Лекція 9. Правове забезпечення гуманізму в управлінській діяльності

9.1. Міжнародні, конституційні та поточно-законодавчі засоби
забезпечення гуманізму управлінської діяльності.

9.2. Людський вимір на окремих стадіях (етапах) юридичного супроводження
управління.

9.3. Правові гарантії людського виміру в управлінні.

9.4. Гуманітарна експертиза людського виміру в управлінні.

9.1. Міжнародні, конституційні та поточно-законодавчі засоби
забезпечення гуманізму управлінської діяльності

Співвідношення держави та особистості

У сучасній вітчизняній юридичній науці сформувалась досить обґрунтована
точка зору, згідно з якою побудову правової держави необхідно
розпочинати з захисту і забезпечення прав людини. Теорія і практика прав
людини має довгу і повчальну історію. Визначними віхами на її
історичному шляху є, зокрема, Декларація прав людини і громадянина 1789
р., Всезагальна Декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про
економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права 1966 р., та інші міжнародно-правові
документи щодо прав людини.

Сучасна концепція прав людини, враховуючи всю її модифікованість і
особливості, що зумовлені сучасним рівнем і характером світової
цивілізації, спирається на багатий досвід людства, і передусім у сфері
правових форм організації суспільного життя людей, правового засобу
регуляції їх поведінки, їх місця, ролі і значення у навколишньому світі.

Права людини – явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав
спадкоємність уявлень про право з погляду людини як учасника соціального
життя. У загальному вигляді можна сказати, що ступінь і характер
розвиненості прав людини визначається рівнем розвитку держави і права у
певному суспільстві. Держава, право загалом і права людини – це не різні
за своєю сутністю, функціями і призначенням поняття, що функціонують
незалежно одне від одного, а принципово однопорядкові, взаємопов’язані
суспільні явища. Так, Аристотель говорить про право (і природне, і
волевстановлене) тільки як про політичне право, тобто таке, яке можливе
і має місце лише у державі. За Аристотелем, природне право можливе
тільки як політичне право, а права людини – лише як права громадянина
(що є членом полісу).

Реальне співвідношення прав громадян і полісу (держави) у цю епоху
виразно проглядає у засудженні і покаранні Сократа, котрий виступив з
вимогою дотримання принципів індивідуальної свободи і автономії особи.
Яскрава сторінка розвитку і формування прав людини пов’язана з
платонівською концепцією про рівність жінки і чоловіка (щоправда, з
недопущенням жінок у число верховних правителів).

Надалі питання прав людини розробляють софісти. Славнозвісна формула
Піфагора «Міра всіх явищ – людина» містить великий загальногуманістичний
потенціал, що є визначальним і до сьогоднішнього часу, проблеми, яка
розглядає питання прав людини.

Провідну роль у концепції прав людини відіграло поняття суб’єкта права,
що було відпрацьовано у римській юриспруденції. Це поняття було виражено
у визначенні поняття юридичної особи. На підставі цих понять виник і був
поширений принцип правосуб’єктності, який сягнув сфери не тільки
приватного, але й публічного права. Це дало можливість Цицерону, котрий
займався проблемою співвідношення держави і особи, сформулювати
положення: “Дії закону повинні підлягати всі”.

У середньовіччя права людини визначалися згідно з її
суспільно-ієрархічним станом. Проте це зовсім не означає, що вони не
зазнавали розвитку як у практичному житті суспільства, так і у юридичній
науці.

Творчість релігійних авторів, юристів часу середньовіччя сприяла
створенню теорії природного права, яка знайшла подальший розвиток у
працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Т. Джефферсона та
інших учених. Своєю критикою феодального ладу і обґрунтуванням нових
уявлень про права і свободи людини, про необхідність панування права у
взаємовідносинах держави і особи ця теорія відіграла велику роль у
формуванні сучасного розуміння прав людини. Важливою складовою нового
уявлення про природні права людини і їх дотримання у державі стала
концепція суспільного договору як джерела походження правової основи
діяльності держави. “Держава, – писав Г. Гроцій, – це досконалий союз
вільних людей, це уклад заради дотримання прав і загальної користі”. З
таким розумінням держави, що містила ідею правової державності,
пов’язано положення про природне право людей чинити опір владі, якщо та
порушує умови суспільного договору.

Розвиваючи природно-правові теорії договірної концепції держави, Б.
Спіноза говорив, що «мета держави у дійсності – це свобода”.

Теоретичні уявлення про природні права людини, пов’язані з вченням про
суспільний договір виникнення держави та принципами поділу влад і
народного суверенітету, лягли в основу всіх наступних
нормативно-правових актів, в яких йшлося про закріплення прав людини.

Сучасні автори, що розглядають проблему співвідношення держави і особи,
визначають такі головні принципи їх взаємодії:

а) взаємну відповідальність держави і особи;

б) гармонійне поєднання інтересів держави і особи;

в) єдність прав і обов’язків держави і громадян;

г) рівність основних прав і обов’язків громадян;

д) поширення прав і свобод громадян, підвищення їх соціальної
активності, відповідальності і самодисципліни при виконанні обов’язків;

ж) законність цих стосунків.

При цьому використовуються такі поняття, як «людина», «особистість»,
«громадянин», що тісно взаємопов’язані, проте мають й деякі відмінні
ознаки. Так, коли ми говоримо «людина», розуміємо природно-суспільну,
біосоціальну істоту, тобто розглядаємо її соціальні ознаки у тісному
зв’язку з біологічними, фізичними, психофізіологічними характеристиками.
Коли використовуємо термін «особистість», то розуміємо людину у її
соціальному середовищі, в суспільстві, соціальній групі, тобто розуміємо
людину у її відношенні до суспільства, держави, права. Особистість – це,
передусім, соціальний тип людини, але це і конкретна людина із своєю
індивідуальністю і неповторністю. Отже, особистість – це єдність
загальних і індивідуальних типових і своєрідних якостей людини. Проте,
це зовсім не означає, що поняття «особистість» не включає природне,
біологічне, а поняття «людина» – соціальне. Це неправильно тому, що
конкретний індивід завжди виступає як єдність соціального і
біологічного, як цілісна, єдина система.

Поняття «громадянин”, відпрацьоване головним чином юридичною наукою,
передбачає вивчення особистості у її відношенні до держави і права. Воно
висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики
особистості. Держава, орієнтуючись насамперед на соціально-типові
характеристики особистості, створює систему взаємних прав і обов’язків,
при цьому для особистості вони виступають у формі прав, свобод і
обов’язків, тобто її правового статусу.

Сучасна юридична наука визнає конституційні права, свободи і обов’язки,
а також права і обов’язки, закріплені галузевим законодавством. Є
загальні і спеціальні права. Крім того, вирізняють соціально-економічні,
політичні, соціально-культурні, особисті права і свободи, щоправда, нині
цей порядок зазнає деяких поправок.

Загальнопоширена думка, що ядром чи головним елементом правового статусу
особи є права і обов’язки. Отже, держава формулює не тільки систему прав
і свобод особи. Вона закріплює також систему обов’язків. За невиконання
чи виконання неналежним чином своїх обов’язків держава може притягнути
особу до юридичної відповідальності, для цього вона має спеціальний
механізм. У той же час держава має свої права і несе обов’язки. Так,
держава має право вимагати від особи правомірної поведінки, поваги до
законів, сумлінного виконання обов’язків тощо. Проте держава, особливо
якщо вона демократична, зобов’язана за допомогою політики і права
забезпечити розумні, науково обґрунтовані, стабільні принципи своїх
взаємовідносин з громадянами, створити гарантії проти зловживань з боку
офіційних представників держави і т. ін. Держава зобов’язана не тільки
проголосити обсяг і характер прав і обов’язків особи, але й гарантувати
можливість їх реального здійснення. Якби правам громадян не відповідали
обов’язки держави, її соціальна, а у деяких випадках юридична
відповідальність, то ці права носили б характер декларацій. Більше того,
держава зобов’язана захищати проголошені нею права і обов’язки від
порушень, а у разі його вчинення – сприяти швидшому і, по можливості,
повному відновленню порушеного права.

До кола загальних питань, вирішення яких прямо пов’язане із
забезпеченням прав і законних інтересів особи, належить також повне
урахування у діючому законодавстві усіх принципів й реальних умов
(економічних, соціальних, політичних). При цьому слід пам’ятати, що не
будуть діяти не тільки реалії, які слід віднести до так званої
“позитивної“ свободи, тобто урегульовані правом, але й ті, що належать
до “негативної“ свободи, під якою слід розуміти свободу поза межами
державного втручання у життєдіяльність особистості. Цей останній аспект
свободи поширює свій вплив на суспільні відносини також і в умовах
переходу до ринкових відносин, в умовах практичної реалізації принципу
“дозволено все, що не заборонено законом“. Але у той же час “негативна“
свобода не може бути повністю відокремлена від свободи “позитивної“,
оскільки вони пов’язані між собою, доповнюють одна одну.

Це добре видно на прикладі того економічного лібералізму, який взагалі є
ознакою розвиненого громадянського суспільства. І коли це суспільство ми
хочемо сформувати, зрозуміло, що поряд з державним регулюванням
відповідних стосунків між власниками, державними структурами і
громадянами й іншими суб’єктами, має існувати сфера справді “вільного
підприємництва“, в рамках якої суб’єкт підприємницької діяльності
самостійно має змогу деталізувати ті чи інші свої дії, враховуючи
конкретні обставини.

На жаль, і зараз, говорячи про формування в Україні громадянського
суспільства, ми далеко ще не подолали давню, притаманну радянському
періоду тенденцію у правовому регулюванні, – все заорганізовувати,
заборонивши будь-які самостійні дії з боку суб’єктів господарювання. З
цього приводу зауважимо, що голе адміністрування суперечить самому духу
громадянського суспільства, де волі й наказу керівника будь-якого рангу
обов’язково передує розум, врахування усіх “за“ і “проти“ у процесі
прийняття того чи іншого рішення. Адміністрування має ще одну негативну
ознаку, якій надається велика увага у зарубіжній теорії управління.
Йдеться про етику управлінської, діяльності, про необхідність додержання
відповідних моральних правил в процесі управління, яким прямо суперечить
адміністрування у будь-якій формі.

Зазначене поряд з цим не можна розуміти як будь-яке нехтування ролі
держави у вирішенні принципових питань суспільного розвитку. Однак ця
роль має бути дійсно ефективною та провадитися у межах, передбачених
діючим законодавством.

Серед загальних засад, які певною мірою мають бути реалізовані у процесі
забезпечення прав і законних інтересів громадян, на першому місці
безперечно стоїть принцип соціальної справедливості. Права громадян, їх
законні інтереси у демократичній правовій соціальній державі
зорієнтовані на принципі соціальної справедливості, який взагалі лежить
в основі діючого права. Адже це особливий, незалежний від волі
законодавця соціальний феномен зі своїми об’єктивними властивостями і
регулятивним спрямуванням, котрі є проявом саме якості права, яке є
загальним масштабом і рівною мірою (нормою) свободи, основу яких складає
принцип соціальної справедливості.

Справедливість має різне вираження відповідно до характеру тих чи інших
відносин, прояви її дуже різноманітні, але головна суть полягає у тому,
щоб забезпечити максимально можливі для суспільства матеріальні й
духовні умови життя і повагу до тих, хто дійсно їх заслуговує. Кожний,
хто гідний цього, має усвідомлювати, а також реально відчувати, що його
охороняє саме суспільство за допомогою відповідних своїх структур
(передусім державного апарату), захищає його від неповаги, незаконних
матеріальних збитків тощо.

Міжнародно-правові механізми закріплення і захисту прав людини

До міжнародно-правових механізмів закріплення і захисту прав людини
відносяться: міжнародно-правові документи з прав людини;
міжнародно-правові організації з прав людини; міжнародно-правові
стандарти прав людини, закріплені в законодавстві України.

1. Міжнародно-правові документи з прав людини.

1.1. Всесвітні міжнародно-правові документи з прав людини.

Серед найважливіших міжнародно-правових документів з прав людини слід, у
першу чергу, назвати Міжнародний білль про права людини (Міжнародну
хартію прав людини), який складається з наступних документів:

Загальна декларація прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю
ООН 10 грудня 1948 року. Вона є базисом для численних конвенцій та
національних конституцій. Загальна декларація була прийнята, як
завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави.
Декларація, як така, не є юридично обов’язковим документом, проте вона
“відображає загальну домовленість народів світу і є зобов’язанням для
членів міжнародного співтовариства”. Юридичних санкцій, які б змушували
державу дотримуватися таких зобов’язань, не існує. Як і в інших галузях
міжнародного права і міжнародної практики, єдиною санкцією, яка є в
даному випадку у світового співтовариства, є висловлення недовіри тим
державам, які ухиляються від взятих на себе зобов’язань. Після прийняття
Декларації Комісія ООН з прав людини почала опрацьовувати документи, які
були б юридично обов’язковими для держав, що їх ратифікували. В 1966
році були прийняті наступні три документи:

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права.

При прийнятті цих документів члени міжнародного співтовариства досягли
згоди не тільки стосовно змісту кожного з викладених у Декларації прав,
але й стосовно тих умов, за яких держави можуть відмовитися від надання
цих прав або обмежувати їх.

Пакти, на відміну від Декларації, є юридично обов’язковими договорами.
Погоджуючись стати сторонами-учасниками Пактів, держави беруть на себе
зобов’язання дотримуватися процедур, обумовлених у відповідних статтях,
включаючи подання доповідей про дотримання ними положень Пактів. Пакти
набули чинності в 1976 році, коли були ратифіковані необхідною кількістю
держав (35). Пакти є обов’язковими тільки для держав, які є їхніми
учасниками. Україна є учасником всіх трьох договорів.

І останній документ, який складає Міжнародну хартію прав людини, –
Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права про відміну смертної кари, який було прийнято в 1989
році.

Крім Міжнародної хартії прав людини є ще цілий ряд інших всесвітніх
документів, прийнятих ООН або іншими міжнародними організаціями. Їх
можна поділити на три групи:

1. Конвенції, що стосуються певних категорій людей, яким потрібен
захист.

Конвенція щодо статусу біженців 1951 року та Протокол до Конвенції 1967
р.;

Конвенція про права дитини 1989 року;

Конвенція про права корінних народів 1989 року та ін.

2. Конвенції, що викладають певні права більш детально:

Конвенція проти катувань 1984 року;

Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948
року;

Конвенція про право на організацію і ведення колективних договорів 1949
р.

3. Конвенції, прийняті з метою усунення певної форми дискримінації:

Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року;

Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 року;

Конвенція щодо дискримінації в галузі праці і занять 1961 року.

1.2. Регіональні міжнародно-правові документи з прав людини.

Для розвитку прав людини велике значення мають також регіональні
документи. Ще в 1950 році була прийнята Європейська конвенція щодо
захисту прав людини та фундаментальних свобод. Вона була доповнена
Європейським Соціальним Статутом 1961 року та спеціальною конвенцією про
запобігання тортурам 1987 року.

Особливо велике значення, тим більше після вступу України до Ради
Європи, мають документи Наради з безпеки і співробітництва в Європі:

Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, Хельсінкі,
1975 рік.

Підсумковий документ Віденської зустрічі держав – учасниць НБСЄ 1989
року.

Паризька хартія для нової Європи, прийнята на нараді глав
держав-учасниць НБСЄ у листопаді 1990 року, в якій підкреслено: “Права
людини і основні свободи з народження належать всім людям, вони
невід’ємні і гарантуються законом. Їхній захист і сприяння їм – головний
обов’язок уряду”.

Документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990
року.

Документ Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1991
року.

Хельсінкський документ наради глав держав-учасниць НБСЄ “Виклик часу
перемін”, Хельсінкі, 1992 рік.

Будапештський документ НБСЄ “На шляху до справжнього партнерства в нову
епоху”, Будапешт, 1994.

2. Міжнародно-правові організації з прав людини.

2.1. Всесвітні.

В 1946 році була створена Комісія ООН з прав людини, в обов’язки якої
входила підготовка Міжнародного білля про права людини, який би визначав
права і свободи, задекларовані Статутом ООН. Першим таким документом
стала Загальна декларація прав людини.

Крім комісії, як передбачено ст. 28 Пакту про громадянські і політичні
права, було створено Комітет з прав людини, який має право здійснювати
контроль за дотриманням положень Пакту:

розглядаючи періодичні доповіді, які подаються країнами-учасницями
Пакту;

розглядаючи скарги однієї держави на другу про порушення прав людини;

з врахуванням положень Факультативного протоколу може приймати і
розглядати скарги окремих осіб, які стверджують, що вони стали жертвами
порушень даною державою-учасницею певного із закріплених у Пакті прав.

Контроль за дотриманням державами-учасницями положень Пакту про
економічні, соціальні і культурні права здійснює Комітет з економічних,
соціальних і культурних прав, створений Економічною і Соціальною Радою
ООН в 1985 році. Механізм його діяльності аналогічний до Комітету з прав
людини.

Існує ще ряд інших Комітетів ООН, зокрема Комітет з ліквідації расової
дискримінації, Комітет з ліквідації дискримінації стосовно жінок та ін.

В ООН є ряд установ, які в межах своєї компетенції володіють певним
механізмом захисту тих чи інших прав людини. До них належать:

Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).
В коло повноважень цієї організації входять питання, які стосуються
прав, пов’язаних з освітою, наукою, культурою, засобами масової
інформації, включаючи свободу переконань і їхнього висловлювання. В
рамках організації створений Комітет з конвенцій і рекомендацій ЮНЕСКО.

Міжнародна Організація Праці існує з 1919 року і має на меті досягнення
соціальної справедливості як у соціальній сфері, так і у трудовій
діяльності. В рамках організації також створений Комітет із застосування
конвенцій і рекомендацій.

2.2. Регіональні.

У світі існують дві регіональні організації, які мають у своєму
розпорядженні постійні установи, покликані захищати права людини. Це:
Рада Європи та Організація американських держав. В Раді Європи вперше
створені ефективні механізми забезпечення і захисту прав людини. Це
Європейська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини і
Кабінет міністрів. Організація американських держав у своєму складі має
Міжамериканську комісію з прав людини.

3. Міжнародно-правові стандарти прав людини та законодавство України.

10 грудня 1991 року було прийнято закон “Про дію міжнародних договорів
на території України”, в якому, зокрема, підкреслено: “Виходячи з
пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів
міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод
людини, включитись у системи правових відносин між державами на основі
взаємної поваги до державного суверенітету і демократичних засад
міжнародного співробітництва, встановити, що укладені і належним чином
ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину
національного законодавства України і застосовуються у порядку,
передбаченому для норм національного законодавства”.

9.2. Людський вимір на окремих стадіях (етапах) юридичного супроводження
управління

Все більше підтверджується важлива роль людського виміру в розвитку
цивілізації, а повага прав людини та основних свобод, демократії й
верховенства закону визнана необхідним компонентом безпеки та
співробітництва в європейському регіоні. Наголошується, що демократичні
цінності мають основоположне значення для реалізації мети побудови
спільноти націй, вільної як від старих, так і від нових розподільних
меж, в якій повною мірою поважаються суверенна рівність та незалежність
усіх держав, де не існує жодної сфери впливу та вживаються енергійні
заходи щодо захисту прав людини та її основних свобод незалежно від
раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, соціального походження та
належності до будь-якої меншини.

Людський вимір, або, за іншим трактуванням, гуманістичний вимір у
системі державного управління – це така якість діяльності системи
державного управління, за якої людина визнається найвищою соціальною
цінністю, а забезпечення її прав і свобод визначає зміст і спрямованість
цієї діяльності. Людський вимір – це сприйняття системою державного
управління сукупності ідей, поглядів, переконань щодо поваги до честі,
гідності і прав людини, щодо турботи про її благо та різнобічний
розвиток, щодо створення гідних людини умов суспільного життя.

Найкращі умови для людського виміру створює правова держава, в якій
юридичними засобами реально забезпечене максимальне здійснення, охорона
та захист основних прав людини. Права на життя, здоров’я, повагу, захист
честі, гідності, недоторканність і безпеку в демократично організованому
суспільстві визнаються найвищою соціальною цінністю, а їх утвердження і
забезпечення розглядаються як головний обов’язок держави та один із
основних пріоритетів державного управління. Проголошення суверенітету,
незалежності держави недостатньо для того, щоб права і свободи стали
реальністю. Вкрай важливою умовою їх реалізації є формування
громадянського суспільства і побудова правової держави.

Людський вимір пов’язується з низкою понять, серед яких “людська
гідність”, “людський капітал”, “людський розвиток”, “людський чинник
суспільного розвитку” та ін.

Людська гідність проявляється в усвідомленні кожною людиною своєї
значущості, унікальності, самобутності. Вона є однією з рис
демократичного світогляду й водночас одним із громадянських обов’язків.
Громадянин є носієм гідності та її захисником. Тому за посередництвом
цієї категорії можна визначати як демократію, так i громадянина.
По-справжньому гідною може бути тільки вільна людина. Людська гідність
змушує громадянина діяти, ставати на заваді порушення принципів i основ
демократичного ладу, протидіяти будь-яким утискам свободи. Повага до
людської гідності вимагає глибокого вкорінення в суспільстві
толерантності, визнання невідчужуваних прав за всіма людьми.
Культивування гідності i толерантності звеличує суспільство взагалі і
людину зокрема. Саме ці риси мають формувати в людині освіта, наука та
культура.

Поняття людського капіталу включає запас можливостей людського чинника,
які створюються і нарощуються головним чином за допомогою освіти і
навчання. Завдяки останнім підвищується економічна продуктивність
людини, тобто вона може більше працювати й заробляти. Уряди, підприємці,
численні працівники вкладають чималі кошти та час у розвиток людського
капіталу через освіту та професійне навчання, накопичення знань і
навичок. Уряди витрачають державні кошти на освіту та науку, оскільки
освічене й перспективно зорієнтоване населення сприятиме прискоренню
розвитку країни.

Людський розвиток як категорія, що її застосовує ООН, визначає
ефективність зусиль держав у галузі соціальної політики. Показником цих
зусиль є індекс людського розвитку, який фіксує рівень доходів
населення, тривалість життя, рівень освіти громадян певної країни.

Людський чинник суспільного розвитку проявляється в усіх процесах
суспільного розвитку через професіоналізм (високий рівень професійної
підготовки, постійна обізнаність зі станом справ, великий досвід у
відповідній сфері управління) організацій та людей, їх активність,
ініціативність, працьовитість, відданість справі та інші позитивні риси.
До сучасних принципів управлінської діяльності, що безпосередньо
пов’язані з людським фактором, можна віднести принципи: стратегічного
мислення, прийняття рішень, управління якістю, ступеня свободи рішення,
делегування повноважень, ініціативи, управління людьми, організації
роботи керівника, єдиноначальності.

У сучасних документах ООН акцент робиться на так званому розвитку
людського потенціалу, або людському розвитку, досягнення якого
оцінюються не тільки за показниками доходів населення, а й за такими
чинниками, як очікувана тривалість життя, процент письменності серед
дорослого населення і рівень доступності освіти. У широкому значенні в
поняття “людський розвиток” включаються всі аспекти розвитку особистості
людини – від стану її здоров’я до ступеня її економічної і політичної
свободи. Як відзначено в “Доповіді про людський розвиток-1996” (Програма
розвитку ООН), “людський розвиток є метою, а економічне зростання – лише
засобом для її досягнення”.

Для того щоб бути стійким, економічне зростання повинне постійно
поповнюватися такими результатами людського розвитку, як накопичення
знань і умінь працівників (зростання людського капіталу) нарівні з
розширенням можливостей їх ефективного використання – збільшенням
кількості і поліпшенням якості робочих місць, полегшенням умов
обзаведення власним бізнесом, демократизацією управління на всіх рівнях.
Навпаки, відставання з розв’язанням проблем людського розвитку здатне
різко загальмувати економічне зростання. Згідно з уже згадуваною
“Доповіддю про людський розвиток”, за останні тридцять років “жодній
країні не вдалося перейти від одностороннього прогресу з уповільненим
людським розвитком і швидким економічним зростанням до благодатної
спіралі прогресу, в якій людський розвиток і економічне зростання
взаємно сприяли б одне одному”. Оскільки за сповільненням людського
розвитку незмінно слідувало сповільнення економічного зростання, то така
модель розвитку була розцінена як “тупикова”.

Чинниками людського розвитку є: охорона здоров’я; система освіти;
зайнятість населення; демократія; охорона навколишнього середовища. У
сучасному світі всі вони безпосередньо пов’язуються з чинниками
економічного зростання, а саме: накопиченням знань і умінь людей;
ефективним використанням людського капіталу і розумною економічною
політикою.

Найкраще такі чинники забезпечуються шляхом збалансованого вирішення
економічних, соціальних і екологічних завдань, де економічні завдання –
це зростання, ефективність, стабільність; соціальні завдання – це
справедливість, соціальний мир, рівність можливостей, демократія,
збереження національних культур; екологічні завдання – це здорове для
людини навколишнє середовище, раціональне використання відновлюваних
ресурсів природи, економія невідновлюваних природних ресурсів.

Проблемні питання реалізації підходу людського виміру

Захист прав людини є основою демократичного громадянського суспільства.
Зневага цих прав неодноразово призводила до проявів екстремізму,
регіональної нестабільності і конфліктів. Дії органів державної влади
завжди мають відповідати принципу примату права й тоді
забезпечуватимуться права і свободи людини. Незважаючи на високий
загальний рівень суспільства та сучасних демократій, все ще існують
проблемні питання реалізації підходу людського виміру. Їх вирішення
пов’язується з необхідністю:

захисту тих, хто відстоює права людини;

виконання зобов’язань Копенгагенського та Московського документів щодо
заборони використання смертної кари;

засудження тортур та дотримання міжнародних норм, що забороняють тортури
та інші жорстокі, нелюдяні або такі, що принижують гідність, види
поводження і покарання;

виконання положень Заключного акта і всіх інших документів ОБРЄ, що
стосуються захисту прав осіб, які належать до національних меншин;

засудження виявів націоналізму, расизму, шовінізму, ксенофобії та
антисемітизму;

виконання зобов’язань щодо забезпечення свободи совісті і релігії та
створення клімату взаємної терпимості і поваги між віруючими різних
громад, а також між віруючими і невіруючими, запобігання використанню
релігії з агресивною націоналістичною метою;

захисту забезпечення прав робітників-мігрантів, зокрема на вільний вияв
їх етнічних, культурних, релігійних і мовних особливостей;

засудження актів дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри й
етнічного походження, а також нетерпимості і ксенофобії;

запобігання масовій міграції, появі мільйонів біженців і переміщених
осіб унаслідок воєн, збройних конфліктів, соціальної ворожнечі і грубих
порушень прав людини;

забезпечення поваги до гуманітарного права;

визнання, що свобода висловлення своєї думки є основним правом людини і
одним із основоположних елементів демократичного суспільства;

незалежності й плюралізму засобів масової інформації, що надзвичайно
важливе для вільного і відкритого суспільства і забезпечення
підзвітності органів державного управління;

заохочування і полегшення контактів між людьми, а також обмінів у сферах
культури та освіти; збереження культурної спадщини в країнах; відмови
від принизливого звертання та іншого посягання на гідність особистості;

запобігання довільним арештам та затриманню, ув’язненню за політичними
мотивами;

унеможливлення жорстокості армії, поліції та інших силових органів, а
також у місцях позбавлення волі;

забезпечення вільного волевиявлення народу на виборах та референдумах.

 

Людський вимір у контексті нових концепцій державного управління

Державне управління первинно формувалося як комплекс спеціальних
державних інститутів, процесів, процедур, систем і організаційних
структур, практики і методів роботи, що спрямовані на управління
суспільством та реалізуються у взаємодії з ним. Основні його риси
відображені в якісній моделі класичного державного управління, що
наведена на рис. 1.

Наприкінці другої половини ХХ ст. зміст класичного державного управління
поступово втрачав первинне значення. Виявилися його певні недоліки,
зокрема приділялося багато уваги правилам, положенням, механізмам
контролю, процедурам і процесам замість надання ефективних послуг
населенню. Саме через таку відірваність від населення у багатьох країнах
були проведені реформи державного управління, мета яких полягала у
впровадженні й популяризації управлінських підходів і методів, що
використовуються у приватному секторі.

Прийнята у цей період концепція державного управління дістала назву
державного менеджменту. Основні її риси відображені у моделі державного
менеджменту, яка наведена на рис. 2.

Рис. 2. Якісна модель державного менеджменту

Наголос на ринкові сили і дерегулювання, а також на ефективність і
економічність у державному управлінні призвели в ряді випадків до
негативних наслідків, у тому числі до неналежного надання послуг
системою державного управління у сферах, тісно пов’язаних із
задоволенням загальнонаціональних інтересів або створенням так званих
суспільних благ, серед яких охорона здоров’я, освіта, наука, культура,
захист уразливих верств населення, управління питаннями державної
безпеки. Належне забезпечення таких благ і послуг виявилося неможливим
при суворому дотриманні практики і вимог ринку. Об’єктами критики моделі
державного менеджменту також були деякі негативні прояви
адміністративної діяльності, зокрема тяганина, повільність,
несприйнятливість до суспільних потреб, марнотратне використання
державних ресурсів, зайва увага до процесуальних і процедурних питань, а
не кінцевих результатів. Населення фактично було відсторонене від
процесів прийняття рішень, а відтак його інтереси часто ігнорувалися
владою.

У процесі пошуку шляхів удосконалення державного менеджменту
сформувалася концепція державного управління, яку можна визначити як
“публічне управління”. Основні її риси відображені в якісній моделі
“публічного управління”, яка наведена на рис. 3.

 Концепція “благого управління” внесла важливі елементи партнерства і
взаємної відповідальності, за допомогою яких різні зацікавлені сторони,
що представляють державний сектор і громадянське суспільство, на всіх
рівнях державного управління (глобальний, національний, регіональний,
місцевий) взаємодіють в управлінні державними справами з метою
забезпечення процесів суспільного розвитку. У цій концепції акцент
зроблено на задоволення загальнонаціональних інтересів, прозорість
прийняття владних рішень на всіх рівнях державного управління,
забезпечення дієвого зворотного зв’язку з населенням, що, безумовно,
сприятиме підвищенню довіри до влади та справедливості її рішень.

Останнім часом все більшу увагу привертає концепція пожвавлення
державного управління, оскільки вона спрямована на пошук балансу
класичного державного управління, скерованого на задоволення
загальнонаціональних інтересів, державного менеджменту, спрямованого на
безпосереднє задоволення населення державно-управлінськими послугами, а
також “благого управління”, націленого на забезпечення партнерства
рушійних сил розвитку країни. Основні її риси відображені в якісній
моделі пожвавлення державного управління, яка наведена на рис. 4, а її
роль – у формуванні сучасного збалансованого державного управління,
модель якого відображена на рис. 5.

 

Як бачимо, модель пожвавлення державного управління за своєю суттю є
даниною підходу людського виміру. У ній акцент зроблено на стійкий
розвиток людського потенціалу, захист життя людей, примат права, захист
власності, а також забезпечення стабільності у суспільстві, що є
запорукою забезпечення зазначених умов комфортного існування людини у
сучасному світі. Сутність пожвавлення державного управління слід
розглядати саме у зміні його акцентів, у відновленні центральної ролі
державної влади у реалізації місії країни, у впровадженні нових реформ
або трансформацій, у підвищенні енергійності дій влади, наповненні їх
новим життям, покращенні роботи з населенням та для населення. З цим
терміном також пов’язується підвищення ефективності державного
управління як інструмента виконання функцій держави.

У загальному плані пожвавлення державного управління має означати
наділення його інститутів, структур, систем, процедур, процесів, мереж,
зв’язків, практики, підходів і методів роботи, а також діяльності
керівництва властивостями ефективності, результативності, економічності,
відвертості, підзвітності, справедливості, врахування суспільних потреб
і передбачати участь широкого кола зацікавлених сторін і суб’єктів у
всіх його секторах та на всіх рівнях. Цей процес має спиратися на процес
взаємодії між державним управлінням, громадянським суспільством і
приватним сектором. Серед заходів, які можуть послужити орієнтирами в
процесі пожвавлення державного управління, Комітетом експертів з
державного управління Економічної та соціальної ради ООН рекомендовані
такі:

— переоцінка й підтвердження основоположних функцій держави, включаючи
її роль у забезпеченні миру, безпеки і стабільності, законності й
порядку, а також у створенні й підтримці сприятливих умов для розвитку
особистої ініціативи та ініціативи приватного сектора для економічного
зростання і розвитку людського потенціалу;

— налагодження і підтримка партнерських зв’язків і взаємодії між
інститутами державного сектора, громадянським суспільством і приватним
сектором;

— заохочення співпраці між інститутами держави і державного управління в
різних країнах з метою сприяння обміну успішним досвідом у справі
оновлення системи державного управління;

— вибірковий облік принципів і практичних методів державного менеджменту
і державного управління в діяльності державно-адміністративних органів з
метою побудови і заохочення систем державного управління, які були б
ефективними, економічними і дієвими, а також забезпечували б широку
участь населення, швидкість реагування, справедливість і підзвітність
перед народом;

— запровадження у сфері державного управління структур і культури
дослідницької роботи, включаючи застосування нових
інформаційно-комунікаційних технологій, які можуть відіграти виключно
важливу роль у наданні нового імпульсу органам державного управління;
створення стимулів для залучення, набору і утримання на службі в
державному секторі найбільш талановитих кадрів.

Як найважливіший чинник пожвавлення державного управління розглядається
створення базису для розвитку людського потенціалу і забезпечення
безпеки, включаючи свободу особистості, захист життя і охорону
власності, правосуддя, захист основних прав людини, стабільність і мирне
врегулювання конфліктів, постійне дотримання владою принципу примату
права.

Модель збалансованого державного управління (рис. 5) передбачає
системне, а не комплексне поєднання кращих рис та властивостей моделей
класичного державного управління, державного менеджменту, “благого
управління” та пожвавлення державного управління. Це означає включення
до її базового складу тих елементів зазначених моделей, що не суперечать
один одному, та її подальше нарощування елементами з безумовними
перевагами з точки зору сучасних тенденцій державотворення.

Висновки. Пріоритетне впровадження підходу людського виміру є
прерогативою сучасного суспільного розвитку й, зокрема, сучасного
державного управління. Це стає особливо помітним при виділенні його
якісних моделей, характерних для різних концепцій бачення й реалізації
державного управління починаючи з другої половини ХХ ст. Серед таких
моделей – класичне державне управління (до 70-х рр. ХХ ст.), державний
менеджмент (70-ті – 80-ті рр. ХХ ст.), публічне управління (90-ті рр. ХХ
ст.), пожвавлення державного управління та перехід до збалансованого
державного управління (початок ХХІ ст. й до наших днів). Саме останні
моделі найбільшою мірою відповідають підходу людського виміру й
створюють умови для подальшого стійкого розвитку людського потенціалу,
забезпечення безпеки життєдіяльності та стабільності у суспільстві,
примату права, захисту власності та свобод.

9.3. Правові гарантії людського виміру в управлінні

Пріоритет прав людини та громадянина у державному управлінні

Людина, її права і свободи становлять у правовій державі найвищу
соціальну цінність, саме на їхнє забезпечення й найповнішу реалізацію у
суспільному житті має бути спрямована уся державна діяльність і
насамперед діяльність у сфері державного управління. Адже конституційний
лад України ґрунтується на визнанні людини, й життя і здоров’я, честі і
гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю,
пріоритету її прав і свобод. Гарантування прав і свобод людини є
головним обов’язком держави, держава відповідальна перед людиною та
суспільством за свою діяльність (ст. 3 Конституції України).
Конституційним принципом є принцип верховенства права (ст.8 Конституції
України), громадяни здійснюють свої права за принципом “дозволено все,
що не забороняється законом“, державні органи та їх посадові особи – за
принципом “дозволено лише те, що визначено законом“. Україна визнає
пріоритет загальнолюдських цінностей, дотримується загальновизнаних норм
і принципів міжнародного права.

¬

®

I

I

=??1/4I’PrT3/4Z?\¤a¬e®e,f heeeeeeeeeeeee*******E?

(‚*‚ooaeoooooooooOOOOOOOOOOOOae

eTe¬e?e iAidi2iAiAeiiiU3/43/43/43/43/43/43/43/43/43/43/43/43/43/43/43/4?

&

??

?

?язки людини і громадянина“. У свою чергу, ці права і обов’язки, разом
із зазначеними вище конституційними принципами, становлять
конституційний статус людини і громадянина. Будучи конкретизовані у
нормах чинного законодавства, вони разом з цими нормами складають
правовий статус особи, захист і здійснення якого становить головне
завдання правового регулювання, діяльності управлінських ланок
державного апарату. Але для того, щоб управлінські ланки активно діяли у
цьому напрямі, а громадяни мали реальну можливість дієво впливати на
забезпечення своїх прав і законних інтересів, необхідно реалізувати
цілий ряд умов як з боку органів державного управління, так і з боку
самих громадян. Ці умови, однак, не можуть розглядатися виключно у
прагматично-практичному плані, оскільки розглядувана проблема має
відповідний, дуже важливий для її розуміння методологічний аспект.

Саме у методологічному плані великого значення набувають підходи до
вирішення більш загальних проблем, наприклад, про особистість як
ціннісний орієнтир в організації та діяльності апарату управління, про
співвідношення прав і обов’язків громадян з компетенцією органів
державного управління, про критерій особистості у визначенні
ефективності управлінської діяльності тощо. Без визначення цих підходів
важко визначити й основні орієнтири для практики державного управління
щодо охорони прав і законних інтересів особи.

Розглянемо першу із зазначених проблем. Цілком зрозуміло, що ефективне
забезпечення прав і законних інтересів громадян може бути належним лише
за умов, коли структура, форми діяльності, сам стиль праці, ставлення до
людини в апараті державного управління у кожного працівника цього
апарату будуть оптимальними у плані відчуття та швидкого реагування на
будь-які негативні моменти, які стримують у тому чи іншому випадку
практичне здійснення прав і свобод, а також інтересів членів суспільства

Те ж саме можна сказати про співвідношення прав, обов’язків і інтересів
громадян з компетенцією органів державного управління. У чинному
законодавстві багато випадків, коли існує неузгодженість між
відповідними правами й інтересами громадян та відповідними обов’язками
тих чи інших управлінських структур, що дає останнім можливість, м’яко
кажучи, не проявляти належної активності у реалізації прав громадян,
захисті їх законних інтересів.

Можна навести чимало випадків, коли розходження між законом і відомчою
інструкцією заважає громадянам здійснювати свої права. В усіх подібних
випадках порушується як принцип верховенства закону, так і принцип
“дозволено тільки те, що прямо передбачено (дозволено) законом“.

Ще більш невтішні враження з порушенням прав громадян України, коли
порівнювати їх з відповідними міжнародними стандартами, які встановлені
різними міжнародними актами з питань прав людини і громадянина. При
цьому мова йде саме щодо тих правових актів, які ратифіковані, тобто за
допомогою яких держава виражає в міжнародному плані свою згоду на
обов’язковість для неї договору.

Насамперед ці питання пов’язані із здійсненням людиною свого права на
вільний виїзд із країни та вільне повернення до неї, а також права на
вільне пересування у межах країни та вільний вибір місця проживання.
Вказівки на це є не тільки у Загальній декларації прав людини, а й у
Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, який є
документом, що має обов’язкове значення для всіх держав, які його
підписали.

Подібне становище ми маємо зараз і у сфері освіти. Річ у тім, що
нинішній розвиток системи освіти в Україні відбувається в іншому напрямі
ніж той, який запропоновано у Міжнародному пакті про економічні,
соціальні та культурні права. У ст.13 цього Пакту говориться, що середня
освіта у й різних формах має бути відкрита та доступна для усіх шляхом
прийняття необхідних засобів, і окремо шляхом поступового введення
безплатної освіти. Поступове введення безплатної освіти передбачає цей
Пакт і щодо вищої освіти, але нині в Україні всупереч цим настановам у
нормативних актах Міністерства освіти та на практиці все більшої
чинності набуває протилежна ідея – введення різних форм саме платної
освіти, що пов’язується в офіційних документах із розвитком ринкових
відносин.

Ще більші розходження з приписами міжнародних документів має сама
управлінська практика, не пов’язана з виданням нормативних актів.
Наприклад, право на свободу слова й друку належить до найважливіших прав
громадянина. Про це конкретно говориться у багатьох міжнародних актах.
Але реалізація цього права пов’язана з виданням нормативних актів, на
підставі яких здійснюється охорона державних таємниць у друці, на радіо
і телебаченні. Вельми важливо, щоб кожна людина мала змогу конкретно
знати, які відомості належать до державної таємниці, а які ні, де та
конкретна межа, за якою дії того чи іншого автора можуть бути розцінені
як злочин, правопорушення тощо.

У плані поліпшення захисту прав і інтересів людини у діяльності
управлінських структур окремо стоїть питання щодо визначеності
критеріїв, за якими особистість пов’язує свою уяву про ефективність
управлінської діяльності у тому чи іншому випадку. Звичайно, ці критерії
у різних людей не можуть бути однаковими. Велике значення у такому
визначенні відіграватимуть інтереси кожної конкретної людини, неоднакові
навіть стосовно типових життєвих управлінських ситуацій. Адже ці
інтереси кожна особистість визначає, виходячи зі свого життєвого
досвіду, рівня освіти, загальної й професійної культури, своїх особистих
потреб і уявлень. І у такій ситуації, коли ми маємо справу з багатьма
розбіжностями, провідним критерієм у практичному забезпеченні прав та
інтересів людини є, по-перше, відповідна норма права, і, по-друге,
принцип “дозволено все окрім того, що прямо заборонено законом“,
усвідомлюючи при цьому, що, кажучи про “закон”, маємо на увазі й інші,
основані на законі та відповідні йому нормативно-правові акти.

Оскільки управлінський процес, управлінські стосунки в цілому зводяться
до відносин між суб’єктом і об’єктом управління, забезпечення його
ефективності залежить значною мірою від управлінської ланки, в якості
якої виступає відповідний орган державного управління або конкретна
посадова особа, яка подібно органу управління діє виключно у межах своєї
компетенції.

Можна визначити ті основні ознаки, які, виходячи з позиції “типового“
громадянина, визначають ефективність управлінської діяльності. До цих
критеріїв слід віднести задоволення інтересів, з якими людина пов’язує
здійснення належних управлінських дій: видання відповідної норми права;
реалізацію норми права стосовно кожної конкретної людини; швидкість, з
якою право людини було захищено або практично реалізовано; повнота
такого захисту або реалізації; визначення та задоволення в ході
реалізації інших потреб й інтересів, про які вона, починаючи справу, не
мала достатньої уяви; зменшення коштів і організаційних зусиль, з якими
пов’язані управлінські дії щодо захисту та забезпечення потреб і
інтересів громадянина тощо.

Які ж умови, з точки зору належного забезпечення прав і законних
інтересів громадян, сприяють якісній діяльності суб’єкта управління? Ці
умови слід розділити на дві групи. Перша охоплює умови загального
порядку, тобто ті, які мають значення у разі вирішення усіх питань або
більшої їх частини. Друга група – це умови, які сприяють вирішенню саме
питань, пов’язаних із забезпеченням прав й інтересів громадян, кожної
конкретної людини.

До першої групи слід віднести такі умови: а) високі професійні знання
суб’єктів державного управління (державних службовців) та їхнє уміння
реалізовувати на практиці, у своїй роботі основні загальні завдання і
принципи державної служби (такі принципи, як служіння народу,
законності, демократизму, гуманності та поваги до особистості,
гласності, відкритості та підконтрольності, компетентності та
ініціативності, дисципліни і персональної відповідальності тощо); б)
позитивні етичні якості державних службовців, діяльність яких
безпосередньо пов’язана із здійсненням прав і задоволенням інтересів
громадян; в) вміння державного службовця стримувати свої особисті
політичні пристрасті в ім’я закону, сумлінного виконання своїх службових
обов’язків; г) питання, пов’язані з самою організацією суб’єкта
управління (відповідного державного органу), із втіленням у практику
наукових основ його структурної побудови, запровадження ефективних
методів праці, перевірки виконання тощо.

Названі умови достатньо досліджені у літературі, як правило, саме щодо
них говориться у різних виданнях, присвячених питанням теорії державного
управління. Стосовно ж умов, які безпосередньо пов’язані із
забезпеченням прав й інтересів громадян, то вони у літературі
досліджувалися значно менше, хоча саме вони становлять реальні
організаційні гарантії, які дають змогу ефективніше реалізовувати права
і свободи громадян, задовольняти їх законні інтереси.

Ці конкретні умови, яким має відповідати організація та безпосередня
робота суб’єкта управління, його кадрового складу, значною мірою
перебувають у кореспондуючому зв’язку з умовами й ознаками, що
забезпечують активну діяльність самих громадян у сфері здійснення їхніх
прав і законних інтересів.

Умови ці дуже різнобічні, отже, можуть бути поділені на умови загального
порядку та конкретних управлінських ситуацій. Стосовно першої групи
умов, то в цьому плані передусім слід визначити загальний ідеологічний
принцип відкритого суспільства, за яким саме людина, особистість,
громадянин передує у суспільстві порівняно з усіма іншими соціальними
цінностями, у тому числі і порівняно з державою. На жаль, уся наша
соціальна практика та й діяльність у сфері державного управління, все ще
базується на протилежному принципі – передусім саме держава, її інтереси
і потреби, а потім вже конкретна людина зі своїми різноманітними
інтересами.

Державну бюрократію, яка у нас процвітає в усіх ланках державного
апарату, дуже важко “збити“ з такої позиції. І важко не тільки тому, що
принцип так званого колективізму панував у нас довгі роки, оцінювався як
головний у марксизмі. Колективістський підхід панує і зараз, оскільки
він більш вигідний для тих, хто має вирішувати ті чи інші управлінські
питання й одноразово хоче зняти з себе відповідальність за наслідки
свого управління. Колективна мета менш конкретна, вона завжди виступає
як деяке загальне завдання, яке не можна вирішити, як правило, на рівні
органу нижчого рівня, для її якісного вирішення потрібні різні
узгодження тощо. Все це веде до зниження відповідальності конкретних
виконавців; вона наче розпорошується між різними структурами і
посадовими особами, що суперечить правам і вимогам конкретної людини. В
останньому випадку значно складніше уникнути прийняття відповідного
рішення, введення в дію механізму його практичного вирішення та досить
легко зняти з себе відповідальність за нехтування правами і свободами
особистості.

Річ також в тому, що певна частина кадрового складу нашого
управлінського апарату звикла вирішувати ті чи інші питання “взагалі”,
не відповідно до закону або іншого правового акту, а згідно зі своєю
інтуїцією та життєвим досвідом, які, на жаль, не завжди відповідають
вимогам права і режиму законності.

Спираючись на позицію пріоритету прав людини і громадянина, слід під цим
кутом зору розглядати й інші питання, пов’язані з реалізацією її
правового статусу. Насамперед щодо повноти цього статусу, його
відповідності ознакам демократичної правової соціальної держави, якою
насправді має бути Україна. Найважливішою з ознак, пов’язаних з
демократичною суттю держави, є, безперечно, коефіцієнт участі громадян
держави у вирішенні значних управлінських питань, дійове використання
тих демократичних інститутів, які забезпечують цю участь.

Загальновизнаними серед цих інститутів є вибори, референдуми й
опитування населення з найважливіших питань загальнодержавної і
регіональної політики, різні форми обговорення на зборах громадян
значних і цікавив для них питань державного управління, розвиток засад
самоврядування тощо. У літературі справедливо підкреслюється, що усі ці
форми можуть бути ефективними саме з точки зору забезпечення
ефективності управління лише в умовах спокійного розвитку суспільства.

З поширенням демократичного режиму у сфері здійснення прав і свобод
людини пов’язане й питання щодо розподілу компетенції та системи
органів, які мають забезпечити реалізацію конституційних та інших прав і
свобод. Одним з напрямів такого забезпечення є розвиток місцевого
самоврядування. Саме місцеве самоврядування допомагає більш повно й
оперативно, порівняно з центральними органами, вирішувати ряд питань,
пов’язаних з реалізацією прав і свобод громадян. У зв’язку з цим є сенс
звернутися до Європейської хартії місцевого самоврядування, прийняту
державами-членами Європейської Ради 15 жовтня 1985 р. У преамбулі цього
документа зазначається:

що місцеве самоврядування становить одну з основ будь-якого
демократичного устрою;

що право громадян на участь в управлінні громадськими справами належить
до демократичних принципів, які є загальними для усіх держав – членів
Європейської Ради;

що саме на місцевому рівні право громадян на участь в управлінні може
здійснюватися безпосередньо;

що місцеве самоврядування забезпечує здійснення управління, яке
одночасно є ефективним і близьким до громадян.

Здійснення прав і законних інтересів громадян у державному управлінні

Вельми важливі питання, з вирішенням яких пов’язаний захист прав і
законних інтересів громадян у сфері управлінської діяльності, пов’язані
з реальними умовами життя громадян, а також розвитком чинного
законодавства. Гальмування у розв’язанні цих проблем не дає змоги
державному апарату, органам управління з необхідною ефективністю
задовольняти потреби та інтереси громадян.

Відомо, що за останні роки умови життя більшості населення України
значно погіршилися. Здавалося б, що у такій ситуації слід робити все
необхідне для захисту прав і свобод громадян, забезпечити реальне
здійснення тих прав і свобод, які закріплює Конституція України та чинне
законодавство. На жаль, цього не відбувається, і поступово суспільство
починає звикати до того, що значна частина формально діючого права
складається з мертвих, недіючих норм. За таких умов саме право,
правоохоронні органи втрачають повагу до них з боку громадян держави,
що, безперечно, негативно позначається на всьому процесі розвитку
суспільства.

Стосовно ж питань, пов’язаних із захистом прав і свобод громадян, то
слід звернутися до проблем, пов’язаних з правовим регулюванням
діяльності управлінського апарату, починаючи від Кабінету Міністрів і
закінчуючи відповідними ланками місцевих державних адміністрацій.

Адже існують, хоча і не введені в дію, закони про Кабінет Міністрів
України, про місцеві державні адміністрації, ключові питання організації
та діяльності зазначених державних структур вирішуються у Конституції
України тощо. Однак річ у тім, що в країні не існує розгорнутих за своїм
змістом законодавчих актів, які б конкретно врегульовували порядок
розгляду питань, пов’язаних із захистом прав і свобод громадян, якісним
розглядом та вирішенням їх справ, заяв та скарг у відповідних
управлінських структурах. Самий же Закон “Про державну службу“ зосередив
свою увагу насамперед на врегулюванні внутрішніх стосунків у межах
органів державної служби, але менше регулює питання, пов’язані зі
стосунками між державними службовцями та громадянами.

Здійснення прав і законних інтересів громадян певною мірою залежить від
якості кадрів апарату управління, їх загальної та професійної
підготовки, моральних якостей, політичної зрілості, адже саме державний
апарат володіє владою у країні і проводить ту політику, яка його
задовольняє.

Діяльність щодо підвищення якості державного апарату у цілому, і зокрема
апарату управління має здійснюватися шляхом підвищення ділової
кваліфікації, рівня компетентності кадрів апарату управління в усіх його
ланках, а також недопущення службових зловживань, крадіжок, хабарництва,
корупції.

Забезпечення прав і законних інтересів особи у державному управління
прямо пов’язане з боротьбою зі злочинністю в органах управління. Але
хабарництво – це тільки один вид злочинної діяльності, який порушує
права і свободи громадян України, причому порушує не лише щодо
конкретних громадян, а навіть стосовно загальних інтересів народу,
оскільки як із соціально-економічної точки зору, так і з моральної
негативно впливає на становище країни в цілому. Ще більшої шкоди завдає
країні організована злочинність. У зв’язку з цим слід більш конкретно й
жорстко вирішувати у Законі України “Про державну службу“ питання,
пов’язані з посадовою дисципліною службовців, насамперед посадових осіб,
рішуче притягати до кримінальної відповідальності тих, хто, порушуючи
закон, сприяє або сам бере участь у діяльності мафіозних структур.

Не вирішивши цього завдання, всі інші заходи, які будуть
запроваджуватися з метою покращення функціонування апарату управління
(зміна структури відповідних органів, перерозподіл компетенції тощо) не
дадуть позитивних результатів, оскільки зловживання, некомпетентність
кадрів все зведе нанівець. Тому особливе значення, що підтверджується
досвідом ряду країн, має запровадження необхідних заходів щодо
впровадження в практику діяльності управлінських структур норм і
принципів управлінської етики.

Етика в управлінні – це всеохоплююче, всеосяжне поняття, яке у рівній
мірі є моральним критерієм як професіоналізму управлінських кадрів, так
і їхньої діяльності щодо додержання принципів законності,
справедливості, гуманності у розв’язуванні питань, які стосуються
забезпечення прав і законних інтересів кожної окремої особи. Безумовно,
що саме етичні принципи і норми, ще у більшій мірі ніж правові, разом з
правовими становлять реальну перешкоду будь-яким зловживанням в
управлінській діяльності, злочинам, пов’язаним із заняттям тієї чи іншої
посади у державному апараті управління і т.п.

Підвищення ефективності забезпечення прав і законних інтересів громадян
у сфері управління передбачає успішне вирішення ще одного важливого
питання, пов’язаного з правовим регулюванням відповідних суспільних
відносин. Мова йде про якість конкретизації норм права, встановлених
законами й іншими нормативними актами вищестоящих державних органів за
допомогою локальних норм права, виданих місцевими органами, а також
взагалі органами нижчого рівня. Питання це не надумане. Практика
свідчить про те, що слабка юридична підготовка багатьох кадрів
управлінського апарату призводить, як правило, до простого дублювання
актів вищестоящих органів замість того, щоб, забезпечуючи їх неухильне
виконання, разом з цим саме конкретизувати, враховуючи місцеві умови, ті
положення та приписи, які становлять зміст норм законів, указів,
постанов уряду.

Науково обґрунтована конкретизація має свій механізм, використання якого
базується на додержанні двох основних вимог: по-перше, у процесі
конкретизації ніяк не можна вносити ті чи інші зміни у зміст норм права,
встановлених вищестоящими органами держави (це стосується як літери, так
й самого духу цих норм); по-друге, конкретизація має здійснюватися не
абияк, оскільки конкретизуються не якісь другорядні положення, а
передусім елементи тих правовідносин, які встановлюються чи
санкціонуються відповідними нормами права.

Як відомо, елементами правовідносин є їхні суб’єкти та об’єкт, тобто ті
матеріальні або духовні блага, відносно яких люди вступають у
правовідносини. До елементів правовідносин належать також суб’єктивне
право (правомочність) та юридичний обов’язок, які притаманні відповідним
суб’єктам правовідносин, або кожному з них (складні правовідносини).

Зрозуміло, конкретизація може поширюватися на кожний з елементів
правовідносин, але у кожному окремому випадку вона може мати свої
особливості. Загальною ж для них є те, що конкретизація може мати
виключно пояснюючий характер, це мусить бути саме конкретизація, а не
щось інше, що може порушувати зміст і загальну спрямованість норми.

Найчастіше у процесі конкретизації мова йде щодо конкретизації саме прав
і обов’язків громадян, оскільки часто-густо ці права (особливо
суб’єктивні) викладаються у нормативному акті в узагальненій формі, що
може ускладнювати розуміння їх повного смислового значення.

Конкретизація може бути й іншого характеру, коли вона спрямована на
врегулювання самого процесу практичного здійснення конкретних прав і
обов’язків відповідних суб’єктів права. У даному разі мова йде щодо
правового врегулювання конкретних стадій, які в сукупності й складають
процес конкретизації такого роду. Завдання полягає в тому, щоб кожен
носій відповідних прав і обов’язків мав необхідну правову підтримку,
правову базу на кожній із стадій процесу реалізації своїх прав та
обов’язків, що є важливою гарантією нормального функціонування усього
механізму правового регулювання.

Отже, питання забезпечення прав і законних інтересів особи є одним з
найважливіших у діяльності управлінських структур різного рангу. Вся
світова практика розвитку демократичних держав свідчить, що саме
забезпечення прав і свобод людини та громадянина, ставлення держави і її
структур до особистості є основним критерієм справедливості і гуманізму.

9.4. Гуманітарна експертиза людського виміру в управлінні

Правосвідомість

Правосвідомість – це специфічна форма суспільної свідомості, система
відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях,
почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення
свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

На відміну від інших форм суспільної свідомості, правосвідомість має
свій особливий предмет відображення і об’єкт впливу – право як систему
правових норм, правовідносини, законодавство, правову поведінку, і
насамкінець, правову систему в цілому. Правосвідомість не тільки
відображає у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях,
поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб’єктів права на
певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.
Правосвідомість відбиває різні види суспільних відносин (економічних,
політичних, духовних і т. ін.), що відображуються також і в інших формах
суспільної свідомості. Тому правосвідомість активно взаємодіє з ними,
взаємозбагачуючись.

Правосвідомість суспільства складається з трьох елементів: ідеологічних,
психологічних і поведінкових.

Правова ідеологія – це система правових принципів, ідей, теорій,
концепцій, які відображають теоретичне (наукове) відношення суспільства
до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування
суспільних відносин. Сучасна правова ідеологія включає в себе, зокрема,
концепцію поділу влад, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей
над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування
загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього права,
теорії правової держави і громадянського суспільства, принципи
демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо.
Правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного
відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку
найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і
сучасності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і
функціонування держави і права. Тому правова ідеологія відображає
глибинні, суттєві моменти характеристики державно-правових явищ.

На відміну від раціонального формування правової ідеології, правова
психологія утворюється стихійно на основі емпіричного, безпосереднього
відображення суб’єктами правових відносин, правової поведінки у вигляді
суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок і т. ін.
Виникнення й існування правової психології пов’язане з властивістю людей
безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати
на зовнішні щодо них правові явища. Тому правова психологія виявляється
в почуттях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права. відображає
його не узагальнено, а конкретизовано. В структурі правової психології
слід виділити: 1) сталі (правові звичаї, традиції, звички) і динамічні
(настрої, почуття, переживання) складові; 2) пізнавальні (правові
емпіричні Знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емоції,
почуття, настрої) складові; 3) регулятивні (правові звички, традиції,
звичаї) елементи.

Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки,
правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і
визначають поведінку суб’єктів права, її напрямок, характер. Поведінкові
елементи утворюють вольову сторону правосвідомості, синтезують
раціональні і емоційні компоненти, є однією із складових частин правової
поведінки. Поведінкові елементи правосвідомості безпосередньо виступають
об’єктом і засобом правового регулювання, тому що впливати на поведінку
людей можна через їх правосвідомість, формування відповідних мотивів і
правових установок.

Функції правосвідомості – це головні напрямки її впливу на правові
явища, правову систему в цілому. Основними функціями правосвідомості є:

1) когнітивна – пізнання правової дійсності, в результаті чого
формуються правові теорії, концепції, ідеї, суб’єкти набувають правових
знань;

2) правоутворююча – правосвідомість є джерелом права, правові нормативні
акти виступають як форма зовнішнього виразу правосвідомості суспільства
і законотворчих органів держави. Правові принципи, що є результатом
правосвідомості, визначають основні якості норм права, форм і засобів
правового регулювання;

3) регулююча – вплив права на суспільні відносини через правосвідомість
суб’єктів права, їх правові знання, оцінки, почуття, мотиви і установки.

Структуру правової свідомості становлять три складові: правові знання,
правові оцінки і правові установки. Суб’єкт набуває правових знань у
процесі відображення різних правових явищ, включаючи відомості про
конкретні норми права, призначення правової надбудови, правового
регулювання, ролі тих чи інших правозастосовчих і правоохоронних органів
і посадових осіб держави і т. ін. Проте наявність певного обсягу
правових знань ще не визначає істинного рівня правосвідомості, він
конкретизується розумінням сутності права, правових норм, інших правових
явищ, їх вимог, цілей, призначення. Необхідність і обсяг правових знань
зумовлена включеністю суб’єкта в систему правових відносин. Набуття,
засвоєння правових знань здійснюється за допомогою соціального і
правового досвіду особи. Профільтровані крізь нього правові явища
вимагають певного оцінного відношення, яке відображується в значущості,
цінності як здобутих знань, так і правової дійсності з точки зору особи.

Роль правових оцінних уявлень виявляється у тому, що особа не просто
прямо репродукує у своїх діях те, що моделюється у правових нормах, а
критично оцінює, переосмислює їх у свідомості, співвідносить зі своїми
поглядами про правове, обов’язкове, необхідне.

Одним з найбільш складних компонентів правосвідомості є блок правових
установок, що відображають не тільки готовність до певної правової
поведінки, але й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ,
тобто правові установки впливають як на регулятивну, так і пізнавальну
та оцінну функції правосвідомості. Правові установки особи утворюють
ієрархічним чином структуровану система, яка характеризується:

1) наявністю компонентів різної діаметрально протилежної значущості –
позитивного і негативного відношення до права;

2) акцентуацією поведінкових (регулятивних) аспектів;

3) домінуючим значенням елементів обов’язкового, нормативного.

Рівні правових установок відповідають певним структурним елементам
правової поведінки – для дій характерні правові звички, операцій –
правові диспозиції, поведінки – ціннісні орієнтації.

Правосвідомість, правова культура особи виникають не самі по собі, а як
результат процесу соціалізації, під яким розуміється входження індивіда
в правове середовище, послідовне набуття ним правових знань, його
залучення до правових цінностей і культурних надбань суспільства,
процеси втілення культурних надбань в правомірній поведінці суб’єкта,
його правовій активності, практичному перетворенні правовідносин в
напрямку їх прогресивного, гуманістичного розвитку. Правова соціалізація
може здійснюватися в різних формах – стихійного сприйняття права,
цілеспрямованих правового виховання і самовиховання,
нормативно-регулятивного впливу права, здійснення правової діяльності
тощо. Однією з найважливіших форм правової соціалізації є правове
виховання, складовими якого є юридичні види навчання, пропаганда і
агітація, самовиховання.

Правосвідомість, з одного боку, формується під впливом різноманітних
чинників, а з іншого, виступає як засіб регулювання суспільних відносин.

Правосвідомість визначають як систему почуттів, емоцій, поглядів, ідей,
теорій, традицій, переживань і інших духовних проявів, що виражають
відношення громадян як до чинного законодавства, юридичної практики,
прав, свобод і обов’язків громадян, так і до бажаного права.

Правосвідомість включає в себе: осмислення й відчуття необхідності
права; оцінку права; усвідомлення необхідності створення розвиненої
системи законодавства; осмислення потреби в зміні й доповненні діючих
нормативних актів.

Специфічна риса правосвідомості як складової частини механізму правового
регулювання полягає в тому, що її роль не обмежена однією стадією
правового впливу. Вона присутня на всіх стадіях процесу правового
регулювання соціальних відносин. Найвагоміше їх вплив проявляється на
етапі реалізації права, у процесі втілення в життя юридичних прав та
обов’язків.

Правосвідомість відіграє важливу роль в удосконалюванні й розвитку
правового життя суспільства. Перш за все, правосвідомість є необхідним
чинником при створенні норм права. Якість правових норм, їх
відповідність потребам суспільного розвитку нерозривно пов’язана з
правовими уявленнями, рівнем правосвідомості тих, хто створює правові
норми. По-друге правосвідомість є важливою й необхідною умовою точної й
повної реалізації правових норм. Чим вище рівень правосвідомості
громадян держави, тим точніше виконуються правові норми. Розвинена
правосвідомість забезпечує добровільне здійснення правових вимог,
розуміння їхньої правильності і необхідності. Воно викликає в людей
почуття нетерпимості до порушень правопорядку. Таким чином,
правосвідомість – важливий чинник розвитку законодавства, стабільності
правопорядку, реальності прав і свобод громадян. Досконала
правосвідомість свідчить також про високу загальну й правову культуру
особистості.

Правосвідомість суспільства націлена на справедливе урегулювання
відносин між людьми, що забезпечує збереження цілісності суспільства.
Сучасна правосвідомість різних народів виступає важливим засобом
підтримки й розвитку мирного й справедливого співробітництва між
країнами на міжнародному рівні. Закріплення в юридичних актах,
конституціях найважливіших положень політики держави, її інститутів,
політичних прав і свобод громадян є одним з показників того, що
правосвідомість безпосередньо пов’язана з політичною свідомістю.

В сучасній незалежній Україні багато що зроблено на шляху трансформації
правосвідомості суспільства у демократичному та гуманістичному напрямі.
Проте ще залишається деформація правової свідомості і вона посилюється
внаслідок системної економічної і соціальної кризи. Найменш виражені
перекручення правосвідомості у правовому інфантилізмі, який полягає в
несформованості, недостатній кількості правових знань. Друга форма –
правовий нігілізм, тобто усвідомлене ігнорування вимог законів, за
виключенням злочинного наміру. І третя форма – ігнорування права, інших
соціальних норм і суспільної моралі.

Таким чином, на даному етапі розвитку, для нашої країни необхідно
формувати індивідуальну, колективну і групову правову свідомість, а
особливо правосвідомість такої соціальної групи як політична еліта.
Правова свідомість є передумовою формування політичної діяльності. Саме
політична еліта здатна впливати на економічний, політичний, соціальний
розвиток країни, і від рішень її представників залежить доля всього
суспільства.

Іншою соціальною групою, правосвідомість якої надзвичайно важлива для
побудови громадянського суспільства, є молодь. Це пояснюється декількома
причинами. По-перше, в Україні нараховують понад 7 млн. молодих людей у
віковому діапазоні від 15 до 25 років, або 13,5% від всього населення
країни. По-друге, молодь являє собою соціальну групу, що перебуває на
стадії становлення й формування соціальної, психофізичної, політичної
зрілості та процесу адаптації до виконання соціальних ролей дорослого
населення. Серед усієї групи молоді окремо виділяють студентську молодь,
оскільки ця група має найбільше можливостей зайняти високе місце у
соціальній структурі суспільства, тобто є соціальною перспективою
України.

Таким чином, правосвідомість являє собою важливий чинник розвитку
законодавства, забезпечує стабільність правопорядку, реальність прав і
свобод громадян. Подолання деформації правової свідомості і підвищення
рівня активної і свідомої участі громадян в політичних процесах є
обов’язковою умовою формування громадянського суспільства і правової
держави.

Правова культура

Правова культура – це система правових цінностей, що відповідають рівню
досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій
формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

Складовою культури як соціального явища важливим є рівень засвоєння
членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів,
навичок правомірної поведінки, поваги до права і т. ін.), ступінь
оволодіння ними і практичного їх впровадження у життя.

Загальними рисами правової культури є властивості, притаманні всім видам
культури як умови, способу і результату діяльності особи і суспільства,
в процесі якої відбувається розвиток людських сил і відносин, самої
особи в усій різноманітності її виявлень. Особливі риси правової
культури пов’язані з правом, правовою системою й іншими правовими
явищами. Правова культура є ознакою високого ступеня участі членів
суспільства у його правовому житті, здійснення правової діяльності,
відображає стан законності і правопорядку, рівень правосвідомості.
Показник правової культури – це міра активності суб’єкта права у
правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реальності
прав і свобод громадян. Рівень досягнутої у суспільстві правової
культури значною мірою впливає на ефективність правового регулювання,
характер законодавства, форми і засоби забезпечення прав громадян,
ступінь визначення загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права.

В юридичній науці склалося декілька методичних підходів до вивчення
правової культури, найважливішими серед яких є структурно-функціональний
і аксіологічний.

Структурно-функціональний підхід базується на розумінні правової
культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності (правової
надбудови, правової системи) у єдності з їх реальним функціонуванням,
тобто основна увага у цьому випадку зосереджується на статиці і динаміці
правової культури. Якщо статичний (структурний) аспект правової культури
– це її склад, внутрішня форма, то динамічний (функціональний) –
виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою
та іншими соціальними явищами.

Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія
(суб’єкта) правової культури її поділяють на правову культуру
суспільства, правову культуру соціальної групи і правову культуру особи.
Кожному з цих суб’єктів притаманні свої цінності, характерні риси,
функції і т. ін. Правова культура суспільства складається з таких
складових частин:

1) системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні
відображені у системі нормативних правових актів та конкретизуючих їх
актів індивідуального регулювання;

2) сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульованих за
допомогою правових норм, які складаються з юридичних прав і обов’язків;

3) сукупності суб’єктів права (фізичних осіб, включаючи посадових осіб,
державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних
спільностей);

4) правосвідомості – системи духовного відображення правової дійсності;

5) режиму законності і правопорядку – стану фактичної впорядкованості
суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, зміст
яких складають правомірні дії суб’єктів права.

Динамічний (функціональний) аспект правової культури може розглядатись
як сукупність правових процесів: правоутворення, правового мислення,
правового регулювання, у тому числі правотворчості, реалізації норм
права, правозастосування, правомірної поведінки.

Якщо структурно-функціональний підхід до правової культури відображає її
обсяг і елементи, то аксіологічний підхід – якісну характеристику. Тут
правова культура розуміється як система правових цінностей, що
утворюються у ході розвитку суспільства і відображають прогресивні
досягнення минулого і сьогодення. Визнання ціннісних характеристик її
сутності дозволяє досить чітко відмежувати правову культуру від правових
явищ утилітарного або регресивного та протиправного характеру. Тому
якісна відмінність правової культури полягає у її відповідності
правовому прогресу. Якщо сутністю соціального прогресу є становлення
свободи, то правовий прогрес – це її правова форма, правове становище
особи в суспільстві, правовий статус громадянина в державі, що
відповідають ступеню визнання загальнолюдських цінностей, таких, як
права і свободи особи, що забезпечуються і гарантуються державою кожній
людині.

Відтак, правова культура відображає ціннісний (аксіологічний) аспект,
правову систему, правову надбудову, правову дійсність з точки зору їх
функціонування, спрямування на забезпечення прогресивного розвитку
суспільства. Правова культура суспільства не існує поза правовою
культурою його суб’єктів (соціальних спільностей, груп, особи), вона є
умовою, формою і результатом культурної правової діяльності членів
суспільства, в процесі якої закріплюються існуючі і утворюються нові
правові цінності.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів
права, повагу до нього, упевненість у справедливості законів, юридичних
прав і обов’язків та інших правових явищ. За змістом правову культуру
доцільно поділяти на такі блоки: а) правосвідомість як систему
відображення суб’єктом правової дійсності; б) правомірну поведінку і
правове мислення; в) результати правомірної поведінки і правового
мислення.

За характеристикою правової діяльності (правомірної поведінки) правову
культуру особи поділяють на: 1) теоретичну і практичну, в т.ч.
професійну; 2) продуктивну і репродуктивну.

У процесі правомірної поведінки виробляються правові цінності
матеріального і духовного порядків. Суб’єкти права реалізують правові
норми і відтак відтворюють певні зміни у правовому середовищі, які у
відповідних умовах виступають як правові цінності. Єдність
індивідуальної правової культури і правомірної поведінки деталізується
через поняття культурного стилю правомірної поведінки, який характеризує
ці явища з точки зору: а) ступеня виявлення в них цінностей правової
культури суспільства; б) того особливого, що притаманне правовій
культурі і правомірній поведінці суб’єкта як члена соціальної групи; в)
індивідуально-неповторного, нового, що є результатом творчості даного
суб’єкта.

Індивідуальність правової культури виявляється у стилі правомірної
поведінки, що зумовлює сукупність його характерних особливостей і ознак.
Стиль правомірної поведінки особи характеризується сталою специфічністю
у вирішенні життєвих проблем і завдань і в цьому аспекті є важливим
показником її правової підготовки, досвіду, виявляє особливості вибору
варіанта правомірної поведінки в межах, що визначені правовими нормами.

ефективність

Державний менеджмент

орієнтація на задоволення клієнтів

якість

дерегулювання

дієвість

економічність

обмеження впливу

Похожие записи