємницького капіталу (для одержання прибутку) і експорт
позичкового капіталу (для одержання процента). Експорт підприємницького
капіталу здійснюється у вигляді інвестицій, створення за кордоном
спільних підприємств, дочірніх компаній або філій. Якщо експортер є
повним власником підприємства або контрольного пакета акцій, то це прямі
інвестиції; якщо ж повний контроль експортера над іноземним
підприємством відсутній, то такі інвестиції називаються портфельними.

Для залучення іноземного капіталу надзвичайно важливий сприятливий
інвестиційний клімат у країні, який передбачає:

• політичну стабільність;

• відповідний характер законодавства щодо іноземних інвестицій, у тому
числі з питань діяльності спільних підприємств, а також гарантій захисту
повернення самих інвестицій і прибутку (можливість вивезення прибутків
з-за кордону називається препара-цією);

• достатність запасів природної сировини;

• наявність кваліфікованої робочої сили;

• належний ступінь розвитку виробничої інфраструктури, зокрема
транспорту і засобів зв’язку;

• енергетичну забезпеченість народного господарства, наявність
енергетичних резервів;

• місткість місцевого ринку, високий ступінь платоспроможності попиту на
товари і послуги;

• відповідний характер внутрішнього господарського механізму, можливість
вільних економічних відносин з місцевими товаровиробниками;

• конвертованість національної валюти.

Україна конче потребує іноземних інвестицій, що зумовлено насамперед
значним зношенням обладнання, машин, механізмів, верстатів, приладів у
всіх галузях народного господарства і нагальною потребою їх оновлення.
На жаль, інвестиційний клімат у країні несприятливий. Саме цим
пояснюється, чому так важко йдуть сюди інвестиції. Зовнішній борг
України перевищує 14 млрд дол. За 1991-1999 pp. у країну надійшло 3 млрд
дол. інвестицій з-за кордону, саме стільки одержує Польща за рік.
Україна посідає одне з останніх місць серед 14 країн Центрально-східної
Європи за іноземними інвестиціями в розрахунку на душу населення. У 1998
р. цей показник дорівнював 50 дол. Для порівняння: на одного румуна
припадало 106, латиша — 240, естонця — 533, чеха — 796, словенця — 950,
угорця —1667 дол. В Єгипті та Ізраїлі на одного жителя припадає по
кілька тисяч доларів іноземних інвестицій.

Міжнародні кредити можна розглядати і класифікувати за різними ознаками
(табл. 22).

Зв’язані кредити мають суто цільовий характер: комерційні кредити
надаються іншим країнам під закупівлю певних товарів фірм, які визначає
кредитор; інвестиційні кредити — надаються для будівництва певних
об’єктів або розширення діючих. Фінансові кредити не мають чіткого
цільового призначення, позичальник може використати їх на погашення
зовнішньої заборгованості; закупівлю засобів виробництва, інших товарів;
здійснення будь-яких фінансових операцій. Товарні кредити надаються у
формі товарів і матеріальних цінностей, валютні кредити надаються у
вільноконвертованій валюті та у формі валютних цінностей.
Короткострокові міжнародні кредити зазвичай надаються на строк до 1 року
для закупівлі сировини та матеріалів, середньострокові — на термін від 1
до 5 років для придбання верстатів, обладнання, машин, довгострокові —
на термін понад 5 років для будівництва суден, мостів, інших споруд. Для
цієї мети деколи використовують облігаційні позики — для залучення
коштів з міжнародних ринків капіталів.

Класифікація міжнародних кредитів

Міжнародні валютно-фінансові відносини

Ускладнення світогосподарських зв’язків, інтеграція між національними
економіками країн викликали необхідність урегулювання міжнародних
валютно-фінансових відносин.

Міжнародні валютно-фінансові відносини — це відносини, що виникають між
суб’єктами світового ринку, опосередковуючи рух товарів, послуг,
капіталів, робочої сили. Намагання окремих країн жити поза такими
відносинами за умов замкненої економічної системи, як показує світова
практика, має негативні наслідки для соціально-економічного стану тієї
або іншої країни. Безперечним є той факт, що тільки за відкритої
економіки підвищується народний добробут. Відкрита економічна система
передбачає наявність міжнародних економічних зв’язків, розрахунки за
якими здійснюються в іноземних валютах першої категорії або
вільноконвертованих.

Валюта — грошова одиниця, яка використовується для виміру вартості
товару. Поняття «валюта» має три значення: • грошова одиниця певної
країни (долар США, японська єна, українська гривня та ін.) і той або
інший її тип (золота, срібна, паперова);

• грошові знаки Іноземних держав у грошових одиницях, які
використовуються в міжнародних розрахунках, тобто як іноземна валюта;

• міжнародна (регіональна або колективна) грошова розрахункова одиниця і
платіжний засіб. До створення колективних валют дедалі більше спонукає
процес демонетизації золота. Вони є досконалішою системою розрахунків і
нині виконують роль світових грошей. Існування колективної валюти
закріплено в міжнародних союзах. У системі валютних відносин
сформувалося кілька видів міжнародних (колективних) валют: з 1 січня
1970 р. Міжнародний валютний фонд запровадив у структуру міжнародних
розрахунків колективну валюту — СДР (спеціальні права запозичення); з 3
березня 1979 р. у межах «Спільного ринку» використовується європейська
валютна одиниця ЕКЮ (нині замінена на евро).

Крім того, валюту можна розглядати з позицій держави-емітента (іноземна,
національна, валюта країни-експортера, валюта країни-імпортера); режиму
використання (повністю та частково конвертована, неконвертована); мети
використання (клірингові, валюта ціни та валюта платежу).

Клірингові валюти — розрахункові валютні одиниці, в яких здійснюються
розрахунки в банках і різноманітні операції з обов’язкового взаємного
врахування міжнародних вимог і зобов’язань, що виходять з рівності
вартості товарних поставок і наданих послуг. Клірингові валюти
функціонують виключно у вигляді запису за банківськими рахунками. Валюта
ціни і валюта платежу визначається в міжнародних торговельних відносинах
між сторонами, що укладають угоди. Вибір валюти ціни потребує
перерахунку валют.

Як вид валюти можна розглянути резервну валюту — національні
кредитно-грошові кошти провідних країн-учасниць світової торгівлі, які
використовуються для обслуговування міжнародних розрахунків при
зовнішньоекономічних операціях, іноземних інвестиціях, визначенні цін.
Найчастіше в ролі резервної валюти використовують долар США. Статистичні
дані свідчать, що останніми роками 60-70 % загальносвітових експортних
угод укладалися саме у доларах США. Це пояснюється тим, що долар США є
визнаною світовою резервною валютою, оскільки США — єдина країна, яка
може отримувати необмежені кредити в своїй валюті. При цьому США має
можливість впливати на цінність своєї заборгованості перед іншими
країнами. Наприклад, можна з упевненістю стверджувати, що вартість
заборгованості СІЛА на момент виплати боргу буде меншою, ніж у той
період, коли кошти було взято. Визнано, що держава, яка має значні
запаси іноземної валюти, не стане банкрутом, її борги буде
профінансовано іншими державами.

Валютні системи та елементи валютних систем

Валютні відносини втілюються в конкретних валютних системах. Валютні
системи є формою правової та інституційної організації валютних
відносин.

Валютна система — державно-правова форма організації валютних відносин,
її призначення — сприяти розвитку економічного співробітництва між
країнами за допомогою ефективного опосередкування платежів з експорту,
імпорту товарів, капіталу, послуг та ін.

Через валютні системи здійснюється переливання економічних ресурсів з
однієї країни до іншої або, навпаки, цей процес блокується. Валютні
системи постійно змінюються, розвиваються, відображаючи зміни в
національному і міжнародному житті. Валютні системи — складне утворення.
Виокремлюють національну і міжнародну (регіональну) світову валютні
системи.

Під національною валютною системою розуміють певний порядок грошових
розрахунків держави з іншими країнами. До основних її елементів
належать: національна валюта — грошова одиниця держави; умови обміну
національної валюти на золото або інші валюти (конвертованість валюти);
паритет національної валюти.

Міжнародна валютна система — це правова форма організації міжнародних
валютно-фінансових відносин між державами, що закріплена міждержавними
домовленостями і нині являє собою сукупність способів, інструментів і
міждержавних органів, за допомогою яких здійснюються платежі та
розрахунки країн у межах світового господарства. Найвідомішою
організаційною формою міжнародної валютної системи є Європейська валютна
система (ЄВС).

Валютний ринок. Валютний курс

Валютний ринок — це сфера економічних відносин, де здійснюються операції
з купівлі, продажу й обміну іноземної валюти та платіжних документів,
виражених в іноземних валютах, формуються валютні курси. Валютний ринок
пройшов тривалий розвиток від виконання допоміжної ролі щодо ринків
товарів і послуг до самостійної сфери застосування капіталу. Він є
сукупністю комерційних банків та інших кредитно-фінансових установ.
Більшість операцій на такому ринку здійснюється в безготівковій формі за
поточними і терміновими банківськими рахунками. Це угоди на
купівлю-продаж банківських депозитів.

Торгівля валютою постійно здійснюється на багатьох фінансових ринках у
всьому світі. Валютний ринок є організованим ринком специфічного товару
— валюти. Як кожен товар, товар-валюта має ціну. Ціна валюти — валютний
курс.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни в грошових
одиницях іншої при здійсненні купівлі-продажу. Така ціна може
встановлюватися: через співвідношення попиту і пропозиції на цю грошову
одиницю в умовах ринку; через чітко регламентовані і визначені рішення
уряду або фінансово-кредитних органів. Встановлення курсів валюти
називається котируванням. Купівля і продаж валюти здійснюється за
різними курсами. Різниця між курсом купівлі та продажу забезпечує банкам
зиск від кожної операції обміну однієї валюти на іншу. Механізм вільного
формування валютних курсів нагадує механізм вільного ціноутворення в
умовах досконалої конкуренції. Ціна будь-якої іноземної валюти в
національних грошових одиницях визначається як ціна, що врівноважує
попит і пропозицію цієї валюти. З підвищенням попиту зростає курс валюти
і навпаки.

На рис. 38 зображено криву попиту на валюту DDi і криву пропозиції
валюти SS^. У точці перетину цих кривих О встановлюється зрівноважена
ціна валюти, за якої попит на валюту дорівнює пропозиції валюти.
Значення К відповідає рівноважному курсу валюти, значення Q —
рівноважному обсягу валюти.

Нині найпоширенішою теорією при визначенні валютних курсів є теорія
паритету купівельної спроможності. За цією теорією курси двох валют
відображатимуть зміни рівнів цін у цих країнах. Якщо в одній країні ціни
зростають щодо цін в іншій країні, то валюта цієї країни знецінюється,
тоді як валюта другої країни стане дорожчою. Купівельну спроможність
валюти виражають як одиницю товарів і послуг, що можна придбати за
грошову одиницю порівняно з базовим періодом. Валютний курс, що
встановлюється з урахуванням купівельної спроможності, дуже рухомий і
зазнає значно більших змін, ніж золотий або валютний паритет.

Рис. 38. Зрівноважена ціна валюти

Ринкове і державне регулювання валютного курсу доповнюють одне одного.
Ринкове регулювання засноване на конкуренції і породжує стимули до
розвитку, державне регулювання спрямоване на зменшення негативних
наслідків ринкового і змінюється залежно від ситуації. В умовах кризи,
війн тощо переважає жорстке регулювання, за стабільної ситуації
заохочується лібералізація ринкових відносин.

Міжнародні валютно-фінансові організації

У сучасних умовах значення і роль міжнародних валютно-фінансових
організацій постійно зростає, адже сфера валютно-фінансових відносин
найбільш вразлива, нестабільна та непередбачувана. Найбільш значущу роль
у сфері валютного регулювання відіграють щорічні економічні наради
провідних країн світу — «Великої сімки» та всесвітньо відомі
фінансово-економічні організації.

«Велика сімка» — неформальний клуб семи провідних країн світу із
змішаною економікою та розвиненою системою політичної демократії. До
«Великої сімки» належать: СІЛА, Канада, Великобританія, Франція, ФРН,
Італія, Японія. Щорічні зустрічі керівників країн «Великої сімки»
утворюють особливий міжнародний інститут, який належить до найвищого
рівня міждержавного регулювання політичних та економічних зв’язків. Він
координує дії країн, що входять до «сімки».

Основні міжнародні фінансові інституції об’єднані під загальною назвою
«Світовий банк», який налічує 180 членів, Європейський банк
реконструкції і розвитку (ЄБРР) і Міжнародний валютний фонд (МВФ).

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності — одна з форм
участі держави в економічному житті, що виявляється у прямому й
опосередкованому впливі на всі напрями економічної інтеграції,
формуванні оптимальних пропорцій зовнішньоекономічної діяльності. У
країнах з розвиненою ринковою економікою державне регулювання
здійснюється на основі диверсифікації форм і методів такого регулювання.

Пряме державне економічне регулювання використовує різноманітні форми
безповоротного фінансування (субвенції, дотації, доплати, допомоги)
секторам економіки, територіям і підприємствам. До них належать також
кредити та податкові пільги. До опосередкованих форм державного
економічного регулювання належать важелі кредитно-грошової, податкової,
амортизаційної, валютної, зовнішньоекономічної, в тому числі
митно-тарифної, політики та ін. Регулювання зовнішньоекономічної
діяльності здійснюється за всіма зазначеними напрямами. Основними
формами державного регулювання в цій сфері є державне регулювання
валютних курсів, митне регулювання, ліцензування, квотування. Державне
регулювання валютних курсів здійснюється на основі валютної політики і
дає низку переваг: забезпечує відносну стабільність умов
зовнішньоекономічної діяльності, знижує валютні ризики.

Національні (державні) банки впливають на валютні курси через
купівлю-продаж валюти. Купівля центральними банками національної валюти
і відповідний продаж зарубіжних активів на зовнішньому валютному ринку
приводить до рівнозначного зменшення запасів міжнародної валюти та
грошової маси на ньому. Результатом продажу центральними банками
національної валюти для купівлі зарубіжних активів на зовнішньому
валютному ринку є рівнозначне збільшення міжнародних резервів банку і
грошової маси. Втручання національних банків у функціонування валютного
ринку називають валютною інтервенцією.

Для регулювання валютних курсів вдаються і до жорстких адміністративних
заходів. Серед них слід виокремити метод раціонального використання
іноземної валюти. Один з його варіантів застосовувався в Україні в
1993-1994 pp. Відповідно до цього методу всі

суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності зобов’язані фіксовану частину
виручки у валюті продавати державі, яка в свою чергу сама визначає
найважливіші статті імпорту. За такої ситуації імпортні можливості
ставляться в залежність від виручки, отриманої
підприємствами-експортерами. Частина ж попиту на іноземну валюту
залишається незадоволеною. Держава може регулювати валютний курс і через
здійснення відповідної макроекономічної політики. Так, у разі різкого
підвищення національного доходу порівняно з іншими країнами, коли
виникає загроза зниження курсу національної валюти, держава може
підвищити ставки податку і в такий спосіб стримати зростання купівельної
спроможності. Другою поширеною формою державного регулювання валютного
курсу є торговельна політика. Підтримуючи або стримуючи експорт чи
імпорт, держава збільшує або зменшує попит на іноземну валюту на ринку.

Основним завданням торговельної політики є забезпечення необхідного
рівня захисту внутрішнього ринку від негативного впливу дії світової
конкуренції. Основними методами здійснення торговельної політики є
митно-тарифна політика (встановлення імпортного та експортного мита),
заходи нетарифного регулювання. Останнє включає обмеження експорту й
імпорту, ліцензування зовнішньоторговельних операцій, заборону та
обмеження експорту (імпорту), підвищений контроль якості, визначення
стандартів.

Список використаної літератури

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. — М., 1955. —
702 с.

Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.: Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. —Т. 1.
—333с.

Сисмонди С. Новые начала политической экономии: В 2 т. — М., 1936. — 401
с.

Скомарохова О. І. Соціальна політика та соціальний захист економічно
активного населення України: Автореф. дис. … канд. екон. наук. — К.,
1998.

Сурин А. И. История экономики и экономических учений. — М.: Финансы и
статистика, 1999. — 200 с.

Управління зовнішньоекономічною діяльністю / За ред. А. I. Кре-дісова. —
К.: Віра-Р, 1997. — 448 с.

Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. — М., 1992.

Хейне П. Экономический образ мышления. — М., 1991.

Хрестоматия по экономической теории / Сост. Е. Ф. Борисов. — М.: Юристь,
1997. — 536 с.

Похожие записи