Реферат на тему:

Джерелознавство. Історичні твори XVII ст.

Хроніка Феодосія Сафоновича та «Синопсис»

У другій половині XVII ст. в Україні було написано два Історичних твори,
які за жанровими особливостями ніби продовжували традицію літописання,
насамперед манерою початку розповіді «від сотворенім міра» чи від
патріарха «Ноя по потопі». Водночас твори суттєво відрізнялися від
літописного жанру — в них перевага надавалася висвітленню проблем
Історичного розвитку за тематичним принципом, а не за роками. При цьому
помітною є загострена увага до висвітлення тих подій, які, на думку
авторів, були визначальними. Тобто на українській Історіографії, як і на
мистецтві, позначилися барокові впливи.

Такими творами стали Хроніка Феодосія Сафоновича, написана 1672-1673
pp., та «Синопсис», виданий друком 1674р. з благословення
Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля.

«Виникнення цієї групи історичних творів, — пише в передмові до
сучасного видання «Хроніки» Феодосія Сафоновича професор Юрій Мицик, —
свідчило про новий етап у розвитку Історіографії, який характеризувався
переходом від літописання та накопичення історичних знань до історичної
науки».

Феод осій Сафонович був ігуменом Київського золотоверхого Михайлівського
монастиря. Це засвідчує заголовок твору: «КроЙника з лЪтописцов
стародавних, з святого Нестора Печерского Киевского, а также з кройникъ
полских о Русиі отколь Русь почалася, и о первых князех руских, и по них
далших наступаючих князех, и о их делах собраная пра-цою иеромонаха
Феодосия Софоновича, игумена монастыря Михайловского золотоверхого
киевского, року от сотвореня свЬта 7180, а от Рождества Христва 1672».

Рік написання — це рік падіння гетьмана Дем’яна Многогрішного і початок
гетьманування Івана Самойловича, коли в українському суспільстві
зароджувалася автономістична Ідеологія.

За літописною традицією Ф.Сафонович починає свою розповідь з легенди про
потоп, про поділ світу праотцем Ноєм між його синами, переповідає
вживані тоді пояснення про те, звідки походить назва слов’ян (чи то від
Словенного моря, чи від славних своїх справ і кохання у славі, а не в
скарбах); звідки назва россіян (від широкого розсіяння по світу),
ототожнює ім’я слов’ян з іменем сарматів, «що від Сармата назвалися»,
повторює легенду про запрошення трьох князів — Рюрика, Сінеуса і
Трубода, які із собою І назву рус принесли, «бо того краю варяги.. Русь
називалися’. Так само прост пояснюються назви слов’янських племен та
Інші питання

Дуже знаменним е «Предословие». В піднесено патріотичному стилі автор
починав «В Руси я уродившись в віри православной, за слушную речь
почитатлем, абым вЪдал самъ и иншимъ руским сномъ (синам — СМ.} сказал,
отколь Русь почалася и як панство (держава — см) Руское за початку
ставши, до сего часу идетъ. Кождому бовЪмъ потребная есть речь о своей
отчизнь знати и иншимъ питаючимъ сказати, бо своего роду не знаючих
людей за глупых почитають…»

Весь твір складається з трьох книг І додатків: «Хроніки о Русі»,
«Хроніки о початку І назвиську Литви», «Хроніки о землі Полскій».

«Хроніка о Русі» складається з трьох частин, які поділяються на глави. В
першій частині 28 глав: «О початку словен І русі»; «О перших кня-зех
руских»; «О забытью князей киевских Дира и Оскольда и о княже-ньи
Рюриковомъ»; «О княжении Олги в Киеве, о помете над древляны и о
крещеніи ее»; «О княжении Святослава Игоревича в Киеве» тощо.

Двадцять восьма глава має назву «О змові Давыдовычовъ» і Всеволодовича
на Изяслава князя Киевского. О забытю Игоря, о БОЙНІ Изяс-лавовой з
Давидовичами и о примирю з ними». Остання дата першої частини «6656
літо» — 1148 р.

У другій частині — 31 глава. В першій главі розповідається про війну
князя київського Ізяслава з князем суздальським Гурпєм, сином Володимира
Мономаха І про перемогу над Ізяславом от Гурпя (Юрія Долгорукого — CM.}
і про князювання Гурпйове в Києві. В останній главі йдеться про повторне
Мстиславове княжіння на Галичі і «о значній його над венграми І ляхами
перемозі». Тут же читаємо про похід Данила з братом, коли вш взяв
«Бересте, і Угровськ, і Верещин, і Столп, Комов І всю Україну» (в
розумінні країну — CM.). Це було 1217 р. Закінчується друга книга
повідомленням про побудову Данилом міста Холм І про те, що «стала
єпіскошя в Холмі».

У третій частині «Хроніки о Русі» висвітлюються події від «первого
пришестия татар» І впродовж наступних років Галицьке-Волинського
князівства. Остання 28 глава — «Про війну Болеслава Самовитича з по-мочю
князя Льва Индриха, князя Братиславського, за столицю Краківську».

Ця частина хроніки Ф.Сафоновича практично збігається з часом, описаним в
Галицько-Волинському літописі після 1218р.

Отже, «Хроніка» Ф.Сафоновича в багатьох відношеннях повторює
швденноруські літописи за Іпатським списком. Водночас у загальний
український літописний сюжет Ф.Сафонович вносить багато Історичної

Інформації, взятої з Інших хронік, у тому числі польських га Інших
зарубіжних.

Після «Хроніки о Русі» Іде «Кройника о початку и назвиску Литви. И о
князех литовских, и о делах их, из сгориков полских и руских собранная,
през того ж иеромонаха Феодосия Сафоновича, игумена…» У цій книзі
подається незвичне датування битви на Синіх Водах, а саме — «року 1331
Ольгердъ… з войском литовским, з Кориетевичами, князями новгородскими,
пошол на татар на Силнею Воду, минувши Черкасы, споткал великую орду.
Там крепко бывшися с татарами убил трех цариков татарских».

Цікавою в «Кройници…» є інформація про родовід українських князівських
родин, зокрема князів Вишневецьких. Як відомо, деякі історики, серед них
і Любомир Винар, прагнуть довести рюриковицьку генеалогію Вишневецьких.
Інформація ж з цього приводу, подана Ф.Сафоно-вичем, з такими висновками
не узгоджується. В «Кройнщі…» розповідається, що Ольгерд, одружившись
з дочкою вітебського князя Юліа-ною, охрестився. Він мав від неї шістьох
синів, які всі в «руску віру» похрестилися. Перший І старший Володимир
одержав київське княжіння. У нього народився син Олслько. Другий син
Ольгерда Іван Звіздовіт отримав землю Подільську, третій — Симеон
Лшегвіней став князем мстиславським, четвертий -— Андрей Вигуньт княжив
на Трубеську, п’ятий — Костянтин о/тримав княжіння у Чернігові й на
Чарторийську, став родоначальником князів Чарторийських; шостий — Федір
Сангушко став предком князів Коширських, Ковальських, Сангушків.

Коли ж померла Юліана, Ольгерд одружився на доньці тверського князя
Марії. І від неї мав 12 синів: Ягела, який став польським королем,
Скіргела, Свидригела, Бориса, Корибута, «з которого князі
Вишне-вецькі…»

Три книги «Кройники. .» мають значну кількість Історичної Інформації,
яку Ф.Сафонович почерпнув з джерел поза руськими літописами Іпатсь-кого
списку. Вважають, що та частина твору Сафоновича, яка має назву
«Кройніка о Русі», написана на основі якогось пізнішого зводу
півдснно-руського літописання ХІ-ХШ ст. — «особлива редакція
Пгвденнорусь-кого зводу кінця XIII ст.». Згаданий вже Ю.Мицик
запропонував називати ту редакцію Золотоверхим літописом. Проте для
українського читача XVII ст. найбільшою новизною вирізнялися частини
«Кройники…», присвячені історії Литви І справам литовських князів, так
само «Кройника о землі Полской».

Для написання цих частин Ігумен Золотоверхого Михайлівського монастиря
використав хроніку М.Стрийковського, хроніку О.Гваньїні,

«Полніодію» З.Копистенського, твори Б.Вановського, М.Кромера та Інших
авторів, а для «Хроники о землі Полской» також «Хронику Польщі»
Марціана та Йоахіма Бєльських. Але при висвітленні подій з кінця XVI ст.
І до 1672 р. Сафонович широко послуговувався власними спостереженнями,
свідченнями очевидців.

Крізь весь твір Ф.Сафоновича чітко проступає позиція патріота, захисника
честі й традицій Русі та православної церкви. Хоч зовні він іде за
«Повістю минулих літ» і приймає версію про запрошення варягів, але
підкреслено возвеличує Кия; Володимира Великого хвалить за те, що вибрав
православну віру, а не якусь Іншу «мєрзскую». Заслуги Володимира
Мономаха вбачає у тому, що він «Русь.,, разорванную своим разумом и
мужеством в едино злучил и в монархию албо самодержавство по-старому
привел». Возвеличував Сафонович галицько-волинських князів Романа
Мстиславовича І Данила Романовича, якого називає королем. Симпатії
автора — на боці тих литовських князів, які залишалися вірними
православно. Так, він із захопленням пише про Костянтина Коріатовича,
котрий відмовився стати польським королем, щоб не хреститися в віру
«лядцкую з руской». Суперечливим є ставлення Ф.Сафоновича до
Б.Хмельницького. Він то схвалює позицію гетьмана стосовно польських
королів Владислава IV І Яна Казиміра, то різко його засуджує за те, що
допустив «мордерства» поляків над руськими Не схвалював Сафонович союзу
Б.Хмельницького з татарами.

Джерелознавчий аналіз «Кройники…» Ф.Сафоновича, порівняння її з
давніми руськими літописами, історичними творами польських та Інших
авторів засвідчує, що вона містить значний пласт оригінальної Історичної
Інформації як з давньоруських часів, так і з Історії Великого Князівства
та Польського Королівства, Історії козацтва та з Інших питань, зокрема з
періоду кількох десятиріч перед створенням «Кройни-ки…» В будь-якому
випадку для дослідження подій 1648-1672 pp. твір Ф.Сафоновича є джерелом
першорядного значення.

Подібним до хроніки Ф.Сафоновича за жанровими особливостями є Інший
тогочасний Історичний твір «Синопсис», що 1674 р. вийшов друком з
благословення києво-печерського архімандрита Інокентія Гізеля. Після
цього твір перевидавався багато разів: 1678 p., 1680 р., у наступні 200
років витримавши близько 30 видань. Слово синопсис у грецькій мові
вживалося на означення збірників оповідань, що подавалися в
хронологічній послідовності. Деякі джерелознавці приписували авторство
«Синопсиса» І.Пзелю (1600-1683). Допускають, однак, що його укладачем
міг бути чернець Києво-Печерської лаври Пантелеймон Кохановський У
початковій частині твору автор (чи автори) «Синопсису» ще рясніше, ніж
Ф.Сафонович, заповнює опис найдавнішої Історії численними
малоправдоподібними легендами І небилицями. Йдеться тут про поділ світу
між синами Ноя, про те, що ім’я своє слов’яни одержали від «славных
дЪлес своих», тому давали «сыном своим имена»: Святослав, Світославь,
Ярослав, Мстислав, «сирень «Метайся о славі», Мечислав та ін. Є про те,
як римський Август-кесар заповідав не дратувати слов’ян війною; як назва
рассеяны по багатьох країнах пішла, «а потом россы прозвашася». Тут же
сказано про «князя росска Мосох», про Сарма-цию, що ніби «прозвася» так
греками через «єхидні» (по-грецьки сар-мація} очі у народу того краю.
Дається пояснення слова козаки (від вождя на прізвисько Козак), слова
москва (від Мосоха); що «Владимір Святославич, от кореня Августа, кесара
римского, владевшего всею вселенною», обняв княжіння на «всю Россію
Полунощную, Восточную, Полуденную, Білую и Черную» та ін.

Далі вміщені невеликі оповідання про Ідолів Перуна, Волоса, По-звіда,
Ладо, Купала, Коляду (шостий Ідол), а також Усяяда чи Осляда, Корша чи
Хорса, Дашуба чи Даждьбога, Стриба чи Стрибога й Інших, хрещення
Володимира і його шлюб, хрещення всього народу київського і «всея
Россш».

Назва ж Видубицького монастиря походить ніби від того, що в тому місці у
Дніпрі було затоплено ідола, а люди йшли І говорили: «Выдыбай, наш
господарю Боже, выдыбай й Ідол виплив.

Укладач «Синопсису» ніби зовсім не турбується про джерельну основу своїх
версій подій. У цьому відношенні «Синопсис» не має жодного порівняння з
«Хроникою…» Ф.Сафоновича І не становить собою якогось кроку вперед у
розвитку Історичної думки. Головне для авторів «Синопсису» — ствердити
перевагу християнства над язичницькою релігією, возвеличити Ідею
самодержавства. До хреста повів весь народ »великій самодержец
россійский Владимир».

У дусі християнської космополітичної традиції «Синопсис», здається,
зовсім не помічає етнічних відмінностей між Руссю Південною чи Білою і
Руссю Північною, тим паче нема для нього окремої країни — України та її
національних інтересів.

Мабуть, зовсім не випадково автори «Синопсису» не вважали за потрібне
взагалі згадувати про національно-визвольну війну під проводом
Б.Хмельницького. Висвітлення історичних подій в Україні відновлюється в
«Синопсисі» тільки з того часу, коли московські війська під
командуванням князя Г. Ромодановського разом з «гетьманом Войска его
ІІар-ского пресвітлого величества Запорозкого Іоанном Самуиловичем к
Днепру на отсЪч или на освобожденіє Чигирина прійдоша».

Основна, так би мовити, політологічна, Ідея «Синопсису» — проповідь
етнічної, Історичної, державницької єдності всієї Русі та у всі часи —
від потопу до 70-х років XVII ст, безапеляційне ствердження
«общерусскос-ти» Місця для українського народу ні в Історії, ні в
тогочасній дійсності автори «Синопсису» не бачили В певному розумінні
вони переступали через автономістичну концепцію, якою жили українські
козацькі Інтелектуали аж до кінця XVIII ст 3 українського грунту
прославлялась Ідея московського самодержавства, «єдиной и неделимой»
Роси Пізніше Й обґрунтовували Стефан Яворський, Феофан Прокопович та
Інші українці, яким дуже Імпонувало бачити себе в сяйві величі
самодержця всеросійського

Використані джерела і праці

Волинь в роки визвольної війни українського народу XVII століття
Документи І матеріали. Упорядники Мицик Ю А., Цибульський В.Г Рівне,
1999.

Золоте Слово Вибір з Історичних джерел. Упорядкував Д Кардаш. Прага,
1941. С. 8

Київський літопис першої чверті XVII ст //Укр Іст журн. 1988. № 2.
С.107-120; 1989, №5. С 103-114.

Літопис Самовидця /Видання підготував Я І Дзира К , 1971

Львівський літопис //Галицьке-Волинський літопис Львів, 1994. С 169-200.

Острозький літописець //Галицьке-Волинський літопис Львів, 1994 С.
201-2IS

Українська література XIV-XVI ст. К , 1988. С.76-87

Українська література XVIII ст К., 1983 С 446-527

Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданный
комиссией для разбора древних актов К , 1 888.

Сафонович Феодосії! Хроніка з літописів стародавніх К., 1992.

Антонович В Б Курс лекцій з джерелознавства 1880 -1881 //Історія України
в університетських лекціях 1995 Вип 1.

Бевзо А. Львівський літопис І Острозький літописець. К , 1970.

Дзира Я1. Українські літописи XV1-XVII1 ст в радянській Історіографи
//Історичні джерела та їх використання. 1968. Вип. 3. С. 177-189

Крип ‘якевич ІП Літописи XVI-XVIII ст. в Галичині //Історичні джерела та
їх використання 1964 Вип. 1. С 63-80.

Марченко Ml Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX
ст.) К., 1959.

Марченко М І. Історія української культури. К., 1961. С.232-245.

Мыцык Ю А «Кройника» Феодосия Сафоновича как исторический источник и
памятник украинской историографии XVTI в Автореф дис. … канд. ист
наук. Днепропетровск, 1975.

Тихомиров МН. Источниковедение истории СССР. М., 1962. Вып. I. С.353-373

Смолін В.А., Степанков B.C. Українська національна революція 1648-1676
pp. крізь призму століть //Укр. Іст. журн. 1998. № 2. С 3-4.

Похожие записи