Реферат на тему:

Джерелознавство. Давньоруське літописання

Культурне середовище давньоруського літописання

Михайло Грушевський називав «Повість минулих літ» Найдавнішим літописом.
Отже, найдавніший літописний твір, що дійшов до нас. Він створений у
10-х роках XII ст. Це, однак, не означало, що раніше на Русі не знали
літописання. Історики вже давно дійшли висновку, що до часу появи твору
Існувала тривала традиція літописання. М Грушевський допускав, що перший
літопис, можливо, створений ще 945 p., зразу ж після вбивства Ігоря
древлянами. Якщо так, то до 10-х років XII ст. літописна традиція
налічувала понад 160 років. Слов’янська кирилична азбука і писемність
з’явилися в Києві з прийняттям християнства. Але є чимало свідчень про
існування письма на Русі задовго до офіційного хрещення в 988 р.
Встановлено, що князі Аскольд і Дір, які правили в Києві 862-882 pp.,
були християнами. Безсумнівно, вони мали своїх духівників, церковні
книги й, очевидно, знали грамоту.

У тексті договору Ігоря з Візантією, підписаному 944 p., містилася
стаття про те, що руський князь повинен посилати послів до Візантії з
грамотами. Тих, які б прибували без грамот, візантійська влада могла
затримувати аж до княжого приїзду. Можна стверджувати, що вже в ІХ-Х ст.
писемність обслуговувала сферу державного і культурного життя Русі.
Після офіційного запровадження християнства ще при Володимирі широкого
розмаху набула перекладацька діяльність. Разом з появою християнських
храмів по w Києвом писемність проникала в усі кінці руської периферії.

Ярослав спеціально зібрав писарів для перекладу книг з грецької руською
мовою, створив при своєму дворі велику бібліотеку. Писемність захопила
нові сфери суспільного життя, насамперед освіту, правові відносини між
державою І церквою, державою І приватними особами, між самими приватними
особами, проповідницьку діяльність. Почала формуватися художня
література. З попередньої лекції ми знаємо про існування школи при
Софійській церкві, в якій вчителями були дяки, а «виучениками» — діти,
напевне, широкого суспільного загалу. Графіті на вжиткових речах, стінах
Софійського собору, Видубецького, Печерського монастирів дають підстави
думати, що писемність була поширена також серед простого люду.

Багаті ж люди замовляли для себе написання священних книг. З XI ст. до
нас дійшло в оригіналі лише чотири таких книги. Це великоформатне,
багато оздоблене Остромирове Євангеліє, виготовлене в Києві у 1056-1057
pp. на замовлення новгородського посадника Остромира. Сьогодні
зберігається у Державній публічній бібліотеці їм. М.Є.Салтикова-Щедріна
в Санкт-Петербурзі. Багато оформлений також «Ізборник Святослава»,
написаний 1073 р., та дві скромно оформлені рукописні книги «Ізборник
1076 р.» і «Євангеліє Архангельське» з 1092 р. Усі пам’ятки переписані в
Києві з давньоболгарських оригіналів. Найповніше ці пам’ятки вивчав
львівський професор Яким Прохорович Запаско і в 1995 р. видав про них
під мистецтвознавчим оглядом велику книгу.

Професор Запаско звернув також увагу на мову згаданих оригіналів. Хоч
замовники бажали, аби переписані священні книги точно відображали
первинні тексти, київські переписувачі все-таки не змогли бути вільними
від свого київського мовного середовища і понавставляли у слов’янські
тексти немало української лексики на зразок бігати, веліти, веселитись,
гнівом, вельми, годі, дивитися, діяти, жито, зимному, клекот, людина,
напослідок, нєхрещений, ніколи, обидва, образитися, орали, оскомина, од
гори до дому, обоє, озирайся, року, чуєш, яр тощо. Багато української
морфологічної форми іменника чоловічого роду в давальному відмінку:
синові, Аврамові, мужеві, Господеві та ін., наказової форми дієслів:
сядьмо, ходімо, Ідіть, беріть, кличної — дружино, Бонне, земле тощо. В
оригіналі виявлена одна з грамот Мстислава Володимировича.

Чимало пам’яток писемності з ХІ-Х1І ст. дійшло до нас у збірниках, які
переписувалися пізніше — в XIV-XVI ст., наприклад, Найдавніший літопис —
«Повість минулих літ», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово о полку
Ігоревім», житія святих, що складалися в Печерському, Видубецькому та
Інших монастирях, «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона та
ін Маємо всі підстави допускати, що чимало пам’яток культури з
давньоукраїнських часів, Історичних джерел пропали безповоротно.

Дуже нещасливою була доля української столиці Києва. Першого великого
руйнування Києву завдав 1096 р. половецький князь Боняк, зокрема
Печерському монастиреві, Софійській церкві, спалив монастирські келії,
два княжих палаци — на Берестовім і Видубецьку. Велика пожежа в Києві
трапилася 1124 р. У 1203 р. в ході міжусобної боротьби нижній і верхній
Київ спалив князь Рюрик Ростиславович. Тоді ж він пограбував монастир і
церкву св. Софії.

Загальновідомі наслідки руйнувань Києва ордою Батия 1240 р. У пізніші
часи Київ двічі грабували, руйнували, палили кримські татари під
проводом хана Мінпрся — 1480 р. І 1483 р. На цьому фоні видається
щасливою випадковістю, що до нас дійшли окремі пам’ятки з тих давніх
часів, у тому числі «Повість минулих літ», твір, який і досі становить
фактологічну основу наших знань про Русь до 1116р.

Повість минулих літ (Повесть временных літ).

Редакції, списки і протографи

Видатний російський дослідник давнього руського літописання академік
Олексій Олександрович Шахматов дав таке визначення цьому творові:
«літописний звод, який певним чином озаглавлений, складений в Києві,
охоплює час до другого десятиріччя XII ст. і міститься в більшій частині
літописних зводів XIV-XVIII ст.». Визначення, на нашу думку, неповне.
Додамо, що найдавніший літопис з-поміж усіх писаних історичних джерел,
створених в давньоруську добу, найповніше відображає всі сторони
давньоруської історії до часу його написання. Літопис починається
словами’ «Се повісти временных літ, откуда есть пошла руская земля, кто
в Киеве нача пірвсе княжити и откуду руская земля стала єсть».’ Давня
історіографічна традиція вважала автором твору монаха Печерсь-кого
монастиря Нестора. Найбільше цієї думки дотримується І сучасна історична
наука. Водночас висловлено й інші думки.

Опис подій за тодішньою традицією світової Історичної науки починається
від створення світу, потім розповідається про всесвітній потоп та про
те, як Ной розподілив між синами землі світу. Все подано майже так, як у
Хроніці Георгія Амартола, візантійського хроніста. Яфетові з-поміж інших
країн, яких налічувалося близько 40, дісталися Мідія, Албанія, Армснія,
Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Македонія, Фракія, Пелопоннес, Іллірія,
Слов’яни, Британія, Сіцілія, землі на північних сторонах Дунаю, Дністра,
Кавкасіиських пр, себто Угорських, по Дніпру, Десні, Прип’яті, Двіці, та
від себе автор літопису додав: «В Яфстовій же частині сидить Русь, чудь
І всякі народи, меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм,
печора, ям, угра, литва, земигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж І
прусси, І чудь сидять поблизу моря Варязького…» Отже, у цьому місці
русь подано в контексті етнічних назв народів, які населяли державу.
Думаємо, в цьому місці автор мис лив русь як народ корінний, а не
«прийшле варязьке плем’я».

; Потім розповідається про слов’янські народи, легенда про заснування
Києва Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либідь, полян та інші племена,
котрі «жили подібно до звірів, жили по-скотськи: І вбивали вони один
одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат
коло води».

Перша дата в «Повісті минулих літ» — 6360 (852) p., коли в
Константинополі почав цєсарствувати Михайло. «А про це ми довідалися, —
писав під цією датою літописець, — що за цього цесаря приходила русь на
Цесароград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому».

, Далі в літописній манері розповідається про Русь і Руську державу.
Дані не дуже розбіжні зі сучасним Історіографічним сюжетом до початку
XII ст. Різні оцінки процесів. Висловлюються сумніви щодо тих чи інших
подій.ЮкремІ події подані ширше, так само, як і окремі періоди наповнені
багатим фактологічним матеріалом, а певні роки просто названі без
уточнення, що ж відбувалося в той рік. Наприклад:

В лЪто 6363,

В лЪто 6362,

В лЪто 6363, 6364, 6365,

Так само названі одні «лЪта» від 6378 (870) до 6387 (879); від 6396
(888) до 6405 (897); якщо не брати до уваги трьох коротких розірваних
повідомлень під 920,929 і 934 pp., то випав опис подій від «літа» 6424
(916) аж до 6448 (940); від 6456 (948) до 6462 (954); від 6464 (956) до
6471 (963) (навіть уже з пізнішого часу: від лЪта 6506 (998) до лЪта
6522 (1014).

До найдавніших дат варто ставитися критично. Вони не завжди точні. Так,
зокрема, дуже сумнівне датування стосовно життя княгині Ольги. Під 6411
(903) р. написано, що Ігору ще при житті Олега привели «жону із Пскова,
на ім’я Ольгу». Допустимо, тоді «жоні» виповнилося бодай 15-18 років.
Але під 6453 (945) р. до Ольги сватався древлянський князь Мал («Іди-но
за нашого князя, за Мала»). Ользі тоді мусило бути щонайменше 57 років.
А в 6463 (955) p., коли б їй виповнилося 67-70 років, написано:
«Вирушила Ольга в Греки І прибула до Цесарограда. А був годі цесарем
Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця І вельми

тямущу, здивувався цесар розумові її І розмовляв з нею, сказавши їй1
«Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Коли ж вона
охрестилася, то він сказав: «Я хочу взяти тебе за жону». Чи справді
вибір цесаря зупинився б на 67-70-річшй жінці?

За літописом, померла Ольга в «літо» 6477 (969), коли їй мало
виповнитися 81-84 роки.

Датування XI ст. є вже точнішим, часто подаються не тільки означення
«весною», «у квітні», «у жовтні», а й дати тих чи інших подій.
Наприклад, у «літо 6562 (1054)»: «Отож приспів Ярославу кінець життя, І
оддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий, в суботу першої
неділі посту, в святого Феодора день»!

Не вдаючись до переказу всього, про що йдеться у творі, необхідно,
однак, наголосити: фактологічний матеріал твору за Інформацією, зокрема
прихованою, є невичерпним для дослідника. Він назавжди залишатиметься
предметом пильної уваги істориків, невичерпним джерелом знань про давню
епоху вітчизняної Історії.

До нас дійшли дві основні редакції та кілька списків (варіантів
редакцій) «Повісті минулих літ». Це Іпатіївська і Лаврентіївська
редакції. Іпатіївська дістала назву від Іпатіївського монастиря в
Костромі. В ньому був виявлений пергаментний список, виконаний, за
припущенням Леоніда Махновця, у 1425 р. Список мав заголовок «Літописець
руский». Зараз він зберігається в Петербурзі у Бібліотеці Російської
Академії Наук під шифром 16.4.4. Перекладач «Повісті минулих літ»
Іпатіївської редакції українською мовою Леонід Махновець вважає, що
редакція виконана в Іпатіївському монастирі з дуже пошкодженого
давнішого списку цього твору. Переписували його четверо осіб. Потім
написане було зшите в книгу під загальним заголовком «Літописець
руский», що містить 307 аркушів — 614 сторінок з текстом у два стовпці.
Зразу ж за «Повістю минулих літ» Іпатіївська редакція поміщає Київський
літопис, доведений до 1198 p., та Галицько-Волинський літопис, доведений
до 1292 p., фактично — до зими 1289-1290 pp. Вже це засвідчує, що
список, з якого робилася Іпатіївська редакція (пізніше, принаймні після
1292 p.), потрапив у Кострому з України.

Іпатіївська редакція має за аналог так званий Хлєбніковський список з
XVI ст., за Іменем коломенського купця, в якого зберігався також
Погодінський XVII ст., Єрмолаївський кінця XVII-початку XVIII ст. та
Краківський латинськими буквами, списаний наприкінці XVIII ст. з
рукопису 1621 p., написаного кирилицею, за дорученням князя
Четвертинсь-кого. Найбільший Інтерес у дослідників літописання після
Іпатіївської редакції викликає Хлєбніковський список. В основній
Іпатіївській редакції про автора твору сказано: «Повість черноризца
Феодосиева монастыра Печерского», а у Хлєбніковському — «Повісти
временныхь літ Нестора черноризца монастыря Печерского».

Згаданий уже Леонід Махновець вважає, що в редакції Нестора твір до нас
не дійшов. Під першою датою 6360 (852 р.) написано, що повість буде
доведена до смерті Святополка Святославовича, тобто до 1113 р. Але ні
Іпатіївська, ні Лаврентівська редакції цим роком не закінчуються.
Очевидно, після Нестора його звод передано в родовий князя Володимира
Мономаха Михайлівський монастир на Видобичі — Видобиць-кий. У цьому
монастирі роботу над текстом продовжив Ігумен Сильвестр У 1116р. він її
завершив, а, можливо, тільки переписав текст, зазначивши: «Игуменъ
Силивестрь святого Михайла написахь книги си Льтописець, надеяся от бога
милости прияти, при князи Володимерь, княжашу ему Кыевь, а мне в то
время игумєняшю у святого Михайла вь 6624, индикта 9 літа; а иже чтеть
книги сия, то буди ми вь молит-вахь». Літо 6624 —-це 1116р. Проте хоч
дописка про ігумена Сильвестра засвідчує написання чи переписання тексту
1И 6 р., сам текст обривається 1110 р. Цей обірваний текст, написаний
Нестором і перероблений Сильвестром, на думку Л.Махновця та Інших
дослідників, зберігається в Лаврептіївській редакції, у Суздальському
літописі, написаному монахом Лаврентієм 1377 р. для суздальського князя
Дмитрія Костянтиновича. Загалом Суздальський літопис доведений до І 305
р. У ньому за «Повістю минулих літ», тобто вже після 1110 p., описуються
події, пов’язані з Історією північно-східної Русі, особливо зі
Суздальським князівством.

В Іпатіівській редакції опис подій доведений до 1118р. Леонід Махновець
вважає, що після Нестора, який довів твір до 1112-1113р., та після
Сильвестра, що переробляв його до 1116 p., «Повість минулих літ» ще раз
переписувалася і редагувалася у 1118-1119 pp. Існує гіпотеза, що над
цією новою редакцією (власне Іпатіївською) брав участь син Володимира
Мономаха Мстислав, який до 1117р. князював у Новгороді. Можна вважати,
що до 1119р. створено три редакції: Нестерову (не збереглася),
Сильвестрову (дійшла до нас у Лаврентіївській редакції) та Мстиславову
(дійшла в Іпатіївській редакції). Реально ж існуючих редакцій є дві:
Іпатіївська і Лаврентівська.

Лаврентіївська так само, як І Іпатіївська, має ще кілька аналогів —
списків. Найвідомішим І оригінальним є Кенігсберзький, або
Радзівіловський список. Він зберігся з XV ст., а написаний на основі
якогось списку з початку XIII ст. У XVII ст. список, виконаний у XV ст.,
належав литовському князю Богуславу Радзівілу. У XVIII ст. він якось
опинився в бібліотеці Кенігсберзького університету, де його виявили
росіяни, котрі вступили в Кенігсберг у період Семилітньої війни І
забрали в Петербург. Опис Історичних подій після «Повісті минулих літ» у
списку доведений до 1206 р. З-поміж усіх списків Радзівіловський
виділяється тим, що в ньому по ходу тексту вміщено понад 600 мініатюр.
Вони самі по собі є Історичним джерелом, оскільки Ілюструють явища очима
художника XV, а, можливо, І XIII ст.

Існував ще Троїцький список, доведений до 1408 р. Його дуже широко
цитував М.Карамзін в «Истории государства Российского». Список загинув
1812р. М.Присьолков на основі посилань на той список та засобами
порівняльного аналізу з іншими редакціями реконструював список.

Важливо зупинитись на методиці написання «Повісті минулих літ» давніми
літописцями. Порівняно з методикою роботи сучасного Історика, попередня
була дуже простою. Давній літописець брав літописний звод, зроблений до
нього попереднім літописцем, додавав до того зводу опис подій, свідком
яких він був уже сам, і так робив новий звод, новий літопис. Сучасною
мовою це називалось би плагіатом. Але завдяки такій методі й Лаврентія,
й переписувачів Іпатіївської редакції до нас дійшла «Повість минулих
літ»

Попередні літописні зводи, які використовували літописці пізнішого часу
для написання нових літописів, прийнято називати протографами. У
згаданих Іпатіївському та Лаврентіївському літописах, відповідно
доведених до 1292 р. І до І 305 p., «Повість минулих літ» виступає
протографом. У свою чергу вона створена на основі попередніх літописних
зводів — протографів. Нестор чи Сильвестр докладав до ранішого пізніший
звод, дещо доповнював відомостями з Інших джерел і так писав твір.
Літописознавці — серед них М.Костомаров, М.Грушевський, О.Шахматов,
І.Срезневський, Д.Ліхачов, Л.Махновець, М.Тихомиров та Інші — висували
багато припущень про те, коли в Києві появилися перші літописні зводи, з
яких років зводи «склали кістяк повісті». Вже згадувалось про припущення
М.Грушевського стосовно існування зводу 945 р. Л.Махновець вважав, що
літописний звод був створений у Києві 996-997 pp. Його зробила група
осіб духовного і світського походження при князеві Володимирові
Святославичу. Зовні досить переконливим аргументом для такого висновку є
те, що після 997 р. у «Повісті минулих літ» іде 16 років майже без
історичного матеріалу, а просто «в літо 6509 (1001) преставився Ізяслав,
отець Брячиславів, син Володимирів»; «в лъто 6510(1002)» — нічого, «в
літо 6511 (1003) преставився Всеслав, син Ізяславів, онук Володимирів»
тощо.

Знову детальний опис подій розпочинається тільки від 1014 р з Ярославом
у центрі уваги, який князював у Новгороді. В 1018-1019 pp. Ярослав
остаточно укріпився в Києві І від цього часу він теж перебуває в центрі
уваги літописця. Можна допускати, що новий звод оформлений десь між
1054-1060 pp. Літописець 1054 р. І наступних, очевидно, добре знав
події, пов’язані з діяльністю Ярослава, І написане ним про часи
правління Ярослава долучив до зводу 997 p., а маловідомі йому події
998-1113 pp. передав скоромовкою

Новий звод у 1072-1073 pp. зробив ігумен Києво-Печерського монастиря
Никои (за припущенням). У 1093-1095 pp. ігумен того ж монастиря Іоанн
довів літопис до 1093 р. Те, що мусив існувати звод 1093 p., засвідчує
Новгородський І літопис старшого зводу, доведений до 1352 р. В ньому
історичні події до 1093 р. викладені так само, як і в «Повісті минулих
піт», а після 1093 р —не так, яку згаданому творі. Це означає, що і
автор «Повісті минулих літ», і автор Новгородського І літопису мали звод
1093 р. як протограф.

Окремі літописознавці подають дещо Інші роки складання попередніх від
«Повісті минулих літ» літописних зводів у Києві. Микола Костомаров,
наприклад, допускав існування літописного зводу 1043 р. Автори
московського підручника з джерелознавства — зводу 1039 р. тощо.

Стосовно Існування зводів київського літописання з 1073 р. та 1093 p.,
то з цього питання розбіжностей між дослідниками літописів майже нема.

Використані джерела і праці

Галицько-Волинським літопис Львів, 1994. С. 3-168.

Історія України в документах І матеріалах. Київська Русь І феодальні
князівства XII-XIII ст. К., 1939. С. 5-НЗ

Лаврентьевская летопись //Полное собрание русских летописей. М., 1962. Т
1. Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. К.,
1989 Про закон І благодэть //Київ, старовина. 1992. № 1. С. 138-144.
Радзивиловская летопись //Полное собрание русских летописей Л , 1989. Т
38.

Генсьорський А. Га лиць ко-Волинський літопис (процес складання,
редакції, редактори) К., 1958.

Гру шевський Михайло. Найдавніша Київська літопись //Історія
Украіни-Руси. У 12 т. К, 1991. Т 1.С. 579-601.

Грушевський М. Хронольопя подій Галицько-Волинської літописи //ЗНТШ.
Львів, 1901 Т. 41. С. 1-72

Запаско Я П Пам’ятки книжкового мистецтва Українська рукописна книга
Львів, 1995.

Махновець Леонід Від перекладача //Літопис Руський за Іпатським списком.
К , 1989. С V-XIV

Муравьева Л Л Летописание Северо-Восточной Руси конца XIII -начало XV в.
М, 1983

Приселков МД История русского летописания XI-XV вв М , 1940

Тихомиров МН Источниковедение истории СССР. М., 1962 Вып. 1 С 31-68

Тоточко П Літописи Київської Русі К., 1994.

Франчук В Ю Киевская летопись. К , 1986

Шахматов А А Додаток Хлєбнжовський, Погодшський І Краківський списки
//The old Rus’ Kievan and Gahcmn-Volhyman chronicles Староруські
київські І галицько-волинські літописи. Harvard, 1990 VolumVUI. L
ХХ-ХІХ-ХXII.

Похожие записи