Реферат на тему:

Податок на додану вартість

Податок на додану вартість – головний непрямий податок в Україні і
основне джерело наповнення дохідної частини бюджету. Цей податок було
введено у 1992 році Декретом Кабінету Міністрів (його ставка становила
28і%). ПДВ разом із акцизним збором замінив податок з обороту і податок
з продажу. Частка ПДВ складала 39,3 % від загального обсягу податкових
надходжень. Відомо, що непрямі податки виступають головним чинником
зростання внутрішніх цін, звуження внутрішнього ринку, обмеження
сукупного попиту, падіння конкурентоспроможності вітчизняних товарів та
вимивання обігових коштів підприємств. Тому у 1995 році ставка ПДВ була
зменшена до 20 %. Але й на сьогодні залишається нагальним питання
зменшення ставки цього податку через те, що головними його платниками
виступають підприємства, які випускають кінцеву продукцію з високою
часткою доданої вартості (машинобудування, легка та харчова
промисловості) та за рахунок яких можливий економічний розвиток держави,
тобто в податковій системі існує суттєва суперечність – між
стимулюванням зростання ВВП та ставкою податку на додану вартість.

На перший погляд можна не погодитися з цією думкою через те, що у 2000
році відбулося зростанням ВВП на 6 % та зменшення частки податку на
додану вартість у структурі доходів Зведеного бюджету до 19,2 % (темп
падіння до попереднього року становив 5,9 %). При цьому ставка ПДВ
залишалася на рівні 20 %. Пояснити таку ситуацію можна таким чином.
Збільшення обсягів ВВП відбулося, в основному, за рахунок зростання
обсягів продукції у паливно-енергетичному та металургійному комплексі,
яка має у кінцевій продукції низьку частку доданої вартості та більшість
якої експортується. Тому справляння ПДВ не мало істотного впливу на
рентабельність продукції цих галузей. Крім того, ці галузі мають суттєві
пільги щодо сплати ПДВ. Основний податковий тягар зі сплати ПДВ припадає
на галузі, що виробляють продукцію з високою часткою доданої вартості –
машинобудування, будівництво (їх ще називають інвестиційними галузями),
харчова, легка, переробна промисловість, основними споживачами якої є
населення країни. Відсутність у чинному законодавстві галузевої
диференціації зі сплати ПДВ призвела до поглиблення в економіці
суперечностей щодо структурної перебудови промисловості, всупереч
логіці, на яку сподівалися, розпочинаючи трансформаційні перетворення.
Так, частка базових галузей, які включають паливно-енергетичний та
металургійний комплекси, збільшилась з 23 до 52,2і% за цінами
внутрішнього ринку за період з 1991 до 2000 року. У результаті
вітчизняна продукція галузей з високою доданою вартістю втрачає свою
конкурентоспроможність як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
Це, в свою чергу, зумовлює збільшення частки витрат населення країни на
споживання, менше коштів залишається на заощадження (потенційний
інвестиційний ресурс підприємств), тобто не відбувається реального
зростання добробуту населення країни.

Акцизний збір

Акцизний збір також є непрямим податком. Його відносять до категорії
індивідуальних (специфічних) акцизів, які, на відміну від універсального
акцизу – ПДВ, встановлюються на окремі види товарів за диференційованими
ставками. Цим податком обкладаються споживчі товари, які не є предметом
першої необхідності та рівень рентабельності яких достатньо високий. За
допомогою акцизного збору намагаються вирішити фінансові проблеми
держави за рахунок більш заможних верств населення та пом’якшити
регресивність податків на споживання в цілому. На відміну від ПДВ,
акцизним збором оподатковуються лише товари і не оподатковуються роботи
та послуги. Крім того, кожна група підакцизних товарів має визначену
ставку, тоді як ПДВ стягується за універсальною ставкою. З точки зору
соціальної справедливості, акцизний збір має переваги над ПДВ, оскільки
підакцизні товари споживаються, як правило, заможними верствами
населення, що пом’якшує регресивність ПДВ, основний тягар якого
розподіляється між широкими верствами населення. Тому чітку тенденцію до
зростання частки акцизних зборів у структурі податкових надходжень, яка
намітилася з 1995 до 2000 року (див. табл. 3.3), можна вважати
позитивною, але слід остаточно законодавчо визначити перелік підакцизних
товарів та ставки цього податку. Питома вага акцизів у структурі доходів
Зведеного бюджету у 2000 році зменшилася на 0,8 % до попереднього року.
Це можна пояснити, перш за все, зростанням майже в 1,6 раза порівняно з
1999 роком частки пільг зі сплати акцизного збору в структурі сум
наданих пільг. По-друге, така ситуація може свідчити про ухилення зі
сплати акцизного збору через те, що у переробній промисловості (випуск
тютюну, спирту і алкогольних напоїв) у цей період відбулося зростання
обсягів продукції. Зокрема, у харчовій промисловості приріст обсягів
випуску продукції у 2000 році до 1999 року становив 26,1 % (у
порівняльних цінах). Крім того, у 2000 році відбулося зростання реальної
заробітної плати населення на 6,2 %, що, в свою чергу, вплинуло на
підвищення сукупного попиту на внутрішньому ринку. Зменшення частки
акцизних зборів у структурі доходів Зведеного бюджету є також наслідком
розширення дохідної бази бюджету за рахунок неподаткових надходжень, які
у 2000 році складали 25,8 % від загального обсягу доходів. Зробити
однозначний висновок щодо впливу обсягів надходжень зі сплати акцизного
збору на структуру податкової системи важко. З одного боку, відбувається
значне збільшення частки акцизного збору в структурі податкових
надходжень, з іншого – у 2000 році відбулося зменшення питомої ваги
цього податку у структурі доходів Зведеного бюджету. Тому при прийнятті
остаточних рішень з цього питання важливо враховувати всі вищезазначені
фактори, які впливають на структуру податкової системи в цілому.

Мито

Мито є також податком на споживання, який сплачується з товарів, що
переміщаються через митний кордон країни, тобто з товарів, які
ввозяться, вивозяться або проходять транзитом. Держава має проводити
виважену митну політику з метою створення конкурентного середовища як на
внутрішньому, так і зовнішньому ринках для вітчизняних товаровиробників
шляхом встановлення обґрунтованих митних ставок. На відміну від інших
податків, політика у сфері митного оподаткування спрямована здебільшого
на формування раціональної структури імпорту та експорту в умовах
відсутності прямого втручання держави в регулювання цих процесів. Ставки
мита, як і акцизного збору, диференційовані за групами товарів. Однак
перелік товарів, що підлягають митному оподаткуванню, набагато ширший,
ніж у акцизного збору.

Як свідчать дані таблиці 3.3, починаючи з 1996 року, відбувалося
зростання питомої ваги митних платежів у доходах Зведеного бюджету
України, за винятком 2000 року. При цьому майже 90 % від загальної суми
платежів складало ввізне мито. Констатуючи позитивну динаміку сплати
мита, слід зазначити деякі негативні моменти в цьому процесі. Відомо, що
Україна має стратегічне геополітичне розташування, вона знаходиться на
перехресті важливих торговельних коридорів між Азією та Європою. Крім
того, на півдні держави знаходяться морські порти, що дозволяє
підтримувати зв’язки з країнами Середземномор’я та Дунайського басейну.
З урахуванням цих обставин частка митних платежів у доходах бюджету є
занадто низькою для України. Крім того, існування до 2000 року переліку
товарів так званого критичного імпорту, які не підлягали сплаті ПВД та
мита, і запровадження на території України значної кількості вільних
економічних зон і територій пріоритетного розвитку, при перетинанні
кордонів яких з товарів також не стягувалися ПДВ та мито, суттєво
звужувало базу оподаткування при сплаті мита, що, в свою чергу,
призводило до недоотримання доходів бюджету. Тому зниження частки мита у
2000 році в структурі доходів Зведеного бюджету майже на чверть проти
показника минулого року свідчить про існування суперечностей щодо рішень
уряду зі сплати цього податку.

Податок на прибуток підприємств

Серед прямих податків найбільш вагомим є податок на прибуток
підприємств. Його питома вага у загальному обсязі податкових надходжень
коливалася в аналізованому періоді в межах від 27,3 до 15,7 %. Причому,
починаючи з 1997 року, намітилася чітка тенденція до зменшення частки
податку на прибуток підприємств. Це свідчить не на користь податкової
системи України, оскільки у більшості розвинених країн основним джерелом
доходів бюджету є доходи корпорацій (підприємств) та громадян.
Враховуючи те, що з 1997 року ставка податку була незмінною та становила
30 %, тенденція щодо зменшення частки податку на прибуток підприємств у
структурі доходів бюджету свідчить про звуження бази оподаткування через
збільшення частки збиткових підприємств у цілому по народному
господарству та, як наслідок, зменшення прибутку по галузях економіки
(див. табл. 3.4), а також про збільшення випадків ухилення від сплати
цього податку як законним шляхом, за рахунок надання податкових пільг,
так і незаконним, шляхом переведення фінансів підприємств у “тінь”. 

Таблиця 3.4

Частка податку на прибуток підприємств у загальній сумі прибутку

*Розраховано за даними Державного комітету статистики України.

Наведені дані свідчать, що питома вага податку на прибуток підприємств у
загальному обсязі податкових надходжень має тенденцію до зниження, у той
час як частка податку на прибуток в загальній сумі прибутку зростає
більш швидкими темпами. Головною причиною таких процесів є звуження бази
оподаткування через зростання частки збиткових підприємств, зменшення
реальних обсягів ВВП, падіння рентабельності виробництва. 

До суперечностей діючої податкової системи слід віднести і значну
нерівномірність розподілу податкового тягаря між реальним сектором
(сфера матеріального виробництва) і банківськими, страховими та іншими
посередницькими організаціями. Аналіз надходжень податкових платежів до
бюджету за 10 місяців 2000 року в розрізі галузей дозволяє зробити
висновок про те, що основними платниками податків є підприємства
паливно-енергетичного комплексу – 8,6 % (питома вага в загальному обсязі
податкових надходжень), транспорту та зв’язку – 8,6 %, тоді як
підприємства роздрібної торгівлі (1,8 %), будівництва (3,3 %),
сільського господарства (1,5 %) мають менше значення цього показника.

Така нерівномірність не враховує розбіжностей між фінансовими
можливостями окремих секторів економіки. Це підтверджується такими
даними (табл. 3.5).

Таблиця 3.5

Балансовий прибуток на одного зайнятого працівника в галузях економіки
України, грн.

*Розраховано за даними Державного комітету статистики України.

Слід зазначити, що в сучасних умовах у більшості країн відбувається
зменшення частки промисловості у структурі формування ВВП. Перед
Україною постає серйозне завдання щодо оптимізації питомої ваги
податкових надходжень від окремих галузей. Основним шляхом такої
оптимізації повинно стати перенесення податкового навантаження на
галузі, які мають значний податковий потенціал (торгівля, банківська та
страхова діяльність тощо).

Податок на прибуток підприємств у своєму арсеналі, крім значного
фіскального значення, має ще й широкі можливості для регулювання і
стимулювання підприємницької діяльності. Регулююча функція цього податку
розкривається за рахунок диференціації ставок оподаткування за різними
видами діяльності (можлива й галузева диференціація) та шляхом надання
пільг у виробництві пріоритетних товарів. У чинній податковій системі
цей потенціал використовується недостатньо. На практиці існує лише
механізм надання пільг зі сплати податку на прибуток підприємств, хоча
ефективність його застосування викликає певні сумніви, у той час як
диференціація ставок цього податку відсутня.

Прибутковий податок з громадян

Прибутковий податок з громадян, як і податок на прибуток підприємств,
має спрямованість на соціальну справедливість податкової системи,
оскільки ставить рівень оподаткування в пряму залежність від обсягів
доходу платників. Крім того, за допомогою прогресивних ставок і пільг в
оподаткуванні можна зменшувати податковий тягар для малозабезпечених
верств населення і посилювати для осіб з високими доходами. Інша справа,
що пільга зі сплати цього податку – неоподатковуваний мінімум – уже не
відповідає реаліям сьогодення. Розмір неоподатковуваного мінімуму має
дорівнювати розміру межі малозабезпеченості, тільки тоді можна говорити
про виконання регулюючої функції цим податком та про його соціальну
спрямованість. Крім того, необхідно переглянути шкалу оподаткування,
зменшити максимальну ставку податку (доцільно, щоб вона дорівнювала
ставці податку на прибуток підприємств) та збільшити розмір місячного
сукупного оподатковуваного доходу, який підпадає під різні ставки цього
податку.

Сьогодні у чинній податковій системі для всіх платників податків
передбачена єдина шкала ставок, за якими оподатковується сукупний річний
дохід. Починаючи з 1991 року, в Україні досить часто відбувалася зміна
ставок прибуткового податку з громадян, яка мала як об’єктивні (зміна
форм одержання доходів та їх розмірів), так і суб’єктивні чинники (в
основному викликані політичними подіями, а також різким розшаруванням
населення за рівнем доходу). Так, наприклад, з 1 грудня 1993 року до 1
жовтня 1994 року існувала найжорсткіша шкала оподаткування – максимальна
ставка дорівнювала 90 %. Але таке рішення уряду мало зворотний ефект: у
цей період значно зменшуються надходження від справляння прибуткового
податку з громадян (6,5 % у структурі доходів Зведеного бюджету)
внаслідок ухилення населення від сплати податку за таких необґрунтованих
з економічної точки зору ставок. Діюча шкала оподаткування доходів
громадян була запроваджена з 1 жовтня 1995 року, і було встановлено
мінімум доходів громадян, що не обкладається прибутковим податком, у
розмірі 17 грн. на місяць. 

Як свідчать дані таблиці 3.6, простежується чітка тенденція до зростання
питомої ваги прибуткового податку з громадян у доходах Зведеного
бюджету, за винятком 2000 року, коли за рахунок значного зростання
частки неподаткових надходжень відбулося збільшення доходів бюджету. З
огляду на досвід ринкових економік, така тенденція може
характеризуватися позитивно, якщо вона підкріплюється зростанням
реальних доходів громадян. Разом з тим, в Україні простежуються
суперечності щодо подібного розвитку подій. Це підтверджується такими
даними.

Таблиця 3.6

* Розраховано за даними Державного комітету статистики України.

Частка прибуткового податку в грошових доходах населення протягом
періоду, що аналізується, залишається майже незмінною (за винятком 1999
року), тоді як частка прибуткового податку з громадян у загальному
обсязі податкових надходжень має тенденцію до зростання. Пояснити таку
ситуацію можна тим, що сьогодні оподатковуються, в основному, грошові
доходи населення у вигляді заробітної плати, частка якої у 1999 році
становила 47,7 % від загальної суми доходів. Щодо інших доходів
громадян, то через відсутність достовірних даних про ці доходи
(наприклад, реалізація товарів і продуктів на неорганізованих ринках
тощо) вони, як правило, не підлягають оподаткуванню або оподатковуються
не повністю. У результаті неповного оподаткування податкове навантаження
на сукупні доходи громадян не зазнає суттєвих змін. Це свідчить про
наявність істотних суперечностей діючої податкової системи.

Про суперечності у сфері оподаткування доходів громадян свідчать і дані,
які характеризують відношення сумарних надходжень прибуткового податку з
громадян до чисельності працюючих у народному господарстві (табл. 3.7).

Таблиця 3.7

Динаміка надходжень прибуткового податку з громадян на одного працюючого
у народному господарстві, грн./чол.*

* Розраховано за даними Державного комітету статистики України.

Як свідчать наведені дані, відбувається збільшення податкових надходжень
зі сплати прибуткового податку з громадян у доходах Зведеного бюджету в
цілому та від кожного працюючого у народному господарстві. Зокрема, це
можна пояснити зростанням номінальної середньої заробітної плати в
цілому по народному господарстві, що, в свою чергу, свідчить про
позитивні тенденції, які відбуваються в економіці країни. Але, на жаль,
реальна заробітна плата протягом періоду, що аналізується, має тенденцію
до зменшення, тільки у 2000 році відбулося її незначне зростання. Тобто
фактично відбувається зростання податкового навантаження на доходи
громадян, а не їх реальне збільшення.

Плата за землю

До прямих податків також належить плата за землю, яка є одним з
найстаріших в історії податком, його платниками є власники землі та
землекористувачі, у тому числі й орендарі. Через те, що від стягнення
плати за землю майже неможливо ухилитися, оскільки неможливо сховати
земельну ділянку, то надходження від цього податку мають стабільний
характер. Цей податок, як і податок на прибуток підприємств та
прибутковий податок з громадян, також відповідає принципу соціальної
справедливості. Більшу суму сплачує той, хто має більшу площу земельної
ділянки та кращої якості. Плата за землю, крім того, має переваги з
точки зору економічної ефективності. Так, цей податок стимулює ефективне
використання землі та за рахунок запровадження диференційованих ставок,
залежно від регіону, сприяє більш рівномірному розміщенню продуктивних
сил по території країни. На жаль, переваги від справляння цього податку
на практиці реалізуються неповною мірою через відсутність приватної
власності на землю (тільки почався процес розпаювання колгоспних земель)
та остаточного визначення реальної грошової вартості земельних ресурсів
по території України, тобто бази оподаткування.

Плату за землю в Україні було введено з метою раціонального використання
та охорони земель, вирівнювання соціально-економічних умов
господарювання на землях різної якості, фінансування витрат на ведення
державного земельного кадастру земель тощо. Також передбачалося цільове
використання сум надходжень від плати за землю. Але в умовах фінансової
кризи цей податок використовувався як додаткове джерело поповнення
загального обсягу доходів бюджету. 

F0NHNEN/////////////iiaaaaaaaaaaa

????H?H??????

„?„4…p?ooooooooooccccccUcccccccc

oe

oe

[email protected]?aoooooooooooooooooooooooooooo

Як свідчать дані таблиці 3.3, плата за землю не має суттєвого бюджетного
значення, її питома вага знаходиться у межах від 0,8 до 3,9 % у доходах
Зведеного бюджету та щороку зазнає відчутних коливань. Така тенденція
прямо пов’язана з фінансовим станом платників податків. В умовах
кризового падіння обсягів виробництва підприємства – основні платники
податку – не мають можливості сплачувати його в повному обсязі. Крім
того, розмір плати за землю не залежить від доходів, які отримують
платники, тобто відсутня гнучкість при справлянні цього податку. Отже,
існує суперечність між розміром земельного податку, який не залежить від
результатів господарської діяльності власників землі та
землекористувачів, суб’єктом плати за землю (платником податку) і
об’єктом оподаткування (земельна ділянка, яка перебуває у власності або
користуванні). Тільки усунувши зазначені суперечності при сплаті цього
податку, можна говорити про зростання реальної значущості плати за землю
в структурі доходів Зведеного бюджету. 

Таким чином, оптимізація співвідношення між прямими та непрямими
податками в Україні як ключовий напрям підвищення ефективності
оподаткування залишається проблемою, що потребує нагального вирішення.
Однак слід враховувати, що таке співвідношення залежить від двох
вирішальних факторів: життєвого рівня основної маси населення та
стереотипів трактування тих чи інших податків, які склалися у різних
країнах. Низький життєвий рівень населення об’єктивно обмежує масштаби
прямих податкових вилучень з доходів фізичних та юридичних осіб. Що
стосується другого фактора, то цей вибір безпосередньо витікає з
характеристик прямих і непрямих податків – переваг та недоліків кожного
з них. Тому, формуючи стратегію побудови моделі податкової системи,
логічно враховувати ці фактори, а також теоретичні узагальнення таких
характеристик і, виходячи з них, приймати рішення щодо сфери практичного
застосування прямих і непрямих податків. 

В економічній літературі широко застосовується розподіл податків
стосовно об’єкта оподаткування. Це податки з факторів виробництва
(податок на прибуток, прибутковий податок з громадян, плата за землю
тощо) та податки з товарів (ПДВ, акциз). Подібна класифікація податків
особливо корисна для цілей макроекономічного аналізу, оскільки дозволяє
чітко розмежувати податки на споживання та податки на фактори
виробництва, що, в свою чергу, також зумовлює ефективність податкової
системи. На жаль, така класифікація не знайшла необхідного практичного
використання, хоча частково реалізована при класифікації податків, яка
застосовується при складанні звітів про виконання Зведеного бюджету
(табл. 3.8). 

Водночас, з метою аналізу щодо визначення регулюючого потенціалу,
закладеного у структурі податкової системи, така класифікація
недостатня. Відомо, що погляд на проблему під іншим кутом зору часто
дозволяє отримати несподівані результати аналізу. Зокрема, для
визначення ефективності оподаткування та коригування на цій основі
податкової і бюджетної політики, досить важливим є аналіз структури
податкової системи за ознакою об’єкта оподаткування.

Таблиця 3.8

Структура податкових надходжень до Зведеного бюджету України*

* Розраховано за даними Державного казначейства України.

У системі оподаткування України за простим переліком більшість складають
податки з факторів виробництва (капітал, праця, земля, природні копалини
тощо). Їх кількість становить 9, у той час як податками на товари
фактично є ПДВ, акцизний збір, мито. При цьому до об’єкта “Праця та
підприємництво” віднесено прибутковий податок з громадян та податок на
прибуток підприємств, до об’єкта “Капітал” – податки на власність, до
об’єкта “Природні ресурси” – платежі за використання природних ресурсів.
Що стосується детальнішої характеристики цих співвідношень, то вона
простежується з таких даних (табл. 3.9).

Таблиця 3.9

Структура податкових надходжень за ознакою об’єкта оподаткування*

* Розраховано за даними Державного казначейства України.

Наведені у таблиці 3.9 дані стверджують, що у структурі податкових
надходжень переважають податки на фактори виробництва, тобто прямі
податки, які менш негативно впливають на економіку країни, що свідчить
на користь соціальної спрямованості податкової системи в цілому. Але
якщо розглядати ці податки детально, то значна диференціація податкового
навантаження на окремі фактори виробництво також по-різному впливає на
розподіл обмежених ресурсів в економіці. 

Так, зростання частки сум надходжень від оподаткування такого ресурсу,
як “Праця та підприємництво”, у структурі податкових надходжень майже на
50 % свідчить про наближення вітчизняної податкової системи за своєю
внутрішньою структурою до податкових систем розвинених країн, де
перевага надається прямим податкам – податкам на доходи. Вони
безпосередньо пов’язані з результативністю праці та не виступають
фактором, який стримує сукупний попит. У даному випадку не йде мова про
ставки податків. Ці питання були розглянуті вище. 

Що стосується ресурсу “Капітал (майно)”, то тут теж простежується
тенденція до зростання питомої ваги надходжень від оподаткування цього
фактора виробництва в структурі податкових надходжень. Необхідно
звернути увагу, що в даному випадку під оподаткування підпадає лише
рухоме майно (транспортні засоби), у той час як податок на нерухоме
майно відсутній у чинній системі оподаткування. Тому його запровадження
стане додатковим джерелом збільшення частки надходжень від оподаткування
цього ресурсу та питомої ваги прямих податків у цілому в структурі
податкових надходжень. 

Оподаткування природних ресурсів відносять до найбільш “нейтральних”
податків, які базуються на вилученні монопольної ренти. До цієї
категорії (а саме – стягнення монопольної ренти) відносять також
податковий збір з туристів, які відвідують унікальні історичні або
природні пам’ятки. Враховуючи, що Україна володіє значними запасами
різноманітних природних ресурсів та багата на історичні і природні
пам’ятки, існують усі підстави для значного збільшення надходжень від
оподаткування цього виду ресурсу. Крім збільшення податкових надходжень,
удосконалення механізму сплати рентних платежів сприятиме раціональному
використанню природних ресурсів та дбайливому ставленню до історичних та
природних пам’яток.

Непряме оподаткування (податки на обіг та споживання), крім того, що
належить до соціально несправедливих, ще й збільшує ціну ресурсів, які
використовуються в процесі виробництва. Тобто фактично відбувається
подвійне оподаткування одних і тих же ресурсів, спочатку як факторів
виробництва, а потім при споживанні продукції, яка з них виробляється.
При цьому споживачем фактично виступає населення країни, яке дуже
різниться за розмірами доходу, але змушене купувати продукцію за
завищеними цінами, які склалися в результаті застосування непрямих
податків у формі додаткової націнки на товари. 

Наявність структурних проблем у вітчизняному оподаткуванні ще виразніше
простежується при порівнянні структури податкових надходжень у різних
країнах (табл. 3.10).

Таблиця 3.10

Порівняння структури податкових надходжень України, Росії та США (за
ознакою об’єкта оподаткування)

Як свідчать наведені дані, значну суму податкових надходжень в Україні
(близько 50 %, на відміну від США) забезпечують непрямі податки, які
безпосередньо не пов’язані з результативністю праці та капіталу і
виступають фактором, що стримує попит. Структура сучасної податкової
системи України сформувалася і продовжує видозмінюватися переважно для
виконання фіскально-перерозподільчих завдань, недостатньо стимулюючи
виробництво, хоча це і проголошено в основоположному Законі “Про систему
оподаткування”. Наявність подібних суперечностей у нормативно-правовій
базі становить велику проблему, яка походить від концептуальної
невизначеності цілей економічної політики держави. Ефективність
оподаткування може забезпечуватися за умови, що структура податкової
системи формуватиметься адекватно цілям економічної політики, яка має
сприяти, перш за все, економічному зростанню.

З точки зору вдосконалення внутрішньої структури податкової системи,
особливе значення має структура податкових надходжень за ознакою
суб’єкта оподаткування – юридичні та фізичні особи (табл. 3.11). 

Таблиця 3.11

Структура податкових надходжень за ознакою суб’єкта оподаткування*

* Розраховано за даними Державного казначейства України.

Як свідчать наведені дані, майже 60 % податків і зборів сплачують
фізичні особи, що могло б свідчити про завершення етапу трансформації
економіки країни від командно-адміністративного до ринкового типу та
зміну структури доходів господарюючих суб’єктів. Але оскільки до
податків, що сплачують юридичні особи, у даному випадку не входять
внески та платежі до державних цільових фондів, які за своєю суттю є
додатковим податковим навантаженням та мають значну питому вагу у
доходах Зведеного бюджету, то реально основними платниками податків
залишаються юридичні особи. Це вказує на те, що процес структурних змін
у податковій системі триватиме.

У діючій податковій системі залишилася спрямованість на оподаткування
доходу юридичних осіб (як раніше у державному секторі економіки), а
потім його перерозподіл через бюджетну систему за пріоритетними
напрямами, у тому числі й на соціальну сферу, тоді як у ринковій
економіці працездатна людина (фізична особа) спроможна самостійно
вирішувати проблеми власного соціального забезпечення (медичне, пенсійне
страхування, приватна освіта тощо) завдяки отриманню доходу належного
рівня. Лише у крайньому випадку такі функції бере на себе держава. Так,
наприклад, частка оплати праці найманих працівників у ВВП у розвинених
країнах становить: США – 60,6 %; Японія – 56,4 %; Німеччина – 54,5 % (за
даними 1992 року), у той час як в Україні у 1999 році цей показник
становив 46,2 % проти 53,1 % у 1990. Це дає підстави стверджувати, що ще
не створено дієвого механізму перерозподілу доходів між суб’єктами
податкової системи.

Врахування взаємозв’язків між окремими елементами системи є необхідною
умовою прийняття рішень, адекватних уявленням про їх наслідки. Тому для
дослідження суперечностей сучасної податкової системи важливо оцінити
реальний взаємозв’язок між її окремими складовими. Саме ступінь та
щільність такого зв’язку дозволяють вести мову про придатність певного
податку для розв’язання поставлених функціональних завдань перед
системою у цілому. З огляду на це, проаналізуємо зв’язок основних
податків з ВВП – ключовим макроекономічним показником, який характеризує
рівень соціально-економічного розвитку будь-якої держави (табл. 3.12).

Таблиця 3.12

Коефіцієнти парної кореляції між ВВП та основними податками у 1994–2000
рр.

Проведений кореляційний аналіз дозволяє зробити такі висновки.

По-перше, існує тісний зв’язок (коефіцієнт кореляції (R) більше 0,5) між
реальним ВВП, дохідною частиною бюджету та основними податками, що її
формують: податку на додану вартість (ПДВ) та податку на прибуток
підприємств (ППП) (зокрема, у 1999 році надходження від сплати ПДВ і ППП
становили 6,8 % та 5,8 % ВВП відповідно). На відміну від них, акцизи
мають низьку залежність від бази оподаткування (R=0,286), а прибутковий
податок з громадян та Пенсійний фонд – навіть від’ємне значення
коефіцієнта кореляції.

Разом з тим, номінальний ВВП та надходження до бюджету від справляння
ПДВ і податку на прибуток юридичних осіб мають тісний обернено
пропорційний зв’язок, на відміну від першого випадку, коли мова йшла про
реальний ВВП. Так, коефіцієнт парної кореляції для номінального ВВП і
ПДВ становить (-0,638), для номінального ВВП і податку на прибуток
юридичних осіб – (-0,71).

Це також переконує, що пропорції перерозподілу національного доходу
через Державний бюджет залишаються більш-менш постійними. Тобто не можна
говорити про реальне скорочення частки ВВП, що перерозподіляється через
бюджет. Наочна позитивна тенденція скорочення частки податкового тягаря
у номінальному ВВП насправді не є якісною структурною зміною. Частка
податкових надходжень від справляння основних податків (ПДВ і податок на
прибуток юридичних осіб) зменшується тими ж темпами, що й реальний ВВП.

По-друге, на відміну від реального, номінальний ВВП і прибутковий
податок з громадян (ППГ) мають високе значення коефіцієнта парної
кореляції – (0,536). Це найвище значення останнього для номінального ВВП
та усіх інших показників. Найбільш вірогідно, що такий стан є
відображенням впливу інфляційного чинника, який забезпечував рух
номінального ВВП та прибуткового податку з громадян в одному напрямі.

По-третє, виявлено нестандартну взаємозалежність між доходами Пенсійного
фонду (ПФ), номінальним та реальним ВВП. Коефіцієнт парної кореляції для
ПФ і номінального ВВП становить (0,442), для ПФ і реального ВВП –
(-0,1). Подібна залежність простежується і за ППГ. Отже, можна
констатувати, що має місце реальне падіння доходів громадян, а головним
джерелом їх номінального зростання є інфляційний фактор.

Те, що вітчизняна податкова система знаходиться на етапі реформування,
робить важливим дослідження зміни основних податків у динаміці, адже
саме таким чином можна характеризувати ефективність їх застосування
(табл. 3.13).

Дані переконують, що акцент фіскальної політики уряду зроблено на ПДВ та
ППП, які забезпечують основні податкові надходження. Незважаючи на це,
відбувається абсолютне і відносне скорочення цих податків у загальній
структурі ВВП. Це зумовлено двома чинниками – скороченням реального ВВП
та збільшенням податкового навантаження на доходи фізичних осіб.
Базисний індекс ППГ за відповідний період зріс з 0,74 у 1993 до 1,37 у
1999 році.

Таблиця 3.13

Динаміка зміни структури податкових надходжень Державного бюджету за
1992–1999 рр. (1992 = 100%)

Аналогічна динаміка простежується і щодо ПФ. Зростання частки ПФ у ВВП є
відбиттям не лише негативних демографічних процесів у суспільстві, а й
свідчить про фактичну обтяженість уряду соціальними зобов’язаннями.
Повільність пенсійної реформи поставить у майбутньому перед урядом
досить серйозні проблеми.

Визначивши найбільш вагомі складові структури податкової системи,
важливо зазначити, що саме структура податків та їх ставки створюють
основу для аналізу податкової політики держави і прийняття відповідних
кроків до вдосконалення. Робити будь-які узагальнюючі висновки можна
лише у контексті усієї податкової структури, а не окремого податку і
навіть їх групи. 

Податкова система України фактично сформована, але існують значні
проблеми і суперечності утворюючого характеру, які потребують нагального
вирішення. Коригування податкової політики уряду повинно неодмінно
позначитися на удосконаленні структури податкової системи в цілому. При
цьому реформування у податковій сфері має відбуватися відповідно до
соціально-економічних пріоритетів розвитку України. Існуючі структурні
недоліки є саме породженням невизначеності і неузгодженості основних
макроекономічних цілей розвитку держави.

Література:

Азаров Н., Лекарь С., Лощинин М., Чушкал Д. Эконометрия физических лиц
Украины // Экономист. – 2001. – № 1. – С. 37–53. 

Анализ экономики: страны, рынок, фирма / Под ред. Рыбалкина В.Е. – М.,
1999. – 304 с.

Андрущенко В. Соціологічний та антропний методи західної фінансової
науки // Вісник НБУ. – 2001. – № 3. – С. 43–46.

Андрущенко В.Л. Фіскально-бюджетний інституціоналізм: копроміс етатизму
та антиетатизму // Науковий вісник Волинського державного університету
ім. Лесі Українки: Економічні науки. – 2000. – № 3. – С. 16–20.

Аткинсон Э.Б., Стиглиц Дж.Э. Лекции по экономической теории
государственного сектора. – М.: Аспект Пресс, 1995. – 832 с.

Баликоев В.З. Общая экономическая теория: политэкономия, макроэкономика,
микроэкономика. – Н.: Лада, 2000.

Банхаева Ф.Х. Методологические и теоретические положения налогообложения
// Налоговый вестник . – 1999. – № 11. – С. 18–20.

Бараулин С.В. Налоги как цена услуг государства // Финансы. – 1995. – №
2. – С. 25–27.

Бруньов В.В. Монетизація економіки України // Фінанси України. – 1999. –
№ 6. – С. 118–122.

Брызгалин А.В. Организационные принципы Российской налоговой системы //
Финансы. – 1998. – № 3. – С. 33–35.

Брячихин А.М. Как найти выход из финансовых трудностей? // Финансы. –
1995. – № 3. – С. 26–28.

Буряковський В.В. и др. Налоги: Учебное пособие. – Днепропетровск:
Пороги, 1998. – 611 с.

Василик О.Д. Державні фінанси України. – К.: Вища школа, 1997. – 383 с.

Василик О.Д., Буковинський С.А., Павлюк К.В. Фінансова стабілізація:
суть, заходи, проблеми // Фінанси України. – 1996. – № 3–4. – С. 5–28.

Вишневский В.П. К вопросу о налоговой и бюджетной политике Украины:
Макроэкономический аспект. – Донецк, 1993. – 63 с. (Препр. / АН Украины.
Ин-т экономики промышленности).

Волобуев В. Бюджет и макроэконоимческая политика правительства Б.
Клинтона // Мировая экономика и международные отношения. – 1998. – № 5.
– С. 29.

Воротин Ю. Ориентиры выхода из экономического кризиса // Экономист. –
2001. – № 5. – С. 11–21.

Гайгер Линвуд Т. Макроэкономическая теория и переходная экономика: Пер.
с англ. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 560 с.

Гайдар Е. Тактика реформ и уровень государственной нагрузки на экономику
// Вопросы экономики. – 1998. – № 4. – С. 4–14.

Гвоздева Е., Каштурок А., Олейник А., Патрушев С. Междисциплинарный
подход к анализу вывоза капитала из России // Вопросы экономики. – 2000.
– № 2. – С. 15–45.

Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д.А. Керимов и
В.С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и примеч. В.С. Нерсесянц. – М.: Мысль,
1990. – 524 с.

Геєць В. Довгострокові умови та фактори розвитку економіки України //
Економіст. – 1999. – № 3. – С. 16–28.

Глазьев С. Состоится ли в 1999-м переход к политике роста // Российский
экономический журнал. – 1999. – № 1. – С. 22; № 2. – С. 14–32.

Головко В. Українська економіка у І півріччі (макроекономічний аспект)
// Економіка України. – 2000. – № 9. – С. 42–61.

Горский И.В. Налоги в рыночной экономике. – М.: Анкил, 1992. – 144 с.

Похожие записи