Реферат на тему:

Методологічні основи геоекології

ПЛАН

1. Становлення і розвиток вчення про ландшафти

2. Основи геосистемного і біосферного вчення

3. Концепції: “природа-населення-господарство”; “вплив-зміни-наслідки”;
Концепція сталого розвитку; “екологічної ніші”.

4. Методи ландшафтно-екологічних досліджень.

Наприкінці ХІХ століття географія вступає в критичний період свого
розвитку. Спеціалізація досліджень привела до формування ряду
географічних дисциплін (біогеографія, кліматологія та ін.). Традиційна
“єдина” географія розпалась. Вона залишилась без власного предмету
дослідження, стало неясним чим повинна займатись географія, коли існують
кліматологія, гідрологія, геоморфологія, біогеографія та ін.

На рубежі століть відбувається становлення нової географічної школи,
засновником якої став професор Петербурзького університету В.В. Докучаєв
(1846-1903). Докучаєв – засновник вчення про ґрунти. Однак погляд
(підхід) його до ґрунтів – географічний. Ґрунти це результат взаємодії
живої і неживої природи, всіх географічних компонентів – материнської
породи, тепла, вологи, рельєфу і організмів, вони є як би продуктом
ландшафту, його дзеркалом.

Тому то від вчення про ґрунти до географічного синтезу залишилось
зробити один крок. І Докучаєв зі своїми учнями цей крок зробив. В 1898
році він писав: про необхідність розробки нової науки про співвідношення
і взаємодію між всіма компонентами живої і неживої природи і закони їх
спільного розвитку.

Учні і послідовники Докучаєва цю ідею реалізували. В 1898-1900 роках
виходить в світ серія статей Докучаєва, в яких викладено вчення про зони
природи або природно-історичні зони. Це вчення про зональність і
послужило вступом до нової науки про співвідношення і взаємодію між
живою і неживою природою. Вперше зональність трактувалась як світовий
закон, дія якого поширюється на всі природні процеси. Природно-історична
зона – це природний комплекс вищого рангу, в межах якого всі компоненти
утворюють взаємообумовлену єдність.

Ви пригадуєте закони О. Гумбольдта в праці “Космос” де розвивається ідея
єдності і взаємозв’язку природних явищ на Землі. Однак його зони
фітокліматичні. Він не поширював вплив клімату на поверхню Земної кулі,
ґрунти.

Головною школою докучаєвських досліджень стали комплексні польові
експедиції в Нижнєновгородську (1882-1886), Полтавську (1888-1894) і
особливу степову експедиції (1892-1898). В процесі робіт закладені
основи стаціонарному методу досліджень. В своїй праці “Наши степи прежде
и теперь” (1892) на основі глибокого аналізу степових ландшафтів
розроблена програма їх перетворення. Докучаєв – засновник прикладного
ландшафтознавства.

Однак найбільша його заслуга перед наукою – це створення наукової школи:

1913р. Л.С. Берг вперше говорить проте, що саме ландшафти являють собою
предмет дослідження географії: “Вивчення причин, які ведуть до того, що
рельєф, клімат, рослинний і ґрунтовий покрив дають певний ландшафтний
організм, дослідженню взаємодій, які оказують різноманітні складаючи
природний ландшафт впливи один на одний – ось завдання географії”

В розвиток ландшафтознавства радянського періоду великий вклад внесли
С.С. Неустроєв, Р.И. Аболін, Б. Б. Полинов (ландшафтна зйомка території)
– динаміка і еволюція ландшафту, основи геохімії ландшафтів; І М.
Крашенінниіков – структура ландшафту. В післявоєнний період – М.О.
Солнцев. Академік В.М. Сукачев – поняття біогеоценозу, біогеоценологія.
Глазовська М.А. – геохімія ландшафту і географія ґрунтів; В.Б. Сочава –
динаміка ландшафтів, поняття про геосистеми як сучасний еквівалент ПТК

Сучасний етап в розвитку ландшафтознавства – це сфера прикладних
ландшафтних досліджень.

З 60-х років у фізичні географії та екології запроваджуються елементи
системного підходу. Об’єкти своїх досліджень як географи так і екологи
почали описувати в термінах системного підходу. Термін “геосистема”
введений В.Б. Сочавою і 1963 році, який характеризує об’єкт, який має
всі основні властивості систем.

Під геосистемою Сочава розумів “особливий клас керованих систем; земний
простір усіх розмірностей, де окремі компоненти природи знаходяться в
системному зв’язку один з одним як і певно цілісність взаємодіють з
космічною сферою та людським суспільством”.

З його праць чітко визначаються ключові позиції концепції геосистеми,
розвинутої чисельними послідовниками.

До основних положень концепції належать:

— геосистема – матеріальний об’єкт;

— складають її виключно природні компоненти, а антропогенні та людина
розглядаються як зовнішнє середовище;

— геосистемами вважається весь ієрархічний ряд природних неперервних
єдностей (від фації до епіогеосфери);

— геосистема виділяється як об’єм простору, в межах якого геокомпоненти
мають специфічний характер усіх типів зв’язків;

— існує тільки один об’єктивний варіант поділу простору на геосистеми;

— геосистема – категорія динамічна і проявляється за деякий проміжок
часу.

Основи екосистемного вчення

Під екологічною системою розуміють – любе угруповання живих організмів і
середовище його існування, об’єднані в єдине функціональне ціле, яке
виникло на основі взаємозв’язаності і причинно-наслідкових зв’язків, що
існують між окремими екологічними компонентами.

Основоположником вчення про екосистеми є англійський еколог А. Тенслі
(1935). Згідно Тенслі екосистема представляє собою основні природні
одиниці на поверхні Землі, в які входять не лише комплекс організмів, а
й комплекс фізичних факторів, що утворює середовище біома або біотоп.

Екосистема – одиниця функціональна, тобто увага приділяється аналізу
процесів життєдіяльності (біотичному кругообігу).

В залежності від функціонального призначення і ролі організмів їх
поділяють на продуценти, консументи, редуценти. Пізнання явищ життя
дозволяє сформулювати декілька важливих принципів, пов’язаних з
функціонуванням живої матерії.

Принцип дискретності стверджує, що жива матерія завжди розчленована на
дискретні одиниці (особини рослин і тварин).

Принцип найпростішої конструкції свідчить, що з усіх можливих
конструкцій біосистем в природі реалізується гайпростіший за
організацією варіант (мінімум витрат речовини і енергії на формування
даної біосистеми).

Принцип адекватної конструкції показує, що біосистеми відповідають за
своєю конструкцією та функціями тому абіотичному середовищу, в якому
вони існують.

Принцип структурно-функціональної єдності свідчить про наявність
відповідності структури функціям і навпаки.

Принцип біологічної ієрархії полягає в наявності в природі біологічних
систем різних рангів. Стосовно екосистем розрізняють мікро екосистеми
(ствол гниючого дерева), мезоекосистеми (ліс, водойма і т.п.),
макроекосистема (материк, океан).

Принцип найменшої взаємодії з середовищем (захищеність живої матерії від
коливань абіотичних факторів).

Принцип якісної неоднорідності – будь-яка біологічна система складається
з компонентів, якісно не схожих між собою.

Принцип зворотних зв’язків – біологічна система само підтримується і
саморегулюється за рахунок різноманітних зворотних зв’язків.

Принцип еволюції полягає в незворотних змінах живих організмів.

Принцип адаптації проявляється в наявності таких особливих організмів,
що забезпечує існування певного виду в певних умовах середовища.

З кінця 70-х років усе більшого поширення набуває трактування геосистем
не як матеріального об’єкта, а як його моделі – абстрагованої розумової
конструкції (таке розуміння геосистем поділяють німецькі геоекологи).

Згодом під терміном геосистема почали розуміти будь яку територіальну
систему як природну, так і соціального походження (О.Д. Армад, В.С.
Преображенський, О.Ю. Ретеюм та інші.)

Ландшафтна екологія як природнича наука розглядає лише природні
геосистеми. Під ними розуміють – полікомпонентні природні системи, які
виділяються з реального тривимірного простору як його певний об’єм, у
межах якого на протязі певного інтервалу часу природні компоненти і
процеси завдяки існуючим між ними відношеннями певного типу
упорядковуються у відповідні цим відносинам структури з характерними
інваріантними ознаками та динамічними змінами (Гродзинський М.Д.).

Для характеристики екосистем використовують досить великий набір ознак:

a. Видовий склад живих організмів.

b. Співвідношення в екосистемі організмів із різними типами живлення.

c. Розмір створюваної в екосистемі первинної та вторинної продукції

d. Інтенсивність потоку енергії через екосистеми та швидкість кругообігу
речовин.

e. Режим абсолютних умов та ресурсів.

Тому в основі екосистемного вчення, вчення про міграційні процеси,
концепція лімітуючи факторів, концепція екологічної ніші. Концепція
сукцесій – послідовна зміна екосистем під впливом природних або
антропогенних факторів, концепція множинності форм стійкості та інші.

3.1. Концепція “природа-населення-господарство”.

В географічній оболонці співіснують природа, населення і господарство,
які в реальній дійсності різноманітно переплітаються і утворюють
найвірогідніші поєднання.

Концепція “природа-населення-господарство” дає розуміння
трьохкомпонентної структури географічної оболонки. Не існує “чистої”
природи без тісних зв’язків з населенням і господарством. Водночас
населення і господарство як складові цієї тріади взаємозалежні з
природою. Звідси базисні категорії “природа-населення-господарство” при
своїй взаємодії формують цілісну систему понять, які відповідають не
тільки окремим сферам, а їх попарним взаємодіям (П-Н, Н-Г-, П-Г), а
також інтегральні взаємодії (П-Н-Г).

Всі компоненти – населення, природа, господарство змінюються як в
просторі, так і в часі. Ці зміни на думку О.Г. Топчієві доцільно
поділяти на дві складові:

— Закономірні фонові зміни кожного із компонентів;

— Зміни, накладені взаємним впливом інших компонентів.

На основі трьохкомпонентної структури географічної оболонки Землі
“природа-населення-господарство” можна інвентаризувати основні типи
геоеколоігчних відносин, дослідити їх зміст і принципи регулювання в
процесі природокористування.

Відносно спрощена трактова бінарних відносин є наступною. Відносини виду
П-Н фіксують соціальні потреби і запити людей до природного середовища
життєдіяльності. Зворотні відносини Н-П відображають
соціально-демографічні навантаження на природне середовище. Відносини
виду Г-Н характеризують техногенний вплив господарства на стан здоров’я
людей. Зворотні відносини Н-Г фіксують сплив населення на господарство
(якість працересурсного потенціалу, соціально-культурні традиції,
особливості історико-економічного розвитку території і т.і.). Відносини
виду П-Г відображають господарські потреби в природно-ресурсному
потенціалі території, зворотні відносини Г-П характеризують ступінь
господарського навантаження на природне середовище, техногенного
перетворення природних ландшафтів.

3.2.Концепція “вплив-зміни-наслідки” розроблена групою вчених під
керівництвом професора В.С. Преображенського. Ця концепція дає
можливість простежити прямий і зворотні впливи, зміст викликаної ними і
наслідки як природних компонентів так і природних комплексі і оцінити
їх.

Основним впливом людської діяльності на природу є виробничо-господарська
діяльність. В результаті цієї діяльності відбуваються зміни природних
процесів і компонентів природи. Змінені і модифіковані природні
комплекси і процеси забезпечують зворотний вплив як на населення, так і
його господарську діяльність. Наслідки впливу – це зміни умов
життєдіяльності людей викликані змінами природи.

При цьому важливо враховувати два аспекти:

1) природно-історичний, мета якого встановити глибину природних змін по
відношенні з еталонними станами;

2) соціально-економічний, мета якого полягає у встановленні кількісного
і якісного виснаження природних ресурсів, ступеня деградації природного
середовища, і т.ін. по відношенні до врівноваженого вивіреного стану.

Дана концепція допускає і покомпонентний підхід до аналізу галузей
природокористування.

Даний підхід передбачає проведення як економічних оцінок наслідків
впливу на природу, так і соціально-економічних, медико біологічних,
екологічних і т.ін.

3.3. Концепція сталого розвитку. Рубіж 90-х років ХХ століття
характеризується поступовою відмовою світового співтовариства від
концепції споживання і необхідність підходу до моделі сталого розвитку.
Сьогодні не ріст споживання вважається головним критерієм
соціально-економічного розвитку, а пошук такого співвідношення між
природокористування і соціально-економічним розвитком, який забезпечував
би раціонально-економне і ефективне використання природних ресурсів,
підтримував би екологічну безпеку суспільства і разом з тим гарантував
би необхідну якість життя і благополуччя.

Поняття “сталий розвиток” отримало офіційний статус на конференції ООН
“Навколишнє середовище і розвиток” (Ріо-де-Жанейро, 1992) як провідне
завдання світового співтовариства і нова стратегія розвитку, необхідна
для збереження біосфери.

Перший принцип декларації конференції проголошує, що люди є центром
сталого розвитку і їх правом на здоров’я і продуктивне життя і гармонії
з природою.

Категорія “сталий розвиток” розуміють як такий економічний ріст, який
може підтримуватись природним і соціальним середовищем на видиму
перспективу (Піроджес, 1977). Сталий розвиток охоплює крім того і етичні
норми, орієнтовані на виживання всього людства, право майбутніх поколінь
і відповідальність за врахування цих прав в політиці і практичній
діяльності (О’Ріордан, 1988). “Сталий розвиток” – це складне багато
аспектне поняття, в якому інтегруються як природні, так і
соціально-економічні параметри стану навколишнього середовища, етичні і
правові норми справедливого розподілу загального природного добробуту
між поколіннями.

Перехід до сталого розвитку – це глибока обґрунтована програма
оптимального природокористування, орієнтована на забезпечення нинішнім і
прийдешнім поколінням здорового середовища життєдіяльності і необхідної
забезпеченості природними ресурсами. Це складний, багатоаспективний
процес суспільного розвитку.

Потрібні нові критерії соціально-економіко-екологічного розвитку
збалансованості з ресурсними можливостями природного середовища.

Розвинуті країни вже здійснили перехід до високоефективних технологій,
що дозволяє їм успішно рішати соціально-економічні і екологічні
проблеми. В числі принципів сталого розвитку є:

— стримування і обмеження темпів природного приросту населення;

— прискорений розвиток високотехнологічних виробництв, відмова від
ресурсномістких технологій;

— принципово нові підходи до раціонального природокористування, основана
на максимальному збереженні природних ресурсів і середовища існування
угруповань;

— поступова зміна орієнтирів соціально-економічного розвитку, перехід до
збалансованого розвитку території з формуванням природно-ресурсного
потенціалу;

— активне міжнародне співробітництво в пропаганді і реалізації принципів
сталого розвитку в усіх країнах.

3.4.Концепція “ландшафтно-екологічної ніші”.

Термін “ніша” насамперед визначав комплекс факторів, необхідно для
існування виду. Він належить американському орнітологу Д. Гріннеллу
(1917, 1924). Концепцію ніші в класичному її варіанті запропонував Д.
Хатчінсон (1957). Вона ґрунтується на понятті багатомірного підходу,
кожна вісь якого відповідає певному екологічному фактору. По кожному із
напрямків вид характеризується відповідною амплітудою, кінці цих
амплітуд і визначають той об’єм, багатовимірного простору існування
виду. Цей об’єм Хатчінсон назвав фундаментальною нішею і в такому
розумінні це поняття може бути задіяне до аналізу геосистем.

Геосистема може існувати лише в межах функціональної ніші, бо поза нею
обов’язково знайдеться хоча б один фактор, до дії якого геосистема не
пристосована. У межах фундаментальної ніші таких факторів немає, проте
можливі такі їх комбінації, що геосистема при них існувати не може.
Особливо “підозрілими” є кути паралелепіпеду, в яких усі фактори, що
діють на геосистему, набувають екстремальних значень. Така інтенсивність
дії цих факторів майже напевно визначає неможливість існування
геосистеми в таких умовах.

Література:

1. Волошин І.М. Ландшафтно-екологічні основи моніторингу. Л.:Простір М,
1998, С14 – 89.

2. Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології. – К.: Либідь, 1993. –
240с.

3. Исаченко А.Г. Ландшафтоведение и физико-географическое районирование.
М.:Высшая школа. 1991, С.24 – 56.

4. Топчиев А.Г.Геоэкология: географические основы природопользования.
О.:Астропринт. 1996. С.71 – 97.

Похожие записи