КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з екології

ПЛАН

Біоценоз – компонент екосистеми

Меліорація земель України

Основні джерела та умови забруднення атмосферного повітря

1. Біоценоз – компонент екосистеми

Близьким чи навіть аналогічним поняттю екосистеми є поняття біоценозу.
Відповідно наука, що вивчає цей предмет, називається біоценологією.

Термін «біоценоз» походить від грецьких слів bios — життя і koinos —
загальний. Термін уперше був використаний німецьким зоологом XIX
століття К. Мебіусом, що у книзі «Устриці й устричне господарство» цілий
розділ назвав «Устрична банка як біологічне чи співтовариство біоценоз».

Знак рівності між поняттями екосистеми і біоценозу ставлять багато
фахівців. Так, по І. А. Шилову: «Біоценоз являє собою еволюційно
сформовану форму організації живого населення біосфери, багатовидову
біологічну (екологічну) систему. У її склад входять представники різних
таксонів, що відрізняються по своїх екологічних і фізіологічних
властивостях і зв’язаних по багатьом формам біологічних відносин як між
собою, так і з навколишнім їх неорганічним (абіотичним) середовищем».
При цьому підкреслюються цілісність і здатність до самоорганізації як
принципові характеристики такої системи, стійкі зв’язки між популяціями,
але не окремими особинами системи. Такі зв’язки формуються в результаті
«тривалого спільного існування в складі співтовариства. У підсумку їхніх
закономірних взаємин здійснюється глобальна функція біоценотичних систем
— підтримка біогенного круговороту речовин».

На рівні біоценозу, думає Е. Лекявичус, постійно функціонують два канали
інформації: селфінг, тобто система самопідтримки і розвитку видів, і
координація.

Відповідно до представлень Н. П. Наумова, біоценоз є історично
сформованим угрупованням живого населення біосфери, що заселяє загальні
місця проживання, що виникло на основі біогенного круговороту й
забезпечуючого його в конкретних природних умовах. Відповідно до
визначення В. Д. Федорова і Т. Г. Гільманова , «біоценоз — це сукупність
усіх популяцій біологічних видів, що приймають істотне (постійне чи
періодичне) участь у функціонуванні даної екосистеми». Вони розглядають
біоценоз як частина екосистеми. Іноді замість терміна «біоценоз»
вживають термін «співтовариство організмів».

Говорячи про біоценоз, звичайно підкреслюють, що функціонування його
здійснюється у визначених умовах середовища й обмежується визначеним
простором, що називають біотопом. Сукупність біоценозу і біотопу
називають біогеоценозом.

Відповідно до визначення академіка В. Н. Сукачева, творця навчання про
біогеоценоз, біогеоценоз — «це сукупність на відомому протязі земної
поверхні однорідних природних явищ (атмосфери, гірської породи,
рослинності, тваринного світу і світу мікроорганізмів, ґрунту і
гідрологічних умов), що має свою особливу специфіку взаємодії цих її
компонентів, що складають, і визначений тип обміну речовинами й енергією
між собою й іншими явищами природи і представляюча собою внутрішньо
суперечлива єдність, що знаходиться в постійному русі, розвитку». Таке
визначення, власне кажучи, ідентично визначенню терміна «екосистема».

Питання про співвідношення екології і біоценології дотепер остаточно не
вирішений. На відміну від точки зору про ідентичність понять
«екосистема» і «біогеоценоз» і, відповідно, предметі цих наук, В. Д.
Федоров і Т. Г. Гільманов, наприклад, думають, що біогеоценологія не є
окремою областю наукового знання, а являє собою роздягнув загальної
екології, що не повинний їй протиставлятися. Відповідно до представлень
англійського еколога А. Тенслі, біотоп і його організми, що населяють,
утворять деяку функціональну єдність — екосистему, чи біогеоценоз. По В.
Н. Сукачеву, однак, біогеоценоз (біоценоз) не є самостійною системою.

Популяції різних видів живих організмів, що заселяють загальні місця
проживання, неминуче вступають у визначені взаємини в області
харчування, використання простору, впливу на особливості мікро- і
мезоклімату і т.д. Тривале спільне існування лежить в основі формування
багатовидових співтовариств — біоценозів (від гречок. ???? — життя,
?????? — загальний), у яких підбор видів не випадковий, а визначається
можливістю безупинної підтримки круговороту речовин; тільки на цій
основі в принципі виявляється можливим стійке існування будь-якої форми
життя.

Біоценоз являє собою еволюційно сформовану форму організації живого
населення біосфери, багатовидову біологічну (екологічну) систему. У її
склад входять представники різних таксонів, що відрізняються по своїх
екологічних і фізіологічних властивостях і зв’язані по багатьом формам
біологічних відносин як між собою, так і з навколишнім їхнім
неорганічним (абіотичним) середовищем. Саме ці зв’язки як принципова
характеристика багатовидових співтовариств, що визначає їхня цілісність
і здатність до самопідтримки, підкреслювалися вже першими дослідниками
екосистемного рівня організації. Зокрема, ненецький зоолог К. Мебиус у
книзі «Устриці й устричне господарство» (К. Mobius: Die Auster und die
Austemwirtschaft, 1877) спеціальну главу присвятив проблемі «Устрична
банка як біологічне чи співтовариство біоценоз», уперше ввівши цей
термін в екологічну літературу. Така ж була спрямованість книги
американського дослідника С. Форбса «Озеро, як мікрокосм» (S. Forbs: The
Lake as а Microcosm, 1887), у якій закладені зачатки поняття про
екосистеме.

Найбільш чітке вчення про екосистему сформульоване англійським екологом
А. Тенслі (A. Tenslay, 1935). Найбільш важливі типи взаємин видів у
біоценозах — харчові (харчування одних видів іншими, конкуренція за
їжу), просторові (розподіл у просторі, конкуренція за місце поселення,
притулку і т.п.) і середовищеутворюючі (формування визначеної структури
біотопу, мікроклімату й ін.). Усі ці форми взаємин здійснюються не на
рівні видів (види можуть входити до складу багатьох різних біоценозів) і
не на рівні окремих особин (взаємини між особинами кінцеві — наприклад,
відносини конкретного хижака і поїдається їм жертву) Стійкі взаємини
встановлюються тільки між популяціями видів, що входять до складу даного
біоценозу. Стабільний характер таких відносин являє собою результат
обопільних адаптації, вироблених у процесі тривалого спільного існування
виду в складі співтовариства. У підсумку їхніх закономірних взаємин
здійснюється глобальна функція біоценотичних систем — підтримка
біогенного круговороту речовин.

Цілісність біоценозів підтримується еволюційно сформованою системою
зв’язків, насамперед інформаційних. Відповідно до концепції литовського
еколога Е. Лекявичуса, на рівні біоценозу постійно функціонують два
канали інформації. Один з них забезпечує стійке існування і репродукцію
популяцій конкретних видів; це система самопідтримки і розвитку видів,
чи селфінг. Другий канал зв’язує біоценоз, як ціле, з його компонентами;
ц-координації, популяції окремих видів, що примушують, до виконання
специфічних функцій у складі цілісної системи. На конфлікті цих двох
каналів інформації будуються регуляторні механізми, що визначають
підтримку глобальних функцій біоценозу (Е. Лекявичус, 1986).

З огляду на всі перераховані особливості, біоценоз як біологічну
систему, можна визначити як історично сформовані угруповання живого
населення біосфери, що заселяють загальні місця проживання, що виникли
на основі біогенного круговороту й забезпечують його в конкретних
природних умовах (Н.П. Наумов, 1963).

Усі складні форми біоценотичних відносин здійснюються у визначених
умовах абіотичного середовища. Рельєф, клімат, геологічна будівля земної
кори, гідрографічна мережа, гідрологічні умови у водоймах і багато інших
факторів впливають на склад і біологічні особливості видів, що формують
біоценоз, служать джерелом неорганічних речовин, що надходять у
круговорот, акумулюють продукти життєдіяльності. Неорганічне середовище
— біотоп (від гречок. — місце). — являє собою необхідну складову
біоценотичної системи, обов’язкова умова її існування. Це завжди мається
на увазі, але часто спеціально підкреслюється термінологічно. Академіком
В.Н. Сукачевим (1942) створене навчання про біогеоценоз як єдності
біоценозу і його біотопу. Біогеоценоз просторово визначається границями
рослинного співтовариства — фітоценозу (близько до цієї позиції і
визначення границь екосистеми А. Тенслі). «Біогеоценоз — це сукупність
на відомому протязі земної поверхні однорідних природних явищ
(атмосфери, гірської породи, рослинності, тваринного світу і світу
мікроорганізмів, ґрунту і гідрологічних умов), що має свою особливу
специфіку взаємодії цих її компонентів, що складають, і визначений тип
обміну речовинами й енергією між собою й іншими явищами природи і яка
представляє собою внутрішньо суперечлива єдність, що знаходиться в
постійному русі, розвитку» (В.Н. Сукачев, 1964).

Незважаючи на деякі розходження в значеннєвих нюансах, терміни
«біоценоз», «екосистема» і «біогеоценоз» практично означають те саме
природне явище, надвидовий рівень організації біологічних систем.

2. Меліорація земель України

Меліорація земель — комплекс гідротехнічних, культуртехнічних,
хімічних, агротехнічних, агролісотехнічних, інших меліоративних
заходів, що здійснюються з метою регулювання водного, теплового,
повітряного і поживного режиму грунтів, збереження і підвищення
їх родючості та формування екологічно збалансованої раціональної
структури угідь.

Меліоративні заходи — роботи, спрямовані на поліпшення хімічних
і фізичних властивостей грунтів, обводнення пасовищ, створення
захисних лісових насаджень, проведення культуртехнічних робіт,
поліпшення земель з несприятливим водним режимом та
інженерно-геологічними умовами, проектування, будівництво
(реконструкція) і експлуатація меліоративних систем, включаючи
наукове, організаційне та виробничо-технічне забезпечення цих
робіт.

Меліоровані землі — угіддя, на яких здійснено комплекс
меліоративних заходів відповідно до затвердженої в установленому
порядку проектної документації.

Залежно від спрямування здійснюваних меліоративних заходів
визначаються такі основні види меліорації земель: гідротехнічна,
культуртехнічна, хімічна, агротехнічна, агролісотехнічна.
Меліоративні заходи, що підлягають здійсненню у процесі меліорації
земель за її окремими видами, визначаються цим Законом. Під час
розроблення проектів меліорації земель обов’язково визначається
комплексний підхід до здійснення меліоративних заходів.

Гідротехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу
заходів, спрямованих на забезпечення поліпшення земель з несприятливим
водним режимом (перезволожених, переосушених тощо), регулювання
водного режиму шляхом створення спеціальних гідротехнічних
споруд на схилових та інших землях з метою поліпшення водного і
повітряного режиму грунтів та захисту їх від шкідливої дії води
(затоплення, підтоплення, ерозія тощо).

Під час гідротехнічної меліорації земель здійснюються
зрошувальні, осушувальні, осушувально-зволожувальні,
протиповеневі, протипаводкові, протисельові, протиерозійні та інші
меліоративні заходи

Культуртехнічна меліорація земель передбачає проведення
впорядкування поверхні землі та підготовку її до використання для
сільськогосподарських потреб. З цією метою здійснюються такі
заходи, як викорчування дерев і чагарників, розчищення від
каміння, зрізування купин, вирівнювання поверхні, меліоративна
оранка, залуження, влаштування тимчасової вибіркової мережі
каналів.

Хімічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів,
спрямованих на поліпшення фізико-хімічних і фізичних властивостей
грунтів, їх хімічного складу. Хімічна меліорація земель включає
роботи з гіпсування, вапнування та фосфоритування грунтів.

Агротехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу
заходів, спрямованих на збільшення потужності та поліпшення
агрофізичних властивостей кореневмісного шару грунтів. З цією метою
здійснюються такі заходи, як плантажна оранка, глибоке
меліоративне розпушення, щілювання, кротовий аераційний дренаж,
піскування, глинування тощо.

Агролісотехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу
заходів, спрямованих на забезпечення докорінного поліпшення
земель шляхом використання грунтозахисних, стокорегулюючих та
інших властивостей захисних лісових насаджень.

З цією метою формуються такі поліфункціональні лісомеліоративні
системи, як: площинні (протиерозійні) захисні
лісонасадження, що забезпечують захист земель від ерозії, а
водних об’єктів від виснаження та замулення шляхом заліснення
ярів, балок, крутосхилів, пісків та інших деградованих земель,
а також прибережних захисних смуг і водоохоронних зон річок та
інших водойм; лінійні (полезахисні) лісонасадження, що забезпечують
захист від вітрової і водної ерозій та поліпшення
грунтово-кліматичних умов сільськогосподарських угідь шляхом створення
полезахисних і стокорегулюючих лісосмуг.

Організаційно-правовою основою проведення меліорації земель є науково
обгрунтовані загальнодержавні, міждержавні та місцеві
(республіканська, обласні, районні, сільські, селищні, міські)
програми меліорації земель, а також виробничі програми окремих
суб’єктів підприємницької діяльності та господарські договори,
укладені відповідно до законодавства.

Визначення пріоритетних напрямів у виборі та проведенні певного
виду меліорації земель провадиться залежно від
природно-кліматичних особливостей, екологічної ситуації
відповідного регіону та наступного сільськогосподарського
використання меліорованих земель. Розроблення і погодження
загальнодержавних, міждержавних та місцевих програм меліорації
земель здійснюється виходячи з необхідності збереження природних
екосистем, передусім тих, що мають міжнародне значення, та
на основі аналізу еколого-економічної ефективності меліорації за
окремими видами або за комплексом її видів, а у разі
проектування створення меліоративних систем — прогнозування
екологічних наслідків їх будівництва і функціонування.

Порядок розроблення та погодження загальнодержавних і місцевих
програм меліорації земель визначається Кабінетом Міністрів
України. Міждержавні програми меліорації земель
розробляються, погоджуються та реалізуються у порядку, встановленому
відповідними міжнародними договорами України.

Експлуатація меліоративних систем повинна забезпечувати
оптимальний водний та повітряний режим грунтів, створення умов для
високоефективного та екологічно безпечного використання
меліорованих земель.

Експлуатація меліоративних систем забезпечується відповідно до
проектної документації та відповідних правил, що затверджуються
спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з
питань водного господарства та меліорації земель за погодженням з
іншими центральними органами виконавчої влади відповідно до статей 13,
14 і 16 цього Закону.

Виконання у зоні розміщення та функціонування меліоративних систем та
окремих об’єктів інженерної інфраструктури, а також на прилеглій
території будь-яких робіт, що можуть вплинути на технічний стан
і режим експлуатації цих систем та об’єктів інженерної
інфраструктури, допускається лише після попереднього погодження
проекту виконання цих робіт у порядку, що встановлюється
спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з
питань водного господарства та меліорації земель.

Окремі об’єкти інженерної інфраструктури загальнодержавних і
міжгосподарських меліоративних систем можуть використовуватися для
потреб, не пов’язаних з меліорацією земель, виключно на підставі
проектів реконструкції, технічного переоснащення та вдосконалення цих
об’єктів, розроблених і затверджених у порядку, що
встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Користувачі та власники меліорованих земель зобов’язані
забезпечувати: одержання високих урожаїв сільськогосподарських
культур шляхом застосування науково обгрунтованих технологій
вирощування високоврожайних, стійких до захворювань та шкідників,
адаптованих до грунтово-кліматичних умов сортів і
гібридів сільськогосподарських культур; збереження та відтворення
родючості грунтів, біологічне різноманіття і екологічну
рівновагу в навколишньому природному середовищі.

Користувачі та власники меліорованих земель включають щороку до книг
історії полів дані про призначення, розміри та основні характеристики
меліорованих ділянок, якісні показники грунту, а також відомості
про ефективність використання цих ділянок — урожайність
сільськогосподарських культур, способи обробітку грунту,
періодичність і кількість внесення добрив, здійснені меліоративні
та природоохоронні заходи.

3. Основні джерела та умови забруднення атмосферного повітря

Атмосферне повітря забруднюється різними газами, дрібними часточками і
рідкими речовинами, які негативно впливають на живі істоти, погіршуючи
умови їх існування. Джерела його забруднення можуть бути природними і
штучними (антропогенними):

Природне забруднення атмосфери. У нормі природні джерела забруднення не
спричинюють істотних змін повітря. Інтенсивне поширення певного
природного джерела забруднення на певній території (викиди попелу і
газів вулканами, лісові і степові пожежі) можуть стати серйозною
причиною забруднення атмосфери. Так, під час виверження вулкана Кракатау
у 1883 р. маса попелу та пилу становила 150 млрд. т, і вони поширилися
майже по всій земній кулі. Внаслідок виверження вулкана на Алясці в 1912
р. в атмосферу надійшло понад 20 млрд. т пилу, який тривалий час
утримувався в повітрі. Такі катастрофічні явища зумовлюють іноді
утворення світлонепроникного екрана навколо Землі, а також зміну її
теплового балансу. Проте природні забруднення атмосфери здебільшого не
завдають великої шкоди людині, бо відбуваються за певними біологічними
законами і регулюються кругообігом речовин, виявляються періодично.

Штучне (антропогенне) забруднення атмосфери. відбувається внаслідок
зміни її складу та властивостей під впливом діяльності людини. За
будовою та характером впливу на атмосферу штучні джерела забруднення
умовно поділяють на технічні (пил цементних заводів, дим і сажа від
згоряння вугілля) та хімічні (пило- або газоподібні речовини, які можуть
вступати в хімічні реакції).

Рис.1. Штучні та природні джерела забруднення атмосфери

За агрегатним станом усі забруднювальні речовини поділяють на тверді,
рідкі та газоподібні. Саме газоподібні забрудники становлять 90 %
загальної маси речовин, що надходять в атмосферу.

Забруднення атмосфери неоднакове по регіонах. В індустріально розвинених
районах воно може бути в тисячу разів більшим за серед-ньопланетарні
значення. У світі щороку спалюють понад 10 млрд т органічного палива,
переробляють близько 2 млрд рудних і нерудних матеріалів. Лише при
спалюванні вугілля и атмосферу щороку потрапляє близько 120 млн т
попелу, а разом з іншими видами пилу — до 300 мли т. За приблизними
підрахунками, в атмосферу за останні 100 років надійшло 1,5 млн т
арсену, 1 мли т нікелю, 900 тис. т чадного газу, 600 тис. т цинку,
стільки ж міді.

Серйозної шкоди навколишньому середовищу завдає хімічна промисловість.
Особливо небезпечними є сірчисті сполуки, оксиди азоту, хлор та ін.
Майже всі забруднювальні речовини можуть вступати між собою в реакції,
утворюючи високотоксичні сполуки. У поєднанні з туманом це явище дістало
назву фотохімічного смогу.

Значним джерелом забруднення довкілля є підприємства чорної металургії.
Вони викидають в атмосферу багато пилу, кіптяви, сажі, важких металів
(свинець, кадмій, ртуть, мідь, нікель, цинк, хром). Ці речовини
практично стали постійними компонентами повітря промислових центрів.
Особливо гостро стоїть проблема забруднення повітря свинцем.

Повітря забруднюють практично всі види сучасного транспорту, кількість
якого постійно збільшується у всьому світі. Майже всі складові вихлопних
газів автомобілів шкідливі для людського організму, а оксиди азоту до
того ж беруть активну участь у створенні фотохімічного смогу. Одна
вантажівка або один легковик викидає в повітря відповідно 6 м4 З м3
чадного газу СО. Забруднюється повітря і пилом гуми з покришок
автомобілів і літаків (один автомобіль утворює близько 10 кг гумового
пилу).

Найбільшу загрозу для людства становить забруднення атмосфери
радіоактивними речовинами. Ця проблема вперше виникла в 1945 р. після
вибуху двох атомних бомб, скинутих з американських літаків на японські
міста Хіросиму й Нагасакі. Природна радіоактивність існує незалежно від
діяльності людини.

Живі істоти певною мірою пристосувалися до неї, хоч шкідливість її для
них є очевидною.

Атмосфера має здатність до самоочищення. Концентрація забруднювальних
речовин через розпорошення їх у повітрі, осідання твердих часточок під
впливом сили гравітації, випадання різних домішок з опадами (дощ
інтенсивністю 1 мм/год за 45 хв вимиває з повітря 28 % часточок пилу
діаметром 10 мкм). Проте від величезної кількості забруднювальних
речовин, що надходять в атмосферу сьогодні, вона не встигає
самоочищуватись. Так, при спалюванні за рік 2,1 млрд т кам’яного вугілля
і 0,8 млрд т бурого в навколишнє середовище потрапляє 225 тис. т арсену,
225 тис. т германію, 153 тис. т кобальту і, крім того, мільйони тони
пилу з металургійних заводів, майже 1/5 частина світового виробництва
цементу.

За приблизними підрахунками, маса забруднювальних речовин в атмосфері
становить 9-10 мли т. Порівняно з масою земної атмосфери це мізерна
величина, однак на висоті 50— 100 м від Землі, де саме концентруються
забруднювальні речовини, частка їх є істотною відносно кількості чистого
повітря.

Головними екологічними глобальними наслідками забруднення атмосфери є:

· парниковий ефект;

· озонова дірка;

· кислотні дощі;

· смог.

Вплив транспорту на атмосферне повітря. В промислово розвитих країнах
основним джерелом забруднення атмосфери є автотранспорт, парк якого
безупинно росте. Якщо в 1900 р. на планеті нараховувалося біля 6 тис.
автомобілів, то до 2000 р. чисельність світового парку автомашин досягла
500 млн. одиниць.

Частка автотранспорту в забрудненні атмосфери продуктами згоряння
показана в табл.1. 

Таблиця 1

Обсяги викидів продуктів згоряння, млн. т. рік

Продукти згоряння Джерела продуктів згоряння

продуктів згоряння

автомобілі електростанції, промисловість і т.д.

Оксид вуглецю 59,7 5,2

Вуглеводні й інші органічні речовини 10,9 6,4

Оксиди азоту 5,5 6,5

Сполуки , що містять

сірку 1,0 22,4

Макрочастки 1,0 9,8

Викиди автомобільного транспорту істотно залежать від режиму роботи
двигуна і якості використовуваного палива. Зразковий склад вихлопних
газів автомобілів поданий у табл. 2.

Таблиця 2

Наближений склад (% по обсягу) вихлопних газів автомобілів

Компоненти Вміст компонентів у вихлопах

карбюраторний двигун дизельний двигун

N2 74-77 76-78

О2 0,3-8 2-18

Н2О 3,0 — 5,5 0,5 — 4.0

СО2 5,0-12,0 1,0-10,0

СО 5.0 — 10,0 0,01 — 0,5

Оксиди сірки 0-0,8 2* 10 -4 — 0,5

Вуглеводні 0,2 — 3,0 1 * 10 -3 — 0,5

Альдегіди 0-0,2 (1 — 9) * 10 -3

Сажа 0-0,4 г / м -3 0,01 -1,1 г / м -3

Бензапірен (10-20) * 10-6 г/м –3 до 1 * 10 -5 г / м -3

До токсичних відносять такі компоненти вихлопних газів: оксид вуглецю,
оксиди азоту, вуглеводні. Крім того, деякі види палива містять сірку; що
обумовлює вміст у вихлопних газах діоксиду сірки.

 З початку 1930- х років тетраметил- і тетраетил свинець добавляють у
якості антидетонатора до переважної більшості бензинів у кількості 80 мг
• л -1. При прямуванні автомобіля від 25 до 75% цього свинцю викидається
в атмосферу, осаджується на землю, потрапляє в поверхневі води. Свинець
акумулюється в ґрунті і рослинності уздовж автострад (у містах — уздовж
вулиць із пожвавленим рухом), помітна кількість сполук свинцю
утримується в повітрі великих міст. За даними США і Великобританії, до
90% усього свинцю, що утримується в атмосфері, варто віднести за рахунок
вихлопних газів. В даний час у ряді країн (Японії й ін.) використання
етилованого бензину заборонено. Виходячи із середніх втрат
нафтопродуктів на одну автомашину 10 — 11 л в рік, загальний викид
нафтопродуктів світовим автомобільним парком обчислюється 2,1-2,2 млн. т
у рік, причому велика частина його потрапляє в ґрунти і гідросферу.

Список використаної літератури:

Безпека життєдіяльності. Підручник. – К., 2001.

Загальна гігієна з основами екології. Підручник. – К., 2003.

Злобін Ю.А. Основи екології.- К.: Лібра, 1998. – 249.

Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, — К.: МАУП, 2000. – 238с.

Шилов И. А. Екологія. М.: Вища школа, 1997.

Федоров В. Д., Гільманов Т. Г. Екологія. Вид-во МГУ, 1980.

PAGE

PAGE 17

Похожие записи