ПЛАН.

Вступ.

Розділ 1. Теоретичні основи управління оборотними активами.

1.1. Класифікація оборотних активів.

1.2. Суть та структура операційного циклу.

1.3. Політика управління оборотними активами.

Розділ 2. Управління дебіторською заборгованістю.

2.1. Аналіз дебіторської заборгованості.

2.2. Формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців
продукції.

2.3. Формування системи кредитних умов.

2.4. Формування стандартів оцінки покупців і диференціація умов надання
кредиту.

2.5. Процедура інкасації дебіторської заборгованості.

2.6. Рефінансування дебіторської заборгованості.

Висновки.

Додатки.

Вступ

В даній курсовій роботі розглянуто основні питання, що стосуються
управління оборотним капіталом і дебіторською заборгованістю.

В першому розділі, присвяченому управлінню оборотними активами,
подаються методи їх класифікації, описано суть та структуру операційного
циклу. Особливу увагу приділено політиці управління оборотними коштами,
яка займає одне з провідних місць у фінансовому менеджменті фірми. Тут
поетапно охарактеризована методика аналізу оборотних активів в
попередньому періоді, подано відповідні формули, описані підходи до
формування оборотних активів фірми, оптимізація їх обсягу. Також для
наглядності наведено розрахунки згідно поданих формул на прикладі
підприємства ДП «Фрі Флай».

В другому розділі розглядається сукупність методів
управління дебіторською заборгованістю. Вони включають в себе аналіз
дебіторської заборгованості в попередньому періоді, характеристику
елементів кредитної політики підприємства. Також подано механізм
повернення боргів, розглянуто основні моменти рефінансування
дебіторської заборгованості (облік векселів та факторинг), спираючись на
вітчизняну законодавчу базу.

При написанні курсової роботи використовувались праці відомих
вітчизняних, російський та американських економістів.

Розділ 1.

В умовах становлення державної незалежності України, підвищення ролі
підприємницьких структур як важливої складової фінансової системи
держави особливо гостро постала проблема ефективного управління
обіговими коштами. Специфіка утворення та використання обігових коштів
зумовлена організаційними та методологічними основами функціонування
господарюючих суб’єктів. Важливість обігових коштів в діяльності
підприємств підсилюється ще й тим, що вони беруть участь у фінансовому
забезпеченні господарської діяльності.

Трансформація економічної системи, природно, спричинила фактори, які
негативно вплинули на формування обігових коштів підприємства. Серед них
:

інфляція; відсутність механізму поповнення обігових коштів; відсутність
управління фінансовими ресурсами підприємства. Найбільш впливають на
скорочення обігових коштів:

— запізнення наступних витрат щодо отриманих доходів і витрат на
формування запасів;

інфляційне зростання прибутку, частина якого потрапляє до бюджету як
податок на прибуток підприємства та штрафні санкції.

Дослідження періоду обігу коштів дало змогу зробити висновок щодо
втрати істотної частини обігових коштів підприємствами з 1989 по 1994
роки, коли стан економіки України залежав від такого негативного
фактора, як галопуюча інфляція. Суть його полягає в тому, що більшість
підприємств відвантажували продукцію з відстрочкою в оплаті та купували
товарно-матеріальні запаси за попередньою оплатою. Така організація
розрахунків призводила до збільшення періоду обігу коштів, а відповідно
підприємство втрачало двічі. По-перше, через необхідність залучення
зовнішніх фінансових ресурсів, а по-друге, через втрату покупної
спроможності грошей, знецінених інфляцією.

Управління оборотними коштами складає найбільш обширну частину операцій
фінансового менеджменту підприємства. Це пов’язано з великою кількістю
елементів їх внутрішнього матеріального і фінансового складу, що
вимагають індивідуалізації управління; високою динамікою зміни їх видів;

високою роллю в забезпеченні платоспроможності, рентабельності і інших
цільових результатах фінансової діяльності підприємства.

1.1.Цілеспрямоване управління оборотними активами вимагає, перш за все,
їх класифікації. Найбільш повною, на мою думку, є класифікація, наведена
в праці І.А. Бланка2. Він згрупував їх за слідуючими ознаками:

За характером фінансових джерел формування виділяються валові, чисті і
власні оборотні активи.

а) Валові оборотні активи характеризують загальний їх об’єм, сформований
як за рахунок власного, так і позиченого капіталу. В складі звітного
балансу підприємства вони відображаються як сума другого і третього
розділів його активу.

б) Чисті оборотні активи (або чистий робочий капітал) характеризує ту
частину їх об’єму, котра сформована за рахунок власного і
довгострокового залученого капіталу.

Суму чистих оборотних активів розраховують за слідуючою формулою:

Чисті валові короткострокові

оборотні = оборотні — фінансові

активи активи зобов’язання

в) власні оборотні активи характеризують ту їх частину, котра
сформувалась за рахунок власного капіталу підприємства:

власні валові короткострокові довгострокові

оборотні = оборотні — фінансові — фінансові

активи активи зобов’язання зобов’язання

Якщо підприємство не використовує довгостроковий позичковий капітал для
фінансування оборотних засобів, то суми власних і чистих оборотних
активів співпадають.

Приклад. Згідно річного фінансового звіту ДП «Фрі Флай» її валові
оборотні активи становлять 208, 4 тис. грн., а сума короткострокової
заборгованості — 39,0 тис. грн. (див. додаток). Таким чином, чисті
оборотні активи фірми: 208,4—39,0=169,4 тис. грн.

Види оборотних активів. За цією ознакою вони класифікуються в практиці
фінансового менеджменту слідуючим чином:

а) Запаси сировини, матеріалів і напівфабрикатів. Цей вид оборотних
активів характеризує об’єм їх вхідних матеріальних потоків у формі
запасів, що забезпечують виробничу діяльність підприємства.

б) Запаси готової продукції. Цей вид оборотних активів характеризує
поточний об’єм їх вихідних матеріальних потоків в формі запасів
виробленої продукції, призначеної до реалізації. В практиці фінансового
менеджменту до цього виду оборотних активів додають ще незавершене
виробництво (з оцінкою коефіцієнту його завершеності за окремими видами
продукції). При значному обсязі і тривалості циклу незавершеного
виробництва його виділяють в окремий вид оборотних активів.

в) Дебіторська заборгованість. Вона характеризує суму заборгованості на
користь підприємства, представлену фінансовими зобов’язаннями юридичних
і фізичних осіб за розрахунками за товари, роботи, послуги.

т) Грошові активи. В практиці фінансового менеджменту до них відносять
не тільки залишки грошових засобів в національній та іноземній валюті,
але й суму короткострокових фінансових вкладень, котрі
розглядаються як форма інвестиційного використання тимчасово
вільного залишку грошових активів (так званий «спекулятивний залишок
грошових засобів»). д) Інші види оборотних активів. До них відносяться
оборотні активи, не включені до складу вищерозглянутих їх видів, якщо
вони розглядаються в загальній їх сумі ( витрати майбутніх періодів і т.
п.).

Хорактер участі в трудовому процесі. Відповідно до цієї ознаки оборотні
активи диференціюються слідуючим чином:

а) Оборотні активи, які обслуговують виробничий цикл підприємства
(запаси сировини, матеріалів і напівфабрикатів; об’єм незавершеного
виробництва, запаси готової продукції);

б) Оборотні активи, що обслуговують фінансовий цикл підприємства
(дебіторська заборгованість та ін.).

Період функціонування оборотних активів. За цією ознакою виділяють
слідуючі їх види:

а) Постійна частина оборотних активів. Вона представляє собою незмінну
частину їх розміру, котра не залежить від сезонних та інших коливань
операційної діяльності і не пов’язана з формуванням запасів товарне-
матеріальних цінностей сезонного зберігання, дострокового завозу і
цільового призначення. Іншими словами, вона розглядається як
незменшуваний мінімум оборотних активів, необхідний підприємству для
здійснення операційної діяльності.

6) Змінна частина оборотних активів. Вона представляє собою варіюючу їх
частину, котра пов’язана із сезонним зростанням об’єму виробництва і
реалізації продукції, необхідністю формування в окремі періоди
господарської діяльності підприємства запасів товарне- матеріальних
цінностей сезонного зберігання. В складі цього активу виділяють зазвичай
максимальну і середню їх частину.

1.2.Управління оборотними активами підприємстава пов’язане з конкретними
особливостями формування його операційного циклу. Операційний цикл
предствляє собою період повного обороту всієї суми оборотних активів, в
процесі котрого відбувається заміна окремих їх видів.

На першій стадії грошові активи (включаючи їх субститути у формі
короткострокових фінансових вкладень) використовуються для придбання
сировини і матеріалів, тобто вхідних запасів матеріальних оборотних
активів.

На другій стадії вхідні запаси матеріальних оборотних активів в
результаті безпосередньої виробничої діяльності перетворюються в запаси
готової продукції.

На третій стадії запаси готової продукції реалізуються споживачам і до
настання їх оплати перетворюються в дебіторську заборгованість.

На четвертій стадії інкасована (тобто оплачена) дебіторська
заборгованість знову перетворюється в грошові активи (частина котрих до
їх виробничого витребування може зберігатися у формі
високоліквідних короткострокових фінансових вкладеннях).

Важливою характеристикою опраційного циклу, яка суттєво впливає на
об’єм, структуру і ефективність використання оборотних активів, є його
тривалість. Вона включає період часу з моменту витрачання підприємством
грошових засобів на придбання вхідних запасів матеріальних оборотних
активів до надходження грошей від дебіторів за реалізовану їм продукцію.

Принципова формула, за котрою рохраховується тривалість операційного
циклу має вигляд:

ТОЦ=ПОпг + ПОмз + ПОгп + ПОдз, де ТОЦ- тривалість операційного циклу
підприємства в днях;

ПОга- період обороту середнього залишку грошових активів (включаючи
субститути у формі короткострокових фінансових вкладень), в днях;

ПОмз- тривалість обороту запасів сировини, матеріалів і інших
матеріальних факторів виробництва в складі оборотних активів, в днях;

ПОгп- тривалість обороту запасів готової продукції, в днях;

ПОдз- тривалість інкасації дебіторської заборгованості, в днях. Приклад.
Згідно даних балансу маємо:

ПОга = 360/(782,1 / (1,2 + 12,9)/2) =2,8 дні;

ПОмз = 360/(782,1/(31,3 + 15,6)/2) = 9 днів;

ПОдз = 360/(782,1 /(69,9 + 16,1)/2) = 16,8 днів.

ТОЦ = 2,8 + 9 + 16,8 = 28,6 днів.

В процесі управління оборотними активами в рамках операційного циклу
виділяють дві основні його складові:

1) виробничий цикл підприємства;

2) фінансовий цикл (або цикл грошового обороту) підприємства.

Виробничий цикл підприємства характеризує період повного обороту
матеріальних елементів оборотних активів, що використовуються для
обслуговування виробничого процесу, починаючи з моменту поступлення
сировини, матеріалів і напівфабрикатів на підприємство і закінчуючи
моментом відвантаження виготовленої з них готової продукції покупцям.

Тривалість виробничого циклу підприємства визначається за слідуючою
формулою:

ТВЦ= ПОсм + ПОнв + ПОгп де ТВЦ- тривалість виробничого циклу в днях;

ПОсм- період обороту середнього запасу сировини, матеріалів і
напівфабрикатів, в днях;

ПОнв- період обороту середнього об’єму незавершеного виробництва, в
днях;

ПОгп- період обороту середнього запасу готової продукції, в днях.

Фінансовий цикл (цикл грошового обороту) підприємства представляє собою
період повного обороту грошових засобів, інвестованих в оборотні активи,
починаючи з моменту погашення кредиторської заборгованості за отриману
сировину, матеріали і напівфабрикати, і закінчуючи інкасацією
дебіторської заборгованості за поставлену готову продукцію.

Тривалість фінансового циклу визначається за слідуючою формулою:

ТФЦ= ТВЦ + ПОдз — ПОкз, де ТФЦ- тривалість фінансового циклу
підприємства, в днях;

ТВЦ- тривалість виробничого циклу, в днях;

ПОдз- середній період обороту дебіторської заборгованості, в днях;

ПОкз- середній період обороту кредиторської заборогованості, в днях;

1.3.3начний об’єм фінансових ресурсів, інвестованих в оборотні активи,
різномаїття їх видів, визначальна роль в прискоренні обороту капіталу і
забезпеченні постійної платоспроможності, а також ряд інших умов,
визначають складність задач фінансового менеджменту, пов’язаних з
управлінням оборотними активами. Комплекс цих задач і механізмів їх
реалізації отримують відображення в розроблюваній на підприємстві
політиці управління оборотними активами.

Політика управління оборотними активами представляє собою частину
загальної фінансової стратегії підприємства, яка заключається в
формуванні необхідного об’єму і складу оборотних активів, раціоналізації
і оптимізації структури джерел їх фінансування.

Політика управління оборотними активами розробляється за слідуючими
оснивними етапами:

1. Аналіз оборотних активів підприємства в попердньому періоді.

На першому етапі аналізу розглядається динаміка загального об’єму
оборотних активів, що використовуються підприємством — темпи зміни
середньої їх суми в співставленні з темпами зміни об’єму реалізації
продукції і середньої суми всіх активів; динаміка питомої ваги оборотних
активів в загальній сумі активів підприємства.

На другому етапі аналізу розглядається динаміка складу оборотних активів
підприємства в розрізі основних їх видів — запасів сировини, матеріалів
і напівфабрикатів; запасів готової продукції; дебіторської
заборгованості; залишків грошових активів. В процесі цього етапу аналізу
розраховуються і вивчаються темпи зміни суми кожного з цих видів
оборотних активів в співставленні з темпами зміни об’єму виробництва і
реалізації продукції; розглядається динаміка питомої ваги основних видів
оборотних активів в загальній сумі. Аналіз складу оборотних активів
підприємства за окремими їх видами дозволяє оцінити рівень їх
ліквідності.

На третьому етапі аналізу вивчається оборотність окремих видів оборотних
активів в загальній їх сумі. Цей аналіз проводиться з використаням
показників-коефіцієнта оборотності і періоду обороту оборотних активів:

w = (ki=360 / kra

де w— період повного обігу коштів у днях;

ki — тривалість обігу у днях кожного з етапів кругообігу;

kra — оборотність обігових коштів

Оборотність обігових коштів визначають у вигляді співвідношення виручки
від реалізації (V) та середньорічної вартості обігових активів (RА).
Кrа= V/ RА.

Цей показник свідчить про ефективність використання всіх наявних
обігових активів незалежно від джерел їхнього залучення і про те,
скільки разів на рік здійснюється повний цикл виробниче збутової
діяльності, що приносить прибуток, або скільки грошових одиниць
реалізованої продукції припадає на одну грошову одиницю поточних
активів. Чим вища кількість обігів, тим менше коштів необхідно мати
підприємству для здійснення господарської діяльності.

Приклад. Кrа =812,6 /'(111,9 + 208,4)/2 = 5 разів

w=360 / 5=72 дні.

В процесі аналізу встановлюється загальна тривалість і
структура операційного, виробничого і фінансового циклів підприємства;
досліджуються основні фактори, які визначають тривалість цих циклів.

На четвертому етапі аналізу визначається рентабельність оборотних
активів, досліджуються визначаючі її фактори. В процесі аналізу
використовується коефіцієнт рентабельності оборотних активів, а також
Модель Дюпона, котра стосовно цього виду активів має вигляд:

Роа= Ррп * Ооа(kra ),

де Роа- рентабельність оборотних активів;

Ррп- рентабельність реалізації продукції;

Ооа(kra ) — оборотність оборотних фондів.

Приклад. Ррп = 30,5/812,6 = 0,0375;

Ооа=5;

Роа = 0,0375* 5 = 0,187 грн.

На п’ятому етапі аналізу розглядається склад основних джерел
фінансування оборотних активів — динаміка їх суми і питомої ваги в
загальному об’ємі фінансових засобів, інвестованих в активи;
визначається рівень фінансового ризику, який генерується наявною
структурою джерел фінансування оборотних активів.

Результати проведеного аналізу дозволяють визначити загальний рівень
ефективності управління оборотними активами на підприємстві і виявити
основні напрямки його підвищення в слідуючому періоді.

2.Визначення принципових підходів до формування оборотних активів
підприємства. Такі принципи відображають загальну ідеологію фінансового
управління підприємством з позицій прийнятного співвідношення рівня
доходності і ризику фінансової діяльності. Стосовно оборотних активів
вони визначають вибір певного типу політики їх формування.

Теорія фінансового менеджменту розглядає три принципових підходи до
формування оборотних активів підприємства консервативний, поміркований
і агресивний.

Консервативний підхід до формування оборотних активів передбачає не
тільки повне задоволення поточної потреби у всіх їх видах, забезпечуючи
нормальний хід операційної діяльності, але й створення великих розмірів
їх резервів на випадок непередбачених ускладнень в забезпеченні
підприємства сировиною і матеріалами, погіршення внутрішніх умов
виробництва продукції, затримки інкасації дебіторської заборгованості,
активізації попиту покупців і т.п. Такий підхід гарантує мінімізацію
операційних і фінансових ризиків, але негативно відображається на
ефективності використання оборотних активів їх оборотності та рівні
рентабельності.

Поміркований підхід до формування оборотних активів направлений на
забезпечення повного задоволення поточної потреби у всіх видах оборотних
активів і створенні нормальних їх страхових розмірів на випадок найбільш
типових збоїв в ході операційної діяльності підприємства. При такому
підході забезпечується середнє для реальних господарських умов
співвідношення між рівнем ризику і рівнем ефективності використання
фінансових ресурсів.

Агресивний підхід до формування оборотних активів заключається в
мінімізації всіх форм страхових резервів за окремими видами цих активів.
При відсутності збоїв в ході операційної діяльності такий підхід до
формування оборотних активів забезпечує найбільш високий рівень
ефективності їх використання. На думку Стоянової таку політику
підприємства ведуть або в умовах достатньої визначеності ситуації, коли
об’єм продажу, строки надходжень і платежів, необхідний об’єм запасів і
точний час їх споживання і т. д. відомі заздалегідь, або при
необхідності суворої економії буквально на всьому. Однак будь — які збої
в здійсненні нормального ходу операційної діяльності, викликані діями
внутрішніх чи зовнішніх факторів, призводять до суттєвих фінансових
втрат через скорочення об’єму виробництва і реалізації продукції.

Таким чином, вибрані принципові підходи до формування оборотних активів
підприємства (чи тип політики їх формування), відображаючи різні
співвідношення рівня ефективності їх використання і ризику, в кінцевому
підсумку визначають суму цих активів і їх рівень відносно до об’єму
операційної діяльності.

З.Оптимізація об’єму оборотних активів. Така оптимізація повинна
виходити з вибраного типу політики формування оборотних активів,
забезпечуючи заданий рівень співвідношення ефективності їх використання
і ризику. Процес оптимізації об’єму оборотних активів на цій стадії
формування політики управління ними складається з трьох основних етапів.

На першому етапі з врахуванням результатів аналізу оборотних активів в
попередньому періоді визначається система міроприємств з реалізації
резервів, направлених на скорочення тривалості операційного, а в його
рамках — виробничого і фінансового циклів підприємства. Період обігу
коштів (фінансовий цикл) можна скорочувати шляхом зменшення 1) періоду
обігу товарно — матеріальних цінностей за рахунок організації швидшого
виробничого процесу та відвантаження продукції; 2) періоду обігу
дебіторської заборгованості за рахунок прискорення розрахунків; 3)
подовження періоду обігу кредиторської заборгованості (сповільнення
розрахунків за

придбані ресурси). Скорочення періоду тривалості фінансового циклу
слід здійснювати доти, поки не настане збільшення собівартості продукції
і скорочення виручки від реалізації.

На другому етапі на основі вибраного типу політики формування оборотних
активів, запланованого об’єму виробництва і реалізації окремих видів
продукції і виявлених резервів скорочення тривалості операційного циклу
(в розрізі окремих його стадій) оптимізується об’єм і рівень окремих
видів цих активів. Засобом такої оптимізації виступає нормування періоду
їх обороту і суми.

На третьому етапі визначається загальний об’єм оборотних активів
підприємства на плановий період :

ЗОп = ЗСп + ЗГ + ДЗп + ГАп + Іп,

де ЗОп- загальний об’єм оборотних ативів підприємства на
кінець досліджуваного планового періоду;

ЗСп- сума запасів сировини і матеріалів на кінець планового періоду;

ЗГп- сума запасів готової продукції на кінець планового періоду (з
включеним до неї перерахованого об’єму незавершеного виробництва);

ДЗп- сума дебіторської заборгованості на кінець планового періоду;

ГАп- сума грошових активів на кінець планового періоду;

Іп- сума інших видів оборотних активів на кінець планового періоду;

На мою думку, якщо грошові засоби, дебіторська заборгованість і
виробничо-матеріальні запаси підтримуються на досить низьких рівнях , то
ймовірність неплатоспроможності чи нестачі коштів для здійснення
рентабельної діяльності досить висока.

Малюнок 1. Ризик втрати ліквідності та рівень власного оборотного
капіталу.

З малюнка 1 видно, що із зростанням величини власних обігових коштів
ризик втрати ліквідності зменшується. Звичайно ж, взаємозв’язок має
складніший вигляд, оскільки не всі поточні активи однаково позитивно
впливають на рівень ліквідності. Але незважаючи на це можна сформулювати
варіант управління обіговими коштами, який зводить до мінімуму ризик
втрати ліквідності: чим більше поточні активи перевищують поточні
зобов’язання, тим ступінь ризику менший.

4. Оптимізація співвідношення постійної і змінної частин оборотних
активів. Потреба в окремих видах оборотних активів і їх сума суттєво
коливається залежно від сезонних особливостей здійснення операційної
діяльності. Так, на підприємствах ряду галузей агропромислового
комплексу закупки сировини здійснюються на протязі лише певних сезонів,
що визначає підвищену потребу в оборотних активах в цей період в формі
запасів цієї сировини. На підприємствах окремих галузей є можливість
переробки сировини лише на протязі «сезону переробки» з наступною
рівномірною реалізацією продукції, що визначає в такі періоди підвищену
потребу в оборотних активах в формі запасів готової продукції. Коливання
в розмірах потреби на окремі види оборотних активів можуть викликатись і
сезонними особливостями попиту на продукцію підприємства. Тому в процесі
управління оборотними активами слід визначати їх сезонну (чи іншу
циклічну) складову, котра представляє собою різницю між максимальною і
мінімальною потребою в них на протязі року.

Процес оптимізації співвідношення постійної і змінної частин оборотних
активів здійснюється за слідуючими етапами :

На першому етапі за результатами аналізу помісячної динаміки рівня
оборотних активів в днях обороту чи в сумі за ряд попередніх років
будується графік їх середньої «сезонної хвилі». В окремих випадкох він
може бути конкретизований за окремими видами оборотних активів.

На другому етапі за результатами графіку «сезонної хвилі» розраховуються
коефіцієнти нерівномірності (мінімального і максимального рівнів)
оборотних активів відносно до середнього їх рівня.

На третьому етапі визначається сума постійної частини оборотних активів
за слідуючою формулою :

ОАпост = ОАп * Кмін,

ОАпост — сума потстійної частини оборотних активів в плановому періоді;

ОАп — середня сума оборотних активів підприємства в плановому періоді;

Кмін — коефіцієнт мінімального рівня оборотних активів;

На четвертому етапі визначається максимильна і середня сума змінної
частини оборотних активів в плановому періоді. Ці розрахунки
здійснюються за слідуючою формулою :

ОАп макс = ОАп * (Кмакс — Кмін);

ОАп серед == ( ОАп * (Кмакс — Кмін))/ 2 , або

ОАп серед = (ОАп макс — ОАпост) / 2 ,

де ОАп макс — максимальна сума змінної частини оборотних активів в

плановому періоді;

ОАп серед — середня сума змінної частини оборотних активів в плановому
періоді;

ОАпост — сума постійної частини оборотних активів в плановому періоді;

Кмін — коефіцієнт мінімального рівня оборотних активів;

Кмакс — коефіцієнт максимального рівня оборотних активів;

Співвідношення постійної і змінної частин оборонних активів являється
основою управління їх оборотності і вибору конкретних джерел їх
фінансування.

5. Забезпечення необхідної ліквідності оборотних активів. Хоча всі види
оборотних активів в тій чи іншій мірі являються ліквідними (крім витрат
майбутніх періодів і безнадійної дебіторської заборгованості) загальний
рівень їх термінової ліквідності повинен забезпечувати необхідний
рівень платоспроможності підприємства за поточними (особливо
невідкладними) фінансовими зобов’язаннями. З цією метою з врахуванням
об’єму і графіку майбутнього платіжного обороту повинна бути визначена
доля оборотних активів в формі грошових засобів, високо- і
середньоліквідних активів.

Приклад. На підприємстві «Фрі Флай» коефіцієнт загальної ліквідності
становить: на кінець звітного періоду 208,4/227,7=0,91;

на початок 111,9/122,7=0,91;

коеф. миттєвої ліквідності:

к.п. (208,4- 15,6)/227,7 = 0,84;

п.п. (111,9- 31,3)/122,7 = 0,65;

коеф. абсолютної ліквідності:

к.п. (12,8 + 0,1)/227,7= 0,056;

п.п. 1,2/122,7=0,0097.

Фірмі якнайшвидше потрібно покращувати структуру обігових коштів, щоб
уникнути можливих неприємностей при терміновому погашенні
короткотермінової заборгованості.

6. Забезпечення підвищення рентабельності оборотних активів. Як будь-
який вид активів оборотні активи повинні генерувати певний прибуток при
їх використанні у виробничо-збутовій діяльності підприємства.
Взаємозв’язок рентабельності й рівня оборотного капіталу підприємства
можна прослідкувати за допомогою графіка на малюнку 2 .

Із нього видно, що при низькому рівні оборотного капіталу господарська
діяльність підприємства не підтримується належним чином, а звідси —
періодичні збої в роботі (неритмічність виробництва), можлива втрата
ліквідності та низький прибуток. При деякому оптимальному рівні
оборотного капіталу (величина власних обігових коштів дорівнює
нормативній) прибуток стає максимальним. Подальше збільшення величини
обігових коштів може призвести до того, що підприємство буде мати в
розпорядженні тимчасово вільні активи, які не працюватимуть, а також
надлишкові витрати фінансування, що призведе до зниження прибутку. Тому
складовою частиною розроблюваної політики являється забезпечення
своєчасного використання тимчасово вільного залишку грошових активів для
формування ефективного портфелю короткострокових фінансових вкладень.

7. Забезпечення мінімізації втрат оборотних активів в процесі їх
використання. Всі оборотні активи в тій чи іншій мірі піддаються ризику
втрат. Так, грошові активи піддаються ризику інфляційних втрат;
дебітрська заборгованість — ризику неповернення чи несвоєчасного
повернення, а також ризику інфляційному;

запаси товарне- матеріальних цінностей — втратам від природного убутку і
т.п. Тому політика управління обортними активами повинна бути направлена
на міінімізацію ризику їх втрат, особливо в умовах дії інфляційних
факторів.

8. Формування принципів фінансування окремих видів оборотних активів.
Виходячи із загальних принципів фінансування оборотних активів, які
визначають формування структури і вартості капіталу, повинні бути
конкретизовані принципи фінансування окремих видів і складових частин
оборотних активів. Залежно від фінансового менталітету менеджерів,
зформовані принципи можуть визначати

12

широкий діапазон підходів до фінансування оборотних активів — від вкрай
консервативного до вкрай агресивного.

9.Формування оптимальної структури джерел фінансування обортних активів.
Відповідно до зазделегідь визначених принципів фінансування в процесі
розробки політики управління обортними активами формуються підходи до
вибору політики управління поточними пасивами.

Ознакою агресивної політики формування структури джерел фінансування
служить абсолютна гегемонія короткострокового кредиту в загальній сумі
всіх пасивів. При такій політиці в підприємства підвищується рівень
ефекту фінансового важеля. Постійні затрати обтяжуються процентами за
кредит, збільшується сила впливу операційного важеля, але все ж в меншій
мірі, ніж при переважному використанні більш дорогого довгострокового
кредиту.

Ознакою консервативної політики управління поточними пасивами служить
відсутність чи дуже низька питома вага короткострокового кредиту в
загальній сумі всіх пасивів підприємства. І стабільні (постійні), і
нестабільні (змінні) активи при цьому фінансуються, в основному, за
рахунок постійних пасивів (власних засобів і довгострокових кредитів).

Ознакою поміркованої політики управління поточними пасивами служить
нейтральний (середній) рівень короткострокового кредиту в загальній сумі
всіх пасивів підприємства.

Як видно з балансу ДП «Фрі Флай», незначна частка короткострокового
кредиту та відсутність довгострокових кредитів дає підстави визначити її
політику управління пасивами як консервативну. Це можна пояснити дуже
високими процентними ставками за користування кредитними ресурсами
банків.

Кінцевою і головною метою всієї політики управління обіговими коштами,
як вважає Стоянова, є перетворення поточних фінансових потреб (надалі
ПФП) у від’ємну величину. Оскільки цей термін є авторським, то доцільно
навести його визначення самим автором . Отже ПФП — це :

> різниця між засобами, іммобілізованими в запасах сировини, готової
продукції, а також в дебіторській заборгованості, і сумою кредиторської
заборгованості, або

> непокрита ні власними засобами, ні довгостроковими кредитами, ні
кредиторською заборгованістю частина чистих оборотних активів, або

> недостаток власних оборотних засобів, або

>• дірка в бюджеті підприємства, або

> потреба в короткостроковому кредиті.

На цей показник впливають :

• по- перше, тривалість експлуатаційного (виробничого) і збутового
циклів : чим швидше сировина перетворюється в готову продукцію, а готова
продукція — в гроші, тим менша імобілізація грошових засобів в запасах
сировини і готової продукції;

• по- друге, темпи росту виробництва : оскільки поточні фінансові
потреби витікають безпосередньо з величини обороту, постільки і величина
їх змінюється паралельно динаміці обороту;

• по- третє, сезонність виробництва і реалізації готової продукції, а
також постачання сировиною і матеріалами. Неспівпадання строків
надходжень і платежів може довести підприємство до відсутності засобів
для здійснення розрахунків за своїми зобов’язаннями — так
званої технічної неплатоспроможності (розриву ліквідності);

13

• по- четверте, стан кон’юнктури : при «розігрітому » і
висококонкурентному ринку найбільш неочікуване, що може статися з
продавцем — залишитись без товару для найшвидшої поставки покупцю. Щоб
випередити конкурентів, потрібно підтримувати запаси готової
продукції на розумному рівні. Загальновідомо також, що нарощування
обороту призводить до розбухання дебіторської заборогованості
підприємства, бо конкуренція змушує продавця приваблювати покупців все
більш вигідними умовами комерційного кредиту;

• по- п’яте, величина і норма доданої вартості : чим менша норма доданої
вартості (Додана вартість / виручка від реалізації * 100), тим в більшій
мірі комерційний кредит постачальників здатен компенсувати
клієнтську заборгованість. Парадокс заключається в тому, що при високій
нормі доданої вартості і, здавалося б, невеликому ступені залежності
підприємства від закупок сировини, фірмі доводиться просити своїх
постачальників про довші відстрочки платежів. Наприклад, при нормі
доданої вартості 75% і дебіторській заборгованості 1 місяць для
перетворення ПФП в негативну величину відстрочка кредиторської
заборгованості повинна становити більше ніж 4 місяці.

Політика управління оборотними активами отримує своє відображення в
системі розроблених на підприємстві фінансових нормативів. Основними з
яких є :

> норматив власних оборотних активів підприємства;

> система нормативів оборотності основних видів обортних активів і
тривалості операційного циклу в цілому;

> система коефіцієнтів ліквідності обортних активів;

> нормативне співвівдношення окремих джерел фінансування оборотних
активів та інші.

Суть нормування обігових коштів полягає у продуманому економічному
визначені потреби в них, тобто визначення такого їх оптимального
розміру, який би при мінімальному запасі забезпечив безперервне
виробництво. «Особливістю нормування в ринкових умовах є те, що воно має
розглядатися не лише як економічний метод обчислення необхідного
розміру обігових коштів, а переважно як спосіб виявлення й мобілізації
на кожному підприємстві внутрішніх резервів підвищення ефективності
виробництва.»3

Цілі і характер використання окремих видів оборотних активів мають
суттєві відмінності. Тому на підприємствах з великим об’ємом обортних
активів розробляється самостійна політика управління окремими їх видами.

Розділ II.

Більшість підприємств віддає перевагу продажу товарів не в кредит, а за
фактом. Однак конкуренція диктує свої умови : товари відвантажуються,
обортні фонди зменшуються, зростає дебіторська заборгованість. Як
переконує довід українських підприємств, що ведуть успішний бізнес, і
більшості західних фірм, дебіторська заборгованість у їхніх активах
становить 20-21%. В загальній сумі дебіторської заборогованості на
розрахунки з покупцями припадає 80-90%. Тому управління дебіторською
заборгованістю на підприємстві пов’язане в першу чергу з оптимізацією
розміру і забезпеченням інкасації заборгованості покупців за
розрахунками за реалізовану продукцію. Ефективний контроль за ситуацією
дає змогу продавцю зменшити не лише саму дебіторську заборгованість, а й
видатки на її утримання (продавцю необхідно відшкодовувати тимчасово
відсутні оборотні фонди).

Політика управління дебіторською заборгованістю представляє собою
частину загальної політики управління оборотними активами і
маркетингової політики підприємства, направленої на розширення об’єму
реалізації продукції, яка заключається в постійному утриманні
дебіторської заборогованості на прийнятному рівні, тобто «тримати руку
на пульсі», і забезпеченні своєчасної її інкасації.

Формування політики управління дебіторською заборогованістю підприємства
(чи його кредитною політикою стосовно покупців) здійснюється за
слідуючими основними етапами.

2.1.Аналіз дебіторської заборгованості в попередньому періоді.
Управління дебіторською заборгованістю диктує необхідність кожному
підприємству виводити природній її рівень (у днях) по кожному виду
товарів або послуг, виходячи з власного досвіду і специфічних умов
підприємства, враховуючи при цьому технологічні особливості кожного
виду. Природній рівень дебіторської заборгованості розраховується з тих
міркувань, що її рівень на повинен позначитися на нормальному
функціонуванні підприємства, бути природнім у тому плані, що менший
рівень неможливий, а більший економічно недоцільний.

ДЗпр.М. = П.м./ К.м.-гР. д., де ДЗпр.М.- природній рівень дебіторської
заборгованості, грн.;

П.м.- валовий прибуток за відвантажені товари (послуги) за звітний
період;

К.м. — кількість днів у періоді;

Р. д. — рівень дебіторської заборгованості на кожен вид товарів або
послуг. Для чіткішого уявлення про рівень дебіторської заборгованості на
підприємстві розраховується її загальна сума, яку потім можна виражати у
процентах до активів, прибутків т. ін. :

ДЗзаг. = ДЗпр.М. 1+ ДЗпр.М.2+….+ ДЗпр.М.Н,

де ДЗпр.М.М,- природній рівень дебіторської заборгованості у гривнях на
кожен вид товарів / послуг.

Розрахунок дебіторської заборгованості проводиться за наведеною формулою
:

AR = Sk * Pa

де Sk — сума продажу в кредит (денного);

Ра-середній період погашення.

Для того, щоб розглянути дебіторську заборгованість у часовому проміжку,
можна використати таку формулу, яку ще іноді називають середнім періодом
погашення :

DSO = Х%(10 днів)+ Y%(30 днів)+.. .+Z%(понад 60 днів), де X, Y, Z —
процентне співвідношення споживачів товарів/ послуг, наданих у кредит.

Припустимо, що певне підприємство виробляє якусь продукцію вартістю
100000 грн. і 70% його клієнтів платять за неї повністю за 20 днів, а
решта 30% — за 50 днів. У цьому разі В80 обчислюється так:

= >0,7*20 + 0,3*50 = 29 днів.

Щоб виміряти середній період часу, необхідний споживачам товарів/послуг
для повного погашення дебіторської заборгованості, можна
використати коефіцієнт оборотності заборгованості за певний відрізок
часу :

АDS = АS/ 3604, Де АDS — середній денний продаж;

АS — річний продаж.

Тепер для повнішого аналізу необхідно перемножити дві останні фомули й
зіставити результат із зробленим вище розрахунком дебіторської
заборгованості. Результати повинні бути рівні, тобто

АR = DSO* А08.

На основі вищерозглянутих формул складається віковий план рахунків, що
розбиває дебіторську заборгованість у часі5:

Таблицяі

Вік дебіторської заборгованості, дні Сума дебіторської заборгованості,
грн Питома вага, %

0-10 0 0

11-30 70000 70

31-45 0 0

46-60 30000 30

Понад 60 0 0

Всього : 100000 100

Ця таблиця проста в аналізі, бо дає змогу швидко визначити вік
заборгованостей. При цьому вона допомагає одержувати певні моніторингові
дані, що дають можливість краще стежити за ситуацією не лише тим фірмам,
у яких дебіторська заборгованість є проблемою, а й підприємствам, що не
мають із цим проблем.

Основним завданням під час аналізу сукупної дебіторської заборгованості
є чітке визначення моменту, коли споживачі уповільнюють оплату платежів,
або, навпаки, прискорюють. Коли відбувається уповільнення платежів,
тобто, коли збільшується дебіторська заборгованість, у підприємства
зростає вартість її утримання, мало того, уповільнення платежів
сигналізує про збільшення рівня безнадійних дебіторів. Отже,
підприємству треба оплачувати роботи, що мали бути оплачені дебіторами,
тобто не витрачати грошей на розвиток виробництва. Проте, «погіршеня цих
показників не обов’язково вказує на послаблення кредитної політики
компанії. На практиці це часто відбувається, якщо компанія пеживає
період швидкого зростання, або якщо її продукція значною мірою залежить
від пори року.»

Для вивчення змін, що можуть статися при погашенні платежів, було
розроблено спосіб характеристики платежів, який пропоную розглянути на
такому прикладі.

Підприємство реалізує якусь продукцію і його клієнти розплачуються
наступним чином: 10%-у місяць надання послуги; 30% — наступного місяця;
40% — у третьому місяці; 20% — у четвертому місяці.

Тепер припустимо, що в січні підприємство продало товарів/послуг на
60000 грн. і 10% покупців сплатили в цьому місяці, тоді дебіторська
заборгованість за січень становитиме :

60000 — 0,1 *60000 = 54000 грн.

А в лютому буде така картина. За січень розрахувалося всього 40 % (10% +
30% = 40%) і плюс 10% клієнтів сплатили за лютий. Звідси на цей період
дебіторська заборгованість становить :

0,6*60000 + 0,9* 60000 = 90000 грн.

Аналогічно прораховується стан заборгованості клієнтів на кожний місяць.
На підставі розрахунків складається таблиця :

Таблиця2

місяці Продаж, тис.грн. ДЗ,тис. грн. Квартальний аналіз Річний аналіз

А08. 080 А08. 080

Січень Лютий Березень 60

60

60 54

90

102 2,00 51 день

Квітень Травень Червень 60

90

120 102

129

174 3,00 58 днів 2,50 70 днів

Липень Серпень Вересень 120

90

60 198

177

132 3,00 44 дні 2,67 49 днів

Жовтень Листопад Грудень 60

60

60 108

102 102 2,00 51 день 2,50 41 день

Дані цієї таблиці ілюструють дві важливі позиції: перша — коли рівень
продажу змінюється, показник 080 також змінюється, що вказує на те, як
покупці реагують на зміни, оплачуючи рахунки швидше або повільніше;
друга — коли ми бачимо, що DSO слабо залежить від сезонних змін у
продажу, тому його складно використати як моніторинговий засіб для
підприємств, що мають сезонний продаж. А ще підприємствам, що працюють
сезонно, важко інтерпретувати попередню таблицю.

Тому ці дві таблиці можна об’єднати, одержуючи результати наприкінці
кожного кварталу. Таблиця 2 показує, що наприкінці червня баланс
заборгованості становив 174000 грн.: 80% від 60000 квітневого (продажу)
було оплачено, 40% від 90000 грн. травневого було оплачено і 10% від
120000 грн. червневого було оплачено. Отже, баланс дебіторської
заборгованості наприкінці червня становив :

0,2*60000 (грн.) = 12000 квітневого продажу +

0,6*90000 (грн.) = 54000 травневого продажу +

0,9* 120000 (грн.) = 108000 червневого продажу.

Разом : 174000 грн.

Інші дані розраховуємо аналогічно.

Таблиця З.

Вік дебіторської Заборгованості, дні Березень 31 тис.грн %

Червень 30 тис. грн % Вересень 30 тис. грн %

Грудень 31 тис. грн. %

0-30 54 53 108 62 54 41 56 53

31-60 36 35 54 31 54 41 36 35

61-90 12 12 12 7 24 18 12 12

Всього : 102 100 174 100 132 100 102 100

Грунтуючись на розрахунках, наведених у попередніх таблицях, можна
перевірити ще один базовий інструмент — «Таблицю недоотриманої
дебіторської заборгованості», що демонструє таблиця 5. Наприкінці
кожного кварталу складається підсумок місячної дебіторської
заборгованості, який ділиться на місячний продаж, і знаходиться різниця.

Отже в першому кварталі 20% січневої дебіторської заборгованості досі не
оплачено, також залишилися неоплаченими 60% лютневих платежів і 90%
березневих. Таблиця 4 показує, що поведінка покупців залишається
незмінною, однак навіть за нормальної ситуації характер платежів може
відрізнятися час від часу. Цю зміну видно в останній колонці таблиці.
Якщо припустити, що покупці сплачуватимуть свої рахунки повільніше, то
другий квартал матиме такий вигляд :

Таблиця 4

Квартал 2 Продаж ДЗ, що залишається тис. грн. Відношення ДЗ до продажу,
%

Квітень 60000 16000 27

Травень 90000 70000 78

Червень 120000 110000 92

Всього :

196000 197

Ми бачимо, що співвідношення ДЗ до продажу вище, ніж у відповідних
місяцях попереднього кварталу: загальне відношення нестриманої
дебіторської заборгованості до продажу зросло зі 170% до 197%, що дасть
змогу менеджеру відразу побачити: дебітори стали сплачувати повільніше,
ніж, наприклад, минулого року.

Таблиця 5

квартали Продаж, тис. грн. Дз, залишається, тис.грн. Відношення ДЗ до
продажу, %

Квартал 1

102 170

Січень

Лютий

Березень 60

60

60 12

36

54 20

60

90

Квартал 2

174 170

Квітень

Травень

Червень 60

90

120 12

54

108 20

60

90

Квартал 3

132 170

Липень

Серпень

Вересень 120

90

60 24

54

54 20

60

90

Квартал 4

102

170

Жовтень

Листопад

Грудень

60

60

60

12

36

54

20

60

90

Ця таблиця дає змогу підприємствам простежувати за дебіторською
заборгованістю краще, а найголовніше — прогнозувати майбутню дебіторську
заборгованість. Якщо припустити, що обсяги продажу будуть такими, як
наведено нижче, а характер платежів дебіторів не зміниться, то ми
отримаємо ось що :

Таблиця 6

Квартал 2 Прогнозований продаж, грн. Відношення ДЗ до продажу
Прогнозована ДЗ, грн.

Квітень 70000 20 14000

Травень 100000 60 60000

червень 140000 90 126000

Загальна прогнозована ДЗ : 200000

Отже, на основі зробленого аналізу динаміки дебіторської заборгованості
на підприємстві й складеного прогнозу керівники приймають рішення щодо
стратегії кредитної політики підприємства7.

2.2.Формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців
продукції. В сучасній комерційній та фінансовій практиці реалізація
продукції в кредит (з відстрочкою плати за неї) отримала широке
поширення як в нашій країні, так і в країнах з розвинутою ринковою
економікою. Формування принципів кредитної політики відображає умови
цієї практики і направлено на підвищення операційної і фінансової
діяльності підприємства.

В процесі формування принципів кредитної політики по відношенню до
покупців продукції вирішуються два основні питання:

а) в яких формах здійснювати реалізацію продукції в кредит;

б) який тип кредитної політики слід вибрати підприємству.

Форми реалізації продукції в кредит мають два різновиди — товарний
(комерційний) кредит і споживчий кредит.

Товарний (комерційний) кредит представляє собою форму гуртової
реалізації продукції її продавцем на умовах відстрочки платежу, якщо
така відстрочка перевищує звичайні строки банківських розрахунків. Як
правило товарний (комерційний) кредит надається гуртовому покупцю
продукції на строк від одного до шести місяців.

Споживчий кредит (в товарній формі) представляє собою форму роздрібної
реалізації товарів покупцям (фізичним особам) з відстрочкою платежу. Він
надається, як правило, на строк від шести місяців до двох років.

Вибір форми реалізації продукції в кредит визначається галузевою
приналежністю фірми і характером продукції, що реалізується.

Тип кредитної політики характеризує принципові підходи до її здійснення
з позицій співвідношення рівнів доходності і ризику кредитної
діяльності підприємства. Розрізняють три принципових типи кредитної
політики:

Консервативний (або жорсткий) тип направлений на мінімізацію кредитного
ризику. Така мінімізація розглядається як пріоритетна мета в здійсненні
кредитної діяльності. Дотримуючись такого типу кредитної політики
підприємство не прагне отримати високий додатковий прибуток за рахунок
розширення об’єму реалізації продукції. Механізмом реалізації політики
такого типу є скорочення кола покупців продукції в кредит за рахунок
груп підвищеного ризику; мінімізація строків надання кредиту і його
розміру; жорсткіші умови надання кредиту і підвищення його вартості;
використання жорстких процедур інкасації дебіторської заборгованості.

Помірний тип характеризує типові умови її здійснення у відповідності до
прийнятої комерційної і фінансової практики і орієнтується на середній
рівень кредитного ризику при продажу продукції з відстрочкою платежу.

Агресивний (або м’який) тип пріоритетною метою кредитної діяльності
ставить максимізацію додаткового прибутку за рахунок розширення об’єму
реалізації продукції в кредит, не рахуючись з високим рівнем кредитного
ризику, котрий супроводжує ці операції. Механізмом реалізації політики
такого типу являється поширення кредиту на більш ризиковані групи
покупців; збільшення періоду надання кредиту і його розміру; зниження
вартості кредиту до мінімально допустимих розмірів; надання покупцям
можливості пролонгування кредиту.

В процесі вибору типу кредитної політики повинні враховуватись слідуючі
основні фактори:

• сучасна комерційна і фінансова практика здійснення торгових операцій;

• загальний стан економіки, який визначає фінансові можливості покупців,
рівень їх платоспроможності;

• кон’юнктура товарного ринку, стан попиту на продукцію підприємства;

• потенційна здатність підприємства нарощувати об’єм виробництва
продукції при розширенні можливостей її реалізації за рахунок надання
кредиту;

• правові умови забезпечення витребування дебіторської заборгованості;

• фінансові можливості підприємства в частині залучення коштів в
дебіторську заборгованість;

• фінансовий менталітет власників і менеджерів підприємства, їх
ставлення до рівня допустимого ризику в процесі здійснення господарської
діяльності.

Визначаючи тип кредитної політики, слід мати на увазі, що жорсткий
(консервативний) її варіант негативно впливає на ріст об’єму операційної
діяльності фірми і формування стійких комерційних зв’язків, в той час як
м’який (агресивний) її варіант може викликати надмірне залучення
фінансових засобів, знизити рівень платоспроможності фірми, викликати
значні витрати, пов’язанні з витребуванням боргів, а в кінцевому
підсумку знизити рентабельність оборотних активів і капіталу.

Визначення можливої суми фінансових засобів, інвестованих в дебіторську
заборгованість. При розрахунку цієї суми необхідно враховувати
заплановані об’єми реалізації продукції в кредит; середній період
надання відстрочки платежу за окремими формами кредиту; середній період
прострочки платежів, виходячи з господарської практики (він визначається
за результатами аналізу дебіторської заборгованості в попередньому
періоді); коефіцієнт співвідношення собівартості і ціни реалізованої в
кредит продукції.

Розрахунок необхідної суми фінансових засобів, інвестованих в
дебіторську заборгованість, здійснюється за слідуючою формулою:

Ідз = (ОРк * Кс/ц* (ПНКср + ПРер))/ 360,

де Ідз- необхідна сума фінансових засобів, інвестованих в дебіторську

заборгованість;

ОРк- запланований об’єм реалізації продукції в кредит;

Кс/ц-коефіцієнт співівдношення собівартості до ціни продукції, виражений

десятковим дробом;

ПНКср (080) — середній період надання кредиту, в днях;

ПРср — середній період прострочки платежів за наданим кредитом, в днях.
Якщо фінансові можливості фірми не дозволяють інвестувати розраховану

суму засобів в повному об’ємі, то при незмінності умов кредитування
повинен бути

відповідно скоригований запланований об’єм реалізації продукції в
кредит.

2.3. Формування системи кредитних умов. До складу цих умов входять
слідуючі елементи:

• строк надання кредиту (кредитний період);

• розмір кредиту (кредитний ліміт);

• вартість кредиту (система цінових скидок при здійсненні негайних
розрахунків за придбану продукцію);

• система штрафних санкцій за прострочку виконання зобов’язань
покупцями;

Строк надання кредиту (кредитний період) характеризує граничний період,
на котрий покупцю надається відстрочка платежу за відвантажену
продукцію. Збільшеня кредитного періоду стимулює продаж, але існують
витрати, що часто заважають прийняттю рішення про збільшення
дебіторської заборгованості. Наприклад, якщо фірма змінює період
кредитування з ЗО до 60 днів, її дебіторська заборгованість протягом
року може зрости у кілька разів.

Це зростання може бути викликане частково більш тривалими умовами
кредиту і частково більшим обсягом продажу. Якщо додаваний зиск — ціна
продажу мінус прямі витрати на виробництво, продаж і кредитні видатки,
пов’язані із додатковим продажем, — перевищує граничну вартість
збільшення кредитного періоду, яка розраховується множенням суми старої
дебіторської заборгованості (тобто приросту дебіторської заборгованості
в результаті збільшення кредитного періоду) на вартість капіталу,
необхідного для фінансування дебіторської заборгованості (у процентах),
то зміна кредитної політики вигідна.

«При виборі оптимального кредитного періоду знаходять той період, коли
граничні прибутки по збільшених обсягах продажу точно відповідають
витратам на зберігання більшої суми для розрахунків із дебіторами. «8

Розмір кредиту (кредитний ліміт) характеризує максимальну межу суми
заборгованості покупця за товар. Його розмір встановлюється з
врахуванням типу прийнятої кредитної політики (рівня прийнятного
ризику), запланованого об’єму продажу продукції на умовах відстрочки
платежів, середнього обсягу домовленостей з реалізації готової продукції
(при споживчому кредиті — середньої вартості реалізованих в кредит
товарів), фінансового стану кредитора та інших факторів.

Вартість надання кредиту характеризується системою цінових знижок при
здійсненні розрахунків за придбаний товар. В сполученні зі строком
надання кредиту така цінова знижка характеризує норму процентної ставки
за кредит, розрахованої для співставлення в річному обрахунку. Алгоритм
цього розрахунку характеризується слідуючою формулою:

ПСк=(ЦЗн*360)/СНк,

де ПСк — річна норма процентної ставки за кредит;

ЦЗн- цінова знижка, що надається покупцю при здійсненні негайного
розрахунку за придбану продукцію, в %;

СНк-строк надання кредиту (кредитний період), в днях. Надаючи таку
знижку, фірма, безперечно, йде на врачений зиск. Більше того, вона
втрачає навіть тоді, коли надає відстрочку платежу, скажімо, на 45 днів.
Це той же збиток-по меншій мірі в сумі банківського проценту, котрий міг
би набігти на суму за півтора місяці, якби вона отримала її негайно.
Крім того, якщо рентабельність фірми перевищує середню банківську ставку
проценту, то сума платежу, негайно пущена в оборот, змогла б принести ще
більший приріст.

Станом на 19.04.2001 середні річні ставки за кредитами підприємствам
слідуючі:

до ЗО днів- 39,7% (UAH), 19% (USD);

до 60 днів-44% (UAH), 19,95% (USD);

до 90 днів-4 5,4% (UAH), 20,25% (USD);

більше 90 днів- 48,1% (UAH), 22,13% (USD)). З іншої сторони, часто важко
реалізувати товар, не надаючи комерційного кредиту. Уявимо себе на місці
платника, як пропонує Стоянова. Якщо ми оплатимо товар до закінчення
визначеного строку, то зможемо скористатися солідною знижкою ціни. Після
цього строку ми платимо в повній мірі, зрозуміло, вкладаючись в
домовлений строк платежу. Що вигідніше: оплатити до заповітної дати,
навіть якщо доведеться скористатися для цього банківським кредитом, чи
дотягнути до останнього і втратити знижку? Навряд чи варто спішити з
відповіддю. Співставимо «ціну відмови від знижки» з вартістю
банківського кредиту (і те, і інше — на базі річних процентних ставок).
Зважимо витрати альтернативних можливостей!

Ціна відмови від знижки = процент знижки/ (100% — процент знижки)*
*100*360 / (максимальна тривалість відстрочки платежу, дні — період
надання знижки, дні).

Якщо результат перевищить ставку банківського проценту, то краще
звернутися в банк за кредитом і оплатити товар на протязі пільгового
періоду.

Розглянемо приклад. Товар продається на умовах: знижка 5% при платежі в
10-ти денний строк при максимальній тривалості відстрочки 45 днів*.
Рівень банківського проценту 30% річних.

Ціна відмови від знижки = (5/(100%-5%))*100*(360/(45 днів- 10 днів)) =
54%.

Оскільки 54% > 30%, є сенс скористатись пропозицією постачальника:
відмова від знижки обійдеться на 14% дорожче банківського кредиту.
Втрачену вигоду постачальника (знижки, очікування, хоча й скорочене)
можна вважати своєрідною

ціною перемоги в конкурентній боротьбі.

В будь — якому випадку не рекомендується призначати знижки довільно, як
це робиться в господарській практиці, а уважна розрахувати їх розмір.

В американській практиці існує ще один спосіб надання знижок — сезонне
датування. Компанія продає свій товар на умовах — 5/10, чисті ЗО,
датування 1 квітня. Це означає, що дата відліку за рахунком — фактурою —
1 квітня, навіть якщо продаж був проведений у минулому січні — місяці.
Знижка надається за оплату, зроблену до 10 квітня, але в будь-якому
випадку вся сума має бути виплачена до ЗО квітня. Компанія, про яку іде
мова, виробляє свою продукцію протягом всього року, але роздрібний
продаж концентрується навесні. Надаючи сезонні датування, фірма заохочує
деяких клієнтів робити передчасні закупки, що знижує її витрати на
зберігання готового товару та забезпечує швидке надходження готівки.

2.4. Формування стандартів оцінки покупців і диференціація умов надання
кредиту. В основі встановлення таких стандартів лежить
кредитоспроможність покупців. Кредитоспроможність покупця характеризує
систему умов, що визначають його здатність залучати кредит в різних
формах і в повному обсязі в обумовлені строки виконати всі пов’язані з
ним зобов’язання.

Характеристика позичальника зіставляється з імовірністю того, що клієнт
намагатиметься виконати свої зобов’язання. Цей чинник досить значний, бо
кредитна операція означає оплату боргів. Досвідчені експерти з вивчення
кредитоспроможності часто наполягають на тому, що моральний чинник є
найважливішим питанням у наданні кредиту.

Формування системи стандартів оцінки покупців включає слідуючі основні
елементи:

• визначення системи характеристик, які оцінюють кредитоспроможність
окремих груп покупців;

• формування та екcпертиза інформаційної бази;

• вибір методів оцінки окремих характеристик кредитоспроможності
покупців;

• групування покупців за рівнем кредитоспроможності;

• диференціація кредитних умов відповідно до рівня
кредитоспроможності. Формування стандартів оцінки покупців і
диференціація кредитних умов

здійснюються окремо за різними формами кредиту — товарному і споживчому.

По товарному (комерційному) кредиту така оцінка здійснюється за
слідуючими

критеріями :

• обсяг господарських операцій з покупцем і стабільність їх здійснення;

• репутація покупця в діловому світі;

• платоспроможність покупця;

• результативність господарської діяльності покупця;

• стан кон’юнктури товарного ринку, на котрому покупець здійснює свою
операційну діяльність;

• обсяг і склад чистих активів, котрі можуть складати забезпечення
кредиту

при неплатоспроможності покупця і порушенні справи про банкрутство. По
споживчому кредиту оцінка здійснюється за такими критеріями:

• дієздатність покупця;

• рівень доходів і регулярність їх формування;

• склад особистого майна покупця, котре може бути забезпеченням кредиту
при витребуванні суми боргу в судовому порядку.

Формування і експертиза інформаційної бази має за мету забезпечити
достовірність проведення оцінки кредитоспроможності покупця.
Інформаційна база, яка використовується з цією метою, складається з
відомостей, які надає

23

безпосередньо сам покупець (їхній перелік диференціюється в розрізі форм
кредиту); даних, що формуються з внутрішніх джерел (якщо операції з
покупцем носять постійний характер); інформації, яка формується із
зовнішніх джерел (комерційного банку, що обслуговує покупця; інших його
ділових партнерів).

Екпертиза отриманої інформації здійснюється шляхом логічної перевірки: в
процесі ведення комерційних переговорів з покупцем; шляхом
безпосереднього відвідування клієнта (при споживчому кредиті) з метою
перевірки його майна і в інших формах відповідно до об’єму кредитування.

Вибір методів онцінки окремих характеристик кредитоспроможності покупців
визначається змістом характеристик, що оцінюються. З цією метою можуть
бути використані статистичний, нормативний, експертний, бальний методи.

В американській практиці використовується ще й такий метод, який зветься
«складний диференційний аналіз» (МDА), де залежною змінною є ймовірність
невиконання зобов’язань, а незалежною — фактори, що пов’язані з
фінансовою стабільністю та спроможністю компанії виплатити кредит.
Система МDА передбачає «підраховану» надійність платоспроможності, яка
має в основі показники змінних, що є дуже важливим для розмежування
потенційно добрих та «потенційно поганих клієнтів»».

Компанія має постійну інформацію про коефіцієнт «критичної» оцінки(QR):

= (оборотний капітал — товарно-матеріальні запаси)

короткотермінові боргові зобов’язання;

про часова — відсотковий коефіцієнт (ТІЕ):

= прибуток до сплати відсотків та податків сплачені відсотки;

про борговий коефіцієнт(ВАК):

= загальна сума боргу загальна вартість майна;

та про час існування фірми — покупця у цьому бізнесі тощо. Складний
диференційний аналіз визначає залежність заборгованостей або несплат за
декілька років від певних фінансових умов, в яких знаходиться дана
фірма, а також значущість кожного критичного фактору.

Для складного диференційного аналізу існує диференційна функція:

Показник =3,5 (ТІЕ) +10,0 (QR) + 25,0(DAR) +1,3 (років у бізнесі).

Показник, менший за 40, вказує на високий ступінь ризику, 40 — 50 — на
середній, а більше 50-на низький. Якщо на отримання кредиту претендує
фірма з такими даними:

ТІЕ =4,2; QR=3,1; DAR=0,3; кількість років у бізнесі =10,

то показник надійності фірми буде таким:

ПН = 3,5*4,2 + 10*3,1 + 25* 0,3 + 1,3* 10 =51,2.

Таким чином, ця компанія може вважатися надійною та розраховувати на
вигідні умови кредитування.

Перевагою системи рейтингу позичальників МDА є те, що надійність
платоспроможності клієнтів виражається одним числовим показником, а не
суб’єктивною оцінкою різних факторів. Це особливо зручно для крупних
фірм, яким доводиться оцінювати велику кількість клієнтів з різних місць
проживання.

Групування покупців продукції за рівнем кредитоспроможності базується на
результатах її оцінки і передбачає виділення слідуючих категорій:

• покупці, яким кредит може бути наданий в максимальному обсязі, тобто
на рівні кредитного ліміту;

• покупці, котрим кредит може бути наданий в обмеженому об’ємі, що
визначається рівнем допустимого ризику неповернення боргу;

• покупці, яким кредит не надається.

Диференціація кредитних умов відповідно до рівня кредитоспроможності,
поряд з рівнем кредитного ліміту, може здійснюватись за такими
параметрами, як строк надання кредиту; необхідність страхування кредиту
за рахунок покупців;

форми штрафних санкцій і т. п.

2.5. Процедура інкасації дебіторської заборгованості. Політика інкасації
пов’язана з процедурою отримання фірмою прострочених рахунків.
Наприклад, надсилається лист боржнику по закінченні 10 днів із дня
терміну платежу за чеком, конкретніший лист надсилається після
телефонування, якщо оплата не відбулась протягом 30 днів, і, нарешті,
рахунок може бути переданий агентству, що інкасує після 90 днів несплати
за рахунком. Процес інкасації може бути дорогим як із точки зору оплати
витрат, так і в моральному аспекті (клієнтам не подобається процес
передачі їхніх поточних рахунків організаціям, що інкасують).

Вимагається певна жорсткість задля попередження небажаного збільшення
періоду інкасації та мінімізації прямих витрат. При цьому необхідно
підбивати баланс між видатками та прибутками при різноманітній політиці
інкасації. З іншого боку, згідно із законом «Про оподаткування прибутку
підприємства» (22. 05. 97), стаття 12, платник податків має право
зменшити суму валового прибутку звітного періоду на суму, що дорівнює
заборгованості дебітора, якщо останній затримує оплату вартості товарів
(робіт, послуг) більше, ніж на 30 календарних днів від дати, визначеної
умовами договору, і кредитор звернувся із заявою до суду (арбітражного),
що задовольнив його вимогу. У разі, якщо дебітор повністю або частково
погашає безнадійну заборгованість, віднесену раніше кредитором на
витрати або погашену за рахунок страхового резерву згідно з пунктами
12.1, 12.3 статті 12, кредитор зобов’язаний збільшити валовий прибуток
на суму компенсації.

Однак, як свідчить практика, навіть наказ арбітражного суду про
стягнення грошової суми не гарантує, що дебітор сплатить за рахунками. У
зв’язку з цим одним із засобів захисту інтересів кредитора може стати
спрямування стягнення на майно дебітора. В теорії господарського права
процесуальний стан, що настає після оголошення боржника банкрутом, має
назву ліквідаційної процедури. Таким чином, точкою відліку початку
ліквідаційної процедури є дата винесення арбітражним судом постанови про
визнання боржника банкрутом. Із цього моменту боржник набуває статусу
банкрута з усіма передбаченими законом «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (1. 06.
2000) обмеженнями його прав щодо майна, яке йому належить. Згідно з
пунктом 4 статті цього закону, вимоги кредиторів, не забезпечені
заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов’язань у
процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника
задовольняються у четверту чергу. Натомість, забезпечені заставою — в
першу чергу.

Звернення про стягнення майна державних підприємств має певні
особливості, пов’язані зі специфічним статусом цих суб’єктів
господарювання. Пункт 2 статті 7 закону «Про власність» визначає, що
створена власником юридична особа відповідає за всіма зобов’язаннями
всім закріпленим за ним майном, на яке, відповідно до закону, може бути
звернуто стягнення кредиторів. У принципі державні підприємства не є
винятком із цього правила, однак будь — які із засобів спрямування
стягнення на майно державних підприємств пов’язаний із наявністю певних
труднощів та застережень.

2.6. 3абезпечення використання на підприємстві сучасних форм
рефінансування дебіторської заборгованості. Розвиток ринкових відносин і
інфраструктури фінансового ранку дозволяє використовувати в
практиці фінансового менеджменту ряд нових форм управління
дебіторською заборгованістю — її рефінансування, тобто прискорене
перетворення в інші активи підприємства: грошові засоби і високоліквідні
короткострокові цінні папери.

Основними формами рефінансування дебіторської заборгованості, які
використовуються зараз, є:

• факторинг;

• облік векселів, виданих покупцями продукції;

Факторинг можна визначити як діяльність спеціалізованої установи
(факторингової компанії чи факторингового відділення банку) пов’язану з
витребуванням грошових засобів в боржників її клієнта (промислової чи
торгової компанії) і управління її борговими вимогами.

В факторингових операціях беруть участь три сторони:

1) факторингова компанія (або факторинговий відділ банку) —
спеціалізована установа, яка купляє рахунки — фактури у своїх клієнтів;

2) клієнт (постачальник товару, кредитор) — промислова або торгова
фірма, яка заключила договір з факторинговою компанією;

3) підприємство (позичальник) — фірма — покупець товару.

Факторингові послуги можуть надаватися «без фінансування» або «з
фінансуванням».

В першому випадку клієнт, який продав рахунок — фактуру факторинговій
компанії, отримує від останньої суму рахунку фактури при настанні строку
платежу.

В другому випадку клієнт може вимагати негайної оплати рахунку — фактури
незалежно від передбаченого строку платежу за товар. При цьому
факторингова компанія, по суті, надає кредит своєму клієнту, тобто
здійснює фінансування у вигляді дострокової оплати поставлених товарів.
Іншими словами, факторингова компанія відшкодовує клієнту більшу частину
суми, вказаної в рахунку — фактурі. Сума, яка залишилась, обов’язково
відшкодовується продавцю в момент настання строку платежу за товар.

Факторингова компанія може оплатити рахунок в момент настання строку
платежу або достроково. В останньому випадку вона виконує функції банку,
оскільки дострокове надання грошових засобів клієнту рівносильне видачі
йому кредиту. Найбільш важливою послугою тут являється гарантія платежу
клієнту. Ця гарантія охоплює повний об’єм внутрішніх і міжнародних
операцій:

факторингова компанія зобов’язана оплатити клієнту всі акцептовані
рахунки -фактури навіть у випадку неплатоспроможності боржників.

Вартість факторингових послуг складається з двох елементів:

1) комісії (плати за обслуговування в процентах від суми
рахунку-фактури)!

2) процентів, які вилучаються при достроковій оплаті представлених
документів.

Можливість інкасування дебіторської заборгованості, тобто отримання
грошей за неоплаченими вимогами і рахунках — фактурах , особливо
приваблива для дрібних і середніх підприємств, бо саме в них проблеми
тимчасової недостатності ліквідних засобів і недотримання прибутку через
неплатоспроможність боржників стоїть найгостріше. Корисність факторингу
для підприємств в первинний період їх створення і початку виробничої
діяльності важко переоцінити.

У зв’язку із проблемою кризи платежів в Україні підприємствам необхідно
постійно стежити за рівнем дебіторської заборгованості у своїх активах і
не припускати її зростання, використовуючи при цьому також систему
вексельного обігу.

Завдяки Постанові ВР України «Про застосування векселів у господарському
обороті України» від 17.06 92 р. з’явилася можливість використовувати
векселі як більш-менш надійний засіб забезпечення платежу.
Підприємство-продавець може вимагати від покупця підписання простого
векселя як підтвердження кредитних зобов’язань. Простий вексель дуже
зручний у таких випадках:

якщо замовлення покупця дуже велике;

якщо продавець передбачає можливість появи проблем під час

оформлення заборгованостей (вексель має більшу юридичну силу, ніж

простий рахунок — фактура);

якщо покупець просить продовжити термін платежу (в цьому разі

змінюється процент, що вказується у векселі). Головне економічне
призначення векселя — негайне перетворення дебіторської заборгованості
постачальника в гроші на його рахунку. Але за це задоволення доводиться
платити. Величина дисконту (ціна продажу векселя банку) прямо
пропорційна числу днів, які залишились від дня обліку векселя до строку
платежу за ним, номіналу векселя і розміру облікової вексельної ставки:

Дисконт = (номінал векселя * число днів від дати обліку до дати платежу
за векселем * облікова вексельна ставка, %) / 360*100%.

Облікова вексельна ставка складається із середньої депозитної ставки,
ставки комісійної винагороди, а також рівня премії за ризик при
сумнівній платоспроможності векселедавця.

Чим більша номінальна вартість векселя, тим більшу суму утримає банк у
вигляді дисконту. Одночасно, чим менше днів залишається до строку
платежу за векселем, тим менший дисконт належить банку.

Вказана операція можлива тільки з переказним векселем.

Щоб прискорити отримання грошей за векселем не обов’язково його
продавати банку. Можна і закласти. Але при цьому, як правило, банк
вимагає так званого авалю, тобто гарантії своєчасного платежу за
векселем. Авалістом (гарантом, поручителем) може виступати третя особа,
чи одна з осіб, які підписали вексель.

Після Указу Президента України «Про випуск і обіг векселів для покриття
взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності України»
від 14.09.94 р. з’явилась можливість проведення заліку взаємної
заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності шляхом оформлення її
простими векселями. Позитивним моментом тут є звільнення суб’єктів
підприємницької діяльності від сплати державного мита за вексельні
бланки.

Факторинг, як і облік векселів, доцільно застосовувати, коли вигода від
негайного надходження грошей більша, ніж при отриманні їх в свій строк.
Це, як правило, буває при слідуючих обставинах:

• коли підприємство має можливості застосування засобів з
рентабельністю, яка перевищує ставку облікового проценту і/ або вартість
(в процентах) факторингових послуг (комісію і плату за надані в кредит
засоби). Таке порівняння необхідно проводити враховуючи вартість грошей
з часом, і лише при багаторазовій, цілком очевидній перевазі
рентабельності потенційного використання засобів, а також коли мова йде
про надзвичайно короткі періоди, можна не звертатися до додаткових
розрахунків.

• коли втрати від інфляції загрожують перевищити витрати з обліку
векселя і/або факторингу. Потрібно порівняти ставку цих витрат з
прогнозованим рівнем інфляції (і те, і інше — в процентах за період, що
розглядається). Якщо рівень інфляції виявиться вищим, то навряд чи буде
доцільно чекати на домовлений строк оплати. Хоча банкір також турбується
про позитивну норму своєї доходності з врахуванням інфляції.

• коли недостачу оборотних засобів, що виникла внаслідок відстрочки
платежу покупцем, неможливо покрити банківським кредитом через дорожнечу
останнього. «Вартість кредиту перевищує банківський обліковий
процент і вартість факторингу…. чи можливо це, враховуючи, що й
дисконт, і плата за факторинг вже включають вартість кредитування ?!
Можливо! По — перше, при строкатості і значній різниці умов, які
пропонуються нашими банками, завжда є свій вдалий варіант, але його
треба, звичайно, добре пошукати. По — друге, в Росії (Україні) можливо
все!

Висновки

Як видно з усього вищевикладеного матеріалу теорія фінансового
менеджменту пропонує досить широкий набір інструментів управління
оборотними активами і, зокрема, дебіторською заборгованістю. Можна,
звичайно, сперечатись стосовно можливості застосування їх в повному
обсязі в практиці вітчизняних організацій, адже діяльність фірми
залежить як від зовнішніх факторів, так і від внутрішніх, які не завжди
є сприятливими. Але, на мою думку, подана політика управління оборотними
активами якраз і покликана допомогти підприємству вижити в нелегких
умовах перехідної економіки. Особливо це стосується дебіторської
заборгованості. Недостатня увага до цього виду обігових коштів якраз і
призвела до такого плачевного стану національної економіки. Можливо,
поданий матеріал не є вичерпною відповіддю на всі запитання, що
стосуються даної сфери фінансового менеджменту, але теоретичний підсумок
досвіду зарубіжних компаній дозволяє уникнути прикрих помилок в
управлінні фірмою. Щодо цього, то особливо корисним, на мою думку, є
готові і випробувані на практиці методи аналізу дебіторської
заборгованості. Активно його використовуючи, попередньо адаптувавши до
сучасних обставин, фірма отримає можливість виявити невикористані
резерви та виправити допущені недоліки в роботі, яких, на жаль,
вистарчає. Грамотно зроблений аналіз є основою для розробка цілком
реального плану діяльності в майбутньому періоді. І це, я вважаю, є
найбільш корисне, що можна взяти із зарубіжного досвіду. В умовах
перехідної економіки плани і контроль за їх дотриманням на мікрорівні є
тим рятівним колом, що сприятимуть перетворенню її в розвинуту ринкову
економіку. Адже це стимулюватиме підвищення кваліфікації вітчизняних
менеджерів, буде створювати попит на поки що слабо розвинуті послуги
нашого фінансового ринку.

Також не менш цінними є випробувані в західній практиці методи
рефінансування дебіторської заборгованості. Особливо це стосується
факторингу. Як вважають багато спеціалістів, він є досить вдалим
компромісом між збільшенням обсягів продажу, розширенням кола клієнтів
та якнайшвидшим отриманням обігових коштів підприємством. Однак
слабкість ринку фінансових послуг не дає можливості для застосування
факторингу в тій ролі, для якої він призначений, а саме допомагати малим
і середнім підприємствам переборювати тимчасові нестачі обігових коштів.
Це пов’язано, насамперед, з вкрай малими кредитними ресурсами
українських комерційних банків в регіонах (інколи отримати
короткотерміновий кредит для невеликої фірми — проблема).

Також цікавою є практика зарубіжних компаній в сфері стимулювання збуту
шляхом активного запровадження кредитної політики і нерозривно
пов’язаної з нею системи цінових скидок. Щодо України, то тут потрібно
перебудовувати психологію менеджерів від каральних санкцій по відношенню
до покупців, які ні до чого доброго не приводять, до стимулювання їх до
пришвидшення оплати отриманих товарів, робіт, послуг.

Список використаної літератури;

1. Закон України «Про систему оподаткування» від 18.02.1997р.

2. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом» від 30.06. 1999р.

3. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування
прибутку підприємства» від 22.05 1997р.

4. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу»//ВВР. — 1991.-№38.
-с.508. Із змінами та доповненнями від 14.101992, 14.05.1995,
23.12.1997р.

5. Указ Президента України «Про випуск і обіг векселів для покриття
взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності України»
від 14.09.94 р.

6. Постанова ВР України «Про застосування векселів у господарському
обороті України» від 17.0692 р.

7. Балабанов И.Т. Основи финансового менеджмента. — М. «Финансьі й
статистика»,-1997.

8. Бланк И.А. Основи финансового менеджмента.-Киев.: «Пика-Центр», 199.

9. Брігхем Є.Ф. Основи фінансового менеджменту. Пер. з англ. — Київ : КП
«ВАЗАКО», «Молодь», 1997.

10. Финансовый менеджмент. Теория й практика: учебник для ВУЗов. Под
ред. Стояновой Е.С. — М. 1999.

11. Холт Р.Н. Основи финансового менеджмента. — М. «Финансн й
статистика», -1996.

12. Баліцька В. Платіжна система в дзеркалі боргових зобов’язань
підприємств // Економіка. Фінанси. Право. — 1999, №6.

13. Маслов С.І. Управління дебіторською заборгованістю та її
прогнозування // Фінанси України. — 1999, №2.

14. Пан Л.В. Управління оборотним капіталом підприємницьких структур //
Фінанси України. — 2000, №6.

15. Пономарев И.В., Полякова И.А., Иванченко А.В. Проблеми
совершен-ствования управлення дебиторской задолженостью
предприятия.//Труди Донецкого государственного университета. — 2000, вьш
19 (серия зкономическая).

16. Шило А.П. Управління оборотним капіталом підприємства.//Фінанси
України.-2000, №11.

17. Українська інвестиційна газета.-24 квітня 2001.

Ступінь ризику

Рівень власного

оборотного капіталу

Низький

Середній

Високий

Прибуток

Низькийй

Середній

Високий

Рівень оборотного капіталу

Похожие записи