.

Суб’єктивно-правова характеристика людини в системі державного управління (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
173 6239
Скачать документ

Лекція 10. Суб’єктивно-правова характеристика людини в системі
державного управління

10.1. Диференційовані правом ролеві позиції людини в системі управління.

10.2. Значення нормативних професіограм державного службовця для
визначення правового статусу суб’єкту управління.

10.3. Суб’єкт участі в управлінні в умовах розвитку представницької та
безпосередньої демократії.

10.4. Суб’єкт управлінських відносин.

10.1. Диференційовані правом ролеві позиції людини в системі управління

Основоположним поняттям діючої Конституції України у розділі ІІ «Права,
свободи та обов’язки людини і громадянина» є те, що усі люди є вільні і
рівні у своїй гідності та правах. При цьому наголошується, що права і
свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21). Стаття 22
вказує на те, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією
Конституцією, не є вичерпними, вони гарантуються і не можуть бути
скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних
законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і
свобод.

Стаття 24 Конституції України визначає, що громадяни мають рівні
конституційні права і свободи та є рівними перед законом, а тому не може
бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими
ознаками.

Відповідно до статті 32 Конституції України кожний громадянин має право
знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування,
установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або
іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист
права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї
сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на
відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням,
зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Таким чином, можемо виділити декілька ролевих позицій людини в системі
управління в Українській державі.

1. Ролева позиція працівника.

Дуже важливою є стаття 38 Конституції України, згідно якої громадяни
мають право брати участь в управлінні державними справами, у
всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними
до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Опріч
того, громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби,
а також до служби в органах місцевого самоврядування. Стаття 70 говорить
про те, що право голосу на виборах і референдумах мають громадяни
України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.

Зміни в економічній і політичній системах у нашій країні надають широкі
можливості й водночас становлять серйозні загрози для кожної
особистості, сталості її існування, вносять суттєвий рівень
невизначеності в життя практично кожної людини.

Діяльність будь-якої організації залежить від конкретних особистостей.
Люди визначають придатність оснащення і технології, встановлюють для
себе обсяг функцій, обов’язкових для виконання, пристосовують до своїх
можливостей структуру організації. Тому працівники є центральним і
головним елементом у будь-якій системі управління та в будь-якій
виробничій системі.

Існує точка зору, що людина в організації (виробничій системі) виконує
роль керівника (суб’єкта управління) і виконавця (об’єкта управління).
Працівники організації виступають об’єктом управління, оскільки вони є
продуктивною силою, головною складовою частиною будь-якого виробничого
процесу. Тому планування, формування, розподіл, перерозподіл і
раціональне використання людських ресурсів на виробництві складає основу
менеджменту персоналу і з цієї точки зору розглядається аналогічно до
управління матеріально-речовими елементами виробництва. Разом із тим
персонал – це, насамперед люди, які характеризуються складним комплексом
індивідуальних якостей, серед яких соціально-психологічні відіграють
основну роль. Здатність персоналу одночасно виступати об’єктом і
суб’єктом управління – головна специфічна особливість менеджменту
персоналу. Методологія управління персоналом передбачає розгляд сутності
персоналу організації як об’єкта управління і процесу формування
поведінки індивідів, яка відповідає цілям і завданням організації,
методів і принципів управління персоналом.

Дана точка зору піддається критиці з двох позицій:

Людина є істотою духовною, вона має душу, а тому не може бути об’єктом
управління.

У людському суспільстві об’єктом управління можуть бути хіба що
відносини між людьми.

А тому, зважаючи на ці заперечення, в будь-якій організації існує
технологія (сучасна стратегія) управління персоналом (а не людьми), що
визначає такі шляхи підвищення ефективності управління:

відносно добре розвинена система адаптації до зовнішнього і внутрішнього
середовища (індивідуальне планування кар’єри, підготовка й
перепідготовка персоналу, стимулювання професійного зростання і ротації
кадрів);

гнучкі системи організації робіт (гуртки якості, автономні робочі
групи);

системи оплати, побудовані на принципах всебічного врахування
персонального внеску (у т. ч. й самими працівниками) і (або) рівня
професійної компетентності (знання, вміння, навички, які реально
опанували працівники);

підтримання високого рівня участі окремих працівників і робочих груп у
розробці й прийнятті управлінських рішень, які стосуються їхньої
повсякденної роботи, застосування практики делегування повноважень
підлеглим;

функціонування розгалуженої системи організаційної комунікації, яка
забезпечує дво- і багатосторонні вертикальні, горизонтальні й
діагональні зв’язки в організації.

Кардинальні зміни в економіці України в останні роки вимагають
всебічного аналізу механізму управління, зокрема персоналом. Це
пов’язано зі зростанням ролі персоналу організації в умовах становлення
ринкових відносин.

Потрібні нові методи і форми регулювання трудового потенціалу, адекватні
сучасному етапу економічного розвитку і використанню робочої сили,
складному процесу формування дійового механізму стимулювання підвищення
продуктивності праці та економії робочої сили.

Основна мета управління персоналом в умовах трансформації економіки –
поєднання ефективного навчання персоналу, підвищення кваліфікації і
трудової мотивації для розвитку здібностей працівників, стимулювання їх
до виконання робіт вищого рівня.

2. Ролева позиція виборця. Регламентується статтями 38, 70 Конституції
України, а також виборчим законодавством України.

3. Ролева позиція учасника всеукраїнського і місцевих референдумів.
Регламентується статтею 38 Конституції України, а також Законом України
«Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

4. Ролева позиція кандидата на виборчу посаду. Регламентується статтями
38, 70 Конституції України, а також виборчим законодавством України.

5. Ролева позиція депутата, державного службовця чи посадової особи.

Стаття 76 Конституції України визначає, що народним депутатом України
може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг
двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом
останніх п’яти років. При цьому обмеженням є тільки те, що не може бути
обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за
вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у
встановленому законом порядку.

Стаття 103 говорить про ще одну ролеву позицію громадянина України.
Президент України обирається громадянами України на основі загального,
рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на
п’ять років. Президентом України може бути обраний громадянин України,
який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні
протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною
мовою.

Окрім того, громадяни України мають право: займати посади в Кабінеті
Міністрів України та в структурних підрозділах місцевих державних
адміністрацій, бути депутатом місцевих рад та працювати у виконавчих
структурах органів місцевого самоврядування.

6. Ролева позиція учасника зборів, мітингів, походів і демонстрацій.
Стаття 39 Конституції України гласить, що громадяни мають право
збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи
виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо
реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і
лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою
запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або
захисту прав і свобод інших людей.

7. Ролева позиція отримувача відповіді не звернення. Стаття 40
Конституції України стверджує, що усі мають право направляти
індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися
до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та
посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути
звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

8. Ролева позиція учасника судового процесу. Стаття 55 Конституції
України безапеляційно стверджує, що права і свободи людини і громадянина
захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді
рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися
за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини. Кожен має право після використання всіх національних засобів
правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має
право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і
свободи від порушень і протиправних посягань.

9. Ролева позиція отримувача відшкодування за рахунок держави чи органів
місцевого самоврядування. Стаття 56 Конституції України говорить про те,
що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів
місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої
незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при
здійсненні ними своїх повноважень.

10. Ролева позиція члена політичної партії чи громадської організації.
Регламентується Законами України «Про політичні партії» та «Про
об’єднання громадян».

Громадяни України згідно статті 36 Конституції України мають право на
свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для
здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком
обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та
громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і
свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної
волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть
бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних
партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту
своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні
спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних
спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні
спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх
членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства
у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і
законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян
чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій
або громадських організацій.

Усі об’єднання громадян рівні перед законом.

11. Ролева позиція суб’єкта участі в управлінні. (Див. підрозділ 10,3,
«Суб’єкт участі в управлінні»)

10.2. Значення нормативних професіограм державного службовця
(професійно-кваліфікаційних характеристик державних службовців) для
визначення правового статусу суб’єкта управління.

Подальший процес державотворення в Україні неможливий без постійного
пошуку нових підходів у роботі з державними службовцями, як одного із
найважливіших факторів підвищення ефективності управління державою і
суспільством, прискорення на цій основі політичних та економічних
реформ. Орієнтиром у створенні власного кадрового потенціалу, формуванні
національної еліти України, становленні прогресивної та професійної
державної служби повинні служити професійно-кваліфікаційні
характеристики посад державних службовців.

Формування професійно-кваліфікаційних характеристик державних службовців
– вимога сьогодення

Радикальні зміни суспільних відносин в Україні, курс на розбудову
правової держави, реформаторські процеси по створенню
соціально-орієнтованої ринкової економіки неможливі без суттєвого
покращання всієї системи державної служби.

Кризові умови сьогодення та адміністративна реформа в майбутньому
викликають нагальну потребу у впровадженні передових управлінських
технологій, поширенні демократичних засад у системі державного
управління.

Незаперечним є специфіка професійної діяльності державного службовця –
основної дійової особи в системі державної служби. Ця діяльність висуває
особливі вимоги до особистості, критерії її професійної придатності або
непридатності до роботи на посадах різних рівнів та категорій. А тому
необхідні теоретично обґрунтовані та впроваджувані в життя принципи та
методика використання функціонального аналізу різних сфер діяльності,
ефективності трудових і фінансових витрат і результатів праці державних
службовців.

Потрібно погодитися з В.В. Романовим, який стверджує, що під
організаційно-управлінські питання слід підвести більш чітку правову
основу, а це буде виключати самоуправство різних посадових осіб,
відсутність їх зв’язку з громадянами. Тільки правова основа надасть
можливість створити корпус державних службовців нового типу, заснований
на професіоналізмі осіб, які в ньому працюють, мають високий рівень
загальнокультурної освіченості, володіють сучасними інформаційними
технологіями.

Таку правову основу створила Конституція України, де в статті 3
однозначно стверджується, що зміст і спрямованість діяльності держави
визначають права і свободи людини та їх гарантії, що головним обов’язком
держави є утвердження і забезпечення цих прав і свобод, “Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність“ – проголошує Конституція
України. Тобто кожний державний службовець повинен захищати, перш за все
інтереси людини, а не інтереси держави.

Як свідчить світовий досвід, підвищенню ефективності діяльності всієї
системи державної служби в значній мірі сприяє розробка на нових
концептуальних засадах та прийняття кодексів честі, кодексів етики,
типових правил поведінки різних категорій державних службовців,
спеціальних законів, відповідних нормативних актів, що регулюють
професійну діяльність і характер поведінки державних службовців.

Свого часу були подані слушні пропозиції професора Н.Р. Нижник, яка
вважала за першочергову мету удосконалення та зміни адміністративного
права і законодавства. Суспільству належить ґрунтовно і глибоко
перебудувати взаємовідносини між сферами права, з одного боку, влади і
державного управління – з іншого, створити в середині них і за межами
нові структури, організувати процеси, що дозволяють усю систему відносин
влади та управління поставити на міцну правову основу. На думку
Н.Р.Нижник, слід прийняти Єдиний кодекс державної служби, куди серед
цілого ряду «Положень та нормативно-правових актів» (усього пропонується
13) входили б і «Кваліфікаційні вимоги до державних посад органів
виконавчої влади». В перспективі, на думку автора, слід прийняти зміни і
доповнення до Закону України «Про державну службу».

Слушним і аргументованим був поданий свого часу авторський проект Закону
“Про службу в державних органах та їх апараті“, який пропонували
вчені-правники Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого
проф. Ю. Битяк і доц. О. Петришин.

Але сьогодні не менш важливою справою є формування та впровадження в
практику державної служби професійно-кваліфікаційних характеристик. У
ст. 11 Закону України “Про державну службу“ є посилання на Типові
кваліфікаційні характеристики, на основі яких визначаються конкретні
обов’язки та права державних службовців.

Проблема створення професійно-кваліфікаційних характеристик має повне
право і всі підстави для ствердження про відсутність належної розробки
цієї теми.

Як стверджують проф. В.М. Горшеньов та проф, В.В. Комаров, ще в 1981 р.
вчена рада Київської Вищої школи МВС (сьогодні – Академія Внутрішніх
Справ України) започаткувала розробку сучасного варіанту моделі
спеціаліста-юриста. Вона ухвалила розроблену співробітниками своєрідну
методику “Модель спеціаліста-випускника школи”.

Вагомий доробок у створення моделі (образу) юриста-професіонала вніс
колектив професорів Української національної юридичної академії імені
Ярослава Мудрого, який протягом трьох років працював над створенням
“Кваліфікаційної характеристики випускника юридичного вузу за
спеціальністю “Правознавство“ (затверджена в червні 1989 р.),

Заслуговує на увагу та застосування в практиці кадрової роботи досвід
створення професіограм. Професіограма – детальний опис будь-якої
професії через систему вимог, які ставляться до людини, включаючи якості
особи, особливості процесів мислення, знання, уміння і навички, якими
повинен володіти працівник для того, щоб успішно оволодіти даною
професією.

Питання розробки своєрідного кодексу професійної поведінки, типових
(модельних) норм, системи вимог, які мали підвищити ефективність
досягнення професійного результату і одночасно забезпечити найбільш
сприятливі умови для громадянина, який користується тими чи іншими
соціальними послугами, виникло ще на початку ХІХ ст.

Англійський філософ та юрист Ієремія Бентам (1748-1832) розробив
концепцію науки про норми професійної поведінки людини, яка має владу, і
виклав її в книзі “Деонтологія чи Наука про мораль”. Один із сучасних
словників визначає, що деонтологія – це вчення, система знань про
юридичні, професіональні та моральні обов’язки і правила поведінки
професіоналів стосовно своїх пацієнтів.

В.В. Цвєтков, розмірковуючи про моральні якості та етику поведінки
управлінських кадрів, зазначає, що “нові політичні та економічні реалії
вимагають виробити нові морально-етичні стандарти суспільної поведінки.
На його думку, виробнича етика державного службовця значною мірою
характеризує відносини держави і громадянина. “Етика управління – це
галузь деонтології державної діяльності, проблема обов’язку і
належного”.

В основу створення професійно-кваліфікаційних характеристик державних
службовців покладена ідея формування шляхом набору складових частин
загальної системи якостей професіоналізму, оптимальної (типової) моделі
державного службовця на тій чи іншій посаді. Багато науковців вживають
вислови: “образ державного службовця” “модель належного“, “модель
потрібного” “кваліфікаційна характеристика” “образ професіонала“ тощо.

Головним управління державної служби при Кабінеті Міністрів України
спільно з Міністерством праці свого часу було підготовлено “Проект
рекомендацій щодо формування професійно-кваліфікаційних характеристик
державних службовців».

Професійно-кваліфікаційна характеристика розглядається як нормативний
документ, який, виходячи з опису посади, виду функцій, встановлює
положення посади в структурі органу державної влади, порядок прийняття,
проходження і припинення служби, на основі правового статусу органу та
його основних завдань відображає правовий статус державного службовця, в
т, ч. права, повноваження, функціональні обов’язки, відповідальність і
гарантії; визначає вимоги щодо кваліфікації, компетентності та
професіоналізму (освіти, необхідних знань, вмінь, навичок), основних
аспектів особистої культури.

Концептуальний зразок (модель) професійно-кваліфікаційної характеристики
посади державного службовця

1. Загальні положення

1.1. Назва посади.

1.1.1. Опис посади (стандарту роботи), її роль і місце в структурі
органу державної влади, вид функцій, які здійснюються на цій посаді.

1.2 .Становище посади

1.2.1. Підпорядкованість по ієрархічній вертикалі.

1.2.2. Хто заміщає державного службовця, кого він заміщає.

1.2.3. Від кого може отримати додаткові розпорядження.

1.3. Умови праці.

1.3.1. Робочий час.

1.3.2. Умови оплати праці.

1.3.3. Техніка, яка використовується.

1.3.4. Необхідність знання іноземної мови(як можливий варіант).

1.4. Проходження служби

1.4.1. Спосіб заміщення посади, порядок прийняття на службу,

1.4.2. Граничний вік перебування на посаді.

1.5. Службова кар’єра

1.5.1. Ранг посадової особи та категорія посади.

1.5.2. Знаходження в кадровому резерві.

2. Правовий статус органу державної влади

3. Основні завдання органу державної влади, які визначені законами та
іншими нормативно-правовими актами

4. Правовий статус державного службовця

4.1. Права, обов’язки та повноваження.

4.2. Функціональні обов’язки.

4.3. Винагороди та заохочення.

4.4. Обмеження та заборони.

4.5. Гарантії.

4.6. Відповідальність.

5. Професійно-кваліфікаційні вимоги до державного службовця

5.1. Загальні вимоги щодо кваліфікації.

5.1.1. Кваліфікаційний код професії державного службовця.

5.1.2. Рівень професійної освітньої підготовки (категорія).

5.1.3. Спеціальність.

5.1.4. Додаткова професійна післядипломна підготовка.

5.1.5. Рівень кваліфікації.

5.1.6. Перепідготовка.

5.1.7. Підвищення кваліфікації.

5.2. Стаж.

5.2.1. Загальний трудовий стаж та стаж державної служби,

5.2.2. Стаж роботи за спеціальністю,

5.2.3. Досвід практичної роботи в органах державної влади та місцевого
самоврядування.

5.3. Знання.

5.4. Вміння.

5.5. Навички.

5.6. Перелік основних вимог щодо якостей та особистої культури
державного службовця.

5.7. Правова культура.

5.8. Психологічна культура, культура спілкування.

5.9. Етична культура.

5.10. Політична культура.

5.11. Естетична культура.

6. Особисті дані, які мають суттєве значення.

Складання професійно-кваліфікаційних характеристик державних службовців

При складанні професійно-кваліфікаційних характеристик слід керуватися
вимогами чинного законодавства та нормативно-правових актів,
рекомендаціями, які викладені, дотримуватися визначень основних термінів
і понять.

Правовою основою професійно-кваліфікаційних характеристик є: Конституція
України, Закони України “Про державну службу”, “Про місцеве
самоврядування в Україні”, законодавчі акти про міністерства та інші
центральні органи виконавчої влади, про судочинство, укази Президента
України та постанови Кабінету Міністрів України щодо питань правового
статусу державних службовців, Державний класифікатор професій ДК 003-95
тощо.

Сформувати професійно-кваліфікаційну характеристику можна лише при
наявності чіткого законодавчого визначення компетенції, основних завдань
та повноважень певного органу державної влади.

Компетенція – це належне органу державної влади коло повноважень, межі
його дій по здійсненню функцій держави і вирішенню завдань держави; це
коло питань, передбачених нормативно-правовим актом, котрі орган
державної влади правоздатний вирішувати; в компетенцію входять
повноваження органу державної влади, його відповідальність, правові
засоби, форми і методи реалізації прав і виконання обов’язків.

Закони України та інші нормативно-правові документи визначають основні
завдання, права, обов’язки та повноваження органів державної влади та
місцевого самоврядування, На їх основі визначаються основні завдання,
права, обов’язки та повноваження структурних підрозділів органів з
подальшою декомпозицією до рівня посад, Це в свою чергу визначає вимоги
щодо компетентності і професіоналізму державних службовців,

Компетентність – це певний рівень інтелектуального, психологічного та
функціонального стану службовця, який відображає його знання,
переконання, навички і вміння у конкретній сфері професійної діяльності
та яка зумовлює у своїй єдності якісну визначеність професіонала. На
основі компетентності робиться висновок про відповідність службовця
посаді або роботі, що ним виконується.

На засадах цих положень і формуються професійно-кваліфікаційні
характеристики державних службовців.

У 1.1. “загальних положень“ до структури та штатного розпису вказується
повна назва посади (наприклад, консультант організаційного відділу
секретаріату обласної державної адміністрації). При цьому слід виходити
з визначених у Законі України “Про державну службу“ понять “державна
служба“ і “державні службовці” (ст.1), “посада і посадова особа“ (ст.2).

При складанні професійно-кваліфікаційних характеристик на посадових осіб
місцевого самоврядування враховуються відповідні статті Закону України
“Про місцеве самоврядування в Україні”.

У 1.1.1. на основі опису посади (опису роботи чи стандарту діяльності)
визначається її роль і місце у структурі органу (керівники та їх
заступники, керівники підрозділів та їх заступники, спеціалісти),
функції, які покладаються від імені держави на особу, яка обіймає цю
посаду,

У ст. 2 Закону України “Про державну службу“ вказано, що на посадових
осіб покладено здійснення організаційно-розпорядчих та
консультативно-дорадчих функцій. Організаційно-розпорядчі функції
полягають у діях узгодження, участі в узгодженні, керівництва,
координації, організації, контролю, регулювання, обліку та забезпечення
(інформаційному, юридичному, фінансовому, матеріально-технічному,
діловодчому тощо) Консультативно-дорадчі функції полягають у діях
консультування, отримання, опрацювання, аналізу, підготовки прогнозів,
планів, пропозицій, порад, рекомендацій тощо.

У 1.2., 1.2.1., 1.2.2., 1.2.3. вказується місце посади у ієрархічній
вертикалі: підпорядкованість – вказується посадова особа, якій дана
посада безпосередньо підпорядкована, наявність підпорядкованих осіб, хто
заміщує її тимчасово, кого вона заміщує, від кого (крім безпосереднього
керівника) може отримати додаткові розпорядження тощо,

У 1.3., 1.3.1., 1.3.3., 1.3.4. вказуються умови праці та особливості
проходження служби (ненормований робочий день, робота у вихідні,
святкові та неробочі дні, наявність відряджень, складність технічного
обладнання та оргтехніки на робочому місці, необхідність знання однієї
або декількох іноземних мов тощо),

У 1.4., 1.4.1., 1.4.2., 1.5., 1.5.1., 1.5.2., 1.6., визначається правове
регулювання порядку проходження служби (встановлені чинним
законодавством, іншими нормативно-правовими актами способи заміщення
посади, порядок прийняття на службу, граничний вік перебування на
службі, ранг посадової особи та категорія посади, порядок просування по
службі та припинення державної служби, знаходження в кадровому резерві),

Правовий статус державного органу (2.) та основні завдання цього органу
(3.) визначаються державою конституційно і законодавчо.

Надзвичайно важливим питанням є визначення правового статусу посадової
особи (4.). Він є сукупністю прав і повноважень, функціональних
обов’язків, відповідальності, обмежень і заборон, винагород і заохочень
посадових осіб та їх гарантії. Названі елементи органічно пов’язані між
собою, оскільки тільки у своїй сукупності вони створюють реальний статус
службовця,

Права та повноваження посадових осіб (4.1.) окреслюються, перш за все,
Конституцією України (розділ 11. Права, свободи та обов’язки
громадянина), Більш детально про це говориться у Законі України “Про
державну службу“ (ст.ст. 1,4,9,11). У той же час ст.11 Закону України
“Про державну службу”, визначаючи основні права службовців, вказує на
те, що “Конкретні права державних службовців визначаються на основі
типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових
положеннях та інструкціях.

Потрібно враховувати, що мова йде про службові права, які розподіляються
на ІІІ групи:

а) права, які забезпечують засвоєння посадовою особою свого правового
статусу та її правовий захист;

б) права, які сприяють безпосередньому виконанню службових обов’язків;

в) права, які посилюють активність посадової особи, допомагають
реалізувати належні їй конституційні права і свободи, забезпечують
соціальні гарантії.

При складанні професійно-кваліфікаційних характеристик слід звернути
увагу на визначення прав другої групи, особливо таких, як отримання
інформації та матеріалів, відвідування підприємств, установ та
організацій незалежно від форм власності тощо.

У 4.2. визначаються функціональні обов’язки, які повинні відповідати
функціям та завданням органу державної влади.

Враховуючи думку багатьох авторів, слід зауважити, що функціональні
обов’язки – це є обов’язки, коло та види діяльності, призначення
посадової особи та її роль в органі державної влади.

Функціональні обов’язки службовця (посадової особи) характеризують
сутність його діяльності, оскільки держава (орган державної влади)
приймає на роботу громадянина, головним чином, з метою покладання на
нього відповідних функціональних обов’язків (виконання певних видів
робіт).

Перш за все, визначаються основні та додаткові функціональні обов’язки,
Потім – найбільш важливі поточні, щоденні, періодичні, тимчасові,
обов’язки щодо організації взаємодії з питань отримання, аналізу та
обміну інформації, співпраці з іншими посадовими особами, підрозділами
органу державної влади, організаціями, установами, іншими структурами.

Функціональні обов’язки (види робіт) встановлюються, користуючись
організаційно-юридичною термінологією (керує, затверджує, перевіряє,
аналізує, організовує, розглядає, отримує, виконує, забезпечує, готує,
здійснює, контролює, бере участь, координує тощо).

У 4.3. вказуються винагороди та заохочення, які повинні стимулювати
добросовісну, творчу та ефективну працю посадової особи, Так, згідно із
ст.34 Закону України “Про державну службу“ за сумлінну і безперервну
працю, зразкове виконання трудових обов’язків службовцям видасться
грошова винагорода.

За особливі трудові заслуги посадові особи представляються до державних
нагород та присвоєння почесних звань.

У 4.4. наводиться опис обмежень та заборон, які стосуються особи, яка
обіймає цю посаду. Такі правообмеження службовців зумовлені специфікою
державних функцій і службових повноважень, які вони виконують. Весь
комплекс обмежень і заборон визначений у Законах України “Про державну
службу“ (ст.ст. 5,12,16), “Про боротьбу з корупцією“ (ст.5,6), а також у
ст. 42 Конституції України.

Антикорупційним обмеженням є вимога ст.13 Закону України “Про державну
службу“ щодо щорічного декларування доходів службовців.

Відповідно до статті 12 Закону України “Про державну службу“ не можуть
бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його
апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають
судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у випадку прийняття на
службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх
близькими родичами чи свояками.

Статтею 16 цього Закону визначено, що державний службовець не може брати
участі у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному
функціонуванню державного органу.

Статтею 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією встановлено, що
державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій
держави, не має права:

– сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним
особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в
отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою
незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших
переваг;

– займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через
посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах
державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на
умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а
також медичної практики);

– входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу
правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових
установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань,
кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

– відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої
передбачено правовими актами, умисне затримувати її, надавати
недостовірну чи неповну інформацію.

Державний службовець, який є посадовою особою, не має також права:

– сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним
особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та
іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ,
послуг, пільг або інших переваг;

– неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у
діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою
перешкодження виконанню ними своїх повноважень;

– бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність
якого сам контролює;

– надавати безпідставні переваги фізичним та юридичним особам під час
підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень,

Статтею 6 цього Закону встановлено, що в разі відкриття валютного
рахунку в іноземному банку державний службовець або інша особа,
уповноважена на виконання функцій держави, зобов’язана у десятиденний
строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера
рахунку і місцезнаходження іноземного банку.

У 4.5. окреслюються гарантії для посадової особи (оплата праці,
відпустки, соціально-побутове забезпечення, пенсійне забезпечення та
грошова допомога) згідно зі ст.ст. 11,29,33,35,36,37 закону України “Про
державну службу”, відповідних Постанов Кабінету Міністрів України,

У 4.6. визначається відповідальність службовця, який заміщає ту чи іншу
посаду в органах державної влади.

Потрібно виходити з того, що відповідальність посадової особи наступає у
зв’язку з її обов’язком визнавати, дотримуватись і захищати права,
свободи і законні інтереси людини та громадянина, керуючись вимогами ст.
3 Конституції України, яка закріплює, що права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Слід мати на увазі, що відповідальність посадової особи може бути:
дисциплінарною, адміністративною, кримінальною і матеріальною.

Дисциплінарна відповідальність наступає у випадках невиконання чи
неналежного виконання службових обов’язків, перевищення посадовою особою
своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з проходженням служби,
а також за вчинок, який ганьбить її як посадову особу або дискредитує
орган, у якому вона працює.

Дисциплінарна відповідальність реалізується в дисциплінарних стягненнях,
котрі встановлюються Законом України: “Про державну службу“ (ст.ст.
5,14,30), Кодексом законів про працю України (ст.ст. 139-152), правилами
внутрішнього трудового розпорядку,

В ст. 14 Закону України “Про державну службу“ передбачаються також
заходи дисциплінарного впливу:

– попередження про неповну службову відповідність;

– затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні
на вищу посаду.

Звільнення як засіб дисциплінарної відповідальності допускаються при
наявності загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю
України (ст. 47) та ст. 30 Закону України “Про державну службу.

Адміністративна відповідальність посадових осіб як спеціальних суб’єктів
передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення. Згідно
зі ст.ст. 24, 185, 186, 188’, 188, 189, 199, 201, 208, 209, 210, 211,
211, цього Кодексу щодо службовців передбачено 2 види адміністративних
стягнень – попередження та штраф.

Кримінальна відповідальність посадових осіб передбачена Кримінальним
кодексом України (Глава VII. Службові злочини, ст.ст. 164-172).

Матеріальна відповідальність посадових осіб передбачається діючою
Конституцією України (ст.ст. 32,41,55,56), Законом України “Про державну
службу“ (ст.ст. 16,22,38).

Закони України “Про звернення громадян“ і “Про внесення змін до статей
235,236 та глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України,
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 3 грудня 1997 р. №13
значно розширили можливості громадян щодо судового захисту їх прав і
свобод від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності державних органів,
посадових і службових осіб у сфері управління.

У розділі 5. “Професійно-кваліфікаційні вимоги до державного службовця“,
перш за все, визначаються загальні вимоги щодо кваліфікації цієї особи
(5.1.). При цьому враховується концепція Міжнародної стандартної
класифікації професій 1988 р. (ІSСО-88) про роботи і кваліфікацію, на
основі якої складено “Класифікатор професій ДК 003-95” а саме:

“Робота – визначені завдання та обов’язки, котрі виконані, виконуються
або повинні виконуватися однією особою”.

“Кваліфікація – здатність виконувати завдання та обов’язки визначеної
роботи”. “Кваліфікація визначається рівнем освіти і спеціалізацією”.

“В дипломі спеціаліста (молодшого спеціаліста) або в іншому документі
стосовно професійної підготовки кваліфікація визначається назвою
професії (інженер-механік, економіст тощо).

“Професія – здатність виконувати подібні роботи, котрі вимагають від
особи визначеної кваліфікації”. “Необхідний рівень освіти досягається
завдяки реалізації освітніх, освітньо-професійних та освітньо-наукових
програм підготовки і повинен відповідати в цілому колу і складності
професійних завдань та обов’язків”.

“Спеціалізація пов’язана як з необхідною галуззю знань, так і з
інструментами або обладнанням, які використовуються, або послугами, які
надаються, і відповідає більш-менш деталізованому колу професійних
завдань та обов’язків”.

“Освітньо-кваліфікаційний рівень робіт, які виконуються, визначається
залежно від вимог до освіти, професійного навчання і практичного досвіду
працівника, здатного виконувати відповідні завдання та обов’язки”.

Спеціалізація посад встановлюється залежно від функціональних
особливостей та особливостей предмета ведення відповідного державного
органу або органу місцевого самоврядування,

Кваліфікаційні вимоги до службовців, які заміщують ті чи інші посади
державної служби, включають вимоги до:

– рівня їх освіти з урахуванням категорії та спеціалізації посади;

– стажу та досвіду практичної роботи за спеціальністю;

– рівня знань Конституції України, чинного законодавства,
нормативно-правових актів відповідно до рівня функціональних обов’язків,

Кабінетом Міністрів України визначені загальні кваліфікаційні вимоги до
державних службовців для посад певної категорії.

Виходячи з цього, у 5.1.1. згідно з “Класифікатором професій ДК 003-95“
дається кваліфікаційний код професії державного службовця та
кваліфікаційний рівень роботи, яку він мас виконувати.

У 5.1.2. визначаються мінімальні вимоги до рівня професійної підготовки
державного службовця;

У 5.1.3. окреслюється перелік спеціальностей, які найбільш відповідають
даній посаді;

У 5.1.4. визначається необхідність додаткової професійної післядипломної
підготовки.

У 5.1.6. з урахуванням рівня складності функціональних обов’язків та
відповідальності визначається потреба подальшого навчання.

У 5.1.7. з цією ж метою визначається потреба перепідготовки.

У 5.1.8. з цією ж метою визначається потреба підвищення кваліфікації
шляхом стажування або іншим способом.

У 5.2. визначається стаж, необхідний державному службовцю, щоб заміщати
посаду.

У 5.2.1. загальний трудовий стаж та стаж державної служби визначаються
як бажані, при цьому вживається вираз “не менш ніж”.

У 5.2.2. вказується бажаний стаж роботи за спеціальністю з урахуванням
складності завдань, обсягу повноважень та рівня відповідальності,

У 5.2.3. визначається досвід практичної роботи в органах державної влади
та місцевого самоврядування, Він буде бажаний, вживається вираз “не менш
ніж”.

Визначення сукупності знань (5.3.), умінь (5.5.) та навичок (5.6.), які
необхідні для посадової особи органів державної влади чи місцевого
самоврядування, є найбільш відповідальною ,і складною частиною процесу
формування професійно-кваліфікаційних характеристик.

У 5.3.1. з урахуванням обсягу професійних завдань, повноважень і
функціональних обов’язків окреслюється коло законодавчих актів, які
посадова особа повинна знати та обов’язково вміти застосовувати в
практичній діяльності та перелік рекомендованих законів, без знання яких
службовець не зможе здійснювати своєї діяльності.

У 5.3.2. з тією ж метою визначається перелік указів Президента України,
постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів.

У 5.3.3. для посадових осіб, які наділені значними повноваженнями,
визначаються знання окремих галузей права (конституційного,
адміністративного, цивільного тощо).

У 5.3.4. окреслюється коло знань з основ управління та менеджменту
(організація та управління, планування діяльності державних органів,
основи теорії і практики менеджменту тощо)є

У 5.3.5. визначається обсяг гуманітарних та соціально-економічних знань
(історія України, соціологія, психологія, ділове українське мовлення,
основи економічної теорії тощо),

У 5.4. окреслюється коло вмінь, якими обов’язково повинна володіти
посадова особа щодо здійснення нею організаційно-розпорядчих та
консультативно-дорадчих функцій:

– застосовувати в процесі практичної діяльності державного органу чинне
законодавство;

– відповідно до законів, нормативних актів приймати правильні
управлінські рішення;

– збирати інформацію та аналізувати її;

– планувати свою роботу;

– робити висновки лише після всебічного аналізу ситуації, дослідження
всіх деталей, ретельного співставлення альтернативних варіантів;

– самокритично оцінювати результати діяльності;

– спілкуватися з людьми, уважно вислуховувати кожного співбесідника
тощо.

У 5.5. визначається перелік навичок, якими потрібно володіти посадовим
особам для здійснення покладених на них повноважень та функціональних
обов’язків,

Навичка, як зазначають професори В. М. Горшеньов та В. В. Комаров, це
психічна властивість поведінки особи, доведена до вищого ступеня
досконалості. При наявності навичок будь-яка дія (діяльність)
виконується легко, швидко, економно, з найвищим позитивним результатом і
в той же час з найменшою напругою зусиль та уваги, майже автоматично.
Навички можуть бути виявленням усіх елементів психіки і, перш за все,
інтелекту, волі та емоцій, Набуваються навички в процесі практичної
діяльності службовця.

Наприклад, навички необхідні: при складанні відповідно до чинного
законодавства різноманітних актів нормативно-правового характеру, інших
документів; при розгляді звернень, повідомлень і скарг громадян тощо.

У 5.6. окреслюється коло основних особистих якостей і властивостей
посадових осіб, які повинні бути притаманні їм, У ст. 5 Закону України “
Про державну службу“ наведені деякі з них, Перелік цей можна доповнити:
відповідальність за долі людей; повага до чужої думки; здатність
поставити себе на місце іншої людини і розглянути ситуацію з цієї
позиції; безпристрасність; твердість моральних переконань; здатність
постійно звіряти дії та вчинки з власною совістю; гуманність;
принциповість; ерудиція; глибина, логічність, прогностичність і
самостійність мислення; розсудливість і здоровий глузд; почуття
обов’язку та відповідальності за доручену справу; твердість і
незалежність у відстоюванні свого судження; рішучість та
врівноваженість; здатність до концентрації і швидкого переключення
уваги; зібраність і психологічна стійкість; здатність до співчуття і
милосердя тощо,

Особисту культуру слід розглядати як синтез правової, психологічної,
етичної, політичної та естетичної культур.

У 5.7. визначаються основні складові частини правової культури посадової
особи. При цьому слід виходити з тези, що однією з передумов розбудови
правової держави є високий професіоналізм державних службовців, який не
можливий без належного рівня правосвідомості. Звідси зрозуміла
важливість формування у них такого особистого надбання, як правова
культура, Її складові: не зазіхати на права, свободи, законні інтереси,
честь і гідність інших людей; охороняти престиж держави і святість тих
соціальних цінностей, для гарантування і захисту яких вона сформована;
творчий характер діяльності, поєднаний з безперервним пошуком істини у
рамках закону; загострене почуття справедливості в поєднанні з
співчуттям, співучастю у долі людей; постійна стурбованість тим, як
забезпечити своєю діяльністю найбільш сприятливій режим порядній,
добросовісній і чесній людині тощо.

У 5.8. визначаються основні складові частини психологічної культури
посадової особи: достатні знання психічного складу особи, її
інтелектуальних, вольових і емоційних якостей; чітке уявлення про
психічні особливості управлінської діяльності; чітке уявлення про
психологію спілкування, володіння навичками культури спілкування;
дотримання такого стилю керівництва, який сприяв би створенню належного
психологічного клімату в колективі; вміння застосовувати в процесі
діяльності в державних органах психологічну діагностику тощо.

У 5.9. визначаються основні складові частини етичної культури посадової
особи: відданість ідеалам демократичної, соціальної і правової держави;
усвідомлення великої відповідальності перед кожним громадянином і
суспільством в цілому; високоморальне ділове співробітництво посадових
осіб при вирішенні всіх управлінських питань; гуманне, турботливе
ставлення до людини; порядність, чесність, правдивість, доброзичливість
і чуйність до людей; непримиренність до несправедливості; простота і
скромність тощо,

У 5.10. визначаються основні складові частини політичної культури
посадової особи: знання та всебічна поінформованість про природу, зміст
і принципи політики; володіння всім арсеналом прийомів і методів
політичної діяльності; вміння майстерно використовувати в процесі своєї
діяльності політичний інструментарій (демократія, гласність);
світоглядна інтелігентність; безкорисливе служіння громадському
обов’язку; рішуча прихильність історично визначеному, цивілізованому,
гуманному, демократичному суспільству тощо.

У 5.11. окреслюється коло основних складових частин естетичної культури
посадової особи, При цьому слід підкреслити, що основне призначення
естетики полягає в забезпеченні оптимальної та ефективної діяльності
посадових осіб, створенні атмосфери робочої комфортності і ділового
затишку.

У процесі практичної діяльності вироблена та узагальнена певна система
естетичних вимог, окремими складовими частинами якої є:

– службовий етикет як своєрідний показник високої культури посадової
особи, як сукупність правил її поведінки (максимальна зібраність,
зосередженість, коректність, мобілізованість, точність), висока
самоорганізованість, старанна оцінка своїх можливостей, своєчасність
виконання;

– культура почуттів як синтез духовної розвинутості почуттів посадової
особи, в т, ч. почуття такту;

– культура мовлення;

– вимоги до зовнішнього вигляду посадової особи (почуття міри в одязі
тощо);

– вимоги до зовнішнього вигляду та естетики робочого приміщення, де
працює працівник;

– вимоги до зовнішньоестетичного вигляду документів нормативно-правового
характеру (їх оформлення, оптимальне розміщення реквізитів, грамотний
текст, відсутність виправлень, підтирок), Ускладнюють сприймання
документів недбало поставлені штамп, печатка, нерозбірливий підпис тощо.

У 6. визначаються “Особисті дані“, які мають суттєве значення при
проходженні служби на відповідній посаді у державних органах, в тому
числі вік, стать, фізичні ознаки, стиль життя, нахили, риси характеру,
якому типу соціальних відносин надається перевага, здатність забезпечити
конфіденційність у роботі.

Використання професійно-кваліфікаційних характеристик у роботі з кадрами

Процес реформування державного управління в цілому і роботи з кадрами
зокрема складний і довготривалий. Це обумовлюється, насамперед, певною
професійною і психологічною непідготовленістю державних службовців.

Вирішенню цієї проблеми і повинно в певній мірі сприяти використання
професійно-кваліфікаційних характеристик, що створює реальні правові,
організаційні, економічні та соціальні умови для реалізації громадянами
України конституційного права на державну службу.

Без цього нормативного документа неможливе функціонування системи добору
кадрів і проведення на належному рівні їх атестації, формування дієвого
кадрового резерву, вивчення здібностей державних службовців, які
зараховані до цього резерву, Професіограми повинні використовуватися на
всіх етапах проходження державної служби і просування по ній.

Професійно-кваліфікаційні характеристики створюють можливості
реалізувати вимоги чинного законодавства щодо правового статусу різних
посадових осіб, визначити конкретні функціональні обов’язки та права
державних службовців, не допускати при прийнятті на державну службу
проникнення в кадровий апарат злочинців, корупціонерів, тощо, враховуючи
обмеження, заборони та морально-етичні норми,

3 урахуванням вимог професійно-кваліфікаційних характеристик до знань,
навичок і вмінь на принципово новій основі формується система навчання
та підвищення кваліфікації всіх категорій державних службовців.

Зрозуміло, все зазначене має пряме відношення до діяльності органів
державного управління, куди найчастіше звертаються громадяни за
розглядом різноманітних своїх справ. У зв’язку з цим вкрай необхідно
налагодити відповідне виховання службовців державного апарату,
розглядати негативні прояви у ставленні цих службовців до громадян як
грубе порушення їхньої посадової дисципліни з усіма відповідними
наслідками.

Важливо також, щоб відповідні вимоги до кадрів державного управління
знайшли своє втілення у посадових інструкціях, нормами яких у своїй
повсякденній діяльності має керуватися кожен службовець. Адже соціальна
справедливість – це такий соціально-духовний феномен, який не можна
повністю запрограмувати у системі діючих правових норм, яку б велику
міру конкретності ці норми не мали. Тому кожний службовець, кожна
посадова особа мусить повністю засвоїти та добре усвідомити основні
вимоги принципу соціальної справедливості у своїй управлінській
діяльності й послідовно керуватися ним.

Ці питання мають глобальний характер й охоплюють передусім загальні
засади суспільного і державного ладу України. Зволікання з вирішенням
цих питань не дає змоги державному апарату, органам управління з
необхідною ефективністю задовольняти потреби громадян.

10.3. Суб’єкт участі в управлінні

Суб’єкти права

Суб’єкти права – це учасники правових відносин, які мають суб’єктивні
права та виконують юридичні обов’язки. Для того щоб бути суб’єктом
права, організація або індивід повинні володіти правосуб’єктністю. У
державних і громадських організаціях правосуб’єктність знаходить свій
вираз у компетенції їх органів, тобто в сукупності прав та обов’язків,
що надаються їм для виконання відповідних функцій. Що ж до
правосуб’єктності індивідів, то вона є складним явищем, до якого входять
правоздатність та дієздатність.

Правоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати
суб’єктивні права та юридичні обов’язки. У людини правоздатність виникає
з моменту її народження і припиняється з її смертю. Дієздатність – це
обумовлена нормами права здатність суб’єкта своїми діями набувати і
здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Повною мірою
дієздатність виникає з досягненням повноліття (18 років). До цього часу
підлітки мають обмежену дієздатність, яка доповнюється дієздатністю їх
батьків або осіб, що їх замінюють.

У деяких випадках до складу правосуб’єктності разом з право- та
дієздатністю включається ще й деліктоздатність, тобто здатність особи
нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Ніхто не може
бути обмеженим у право- та дієздатності інакше, як у випадках і в
порядку, передбачених законом.

Суб’єктами права можуть бути:

1. Індивіди (фізичні особи), з-поміж яких можна виділити такі їх групи;
а) громадяни даної держави; б) іноземці (громадяни інших держав); в)
біпатриди (особи, що мають громадянство двох або більше держав); г)
апатриди (особи, що не мають громадянства будь-якої держави).

2. Організації та об’єднання: а) державні (державні органи, установи,
підприємства, їх посадові особи); б) громадські (організації, рухи,
партії, органи громадської самодіяльності, підприємства, установи та їх
посадові особи).

3. Соціальні спільності: а) держава в цілому; б) народ, нація; в)
адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи і т. ін.; г)
трудові колективи.

Різні суб’єкти вступають у правові відносини, насамперед, з метою
задоволення певних своїх інтересів і потреб. Для досягнення поставлених
цілей суб’єкти, в рамках правових відносин, шляхом реалізації своїх прав
і обов’язків здійснюють певні дії, чим досягається результат – об’єкт
правовідносин, заради якого відбулися правові відносини. Відтак, об’єкт
правовідносин – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що
служать задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організацій, з
приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої
суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Коло можливих об’єктів правовідносин визначається законом. Об’єктами
правовідносин можуть бути: засоби виробництва; предмети споживання
(продукти харчування, одяг і т. ін.); продукти духовної творчості (твори
літератури, образотворчого мистецтва, наукові твори); особисті немайнові
блага людини (здоров’я, життя, честь, гідність); поведінка певних
суб’єктів (розгляд поведінки на предмет визначення у ній складу
правопорушення); результати поведінки суб’єктів (ремонт побутової
техніки, будівництво будинку); гроші та цінні папери (облігації,
заставні розписки); стан природних об’єктів (заповідники, екологічна
чистота водосховищ).

Суб’єкти участі в управлінні

Суб’єктами участі в управлінні є громадяни, об’єднання громадян
(громадські організації і політичні партії), держава, органи державної
влади та їх посадові особи, органи місцевого самоврядування та посадові
особи місцевого самоврядування, народні депутати України, депутати
місцевих рад.

Громадянин України як суб’єкт участі в управлінні.

Громадянство України відповідно до Закону України «Про громадянство
України» – це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що
знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Громадянином України є особа, яка набула громадянство України в порядку,
передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Громадяни України здійснюють безпосереднє народовладдя шляхом участі у
виборах і референдумах. Громадяни України мають право:

приймати участь у референдумах;

обирати і бути обраним до представницьких органів влади;

займати посади в органах державної влади і органах місцевого
самоврядування;

бути членами партії чи об’єднань громадян, входити в число їх
керівництва.

4

6

AE

4

6

AE

&

@

R

?

?

I єднання - блоки брати участь у висуванні кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, роботі виборчих комісій, проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів та в інших заходах у порядку, визначеному цим та іншими законами України. Право висування кандидатів у депутати та кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови реалізується виборцями через місцеві організації партій (блоки) або шляхом самовисування у порядку, передбаченому Законом. Об’єднання громадян як суб’єкт участі в управлінні Об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. До об’єднань громадян Закон України «Про об’єднання громадян» відносить громадські організації і політичні партії. Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об’єднання громадян користуються правом: виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права; представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах; брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо); ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об’єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні; створювати установи та організації; одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань; вносити пропозиції до органів влади і управління; розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати засоби масової інформації; брати участь у розробленні проектів рішень з питань ґендерної рівності, що приймаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; делегувати своїх представників до складу консультативно-дорадчих органів з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, що утворюються при органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування; проводити моніторинг з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Окрім перелічених вище прав, громадські організації мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей. Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України та законами України; 2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України; 3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України; 4) підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону; 5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні. Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі: можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя; брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом; вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов’язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку. У порядку, передбаченому законодавством, політичні партії також мають право: брати участь у виробленні державної політики; брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі; доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації. Держава, органи державної влади та їх посадові особи як суб’єкти участі в управлінні. Поняття держава можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством, так і здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус. Держава - це з одного боку сукупність людей, які проживають на певній території та підпорядковуються велінням суверенної у межах даної території влади; а з іншого – організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв’язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші. Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення: класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу; загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ. Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення. Зміст діяльності держави набув нових якостей: держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства; держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.; держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян; на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами. Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки виражений, як в експлуататорських державах — рабовласницьких, феодальних, буржуазних. Більш того, у сучасних державах (внаслідок втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж ніяк не обов’язково протилежні один одному. Соціальна правова держава припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин — суб’єкт права — є вільною, автономною особою. Держава як суб’єкт управління виконує певні функції. Функції держави – це роль, яку вона виконує щодо суспільства, це основні напрями її діяльності. У функціях держави виражається її сутність та призначення. Конкретні функції держави, а їх досить багато, доцільно розглядати через їх класифікацію на види. Загалом, функції держави можна поділити на такі групи: За соціальним значенням Основні функції – найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед нею у конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопорядку, регулювання економіки, забезпечення екологічної безпеки, підтримання і розвиток культури, забезпечення освіти населення та ін. Неосновні функції – напрями діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління державним майном, правосуддя і юридичні функції, збирання і розповсюдження необхідної для управління інформації тощо. Залежно від територіальної спрямованості Внутрішні функції – такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства. До таких відносять функції: регулювання економіки, підтримання та розвиток культури, охорону та захист усіх форм власності, соціальний захист населення, забезпечення екологічної безпеки, охорону правопорядку та ін. Зовнішні функції – основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому. Функціями є: організація співробітництва з іншими суб’єктами міжнародних відносин, захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні, культурний та освітній обмін тощо. За часом здійснення Постійні функції – напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Більшість здійснюваних державою функцій є постійними Тимчасові функції – напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Прикладом тимчасових можуть бути функції стабілізації економіки у перехідний період, подолання наслідків аварії на ЧАЕС чи повені у Закарпатті За сферами суспільного життя Гуманітарні функції: забезпечення, охорона та захист основних прав людини; охорона природного середовища; охорона і відновлення здоров’я; соціальне забезпечення; освіта, виховання, розвиток культури тощо. У міжнародній сфері – це участь у міжнародному забезпеченні та захисті прав людини; допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо); участь у захисті природного середовища (екологічна функція); участь у міжнародному культурному співробітництві. Економічні функції: створення умов для розвитку виробництва на основі рівноправного визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва; програмування та організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об’єктами державної власності; організація та стимулювання наукових досліджень. У міжнародній сфері – це участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці; участь у розв’язанні господарських та наукових проблем (енергетичної, використання Світового Океану, досліджень й освоєння космосу тощо). Політичні функції: створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об’єднань («демократизаторська» функція); забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території держави; охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку. У міжнародній сфері до політичних функцій належить організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права; оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії; участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети; участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі з використанням військових засобів). До органів державної влади, які також є суб’єктами управління, відносяться: Верховна Рада України (ВРУ) Представницький орган HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD %D0%B0_%D0%B2%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B0" \o "Державна влада" державної влади України , який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п’ятдесяти народних депутатів HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0 " \o "Україна" України , обраних строком на п’ять років на основі загального, рівного і прямого HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%92%D0%B8%D0%B1%D0%BE%D1%8 0%D1%87%D0%B5_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE&action=edit&redlink=1" \o "Виборче право (ще не написана)" виборчого права шляхом таємного голосування. Верховна Рада України є єдиним органом HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B4 %D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0_%D0%B2%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B0" \o "Законодавча влада" законодавчої влади , що уповноважений приймати закони. Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій. Органи державної виконавчої влади Кабінет міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, їхні структурні підрозділи. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які очолюють голови місцевих державних адміністрацій. Організація, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначається Законом України „Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України Органи судової влади як суб’єкти участі в управлінні. Судова влада уособлюється, як правило, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%92%D0%B5%D1%80%D1%85%D0%B E%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%A1%D1%83%D0%B4&action=edit&redlink=1" \o "Верховний Суд (ще не написана)" Верховним Судом і HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%B4" \o "Суд" судами нижчих інстанцій. Органи судової влади вирішують правові суперечки між конкретними особами, а також розглядають справи щодо HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9D%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B E%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BB%D1%8C&action=edit&redlink=1" \o "Нормоконтроль (ще не написана)" нормоконтролю , а саме: відповідності HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD" \o "Закон" законів HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82 %D1%83%D1%86%D1%96%D1%8F" \o "Конституція" конституції і HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%B7%D0%B 0%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BD%D1%96_%D0%BD%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0% B8%D0%B2%D0%BD%D1%96_%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B8&action=edit&redlink=1" \o "Підзаконні нормативні акти (ще не написана)" підзаконних нормативних актів — законам. В окремих випадках ці органи дають тлумачення HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B E%D0%B2%D0%B0_%D0%BD%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B0&action=edit&redlink=1" \o "Правова норма (ще не написана)" правовим нормам , в основному нормам конституції країни, поза зв’язком з конкретним позовом. Суди також виконують окремі посвідчувальні функції: визнання фактів, в окремих державах — зміцнення прав, коли для посвідчення потрібний доказ, що за складністю виходить за межі компетентності HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%BE%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%83 %D1%81" \o "Нотаріус" нотаріусів . Посадові особи як суб’єкти участі в управлінні Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Законодавством України вони наділені певними управлінськими повноваженнями. Органи місцевого самоврядування, посадові особи місцевого самоврядування як суб’єкти участі в управлінні. Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82 %D1%83%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8" \o "Конституція України" Конституції і HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD" \o "Закон" законів HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0 " \o "Україна" України . Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D0%BE" \o "Село" сіл , HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5" \o "Селище" селищ , HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE" \o "Місто" міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Управління в системі місцевого самоврядування в Україні здійснюється на принципах народовладдя, законності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів, виборності, правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами, підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб, державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування, судового захисту прав місцевого самоврядування. Система місцевого самоврядування в Україні включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. Ради - представницькі органи місцевого самоврядування. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, законами. Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об’єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста, обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях. Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Виділяються повноваження ради і повноваження виконавчих органів ради. Окрім того, окремі повноваження в системі місцевого самоврядування мають обласні і районні ради та органи самоорганізації населення. Народні депутати України як суб’єкти участі в управлінні. Закон України «Про статус народного депутата України» визначає статус (права, обов’язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, встановлює правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень. Народний депутат України є обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України. Діяльність народного депутата України у Верховній Раді України. Народний депутат у порядку, встановленому законом: 1) бере участь у засіданнях Верховної Ради України; 2) бере участь у роботі депутатських фракцій (груп); 3) бере участь у роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верховною Радою України; 4) виконує доручення Верховної Ради України та її органів; 5) бере участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України; 6) бере участь у парламентських слуханнях; 7) звертається із депутатським запитом або депутатським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності у порядку, передбаченому Законом «Про статус народного депутата України» і законом про регламент Верховної Ради України Народний депутат України має права: у Верховній Раді України право ухвального голосу; брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради України з правом дорадчого голосу; право законодавчої ініціативи; право об’єднуватися в депутатські фракції (групи). на пленарних засіданнях Верховної Ради України 1) обирати і бути обраним на посади Голови Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України; 2) обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України; 3) пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами; 4) виступати із законодавчою ініціативою у Верховній Раді України; 5) звертатися із депутатськими запитами, вимагати відповіді на них; 6) брати участь у дебатах, ставити запитання доповідачам, головуючому на засіданні; 7) виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій і з мотивів голосування; 8) висловлювати свою думку щодо кожного питання, яке розглядається на засіданні; 9) висловлювати думку щодо кандидатів, які обираються чи призначаються на посади, звільняються з посад Верховною Радою України, а також щодо яких Верховна Рада України надає згоду на призначення і звільнення з посад; 10) порушувати питання про заміну головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради України; 11) порушувати питання про довіру складу органів, утворених Верховною Радою України, а також посадовим особам, яких обрано, призначено на посади або щодо призначення на посади яких Верховною Радою України надано згоду у випадках, передбачених Конституцією України; 12) порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій, розташованих на території України і щодо яких є дані про порушення ними законодавства України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій; 13) передавати для внесення до протоколу і стенографічного бюлетеня засідання текст свого виступу, окремої думки, заяви, пропозиції і зауваження з питань, що розглядаються Верховною Радою України. у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об’єднаннями громадян України та іноземних держав право вступати у відносини; право невідкладного прийому; право безперешкодно відвідувати органи державної влади та органи місцевого самоврядування» право безперешкодного доступу на всі підприємства, в установи та організації, розташовані на території України; у разі порушення прав, свобод і інтересів людини та громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій припинити такі порушення; право брати участь у розгляді в органах державної влади і органах місцевого самоврядування пропозицій та вимог виборців, інших питань, пов’язаних із здійсненням депутатських повноважень; право брати участь з правом дорадчого голосу у роботі сесій сільських, селищних, міських, районних у містах (в містах з районним поділом), районних і обласних рад та засіданнях їх органів» право у разі необхідності залучати до участі у розгляді пропозицій, заяв і скарг, які надійшли на його ім’я, а також у прийомі громадян посадових осіб органів державної влади і органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій; право одержати інформацію з питань, пов’язаних із здійсненням ним депутатських повноважень, від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб; право зустрічатися з виборцями, колективами підприємств, установ та організацій, об’єднаннями громадян; у взаємовідносинах із засобами масової інформації право виступу з питань його депутатської діяльності не рідше одного разу в місяць у засобах масової інформації Депутати місцевих рад як суб’єкти участі в управлінні. Депутат сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради є представником інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад, який відповідно до Конституції України і Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» обирається на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Відповідно до закону України «Про статус депутатів місцевих рад» депутат має певні права і обов’язки. 10.4. Суб’єкт управлінських відносин Об’єкт і суб’єкт управлінських відносин. Вивчення цілісних управлінських систем показало, що будь-яка з них складається з двох підсистем – керуючої, тобто тієї, яка управляє, і керованої, тобто тієї, яка піддається управлінню, відчуває на собі дію (вплив) керуючої підсистеми. Керуючу підсистему прийнято визначати як суб’єкт управління, тобто як те, що управляє, а керовану – як його об’єкт, тобто те, чим управляють. Звідси випливає, що керуюча підсистема (суб’єкт) управляє керованою (об’єктом). Керівництво (або управління) об’єктом здійснюється за допомогою керуючого впливу, який виходить від суб’єкта. Керуючий вплив – це ще один неодмінний і обов’язковий (присутній завжди) компонент управління. Без нього не може бути ні управлінської системи, ні управління як такого. Саме в керуючому впливі суб’єкта на об’єкт і закладена сутність управлінської діяльності, смисл і зміст взаємодії її компонентів (насамперед суб’єкта і об’єкта). При досліджені управлінських відносин та їх практичному застосуванні в реальному повсякденному суспільному житті дуже важливим є суб’єкт і об’єкт цих відносин. Адже, не знаючи відносин між ними, вибудувати систему, яка б задовольняла як державу, так і соціум, практично неможливо. При цьому, ми маємо усвідомлювати, що суб’єкт і об’єкт – це дві взаємозалежні (активна – суб’єкт і пасивна – об’єкт) сторони взаємодії. Суб’єкт виступає переважно як джерело і носій активності, а об’єкт – як те, на що чи на кого та активність спрямована. Так, соціальний суб’єкт, в якості якого може виступати особа або людська спільність, є носієм практичної і духовної діяльності, спрямованої як на об’єкт перетворення чи пізнання, так і на самого себе. Отже, управлінська система функціонує завдяки тому, що суб’єкт управління впливає на його об’єкт. Внаслідок цього об’єкт певною мірою змінюється, набуває нових якостей та організаційних особливостей. Головною визначальною ознакою змін (набутих об’єктом нових якостей та організаційних особливостей) є те, що вони відповідають потребам, інтересам і бажанням суб’єкта. Суб’єкт прагне до змін в об’єкті, які йому вигідні, корисні, відповідають цілям, завданням та уявленням про те, як має бути організований і як повинен функціонувати об’єкт. Тому керуючий вплив виступає як цілеспрямований та організуючий фактор. Такий вплив містить комплекс керуючих команд, які виробляються, формуються і видаються суб’єктом. Об’єкт ці команди сприймає, «осмислює» і реалізує на практиці. Отже, керуючий вплив, виконуючи призначення і згідно зі своїм характером забезпечує підпорядкування та підвладність об’єкта суб’єкту. Для формування керуючих команд суб’єкт потребує інформації про те, правильно чи неправильно «зрозумів» об’єкт його попередні команди, наскільки точно їх виконано, чи достатній від них одержано ефект. Тому суб’єкт діагностує, досліджує, вивчає стан об’єкта, тобто встановлює і підтримує так звані зворотні зв’язки. Зворотні зв’язки – це ще один компонент управлінської системи. Інформація, що є наслідком зворотних зв’язків, є підставою для оцінки суб’єктом стану об’єкта, коригування суб’єктом своїх дій, вироблення нових команд, тобто для формування чергового імпульсу керуючого впливу на об’єкт. Якщо говорити більш детально про суб’єкти управління, то ними є всі ті особи, які є носіями предметно-практичної управлінської діяльності й пізнання в даній сфері, які приймають рішення і несуть відповідальність за їх прийняття, володіють певною повнотою державно-владних (управлінських) повноважень. В ролі суб’єктів управлінських відносин виступають, як правило, суспільство загалом, держава в цілому та органи державної влади та місцевого самоврядування, політичні партії та об’єднання, соціальні групи та, звичайно, окремі особи. (Можна сказати, що і в інших випадках суб’єктом є певна людина в особі, наприклад, органів державного управління, що приймає конкретне рішення з питань гуманітарної політики). В політології, крім того, існує ще поділ на дві групи: інституційні суб’єкти – держава, політичні партії, рухи; та не інституційні – політичні еліти, бюрократія, політична опозиція, групи тиску, політичні лідери. Безперечно, найбільшим, хоч не завжди і найвпливовішим, суб’єктом управлінських відносин в країні є народ. Звичайно, для даного суб’єкта управлінська діяльність не є професійною, але участь в управлінні (хоча би шляхом формування певних органів влади) – умова його існування. До того ж треба відзначити, що держава та її органи влади приймають рішення саме від імені народу. Все ширше для визначення діяльності держави у сфері управління суспільними процесами використовується термін «державна політика». Сам термін «політика» розуміється як: цілеспрямована HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%94%D1%96%D1%8F%D0%BB%D1%8 C%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C&action=edit&redlink=1" \o "Діяльність (ще не написана)" діяльність у галузі взаємовідносин між різними HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D1%83%D0%BF%D0%B0_%D1%81%D0%B E%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0" \o "Група соціальна" суспільними групами , HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0 " \o "Держава" державами й HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4" \o "Народ" народами , пов’язана із боротьбою за здобуття або утримання HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0 " \o "Держава" державної HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B0" \o "Влада" влади , як знаряддя регулювання і формування цих стосунків; певна частина, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%BC %D0%B0" \o "Програма" програма або HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%BF%D1%80%D1%8F%D0%BC%D0%BE %D0%BA" \o "Напрямок" напрямок такої HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%94%D1%96%D1%8F%D0%BB%D1%8 C%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C&action=edit&redlink=1" \o "Діяльність (ще не написана)" діяльності ; сукупність засобів (інструментів) та методів (технологій) для реалізації певних інтересів, тобто, для досягнення визначених суб’єктом політичного процесу цілей в певному соціальному середовищі. Гарольд Лассвелл (Harold Lasswell) дав таке визначення політики: «хто чого досягає, коли і як» («who gets what, when, and how»). Відчутний вплив на здійснення державної політики мають політичні партії. Хоча вони і виступають від імені народу, кожна з них має якісь власні цінності і норми і в разі наявних можливостей, впливової фракції у Верховній Раді чи своїх представників у структурах виконавчої влади, вони прагнуть внести в державну політику такі зміни, які відповідають їхнім уявленням. Має місце і своєрідний релігійно-партійний симбіоз. Оскільки вплив релігій є досить значним, політичні діячі не можуть ним нехтувати. Навіть більше – вони прагнуть використати конфесії у своїх політичних планах (хоч питання, хто кого використовує є досить дискусійним). Наявність, наприклад, в сучасній Україні християнсько-демократичної, мусульманської та ряду інших подібних партій є підтвердженням цього. Безперечний вплив на вироблення та впровадження в життя державної політики має національна еліта України. І, хоча вона у нас ще сама знаходиться на стадії формування, саме люди, яких можна до неї віднести (відомі політики, діячі культури, науки, підприємці) розробляють основи подальшого розвитку суспільства та реалізують їх. Останнім часом відчутний вплив на прийняття та впровадження державної політики мають національні спільноти, що проживають в Україні. Для них питання розвитку їхніх національних культур, традицій, мов мають важливе значення, а тому зрозуміла їх активність у відстоюванні власних інтересів з даних проблем. В умовах незалежної та демократичної Української держави ще одним впливовим суб’єктом державної політики стала релігія, а значить, і конфесійні групи, що її презентують. Сьогодні церква має істотний вплив на суспільну систему в цілому або на окремі її елементи в різних напрямках, в тому числі й на цю сферу. Адже релігійні об’єднання прямо чи опосередковано відображають інтереси соціальних класів, верств, груп, окремих осіб. Вони ніколи не були поза або над проблемами державної політики, хоч і завжди прагнули виставляти себе, як такі. Специфічним суб’єктом державної політики і управлінських відносин є бюрократія. Цим терміном називають представників всіх адміністративно-виконавчих органів державної влади. Іншими словами – це спеціальний апарат чиновників, що концентрує у своїх руках майже всі важелі управління. Для багатьох саме вона представляє чи навіть уособлює державу. Поступово, впродовж віків бюрократія трансформувалась в один із особливо впливових суб’єктів державної політики в державах світу. Звичайний громадянин, як кажуть, проста людина, теж є фактором, що впливає на розвиток управлінських відносин в країні. Але це проявляється не постійно з однаковим успіхом, є не завжди усвідомлено, без конкретної направленості та, здебільшого опосередковано. З правової точки зору суб’єктами державних управлінських відносин є органи влади. Так, наприклад, Верховна Рада визначає засади державної політики, Кабінет Міністрів – здійснює державну політику в країні для чого в його складі створені відповідні структурні підрозділи – міністерства та державні комітети, а в регіонах виконання відповідних завдань покладено на місцеві державні адміністрації, які мають при цьому співпрацювати з органами місцевого самоврядування. Особливе місце у вироблені та здійснені державної гуманітарної політики займає Президент України. Адже він є главою держави, гарантом Конституції і саме від нього залежить, у вирішальній мірі, суть тих заходів, які проводить держава в сфері гуманітарного розвитку. Для успішного здійснення державної політики слід чітко розуміти, які є основні об’єкти її впливу. Традиційно до них відносять: економіку, оборону, екологію, політику, освіту, культуру, науку, охорону здоров’я, соціальний захист та зайнятість, проблеми молоді, міжнаціональні та релігійні відносини, засоби інформації тощо. Характерною їх особливістю є пов’язаність не тільки з матеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян України. Спільність даних галузей проявляється і в єдності мети, принципів, методів, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві, в направленості на задоволення його потреб. Але, разом з тим існує взаємозв’язок економіки та прогресу в області державної політики, що створює умови для адекватного розвитку, професійного і духовного збагачення особистості. Усі сфери суспільного життя забезпечують добробут, відновлення (відтворення) фізично-психологічних якостей кожної людини, отримання кваліфікації й розширення фахових знань, а також нагромадження матеріальних і морально-духовних цінностей, носіями яких всі є. А з точки зору економіки саме успішний розвиток в області гуманітарної політики дає змогу сформувати здібнішу й більш кваліфіковану робочу силу, яка буде в змозі в кожному наступному циклі відтворення в суспільстві забезпечити на вищому якісному рівні відновлення капіталу, суспільних відносин і всього суспільного виробництва. У структурно-функціональному плані складові, що є об’єктами державної політики можна охарактеризувати як систему, що об’єднує в собі різні напрямки державної діяльності. А саме: це діяльність щодо збереження й зміцнення здоров’я людей, задоволення їх матеріальних, естетичних, інтелектуальних та інших духовних потреб, їх соціальний захист, формування особи, її навчання і виховання, підготовка та перепідготовка кадрів для народного господарства. Загальновизнаним є те, що серед об’єктів державної політики визначальне місце належить не тільки економіці, а й освіті, охороні здоров’я та культурі. Їхня провідна роль у суспільстві незаперечна, і, практично, не залежить від політико-правових чи економічних особливостей конкретної держави (чого не можна сказати, наприклад, про такий об’єкт, як соціальний захист чи проблеми зайнятості). Ще в більшій мірі це стосується стану справ в регіонах, на місцях, де може взагалі не бути закладів науки, а місцеві засоби масової інформації відіграють вкрай незначну роль. Важливість питань розвитку і вдосконалення управлінських відносин в державі не підлягає сумніву, адже в результаті взаємодії особи, суспільства і держави, яка виявляється з одного боку у спрямованості на людину, покращенні умов її життя, а з другого боку – на залучення людини до державотворчих процесів, а в більш широкому розумінні – до світового співробітництва і розвитку виконується головне завдання державної політики – створення умов для задоволення усіх потреб людини, всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й суспільства в цілому, послідовній інтелектуалізації як головного резерву прогресу, збагачення та піднесення духовності. Ефективність діяльності суб’єктів управлінських відносин: критерії і показники Управлінська праця відноситься до найбільш складних видів людської діяльності, і її оцінка не завжди може бути зроблена прямим шляхом через відсутність формалізованих результатів, кількісної оцінки окремих видів виконуваної роботи. Тому для виміру її ефективності часто застосовуються непрямі методи. На практиці при оцінці ефективності праці працівників управління широко застосовуване поняття «економічна ефективність управлінської праці» є більш вузьким поняттям, тому що являє собою тільки економію живої й уречевленої праці, яка отримується в сфері управління матеріальним виробництвом за рахунок оптимізації і раціоналізації управлінської діяльності. Критерієм оцінки ефективності праці працівників апарату управління є також соціальна ефективність, що через відсутність кількісних вимірників визначається головним чином якісними показниками. Критерій же економічної ефективності управлінської праці дає можливість кількісно вимірювати ефективність праці в апараті управління. Тому він знайшов більше практичне застосування. Для визначення ефективності праці управлінського персоналу необхідно встановити критерії і показники, за якими проводиться оцінка. Під критеріями розуміють найбільш загальну кількісну характеристику результатів управлінської праці. Окремі результати діяльності апарату управління є показниками управлінської праці. Вони носять підлеглий характер стосовно критерію і є основою при його визначенні. Таким чином, сукупність показників праці і буде виражати критерій оцінки. Для визначення економічної ефективності управлінської праці використовуються різні способи: показники роботи підприємства, організації; функціонування управлінського персоналу; обсяг переданої інформації; якість і швидкість прийнятих рішень; виконанняя функцій управлінських ланок. До показників, що характеризують працю в сфері управління, відносяться: зниження трудомісткості обробки управлінської інформації; скорочення управлінського персоналу, термінів обробки інформації; скорочення втрат робочого часу управлінського персоналу за рахунок поліпшення організації праці, механізації й автоматизації трудомістких операцій у сфері управління. Це показники, які кількісно вимірюються. Такі показники в сфері управління, як підвищення кваліфікації управлінського персоналу, якості роботи, поліпшення умов праці, обґрунтованість управлінських рішень, культура управління й інші, не вимірюються взагалі чи вимірюються неповно. У сфері впливу управлінської праці на виробництво показниками, які кількісно вимірюються, є: приріст прибутку; збільшення обсягів реалізації продукції; зростання продуктивності праці; зниження фондомісткості; збільшення фондовіддачі; прискорення оборотності оборотних коштів; збільшення рентабельності виробництва; зменшення невиробничих витрат; зниження трудомісткості продукції; зменшення обсягів незавершеного виробництва; зниження собівартості продукції; економія заробітної плати; зменшення втрат робочого часу; підвищення культури виробництва; підвищення рівня організаційної роботи; поліпшення умов праці; підвищення якості продукції; підвищення кваліфікації виробничого персоналу; зростання технічного рівня оснащення виробництва. В результаті вдосконалення системи управління підприємства дістають економічний і соціальний ефект: збільшується обсяг і підвищується товарність виробництва, забезпечується ритмічна робота підприємств, досягається економія живої і уречевленої праці, підвищується якість продукції, полегшується і змінюється характер праці, зростає задоволеність працею, скорочується плинність кадрів. Проте не всі елементи економічного і соціального ефекту мають кількісний вираз. Це ускладнює оцінку ефективності управління. При цьому слід враховувати не тільки кількісні, а й якісні показники. Хоча управлінська праця належить до продуктивної, але вона безпосередньо не створює певних матеріальних цінностей і бере участь у процесі виробництва опосередковано, забезпечуючи своєчасне і якісне виконання технологічний операцій. Тому правомірно визначати вплив певних змін в управлінні на кінцеві результати виробничо-фінансової діяльності підприємств. Тільки працю обмеженої кількості працівників у сфері управління можна оцінити за безпосередніми результатами їх роботи (облікові працівники, друкарки тощо). Ефективність – це оціночний критерій діяльності колективу працівників у будь-якій сфері, включаючи управління. Тому забезпечення високої ефективності управління є складовою частиною загальної проблеми підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва. Визначають її на основі загальних методологічних принципів, прийнятих в економіці. Існують різні підходи до визначення ефективності управління. Розраховують синтетичні показники ефективності управління (коефіцієнт оперативності, надійності тощо). Фактичні дані порівнюють з нормативними, плановими або з показниками за попередні роки (нормативи чисельності апарату управління, продуктивність, економічність управління тощо). Застосовують якісну оцінку ефективності за допомогою експертів. Застосовують емпіричні формули для розрахунку показників, що характеризують ефективність управління. При визначенні ефективності управління обчислюють абсолютну і порівняну ефективність витрат на управління. Абсолютна ефективність виражається загальною величиною ефекту, одержаного в результаті здійснення заходів удосконалення системи управління виробництвом. Порівняльна ефективність показує, наскільки один варіант ефективніший за інший, проектований або діючий. Залежно від характеру розроблених заходів об’єктом оцінки ефективності управління можуть бути: управління в цілому (система, організація, методи), його структура, рівень використання управлінської праці, ефективність роботи кожного структурного підрозділу. Для оцінки ефективності управління використовують трудові, вартісні, інформаційні, технічні (технологічні) показники. Найбільш загальні із них – оперативність роботи апарату управління, надійність і оптимальність систем управління. Оперативність роботи апарату управління відображає своєчасність використання постанов, наказів і розпоряджень вищестоящих організацій, керівників і головних спеціалістів організації. Надійність системи управління виявляється у безпосередньому її функціонуванні, яке забезпечує досягнення цілей організації. Показники надійності системи такі: безвідмовність (безперервне збереженні працездатності), готовність (ефективне збереження працездатності), відновлюваність (швидке усунення збоїв у роботі і відтворення здатності функціонувати у заданому режимі). На практиці висока надійність управлінської системи організації забезпечується науково обґрунтованою структурою управління та інформаційної системи, раціональною технологією процесів управління, правильним підбором і розстановкою кадрів, ефективним стилем управління тощо. Оптимальність системи управління характеризується рівнем застосування сучасних економіко-математичних методів для розробки управлінських рішень, обґрунтованістю співвідношення централізації і децентралізації управління, керованістю організації та ін. Керованість організації або структурного підрозділу показує рівень забезпечення заданої організаційної стійкості організації і своєчасність переведення її з одного кількісного (якісного) стану в інший, що відповідає поставленій меті. Коефіцієнт ефективності управління відображає ступінь використання потенціальних можливостей організацій: Ефективність організації управління можна оцінити за іншими загальними показниками, які характеризують стан системи управління в організації: а) коефіцієнтом якості використання управлінських робіт; б) коефіцієнтом стабільності кадрів; в) коефіцієнтом, що характеризує співвідношення між темпами зростання обсягу виробництва і витратами на управління. Як часткові показники, що характеризують організацію праці управлінського персоналу, застосовують також коефіцієнт використання робочого часу і кваліфікації кадрів, коефіцієнт умов праці і організації робочих місць та ін. На підставі зазначених коефіцієнтів визначають зведений коефіцієнт рівня організації управлінської праці. Для визначення ефективності удосконалення управління використовують і такі показники: а) порівняння витрат на раціоналізацію з результатами діяльності об’єкта управління; б) співвідношення витрат на удосконалення управління і на сам процес управління; в) динаміку витрат на управління порівняно із загальними витратами організації. На практиці для оцінки ефективності системи управління, наприклад, на виробництві, найчастіше використовують три групи показників: загальні результативні показники виробничо-фінансової діяльності підприємства – валова продукція в динаміці, вихід валової продукції на одного середньорічного працівника, фондовіддача, прибуток на одного працівника, рентабельність виробництва тощо; показники продуктивності управлінської праці – виробництво валової продукції на одного управлінського працівника або на 1 людино-день, затрачений в управлінні, вихід валової продукції на 1 грн. витрат на управління, сума прибутку на 1 людино-день, затрачений в управлінні, тощо; показники економічності апарату управління – питома вага персоналу управління в загальній чисельності працюючих і загальному фонді оплаті праці, питома вага витрат на управління в собівартості продукції тощо. Для визначення ефективності роботи кожного структурного підрозділу використовують дані про виконання конкретних завдань і рівень досягнення поставлених перед ними цілей. Практичним результатом удосконалення системи управління може бути зниження витрат на управління, яке досягається за рахунок скорочення чисельності працівників апарату управління і підвищення продуктивності праці. Проте не будь-яке вдосконалення управління призводить до зниження питомих витрат на управління. Оскільки управління є складовою виробничо-фінансової діяльності підприємств, то свідченням підвищення його ефективності може бути зростання економічних показників господарювання при незмінних або навіть дещо зростаючих витратах на управління. Оцінюючи ефективність заходів удосконалення організації управління виробництвом, слід врахувати, що фактичний ефект від такого удосконалення значно виший суми економії витрат на управління. Удосконалення системи управління не тільки призводить до підвищення продуктивності праці управлінського персоналу, а й сприяє кращій організації і підвищенню результативності праці всіх працівників підприємства, зростанню виробітку, скороченню простоїв людей, техніки тощо. Крім того, підвищується загальна культура виробництва і управління, зміцнюється дисципліна праці, поліпшуються умови, за яких людина в повній мірі може розвивати свої здібності. Ефективність окремих заходів, пов’язаних з раціоналізацією системи управління (зміна структури управління, норм управління і обслуговування, забезпеченості кваліфікованими кадрами тощо), можна оцінити за допомогою факторного аналізу. При цьому треба обов’язково забезпечити елімінування впливу інших факторів на формування кінцевих результатів виробничо-фінансової діяльності підприємств (якість земель, забезпеченість основними фондами, робочою силою, характер спеціалізації тощо). Участь людини в суспільних і виробничих відносинах визначається її бажаннями, можливостями й мотивацією або спонуканням до вирішення поставлених перед нею цілей. Тож ефективне управління персоналом неможливе без розуміння мотивів і потреб людини з метою правильного використання стимулів до праці. У той же час у кожній організації існують свої унікальні вимоги до співробітників. Певні додаткові вимоги висуваються з огляду на специфіку корпоративної культури організації: фахівець, який відмінно працює в «агресивному» або «м’якому» середовищі, швидше за все не буде ефективно працювати в іншій компанії з іншими методами і принципами ведення бізнесу. Метод assessment center (центр оцінки) допомагає керівництву організацій оцінити особистісні якості працівників та їх здатність проявній себе в тих або інших ситуаціях Це метод який включає в себе процедури моделювання певних відмінних ситуацій, у результаті яких оцінюються спеціально підготовленими консультантами певні навички і поведінка працівника. Метод assessment center, як правило, застосовується або у випадку прийому на роботу, або для розвитку і визначення потенціалу співробітника з метою рекомендації на вищу посаду. Даний метод передбачає використання наступних методик; інтерв’ю з експертом, в результаті якого збирається інформація щодо знань і досвіду роботи співробітника; тестування (діагностика індивідуально-психологічної, ділової, професійної компетентності); ділова гра; інтерв’ю за компетенціями; індивідуальний аналіз конкретних ситуацій (case-study). Консультанти упродовж робочого дня спостерігають за досліджуваним співробітником у визначених ситуаціях і виставляють йому інтегровані оцінки за певною системою критеріїв. За даними консалтингової агенції Hudson Global Resources, саме такий підбір методик дає можливість максимально достовірно оцінити здібності, досвід, знання, особистісні якості й аспекти поведінки людини в різних ролях. Оригінальною є і методологія оцінки, згідно з якою за досліджуваним співробітником спостерігають два консультанти, у кожного з яких є стандартна форма переліку якостей (компетенцій), необхідних роботодавцю (наприклад, властивість впливати на людей або ефективно спілкуватися), і поведінкових індикаторів із кожної компетенції (наприклад, вміння ефективно спілкуватися залежить від здатності аргументувати свою позицію, вислуховувати співрозмовника та ін). Якщо оцінки консультантів не співпадають, то вони відтворюють проведений експеримент і приходять до єдиної думки. За даними Британського психологічного товариства, достовірність результатів центру оцінки персоналу є найвищою – 65-70 % (для порівняння – традиційне інтерв’ю – 5-19 %, перевірка рекомендацій – 23 %, моделювання робочої ситуації – 54 %, поведінкове інтерв’ю -48-61 %). Недоліком методу assessment center є його висока вартість. Використання цього методу може бути ефективним при оцінці рівня розвитку персоналу організації, бо дозволяє найбільш достовірно проаналізувати відповідність особистих якостей менеджера рівню відповідальності та повноважень посади. При наборі співробітників у практиці компаній, як правило, використовуються традиційні методики оцінки і відбору персоналу. Одночасне використання методу assessment center із традиційними методиками дозволяють підтвердити або спростувати отримані дані, оцінити рівень ризиків, пов’язаних з прийняттям рішення щодо розвитку трудової кар’єри. На сучасній стадії суспільного розвитку особлива увага приділяється ефективності та культурі державного управління. Ефективність державного управління є одним з основних показників його досконалості, що визначається за допомогою зіставлення результатів державно-управлінської діяльності та затратних ресурсів для їх досягнення. Культура державного управління взагалі відображає досягнутий рівень управлінської діяльності в процесі державного управління, конкретні форми взаємодії людей та організацій у процесі здійснення державно-управлінських відносин, зокрема методи і стиль державно-управлінської діяльності.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020