.

Трансформація ролі держави в економіці та податкова система (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 7430
Скачать документ

Пошукова робота

на тему:

Трансформація ролі держави в економіці та податкова система

1. Cутність та еволюція державного управління економікою

Системоутворюючий вплив на процес еволюції податкової системи передусім
мають відносини, які визначаються місцем та значенням ролі держави в
суспільстві. Вони завжди були тим стрижнем, навколо якого розвивалися
податкові відносини і формувалися податкові системи всіх країн.

Враховуючи те, що наше суспільство в цілому і держава зокрема
переживають трансформаційний процес, який не мав аналогів у світовій
практиці, важливо зрозуміти його сутність і, виходячи з існуючих
закономірностей розвитку держави та, відповідно, її функцій у сучасних
умовах, сформувати таку податкову систему, яка б відповідала потребам не
тільки сьогодення, а й була здатна вирішувати проблеми, у першу чергу
економіки, у перспективі. 

Теоретичні концепції ролі держави в економіці мають багате історичне
підґрунтя. Держава як реальна дійсність, як практична реалізованість
розуму найбільш влучно визначена Гегелем. Це сутність, влада якої
перевершує все, що можна було б їй надати. Вона наділена волею, яку
виявляє через державні дії (ухвали законодавчих актів, запровадження
особливого стану) і завдяки яким змушує виконувати чи відміняє ті чи
інші дії. Нарешті, вона має права та обов’язки щодо забезпечення
нормальних умов життєдіяльності своїх громадян1. Тобто Гегель розглядає
державу не лише як засіб, але і як мету. Її права потребують особливої
поваги й шани, і до них треба підходити з тими безособистісними
установками, які застосовуємо до явищ, що мають природу цілей у самих
собі. Етатизм Гегеля, а саме: принцип суверенності держави і державних
форм вияву, організації і дії, які визнаються етатизмом, по суті, є
необхідною умовою для будь-якої концепції і практики домінування
правової держави.

Філософська економічна думка щодо ролі держави в регулюванні економіки
вказує на пряме ставлення суспільної влади до функціонування суспільного
господарства будь-якої розвиненої економічної системи. Питання про роль
держави – це питання про фундаментальні складові суспільного
господарства, тобто його цілі, структуру, функціональний механізм тощо.
Історія людської цивілізації не дає прикладів економіки, вільної від
держави, чи такої, що не потребує держави, хоча ступінь і зміст
втручання були різними. Починаючи з меркантилізму і завершуючи сучасними
теоріями економічної політики, можна прослідкувати еволюцію теоретичного
обґрунтування та практичного інструментарію державної економічної
політики. І, разом з тим, за визнанням одного з найбільш відомих
фахівців економіки державного сектора Джозефа Е. Стігліца, дебати
продовжуються і сьогодні2. У цілому зроблено значний внесок у розуміння
економіки державного сектора, хоча залишається багато питань, на які
зараз ще не існує однозначної відповіді і, крім того, постійно
з’являються нові. Разом з тим, передбачити подальшу еволюцію такої ролі
можна лише з урахуванням попереднього розвитку та сформованих історичних
закономірностей. 

Думка, що для найповнішого задоволення суспільних потреб необхідний
сильний уряд, отримала найбільш широке визнання в ХVІІ – ХVІІІ століттях
у поглядах прихильників школи меркантилістів. Вони обстоювали
необхідність активних дій уряду для розвитку промисловості й торгівлі.
Заснована на теорії меркантилізму протекціоністська політика держави
вперше використала елементи розподільчої системи (тарифи, мито) для
обмеження ввезень у країну. Як зазначає М. Кондратьєв, “система
меркантилістів, по суті, рівним чином була системою практичної політики,
системою, яка в основному відповідала на питання, яким чином бути
народному господарству і як повинна себе вести щодо нього державна
влада”3. Активна участь держави у народному господарстві того періоду
забезпечила багатьом європейським державам економічне процвітання.

Водночас наявність у світі держав, які мали сильний уряд, результати дій
якого були неадекватними економічному стану держави, призвела до пошуків
причин таких розбіжностей. Дати відповідь на це запитання зробив спробу
Адам Сміт у своїй першій праці “Багатство націй” (1776). Тут
обстоювалася думка, що ефективнішим способом виробництва є прагнення
людей до задоволення власних потреб (мотив особистої вигоди) та
конкуренція, які, врешті-решт, сприяють задоволенню суспільних потреб.
На думку А. Сміта, до визначальних мотивів розвитку суспільного
виробництва належить, передусім, зростання продуктивної сили праці,
завдяки якій “усі предмети поступово ставали б більш дешевими… і на їх
виробництво необхідно було б витрачати все меншу кількість праці”, тому
що із зростанням продуктивної сили праці “при затратах меншої кількості
праці виробляється більша кількість виробів”4. Разом з тим, він
зазначав, що “кількість продукту, отриманого із землі, рудників,
рибальства, передбачає їх природну продуктивність і залежить від
розмірів та належного використання капіталів, застосованих до них5 .
Тобто крім зростання продуктивної сили та інтенсивності праці не менш
важливим фактором суспільного виробництва є накопичення капіталу –
засобів виробництва у формі основних фондів та матеріально-технічних
ресурсів. Обмеження, що накладалися кількістю засобів виробництва,
потребували суспільної організації праці. Звідси повна свобода у
ринкових відносинах, яку проголошував А. Сміт, у практичній площині
вимагала введення певних обмежень. Така суперечність пов’язана з
поєднанням А. Смітом у методологічному плані двох різних, по суті
протилежних способів пізнання економічного життя: аналітичного та
описового. Намагаючись заглибитися в анатомію та фізіологію
капіталістичної системи виробництва і виявляючи, таким чином, її
внутрішні закономірності, фактично було описано та класифіковано
зовнішню оманливу видимість цих явищ і зафіксовано залежності, які
виступають на поверхні. 

Ідеї А. Сміта мали значний вплив на державу. Переважаючою стала думка
щодо обмеження ролі уряду. Економіка керується “невидимою рукою”, що
спрямовує її до виробництва необхідного найбільш якісного товару.
Найвизначнішими економістами ХІХ століття (Джон Стюарт Міл та
Насо-старший) була оприлюднена доктрина, відома як “laissez-faire” –
“дозволяйте робити (чого хочуть)”, яка не визнавала втручання уряду у
справи приватного сектора. Вільна конкуренція вважалася найкращим
засобом захисту інтересів суспільства. 

Починаючи з 20-х років ХХ століття, розвиваються ідеї мінімалістської
держави. Спираючись на традиційні положення неокласичної ринкової
концепції, її представники (Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен) неухильно
висловлювали думку про неефективність державної інтервенції в економіку.

Історія свідчить, що не всі мислителі того часу були прихильниками цих
поглядів. Реальність спонукала до появи інших теорій. Найефективніше ці
спроби були реалізовані соціальними теоретиками (Карл Маркс, Сісмонді,
Роберт Оуен). Вони захищали провідну роль держави в контролі над
засобами виробництва. Згідно з теорією К. Маркса, на певному етапі
суспільного розвитку в умовах подальшої концентрації капіталу його
“монополія стає кайданами того способу виробництва, який виріс при ній
та під нею. Централізація засобів виробництва та усуспільнення праці
досягає такого пункту, коли вони стають несумісними з їх капіталістичною
оболонкою. Вона вибухає, б’є година капіталістичної приватної власності.
Експропріаторів експропріюють”6. Завдяки таким поглядам ще чіткіше була
проілюстрована необхідність суттєвих обмежень повної свободи у ринкових
відносинах. Ця доктрина, як відомо, була абсолютизована в СРСР і зазнала
невдачі.

Особливо значних змін питання про вирішення проблем місця і ролі держави
в регулюванні соціально-економічного розвитку зазнало впродовж ХХ
століття, яке дало багато прикладів неефективності ринкових важелів,
зокрема, вільної конкуренції. Аналізуючи ринкові невдачі за період від
Великої депресії (30-ті роки) до початку 60-х років, економісти та
політики, як зазначає Дж. Е. Стігліц, стикнулися з тим, “що економіка
вільного ринку, навіть найбагатшого у світі, виявилася неспроможною
задовольнити деякі основні потреби суспільства. Така модель економіки
завжди породжувала періоди безробіття, і деякі з них мали масовий
характер. За часів Великої депресії рівень безробіття сягнув 25 %, а
національний продукт, порівняно з піковим 1929 р., зменшився приблизно
на 30 %”7.

Уряд США, долаючи депресію 30-х років реалізував ряд програм, які
отримали загальну назву “нового підходу”. Саме в цій країні ліберальний
реформізм пішов шляхом соціалізації ринкової системи, значною мірою
підкоривши інтереси приватного підприємництва громадським і національним
інтересам. Прийняті програми стосувалися як стабілізації рівня
економічної діяльності, так і розв’язання конкретних
соціально-економічних проблем (соціальне забезпечення, страхування від
безробіття, федеральне страхування вкладників тощо). Ряд програм були
розроблені та реалізовані впродовж 60-х років, коли президент Ліндон Б.
Джонсон оголосив “війну з бідністю”. У результаті після Другої світової
війни країна досягла небувалого рівня розвитку. 

В Європі, що відзначалася глибокими традиціями соціал-демократичного
руху та націоналізації приватної власності, розроблялися і втілювалися
моделі, у яких різною мірою поєднувалися економічна свобода та
громадський контроль, план і ринок, децентралізація і централізм.
Найбільш відомі представники концепції “соціального ринкового
господарства” – Л. Ерхард, В. Ойкен, Д. Коул, Е. Кросленд, Г. Мюрдаль.

Водночас уже у 70-х роках фінансова криза зумовила необхідність більш
критичного аналізу здійснених кроків. Головні результати цього аналізу –
виявлення обмежень урядової діяльності, що перешкоджають успішній
державній економічній політиці. Серед них було названо: обмеженість
інформації уряду; обмежені можливості урядового контролю за окремими
наслідками власної діяльності; обмеженість його впливу на бюрократію;
обмеження, які накладаються політичними процесами. Проте це були саме
обмеження, а не заперечення впливу держави в економіці. У країнах з
розвиненою економікою вже майже чверть століття не виникає суперечок
щодо важливості ролі держави в регулюванні економіки. 

ХХ століття накопичило досвід практичного втілення авторитарної ролі
держави у суспільно-економічному розвитку. Існування загальнодержавної
форми власності створило умови та можливості такого гіпертрофованого
впливу держави на розвиток економіки, який здійснювався через вплив
загальнодержавних інститутів влади на кожного окремого економічного
суб’єкта та їх взаємодію. “За державного соціалізму в його чистій формі
всі економічні рішення ухвалює держава. Де-факто існує лише один
економічний агент – держава. Ступінь свободи для окремих підприємств
нульовий: усі рішення щодо цін, кількості затрачених факторів
виробництва та обсягу виробництва, фірм-постачальників і фірм-покупців
уже ухвалено. Окремі підприємства є просто підрозділами національної
економіки (частинами єдиної майстерні, як називали це Бухарін та
Преображенський)”8. 

У результаті практика взаємодії держави й економіки окреслила два типи
теоретичних систем. Перший – держава – “нічний сторож”, вимушена
необхідність, пов’язана з потребами підтримки сприятливих умов для
розвитку приватної економіки і стабільності громадянського суспільства.
Другий – держава – основа керованого розвитку системи вільного
підприємництва, трансформатор системи “експропріаторів” у цивілізовану
ринкову систему.

Зміну ролі держави і державного регулювання економіки впродовж ХХ
століття яскраво ілюструє такий загальний показник, як питома вага
державних витрат у ВВП. Якщо у промислово розвинених країнах Організації
економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) у 1870 році цей показник
становив 8 % ВВП, то протягом наступних ста років зріс у 5,5 раза (у
1917 р. – 15 % ВВП; у 1980 р. – 43–44 % ВВП; у 1995 р. – 48–49 % ВВП).
За період з 1950 до 1993 року частка державних витрат у ВВП зросла у США
з 20 до 38 %, у Японії – з 20 до 38 %, у Великій Британії – з 36 до 50
%, у Франції – з 31 до 54 %. Зараз, як зазначається у Звіті про світовий
розвиток – 1997 “Держава у світі, що змінюється”, підготовленого
Світовим банком, державні витрати досягають майже половини ВВП у
промислово розвинених країнах ОЕСР і майже одну чверть – у країнах, що
розвиваються. Такі тенденції відбилися на динаміці питомої ваги податків
у ВВП. При всіх умовностях оцінки ВВП, на початку ХХ століття видно, що
від податкових стягнень у середньому 10 % ВВП до Першої світової війни
країни підходили до 20 % в середині століття. Зараз ця частка
коливається в межах від 30 % до 50 % ВВП. Зокрема, у 1996 році вона
становила у США – 30 %, Японії – 31 %, Великій Британії – 37 %, Франції
– 44 %. Лідерами є Данія, Швеція та Бельгія, де цей показник перевищував
50 %.

Наведені дані ілюструють різний ступінь втручання держави в економіку та
його нерівномірність у розрізі окремих країн, однак жодною мірою не
можуть свідчити про ефективність державного навантаження на економіку.
Відповідь на таке питання є предметом активної дискусії та пошуків, у
тому числі й цієї роботи. У даному випадку слід лише відзначити досить
поширену думку про те, що багато країн у сучасних умовах фактично
досягли межі перерозподілу частки ВВП через бюджет, особливо з огляду на
цю проблему в соціально-політичному розрізі. Подальше зростання такої
частки здатне викликати якісні зміни в економічній природі
суспільства9. 

При всіх розбіжностях, які проглядають при аналізі фіскальної політики,
історична динаміка трансформації ролі держави свідчить про залежність
питомої ваги дохідної та видаткової частин бюджету у ВВП від рівня
розвитку окремої країни, ступеня втручання держави в економіку. Це
позначається й на можливостях виконання державою своїх функцій. 

Економічна теорія дає й інші точки зору на проблему закономірностей щодо
державних витрат. Так, у 1863 р. А. Вагнером був розроблений “Закон про
постійно зростаючу державну діяльність”. Він передбачав, що держава не
обмежуватиме свої функції традиційною діяльністю правової держави. Вона
дедалі більше буде брати на себе завдання, зумовлені цілями культури і
добробуту. Природно, це зумовить і відповідне зростання рівня державного
навантаження на економіку. Однак однозначної оцінки обґрунтованості
тенденції зміни державних видатків отримано не було. Зафіксована
тенденція значною мірою була поверхневою, оскільки абсолютне зростання
частки держави не завжди означало відносне. З огляду на ціну, яку
необхідно заплатити за забезпечення загального добробуту, спеціалістами
МВФ зроблено висновок про можливість зниження частки державних витрат
без втрат для суспільного добробуту10. Можливість зниження частки витрат
держави зумовить відповідні рішення і щодо податкової політики.

У демократичних країнах, де існує інститут виборів, розмір і роль
держави залежить від процедури прийняття політичних рішень. У найбільш
простому випадку, коли функціонує пряма демократія, тобто коли політичні
рішення приймаються окремими учасниками голосування безпосередньо,
працює модель з учасником голосування, який має медіанний дохід. Вона
показує, що розмір держави детермінується пріоритетами так званого
“середнього виборця”. Ця концепція ґрунтується на простій ідеї. Кожен
виборець прагне до максимізації функції індивідуальної корисності, тобто
є раціональною особою, і, виходячи з того доходу, який він здатен
отримати, вирішує для себе, яку його частку віддати державі у формі
податків. За умови відсутності в кожної особи-члена певного суспільства
розбіжностей у соціально-економічних пріоритетах, відповідно, не було б
ніякої незгоди щодо розміру держави та рівня її витрат.

На практиці, звичайно, виконання цієї умови неможливе. Тому в країнах,
що гарантують свободу волевиявлення кожної окремої особи, тобто
демократіях, більш ефективною є мажоритарна система голосування, яка
дозволяє дійти згоди щодо розмірів держави. Рівновага мажоритарної
системи голосування представляє собою кількість суспільного блага, якого
потребує індивідуум з медіанним доходом. Відповідно, якщо його вимоги
змінюються, необхідно очікувати і змін у рівні державних видатків.

В Україні відбуваються постійні зміни процедур прийняття політичних
рішень. Сьогодні спостерігається загальна тенденція до збільшення ролі
пропорційної системи голосування, відповідно, роль мажоритарної
зменшується. Це дає певні підстави стверджувати, що негативні
економічні, демографічні й політичні процеси в Україні, які мали і мають
місце у перехідний період, породжують і концептуальні суперечності
податково-бюджетної сфери.

З одного боку, у нашому суспільстві чітко простежуються інтереси
економічних сил, угруповань, що в більшості представляють національний
капітал. Вони прагнуть зменшення податкового тягаря, відповідно, має
зменшитися і роль держави. Але з іншого – третина населення України – це
пенсіонери, які прагнуть до відтворення соціальних стандартів, що
надавала їм адміністративно-командна економіка, тобто голосують за
лівих. Подібна структура електорату в Україні прямо порушує основну
умову ефективності демократії: усі особи, що приймають рішення, є
одночасно споживачами суспільних благ і платниками податків11.
Пенсіонери не є платниками податків, а отже, прагнення до ліберальної
моделі не підкріплюється вимогами третини українських виборців. 

Відсутність політичної угоди, консенсусу між інтересами різноспрямованих
соціальних угруповань є одним із головних чинників, які породжують
антагоністичні суперечності щодо ролі та функцій української держави і
надають особливої специфіки бюджетно-податковим проблемам. У свою чергу,
без відповідних перетворень, максимальної ефективності методів
державного регулювання неможливо вирішити макроекономічні проблеми
перехідної економіки.

Політика витрат – одна з найпомітніших рис державного управління
економікою. Говорячи про вектор розвитку такої політики, слід
враховувати її багатогранність. З одного боку, вона уособлює та пояснює
трансформації ролі держави в економіці. З іншого – динамічний характер
бюджетних видатків безпосередньо зумовлений динамізмом ролі держави. Ці
процеси відбуваються і в сукупності їх елементів, і кожен з них має
свій, особистий вектор розвитку, притаманний саме даній сфері. У такому
розумінні політика витрат у цілому є багатовекторним процесом. Та все ж
названі складові знаходяться у певній субординації. Оскільки мова йде
про політику витрат як цілісність, то визначального значення набуває
загальний вектор її розвитку. Очевидно, що це повністю стосується і
податкової політики. Сутність, роль, розмір, функції держави виступають
першопричиною щодо функціонування окремих елементів, вибору методів
державного регулювання економіки (зокрема, бюджетно-податкових), їх
ефективності. У такому розумінні сутність та закономірності
трансформації ролі держави в економіці здійснюють перетворюючий вплив на
політику витрат, податкову політику, які як частини системи
підпорядковані цілому. Тому важливо в першу чергу приділити увагу
детермінантам, які впливають, насамперед, на формування змістовних ознак
економічної ролі держави. А в подальшому звернутися до проблеми
ефективності економічної ролі держави через її фіскальну політику,
податкову систему, податки. 

Загальні тенденції історичної взаємодії держави та економіки дозволяють
зробити висновок, що суперечності, які визначилися на історичних етапах
державного втручання в економіку, не просто теоретичне підґрунтя, а
авторитетна засторога при обґрунтуванні практичної моделі. Сьогодні при
визначенні економічної політики вони спонукають до необхідності
виваженого ставлення до дій як “невидимої руки”, так і держави.
Ефективність цих дій в обох випадках можлива лише за певних обмежень.
Варто ще раз наголосити, що і системи вільного ринку, коли втручання
держави мало епізодичний характер, і всепоглинаюча директивна економіка
себе вичерпали. Це підтвердили Велика депресія 30-х років у США і розпад
економіки СРСР на початку 90-х років. У більшості країн на зміну прийшла
система економічного управління, яка поєднує ринкові та адміністративні
важелі регулювання і управління в їх певних пропорціях у кожній окремій
державі. Та як би не були поширені у світі методи ринкової
саморегуляції, якою б високою не була частка приватного сектора в
економіці, держава, змінивши у ході еволюції свої функції у системі
економічного управління, не стала і не повинна стати другорядним
фактором соціально-економічної динаміки. У цьому і полягає одна з
принципових ознак сутності економічної ролі держави в ринковій
економіці, яка накладає суттєвий відбиток на хід розв’язання всіх
пов’язаних з нею проблем. На жаль, це не завжди послідовно втілюється.
Останнє підтверджується досвідом новітньої історії України. Мінімізація
ролі держави на старті ринкових перетворень, непослідовність,
поверховість дій та заходів держави з реформування господарської системи
в подальшому, недостатня концептуальна визначеність не лише механізму, а
й самої ідеї необхідності та місця держави в трансформаційних
перетвореннях (про це більш докладно буде йти мова в наступних розділах
роботи), стали однією з основних причин, які відкинули українську
економіку далеко назад.

Уся динаміка історичного розвитку свідчить, що держава й економіка
взаємозалежні й взаємозумовлені. Якщо ми спробуємо з’ясувати, що тут
первинне, то виявимо, що питання у такій постановці взагалі некоректне.
Вони на рівних визначають шляхи розвитку суспільства, завжди пов’язані
між собою. Інша річ – межі та форми такого зв’язку.

Такому розумінню сприяють, насамперед, об’єктивно існуючі стабільні
причини, які відтворюють необхідність включення держави в економічне
регулювання. Звертається увага на основні з них:

а) неможливість успішної економіки поза визначеністю і цілісністю її
територіального простору, що забезпечується саме державою;

б) пріоритет держави у визначенні загальнонаціональних цілей. Бізнес,
яким би масштабним він не був, зобов’язаний поважати такі цілі,
рахуватися з ними. Недопустима ситуація, коли той чи інший бізнес або
підприємницька група підпорядковують собою цілі й духовні цінності
нації;

в) узгодження економічних інтересів у межах усієї країни. Якщо система
балансу інтересів підпорядковується економічно-політичним цілям окремої
соціальної групи, це призводить до соціальних потрясінь і, нарешті, до
кризи держави.

Украй важливо також зважати й на те, що економіка живить державу в усіх
цивілізаціях. З іншого боку, кожна економічна операція невіддільна від
умов, що диктуються державою. Це підтверджується всім ходом історичного
процесу. Здійснити суспільний товарно-грошовий процес, що лежить в
основі економіки, без участі держави, її влади, волі та порядку
неможливо. Діючі в економіці принципи приватної ініціативи і вигоди,
конкурентної боротьби, стихійної самоорганізації не забезпечують такої
ефективної організації, яка б не вимагала додаткового коригування.
Економічний розрахунок може працювати як на економіку, так і проти неї,
породжувати протилежні тенденції, при цьому не завжди їх урівноважуючи.
Регулювання ж, навпаки, здатне надати економіці можливості ефективної
реалізації. До “нових правил гри”, розроблених державою поряд з
традиційними, які полегшують становлення і розвиток ефективного
господарювання, у нових умовах відповідно до завдань трансформаційного
характеру належать: нові інституції фінансового сектора економіки,
інфраструктура ринків, підтримка конкуренції та вільного ціноутворення,
цивілізованих відносин між суб’єктами ринку, розвиток підприємництва
тощо. Економічний успіх залежить від мудрості держави, яка регулює його
розвиток в усіх вищезазначених напрямах. Можна вважати гіпотезою тезу,
що саме держава повинна взяти на себе відповідальність за стан і рівень
економічного прогресу країни та визначати роль бізнесу у цьому процесі.
У такому трактуванні проглядає наступна суттєва ознака ролі держави в
новітній економічній системі, яка відповідно визначає і вибір методів її
втручання в економіку.

Державне регулювання не повинно переходити в управління економікою, хоча
в окремих випадках і воно буває необхідним. Управління, яке обмежується
встановленням відносин “наказ – виконання”, внутрішньо не притаманне
економіці. Звідси витікає важлива ознака державного управління
економікою: не керувати, а регулювати в межах функціональних дій самої
держави та сфер, які залишилися поза межами ринкової економіки чи її
ефективності, виконуючи при цьому роль своєрідного гаранта ефективного
функціонування ринкової системи. 

Регулювання як потреба і властивість у першу чергу самої економіки є
також вимогою середовища, що охоплює економіку, адже її регулювання
викликане не тільки суто економічними мотивами. Історична практика
ілюструє проникнення держави в усі “щілини економічної системи”, коли
вона ставить перед собою різноманітні завдання. Усе, що є в економічній
системі, може бути об’єктом державної уваги або ініціювати державні дії.
Попри могутню силу приватної ініціативи вільного підприємництва, держава
з її фінансовими можливостями необхідна для вирішення позаекономічних
завдань12. Через податки і бюджетні видатки держава реалізує свої
функції, керуючись при цьому, в тому числі, й позаекономічними
мотивами. 

У 50-ті роки в економічну теорію були введені поняття нормативної і
позитивної ролі держави. Перша полягає в тому, що держава повинна
робити, щоб сприяти зростанню національного благоустрою. Вона
ґрунтується на висновках економічної теорії. Друга характеризує фактичні
дії держави. Поряд з положеннями економічної теорії, вона оперує
нормативними і законодавчими актами, синтезуючи їх з практикою
застосування. У ринково орієнтованих демократіях Заходу, де зародилась
більшість сучасних економічних теорій, вважається, що нормативна роль
держави має у своїй основі політичний процес, у якому немає інших цілей,
окрім цілей індивідуальних громадян чи виборців. Саме це пояснює, чому
більшість вбачає існування нерозривного зв’язку між ринковою економікою
і демократією.

В ідеалі припустима і фактична роль держави повинні співпадати, тобто
якщо держава буде робити те, чого від неї чекають, суспільний
благоустрій максимізується. Реально ж між тією чи іншою ролями завжди
спостерігається розрив, іноді досить значний. Тому в багатьох країнах
відчувається велика потреба в реформах, які забезпечували б зближення
позитивної і нормативної ролі.

Причини розриву між тією чи іншою роллю держави різноманітні. Однією з
них є те, що поточний розвиток часто продовжує визначатися політикою
минулих років або є наслідком попередніх рішень. Серед таких причин –
відмінності між інтересами тих, хто керує, і тих, ким керують; помилки з
боку політиків; недостатнє володіння інструментами економічної політики.
Важливу роль відіграють і такі фактори:

– менталітет населення, який визначається культурною спадщиною або
релігією, та система індивідуальних характеристик груп населення,
конкретної людини щодо економіки і держави в цілому;

– рівень економічного розвитку країни, що залежно від розвиненості
ринкових відносин і приватного сектора визначає потребу в більшому чи
меншому втручанні;

– ступінь відкритості економіки, високий рівень якої потребує
відповідного державного регулювання;

– рівень технологічного розвитку, який визначає наявність чи відсутність
природних монополій, а також необхідність у регулюванні деяких нових
видів діяльності;

– якість апарату державного управління, яка зумовлює межі ефективного
втручання урядів в економіку.

Таким чином, окреслюється і така ознака сутності державного управління
економікою, яка полягає в доцільності його здійснення тільки в межах
функціональних дій самої держави та сфер, які залишилися поза межами
ринкової економіки чи її ефективності. Очевидно, що її дотримання в
реальній дійсності дозволило б оптимізувати навантаження на економіку,
яке реалізується державною податковою системою через податки.

У результаті постає завдання набуття системою державного управління
економікою необхідної гнучкості, в основі якої – відповідні теоретичні
обґрунтування, оцінка реальної ситуації та наслідків стратегічних і
тактичних передбачень. Щодо цих передбачень, то існують такі прогнози.
Поділ періоду входження у розвинені ринкові відносини на окремі етапи
дозволив відобразити основні особливості окремих країн щодо ступеня
втручання держави в їх економіку та згрупувати їх за таким критерієм13. 

Перший етап включає широкі регулюючі функції держави щодо розгалуженого
спектра економічних процесів. Він характерний практично для всіх
транзитивних економік, до яких належить і Україна. Існує думка, що для
України перший етап буде продовжуватися до 2035–2040 років.

Другий етап передбачає звуження функції втручання держави в розвиток
економіки, передавши їх суто ринковим відносинам. Актуальними залишаться
такі функції, як зайнятість населення, рівень інфляції, сальдо
платіжного балансу, сталий рівень економічного розвитку. Невелика група
країн уже пройшла перші два етапи у період з 30-х до 80-х років ХХ ст. і
сьогодні перебуває на третьому етапі розвитку своїх економік.

Третій етап характеризується подальшим зменшенням рівня втручання
держави в економіку. Лише найважливіші стратегічні завдання – контроль
над інфляцією та досягнення нової якості економічного зростання – тепер
стоять перед державою. На цьому етапі знаходяться такі країни, як США,
Японія, Великобританія, Швеція, Франція та деякі інші. Висловлюється
припущення, що саме на третьому етапі суспільство відчує потребу у
пошуці нової системи суспільного ладу, у якій поєднаються позитиви
капіталістичної системи та ідеали, здебільшого теоретичні,
соціалістичної системи.

Кожна країна, керуючись цілями власної економічної політики, приймає
рішення щодо державного втручання в економіку. Однак при цьому існує
загальний вектор прийняття таких рішень, який формується під впливом
сукупності факторів. Серед них слід назвати: по-перше, здатність держави
через регулювання економічної діяльності суб’єктів ринку виконувати роль
стабілізуючого фактора суспільного розвитку; по-друге, розуміння
складності теоретичного обґрунтування та практичної реалізації
присутності держави в економіці, адекватної складності самої економіки;
по-третє, залежність ефективності державного управління від умов, коли
держава не керує, а саме регулює економіку в межах функціональних дій
самої держави та сфер, які залишилися поза межами ринкової економіки чи
її ефективності; по-четверте, гнучкість системи державного управління
економікою через постійний пошук та послідовне втілення ефективних
моделей і методів державного втручання, адекватних визначеним
пріоритетам. Складність взаємозалежності цілого та його частин і полягає
в тому, що якість та послідовність практичної реалізації кожного з цих
елементів здатні зумовити визначальний вплив на характер і зміст цілого.
Саме тому проблема економічної ролі держави потребує подальшого
осмислення теоретичного підґрунтя, схем, що узагальнюють практику
взаємодії держави й економіки, критичного осмислення на основі сучасних
тенденцій традиційних уявлень, у процесі яких докорінно змінювалася роль
держави. 

Відзначаючи постійне зростання протягом ХХ століття впливу держави на
економіку (з 1913 до 1995 року частка державних видатків у ВВП в
індустріально розвинених країнах зросла в середньому від 12 до 45 %), а
також те, що конкретні форми і методи, які забезпечували практичне
втілення механізму державного регулювання, на окремих етапах розвитку
економічної теорії та практики господарювання змінювалися залежно від
потенціалу, можливостей, рівня розвитку країни, зовнішніх умов та
багатьох інших факторів, ці зміни все ж грунтувалися переважно на двох
концепціях: кейнсіанстві та монетаризмі. І сьогодні ці концепції,
постійно трансформуючись, обумовлюють відповідні напрями економічних
реформувань, у тому числі і в економіках перехідного типу. Перша
знаменує собою інституціонально-кейнсіанський варіант еволюційних змін,
або градуалістської політики, друга – ліберально-монетарний варіант
радикальних змін, або політику “шокової терапії”. Тобто історія свідчить
про відому одноманітність функціонування та розвитку. Проте кожний
перехід відкриває нові сходинки, тому важливо не тільки їх врахувати,
але й прагнути реально та, по можливості, одночасно реалізувати всі
аспекти процесу перетворень. 

У найбільш загальному щодо державного регулювання контексті основний
зміст кейнсіанської концепції полягає в активній ролі держави у
вирішенні завдань стабілізації економіки, пом’якшенні економічних спадів
і стимулюванні зростання, оскільки власне ринок не спроможний вирішити
ці завдання з належною ефективністю. Об’єктами державної економічної
політики виступають заходи, спрямовані на підвищення попиту, інвестицій,
зростання експорту і державних витрат, які формують рівень виробництва,
зайнятості, доходів і цін. Це пояснюється тим, що згідно з цією
концепцією коливання сукупних витрат впливають, насамперед, не на ціни,
а на виробництво і зайнятість. Тому основними категоріями на
макроекономічному рівні, якими оперує така концепція, виступають дохід,
інвестиції, рівні споживання, заощаджень та зайнятості, відсотки за
кредити. Державне регулювання полягає у впливі на величину сукупного
попиту через його головний інструмент – бюджет.

Теорія дефіцитного фінансування державних витрат виступає на порядок
денний, особливо з розвитком неокейнсіанського напряму. Зокрема,
вважається, що дефіцит бюджету, викликаючи розширення грошового обігу,
зумовлює зростання виробництва. Заміщення приватного попиту на гроші
державним досягатиметься через реальне зростання економіки, низький
відсоток на кредити та розширення грошової пропозиції. 

Концепція монетаризму базується на протилежних позиціях. Згідно з її
положеннями високий ступінь макроекономічної стабільності найкращим
чином забезпечує система вільного ринку, що діє на основі конкуренції за
умови мінімізації втручання держави у функціонування економіки.
Визнається, що коливання сукупних витрат впливають саме на ціни
продукції та ресурсів, а не на рівні виробництва і зайнятості. Тому
втручання держави у монопольну політику, фінансово-бюджетну та
грошово-кредитну системи підриває здатність вільного ринку до
забезпечення макроекономічної стабільності. Саме незадовільна грошова
політика, на думку прихильників концепції монетаризму, провокує
інфляцію, спад економіки, безробіття, кризи платіжного балансу. 

Вирішальними для оздоровлення економіки у такий спосіб визнаються
жорстке регулювання приросту грошової маси, зниження рівня податків і
кредитів, зменшення соціальних витрат, забезпечення вільного розвитку
підприємництва, ринкове ціноутворення, скасування мінімальних рівнів
заробітної плати. Методи державного регулювання переорієнтовуються з
антициклічного регулювання попиту на стимулювання довгострокового
зростання, інвестиційної активності, ліквідацію диспропорцій, структурну
перебудову економіки. Відбувається відмова від політики повної
зайнятості, акцент переміщується у бік боротьби з інфляцією.

Світова практика демонструє приклади застосування обох концепцій. У
30-ті роки мав місце перехід від моделі неврегульованого ринку до
кейнсіанської парадигми, у 70-ті роки – від останньої до монетаризму.
Кейнсіанська концепція домінувала в США після Великої депресії 30-х
років, в індустріальних країнах Європи – у повоєнний період, що в обох
випадках слугувало підтвердженням її ефективності. Цей досвід достатньо
чітко окреслив основну закономірність: переваги кейнсіанської концепції
проявляються саме в складних умовах розвитку економіки. Цьому є свої
пояснення, які випливають з вищезазначених узагальнених характеристик.
Державне регулювання логічне в умовах становлення ринку, саморегуляція
потребує його зрілих форм. Проте цей висновок не завжди однозначний і в
часі, і стосовно конкретної держави. Так, Японія, яка, починаючи з
повоєнного періоду і до сьогодні, надає перевагу кейнсіанському підходу,
демонструє високий рівень розвитку національної економічної системи. Усі
ці процеси збагатили світовий досвід відповідними положеннями, значення
яких важко переоцінити, особливо для країн, які переживають подібні
зміни. 

Щодо практичного використання в умовах України кейнсіанської концепції
державного регулювання, яка базується або на зниженні податків, або на
збільшенні державних витрат чи поєднанні цих заходів з метою розширення
сукупного попиту, слід зазначити, що розширення видатків бюджету не
можна визнати обґрунтованим в умовах їх надмірних обсягів, а саме це має
місце в Україні. Більш прийнятним бачиться варіант зниження податків,
однак за відсутності структурних реформ політика розширення сукупного
попиту не спроможна бути ефективною, а при умові достатньої грошової
маси може навіть викликати загрозу інфляції. Сукупний попит слід
стимулювати одночасно із сукупною пропозицією, що зумовлює потребу
активізації структурних реформ і стимулювання виробництва. Як буде
показано далі, порушення таких вимог здатне призвести до поглиблення
існуючих протиріч.

: Література: Азаров Н., Лекарь С., Лощинин М., Чушкал Д. Эконометрия физических лиц Украины // Экономист. – 2001. – № 1. – С. 37–53.  Анализ экономики: страны, рынок, фирма / Под ред. Рыбалкина В.Е. – М., 1999. – 304 с. Андрущенко В. Соціологічний та антропний методи західної фінансової науки // Вісник НБУ. – 2001. – № 3. – С. 43–46. Андрущенко В.Л. Фіскально-бюджетний інституціоналізм: копроміс етатизму та антиетатизму // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки: Економічні науки. – 2000. – № 3. – С. 16–20. Аткинсон Э.Б., Стиглиц Дж.Э. Лекции по экономической теории государственного сектора. – М.: Аспект Пресс, 1995. – 832 с. Баликоев В.З. Общая экономическая теория: политэкономия, макроэкономика, микроэкономика. – Н.: Лада, 2000. Банхаева Ф.Х. Методологические и теоретические положения налогообложения // Налоговый вестник . – 1999. – № 11. – С. 18–20. Бараулин С.В. Налоги как цена услуг государства // Финансы. – 1995. – № 2. – С. 25–27. Бруньов В.В. Монетизація економіки України // Фінанси України. – 1999. – № 6. – С. 118–122. Брызгалин А.В. Организационные принципы Российской налоговой системы // Финансы. – 1998. – № 3. – С. 33–35. Брячихин А.М. Как найти выход из финансовых трудностей? // Финансы. – 1995. – № 3. – С. 26–28. Буряковський В.В. и др. Налоги: Учебное пособие. – Днепропетровск: Пороги, 1998. – 611 с. Василик О.Д. Державні фінанси України. – К.: Вища школа, 1997. – 383 с. Василик О.Д., Буковинський С.А., Павлюк К.В. Фінансова стабілізація: суть, заходи, проблеми // Фінанси України. – 1996. – № 3–4. – С. 5–28. Вишневский В.П. К вопросу о налоговой и бюджетной политике Украины: Макроэкономический аспект. – Донецк, 1993. – 63 с. (Препр. / АН Украины. Ин-т экономики промышленности). Волобуев В. Бюджет и макроэконоимческая политика правительства Б. Клинтона // Мировая экономика и международные отношения. – 1998. – № 5. – С. 29. Воротин Ю. Ориентиры выхода из экономического кризиса // Экономист. – 2001. – № 5. – С. 11–21. Гайгер Линвуд Т. Макроэкономическая теория и переходная экономика: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 560 с. Гайдар Е. Тактика реформ и уровень государственной нагрузки на экономику // Вопросы экономики. – 1998. – № 4. – С. 4–14. Гвоздева Е., Каштурок А., Олейник А., Патрушев С. Междисциплинарный подход к анализу вывоза капитала из России // Вопросы экономики. – 2000. – № 2. – С. 15–45. Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. – М.: Мысль, 1990. – 524 с. Геєць В. Довгострокові умови та фактори розвитку економіки України // Економіст. – 1999. – № 3. – С. 16–28. Глазьев С. Состоится ли в 1999-м переход к политике роста // Российский экономический журнал. – 1999. – № 1. – С. 22; № 2. – С. 14–32. Головко В. Українська економіка у І півріччі (макроекономічний аспект) // Економіка України. – 2000. – № 9. – С. 42–61. Горский И.В. Налоги в рыночной экономике. – М.: Анкил, 1992. – 144 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020