Реферат на тему:

Червона та зелена книги України, формування природно- заповідного фонду
України, соціоекологія

Зміст

ВСТУП

1. ПРО ЧЕРВОНУ ТА ЗЕЛЕНУ КНИГИ УКРАЇНИ;

2. ФОРМУВАННЯ ПРИРОДНО – ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ;

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА

Вступ

Роль права у регулюванні взаємодії природи і суспільства полягає у
встановленні науково обґрунтованих правил поведінки людини по відношенню
до природи. Найбільш важливі суттєві правила такої поведінки
закріплюються державою в законодавстві і стають загальнообов’язковими
для виконання і дотримання нормами права, забезпеченими державним
примусом на випадок її невиконання.

Соціоекологічне право – це система правових знань та норм у галузі
охорони навколишнього середовища та природокористування, що встановлюють
і регулюють відносини в цій галузі між державами, а в межах останніх –
між державою, з одного боку і об’єднаннями, підприємствами, установами
та окремими громадянами, з другого, з метою гармонізації взаємодії між
суспільством та природою і забезпечення високої якості життєвого
середовища.

ПРО ЧЕРВОНУ ТА ЗЕЛЕНУ КНИГИ

З кожним роком вплив господарської діяльності людини на фауни і флору
зростає, з кожним десятиріччям все більше рослин і тварин зникає з
обличчя Землі. Тому постала необхідність скласти списки таких видів і
розробити заходи щодо їх охорони.

Всесвітній перепис зникаючих видів розпочався з створенням у 1948 році
при Міжнародній спілці охорони природи і природніх ресурсів (МСОП)
Комісії по рідкісних та зникаючих видах рослин і тварин.

На заклик Комісії до наукової громадськості сорока країн світу з 1968
року почалося інтенсивне дослідження стану зникаючих видів рослин і
тварин.

Це стало стимулом вивчення й складання списків зникаючих видів як в
національних, так і в міжнародних масштабах. Шляхом анкетного обстеження
Комісія одержала інформацію про біологію видів і окремих популяцій, їх
екологічний статус, позитивні й негативні чинники, що впливають на стан
зникаючих рослин і тварин. Ці дані лягли в основу одного з важливих
міжнародних документів сучасності – Червоної книги МСОП.

Ідея створення Червоної книги належить видатному англійському зоологу
професору Пітеру Скотту. Вона являє собою зібрання фактів про унікальних
мешканців нашої планети, над якими нависла загроза зникнення.

У кожній країні є рослини й тварини, яким загрожує зникнення, хоча
чисельність їх в інших країнах може бути досить значною. У положенні про
Червону книгу України (від 25.10.1992 р.) відмічається наступне:

Червона книга України є основним державним документом, у якому
містяться узагальнені відомості про сучасний стан видів тварин і рослин
України, що перебувають під загрозою зникнення , та заходи щодо їх
збереження та науково обґрунтованого відтворення.

Червона книга України є основою для розробки подальших дій, спрямованих
на охорону занесених до неї видів тварин і рослин.

У залежності від стану та ступеня загрози для популяції видів тварин чи
рослин, занесених до Червоної книги України, вони поділяються на такі
категорії:

Зниклі види, про які після неодноразових пошуків, проведених у типових
місцевостях або в інших відомих та можливих місцях поширення, відсутня
будь – яка інформація про їх існування у дикій природі;

Зникаючі види, що знаходяться під загрозою зникнення , збереження яких є
малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія чинників, що впливають на їх
стан;

Вразливі види, які у найближчому майбутньому можуть бути віднесені до
категорії „зникаючих”, якщо продовжиться дія чинників, що впливають на
їх стан;

Рідкісні види, популяції яких невеликі, які у даний час не відносяться
до категорії „зникаючих” чи „вразливих”, хоча їм і загрожує небезпека;

Невизначені види, про які відомо, що вони відносяться до категорії
„зникаючих”, „вразливих” чи „рідкісних”, однак достовірна інформація,
яка б дозволяла визначити до якої із зазначених категорій вони
відносяться, — відсутня;

Недостатньо відомі види, які можна було б віднести до однієї з вище
перерахованих категорій, однак у зв’язку з відсутністю повної
достовірної інформації питання залишається не визначеним;

Відновлені види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо їх охорони
не викликають стурбованості, однак не підлягають використанню і
вимагають постійного контролю.

Відповідно Конвенції про біорізноманіття та Бернській конвенції, постає
питання про збереження ценогенофонду, тобто рослинних угруповань.

Згідно положення про Зелену книгу України (затверджено наказом
Мінекобезпеки від 19.02.1997 р. № 17) до неї заносяться категорії
природних угруповань, що потребують охорони. Це зокрема:

Корінні рослинні угруповання , в складі яких домішують види рослин,
внесені до Червоної книги України, а також реліктові та ендемічні види
рослин;

Корінні рослинні угруповання, склад яких визначається тиковими видами
рослин, що зростають на межі свого ареалу чи висотного поширення та
мають тенденцію до зниження свого життєвого потенціалу;

Рослинні угруповання, що не пов’язані з природною зональністю (болота,
луки, водні об’єкти тощо), які потребують охорони з ботаніко —
географічних міркувань;

Рослинні угруповання, взаємопов’язані зі зникаючими видами представників
тваринного світу;

Рослинні угруповання, утворені поширеними в минулому видами рослин, які
стали рідкісними під впливом антропогенних чи стихійних чинників.

Найбагатшими за наявністю рідкісних угруповань в Україні є Карпатський
та Донецько — Приазовський центри, а також Гірськокримський і
Західнополіський. В цих центрах зосереджені угруповання з різним
ботаніко – географічним поширенням. Так, у Західнополіському центрі
зосереджені бореальні угруповання, які знаходяться на території України
на південній межі свого поширення, характерні переважно для тайгової
зони та підтайгової смуги. Тут же розташована основна частина
українського фрагменту ареалу дубово – соснових лісів рододендронових.
Це угруповання реліктового виду – рододендрону жовтого.

ФОРМУВАННЯ ПРИРОДНО – ЗАПОВІДНОГО

ФОНДУ УКРАЇНИ

Людина – дитя природи і праці. Велика мудрість у тому, що люди
зрозуміли: необхідно берегти заповідні куточки. Звичай охороняти певні
угіддя, урочища, окремі рослини і тварини дуже давній, своїм корінням
сягає часів Київської Русі. Ще наші далекі предки вважали деякі ліси і
тварини, що жили в них, заповідними. Слова „заповідник”, „заказник”
виникли від давніх слів „заповідь”, „заказ” , що означало місця, де
забороняється сільськогосподарське та промислове господарювання постійно
(заповідник) або лише в певний час (заказник). З давніх часів
здійснювалися заходи щодо охорони не тільки лісів, а й окремих
мисливських тварин. За зрубування дерев у заповідних місцях навіть
карали на смерть. Охороною природи почали займатись вчені.

Бурхливий розвиток економіки та промисловості у 2- й половині 19- го ст.
Сприяв збільшенню використання природних ресурсів, що призвело до
знищення або загрози знищення об’єктів. Тому окремі вчені, наукові
установи, природознавчі товариства, ентузіасти почали виступати проти
руйнування зникаючих природних комплексів, за збереження рідкісних
представників тваринного і рослинного світу.

Відомий галицький меценат, багатий польський землевласник, великий
любитель природи граф Володимир Дзедушицький був першою в Україні
людиною, яка створила заповідник у сучасному розумінні цього слова.
Причому три роки пізніше це також зробив на землях України інший меценат
і багатий поміщик – Фрідріх Едуардович Фальц – Фейн, засновник
легендарної Асканії – Нової.

У 1886 р. Володимир Дзедушицький виділив на своїх землях за 4 км. На
південь від помістя Пеняки Золочівського повіту Львівського воєводства
(тепер Львівська обл., Бродовський р-н) на річці Серет 22,4 га
первозданних 200- річних буків і оголосив їх заповідними. Резерват був
ним названий „Пам’ятка Пеняцька”. Дуже важливо підкреслити, що
заповідний об’єкт Дзедушицький створив не для мисливських забав (як це
тоді робилося) чи якихось утилітарних цілей, і навіть не з релігійних
мотивів. Створення резервату переслідувало винятково цілі, заради яких
зараз створюються заповідники. „ Пам’ятка Пеняцька” заповідалась з метою
збереження букового лісу „на всі часи”, для наукових досліджень (там
стали проводити дослідження вчені Львівського університету) і охорони
місць гніздування рідкісного виду птахів – орлана білохвоста.

Я наказав засновник цього резервату: „Пам’ятка” повинна мати важливе
значення для розповсюдження досліджень дендрологічних, що базуються на
методах біологічних”.

Створення подібного резервату з такими завданнями було першим не лише в
Україні, але й в Європі. Тому Володимира Дзедушицького можна вважати
піонером заповідників в Україні, а 1886 р. – початком заповідної справи
а Україні.

Особливо поширився громадський рух за збереження й охорону природи на
початку ХХ століття. За ініціативою народного вчителя П.Ф.Буцука на
острові Хортиця (Запорізька обл.) виникло перше в Росії товариство „
Охоронці природи”, яке налічувало близько 200 членів. Особливо плідно
працювало Харківське товариство любителів природи, засноване в 1911 р.,
яке через журнал „Бюлетень Харківського товариства любителі природи”,
інформаційні доповіді і статті прищеплювало населенню інтерес і любов до
рідної природи, збереження її багатств.

У 1918 р. при сільськогосподарському науковому Комітеті Наркозему
України було організовано секцію охорони природи, яка була перетворена в
Комісію охорони природи і проіснувала до 1929 року.

У 1921 – 1930 рр. в Україні виникає ціла мережа заповідників, а на
передодні Другої світової війни на території України було 9 заповідників
та близько 2000 пам’яток природи, які охоплювали переважно всі
географічні зони.

За час німецько – фашистської окупації природоохоронним об’єктам України
було нанесено непоправної шкоди: частина була по – варварському знищена,
найцінніші екземпляри – вивезено. На шляху дальшого швидкого розвитку
природоохоронних об”єктів стала постанова Ради Міністрів СРСР № 3192
„Про заповідники”, підписана Сталіним 29 серпня 1951 року, яка вписала
ще одну трагічну сторінку в долю заповідників. Ця постанова
зобов’язувала Ради Міністрів союзних республік закрити 88 заповідників.
На виконання цієї постанови 25 вересня 1951 р. Голова Ради Міністрів
УРСР Д.С. Коротченко підписав постанову № 2738 „Про заповідники”, якою
було продубльовано аналогічну всесоюзну.

Згідно цієї постанови було передано колгоспам і радгоспам, виключені зі
складу Чорноморського заповідника території, на острові Джарилгач площею
982 га та 200 га угідь на косі Обіточній, виключених зі складу Азово –
Сиваського заповідника. Постанова зобов’язувала скасувати державні
заповідники „Веселі Боковеньки”, „Дендропарк Тростянець” і Устимівський
дендропарк загальною площею 754 га, а також заповідник місцевого
значення „Камінні могили” площею 600 га. Скасуванню підлягав і
заповідник місцевого значення „Тисовий ліс” площею 96 га у Коломийському
районі Станіславської (нині Ів. — Франківської) області.

Постановою було передбачено скасування, як непотрібних, заповідники
місцевого значення площею 7577 га згідно з додатком. Всього Україна
втратила 33 тис. га заповідних земель.

Велике значення для розвитку заповідної справи на Україні мала постанова
Уряду УРСР від 28 січня 1972 р. „Про заходи по розширенні мережі
державних заповідників і поліпшенні заповідної справи”.

Згідно цієї постанови було проведено нову класифікацію заповідних
територій і природних об”єктів, що беруться під охорону держави. За
новою класифікацією виділялось 5 заповідних категорій:

Державні заповідники (абсолютні заповідники);

Державні заказники (часткові за режимом, видові заповідники – для
збереження окремих рідкісних видів рослин і тварин);

Державні природні парки ( типу національних, народних);

Пам’ятки природи;

Парки – пам’ятки садово – паркового мистецтва.

І вже в 1973 р. було створено два нових заповідники: Ялтинсько –
лісовий, Мис Мартьян та значно розширено Чорноморський заповідник.

Зараз, згідно із Законом „Про природно – заповідний фонд” (прийнятий 16
червня 1992 року ), в Україні виділені наступні категорії заповідності
природних територій та об”єктів: природний заповідник, біосферний
заповідник, національний природний парк, регіональний ландшафтний парк,
заказник, пам’ятка природи, заповідне урочище.

До природно – заповідного фонду України відносяться також такі природно
– культурні об’єкти як ботанічні сади, дендрологічні парки та пам’ятки
природи садово – паркового мистецтва. Ці об’єкти, а також заказники і
пам’ятки – природи, залежно від їх екологічної цінності, можуть бути, як
загальнодержавного, так і місцевого значення. Природні і біосферні
заповідники та національні природні парки є тільки загальнодержавними, а
регіональні ландшафтні парки і заповідні урочища – місцевого значення.

Звичайно, різні категорії природно – заповідного фонду України мають
різний статус охорони. Більше того, території об’єктів одної і тої ж
категорії можуть різнитися за особливостями охорони, які базуючись на
законодержавних нормах, визначаються відповідним положенням про об’єкт
природно — заповідного фонду. Такі положення розробляються місцевими
органами виконавчої влади, землевласниками і землекористувачами і
затверджуються Мін екобезпекою та її місцевим органом. Біосферні
заповідники, національні природні парки і регіональні ландшафтні парки
мають внутрішнє зонування., тобто внутрішньо неоднорідні за рівне
охорони. На прилеглих до території та об’єктів природно – заповідного
фонду землях можуть установлюватися охоронні (буферні) зони.

Станом на 01.01.1999 року мережа природно – заповідного фонду України
становить 6728 території та об’єктів загальною площею 2354,2 тис. га, що
складає 3,9 % території держави. Природно – заповідний фонд України
включає 4 біосферні і 16 природних заповідників, 10 національних
природних парків, 2384 заказники, 2963 пам’ятки природи, 34
дендрологічні парки, 514 парків – пам’яток садово – паркового мистецтва,
22 ботанічних сади, 12 зоологічних парки, 26 регіональних ландшафтних
парки, 746 заповідних урочищ.

Розміщення природно – заповідних територій та об’єктів в Україні дуже
нерівномірно, особливо в зоні лісостепу. Найвищий відсоток заповідності
у західних та північно – західних областях України, де збереглись ще
достатні площі природної рослинності.

Заповідники – найвища класична форма охорони, що здійснюється шляхом
вилучення певних найбільш цінних ділянок території з господарської
діяльності людей. Заповідник – це територія або акваторія із розміщеними
на них природними комплексами або антропогенними об’єктами, яка особливо
охороняється законом. Заповідник – це природоохоронна установа, яка за
своїм статусом прирівнюється до науково – дослідного інституту, бо в них
йде вивчення різноманітних природних процесів та явищ і розробка
наукових основ охорони природи. Держані заповідники створюються за
рішенням уряду держави з метою збереження в природному стані типових
комплексів. Отже, найголовніша функція всіх заповідників – консервація
генофонду рослин і тварин та проведення екологічного виховання
населення.

16 червня 1992 р. був прийнятий закон України „Про природно – заповідний
фонд України”, який визначає правові основи організації, охорони,
ефективного використання природно – заповідного фонду України. У главі 1
–ій „Природні заповідники”, статті 15 зазначено, що основним завданням
природних заповідників є збереження природних комплексів та об’єктів на
їх території, проведення наукових досліджень та спостережень за станом
навколишнього середовища.

Надзвичайно важлива роль заповідників, як еталонів природи. Це поняття
вперше ввів В.В.Докучаєв, а розширив Б.О.Келлер. У 1938 році Б.О.Келлер
писав, що заповідники – це своєрідна мірка для обліку землі, як і людина
вносить в грунт методами агротехніки і хімізації. В результаті
господарської діяльності людей ґрунти не тільки хімічно забруднені, а й
хімічно змінені. Не забруднені і не змінені вони лише в заповідниках.
Тому заповідники – еталони первісних ґрунтів. Заповідники – природні
лабораторії, в яких вивчаються процеси, що відбуваються без втручання
або з незначним втручанням людини. Отже, необхідна така мережа
заповідників, яка повною мірою могла б зберегти в природному стані всі
найтиповіші, для кожної географічної зони, ділянки з їх природними
флорою і фауною. Враховуючи, що площа лісів на Україні порівняно
невелика, тому лісові заповідники і заказники, як і лісові масиви
взагалі, мають величезне значення для збагачення повітря киснем,
очищення повітря і води від забруднення. Проте заповідник може
виконувати свої основні функції за умови добре налагодженої науково –
дослідної роботи. У заповідниках України проводяться поглиблені постійні
екологічні дослідження. Ведеться робота за Міжнародною програмою „Людина
і біосфера”. Розробляються методи обліку, відтворення та раціонального
використання тваринних і рослинних ресурсів у господарській діяльності
людини в межах різних географічних зон; заходи щодо охорони і
відновлення чисельності рідкісних і зникаючих видів рослин і тварин;
біологічні методи боротьби з шкідливими тваринами та рослинами. Виходячи
з того, що для кожного виду існує мінімальна площа угідь необхідна для
нормального існування у заповідниках, вивчається цей мінімум оптимальних
площ для розвитку тих чи інших видів рослин чи тварин, узятих під
охорону. Якщо не буде забезпечена мінімальна площа угідь, то охоронні
види вимиратимуть навіть при найпильнішій охороні. Отже, в заповідниках
науковці розробляють наукові основи раціонального використання,
примноження і охорони природних ресурсів країни.

Надзвичайно важливе значення заповідників полягає і в просвітницькій
діяльності, бо вони є місцем екскурсій. Значна частина заповідників
мають свої музеї, які відвідують сотні тисяч людей різного віку.
Заповідники видають багато буклетів, брошур, науково – популярної
природо – охоронної літератури.

За класифікацією 1983 р. було встановлено вже 9 заповідних категорій. До
раніше згаданих ще додались: заповідне урочище, ботанічний сад,
дендрологічний та зоологічний парки. Згідно закону України від
16.06.1992 р. „Про природно – заповідний фонд України” введено ще 2
класифікаційні категорії: біосферний заповідник та регіональний
ландшафтний парк.

Поняття „Біосферний заповідник” введено в обіг за розробленою ЮНЕСКО у
1971 р. міжнародною програмою „Людина і біосфера”.

Біосферні заповідники – це малопорушені території, на яких
організовуються спостереження за глобальними змінами, які виникли в
біосфері внаслідок діяльності людини. Нині їх у світі близько 240.

У статті 17 Закону України „Про природно – заповідний фонд України”
зазначається, що біосферні заповідники створюються на базі природних
заповідників, національних природних парків.

26 листопада 1993 р. вийшов у світ Указ Президента України „Про
біосферні заповідники в Україні”, яким було затверджено перелік
біосферних заповідників в Україні, що включені в Бюро міжнародної
координаційної ради з програм ЮНЕСКО „Людина і біосфера”, до міжнародної
мережі біосферних заповідників, створеної з метою збереження природи і
проведення наукових досліджень у найцінніших екосистемах Землі. Станом
на 01.01.1999 р. статус біосферних заповідників набули Чорноморський,
Карпатський, Асканія – Нова та Дунайський загальною площею 159 585 га, в
тому числі загальна площа заповідної зони становить 88 082 га.

Станом на 01.10.1999 р. наш національний здобуток становив 20 державних
заповідники: Асканія – Нова, Чорноморський, Український степовий,
Луганський, Поліський, Канівський, Карпатський, Ялтинський гірсько –
лісовий, Мис Мартьян, Карадазький, Дунайські плавні, Розточчя,
Кримський, Медобори, Дніпровсько – Орілівський, Єланецький степ,
Горгани, Казантипський, Опукський, Рівненський.

За своєю площею заповідні території в Україні охоплюють лише 5,7%, а в
окремих регіонах навіть менше 0,5% від загальної площі України, що дуже
мало для виконання завдань щодо забезпечення охорони генофонду
рослинного і тваринного світу та підтримання загальної екологічної
рівноваги. Підрахунки показують, що для збереження хоча б 50 % видів
живих істот потрібно залишити не займаною не менше 10 % території.

Більшість заповідників України за площею порівняно невеликі і мають свої
особливості. Переважаюча рівнинність і родючість ґрунтів України сприяли
освоєнню цих територій і залученню їх до господарської діяльності людей
із сивої давнини. Тому не займані природні ділянки, які ще зрідка
залишились, становлять величезну наукову цінність і їх треба охороняти
всякою ціною. Сьогодні до заповідників треба включати і частково
порушені людиною площі. Важливою особливістю заповідників України є і
те, що вони невеликими острівцями вкраплені в зони інтенсивної
господарської діяльності людини і ці суміжні землі негативно впливають
на природний комплекс заповідників, змінюють стан біогеоценозів. А
звідси визріває необхідність ще більш посиленої охорони заповідників і
дотримання в них установленого охоронного режиму.

Згідно з новою класифікацією заповідних категорій „державний заказник”
займає особливе місце.

Заказник – природна територія чи акваторія, в межах якої постійно або
тимчасово заборонені окремі види господарської діяльності людей для
забезпечення охорони одного або багатьох видів живих істот, одного або
кількох екологічних компонентів, або загального пейзажного характеру
місцевості, що охороняється.

У серпні 1973 р. колегія Державного комітету Ради Міністрів УРСР з
охорони природи затвердила спеціальне положення „Про державні заказники
Української РСР”.

У главі 5, статті 25 закону України „Про природно – заповідний фонд
України” визначено основні завдання заказників. В законі зазначено, що
заказниками оголошуються природні території з метою збереження і
відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. На території
заказників забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням,
передбаченим положенням про заказники.

Заказники за типами поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні,
зоологічні, орнітологічні, іхтіологічні, гідрологічні, геологічні. В
положенні для кожного типу заказників визначені відповідні завдання та
режими.

Ландшафтні заказники зберігають цінні й типові ландшафти для кожного
окремо, ботаніко – географічного району, для всього природного
комплексу.

В заказниках цього типу заборонено будувати споруди для обслуговування
відпочиваючих, курортних комплексів, бо це впливатиме на зміну характеру
місцевості. Будівництво споруд в заказниках дозволяється лише на
периферії і площа під забудову не повинна перевищувати 5 % від території
заказника. У лісових заказниках зберігаються типові лісостани для
кожного ботаніко – географічного або лісового угруповання, характерного
своєю стійкістю проти шкідників лісу, цінними спадковими властивостями,
елітним насінням, що може сприяти відновленню повноцінних у біологічному
відношенні лісів України. В заказниках такого типу забороняється випас
худоби, заготівля сіна та деякі інші види господарської діяльності, які
можуть погіршити оптимальні умови існування живих істот на даній
території.

Для регулювання чисельності диких звірів у цих заказниках дозволяється
відстріл за ліцензіями. Для охорони флори в заказнику може обмежуватись
відвідування його туристами і населенням.

Ботанічні заказники забезпечують охорону рідкісних та ендемічних видів
рослин, цінних для науки і господарства.

Залежно від специфіки рослинних видів, що підлягають охороні, в
ботанічному заказнику можуть бути заборонені всі види рубок лісу, крім
санітарних, випас худоби тощо. Відвідування ботанічних заказників людьми
суворо регламентується.

У зоологічних заказниках проживають певні цінні рідкісні види тварин або
їх комплекси. Тут створюються умови для збереження, відтворення і
збільшення чисельності видів. В цих заказниках дозволяється рибальство,
мисливство, забороняються види діяльності, які порушують кормову
продуктивність, захисні властивості угідь, місць відтворення і
збільшення чисельності рідкісних видів або комплексів цінних видів
тварин.

Орнітологічні заказники створюють сприятливі умови для гніздування,
линяння та зимівлі птахів. В цих заказниках заборонено осушування боліт,
угідь, мисливство і рибальство.

В іхтіологічних заказниках під охороною перебувають місця нересту риби,
нагулу молодняка, місця скупчення цінних видів риби взимку. В заказниках
цього типу забороняється мисливство, рибальство, недоторканою
залишається водяна й узбережна рослинність, на певний час вводиться
режим абсолютної тиші.

Гідрологічні заказники призначені для охорони водойм, боліт, джерел, які
мають водоохоронне, водорегулююче значення або цінні в естетичному
плані. Навколо озер та боліт встановлюються охоронні зони, а навколо
джерел – санітарні зони певних розмірів – забороняється забір води і
скидання в них неочищених промислових і побутових стічних вод.

У геологічних заказниках охороняються рідкісні геологічні утвори
природи. В цих заказниках забороняється добування корисних копалин,
каміння, вибухові роботи, розкопки, збір окам’янілостей, будівництво.
Дозволяються деякі роботи науковим організаціям. Відвідування цих
заказників туристами і населенням може обмежуватись.

Для кожного типу заказників розробляються і затверджуються спеціальні
положення про режим охорони з урахуванням особливостей, географічної
специфіки об’єкта.

За кількістю найбільше ботанічних заказників, бо рослини найбільш
вразливі до несприятливого середовища, 32,5% від цієї заповідної площі
припадає на зоологічні та орнітологічні заказники.

Масовий потяг людей до тісної і активної взаємодії з природою веде до
виснаження рекреаційних ресурсів, знищення унікальних природних
комплексів, включаючи їх флору і фауну. Щоб цього не було, щоб наблизити
до людини красу і унікальність „царства вічної природи”, зберегти його в
незайманому вигляді для майбутніх поколінь, виховати свідоме відношення
людини до природних багатств – основна суть ідеї створення національних
і природних парків.

Природний парк – обширна ділянка природних і культурних ландшафтів, що
виділяється своєрідністю і мальовничістю природи і придатна для
відпочинку людей.

Національний парк – виділена державою або місцевими органами територія,
яка крім збереження в незайманому вигляді флори і фауни, призначена для
відвідування людьми мальовничих місць з творчою, рекреаційною,
культурною метою та науково – дослідними цілями.

Слово „національний” означає належність території всій нації, всьому
народу, а не якійсь конкретній особі. Природні парки, на відміну від
національних, не мають заповідної зони, вони постійно відкриті для
відпочиваючих. Рекреаційна діяльність в таких парках переважає над
природоохоронною функцією. Якщо в національному парку людина – гість,
який немає права залишатися довго, то в природному парку людина у себе
вдома.

В парках визначають три основні зони – заповідну, буферну і зону
відпочинку. Крім природних спостережень в національних парках
проводяться соціологічні і психологічні види досліджень ( вивчається
поведінка відвідувачів і їх реакція на правила внутрішнього розпорядку,
динаміка контингенту за віком, соціальне положення тощо). В національних
парках заборонено будівництво і розробка корисних копалин, будівництво
нових шосе, залізниць, ліній електропередач. Рибальство, випас худоби
допускається лише у допустимих формах і розмірах. На території парку
забороняється самовільна вирубка дерев, збір лікарських рослин, кори,
віників, новорічних ялинок. Збір ягід і грибів у невеликих кількостях
дозволені. Ходити можна тільки стежками.

Організація національних і природних парків – вибір територій і
визначення їх функцій – складне наукове завдання, що вимагає участі
спеціалістів різних галузевих наук. Більшість національних парків
створені у ХХ ст. Поняття „національний парк” виникло у США. Вперше
значні території для громадського відпочинку були заповідані актом
конгресу США у 1864 р. Світова практика діяльності національних і
природних парків переконливо довела свою дієвість і ефективність для
розв’язання багатьох екологічних завдань.

Система національних парків в республіках колишнього СРСР, зокрема в
Україні, формувалася дуже повільно, без врахування міжнародного досвіду.

У статті 20 Закону „ Про природно – заповідний фонд України”
закріплюється статус і основні завдання національних і природних парків,
які є природоохоронними, рекреаційними, культурно – освітніми
установами. На них покладається виконання таких завдань: збереження
цінних природних та історико – культурних комплексів і об’єктів;
створення умов для організованого туризму та відпочинку.

На Україні зараз є 12 національних парки: Карпатський, Шацький,
Синєвирський, Азово – Сиваський, Вижницький, Подільські Товтри, Святі
гори, Яворівський, Деснянсько – Старогутський, Сколівські Бескиди,
Ужанський, Голосіївський, але вони не відповідають усім тим вимогам, які
висуваються до парків такого типу. Необхідно створювати різні типи
парків: національні та природні, державного підпорядкування,
регіональні, ландшафтні місцевого підпорядкування.

Головна мета сьогодення – не допустити, щоб знищувались унікальні та
типові природні куточки. Створення такого резерву заповідання має велике
значення, коли реалізується земельна реформа, почався процес
приватизації земель, впроваджуються ринкові відносини.

Людство стоїть на порозі 21 ст. і з кожним днем стає біднішою наша
природа. Сьогодні перед людьми постали надзвичайно важливі глобальні
проблеми: загроза перенаселення, проблеми надмірного споживання,
вичерпання природних ресурсів, зміни клімату, забруднення землі, вод,
повітря, порушення природних систем, зникнення з лиця Землі сотень видів
рослин і тварин, затруєне життєве середовище. Придивіться уважно до
оточуючого вас світу і ви побачите навколо себе водосховища, кар’єри,
сміттєзвалища, міські забудови , дачні масиви і все менше живої природи.
Знищення генофонду рослинного і тваринного світу зараз характерне для
всіх областей України і воно небезпечніше, ніж важка глибока економічна
криза. Доля генофонду живої природи – питання виживання та існування
самої людини як виду.

Указ Президента України „ Про збереження і розвиток природо –
заповідного фонду”, в якому визнано збереження і розвиток територій і
об’єктів природо заповідного фонду України пріоритетним напрямком
державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища,
є дуже вчасним і вселяє в нас надію, що наші нащадки одержать у спадок
від нас не голі пустелі, а різноманіття рослинного та тваринного світу.
Отже, головна наша мета – не допустити руйнування унікальних природних
куточків, створити стратегічний резерв заповідання в умовах, коли
реалізується земельна реформа. Не збережемо природних цінностей сьогодні
– завтра буде пізно.

Література:

Бімевський І.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. – Основи загальної екології. –
К.: Либідь, 1995. – 368 с.

Голубець М.А., Кучерявий В.П., Генсірук С.А. та ін. Конспект лекцій з
курсу “Екологія і охорона природи”. – К.:УМК ВО, 1990. – 216 с.

Мазару М.М. Соціоекологія. //Словник – довідник. – Л.: ВНТЛ, 1998. – 172
с.

Основи соціоекології. //Навчальний посібник/ І.О.Бачинський, Н.В.
Беренда, В.Д. Бондаренко та ін. – К.: Вища школа, 1995. – 238 с.

Салтовський О.І. Основи соціальної екології//курс лекцій. – К.: МАУП,
1997. – 168 с.

PAGE

PAGE 15

Похожие записи