.

Підвищення конституційного потенціалу державного управління (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 9805
Скачать документ

Лекція 2. Підвищення конституційного потенціалу державного управління

2.1. Конституційні засади державного управління

2.2. Втілення конституційних засад у поточне законодавство щодо
управління

2.3. Конституційний потенціал удосконалення державного управління.
Конституція України як підґрунтя адміністративної та муніципальної
реформ

2.1. Конституційні засади державного управління

Конституція України, закріплюючи державне управління як один із основних
видів діяльності держави. Основні засади державного управління:

виконує завдання, які поставлені державою в законах і підзаконних актах;

втілюється в спеціально створеному державному апараті – органах
державного управління;

являє собою виконавчу діяльність, бо вона заснована на законі і для
виконання закону;

носить повсякденний і оперативний характер, бо його органи працюють на
постійній основі і у своїй повсякденній діяльності оперативно реалізують
функції держави;

охоплює основні сфери суспільного життя: адміністративно-політичну,
соціально-гуманітарну та економічну;

має підзаконний характер. Підзаконність державного управління згідно з
Конституцією означає:

– органи державного управління (посадові особи) можуть виконувати лише
такі завдання і реалізовувати лише такі повноваження, які чинне
законодавство відносить до їх компетенції, а акти, що видаються органами
державного управління всіх рівнів, повинні відповідати закону;

– органи державного управління застосовують загальні норми, що
сформульовані в законі до конкретних обставин управлінської діяльності,
тобто дають безпосередні приписи або здійснюють певні дії;

– органи державного управління правомочні самостійно встановлювати
правила поведінки, тобто здійснювати діяльність нормотворчого характеру,
яка носить підзаконний характер.

– органи державного управління та їх представники (посадові особи) у
відповідності з чинним законодавством діють у деяких випадках
самостійно, без звернення до судових органів, здійснюють діяльність щодо
притягнення винних до юридичної відповідальності за правопорушення,
скоєні у сфері державного управління.

Конституція визначає управлінську діяльність як виконавчо-розпорядчу,
тобто діяльність, що заснована на законі та для виконання закону, бо
органи державного управління повинні виконувати закони і
нормативно-правові акти та самі уповноважені видавати правові акти.

Форма держави.

Форма держави – це порядок (спосіб) організації та здійснення державної
влади в країні. Структура форми держави – стійка єдність елементів, їх
зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим. Вона включає три
взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного
устрою, форму політичного (державного) режиму.

Форма держави

Форма державного правління Форма державного устрою Форма державного
режиму

– порядок утворення і організації вищих органів влади в державі –
порядок поділу території держави на певні складові частини і
співвідношення влади між ними і державою в цілому – порядок здійснення
державної влади у певні способи, певними методами і засобами

Форма державного правління

Монархія Республіка

– форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком
або частково в руках однієї особи – монарха, передається в спадщину, не
залежить від населення (як правило, не затверджується ним) – форма
державного правління, при якій вища державна влада здійснюється
представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом),
обраним населенням на певний строк

Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

а) ранньофеодальна – характеризується великим ступенем децентралізації,

б) станово-представницька – влада монарха поєднується із наявністю
станово-представницького органу;

в) абсолютна;

г) конституційна.

Розглянемо абсолютну та конституційну монархії, тому що інші практично
не існують.

Монархія

Абсолютна (необмежена) Конституційна (обмежена)

Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує
урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування,
тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для
рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному
вигляді (без конституції і парламенту) в окремих країнах (султанат
Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і
парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто
затверджує його абсолютну владу. Парламенту приділяється роль
консультативної ради при монархові (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у
будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущена через півтора
роки після створення) Влада монарха обмежена конституцією, він не може
прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і
підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика
Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.)

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною. Остання
форма практично відживає.

Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція,
Данія та ін.). У парламентській монархії влада монарха в законодавчій,
виконавчій і судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує
законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус
глави держави – виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним
главою держави (прем’єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє
найбільшим числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується
парламентом і лише йому підзвітний.

У дуалістичній монархії юридично і фактично влада поділена між урядом,
що формується монархом (або призначеним ним прем’єр-міністром), і
парламентом. Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до
парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує
уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми
указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право
відкладального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право
розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму
до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інтереси феодалів
(їх переважно виражає монарх) і інтереси буржуазії (їх представляє
парламент). Наприклад, дуалістична монархія була в кайзерівської
Німеччині в 1871 – 1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді,
Лівії, Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанат
Бруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.

В історії держав світу виникали різні види республік: антична;
середньовічна (феодальна); буржуазна; соціалістична. Розглянемо сучасні
види республік.

Республіка

парламентська президентська змішана

(напівпрезидентська)

Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду,
який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента
менше, ніж у прем’єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства
парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається
парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія,
Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина) Глава держави (президент) особисто
або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад
уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед
президентом, а не перед парламентом. Президент обирається
непарламентським шляхом – прямими чи непрямими виборами населення (США,
Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак) Глава держави
(президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру
прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом.
Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем’єр-міністру,
який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду.
Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія,
Франція)

Форма державного устрою

Унітарна держава Федерація

– проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні
одиниці, що не мають суверенних прав – складна союзна держава,
частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права

Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція,
Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія,
Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади – глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати ніякої
політичної самостійності;

6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної
держави мають різні назви: в Україні – області, у Польщі – воєводства, в
Англії – графства, в Італії – провінції.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль,
Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають
автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні – це
Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими
унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму.
Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі
місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи,
котрі підпорядковують собі місцеві органи самоврядування. У
децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються
населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань
місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як
правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися
певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони
приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним
чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним
законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада,
Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та
ін. – разом у світі існують 24 федеративні держави (на шляху до
федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):

1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному
відношенні не є одне ціле, а складається із територій – суб’єктів
федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

2) наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб’єктів,
тобто наділення суб’єктів федерації установчою владою;

3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи
законодавства її суб’єктів, тобто наділення суб’єктів федерації в межах
установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які
діють лише на території суб’єкта федерації і мають відповідати союзному
законодавству;

4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів
суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління
суб’єктів федерації;

5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб’єктів; у ряді
федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6) можливість суб’єктів федерації мати власну правову і судову системи
(США);

7) наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;

8) суб’єкти федерації не мають суверенітету і не є суб’єктами
міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може
виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб’єктів.

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному
уряду, освіта – регіонам, а право оподатковування поділене між обома.
Тому і федерація, і її суб’єкти можуть мати право видавати закони з
аналогічних питань.

Розглянемо такі союзи держав, як конфедерація і співдружність. Вони
відрізняються від федерації тим, що є формою міждержавного союзу, тобто
об’єднанням незалежних держав.

Конфедерація – тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для
досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної
діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа,
грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної
самостійності.

Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США,
Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація – Сенегамбія, 1981-1989
pp.):

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і
державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи
законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і
міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з
делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом
консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов’язковим і
не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її
суб’єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або
розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

Заслуговує на увагу особлива форма об’єднання держав, іменована
співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська
Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за
конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об’єднання держав, які
виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного
суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при
конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди,
інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть
бути найрізноманітніші – економічні, культурні та ін.

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і
навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки,
призвести до дезінтеграції, роз’єднання.

СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 р.) – це
об’єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну
спільність народів і сформовані між ними зв’язки шляхом координації
політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована
трьома державами – Бєларуссю, Росією, Україною. Згодом до них
приєдналися дев’ять країн – Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан,
Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан. Разом із
членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство.
Встановлено право виходу з СНД.

Види форм державного (політичного) режиму

Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:

– ступінь розвиненості політичної демократії;

– реальний політико-правовий статус людини.

З урахуванням цих критеріїв сучасні державні (політичні) режими
поділяються на види: демократичні і антидемократичні.

До демократичних відносяться ліберально-демократичний,
консервативно-демократичний, радикально-демократичний режими.
Антидемократичними є авторитарний (революційний; стабілізаційний) і
тоталітарний (расистський; фашистський; військово-диктаторський) режими.

Існують також перехідні режими.

Загальна характеристика державного (політичного) режиму

демократичний антидемократичний

– порядок (стан) державного (політичного) життя суспільства, при якому
додержується демократична конституція, реалізується принцип «поділу
влади». Державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі
громадян і їх об’єднань в управлінні державою. Допускається легальна
діяльність різних партій. Гарантується здійснення прав і свобод громадян
і меншостей відповідно до міжнародних стандартів прав людини. – порядок
(стан) державного (політичного) життя суспільства, при якому не
реалізується (найчастіше юридично не закріплений) принцип «поділу
влади». Звужується або припиняється вплив громадян і їх об’єднань на
управління державою. Відсутня або перетворюється на формальну
виборність. Забороняється діяльність опозиційних партій і організацій.
Застосовуються політичні репресії. Звужуються або порушуються політичні
права громадян і меншостей. Реальна влада зосереджується в руках групи
осіб або однієї особи, неконтрольованих народом.

Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і
методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток
людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній
діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів
більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій;
формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах;
домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і
змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.

При антидемократичному режимі відбувається зневаження прав і свобод
людини, придушення опозиції, не виключається скасування представницького
вищого органу (парламенту) або перетворення його на маріонеткову
установу, формування уряду армією, що захопила владу, і т. ін.

Тоталітарний режим – крайня форма антидемократичного режиму.
Характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством;
одержавленням усіх легальних громадських організацій; не обмеженими
законом і закону не підвладними повноваженнями влад; забороною
демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених
конституційних прав і свобод; всепроникаючим контролем за діяльністю
громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю
гласності; войовничою тотальною нетерпимістю до усіх, хто мислить
інакше, ніж диктують правляча партія та її ідеологія; репресіями
відносно опозиції та інакомислячих; мілітаризацією суспільного життя;
прагненням до зовнішньої експансії. Ідеологія тоталітарних режимів
завжди є революційною (або псевдореволюційною).

Авторитарний режим не є настільки різким у крайніх, реакційних проявах,
як тоталітарний режим. Він об’єднує в собі риси тоталітарного і
демократичного режимів. Як і демократичний режим, він зберігає автономію
особи і суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається
радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає
економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний
плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити
загальний контроль за населенням, обмежується жорстким політичним
контролем; може ґрунтуватися на праві, моральних засадах.

На відміну від демократичного режиму, при якому джерелом влади є народ,
авторитарний режим характеризується:

1) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної
народу, яка формується головним чином не шляхом конкурентної виборної
боротьби, а за допомогою нав’язування чиєїсь волі зверху;

2) наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за
своїм розсудом, у тому числі й з порушенням норм закону;

3) здійсненням управління, як правило, централізовано; концентрацією
влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів, рішення
яких повинні виконуватися беззаперечно;

4) використанням насильства і позасудових методів примусу людей;

5) опорою на поліцейський і військовий апарат;

6) субординацією суб’єктів громадських відносин, дією принципу
пріоритету держави над особою, відсутністю гарантій здійснення
конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у
взаємовідносинах особи з владою.

Авторитарний режим може бути двох видів:

• революційний – спрямований на зміну типу суспільно-політичного
розвитку;

• стабілізаційний – орієнтований на збереження існуючого
суспільно-політичного ладу.

Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення
мобілізаційних заходів на подолання труднощів, що виникли внаслідок
надзвичайних обставин, а також у зв’язку з:

а) революційними рухами (прогресивними, консервативними або
реакційними);

б) рухами, що прагнуть відновити старі, віджиті порядки;

в) загальносоціальною кримінальною злочинністю;

г) іноземним утручанням.

Авторитарний режим встановлюється в державах, які:

– відкидають демократичні принципи організації і здійснення державної
влади;

– намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не
встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

– є демократичними, проте змушені, з огляду на обставини, вводити модель
надзвичайного функціонування державної влади.

Влада при авторитарному режимі займається у першу чергу питаннями
забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони і зовнішньої
політики, хоча вона може впливати на стратегію економічного розвитку,
здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм
ринкового саморегулювання, проводити достатньо активну соціальну
політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний характер.

Механізм і апарат держави

Механізм держави – це складна цілісна ієрархічна система державних
організацій, які складаються з державних органів, державних підприємств
і державних установ, за допомогою яких здійснюється державне управління
суспільством і захист його основних інтересів, здійснюється державна
влада, а також виконуються завдання держави і реалізуються її функції.

Механізм держави має певні характерні ознаки:

1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах
субординації та координації. Політико-організаційну основу системи
складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші
державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині
принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із
суб’єктів механізму держави як його системний елемент є органічно
обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в
цілому. Це система, яка має чітку структуру з певними зв’язками між її
елементами. Первинними елементами є державні органи;

3) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи,
державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;

4) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою
якої функціонує держава, здійснюється управління суспільством (по суті,
механізм держави створюється для виконання її функцій);

5) наявність можливості реалізації функцій і завдань організаційними,
фінансовими, матеріальними засобами примусу;

6) наявність у державних органів, підприємств і установ своїх
повноважень, як правової основи їхньої діяльності.

У літературі можна зустріти ототожнення «механізму» і «апарату» держави.
Тим часом поняття механізму держави ширше за поняття державного апарату
за складом і структурою. Механізм держави, по суті, є апаратом у дії, у
функціонуванні – із усіма зв’язками, що існують і виникають між його
частинами.

Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його
елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих
елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в
цілому, котрі перебувають у постійному відновленні з метою підтримання
своєї основної функції – управління.

Структура механізму держави.

Державні органи, що мають владні повноваження, тобто державний апарат,
який містить у собі два важливих структурних елементи: апарат
управління, що складається з чиновників – державних службовців, які
спеціально займаються управлінням; апарат примусу – армія, поліція,
розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні
заклади та ін. Державні установи, державні підприємства, що не мають
владних повноважень Організаційні і фінансові засоби

До механізму держави належать органи законодавчої, виконавчої і судової
влади, контрольно-наглядові органи, озброєні загони людей (армія, флот,
поліція), установи примусу (тюрми, колонії), спеціальний
пропагандистський апарат (ЗМІ).

Тлумачення механізму держави як системи всіх державних органів, що
здійснюють не тільки управління суспільними справами, але й забезпечують
життєдіяльність всього суспільства переносить акцент з політичного
характеру діяльності держави на її соціальну спрямованість, де політика
є важливим, але не єдиним методом цієї діяльності. Такий підхід до
визначення держави закріплений у Конституції України, де в ст.1 сказано,
що “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціально-правова
держава”. Держава діє лише в тих сферах суспільного життя і в тих
обсягах, що не можуть бути вирішеними громадянським суспільством
самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності та еволюційного
розвитку.

Перед кожною державою постає велика кількість завдань, які вона повинна
виконати з метою забезпечення нормальних умов життєдіяльності
суспільства, тому проблема зміцнення державного механізму має особливе
значення.

Принципи організації і діяльності механізму держави – це основоположні
керівні начала, ідеї, які лежать в основі організації ідеальності
механізму держави. Більшість із принципів є конституційно закріплені, до
них належать:

1. Принцип демократії

Означає, що діяльність механізму відбувається за участі широких народних
мас, а діяльність державних органів широко висвітлюється в засобах
масової інформації. Важливим принципом демократичної організації
мас-медіа є плюралізм влад у суспільстві. Контроль панівних економічних
і політичних груп над головними мас-медіа означає кінець демократії або
її істотну деформацію.

У демократичній державі інформаційна влада потребує контролю збоку
суспільства. У більшості західних демократій існують спеціальні органи
контролю за ЗМІ, які стежать за дотриманням ними моральних і правових
норм.

2. Принцип законності.

Означає, що всі без винятку структурні елементи механізму держави
повинні діяти на основі і відповідно до закону.

3. Принцип гуманізму.

Полягає в тому, що кожен державний орган своєю діяльністю повинен
здійснювати захист інтересів людини, особистості, охорони прав людини і
громадянина. Конституція (ст. 3) уперше в основах конституційного ладу
проголосила, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються
в Україні найвищою соціальною цінністю. Це положення знаменує
принциповий поворот у взаємовідносинах громадянина і держави. Безумовно,
зміни не можуть відбутися швидко, але конституція гарантує новий шлях
розвитку України як демократичної, правової, соціальної держави.

4. Принцип національної рівноправності.

Забезпечує згоду між різними частинами суспільства, різними соціальними
прошарками, націями. Держава гарантує рівні умови існування і розвитку
національної самобутності (мова, звичаї, культура).

5. Принцип розподілу влади.

Закріплений у ст. 6 Конституції України. Він означає, що законодавча,
виконавча і судова влада реалізується різними державними органами, які
стимулюють і урівноважують одна одну в процесі виконання своєї функції.
Поділ влади об’єктивно виражається в спеціалізації державних органів за
видами діяльності, які наділяються відповідною компетенцією, самостійні
й незалежні в реалізації своїх повноважень і володіють можливістю
спрямовувати і контролювати одна одну.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію
і традиційно пов’язується з ім’ям французького вченого Ш.-Л. Монтеск’є
(1689–1755). Особливість його поглядів на «три влади» полягає у тому, що
кожна з них оголошувалася самостійною і незалежною. Тим самим
виключалася узурпація влади будь-якою особою або окремим органом
держави. Вже в підході до принципу поділу влади Монтеск’є містилися
засади стримування їх одна одною, що згодом в США при створенні
Конституції 1787 р. було названо системою «стримувань і противаг».

Пізніше Ж.-Ж.. Руссо запропонував розглядати ці три влади як особливі
явища найвищої влади всього народу.

У вітчизняній історії ще задовго до Ш.-Л. Монтеск’є мали місце спроби
(«Пакти і Конституції» Пилипа Орлика, 1710 р.) створити конституційний
проект незалежної України з урахуванням принципу поділу влади, їх
єдності і взаємодії: законодавча влада – Генеральна Рада, що обирається;
виконавча влада – гетьман, генеральна старшина та обрані представники
від кожного полку; судова влада. «Пакти і Конституції» П. Орлика,
написані під впливом західноєвропейського парламентаризму, заклали
засадні принципи республіканської форми державного правління. Основним
положенням цього документу було проголошення України, незалежної від
Москви та Польщі, і звичайно, в тогочасних умовах ця конституція не
могла бути втілена в життя.

Вперше конституційне закріплення теорія поділу влад одержала у
Конституції США 1787 року, у якій від імені всього американського народу
були розподілені повноваження органів держави – конгресу, президента і
підзвітних йому міністрів, суддів. Крім цього теорія була доповнена
системою взаємних стримувань і противаг. Наприклад, у конституціях
деяких країн додатково виділяють виборчу владу.

В історії нашої держави більш як сімдесят років принцип поділу влади не
міг бути втілений в державне будівництво, тому що цей принцип несумісний
з ідейними доктринами пролетаріату, з керівною і спрямовуючою силою
суспільства і держави. Тому тільки після проголошення незалежності перед
Україною постала проблема втілення цього принципу в державний лад. Цей
принцип дає змогу створити систему стримувань і противаг. Прикладом цієї
системи є прийняття закону Верховною Радою України з одного боку і
підписання його президентом з іншого, який має право накладання “вето”.

Принцип поділу влади складається із системи вимог:

1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами
відповідно до вимог поділу праці;

2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні
своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і
їх злиття;

3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню
іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із
гілок;

4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і
неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом.

Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба
узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади.
З іншого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності
управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, тому що
у такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип
поділу влади не можна реалізувати повністю.

Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від
національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної
ситуації.

Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої,
виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи
«поділеною», влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому
що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не
лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:

1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для
здійснення функцій і виконання завдань держави;

2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб’єктам за тих
самих обставин взаємовиключні правила поведінки.

Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий
регулятор у процесі реформування державної влади України.

Розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади є поділом
державної влади по горизонталі. По вертикалі влада розподіляється між
усіма органами та посадовими особами, що належать до тієї чи іншої гілки
влади

Принцип поділу влади доповнюється системою «стримувань і противаг».
Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність
засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги
сил. «Стримування» і «противаги», з одного боку, сприяють
співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку
– створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом
переговорів, угод і компромісів.

Суб’єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є
Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і
Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження
цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.

У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і
противаг»:

1) право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

2) імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його
усунення з поста;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка
має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення
третини складу);

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та
інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів,
Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини
(омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

Розподіл влад – це механізм, який досягає єдності на основі складного
процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на
випадок конфліктних ситуацій. Згідно із ч. 2 ст. 6 Конституції України
складовими державної влади є органи законодавчої, виконавчої та судової
влади.

У Конституції України визначається структура, статус, компетенція
виконавчої влади, вирішується питання про взаємовідносини глави держави
і уряду, уряду і вищих представницьких органів законодавчої влади,
дається відповідь на питання, пов’язані з конституційною
відповідальністю органів виконавчої влади, здійсненням парламентського
контролю за діяльністю органів виконавчої влади.

Основні положення поділу влади:

поділ влади закріплюється Конституцією;

відповідно до Конституції законодавча, виконавча, судова влади надаються
різним людям і органам;

усі влади рівні та автономні, жодна з них не може бути усунута будь-якою
іншою владою;

ніяка влада не може користуватися правами, наданими Конституцією іншій
владі;

судова влада діє незалежно від політичного впливу

6. Принцип професіоналізму.

За допомогою цього принципу створюються сприятливі умови для підбору і
розстановки в державному апараті найбільш кваліфікованих кадрів.
Залучення високопрофесійних осіб, висока організація праці забезпечить
ефективну діяльність механізму держави.

7. Принцип ненасильства.

Цим принципом передбачено, що у роботі державних органів основна роль
належить організаційним та виховним методам. Метод примусу має
другорядне, допоміжне значення.

8. Принцип позапартійності державної служби, відокремлення церкви від
держави

Означає, що в державних органах не можуть утворюватись структури
політичних партій, релігійні організації. Відокремленість церкви від
держави є однією з ознак сучасної правової держави. Світський характер
України полягає у відсутності над державою церковної ієрархії.

Юридична наука передбачає і ряд інших принципів, таких як принцип
легітимності, науковості, обліку і контролю, суверенності.

Державний апарат

Під «державним апаратом» розуміється система органів, які безпосередньо
здійснюють управлінську діяльність і наділені для цього
державно-владними повноваженнями. Поняття «механізм держави» охоплює
державні підприємства і державні установи, що під керівництвом апарату
держави практично здійснюють функції держави у сфері виробничої
діяльності, пов’язаної зі створенням матеріальних цінностей держави
(державні підприємства) і нематеріальних цінностей (державні установи).
Для державних установ типовою є невиробнича діяльність у сфері охорони
здоров’я, наукових досліджень, проектування, навчально-виховної,
духовно-освітньої роботи тощо.

Державні підприємства і державні установи не можна віднести до державних
органів, тому що вони відрізняються від них органів низкою ознак:

1) не мають державно-владних повноважень, тобто не є носіями державної
влади;

2) безпосередньо створюють матеріальні або духовні блага;

3) мають специфічну організаційну структуру: є організованими державою
трудовими колективами робітників і службовців на чолі з відповідальним
керівником, що діє на засадах єдиноначальності;

4) мають суворо позначене коло повноважень: адміністрація підприємств і
установ здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності,
у межах підприємства або установи;

5) керуються у своїй діяльності власним статутом відповідно до
законодавства.

Отже, державні підприємства і державні установи слід відрізняти від
органів держави, але їх не можна протиставляти одне одному, оскільки усі
вони належать до державних організацій, які діють у єдності та
взаємозв’язку: державний апарат забезпечує реалізацію функцій держави
завдяки діяльності підприємств і установ, якими керує.

Апарат держави, будучи частиною механізму держави, є юридично оформленою
системою всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну
роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави.

Можливе двояке розуміння апарату держави: у вузькому і широкому
розумінні.

Апарат держави у вузькому розумінні – власне управлінський апарат або
апарат виконавчої влади, який складається з чиновників і очолюється
вищими виконавчими органами.

Апарат держави у широкому розумінні – поряд із власне управлінським
апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління,
збройні сили, міліцію (поліцію), дипломатичні представництва за кордоном
та ін.

Ознаки апарату держави:

1) система державних органів, що становить собою налагоджену структурну
організацію, засновану на загальних принципах, єдності кінцевої мети,
взаємодії та орієнтовану на забезпечення реалізації функцій держави;

2) система юридично оформлених державних органів, тобто таких, що
наділені компетенцією (повноваженнями, предметом відання, юридичною
відповідальністю) і займаються управлінням суспільством на професійній
основі як носії влади;

3) система державних органів, у рамках якої діяльність державних
службовців суворо відмежована від власності, яка належить їм як
суб’єктам;

4) система органів, кожний із яких має матеріально-технічні засоби для
здійснення цих функцій;

5) система органів, диференційованих відповідно до принципу поділу влади
на законодавчу, виконавчу і судову;

6) система органів, яка здійснює свою діяльність з управління
суспільством і виконання функцій держави у формах безпосередньо
управлінських і правових.

Безпосередньо управлінські форми діяльності державного апарату не мають
юридичного характеру. Їх функції:

• організаційно-регламентуюча – розробка наукових рекомендацій,
підготовка проектів документів, організація виборів та ін.;

• організаційно-господарська – бухгалтерський облік, статистика,
постачання та ін.;

• організаційно-ідеологічна – роз’яснення нормативних актів, формування
громадської думки та ін.

Правові форми діяльності державного апарату мають юридичний характер:
правотворча, правозастосовна, правоохоронна, контрольно-наглядова,
установча.

Правотворча діяльність – форма діяльності компетентних органів держави
зі встановлення, зміни або скасування правових норм. Ця діяльність
охоплює підготовку проектів нормативних юридичних актів, їх прийняття та
видання.

Правозастосовна діяльність – форма діяльності компетентних органів
держави з реалізації правових норм. Ця діяльність охоплює організацію і
контроль за додержанням правових норм.

Правоохоронна діяльність – форма діяльності компетентних органів держави
з попередження правопорушень і притягнення правопорушників до юридичної
відповідальності. Вона здійснюється з метою охорони і захисту правових
норм шляхом застосування заходів юридичного впливу до правопорушників.

Для державного апарату потрібні спеціально підготовлені кадри
чиновників-управлінців, які мають необхідну кваліфікацію і
професіоналізм. Прошарок людей, зайнятих на роботі в апараті держави,
визначають як бюрократію (бюрократ – грецьке – столоначальник). Даний
термін вживають і для негативної характеристики таких проявів у
діяльності державного апарату, як формалізм, тяганина, кар’єризм,
прагнення до особистої вигоди, корумпованість, байдужість до людей та їх
потреб.

Щоб перебороти негативні явища, використовуються демократичні методи і
стиль роботи, ціла система спеціально розроблених реально діючих заходів
і механізмів, покликаних приборкати, стримати бюрократизацію. Ефективні
такі заходи, як заміщення посадових осіб за конкурсом, переведення
управлінського апарату на роботу за контрактом, позбавлення державних
службовців права брати участь у комерційній діяльності, але одночасно
встановлення для них високого рівня заробітної плати (соціально-правова
захищеність), яка забезпечує зацікавленість у чесній службі.
Управлінський апарат має бути інструментом органів влади, обраних і
контрольованих народом.

Для підвищення ефективності і якості функціонування державного апарату
необхідно, щоб в основі його організації і діяльності була система
принципів. Принципи організації і діяльності державного апарату –
відправні засади, незаперечні вимоги, висунуті до формування і
функціонування державних органів.

Основні принципи організації і діяльності державного апарату,

1) пріоритет прав і свобод людини;

2) єдність і поділ влади;

3) верховенство права – виражається, наприклад, у праві оскарження в
суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх
незаконними діями;

4) законність;

5) ієрархічність – підлеглість по вертикалі;

6) організаційно-правова зв’язаність діяльності державних органів і
посадових осіб;

7) поєднання виборності і призначуваності;

8) демократизм методів і стилю роботи;

9) змінюваність;

10) поєднання колегіальності та єдиноначальності;

11) гласність і урахування громадської думки;

12) професійна компетентність;

13) економічність, програмування, науковість;

14) право рівного доступу до державної служби.

Державні органи влади в Україні

Завдання і функції української держави реалізуються через діяльність
системи відповідних державних органів, правовий статус яких визначається
і закріплюється в Конституції України та інших нормативно-правових
актах.

Державний орган є основним структурним елементом державного механізму,
першоосновою державного апарату і його структурною ланкою.

Орган держави, як частина державного апарату – це окремий службовець чи
структурно-організований державою або безпосередньо народом колектив
державних службовців, наділений владними повноваженнями, відповідним
матеріально-технічним забезпеченням, створений на законних підставах для
виконання конкретних завдань і функцій держави. Кожний орган держави
створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має
свої предмет відання, завдання і функції.

Державні органи України характеризуються такими рисами:

орган представляє Україну як державу як всередині країни, так і зовні;

державний орган діє за дорученням держави;

його положення визначається правовим статусом;

є відносно самостійною частиною системи державних органів України;

• виступає від імені держави і від свого власного імені.

Державно-владні повноваження – це функції, права і обов’язки, що
закріплюються у компетенції державних органів на основі законів та інших
правових актів.

Компетенція державних органів визначається Конституцією України,
законами України, нормативними указами Президента України, окремими
постановами Кабінету Міністрів України, актами міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади, а також відповідними нормативними
актами місцевих державних адміністрацій.

Державні органи України становлять єдину систему центральних органів,
склад якої об’єктивно випливає з принципу єдності державної влади в
Україні. Система органів державної влади складається з органів трьох
видів: законодавчої, виконавчої і судової влади (ст. 6 Конституції
України).

Підрозділом держави є її глава (президент у республіці, монарх у
конституційній монархії). Президент в Україні не віднесений Конституцією
до посадових осіб виконавчої влади. Він вважається вищою посадовою
особою держави.

Орган держави володіє рядом загальних ознак, які відрізняють його від
недержавних органів, громадсько-політичних організацій. Зокрема, тільки
державний орган виступає в межах своєї компетенції як офіційний виразник
інтересів усього суспільства. Всі державні органи обов’язково
створюються і функціонують відповідно до норм права й на підставі їх
наділяються владними повноваженнями, які дають змогу здійснювати
політику заходами не тільки переконання, а й примусу. Крім того, за
ознаками спеціалізації державні органи в механізмі держави структурно
відокремлені. Вони реалізують свої повноваження, функціонально
взаємодіючи між собою.

Існує ряд специфічних ознак органу держави:

1) формується державою або безпосередньо народом (наприклад, парламент)
відповідно до закону і функціонує на його основі;

2) має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції,
які він здійснює від імені держави;

3) має державно-владні повноваження, що дозволяють йому здійснювати
юридично обов’язкові дії: а) видавати нормативні та індивідуальні акти;
б) здійснювати контроль за точним і неухильним виконанням вимог,
передбачених цими актами; в) забезпечувати і захищати ці вимоги від
порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання,
стимулювання, у разі потреби – державного примусу;

4) функціонально взаємодіє з іншими органами в процесі реалізації своїх
повноважень, керуючись принципом «дозволено лише те, що прямо
передбачено законом»;

5) складається із службовців, що перебувають в особливих правовідносинах
один з одним і органом: обсяг, порядок використання ними владних
повноважень встановлюються законом і набувають конкретизації в посадових
інструкціях, штатних розкладах та ін.

6) має необхідну матеріальну базу – майно, що знаходиться в його
оперативному управлінні; свій рахунок у банку; джерело фінансування –
державний бюджет;

7) має організаційну структуру (побудова за видами окремих служб і
чисельним складом), територіальний масштаб діяльності, систему службової
підзвітності та службової дисципліни.

Державні органи, що мають владні повноваження, можуть бути поділені за
різними критеріями.

За способом виникнення:

первинні і вторинні. Первинні ознаки державної влади не створюються
ніякими іншими органами. Вони обираються за встановленою процедурою і
наділяються владними повноваженнями безпосередньо виборами (Верховна
Рада України, Президент України). Вторинні (похідні) органи створюються
первинними органами, які наділяють їх владними повноваженнями (Рахункова
палата, Уповноважений Верховної Ради з прав людини).

За способом утворення: виборні (представницькі органи);

призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі
органи);

що успадковуються (спадковий монарх).

За строком функціонування: постійні – створюються без обмеження строку
дії;

тимчасові – створюються для досягнення короткострокових цілей.

За територією дії:

загальні (загальнофедеральні у федеративній державі) – поширюються на
всю територію держави;

суб’єктів федерації – у федеративній державі;

місцеві – діють в адміністративно-територіальних одиницях.

За обсягом владних повноважень:

вищі (парламент України, президент України, Кабінет Міністрів України);

місцеві (місцева державна адміністрація). Не всі місцеві органи є
державними (наприклад органи місцевого самоврядування). Вищі органи
держави найбільш повно уособлюють державну владу, яка поширюється на всю
територію держави. Місцеві органи держави функціонують в
адміністративно-територіальних одиницях (область, район).

За характером (широтою) компетенції:

органи загальної компетенції. Вирішують широке коло питань. Наприклад,
уряд України, виконуючи Конституцію і Закони України бере активну участь
у реалізації всіх функцій держави;

органи спеціальної (галузевої) компетенції. Спеціалізуються на виконанні
однієї функції – одного виду діяльності (наприклад Прокуратура України,
Міністерство Юстиції України).

За порядком здійснення компетенції: колегіальні – парламент (Верховна
Рада);

єдиноначальні – президент.

За правовими формами діяльності: правотворчі;

правозастосовні;

правоохоронні;

контрольно-наглядові;

установчі.

За принципом поділу влади: законодавчі;

виконавчі;

судові.

За характером і змістом діяльності: законодавчі (парламент);

виконавчі (уряд);

правоохоронні (міліція, органи безпеки);

судові (суди – вищі і місцеві);

контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).

Вищий представницький орган державної влади

Вищим представницьким і законодавчим органом в Україні є Верховна Рада
(парламент), яка обирається безпосередньо народом на основі загального,
рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Вона
правомочна вирішувати будь-які питання державного життя, крім тих, що
вирішуються виключно всеукраїнським референдумом або віднесені
відповідно до Конституції України до компетенції органів виконавчої чи
судової влади.

Верховна Рада приймає закони; затверджує державний бюджет; визначає
основи внутрішньої і зовнішньої політики; затверджує загальнодержавні
програми економічного, науково-технічного, соціального,
національно-культурного розвитку, охорони довкілля. Вона затверджує
перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають
приватизації; визначає правові основи вилучення об’єктів права приватної
власності; здійснює контроль за діяльністю Президента, призначає його
вибори і усуває з посади в порядку імпічменту; здійснює контроль за
діяльністю Кабінету Міністрів.

Законодавча влада – це делегована народом своїм представникам у
парламенті державна влада, що має виключне право приймати закони.
Відповідно до ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої
влади в Україні є парламент – Верховна Рада України». Назва влади
«законодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності
(законодавча функція), парламент не здійснює ніякої іншої діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка
реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.

Засновницька функція парламенту здійснюється через його участь у
формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву
«стримувань і противаг» слугує контроль, здійснюваний законодавчим
органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади
(контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання
законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами
парламентського контролю.

Проте головною особливістю організації та діяльності парламенту є його
представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого
загальнонародного представництва.

Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:

– представницьку,

– законодавчу,

– фінансову,

– засновницьку,

– контрольну.

Верховна Рада призначає на посади голову та інших членів Рахункової
палати, голову Національного банку за поданням Президента, половину
складу Ради Національного банку, половину складу Національної ради з
питань телебачення і радіомовлення. Надає згоду на призначення на посади
та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного
комітету, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету
телебачення і радіомовлення.

Верховна Рада надає згоду на призначення Президентом України на посаду
Генерального прокурора і висловлює йому недовіру, що має наслідком його
відставку з посади; призначає третину складу Конституційного Суду;
обирає суддів безстроково; достроково припиняє повноваження Верховної
Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного
Суду про порушення нею Конституції або законів України.

Верховна Рада утворює і ліквідовує райони, встановлює і змінює межі
районів і міст; призначає чергові і позачергові вибори до органів
місцевого самоврядування, надає згоду на укладення міжнародних договорів
і денонсує міжнародні договори України та ін.

Парламент України складається із 450 народних депутатів, які обираються
на 5 років і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Особа,
обрана народним депутатом України, не може мати іншого представницького
мандата: не може бути обрана до будь-якого іншого представницького
органу – сільського, міського, районного та ін. Народний депутат має
виконувати свої обов’язки парламентаря на постійній основі. Чинним
законодавством передбачена можливість тільки наукової, викладацької або
творчої діяльності у вільний від виконання службових обов’язків
парламентаря час.

Верховна Рада обирає із свого складу Голову Верховної Ради, Першого
заступника і заступника Голови Верховної Ради.

Парламент України працює сесійно. Його сесії складаються із пленарних
засідань, на яких приймаються рішення, а також із засідань комітетів,
постійних і тимчасових комісій, що готують і попередньо розглядають
питання. Порядок роботи Верховної Ради встановлюється Конституцією
України (розділ IV) і Регламентом.

Глава держави

Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент
України. Згідно Конституції України він є главою держави, гарантом
державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання
Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Він структурно не входить до жодної з гілок влади (законодавчої,
виконавчої, судової), проте має компетенцію в сфері виконавчої влади.
Для частини вихідних від нього нормативних актів потрібна контрасигнація
(скріплення підписом) Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за
акт і його виконання.

Відповідно до Конституції України Президент у межах своєї компетенції
має право видавати укази і розпорядження, які є обов’язковими для
виконання на всій території України. Президент скасовує акти Кабінету
Міністрів України та акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;
призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції; проголошує
всеукраїнський референдум за народною ініціативою; підписує закони,
прийняті Верховною Радою. Для цих рішень Президента не потрібно
контрасигнації з боку Прем’єр-міністра і відповідних міністрів, тобто
Президент приймає ці рішення на власний розсуд, без будь-якої згоди або
подання. Дані повноваження свідчать про функціонально своєрідне єднання
Президента зі сферою виконавчої влади.

Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил, очолює Раду
національної безпеки і оборони. За пропозицією коаліції Верховної Ради
України подає парламенту кандидатуру Прем’єр-міністра, а за поданням
Прем’єр-міністра призначає і звільняє голів місцевих державних
адміністрацій.

Призначає Генерального прокурора за згодою Верховної Ради, половину
складу Ради Національного банку, Національної ради з питань телебачення
і радіомовлення. Призначає на посади і звільняє з посад за згодою
Верховної Ради Голову Антимонопольного комітету, Голову Фонду державного
майна, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення та ін.

Президент представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює
керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та
укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання
іноземних держав; призначає глав дипломатичних представництв України в
інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі грамоти
дипломатичних представників іноземних держав та ін.

Повноваження Президента припиняються достроково у разі:

– відставки;

– неможливості виконувати повноваження за станом здоров’я;

– усунення з поста в порядку імпічменту;

– смерті.

Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і
прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років
(одна й та сама особа – не більше ніж два строки підряд). Президентом
може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право
голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років
та володіє державною мовою.

Вищий виконавчий орган влади

Виконавча влада – влада, що має право безпосереднього управління
державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. У
президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду є
безпосередньо президент.

Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем’єр),
міністри, що очолюють окремі міністерства.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є
відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте
виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона
покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися
поточним управлінням, здійснювати розпорядницьку діяльність. У цих цілях
з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти
(укази, розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Вищим виконавчим органом є уряд – Кабінет Міністрів. Його очолює
Прем’єр-міністр, який обирається Верховною Радою за поданням Президента
України.

Персональний склад уряду Верховною Радою за поданням Прем’єр-міністра.
Уряд складається з Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра,
трьох віце-прем’єр-міністрів, міністрів.

Кабінет Міністрів об’єднує і спрямовує роботу міністерств, інших
підвідомчих йому органів. Він забезпечує державний суверенітет і
економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої
політики держави, виконання Конституції України, її законів, актів
Президента. Він також забезпечує проведення фінансової, цінової,
інвестиційної і податкової політики; політики у сфері праці і зайнятості
населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони
природи, екологічної безпеки і природокористування.

До його функцій входять розробка і здійснення загальнодержавних програм
економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку;
забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення
управління об’єктами державної власності відповідно до закону; розробка
проекту Закону про Державний бюджет і забезпечення його виконання після
прийняття Верховною Радою; здійснення заходів щодо забезпечення
обороноздатності і національної безпеки України, суспільного порядку,
боротьби зі злочинністю; організація і забезпечення здійснення
зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи та ін.

Кабінет Міністрів уживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини
і громадянина.

Акти Кабінету Міністрів (постанови і розпорядження) підписує
Прем’єр-міністр.

Кожне міністерство є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим
Кабінету Міністрів. Воно здійснює управління відповідним
народногосподарським комплексом або розробку пропозицій щодо
соціально-економічного розвитку України, формує економічний механізм їх
здійснення. До компетенції міністерства входить узагальнення практики
застосування законодавства з підвідомчих йому питань, організація
виконання актів законодавства, здійснення систематичного контролю над їх
реалізацією.

Серед інших центральних органів виконавчої влади важлива роль
приділяється державним комітетам. Завдання державного комітету дещо
схожі до завдань міністерства – здійснення державного управління у
певній, здебільшого невеличкій, галузі господарства, керівництво
підпорядкованими йому об’єктами. Компетенція їх, як правило, вужча, ніж
у міністерств.

Виконавчі органи влади на місцях

В Автономній Республіці Крим державне управління здійснюється
Представництвом Президента України, Радою Міністрів, утворюваною
Верховною Радою Автономної Республіки Крим, міністерствами, районними
державними адміністраціями, що входять до єдиної системи виконавчої
влади України.

Уряд Автономної Республіки Крим – Рада Міністрів: управляє майном, що
належить Автономній Республіці Крим; розробляє і виконує бюджет
Автономної Республіки Крим; розробляє і реалізує програми Автономної
Республіки Крим із питань соціально-економічного і культурного розвитку,
раціонального природокористування, охорони довкілля; забезпечує права і
свободи громадян, національну злагоду, охорону правопорядку і громадську
безпеку; забезпечує функціонування і розвиток державної і національних
мов і культури в Автономній Республіці Крим; охорону і використання
пам’ятників історії; бере участь у розробці і реалізації державних
програм повернення депортованих народів та ін.

У адміністративно-територіальних одиницях (областях, районах, містах
Києві і Севастополі) державне управління здійснюють:

– місцеві державні адміністрації на чолі з головами, які призначаються
на посаду Президентом за поданням Кабінету Міністрів, їх головне
призначення – захищати права і законні інтереси громадян і держави,
забезпечувати соціально-економічний розвиток територій і реалізацію
державної політики у визначених державою сферах управління (управління
внутрішніми справами, державною безпекою, юстицією здійснюють обласні
органи цих міністерств).

На відповідній території місцеві державні адміністрації забезпечують
виконання Конституції і законів України, актів Президента, постанов і
розпоряджень Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади. Вони
зобов’язані також забезпечувати законність і правопорядок; дотримання
прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм
соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля;
підготовку і виконання обласних і районних бюджетів тощо.

Рішення глав місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції
та законам України, іншим законодавчим актам, можуть бути скасовані
Президентом або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Таким чином, органи виконавчої влади – суцільна система. Це така
взаємозалежність органів, у якій усі складові частини є взаємозалежними
і одночасно складають самостійні підсистеми органів із своїми
особливостями завдань, організаційної структури, функцій, повноважень, з
повною автономією окремого органу.

Судові органи влади

Судова влада – незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у
спорі про право, здійснює правосуддя. Судова влада здійснюється
одноособово суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою
колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені
нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами
права.

Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у
державі.

Таким чином, основні функції судової влади:

• охоронна (охорона прав);

• функція правосуддя (захист, відновлення прав);

• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).

Особливе, відокремлене від судової системи місце має Конституційний Суд
України – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Він
відрізняється від судів загальної і спеціальної компетенції порядком
утворення (судді Конституційного Суду України призначаються Верховною
Радою України, Президентом України та з’їздом суддів України), складом
(18 суддів), специфікою судового провадження та його процедурою,
особливістю юридичної сили та обов’язковістю рішень Конституційного
Суду, а також строком призначення на посаду (дев’ять років без права
бути призначеним на повторний строк).

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.
Він вирішує питання про відповідність Конституції законів та інших
правових актів Верховної Ради; актів Президента; актів Кабінету
Міністрів; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці
питання розглядаються у зв’язку зі зверненнями: Президента, 45-ти і
більше народних депутатів України, Верховної Ради України,
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради
Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд дає офіційне тлумачення Конституції і законів
України. Рішення Конституційного Суду із зазначених питань є
обов’язковими для виконання на території України, остаточними і не
можуть бути оскаржені. Законодавець не має права видавати
законоположення, які Конституційний Суд визнав невідповідними
Конституції.

Конституційний Суд за зверненням Президента чи Кабінету Міністрів дає
висновок про відповідність Конституції України чинних або внесених на
розгляд Верховної Ради міжнародних договорів.

Конституційний Суд має межі своїх повноважень. Він не повинен підміняти
законодавця, улагоджувати політичні конфлікти, що виходять за правові
рамки. До його повноважень не належать питання законності актів органів
державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і органів
місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції
судів загальної юрисдикції.

Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пленарному
засіданні Конституційного суду із складу суддів Конституційного Суду
шляхом таємного голосування на трирічний строк без права його
продовження.

Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день
призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за
фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років
і володіє українською мовою.

Повноваження Конституційного Суду визначені Конституцією України (розділ
XII) і Законом України «Про Конституційний Суд України».

Судові органи влади України: Верховний Суд України як найвищий судовий
орган у системі судів загальної компетенції, вищі судові органи
спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці
суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу на
основі конституційного, цивільного, кримінального, арбітражного
судочинства.

Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної
юрисдикції. Він очолює загальну судову систему і здійснює вищий судовий
контроль і нагляд за судовою діяльністю всіх загальних судів. Верховний
Суд має право переглянути будь-яке рішення нижчих судів, уповноважений
розглянути і вирішити кримінальні і цивільні питання особливої
складності і винятковості. Вироки та інші рішення Верховного Суду є
остаточними, їх перегляд можливий тільки в порядку нагляду Пленумом
Верховного Суду – найвищою судовою інстанцією держави.

Голова Верховного Суду обирається на посаду шляхом таємного голосування
Пленумом Верховного Суду.

Вищий Господарський суд є вищим судовим органом у системі судів
спеціальної – господарської юрисдикції. Він очолює систему господарських
судів; контролює і наглядає за судовою діяльністю господарських судів,
які здійснюють правосуддя в господарських відносинах (вирішення
господарських спорів, що виникають між підприємствами, установами,
організаціями при укладанні господарських договорів, їх розірванні і
виконанні; спорів між цими суб’єктами з приводу визнання права власності
на майно, вимоги вилучення його з чужого незаконного володіння та ін.;
вирішення спорів, що виникають у сфері управління, які не відповідають
законодавству і порушують права та інтереси юридичних осіб, які
охороняються законом).

Повноваження Вищого Господарського суду, а також Господарського суду
Автономної Республіки Крим, господарських судів в областях визначені
законодавством.

Вищим органом для військових судів є Військова колегія Верховного Суду
України. Військові суди регіонів – Південного, Західного, Центрального і
Військово-Морських сил – прирівнюються до загальних судів обласного
рівня. У місцях дислокації військ діють військові суди гарнізонів, які
фактично прирівнюються до районних, міських судів. Усього в Україні
функціонує 120 військових судів.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій» військові суди здійснюють
правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях, які
створюються Верховною Радою і Президентом України. Вони також здійснюють
правосуддя відносно до військовозобов’язаних під час проходження ними
зборів. Діяльність військових судів спрямована на охорону від будь-яких
посягань на безпеку країни, боєздатність її Збройних Сил та інших
військових формувань; захист прав і законних інтересів військових
частин, установ і організацій.

Місцеві суди – Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний
(Київський і Севастопольський міський) суд, міжрайонні (окружні),
районні міські народні суди; військові суди в Збройних Силах України
(гарнізонні, регіональні, Військово-Морських сил); арбітражний суд
Автономної Республіки Крим та обласні господарські суди.

Місцеві загальні суди здійснюють правосуддя шляхом розгляду і вирішення
цивільних, кримінальних, адміністративних справ. До компетенції
загальних судів також належить розгляд скарг громадян на рішення і дії
виконавчих органів та їх посадових осіб, якщо вони, на думку скаржника,
порушують його права, свободи або законні інтереси.

Загальні суди відрізняються за інстанціями:

– суд першої інстанції – суд, який розглядає будь-яку справу і вирішує
її своїм вироком (у кримінальних справах), рішенням (у цивільних
справах) або постановою (у адміністративних справах);

– суд другої інстанції, або касаційний, – суд, який перевіряє за скаргою
(касаційною) зацікавлених учасників судового розгляду або за протестом
(касаційним) прокурора правильність вирішення справи судом першої
інстанції, якщо його рішення не набрало законної сили.

Судом першої інстанції може бути будь-який суд – від районного до
Верховного Суду; судом другої інстанції (касаційним) є апеляційні суди
стосовно рішень, винесених місцевими судами; Верховний Суд – стосовно
рішень, винесених апеляційними судами.

Судді обіймають посаду безстроково, за винятком тих, хто призначається
на посаду вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком
на 5 років здійснюється Президентом. Усі інші судді, крім суддів
Конституційного Суду, обираються Верховною Радою безстроково.

На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати
громадянина України не молодше 25 років, який має вищу юридичну освіту і
стаж роботи у галузі права не менше ніж три роки, проживає в Україні не
менше ніж 10 років і володіє українською мовою.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок,
брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати мандат депутата,
обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім
наукової, викладацької, творчої.

Судді без згоди Верховної Ради не можуть бути затримані або заарештовані
до винесення обвинувального вироку судом.

Правоохоронні та контрольно-наглядові органи

Правоохоронні органи – органи прокуратури, внутрішніх справ, служби
безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи
державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби,
рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, що здійснюють
правозастосовні та правоохоронні функції.

Правоохоронна діяльність визначається правоохоронною функцією держави,
здійснюється в рамках правоохоронних відносин, повинна відповідати їх
принципам.

Державно-владна діяльність правоохоронних органів виражається в тому, що
вони як частина механізму держави мають компетенцію розглядати різного
роду юридичні справи і спираються на можливість застосування державного
примусу.

Правоохоронна діяльність має своєю метою:

• запобігання виникненню умов і причин суспільно небезпечних явищ;

• припинення процесу їх розвитку;

• ліквідацію наслідків.

Прокуратура – специфічний орган державного управління, наділений
правоохоронними і контрольно-наглядовими функціями.

На прокуратуру України покладаються завдання:

– підтримання державного обвинувачення в суді;

– представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом;

– нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

– нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокуратура України здійснює нагляд за додержанням законів у діяльності
Служби безпеки України та органів внутрішніх справ (центральний орган –
Міністерство внутрішніх справ України).

Структура прокуратури: Генеральна прокуратура України, прокуратура
Автономної Республіки Крим, прокуратура областей і районів (міст). Є
окремі підрозділи прокуратури – на транспорті, у водних басейнах,
виправно-трудових закладах; військова прокуратура – у Збройних Силах і
Військово-Морському флоті України.

Генеральний прокурор, який очолює прокуратуру, призначається Президентом
за згодою Верховної Ради строком на 5 років і звільняється з посади
Президентом. Верховна Рада може висловити недовіру прокурору України, що
має наслідком його відставку з посади.

Всі нижчестоящі прокурори призначаються Генеральним прокурором також
строком на 5 років. Прокурорами і слідчими прокуратури можуть бути
призначені тільки громадяни України, що мають вищу юридичну освіту,
необхідні ділові і моральні якості і досягли встановленого законом віку
(для прокурорів району міста – не менше ніж 25 років).

Служба безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального
призначення. Його завдання – захист незалежності України, її
конституційного ладу, територіальної цілісності та обороноздатності від
розвідувально-підривної діяльності служб іноземних держав, а усередині
країни – від підривної діяльності з боку злочинних організацій, груп
людей або навіть окремих осіб; боротьба з організованою злочинністю,
мафією, корупцією, що створюють загрозу життєво важливим інтересам
України.

Систему Служби безпеки України становлять Центральне управління,
підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної
Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування,
а також навчальні науково-дослідні та інші установи. Центральне
управління Служби безпеки України видає положення, накази,
розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов’язкові для виконання в
системі Служби безпеки України.

Найчисленніша ланка правоохоронних органів – органи МВС України.

До недержавних правоохоронних органів належать адвокатура, адвокатські
компанії, недержавні розшукові, охоронні і деякі інші установи
відповідного призначення. Недержавні організації створюються для охорони
приватних, групових інтересів, а не для охорони публічних інтересів. У
цьому полягає їхня відмінність від державних. Проте всі вони покликані
служити інтересам особи та суспільства.

Важливою ланкою контрольно-наглядових органів держави є державні
інспекції (адміністрації). Державні служби (інспекції, адміністрації) –
санітарні, податкові, протипожежні та ін. – спеціальні державні органи.
Вони покликані здійснювати функції контролю і нагляду за дотриманням
підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами і
громадянами окремих установлених відповідними правовими актами правил:
санітарних, податкових, протипожежних, ветеринарних та ін.

Наприклад, державна податкова адміністрація здійснює функцію контролю і
нагляду за своєчасною подачею податкових декларацій юридичними і
фізичними особами (громадянами), які за законом повинні сплачувати
податки.

2.2. Втілення конституційних засад у поточне законодавство щодо
державного управління

Законодавче регламентування діяльності Кабінету Міністрів України.

У 2008 році був прийнятий Закон України «Про Кабінет Міністрів України»,
який відповідно до Конституції України визначає організацію,
повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі
органів виконавчої влади, і здійснює виконавчу владу безпосередньо та
через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду
міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації,
спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і
Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді
України у межах, передбачених Конституцією України.

До основних завдань Кабінету Міністрів України належать:

1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності
України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави,
виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та
громадянина, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного
розвитку особистості;

3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової,
інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової,
структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості
населення, соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, науки і
культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного,
науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля,
а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових
програм;

5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та
інноваційного потенціалу держави;

6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності;
здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до
закону;

7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та
національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із
злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної
діяльності, митної справи;

9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів
виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах
верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності,
колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Кабінет Міністрів
України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України,
Перший віце-прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри та міністри
України.

Членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які
мають право голосу, вищу освіту та володіють державною мовою. Не можуть
бути призначені на посади членів Кабінету Міністрів України особи, які
мають судимість, не погашену і не зняту у встановленому законом порядку.
Члени Кабінету Міністрів України не мають права суміщати свою службову
діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої
роботи у позаробочий час), входити до складу керівного органу чи
наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання
прибутку. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо
несумісності посади члена Кабінету Міністрів України з іншими видами
діяльності, такий член Кабінету Міністрів України у двадцятиденний строк
з дня виникнення цих обставин припиняє таку діяльність або подає
особисту заяву про відставку.

Прем’єр-міністр України призначається на посаду Верховною Радою України
за поданням Президента України. Подання про призначення Верховною Радою
України на посаду Прем’єр-міністра України Президент України вносить за
пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України,
сформованої відповідно до статті 83 Конституції України (фракції, яка
має права коаліції), в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після
надходження такої пропозиції.

Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем’єр-міністра України,
Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України,
призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням
Прем’єр-міністра України.

Міністр оборони України і Міністр закордонних справ України
призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Президента
України.

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною
Верховною Радою України.

Відставка Кабінету Міністрів України настає внаслідок:

1) прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету
Міністрів України;

2) відставки Прем’єр-міністра України;

3) смерті Прем’єр-міністра України.

Прем’єр-міністр України звільняється з посади з дня прийняття його
відставки Верховною Радою України. Член Кабінету Міністрів України (крім
Прем’єр-міністра України) може бути звільнений з посади Верховною Радою
України:

1) за поданням Прем’єр-міністра України (стосовно Міністра закордонних
справ України та Міністра оборони України таке подання вноситься за
згодою Президента України);

2) за поданням Президента України – Міністр закордонних справ України
та Міністр оборони України;

3) за власною ініціативою;

4) шляхом прийняття відставки члена Кабінету Міністрів України за
поданою ним заявою про відставку.

У законі визначені як загальні питання компетенції, так і основні
повноваження Кабінету Міністрів України Кабінет Міністрів України:

спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади, які відповідальні перед Кабінетом Міністрів України,
підзвітні та підконтрольні йому.

спрямовує і координує діяльність місцевих державних адміністрацій

відповідальний перед Президентом України.

спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України,
актів Президента України, постанов Верховної Ради України, Програми
діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою
України.

здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях
більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України,
визначеного відповідно до статті 6 цього Закону.

Прем’єр-міністр України:

1) керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує діяльність
Кабінету Міністрів України на забезпечення здійснення внутрішньої і
зовнішньої політики держави, виконання Програми діяльності Кабінету
Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, та здійснення
інших повноважень, покладених на Кабінет Міністрів України;

2) координує діяльність членів Кабінету Міністрів України;

3) вносить на розгляд Верховної Ради України подання про призначення
членів Кабінету Міністрів України (крім Міністра закордонних справ
України та Міністра оборони України), а також Голови Антимонопольного
комітету України, Голови Державного комітету телебачення та
радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України;

4) вносить на розгляд Кабінету Міністрів України:

пропозиції щодо кандидатур для призначення на посаду і звільнення з
посади голів місцевих державних адміністрацій та щодо внесення
Президенту України подань про призначення на посаду або звільнення з
посади голів місцевих державних адміністрацій;

подання щодо кандидатур для призначення на посаду і звільнення з посади
керівників центральних органів виконавчої влади, що не входять до складу
Кабінету Міністрів України;

подання відповідно до закону щодо кандидатур для призначення на посаду і
звільнення з посади членів колегіальних центральних органів виконавчої
влади, що не входять до складу Кабінету Міністрів України;

подання про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади;

пропозиції щодо утворення урядових комітетів та їх посадового складу;

5) формує проект порядку денного засідання Кабінету Міністрів України;

6) скликає засідання Кабінету Міністрів України та головує на них;

7) підписує акти Кабінету Міністрів України;

8) скріплює підписом акти Президента України у випадках, передбачених
пунктами 5, 18, 21 і 23 частини першої статті 106 Конституції України;

9) представляє Кабінет Міністрів України у відносинах з іншими
органами, підприємствами, установами та організаціями в Україні та за її
межами;

10) вступає у відносини з урядами іноземних держав, веде переговори і
підписує міжнародні договори відповідно до закону та актів Президента
України;

11) вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо
затвердження голів спільних міжурядових комісій з питань
співробітництва, що утворюються на підставі міжнародних договорів,
укладених від імені Кабінету Міністрів України.

Організаційною формою роботи Кабінету Міністрів України є його
засідання.

Секретаріат Кабінету Міністрів України здійснює організаційне,
експертно-аналітичне, правове, інформаційне та матеріально-технічне
забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і
законів України, актів Президента України видає обов’язкові для
виконання акти – постанови і розпорядження.

Регламентація діяльності місцевих державних адміністрацій

Положення Конституції України щодо державного управління втілені у низці
законів та підзаконних актів Української держави.

Наприклад, у Законі України «Про місцеві державні адміністрації», який
відповідно до Конституції України визначає організацію, повноваження та
порядок діяльності місцевих державних адміністрацій (у цьому законі
міститься 8 розділів (50 статей).

¬

®

Oe

>TOe~

?

¤R

th

??????

Oe0”y?

Oe0”y?

????????

Oe0”y?

Oe0”y?

gd{QN

gd{QN

gd{QN

6

8

?

AE

E

?

E

eeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeess

???????

???????

??????

???????

???????

???????

???????

??????

???????

??????

???????

??????

???????

??????

???????

??????

???????

??????

”E

&

F

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020