Реферат на тему:

Державні пріоритети стимулювання інвестиційної діяльності

1. Держава як суб’єкт інвестування, методи стимулювання інвестицій

Держава виступає суб’єктом інвестиційної діяльності через свої
інститути, господарські товариства (компанії) та корпорації.
фінансово-кредитні установи, інших функціональних учасників. Держава
бере участь в інвестиційному процесі як безпосередньо через державний
сектор економіки, так і опосередковано, через свої інституції, органи
виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд
держмайна. Державний антимонопольний комітет. В цілому державне
інвестування охоплює ті галузі і виробництва, продукція яких має
загальнонаціональний характер та які найближчим часом не підлягають
приватизації:

оборонна галузь, окремі об’єкти загальнодержавної інфраструктури
(магістралі, термінали тощо).

У перехідний період функції інвестора в соціальній сфері також повинні
залишатися за державою. Деякі виробництва сільського господарства
(особливо збиткові) теж повинні інвестуватися з держбюджету. Цей
антиринковий захід може бути скасований лише з розвитком приватизації у
сільському господарстві і насиченням ринку його продукцією.

Загальні аспекти щодо державного регулювання інвестиційної діяльності в
Україні викладено в Законі України «Про інвестиційну діяльність» (1991
p.). У статті 11 цього Закону зазначається, що державне регулювання
інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної,
науково-технічної та соціальної політики. Згідно зі статтею 12 цього
Закону:

1) державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління
державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної
діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками
інвестиційної діяльності;

2) регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

• застосування системи податків з диференціацією суб’єктів та об’єктів
оподаткування, податкових ставок і пільг;

• проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі завдяки
прискоренню амортизації основних фондів;

• надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій;

• впровадження державних норм і стандартів;

• вжиття антимонопольних заходів;

• роздержавлення та приватизації власності;

• проведення політики ціноутворення;

• інших заходів.

Для порівняння: відповідно до світового досвіду існують такі методи
державного стимулювання інвестиційної діяльності (табл. I):

Таблиця 1

Форми Інструменти

Податкове стимулювання Зниження ставки податку

Інвестиційна податкова знижка

Відміна податків на реінвестування

Податкові угоди з іншими країнами

Податкові кредити

Фінансове стимулювання Прискорена амортизація

Пільгові кредити

Інвестиційні гарантії

Безвідсоткові кредити

Інфраструктурне забезпечення Надання земельних ділянок у безоплатне
користування або за пільговими цінами

Надання необхідних приміщень у безоплатне користування або за пільговими
цінами

Стимулювання конкретних

інвестиційних проектів

Цільове фінансування ресурсо- і природозберігаючого обладнання

Цільове фінансування проектів, зорієнтованих на підвищення кваліфікації,
перепідготовку кадрів, поліпшення умов праці

Сприяння у проведенні техніко-економічного обгрунту вання проектів

Часто перелічені вище форми впливу держави на інвестиційну діяльність
класифікують як прямі і непрямі. Тип Ракової системи визначає
співвідношення між ними Світова практика формування ринкових засад
доводить, що безпосередня участь держави в інвестиційному процесі є
об’єктивно зумовленою необхідністю. При цьому слід зауважити, що
державні інвестиції за умов ринку не є відокремленим джерелом
фінансування. На зміну прямим дотаціям і субсидіям з боку держави, які
довели свою неефективність, повинні прийти нові методи державної
інвестиційної політики

Головним критерієм державних вкладень в економіку мають стати їх
пріоритетність, ефективність та швидка окупність.

В Україні сьогодні повністю відсутня чітка організаційна система руху та
контролю за використанням централізованих державних інвестиційних
коштів. Механізм розподілу коштів у позабюджетних і галузевих державних
фондах (Фонд розвитку промисловості, Державний інноваційний фонд та ін.)
залишається непрозорим, організаційно складним, не забезпечує відбору
найефективніших проектів і не має елементів чіткої економічної
відповідальності за прийняті рішення.

Очевидно, що постала необхідність створення принципово нових
організаційних структур для успішного функціонування економічного
механізму державної інвестиційної політики.

Проте лише інституційного забезпечення недостатньо для ефективної
реалізації державних інвестицій. Викликає занепокоєння недосконалість
визначення державних пріоритетів інвестування, серед яких продовжують
залишатися збитковими, низькорентабельними сфери, які насамперед
потребують якісних змін у принципах господарювання. Держава повинна
сконцентрувати обмежені фінансові ресурси в галузях, що виробляють
кінцеву продукцію, мають значний експортний потенціал, забезпечують
швидкий обіг капіталу та стабільні бюджетні надходження.

Актуальним для України залишається питання щодо встановлення прав та
обов’язків держави як суб’єкта інвестиційної діяльності. Протягом
останніх 4—5 років в Україні створені необхідні макроекономічні умови
для формування сприятливого інвестиційного середовища, закладені основи
інвестиційної інфраструктури, розроблена певна правова база. Однак слід
відзначити, що накопичений в ці роки інвестиційний потенціал був
використаний не повною мірою.

2. Форми впливу держави в інноваційній сфері

Форми впливу держави в інноваційній сфері поділяються на прямі та
непрямі. Їх співвідношення визначається економічною ситуацією в країні
та вибором у зв’язку з цим концепції державного регулювання. Остання
може бути орієнтована на ринкові] відносини або спрямована на
централізований вплив.

Прямі методи державного регулювання інноваційної діяльності здійснюються
в адміністративній та цільовій формах. Адміністративна форма регулювання
являє собою пряме дотаційне фінансування через державні цільові програми
підтримки нововведень, у тому числі і на малих наукомістких фірмах,
створення системи державних контрактів на придбання тих чи інших товарів
і послуг, надання кредитних пільг фірмам для реалізації нових ідей. ]
Цільове фінансування — це один з елементів системи контрактних відносин,
за яких укладаються угоди між замовниками та підрядниками.

Непрямі методи націлені на стимулювання інноваційних програм і створення
сприятливих умов для новаторської діяльності. ,[о них належать:

1) лібералізація податкової та амортизаційної політики (так, у LUA
податкові та амортизаційні пільги покривають до 20 % загальних витрат на
НДДКР);

2) створення соціальної інфраструктури, що включає формування єдиної
інформаційної системи країни. Основні етапи розвитку інноваційної
діяльності:

• розробка комплексного соціально-економічного та науково-технічного
прогнозу розвитку країни на довгострокову перспективу;

• довготермінове прогнозування;

• формування переліку стратегічних напрямів і державних програм, що
пов’язані з нововведеннями у найважливіших секторах економіки та
соціального розвитку, таких як харчова та оздоровча сфери, фармакологія,
будівельні матеріали та технології, товари народного споживання,
екологія та ін.;

• створення системи органів регулювання інноваційної діяльності,
починаючи зі структур загальнонаціонального рівня та створення органів,
які забезпечують контроль і реалізацію певних рішень на всіх рівнях
управління;

• формування мережі наукових закладів;

• створення ефективного механізму концентрації науково-технічних
ресурсів на пріоритетних напрямах і масштабне фінансування інноваційних
проектів, включаючи залучення зарубіжних фондів, та міжнародних проектів
з найкапіталомісткіших напрямів науково-технічного прогресу, включаючи
космічні дослідження, розвиток енергетики та медичної сфери.

Державні комплексні науково-технічні програми та міжгалузеві інноваційні
проекти фінансуються за рахунок бюджету держави, а галузеві інноваційні
програми — за рахунок коштів підприємств та організацій.

В Україні створено Державний інноваційний фонд (ДІФ), до складу якого
входить 27 регіональних відділень (у кожній області, АР Крим та містах
Києві і Севастополі), які проводять конкурси проектів, що мають державне
значення, та залучають для їх фінансування кошти банків, компаній,
відомств, що зацікавлені в реалізації цих проектів. Кошти ДІФ формуються
за рахунок відрахувань підприємств та організацій у розмірі 1 % від
обсягу реалізованої продукції з відношення витрат на собівартість
продукції, з яких 0,3 % перераховується до центрального органу ДІФ, 0,7
% — в його регіональні відділення.

3. Основні напрями інвестиційної політики в Україні

• Зниження соціальної напруги, досягнення остаточного підходу у
виділенні коштів на потреби соціальної сфери.

• Скорочення фонду виробничого будівництва за рахунок державних коштів і
формування надійних інвестиційних джерел, в першу чергу з власних коштів
підприємств та ін.

• Скорочення централізованих державних капіталовкладень, що виділяються
безповоротно. Перехід до нових принципів централізованого фінансування
інвестиційної діяльності.

• Створення ринку підрядних робіт. Зацікавленість будівельників у
виконанні замовлень.

• Прискорення темпів розвитку промисловості групи Б.

• Прискорення у кілька разів темпів вибуття застарілого обладнання.

• Перегляд надання державних кредитів на вигідних умовах з дефіцитними
ставками на конкурсній основі, включаючи державне замовлення.

• Залучення іноземних інвестицій, отримання іноземних кредитів,
створення спільних підприємств з іноземним капіталом за такими
напрямами, як розвиток переробної промисловості АПК, активізація
приватизації, конверсії, а також галузей, які визначають
науково-технічний прогрес.

• Створення ефективних форм і механізмів управління інвестиційною
діяльністю.

• Розвиток паливно-енергетичного комплексу, ресурсозберігаючих
технологій, конверсія ВПК, забезпечення населення товарами народного
споживання вітчизняного виробництва, розвиток медицини і фармацевтичної
промисловості.

Усі ці напрями інвестиційної діяльності в Україні вже зараз починають
розвиватися в умовах формування ринкового механізм}. Тому трансформація
інвестиційного механізму на мікрорів-ні, наприклад у промисловості,
повинно проводитися в межах макроекон омічної стабілізації.

Інвестиційний ринок як економічна категорія являє собою збалансованість
попиту і пропозиції на інвестиції та випереджаючих можливостей
підрядників в їх матеріалізації. Це означає, що, з одного боку, потрібні
економічні заходи зі отримання попиту на інвестиції та зменшення маси
безготівкових грошей, які неадекватні обсягу та якості продукції, а з
іншого, — антимонополь-ні заходи, які б сприяли розвитку ринку
будівельних послуг.

Інвестиції — матеріально-фінансова основа оновлення і накопичення
основного капіталу, що визначає структуру економіки, темпи її зростання
і рівень конкурентоспроможності на світовому ринку. Тому встановлення і
застосування ефективного механізму впливу на інвестиційні процеси з боку
держави має виключне значення, особливо для перехідних економік, зокрема
України.

В економічній науці існують два протилежні підходи до участі держави в
регулюванні економічних (у тому числі інвестиційних) процесів: класична
й кейнсіанська теорії. З точки зору класиків, ринковий механізм
автоматично забезпечує рівність попиту і пропозиції, і тим самим усуває
тривалі порушення в економіці, в тому числі такі явища, як спад
виробництва, інфляція, безробіття.

На відміну від традиційної класичної теорії, англійський економіст Джон
Мейнард Кейнс обгрунтував об’єктивну необхідність і практичне значення
державного регулювання ринкової економіки. Теорія Кейнса — це аналіз
взаємодії і взаємозв’язку різних агрегованих економічних категорій і
величин, дослідження того, як невідповідність між ними впливає на стан
економіки і в яких межах та якими методами державного втручання можливо
встановити погодження між цими категоріями та величинами з метою
безперешкодного економічного розвитку.

Регулювання інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою
здійснюється:

• через державну інвестиційну політику, яка визначає та підтримує
пріоритетні напрями розвитку економіки;

• через індикативне планування певних показників і встановлення
нормативів регулювання інвестиційного процесу;

• шляхом забезпечення належного функціонування договірно-правової
системи;

• через порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт.

Економіка України має свої особливості, тому вирішення проблеми
регулювання має носити тут індивідуальний характер. У чистому вигляді
методи, які застосовувались у розвинутих ринкових економіках та
грунтуються на теоретичних розробках кеи-нсіанців або неолібералів,
неприйнятні для України, оскільки її економіка поєднує окремі чинники,
котрі вимагають застосування як перших, так і останніх підходів. Так, з
одного боку, інфляційні тенденції вимагають скорочення видатків бюджету,
однак недостатньо сформований фінансовий сектор і відсутність сучасних
систем соціального забезпечення не дають в повному обсязі застосувати
його. З іншого боку, кредитна система слабо розвинута, комерційні банки
не в змозі фінансувати масштабні інвестиційні проекти через
недостатність власних ресурсів і високі інфляційні очікування й
пов’язані з цим ризики. Інфляція знецінила власні кошти підприємств, що
спрямовувались у виробництво. Тому в цій ситуації бюджет поки що
залишається одним з небагатьох джерел збільшення інвестицій.

Отже, особливість державного макроекономічного регулювання полягає,
по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в
директивному (обов’язковому) характері, підтримці приватних підприємств,
прямому стимулюванні їх розвитку, а, по-друге, в орієнтації на закони і
принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів
саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут
набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання,
оптимальне співвідношення між ними.

Державне макроекомічне регулювання охоплює рівень галузей і сфер
економіки і формується із заходів загальноекономічної дії. Оскільки
регулювання — це процес, який взаємопов’язус об’єкт, регулятор та
орієнтири руху, то державне макроекономічне регулювання поєднує у
спрямовуючому русі макроекономіку (об’єкт), механізм регуляції
(регулятор), сукупність завдань і засобів їх вирішення (цілі).

Теоретично існує два граничних підходи стосовно державного втручання в
інвестиційний процес. У першому випадку держава через виконавчі органи
влади бере на себе якомога більше функцій управління: забезпечує
проектно-кошторисною документацією. матеріально-технічними ресурсами та
обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо.
За умов України це привабливо для державного сектора економіки. У
другому випадку для інших суб’єктів інвестування держава повинна надати
максимальну свободу і впливати на інвестиційний процес через податкову,
амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій.

Таким чином, ключовим питанням є визначення частки бюджетного
фінансування в загальному обсязі інвестицій. Сьогодні це — невеликий
сегмент, за рахунок якого інвестуються лише вкрай необхідні проекти
(соціальні програми). Скорочення державних інвестицій і збільшення
частки вкладень підприємств за рахунок власних фондів не змінило
співвідношення форм власності, але призвело до скорочення державної
підтримки традиційно малорентабельних інвестиційних галузей:
машинобудування, деревообробки, промисловості будівельних матеріалів.
Скорочення виробництва у цих галузях спричинило падіння у ще більших
розмірах виробництва у капітальному будівництві. Тому в даний час
інвестиційна сфера й тісно пов’язані з нею галузі виробництва потребують
значної державної підтримки.

Разом з тим бюджетні асигнування як джерело інвестування не повинні
складати переважну частку, як це було ще 10 років тому (близько 90 %).
Зокрема, у 1997 р. за рахунок коштів Державного бюджету було освоєно 8,4
% загального обсягу капітальних вкладень, а у 1998 p. — лише 2,55 %.

Дуже важливий напрям регулювання інвестиційного процесу — це обробка
перспективної структури інвестицій за формами власності. При цьому слід
зважати на те, що державні інвестиції за умов ринку, як правило, не є
відособленим джерелом фінансування. Нові методи державної інвестиційної
політики — це участь у спільному фінансуванні проектів, надання кредитів
за зниженими заліковими ставками, фінансування проектів за рахунок
випуску цінних паперів, формування портфелів фінансових інвестицій.
Дедалі менше місця у цих методах повинно займати пряме дотування й
субсидіювання з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в
економіку є їх ефективність, оперативна віддача.

Проте завжди існуватимуть галузі і виробництва, невигідні для
комерційної інфраструктури. Однак у міру розвитку цієї сфери їх
інвестиційна привабливість зростатиме, наприклад за рахунок будівництва
платних автомагістралей.

Нові підходи до участі держбюджетних коштів у фінансуванні інвестицій
вимагають також покращення діяльності органів, які відповідають за
ефективність їх використання. В цілому раціональне співвідношення
адміністративних і ринкових методів регулювання інвестиційної діяльності
поступово змінюватиметься через заміщення старих методів новими.

Першоосновою державного регулювання інвестиційної діяльності є
визначення пріоритетів вкладень, тобто спрямувань інвестицій у ті сфери
і галузі, які забезпечать розширене відтворення, скорішу віддачу і
підвищення життєвого рівня населення. У зв’язку з цим державна
інвестиційна політика повинна враховувати такі принципові напрями
використання державних і недержавних джерел фінансування:

• поступовий перехід до економічно обгрунтованого спрямування інвестицій
тільки у високорентабельні виробництва і максимальне скорочення витрат
на підтримку збиткових і малорентабельних виробництв;

• повна відмова від фінансування соціальної сфери за залишковим
принципом, першочергове спрямування інвестицій у виробництво товарів
народного споживання;

• перехід від адміністративних методів управління інвестиційними
процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки,
амортизаційні норми і кредитні ставки;

• заміщення повного держбюджетного фінансування частковою участю
держави;

• впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і
муніципальних позик.

На базі цих принципів визначаються основні пріоритети, які є
регуляторами при розподілі державних інвестицій. Вони впливають на
залучення інвестиційних ресурсів з недержавного сектора. Державна
інвестиційна політика України на сучасному етапі передбачає такі
пріоритетні напрями використання джерел фінансування:

розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення
власної бази та інфраструктури енергоносіїв, впровадження
енергозберігаючих технологій;

структурна перебудова народного господарства, науково обґрунтована
конверсія виробництва; розвиток інфраструктурних галузей з використанням
інноваційних проектів; реконструкція і створення нових, екологічно
чистих виробництв;

інвестування галузей і виробництв, які сприяють розширенню
конкурентного середовища, розвитку приватизації й підприємництва;

варіантне інвестування і державна підтримка виробництв. які потребують
оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може
забезпечити технічний і технологічний прорив, істотний приріст обсягів
виробництва;

інвестування виробництв, де можливе їх ефективне пере-профілювання,
санація чи вертикальне злиття;

інвестування ліквідації неперспективних, технологічно відсталих,
заздалегідь збиткових підприємств.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з дотриманням
послідовності наведених пріоритетів при оцінці інвестиційних проектів.
На мікроструктурному рівні таке регулювання здійснюється через систему
нормативів і преференцій (пільг).

Адекватним інвестиційній політиці повинен бути весь комплекс засобів,
котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси. Ці засоби
можна умовно поділити на змінні і постійні, прямі і непрямі, з обмеженою
чи загальнодержавною сферою дії та її результатами.

До змінних засобів прямого впливу з обмеженою сферою дії та отриманим
результатом належать: бюджетне фінансування на безповоротній основі;
бюджетне кредитування; державні гарантії щодо умов реалізації
інвестиційних проектів; державний контракт на розробку і виконання
інвестиційного проекту; розробка та реалізація загальнодержавних
цільових комплексних програм; управління процесами приватизації з метою
пошуку ефективного інвестора; часткове фінансування державою
інвестиційних проектів у пріоритетних галузях економіки; реалізація
державою самостійно комерційних високоприбуткових інвестиційних
проектів. Ця група засобів за своїми масштабами досить незначна, однак з
позиції швидкого нагромадження інвестиційних ресурсів та їх оперативного
використання вона найефективніша, оскільки дозволяє за короткий проміжок
часу реалізувати масштабні інвестиційні програми, що в цілому повинно
дати поштовх до початку економічного зростання. Ці засоби можуть лише
сприяти поліпшенню економічної ситуації, але не визначати її.

До змінних засобів непрямого впливу із загальнодержавною сферою дії та
отриманим результатом належать: бюджетно-податкова, грошово-кредитна,
амортизаційна, цінова, валютна та інноваційна політика. Ці засоби
формують економічний клімат в цілому та інвестиційний зокрема, хоча з
точки зору швидкої мобілізації інвестиційних ресурсів вони інертніші, за
швидкістю своєї дії— повільніші порівняно з прямими засобами.

До постійних засобів прямого впливу з обмеженою чи загальнодержавною
сферою дії та отриманим результатом відносяться: ліцензування окремих
видів робіт, стандартизація продукції та експертиза інвестиційних
проектів. Ця група засобів Повинна застосуватися незалежно від
економічної ситуації; вона більш зорієнтована на підвищення якості
розробки та виконанню інвестиційних проектів і програм.

Усі згадані засоби можуть бути деталізовані. Наприклад, такий змінний
засіб непрямого впливу, як фінансово-бюджетне регулювання, може
забезпечувати:

• зміцнення фінансової бази місцевих органів влади за рахунок податкових
відрахувань;

• посилення податкового впливу на підприємства і підприємців, які
скорочують виробництво важливої народногосподарської продукції;

• усунення багаторазового оподаткування однієї і тієї самої
виробниче-господарської діяльності;

• можливе досягнення оптимального варіанта в обмеженні суми всіх
податків, що стягуються з підприємств, без різкого впливу на зменшення
дохідної частини бюджету;

• створення заходами податкової політики матеріальної зацікавленості
виробників у соціальному захисті громадян;

• побудову оподаткування на стабільній законодавчій основі. простоту
сприйняття та справедливість оподаткування;

• активізацію виробництва товарів народного споживання за допомогою
заходів податкової політики. Кредитне регулювання передбачає:

» удосконалення кредитних механізмів;

^ поширення практики довгострокового кредитування;

^ посилення стимулюючої ролі кредиту за рахунок диференціації
відсоткових ставок;

^ підвищення оперативності кредитування тощо. Важливим засобом непрямого
впливу є амортизаційна політика у зв’язку з тим, що серед фінансових
джерел інвестиційних ресурсів найголовнішими є кошти амортизаційного
фонду. Законом «Про оподаткування прибутку підприємств», прийнятим \
1997 p., затверджено три групи основних фондів за функціональною ознакою
з нормами амортизації відповідно 5,25 та 15 %, які замінили близько 1400
амортизаційних норм, що існували у старому законодавстві. Підприємствам
надано право самостійно індексувати власні основні фонди.

За балансову вартість при нарахуванні амортизації прийнята залишкова
вартість основних фондів. Даний принцип визначення балансової вартості
застосовується у методі залишку, що зменшується. При застосуванні цього
методу необхідно встановити або норму амортизації і строк служби, або
залишкову ліквідаційну вартість і строк служби. Вітчизняним
законодавством встановлені норми амортизації, однак не визначений строк
служби обладнання. Крім того, ліквідаційна вартість для основних фондів
першої групи становить 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
для груп 2 і 3 ліквідаційна вартість повинна дорівнювати нульовому
значенню. При такому підході до нарахування амортизації її, як
інвестиційний ресурс буде, зведено до мінімуму. При цьому фактичний
строк служби обладнання значно перевищуватиме нормативний, що призведе
до перенакопичення в економіці морально застарілих і фізично зношених
основних фондів.

Отже, до чинного законодавства доцільно внести деякі корективи, зокрема
поновити принцип нарахування амортизації за балансовою вартістю, котра
дорівнює первісній, а не залишковій вартості. Новий закон повинен дати
змогу також ширше, порівняно з попереднім, застосувати прискорену
амортизацію.

Необхідність і межі використання окремих форм, а також методи, за
допомогою яких вони реалізуються у господарській практиці, визначаються
прийнятою концепцією державного регулювання інвестиційного процесу,
конкретними умовами і цілями соціально-економічного розвитку кожної
країни.

У країнах, які дотримуються концепції економічного лібералізму (США,
Великобританія, Канада та ін.), держава в основному спирається на
бюджетно-податкову і грошово-кредитну форму регулювання.

Ширший арсенал засобів державного регулювання інвестиційного процесу
застосовується в країнах, які дотримуються концепції економічного
дерижизму. Тут бюджетно-податковий, грошово-кредитний і ціновий
механізми використовуються державою активніше, але поряд з цим важливу
роль відіграє індикативне планування, завдяки якому держава впливає на
інвестиційний процес шляхом координації господарської діяльності всіх її
суб’єктів та забезпечення їх інформацією про цілі і пріоритети
соціально-економічного розвитку країни. Можна вважати, що Україна
належить до останньої групи країн, де індикативне планування інвестицій
є важливим чинником управління інвестиційним процесом.

Література

1. Инвестиции в Украине / Под ред. С. И. Вакарина. — К.| 1996.—95с.

2. Финансово-кредитный словарь / Под ред. В. Ф. Гарбузова. — М.: Финансы
и статистика, 1985.

3. Загородит А. Г., Вознюк Г. Л. Фінансовий словник. 2-ге вид. — Львів:
Центр Європи, 1997.

4. Пересада А. А. Основы инвестиционной деятельности. К.: Либра, 1996.

Похожие записи