Курсова робота

Антиінфляційна політика в Україні

Зміст

Вступ

1. Суть та завдання антиінфляційної політики регулювання економіки.

2. Аналіз особливостей інфляції в Україні за 2005 рік.

3. Антиінфляційне регулювання економіки у 2006 році.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Важливим індикатором здоров’я економіки с інфляція, яка характеризується
загальним підвищенням цін, збільшенням грошей та зниженням їх
купівельної спроможності. Інфляція виникає не стихійно, а внаслідок
більш швидкого зростання випуску грошей проти виробництва товарів.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного
регулювання, бо на її врахуванні ґрунтується вся соціально-економічна,
фінансова і банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення
її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику.

Антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державного
регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в
життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної
програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежить
від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів.
Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження масштабів інфляційних
наслідків різні і потребують прийняття неоднакових методів регулювання.
Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення
кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. До таких
належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін, індекси
оптових цін та ін.), динаміка грошової маси в обігу, розмір і динаміка
державних видатків тощо.

Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюються впливом
багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів;
загальногосподарською кон’юнктурою; особливостями теоретичної бази
економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба
визначити об’єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме
головний тягар інфляційних витрат. Незважаючи на багатофакторність
інфляції, заведено, що напрями її подолання мають бути адекватними
фактором, що викликали цю інфляцію. Тому антиінфляційна політика
здебільшого охоплює політику управління факторами попиту і пропозиції, а
також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції — сферу
грошового обігу.

1. Суть та завдання антиінфляційної політики регулювання економіки.

Важливим індикатором здоров’я економіки с інфляція, яка характеризується
загальним підвищенням цін, збільшенням грошей та зниженням їх
купівельної спроможності. Інфляція виникає не стихійно, а внаслідок
більш швидкого зростання випуску грошей проти виробництва товарів.

Інфляційні процеси можуть виникати під впливом таких фаторів:

грошових — емісія паперових грошей, швидкість їх обертання, стан
фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших
валют;

виробничих (негрошових) — монополізація виробництва, відсутність
конкуренції, структурні перекоси у матеріальному виробництві і ціновій
політиці, витратний характер економіки

Грошові фактори формують інфляцію попиту, яка виявляється у перевищенні
виробничого і споживчого попиту над пропозицією. Якщо зростання
сукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це
призводить до інфляційного зростання цін, яке супроводжується
збільшенням грошової маси Переповнення каналів обігу грошовою масою
знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції попиту
в класичному вигляді.

В умовах перехідної економіки виникнення інфляційного попиту
обумовлюється: надмірною емісією грошей в готівковій формі; дефіцитом
бюджету; невиваженою кредитною експансією банків, що веде до зростання
грошей у безготівковій формі; високим рівнем непродуктивних державних
витрат, зокрема надмірним інвестуванням важкої промисловості і
військово-промислового комплексу.

Важливим фактором інфляції попиту є монетизація дефіциту під якою
розуміють фінансування видатків держави, які перевищують її поточні
доходи за рахунок збільшення грошей в обігу.

Виробничі фактори викликають інфляцію витрат, яку ще називають інфляцією
пропозиції. Хоча основою цієї інфляції також є гроші, але вони грають
тут пасивну роль. Головним її імпульсом виступає невпинне збільшення
витрат виробництва на одиницю продукції в результаті підвищення
заробітної плати, цін на сировинні ресурси та енергоносії.

Класичним прикладом інфляції витрат є спіраль «зарплата — ціни». Якщо в
економіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче веде до
падіння реальних доходів населення. Для збереження їхнього рівня
необхідно передусім збільшувати зарплату, що призводить до зростання
виробничих витрат. Унаслідок цього підвищується собівартість продукції
та падає її прибутковість. У цьому разі підприємці, аби відновити свої
попередні позиції, підвищують ціни на товари і послуги. їх подорожчання
знову потребує подальшого перегляду ставок плати в бік їх збільшення.
Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата — ціни» свідчить про
взаємозв’язок факторів інфляції попиту і витрат. Підвищення заробітної
плати, з одного боку, сприяє зростанню доходів населення, що є фактором
підвищення платоспроможного попиту, а з іншого — збільшуючи витрати
виробництва, веде до підвищення цін.

До факторів інфляції витрат належить також підвищення ставок
оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробництва і
відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки податків обмежують
стимули до підвищення виробництва, що зменшує пропозицію товарів і
відносно збільшує грошову масу.

Крім внутрішніх факторів, на інфляцію впливають зовнішні: зростання цін
на імпортні товари, доларизація економіки, вивезення капіталу, стан
платіжного балансу та збільшення зовнішнього боргу.

В сучасних умовах інфляція стала постійним фактором економічного життя,
і повна її ліквідація практично неможлива. По-перше, чим нижче темп
інфляції, тим важче досягти її подальшого зменшення. По-друге, досвід
розвинених країн доводить, що помірна і порівняно стабільна інфляція,
яку можна передбачити і врахувати, ще не створює великих проблем в
економіці. Вона навіть може стимулювати пожвавлення виробництва та
підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвиту
негативних процесів в економічному організмі, вражаючи виробництво,
розподіл і споживання.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного
регулювання, бо на її врахуванні ґрунтується вся соціально-економічна,
фінансова і банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення
її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику.

Антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державного
регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в
життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної
програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежить
від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів.
Так, задачі боротьби з інфляцією або обмеження масштабів інфляційних
наслідків різні і потребують прийняття неоднакових методів регулювання.

Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення
кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. До таких
належать цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін, індекси
оптових цін та ін.), динаміка грошової маси в обігу, розмір і динаміка
державних видатків тощо.

Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюються впливом
багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів;
загальногосподарською кон’юнктурою; особливостями теоретичної бази
економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба
визначити об’єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме
головний тягар інфляційних витрат.

Незважаючи на багатофакторність інфляції, заведено, що напрями її
подолання мають бути адекватними фактором, що викликали цю інфляцію.
Тому антиінфляційна політика здебільшого охоплює політику управління
факторами попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне
середовище інфляції — сферу грошового обігу.

У міжнародній практиці з метою боротьби з інфляцією поширені такі
класичні напрями антиінфляційної політики:

дефляційна політика (регулювання попиту);

політика доходів (регулювання витрат);

адаптаційна політика.

Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи
платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового
співвідношення попиту і пропозиції як иа товари, так і на гроші. На
практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи
грошово-кредитної, бюджетної та структурно-інвестиційної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передусім спрямовані на обмеження та
стабілізацію грошового обігу. З цією метою викостовуються такі важелі
впливу на грошову масу: облікова ставка; норма обов’язкових резервів;
операції на відкритому ринку.

Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання центральним
банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову
станку, центральний банк фактично визначає ціну кредитів, які продаються
комерційним банкам, що значною мірою формує вартість грошей. Так, при
підвищенні облікової ставки вартість кредитів комерційних банків
зростає, що обумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на
величину грошової маси в обігу.

Зміна норми обов’язкових резервів, які комерційні банки повинні тримати
у формі готівки в себе або на безпроцентних рахунках у центральному
банку, має подвійний результат. Підвищення резервної норми, з одного
боку, веде до прямого вилучення певних коштів з обігу, що обмежує їх
пропозицію, з іншого — викликає подорожчання надаваних комерційними
банками кредитів і, як наслідок, сприяє зменшенню попиту на гроші.

Процентна ставка і норма обов’язкових резервів — це важелі, які в
основному опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що
знаходяться в обігу. Найдійовішим напрямом антиінфляційного регулювання,
що прямо впливає на грошову масу, с проведення операцій з цінними
паперами на відкритому ринку. Так, центральний банк, маючи намір
зменшити пропозицію грошей, продає комерційним банкам цінні папери, що
веде до вилучення з обігу відповідної частини грошової маси. Цей напрям
грошово-кредитної політики хоча і дає швидкі результати, але має І певні
перешкоди в інтенсивному застосуванні. У країнах з перехідною економікою
до них належать слабка розвиненість вторинного ринку цінних паперів і
недостатність коштів для проведення операцій в необхідних масштабах.

Заходи грошово-кредитної політики мають бути головними лише на
початковому етапі реформування економіки. Після досягнення первинної
стабілізації грошової одиниці необхідно перейти до другого етапу
реалізації антиінфляційної політики шляхом використання фінансових
(бюджетних) заходів. Грошово-кредитні та фінансові елементи
антиінфляційної політики мають різні об’єкти впливу. Якщо перші мають
справу з кредитом та грошовим обігом, то другі — з відносинами, що
складаються у сфері формування, перерозподілу та використання фінансових
ресурсів. Проте і грошово-кредитні, і фінансові заходи в процесі
боротьби з інфляцією тісно пов’язані та взаємодіють між собою.

Фінансовий механізм антиінфляційної політики спрямований на забезпечення
збалансованості державних фінансів, та скорочення бюджетного дефіциту,
що можна досягти за рахунок збільшення доходів і скорочення державних
видатків. Збільш надходжень до бюджету може бути здійснено за рахунок
підвищення податків, що дасть позитивний результат у короткотерміновому
періоді. Але в подальшому політика посилення податкового пресу приведе
до приховування прибутків, підриву стимулів до праці та інвестування,
викличе гальмування економічного розвитку і, як наслідок, скорочення
надходжень до Державного бюджету. Тому вважається більш доцільним
розвивати податкову систему у напрямі зниження ставок оподаткування, що
може ста ти дійовим інструментом антиінфляційпої політики. Так, зниження
ставок податку на прибуток заохочує до інвестування і пожвавлення
виробництва, що у перспективі приведе до збільшення доходів і,
відповідно, до зростання надходжень до бюджету від оподаткування.

Зменшення податкових ставок викличе також зростання доходів населення,
які спрямовуються на споживання та заощадження. Збільшення споживання
дасть новий імпульс для виробництва, що у перспективі обумовить
розширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, піде як
па фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту
бюджету.

Одним з напрямів збільшення дохідної частини бюджету є залучення
неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передусім шляхом
розвитку ринку цінних паперів і приватизації підприємств. Але поповнення
державного бюджету за рахунок неподаткових надходжень може бути
несуттєвим, якщо відсутні значні реальні джерела таких доходів.

Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надходжень до
бюджету, як правило, не дають швидкого результату розраховані на
перспективний період. Тому основним напрямом скорочення бюджетного
дефіциту є зменшення державних видатків, насамперед шляхом поступового
обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна
передати ринквій системі. Конкретними шляхами вирішення цієї проблеми є
зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення
дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів

Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес, і раптова відмова
від них може завдати економіці значних витрат. Так, з позиції ринкової
економіки, недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за
рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування безумовно викличе
масові банкрутства і зростання безробіття, що може призвести до
збільшення державних видатків на соціальне забезпечення додаткової
кількості безробітних, їх перекваліфікацію, працевлаштування тощо.
Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових
наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний
ефект — збільшення дефіциту бюджету і прискорення інфляції. Тому
здійснення зазначених заходів потребує особливої обачності, попереднього
оцінювання можливих негативних наслідків та їх своєчасної компенсації.

Обмеження грошової маси та досягнення фінансової стабілізації є
головними, але не єдиними напрямами приборкання інфляції попиту. Відомо,
що кількість грошей в обігу може бути великою або малою лише відносно
кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення
грошової маси. «ідей збільшення обсягів виробництва при незмінному
абсолютному розмірі грошової маси веде до її відносного зменшення і,
відповідно, до спаду темпів інфляції.

Класичним напрямом антиінфляційної політики є також політика доходів,
сутність якої полягає у прямому обмеженні зростання цін і заробітної
плати, а також використання економічних стимулів або санкцій з метою
утримання їх зростання в певних межах.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію Обмежуючи розміри
підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання
витрат на виробництво товарів ціни яких включаються такі величини. Це
перешкоджає саморозвитку інфляційних процесів і стримує їхню
інтенсивність. Водночас отримання зростання цін на товари і заробітної
плати визначає динаміку доходів населення, що сприяє обмеженню
платоспроможного попиту. Тому політика доходів часто використовується в
поєднанні з напрямами дефляційної політики.

Адміністративне стримування цін як інструменту антиінфляційної політики
може застосовуватися в умовах перехідного періоду, але лише як
тимчасовий елемент для подолання спекулятивних і стихійних процесів. У
довгостроковому часовому інтервалі такий напрям антиінфляційної політики
неефективний, оскільки прямий державний контроль над цінами блокує
ринковий механізм, порушує систему зв’язків між виробниками і
споживачами, стримує процеси подолання диспропорцій, що в кінцевому
підсумку створює умови для подальшого зростання цін. Тому в сучасних
умовах перевага віддається більш ефективним формам контролю: обмеженню
рівня цін тільки в певних розмірах укладанню угод про цінову політику з
галузями; встановленню темпів підвищення заробітної плати при укладанні
колективних угод; обмеженню зарплати за допомогою податків. Останній
шлях передбачає введення диференційованих ставок податку на прибуток
залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної
плати.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні
тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад
Міністерство фінансів України. Уважається, що найбільшу результативність
політика доходів приносить тоді, коли в регулюючих органах беруть участь
представники трьох зацікавлених сторін: держави, підприємств і
профспілок.

Серед заходів антиінфляційної політики певне місце посідають методи не
стільки боротьби з Інфляцією, скільки пристосування до неї. До них,
зокрема, належить адаптаційна політика, яка реалізується, в першу чергу,
за рахунок індексації доходів. Спричинене Інфляцією підвищення цін
неминуче веде до зниження доходів населення, особливо тих його верств,
які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв’язку з цим виникає
необхідність захисту інтересів населення через повну або часткову
індексацію доходів шляхом підвищення заробітної плати працівників
бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і вкладів населення з
урахуванням зростання цін. Така індексація може бути проведена як
одноразово — при окремому підвищенні регульованих і фіксованих цін на
споживчі товари і послуги, так і періодично — при безперервному їх
зростанні. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить
від інфляційного порогу який у розвинених країнах визначається урядом за
погодженням з профспілками. Така індексація не усуває інфляцію а лише
пом’якшує її негативний вплив, але вона сама може перетворитися у
потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється в умовах бюджетного
дефіциту, який фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційна політика спрямована також на гасіння інфляційних очікувань,
тобто на подолання страху суб’єктів економічної системи щодо
безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Стикаючись
із постійним зростанням цін і намагаючись хоча б зберегти свій життєвий
рівень, населення зменшує свої заощадження і збільшує поточний попит.
Підвищення останнього викликає чергове зростання цін, яке посилює
адаптивні інфляційні очікування. Таким чином утворюється надзвичайно
небезпечний для економіки самопродукуючий механізм інфляції, який важко
зупинити.

У таких умовах населення чекає від держави не стільки компенсації
знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід
доводить, що проблема гасіння адаптаційних очікувань скоріше долається в
умовах постійного розвитку і зміцнення механізму ринкової системи та
довіри населення країни до уряду, який веде непохитну боротьбу з
інфляцією.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення
багатьох економічних процесів і ступеня їхньої активності. Тому
найбільша ефективність її застосування може бути досягнута лише за умов
комплексного використання розглянутих шляхів боротьби з інфляцією.

2. Аналіз особливостей інфляції в Україні за 2005 рік.

За прогнозами експертів, 2005 рік мав ознаменуватися рядом економічних
ризиків, породжених передусім наслідками політичного протистояння-2004
та Помаранчевою революцією. Серед них, зокрема, називались цінове
збудження споживчого ринку, ознаменоване значним зростанням соціальних
виплат, а також девальвація національної грошової одиниці.

Якщо говорити за один з базових показників, а саме за індекс споживчих
цін, то рівень відхилення фактичної інфляції-2005 від нормативної
становить лише 0,5 відсотка. За всіма іншими макропоказниками відхилення
є значно більшим. Натомість спробуємо проаналізувати профілі
минулорічної інфляції, щоб мати їй достойні відповіді у поточному році.

П’ятнадцять особливостей

Порівняно із прискоренням інфляції у 2003 та 2004 рр. торік відбулося її
певне уповільнення (дезінфляція). Натомість річна інфляція була на 2
відсотки нижчою, ніж у 2004 році. При цьому у грудні 2005 року її
показник повторив історичний мінімум (0,9 відсотка — у грудні1996 р.)

Показники споживчої та виробничої інфляції різко зблизилися: скажімо
2004 року розрив між темпами зростання оптових та роздрібних цін
становив 11,8 відсотка, тоді як минулого року він становив лише 0,8
відсотка, але на користь не оптових, а роздрібних цін.

Нижча ніж у 2004 році інфляція супроводжувалася більш динамічним — на 12
відсотків — зростанням номінальних і реальних доходів у 2005 році.

Вперше за останні вісім років у минулому році не було жодного
дефляційного місяця.

Вперше інфляцію стримувало безпрецедентно різке посилення обмінного
курсу гривні: якщо у 2001 році обмінний курс гривні до валюти
імпліцитної прив’язки посилився на 2,5 відсотка, то у 2005 році — на 4,8
відсотка.

Традиційного за останні роки прискорення інфляції в останньому кварталі
року вдалося уникнути.

Зафіксована дезінфляція, досягнута при нарощуванні темпом вищим ніж у
2004 році грошової пропозиції (маси і бази).

Уповільнення інфляції відбулося при майже незмінній обліковій ставці, що
зросла лише на 0,5 відсотка порівняно з 2,0 відсотка у 2004 році.

Базова інфляція (у вузькому вимірі) зросла трохи нижчим темпом, ніж у
2004 році.

Частина минулорічної інфляції була реінкарнованою з останнього кварталу
2004 року після розширення грошової маси в процесі зворотного продажу
населенням валюти, перекупленої під час передвиборчого ажіотажу. Тому,
якщо виключити частину відкладеної з 2004 року інфляції, у 2005 році
вона вимірювалася б однозначною цифрою.

Порівняно з попередніми роками різко зросли тарифи на послуги: у 2004
році ціни на послуги зросли на 7,9 відсотка, у 2005 році — на 15,8
відсотка.

Рекордно піднялися ціни на здавання під найм власної нерухомості (у 2004
р. — на 7,7 відсотка, у 2005 р. — на 38 відсотків).

Удвічі вищим, ніж у попередньому році, було минулорічне підвищення цін
на цукор.

Вперше з 2003 року почалося зниження цін на м’ясопродукти, що тривало
більше одного місяця.

Значно меншим став вплив зростання цін на пальне на загальний показник
інфляції.

До основних факторів зниження інфляційного тиску слід передусім
віднести: зростання попиту на гроші для заощаджень; збільшення обсягів
антиінфляційного імпорту; суттєве послаблення емісійного потоку після
відміни обов’язкового продажу валютної виручки експортерів; зменшення
профіциту поточного рахунку платіжного балансу; помірковану бюджетну
політику Мінфіну, що була кращою, ніж у 2001-2004 рр., а також
синхронізовану з монетарною політикою Нацбанку.

До речі, «внесок» Нацбанку у річну інфляцію становив лише третину
загального показника. Зростання споживчих цін, яке безпосередньо
залежить від монетарної політики, становило 3,1 відсотка (базова
інфляція вузька).

Сьогодні слід визнати, що аналітики переоцінювали вплив кількісної зміни
монетарних агрегатів на інфляцію. Водночас вони недооцінили роль
зростаючого попиту на гривню у стримуванні тиску грошей на ціни
споживчого ринку. Широко розповсюджена позиція, згідно з якою зростання
соціальних видатків обов’язково провокує прискорення інфляції, черговий
раз спростована практикою.

У минулому році рекордною стала не стільки динаміка номінальних доходів
населення, скільки його депозитів у банках. Останні зросли вдвічі
швидше. Вдалося уникнути й ажіотажного попиту на валюту, як це сталося в
останній чверті 2004 року. Гривню не «скидали» у долар в очікуванні
девальвації гривні, а в основному «несли» на депозити в банки. Тому що
зросла довіра до національної валюти, яка безпрецедентно посилилася.
Послаблена економіка продовжувала абсорбувати грошову пропозицію. Але ще
більшою мірою її монетизація прискорилася через збільшення депозитів
населення. Швидкість обігу гривні при зростанні попиту на неї, як актив
для заощаджень, істотно зменшилася.

Громадяни від національних грошей «не тікали», а динамічно їх
накопичували на поточних і строкових вкладах. Це стримувало зростання
цін, оскільки зменшувало тиск доходів на ціни споживчого ринку.

Ремонетизація економіки знову прискорилася, всупереч усім песимістичним
прогнозам. Показник монетизації, за оцінками Нацбанку, зріс на 14,8
відсотка після того, як у 2004 році знизився на 7,1 відсотка. Відповідно
відновилася і дедоларизація. Доларизація скоротилася на 2,7 відсотка
після її трирічного зростання у 2002-2004 рр. — відповідно на 2,5, 8,9
та 16,1 відсотка. Як вже зазначалося, інфляція виявилася меншою ніж
очікувалося, тому що вплив посилення гривні і попиту на неї виявився
вище, ніж передбачали. За моїми оцінками, зміцнення курсу дало змогу
зняти 2-3 відсотки річної інфляції. Починаючи з квітня, місячна
інфляція, крім листопада, жодного разу не досягла 1 відсотка. Подібною
ситуація з цінами була лише у низькоінфляційних 2001 та 2002 роках.
Антиінфляційне посилення курсу гривні зробило її більш привабливою для
населення і призвело до 90 відсотків нарощування депозитів фізичних осіб
(лише у 2001 р. був досягнутий подібний рівень — 89 відсотків, а в 2004
р., наприклад, депозити зросли лише на 17,2 відсотка). А всі депозити
(юридичних і фізичних осіб) зросли за минулий рік на 65 відсотків, тобто
на рівні максимуму 2000 р. (67 відсотків). Скачок попиту на гривню
відповідно зменшив швидкість її обігу на 12,9 відсотка (у 2004 р. — лише
на 6,3 відсотка).

Інфляція могла б бути ще меншою. Але приблизно 2-2,5 відсотка зростання
споживчих цін у першому кварталі було «отримано у спадщину» від 2004 р.,
коли ціни частково стримувалися адміністративно, а також за рахунок
зворотної конвертації у гривню іноземної валюти, «перекупленої» в
останні місяці 2004 року. Але навіть і десятивідсоткова інфляція не є
надмірною «платою» за досягнуті соціальні стандарти розвитку країни у
2005 р. (підвищення пенсій, зарплат; виплат інвалідам, чорнобильцям,
одиноким матерям і тим, хто народив дитину; зменшення безробіття;
створення нових робочих місць тощо).

У минулому році соціальна орієнтація економіки була найбільш виразною за
всі роки незалежності. Підняття рівня споживчих стандартів громадян
України стало одним з найдинамічніших серед країн-сусідів, і не лише в
Європі. Зокрема, за попередніми даними, зростання реальних доходів в
нашій країні було майже у два рази вищим, ніж у Росії. Життєвий рівень,
досягнутий на початку 2005 року, був не тільки утриманий новою владою, а
й безпрецедентно високим темпом збільшений за складних зовнішніх умов і
тиску успадкованих викликів. Так, майже на 40 відсотків порівняно з 21
відсотком у 2004 році зросли грошові доходи, а з урахуванням цінового
фактора вони реально стали більшими на 22,4 відсотка (11,7 відсотка в
2004 р.). До 2005 року найвищою була динаміка реальних доходів у 2002
році (16,2 відсотка). Очікується, що цей історичний максимум оновився в
минулому році на 6 відсотків в сторону підвищення. А номінальна зарплата
зросте на 30,6 відсотка, реальна — на 22 відсотки. За оцінками Нацбанку,
цей показник перевищить рівень попереднього року. Слід додати, що удвічі
(54,3 проти 24,7 відсотка) більш високим, унікальним темпом зростають і
соціальні виплати різним категоріям громадян з бюджету, і перш за все,
вразливим.

Нарешті про зайнятість. Вона істотно зросла. Створення мільйона нових
робочих місць сприяло тому, що рівень безробіття знизився з 3,5 відсотка
у листопаді 2004 року до 2,9 відсотка у минулому році.

Якщо взяти до уваги зазначені соціальні результати економічного
розвитку, то утримання інфляції споживчих цін на рівні 10 відсотків є
високим досягненням державної політики, і зокрема діяльності Нацбанку на
виконання свого конституційного обов’язку.

Виведення споживчої активності українців на найвищий за роки
незалежності рівень дало змогу уникнути абсолютного падіння більшості
макроекономічних показників і передусім ВВП. Вдалося, окрім того,
досягти в певній мірі компенсації вимушеного послаблення інвестиційної
активності у минулому році, викликаного як драматичним погіршенням умов
експорту, так і успадкованими з попередніх років деформаціями фінансової
політики та наслідками розширених реформаційних канікул. Досить нагадати
у зв’язку з цим, що обсяг кредитів у 2005 році зріс на 57,5 відсотка
проти 30,2 відсотка у 2004 році. При цьому споживчі кредити зросли
безпрецедентно швидко — на 126,4 відсотка. Посилення гривні підвищило
купівельну спроможність громадян, дозволило рекордними темпами
пришвидшити залучення зростаючих доходів у банківську систему, вдатися
до нової кредитної експансії, закріпити за внутрішнім попитом роль
локомотива економічного зростання. Це утримало позитивну макроекономічну
динаміку і пом’якшило об’єктивні коливання бізнес-циклу. Економічна
політика влади витримала в основному один з найтяжчих за останні роки
екзаменів і має всі шанси для подальшого якісного вдосконалення.

3. Антиінфляційне регулювання економіки у 2006 році.

Проаналізувавши профілі інфляції 2005 року, спробуємо окреслити цінову
перспективу поточного року, а також фактори, що матимуть на її
розкручування певний вплив.

Йдеться передусім про підвищений порівняно з плановим 2005 року (1,7
відсотка) дефіцит бюджету поточного року (2,5 відсотка ВВП). Окрім того,
хоч газовий компроміс між Україною та Росією і знайдено, але не варто
забувати про підвищення ціни на газ для промислових виробників. До
цінових викликів-2006 треба віднести і послаблення абсорбуючої функції
економічного зростання у першій половині року та погіршення перспектив
антиінфляційного посилення гривні, з огляду на ймовірне зменшення
профіциту платіжного балансу, і підвищення дефіциту бюджету, низькі
темпи зростання ВВП та випуску. Не варто знімати з порядку денного і
посилення інфляційних очікувань у довиборчий і післявиборчий періоди,
можливе зменшення врожаю зернових з огляду на макроекономічні та
пов’язані з особливостями природного циклу причини.

Вірогідно, що спричинять тиск на ціни і наслідки можливого розігріву
економічної кон’юнктури в останній третині поточного року, подальше
утримання підвищеного податкового тиску і його вплив на ціни виробників
і споживачів, а також підняття тарифів на транспорті.

Щоб унеможливити або пом’якшити їхній вплив, варто задіяти такі фактори.
Зокрема, переглянути бюджет-2006 задля зменшення його дефіциту шляхом
скорочення певних видатків. Потрібно здійснити, окрім того, додаткові
кроки щодо лібералізації імпорту антиінфляційного спрямування і
запровадити жорсткішу монетарну політику (обмежити зростання грошової
бази рівнем 30-40 відсотків), а також вдатися до подальшої лібералізації
валютного регулювання. Щоб протистояти ціновим викликам поточного року,
потрібно посилити конкуренцію у банківській системі через полегшення
доступу іноземних банків до системи відповідних послуг, стимулювати
процентною політикою активізацію заощаджень громадян, сприяти
додатковому поштовху у розвитку ринку цінних паперів, зокрема для
населення. Доцільно активізувати антимонопольну політику з метою
профілактики необгрунтованого завищення цін (передусім споживчих),
системно працювати над демобілізацією інфляційних очікувань.

Хочу також зауважити, що порівняно з минулим роком нині є деякі
відмінності цінової ситуації. Так, ліквідність, сформована у грудні 2005
року, безперечно, позначиться на цінах першого кварталу поточного року,
але значно менше, ніж у минулому році, з огляду на інвестиційний і
здебільшого неспоживчий характер бюджетних витрат в останньому місяці
минулого року. Відрадно і те, що тиск на продовольчі ціни у
січні-березні з боку цін виробників буде меншим, ніж у минулому році, з
огляду на уповільнення їх зростання в другій половині 2005 року,
оскільки продовольчі ціни більше прив’язані до промислової інфляції. У
2006 році тиск на споживчі ціни з боку тарифів теж буде дещо менший з
огляду не те, що «частину пари» — автотранспортні та залізничні тарифи —
випустили у минулому році.

Натомість з другої половини 2006 року зростання ВВП, яке зазнало
уповільнення з другої половини 2004 року і триває вже 1,5 роки, може
прискоритися, що посилить його антиінфляційний ефект (попереднє
уповільнення зростання також тривало 1,5 роки — з другої половини 2001
року до початку 2003 року). Окрім того, у першому місяці нового року не
слід очікувати дестабілізації на ринку м’ясопродуктів і палива, як у
2005 році, але тиску може зазнати ринок послуг, передусім комунальних та
нерухомості. Проте у січні 2006 року, як і протягом першого кварталу в
цілому, не спостерігатиметься порівняно з 2005 роком феномен повернення
перекупленої під час політичної кризи 2004 року валюти і відкладена
інфляція.

Висновки

Отже, антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів
державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією.
Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення
антиінфляційної програми, яка визначає мету, задачі і шляхи її
реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, його
інтенсивності та інших факторів. Так, задачі боротьби з інфляцією або
обмеження масштабів інфляційних наслідків різні і потребують прийняття
неоднакових методів регулювання.

Щоб унеможливити або пом’якшити вплив інфляції, варто задіяти такі
фактори. Зокрема, переглянути бюджет-2006 задля зменшення його дефіциту
шляхом скорочення певних видатків. Потрібно здійснити, окрім того,
додаткові кроки щодо лібералізації імпорту антиінфляційного спрямування
і запровадити жорсткішу монетарну політику (обмежити зростання грошової
бази рівнем 30-40 відсотків), а також вдатися до подальшої лібералізації
валютного регулювання. Щоб протистояти ціновим викликам поточного року,
потрібно посилити конкуренцію у банківській системі через полегшення
доступу іноземних банків до системи відповідних послуг, стимулювати
процентною політикою активізацію заощаджень громадян, сприяти
додатковому поштовху у розвитку ринку цінних паперів, зокрема для
населення. Доцільно активізувати антимонопольну політику з метою
профілактики необгрунтованого завищення цін (передусім споживчих),
системно працювати над демобілізацією інфляційних очікувань.

Список використаної літератури:

1.Закон від 22.05.2003 № 849-IV Про внесення змін до Закону України «Про
Державний бюджет України на 2003 рік» та деяких інших
законодавчих актів.

2.Закон від 23.12.2004 № 2285-IV Про Державний бюджет України на 2005
рік.

3.Закон від 24.12.2002 № 349-IV Про внесення змін до Закону України «Про
оподаткування прибутку підприємств».

4.Закон від 26.12.2002 № 380-IV Про Державний бюджет України на 2003
рік.

5.Закон від 28.12.1994 № 334/94-ВР Про оподаткування прибутку
підприємств.

6.Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.

7.Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р.

8.Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» від ЗО
жовтня 1996 р.

9.Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р.

10.Закон України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р.

11.Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996
р.

12.Закон, Перелік від 27.11.2003 № 1344-IV Про Державний бюджет України
на 2004 рік.

13.Кодекс України, Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 436-IV Господарський
кодекс України.

14.Постанова НБУ від 12.02.2002 р. № 61 «Положення про депозитарну
діяльність Національного банку».

15.Рішення ДКЦПФР від 24.06.1997 р. № 13 «Правила випуску та обігу
фондових деривативів».

16.Указ Президента України від 12.07.2001 р. № 512 / 2001 «Про заходи
щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні».

17.Банківські ставки продовжують падати, панове… // Галицькі
контракти. — 2000. -№ 16.-С. 5.

18.Барановський О. Ринок цінних паперів в Україні: стан, проблеми,
перспективи // Банківська справа. — 1997.- № 6. — С. 15-19.

19.Береславська О. Загальні тенденції розвитку валютного ринку України
1999 року // Вісник Національного банку України. — 2000. — № 2. — С. ЗО
— 34.

20.Вітлінський В., Наконечний Я., Пернарівський О. Концепція стратегії
кредитного ризику // Банківська справа. — 2000. — № 1. —С. 13 — 16.

21.Вітлінський В.В. Аналіз, оцінка і моделювання економічного ризику. —
К.: ДЕМІУР, 1996.-212с.

PAGE

Похожие записи