Реферат на тему:

Джерелознавство. Українські національно-демократичні та націоналістичні
партії кінця XIX-першої третини XX ст., їх нормативні та діловодні
документи

Відсутність національної державності в українців наприкінці XIX-початку
XX ст. зумовила те, що всі можливості політичного життя peaлізу валися
через діяльність політичних партій І культурно-освітніх товариств. У
зв’язку з цим документи партій І товариств виявилися джерелами
першорядного значення для дослідження Історії українського
національно-визвольного руху, боротьби за захист національних прав
українців в умовах іноземного поневолення, розвиток національної освіти,
культури, мови, здобуття власної держави.

Наприкінці ХІХ-почагку XX ст. у суспільно-політичному русі виникають
різні національні партії в діапазоні від клерикально-монархічних до
соціал-демократичних. Прийнято вважати, що першою політичною партією на
Наддніпрянській Україні була Революційна Українська партія (РУП). Вона
виникла 1900 р. Один з її засновників Микола Міхновський у тому ж році
видав у Львові брошуру (доповідь) «Самостійна Україна». Вона вирізнялася
політичною безкомпромісністю як при оцінці становища в Україні, так І в
питанні формулювання цілей українського національного руху. Головним
джерелом усіх бід в Україні Міхновський називав політику російських
царів, які «стоптали переяславські угоди». «Правительство чужинців
розпоряджається на території колишньої української республіки наче в
завойованій свіжо країні, висмоктує останні соки, висмикує ліпших
борців, здирає останній гріш з бідного народу…» «…Нелюдські
відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть І наше моральне
право убити насильника, обороняючись від насилля… Кров, коли вона
пролита братньою рукою, ще більше благає помсту, бо то брата кров! Нехай
вчені розшукують хто був кому родичем, — ображене чуття нації і кривда
цілого народу гидують визнати моральні зв’язки з російською нацією1
Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби І способи боротьби».

М. Міхновський вважав, що в такій боротьбі «стерно національного
корабля» належить Інтелігенції, Основне гасло брошури — «Одна, єдина,
нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».
Обґрунтування права українського народу на державну самостійність
Міхновський прагне довести, посилаючись на логіку природного права:
державна самостійність є головною умовою Існування нації, а державна
незалежність — національним Ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

М. Міхновський виділив також гасло: «Україна для українців!» Тобто книга
«Самостійна Україна» виражала крайньо далекосяжну мету — повну
самостійність України, закликала боротися за досягнення тієї мети всіма
можливими способами, в тому числі за допомогою «оружжя»; відкидала І
засуджувала помірковані підходи частини української Інтелігенції до
питання боротьби за незалежність.

За п’ять років до М Міхновського на галицькому ґрунті молодий радикально
налаштований Інтелігент Юліан Бачинський видав книжку «Україна
irredenta». Книжка швидше була теоретичною працею, ніж програмним
політичним документом. У ній узасаднювалось право України на
незалежність. Іван Франко написав на працю Ю.Бачинського велику рецензію
під заголовком «Ukraina irredenta», опублікувавши у віснику «Житє і
Слово» (Львів, 1896. Т.5. С.471-483). Працю Ю.Бачинського І.Франко
назвав проявом «національного почуття І національної свідомості, хоч
прояв сей І прибраний наразі в доктринерську тогу» . Праця Ю.Бачинського
була неординарним явищем на тлі української політичної думки 90-х років
XIX ст., однак вона не мала того впливу на українській рух, який випав
на долю брошури М.Міхновського. На західноукраїнському ґрунті цілі,
засоби і методи національного руху вже з 90-х років XIX ст. визначали
програмні документи таких політичних організацій, як «Русская Рада»
москвофільської орієнтації й «Народна Рада» народовського напряму,
утворена 1885 p., а також політичних партій. Тут першою політичною
партією стала заснована 1890 р Русь-ко-Українська радикальна партія на
чолі з Михайлом Павликом та Іваном Франком.

З народовського руху 1896 р. виділилась група О.Барвінського й
А.Вахнянина, заснувавши Католицький русько-народний союз, що пізніше був
дещо реформований і перейменований на Українську Християнсько-соціальну
партію.

Народовці, які об’єднувалися в «Народній Раді», Ю.Романчук, К.Левицький,
Є.Лсвицький та інші, а також найавторитетніші українські діячі, котрі
досі були поза народовською течією, — І.Франко, М.Грушевський,
В.ОхрімовичташшІ 1899р. утворили Українську Національно-Демократичну
партію. Майже одночасно українські діячі соціалістичних поглядів, які
раніше перебували у складі так званої інтернаціональної
(польсько-українсько-єврейської) Соціал-демократичної партії Галичини і
Шльонська та РУРП, об’єдналися в Українську соціал-демократичну партію
Галичини і Буковини. У 1902 р. москвофільська течія декларувала
утворення «Русской Народной партии». Так на початок XX ст. на галицькому
ґрунті виявилось п’ять політичних партій: РУРП, УСХП, УНДП, УСДП і РНП.
Чотири перші суттєво різнилися між собою соціальною Ідеологією, але в
національному питанні були близькими. Тактичним завданням вони вважали
боротьбу за права української мови, освіти, культури, виховання у народу
національної свідомості, допуск українців до австрійських
адміністративних служб, завоювання українцями більшої кількості
депутатських мандатів у Галицькому крановому сеймі та віденському
парламенті (Державній раді), досягнення поділу українське-польської -за
населенням Галичини на дві окремі адміністративні одиниці: українську з
центром у Львові і польську з центром у Кракові. При цьому одночасно
була вимога утворення окремого коронного краю з центром у Львові не
тільки зі Східної Галичини, а й в об’єднанні з Північною Буковиною, Як
стратегічну мету ці партії висували завдання соборності українських
земель і утворення власної національної держави.

«Русская Народная партия» не була єдиною у найголовнішому питанні: чи є
українці (русини) окремим народом, чи вони частина «общерусского» народу
від Карпат до Камчатки. На ґрунті незгод з цього питання 1908 р. у
партії дійшло до розколу.

Згадані українські партії в Галичині та Буковині існували майже без
організаційних та ідеологічних змін аж до 1918 p., тобто до часу розпаду
Австрійської імперії й утворення на її руїнах національних держав, у
тому числі й Західноукраїнської Народної Республіки.

З 1900 р. процес українського партійного життя розпочався і на Східній
Україні. Від РУП 1902 р. відокремилась Українська Народна партія на чолі
з Міхновським. У 1904 р. українські громадські діячі ліберальних
поглядів утворили Українську Демократичну партію, що висунула гасло
автономії України у межах Російської держави. В 1905 р. основна частина
РУП з 1902 р. (вже без Міхновського) реформувалась в Українську
соціал-демократичну робітничу партію, її лідерами стали С.Петлюра і
В.Винниченко. Українська Демократична партія 1905 р. прийняла гучнішу
назву — Української Радикальної партії, її лідерами були Б.Грінченко,
С.Єфремов, Ф.Мату шевський. Наприкінці 1905 р. Українська Радикальна й
Українська Демократична партії об’єдналися в Українську
Радикально-Демократичну партію, до керівного складу якої ввійшли Сергій
Єфремов, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Федір Мату-шевський. Тоді ж із
загальноросійської Партії соціалістів-революціонерів (есерів) виділилась
Партія українських соціалістів-революціонерів. Уже 1918 р. ця партія
зазнала розколу. Від неї відокремилась частина, що називала себе
боротьбистами (за назвою свого політичного органу — газети «Боротьба»).
У березні 1919 р. боротьбисти взяли назву «Українська партія
соціалістів-революціонерів-комуністів», а в серпні 1919р. ще раз змінили
назву на Українську комуністичну партію (боротьбистів). Лідерами
боротьбистів стали Григорій Гринько, Василь Блакитний (псевдонім
Елланський), Панас Любченко, Гнат Михайличенко, Олександр Шумський та
ін. З квітня 1919 р. боротьбисти входили до складу більшовицького уряду
УСРР і з позицій членів уряду прагнули боротися за самостійність України
як соціалістичної держави. Боротьбисти хотіли вступити до Комінтерну на
правах самостійної» парти», але проти цього рішуче протестував Ленін,
трактуючи боротьбистів як націоналістів, контрреволюціонерів і дрібних
буржуа Під пресом більшовиків у березні 1920 р. боротьбистська
конференція прийняла рішення про саморозпуск партії І закликала членів
на Індивідуальних засадах вступати до КП(б)У. Можна вважати, що після
розпуску боротьбистів як партії жодна Інша політична сила у радянській
Україні не мала шансів на самостійну політичну діяльність. КП(б)У як
українській філіал РКП(б), по суті, насильно змонополізувала право на
партійну діяльність. В Україні був запроваджений тоталітарний режим

Важлива роль у започаткуванні загальнонаціонального політичного життя у
березні 1917р. випала на долю заснованого у вересні 1908 р. С.Єфремовим
«Товариства українських поступовців», членами якого стали М.Грушевський,
А.Вязлов, В Прокопович, А Ніковський, Є.Чик-ленко та ін. У наступному,
1917 р., ТУП реформувалось в Українську партію соціалістів-федералістів.

На західноукраїнських землях при всій суворості польського окупаційного
режиму до ліквідації українських національних парі їй не дійшло. Ще під
час Існування ЗУНР (у березні 1919р.) УНДП перейменувала себе на
Українську Народно-Трудову партію Тоді ж виникла Комуністична партія
Східної Галичини

У 1925-1926 pp. відбулась значна реорганізація двох найголовніших
легальних напрямів українського життя. УНТП 1925 р, об’єдналася з
волинськими послами сейму, які поділяли національні та соціальні
постулати галицьких націонал-демократів. Було утворене Українське
національно-демократичне об’єднання (УНДО), що проіснувало до краху
міжвоєнної Польщі. У національному питанні УНДО безрезультатно
домагалося автономії українських земель у Польщі. Лідерами партії стали
Кость Левицький, Дмитро Левицький, Василь Мудрий

Через рік галицькі радикали (з довоєнної РУРП, післявоєнної УРП)
об’єдналися з волинськими соціалістами-революцюнерами (есерами),
утворили загальну західноукраїнську Українську Соціально-Радикальну
партію, що теж проіснувала до 1939 р.

Крім того, в міжвоєнний період у Західній Україні виникало (як І
зникало) багато Інших партій. У середовищі колишніх українських старшин
1920 р виникла нелегальна Українська Військова Організація на чолі з
Є.Коновальцем, зорієнтована на боротьбу за українську державу збройними
засобами, в тому числі терористичними. Члени УВО і цивільні діячі в
еміграції радикально націоналістичних настроїв 1929 р утворили
Організацію Українських Націоналістів УВО стала своєрідним військовим
крилом О\Н Але з !934 р як самоспина ланка під своєю назвою УВО вже не
виступала ОУН перебрала на себе повністю всі функції
радикально-революційної антипольської й антирадянської організації.

В 1933 р від УНДО відокремлюсь радикальне в межах легальності крило на
чолі з Дмитром Паліеним І оформилось в окрему партію Фронт Національної
Єдності

У 1927 р прорадянський петрушевичівський елемент в УНДО оформився в
Українську Партію Праці, яка, щоправда тихо, десь у середині 30-х років,
зійшла з політичної сцени Лідером парт був Михайло Західний, котрого
1928 р обрано послом польського сейму

Довоєнні москвофіли пережили немало метаморфоз, спочатку об’єднавшись у
Народиш Волі, поки десь Із середини 20-х років не стабілізувалися у двох
партіях — Руска Селянска Організація І Русская Аграрная Партия (Рольний
Союз)

У 1920 р був створений Український Католицький Союз, 1932 р — Українська
Народна Католицька партія, що незабаром почала називатися Українська
Народна Обнова

Під час виборів до сейму 1922 р у Галичині була створена (Самбір та Інші
повіти) так звана Партія хліборобів на чолі з О Ільківим Вона виступила
за співробітництво з польською владою

На Волині 1929 р колишні унрівські діячі Петро Певний та Степан
Скрипник, котрий пізніше став патріархом Мстиславом, утворили Волинське
Українське об’єднання (ВУО), що намагалось відстоювати деякі українські
Інтереси (школу, мову, кооперативи та ш ) з позицій співробітництва і
польською владою

Після відомого рішення Ради Послів з 14 березня 1923 р про всі права
Польщі на Східну Галичину и ототожнення державноправового статусу І
Східної Галичини, І Волині КПСГ у травні 1923 р взяла собі за назву
Комуністична партія Західної України Під й впливом 1926 р об’єдналися
дві ліві організації — москвофільська галицька Народна Воля І волинський
Селянський Союз, створивши Українське Селянсько-Робгтниче Соціалістичне
об’єднання (Сельроб) У 1927 р Сельроб розколовся на Сельроблівицю І
Сельроб-правицю Виникла також так звана Сельробєдність У 1932 р Сельроб
був заборонений У 1933 р виникло ще лівого прорадянського спрямування
Українське Селянське Об’єднання (УСО), проти якого робилися політичні
провокації з метою його ліквідації Крім названих, у міжвоєнні роки в
Західній Україні діяли десятки локальних (повітового чи кількох повітів
масштабу) партій і організацій на зразок «Хлоп за Плугом1′,
«Українсько-польсько-єврейський трифашизм Галича» та ш

Як за часів Австрії, так І за часів Польщі широку роботу серед мас
провадили культурно-освітні товариства «Просвіта», москвофільське
«Общество им Мих Качковского», спортивні «Луги» та Ін ЦІ партії й
товариства мали свої програми, статути, органи преси, які виражали їх
цілі, висвітлювали методи роботи, хвалилися успіхами партій.

Джерела з Історії політичних партій І культурно-освітніх організацій
поділяються за видовими ознаками Зупинимось на окремих видах

Нормативні документи партійні програми, статути партій І
культурно-освітніх товариств, звітні доповіді на з’їздах І конференціях
(друкувалися окремими брошурами, в партійних періодичних органах,
календарях) у великій кількості зберігаються у фондах архівів.

Дповодна документація протоколи з’їздів, конференцій, зборів первинних
організацій, листування центральних органів з низовими ланками партій І
організацій чи з окремими діячами І членами, різні відомості фінансового
характеру й описи майна партій, чорнові матеріали до статей, доповідей,
резолюції, ухвали державних органів влади, цензури та Ін

Твори партійних лідерів й Ідеологів до згаданих праць М Махновського І Ю
Бачинського можна додавати десятки І сотні Інших Скажімо, без «Листів до
братів-хліборобів » Вячеслава Липинського та його Інших праць годі
зрозуміти Ідею українського монархізму І теорію так званої еліти в
Історії України, без «Історії політичної думки » Костя Левицького не
можна реконструювати Історію народництва в Галичині, без «Націоналізму»
Дм Донцова не можна збагнути Ідейні постулати ОУН-бандерівців, без
«Відродження наци» В Винниченка годі пояснити причини поразки
української революції 1917-1920 рр , під різним поглядом можна визначати
важливість для дослідника праць Михайла Грушевсь-кого, Івана Франка,
Михайла Павлика, Володимира Ганкевича, Лева Ганкевича, Івана Макуха,
Олександра Барвшського, Осипа Назарука, Павла Христкжа, Симона Петлюри,
Семена Вітика, Євгена Петрушеви-ча, Михайла Лозинського, Олександра
Шумського, Миколи Скрипника І Степана Скрипника, Нестора Махна І т.д.

Партійна преса газета, журнал завжди були невід’ємною ознакою політичної
організації, парти, на сторінках яких лідери партії формулювали завдання
парти, подавали своє бачення сучасного стану суспільства, наводили
аргументи своєї правоти І критикували Інших Це робилося щоденно, з тижня
на тиждень чи зроку в рік, що дає змогу простежити еволюцію Ідейних
позицій парти, організаційних основ її діяльності Через це дослідник
Історії будь-якої партії (та й суспільства відповідного періоду) не може
обійтися без так званої партійної преси Так, при вивченні платформи І
діяльності Української радикальної партії Б.Грінченка, С.Єфремова та
Інших не обійтися без дослідження часопису «Громадська Думка», що почав
виходити з кінця грудня 1905 p., журналу «Нова Громада» (почав виходити
в Києві від січня 1906 p., часопису «Рада», видання якого почалося у
жовтні 1906 р. після закриття «Громадської Думки»). Програмні цілі УСДРП
виражав часопис «Слово», що видавався в Києві з квітня 1907 р. У ньому
друкувалися С.Петлюра, А.Жук. Д Донцов, В.Дорошенко, Л.Юркевич,
Д.Дорошенко та ін. Органом наддніпрянської соціал-демократії став
заснований 1913 р. Л.Юркевичем журнал «Дзвін». Так само зовсім немислимо
висвітлити діяльність західноукраїнських політичних партій: УНДП — без
газет «Батьківщина», «Свобода» І «Діло»; РУРП — без «Народу» і
«Громадського голосу»; УСДП Галичини І Буковини — без «Волі» та «Землі і
Волі»; «Русской Народной партии» — без «Галичанина», «Русского Слова’1,
«Прикарпатской Руси», «Голоса Народа»; КПЗУ — без «Нашої Правди»;
Українського Селянсько-Робітничого Соціалістичного Об’єднання — без
«Сельроба» тощо.

Отже, парти кінця ХІХ — першої третини XX ст. практично перейняли на
себе весь провід українським політично-революцшним рухом за національне
визволення І створення Української держави. Цього аргументу цілком
достатньо, щоб дійти висновку: документи політичних партій кінця ХІХ —
першої третини XX ст. є історичним джерелом першорядного значення для
дослідження історії України зазначеного періоду.

Використані джерела і праці

Архив «Земли и Воли» и «Народной Воли». М , 1932

Архивы КПСС // Справочник научного работника / Сост. Гроссман Ю.М.,
Кутик В.М. Львов, 1983. C.38^J6

Бачинський Юішн Україна irredenta Вид. 3-тс. Берлін, 1920.

Міхновський Микоіа Самостійна Україна. Ки»ів, Львів, 1991.

Самостійна Україна // Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. С 154-164

Франко Іван. Україна irredenta // Вивід прав України Нью-Йорк. 1964. С.
115-138.

Гаврилів І О. Діяльність українських політичних партій та організацій
Західної України в умовах польського окупаційного режиму (1921-1939
pp.): Автореф дис,.. канд. іст. наук Львів, 1996.

Політичні парти Заміної України Метод вказівки для студентів Львів, 1У91

Рассвич В В Українська Національне-Демократична партія (1899 1918)
Львів, 1996

Світ Іенко С.І. Нароінпцьміи рух в Україні 1860 1880-х років аналіз
джерел архівних фондів Роси Дніпропетровськ, 1996

Тетещін С.О. Національне питання в програмах українських пептичних
партій в кінці XIX на початку XX століття, 1996

Українська Ідея Постаті на тлі революції К 1994 Кн . 4

Похожие записи