РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Податкова система в період нової економічної політики ПЛАН

1 .Суспільний лад Київської Русі—————————— -3

2.Податкова система в період нової економічної політики -12

З .Використана літератури —22

1.СУСПІЛЬНИЙ ЛАД КИЇВСЬКО РУСІ

Феодали. Виникнення і розвиток феодалізму виявляються перш за все у
формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна
власність є економічною основою панування класу феодалів, про що
свідчать писемні джерела початку IX ст. І археологічні пам’ятки.
Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Були
центри, де цей процес йшов швидше (наприклад. Київська, Чернігівська
землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в’ятичів,
дреговичів). Первісною формою реалізації феодальної земельної власності
було полюддя. Появу останнього можна розглядати як ознаку «стрибка із
первісне общинності у феодалізм», переходу східнослов’янського
суспільства на новий ступінь. Полюддя — це інститут прямого
позаекономічного примусу населення, в якому головна роль належить
відносинам панування та підкорення початковій фазі перетворення землі у
феодальну власність.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські
князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у цей
час було ще недостатньо диференційовано. Формування великокнязівського
домену і доменів окремих князів посилилося у X ст. Князівський домен
являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу.
Прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі і Будутіно, що
належали княгині Ользі, Про значні розміри домену Володимира
Святославича свідчить літопис, в якому йдеться про його пожертвування
Десятинній церкві. Князівське землеволодіння, як і всякого роду
князівських жителів (огнищани, старости та ін.), охоронялися правом
КиївськоїРусі в особливому порядку Про нього говориться, зокрема, в сі.
19—28, 32—33 Короткої редакції Руської Правди (Кр Гір).

Поряд з великокнязівським доменом, володіннями місцевих князів,
з’являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння У літописній
розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські «кращі
мужі», яких, за думкою деяких дослідників, можна вважати власниками
феодальних вотчин Літопис повідомляє, що у 1096 р князь Мстислав
Володимирович припинив воєнні дії та розпустив дружину по селам»

Треба сказати, що питання про час виникнення на Русі боярською
землеволодіння поки що через неповноту джерел не вирішене .Суперечливими
є і думки археологів. Проте у сі. 34 Кр. Про високий штраф за псування
межового знаку свідчить про посилений захист перш за все приватного
землеволодіння.

У Поширеній редакції Руської Правди (Пр. Пр.), яка належить до кінця XI
— початку XII ст., але відобразила більш ранній період розвитку
суспільного ладу, йдеться про боярських тіунів, рядовичів і холопів, а
також про боярське спадкоємство. Феодальні землеволодіння збільшувалися
за рахунок як великокнязівських і князівських пожертвувань, так і
захоплення пустинних земель і земель общинників,

Із введенням християнства на Русі великим феодалом ставала церква. Йшов
процес формування духовенства, верхівку якого становили митрополит,
єпископи та ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне
(монашеське) і біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування
землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих
землевласників. Наприкінці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був
феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де
знаходилися органи верховної державної влади. Тут був і
великокнязівський двір. Великокнязівські двори, в яких правили
князівські тіуни і проживали адміністративний персонал, дружина, челядь,
яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді,
Вишгороді, Берестові та інших поселеннях. Такі міста, як Чернігів,
Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих
місцевих князівств. Більш дрібні міста були центрами боярських вотчин,
церковного землеволодіння.

У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося законодавством.
Руська Правда передбачала накладення великих штрафів (12 гривен) за
порушення межі феодальної оранки.

Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин, заснованих
на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система
сюзеренітету-васалітету, в основі якої лежали економічні та політичні
інтереси феодалів, забезпечувала його консолідацію, сприяла класовій
єдності. Васальні відносини усередині феодального класу відображені ще у
договорі Русі з Візантією (911 р.). Великий князь спирався на менших
князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час воєнних сутичок.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріплялись особливі привілеї,
зафіксовані у правових пам’ятках, перш за все у Руській Правді. За
убивство княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривен, що
вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19,
22 Кр. Пр.; статті 1, 3 Пр. Пр.). Посилено захищалися честь і гідність
членів сімей феодалів церковним статутом великого князя Ярослава. За
примушення огнищанина без санкції князя випробуванню залізом (за «муку»)
штраф був у чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда'(ст. 38 Кр. Пр.;
ст. 78 Пр. Пр.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при
передачі майна у спадщину (статті 90,91 Пр. Пр.).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і
церква — володіли правом власності на землю. Феодали не платили данини,
мали й інші привілеї, які на були зафіксовані у правових пам’ятках, але
складалися у реальному житті. Все це виділяло їх зі складу населення
Київської Русі. Таким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом
суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного
оформлення замкнутих груп серед населення.

Крім феодалів, у Київській Русі існували вільні селяни — общинники,
вільне міське населення, феодальна залежне населення, раби. Вільні
общинники. Основну масу сільського й міського населення Київської Русі
становили «люди». У.Руській Правді (Кр. Пр.) під цим терміном виступають
усі вільні, переважно селяни-общинники, на противагу феодалам. У такому
ж розумінні термін «люди» вживається і в Пр. Пр. Збереження протягом
довгого періоду терміна «люди» щодо вільного населення вказує на те, що
процес феодалізації, який проходив, неоднаково зачіпав інтереси окремих
селянських общин. Жителі багатьох з них, втрачаючи станову
повноправність, зберігали особисту полю (свободу). У Київській Русі
існувала суспільна власність на -землю.

Вільні селяни-общинники підлягали експлуатації, сплачуючи данину,
засобом збирання якої було полюддя. З самого початку данину збирали з
«диму» (дому). Коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а
власність на землю феодалів — основою експлуатації безпосередньо
виробників матеріальних благ, термін «люди» набув значення феодальне
залежного селянства, яке експлуатувалося державою шляхом збирання
данини, розміри якої залежали від кількості і якості землі, що
знаходилась у селян, або окремими феодалами шляхом примусу селян
відробляти панщину чи збирання оброку.

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали
общинні землі, що зумовлювало зменшення питомої ваги вільних селянських
общинників. Стійкість общини підривалася з боку великокнязівської влади,
яка накладала на неї високі податки, побори, різного роду повинності.
Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом з
правом суду своїм васалам, що втягувало общину у сферу впливу окремих
феодалів, які робили все, щоб безповоротно перетворити членів общини у
феодальне залежне населення.

Перетворенню вільних общинників у феодальне залежних сприяло і розорення
селян внаслідок стихій, неврожаю та ін., що й змушувало їх іти до
феодалів за допомогою. Посилення позаекономічного примусу також тягло за
собою необхідність для селян іти під заступництво найбільш могутніх
феодалів, які перетворювали їх у феодально-залежних, примушуючи
працювати на себе. Встановлення феодальної залежності — довготривалий
процес, в якому виділяються етапи і різні стадії залежності.

Смерди. У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін
«смерд». Давньоруські смерди XI—XII ст. змальовуються як значна частина
напівселянського феодальне залежного населення Київської Русі. За своїм
місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між вільними
князівськими міністеріалами і «людьми» селянської общини. Так, входження
смерда у систему князівського домену випливає як із включення його у
перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів (ст. 26 Кр. Пр.), так і з
того, що особиста недоторканість смерда обмежувалася «княжим словом»
(ст. 78 Пр. Пр.). Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити
до сильного патрона. Разом з сім’єю він господарював у своєму «селі».
Князь давав йому землю («село») за умови виконання усякого роду служби
на нього. Ця земля вважалася князівською тому, що князь і його
адміністрація могли повністю здійснювати тут свою реальну владу У
випадку смерті смерда, в якого не було синів, земля поверталася назад
князеві (ст 90 Гір Пр.). За право володіння самостійним господарством
смерд сплачував князеві данину.

Смерд, який завоював довір’я князя, міг стати міністеріалоімцем,
отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися за соціальною
градацією досить високо. Але смерд-боржник міг бути перетвореним у
феодальне залежного закупа. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі
смердів у Київській Русі.

Треба зазначити, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів, у тому
числі й Руської Правди, зумовили появу ще в дореволюційний період різних
точок зору про цю категорію населення Київської Русі.

Закупи. Для позначення феодальне залежного селянства у Київській Русі
використовувався термін «закуп». Багато статей Руської Правди (Пр. Пр.),
присвячених закупництву, свідчить, що воно було певним явищем, причому
на визначеному етапі процесу феодалізації. Основним джерелом для
вивчення закупництва є компактна група статей Руської Правди (статті
56—64, 66 Пр. Пр.), справедливо названа «Статут про закупи». Цей статут
з’явився на початку XII ст. внаслідок боротьби народних мас проти
самочинства феодалів і вимоги більш чіткого визначення правового
становища закупів. Закуп — це людина, яка потрапила в боргову кабалу і
зобов’язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути одержану у
нього «купу».

Закуп мав виконувати сільські роботи, працювати «на полі» («релейний
закуп») (ст. 57 Пр. Пр.), доглядати хазяйську худобу:

випасати її на полі, заганяти у двір, запирати у хліві (ст. 58 Пр. Пр.).
Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським
знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство,
власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники
вимагали від них «купу» у збільшеному розмірі, намагаючись присвоїти
значну кількість продуктів їхньої праці.

Закуп був істотно обмеженим у своїх правах. За втечу від «хазяїна» він
перетворювався у повного («обільного») холопа (ст. 56 Пр. Пр.). За
крадіжку, вчинену закупом, відповідав його «хазяїн» (ст. 64 Пр. Пр.),
проте, закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним
холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за
діло», але не міг «бити» закупа «без провини» з його боку (ст. 62 Пр,
Пр.). Ця обмовка у Руській Правді через неконкретність слабо захищала
закупа і скоріше за все свідчила про хазяйське самочинство. Хазяїн не
мав права продавати закупа у холопи (ст. 61 Пр. Пр.) За цей незаконний
акт він повинен був заплатити штраф, а закуп здобував волю У незначних
справах закуп міг виступати у суді як свідок, а також звертатися до суду
зі скаргою на свого хазяїна. Зростання закупництва було пов’язане з
розвитком приватного землеволодіння

Ізгої. Ізгой — це людина, «зжита», вибита зі звичної колії, позбавлена
свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні
Різниця у становищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища люди
потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як
жителі міст, так і селяни. Значний контингент феодальне залежних ізгоїв
формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як
правило, не поривали зв’язків з хазяїном і залишалися під його владою.
Однак траплялися випадки, коли холоп, який звільнився, ішов від свого
хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляли у залежність
від церкви. Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі
зустрічались ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського
суспільства. Вони входили до складу давньоруського суспільства як
вільні, про що свідчать ст. 1 Кр. Пр. і ст. 1 Пр. Пр., охороняючи життя
ізгоя, як й інших представників вільного населення Київської Русі,
штрафом у 49 гривен. Ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом
або холопом.

У Київській Русі до феодальне залежних верств населення належали і
вотчинні ремісники. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська
Правда, оцінюючи їх життя у 12 гривен (ст. 15 Пр. Пр.). Джерела
називають феодальне залежним населенням також відпущеників, задушних
людей, прощеників.

Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного населення входили
й раби. Одне із джерел рабства — полон. У X—ХП ст. для позначення
рабів-полонених вживається термін «челядь». На відміну від челяді
раби-холопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які
відбувалися у середині Київської Русі, Руська Правда називає і такі
джерела холопства, як само продавання, одруження на рабі «без ряду»,
вступ «без ряду» на посаду тіуна або ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У
холопа автоматично перетворювався також закуп, який тікав або
провинився. За борги у рабство могли продавати боржника, який
збанкрутував (ст. 55 Пр. Пр.). За Руською Правдою челядин — це раб. який
перебуває під владою свого хазяїна, забита й зовсім безправна істота
Холоп в окремих випадках був наділений деякими правами Так, будучи
боярським тіуном, він міг виступати в суді як «видок» (ст 66 Пр Пр ) Але
холоп не міг приймати клятву як ‘»послуха», тому що послух має бути
вільним Холоп, який вдарив «вільного мужа», зазнавав кари (статті 17, 65
Пр. Пр.) За холопа, котрий здійснив крадіжку, відповідав його хазяїн
(ст. 46 Пр. Пр ), тоді як вільні люди, що «крали», сплачували пропажу.
За убивство холопа його хазяїну сплачувалася не «віра», а «урок». Хазяїн
відповідав за угоди, які укладав його холоп. Руська Правда встановлювала
відповідальність вільних людей за допомогу, що надавалася збіглому
холопові (ст. 112 Пр. Пр.), і визначала обов’язок властей і приватних
осіб сприяти його поверненню (ст. 114 Пр. Пр.)

Міське населення. Соціальний склад міського населення Київської Русі був
вельми різноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків
Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську
аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство,
купці. Руська Правда з повагою називала «градинів», «купчин», лихварів.
Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися «гості». Руська
Правда надавала пільги купцям, які укладали угоди, на випадок їх
неспроможності, банкрутства (статті 48, 49, 50 Пр. Пр.). Міські низи
(ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш
численну категорію міського населення. Основна маса городян була
особисто вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїн — бояр,
купців, тощо Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри,
зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися або
-відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень,
наглядали за їхнім станом. Руська Правда визначала плату (хлібом,
пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали
будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення (статті 43, 96,
97 Пр. Пр.). На кошти того ж міського населення будувалися церкви,
утримувалася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із
загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були
залежні від них підмайстри або учні.

Соціально-економічна та правова, нерівність призводила до загострення
класових суперечностей і розвитку класової боротьби.

2.ПОДАТКОВА СИСТЕМА В ПЕРІОД НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ.

Дедалі гострішою ставала потреба якнайшвидше змінити економічну політику
більшовиків, Яка ґрунтувалася на засадах воєнно-комуністичної доктрини.
Реальний перехід до нової економічної політики (непу) в радянських
республіках, у тому числі й в УСРР, розпочався після прийняття X з’їздом
РКП(б) (березень 1921р.) рішення «Про заміну розверстки натуральним
податком», що стало основою цілої низки законодавчих актів, прийнятих
державними органами РСФРР, а потім про дубльованих в УСРР. Так,
надзвичайна сесія ВУЦВК V скликання ухвалила 27 березня 1921р. постанову
«Про заміну продовольчої розверстки натуральним податком». Податок був
значно меншим порівняно з продрозверсткою.

29 березня 1921р. Раднарком УСРР прийняв постанову «Про натуральний
податок на зернові продукти», яка заздалегідь визначала селянам розмір
податку на зернові продукти врожаю 1921/22р. 28 травня 1921р. Раднарком
УСРР прийняв постанову «Про натуральний податок на хліб, картоплю та
олійне насіння». Відповідно до цієї постанови розмір податку визначався
для кожного господарства окремо і обчислювався залежно від врожаю в
певній місцевості та від кількості ріллі і числа їдців у господарстві. З
метою підвищення заінтересованості селян у швидкому виконанні
зобов’язань перед державою та розгортанні товарообміну Раднарком УСРР 19
квітня 1921р. видав постанову про вільний обмін, купівлю та продаж
сільськогосподарських продуктів, що залишалися у селян після виконання
Податку, а також фабрично-заводських і кустарних виробів.

Рішення про скасування продрозверстки і запровадження натурального
податку стимулювало розвиток сільського господарства. Селянин знав
заздалегідь, що у нього не будуть вилучатися лишки, а існуватиме певний
податок; лишками він зможе розпоряджатися на свій розсуд, зокрема
обмінювати їх на необхідні для розвитку свого господарства промислові
товари. Згодом уряд прийняв ще низку законодавчих актів, які стимулювали
відбудову сільського господарства. Серед них важливе значення мала
постанова ВУЦВК від 19 квітня 1922р. «Про відбудову та зміцнення
сільського господарства України». У ній накреслювалася програма деякої
допомоги селянам.

Провідне місце серед правових актів у галузі сільського господарства
посідав Земельний кодекс УСРР, затверджений ВУЦВК у листопаді 1922р.
Відбудові сільського господарства сприяли заходи, передбачені декретом
ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 травня 1923р. про запровадження єдиного
сільськогосподарського податку. Одночасно здійснювався перехід від
натурального податку до грошового.

Радянський уряд неухильно проводив у законодавстві тверду класову
політику, підтримуючи бідноту. Так, захищаючи бідні верстви селянства,
ВУЦВК 8 липня 1922 р. прийняв постанову «Про визнання недійсними
кабальних угод на хліб», 1 листопада 1922 р. постанову «Про продовження
строку для закріплення майна, відібраного комнезамами». Схвалюючи
податкове законодавство, уряд перекладав основний тягар податків на
заможні верстви сільського населення.

Запровадження засад непу в сільському господарстві України позитивно
впливало на його відбудову. У 1925р. загальна посівна площа в Україні
досягла довоєнного рівня. У 1925—1926рр. виробництво зерна в Україні
майже дорівнювало довоєнному рівню.

Розвитку сільського господарства України в період непу сприяли різні
види кооперації. У 1928р. різноманітними видами української кооперації
було охоплено близько 85% всіх селянських господарств. Кооперація стала
«важливим фактором підвищення продуктивної праці, зміцнення економічної
бази держави й підвищення добробуту народу».

Складалися сприятливі умови для відбудови і розвитку промисловості, у
тому числі важкої. Але слід було негайно реорганізувати на засадах непу
управління націоналізованою промисловістю, надати державним
підприємствам господарсько-оперативної самостійності і перевести їх на
господарський розрахунок. Це зумовлювалося тим, що реальний перехід до
нової економічної політики не міг відбутися без функціонування ринку і
ринкових відносин. Уже восени 1921р. радянська держава використовувала
товарно-грошові відносини.

Проведення в життя госпрозрахунку вимагало відокремлення певних
господарських комплексів — державних трестів і підприємств із загальної
маси державного майна і визнання за ними господарської самостійності. В
Україні трести почали створюватися з осені 1921р. Правове становище
трестів визначалося в декреті ВУЦВК від 2 липня 1923р. «Про державні
промислові підприємства, які діють на засадах комерційного розрахунку
(трести)». Керування трестами здійснювала ВРНГ УСРР. Трести отримали
самостійність в галузі постачання виробництва і збуту виробленої
продукції і були орієнтовані на ринок. Одночасно з трестуванням
промислових підприємств відбувався процес створення синдикатів —
організацій для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і
збуту однорідної продукції групи трестів.

Під час упровадження непу поруч з розгортанням ринкових відносин
відбувався процес організації планового господарства, формувалася
система планових органів. 28 вересня 1921р. ВУЦВК і Раднарком УСРР
створили Українську економічну раду (УЕР). У Положенні про цей орган
вказувалося, що він створювався при Раднаркомі УСРР для об’єднання,
систематичного узгодження, планового керівництва, регулювання і контролю
роботи економічних наркоматів УСРР, уповноважених наркоматів РСФРР. УЕР
стала найвищим господарським органом на території України. Почали
створюватися губернські економічні ради, а 28 вересня 1921р. було
прийнято положення про ці ради.

Одним з найголовніших завдань УЕР було створення єдиного господарського
плану. Для реалізації цього завдання при Економічній раді у вересні 1921
р. була заснована Українська державна загально планова комісія
(Укрдержплан). 10 квітня 1925р. уряд УСРР прийняв нове Положення про
державну планову комісію УСРР. На відміну від попереднього положення,
згідно з яким Держплан УСРР підпорядковувався Українській економічній
раді, за новим Положенням Держплан УСРР переходив до відання Раднаркому
УСРР. Це, безумовно, підвищувало роль і значення Держплану республіки в
системі державних органів, посилювало планові засади у керівництві
народним господарством. Слід зазначити, що уряд залишив за собою
контроль не тільки важкої промисловості, а й таких «командних висот» в
економіці, як банки, транспорт, зовнішня торгівля.

Упровадження засад непу в промисловості України дало змогу відбудувати
її в короткий строк. Так, у другому піврічні 1925/26р обсяг виробництва
перевищив довоєнний рівень. Валовий продукт всієї державної
промисловості УСРР у 1925 р. становив 90,5% довоєнного.

Щоб прискорити відродження промисловості і налагодити обмін між нею і
сільським господарством, велику кількість дрібних підприємств держава
передала в оренду організаціям (комнезамам, кооперативам, артілям), а
також приватним особам, у багатьох випадках — колишнім власникам цих
підприємств. За станом на кінець листопада 1921р. в Україні в оренду
було віддано 5286 дрібних підприємств харчової, шкіряної, хімічної та
інших галузей промисловості. Отже, з переходом до непу створювалися
умови для виникнення в Україні так званої нової буржуазії: орендарів,
приватних торгівців, комісіонерів та ін.

Стосовно підприємців-приватників узагальнюючим став термін «непман». Але
загалом економічні позиції непманів через застосування владою
різноманітних обмежень (економічних і адміністративних) були слабкими.
Тому, на відміну від державної промисловості, приватні підприємства у
роки відбудовчого періоду занепадали. Хоч у цензовій промисловості
України кількість приватних заводів і фабрик зросла з 452 у 1922723р. до
493 у 1924725р., це зростання відбулося повністю за рахунок харчової
промисловості, яка налічувала в 1924725р. 368 невеликих приватних
підприємств. У всіх інших галузях відбувався інтенсивний процес
згортання приватного сектора. Наприкінці відбудовчого періоду в
кам’яновугільній, металургійній і цементній галузях промисловості не
залишилося жодного приватного підприємства. В продукції цензової
промисловості частка приватних підприємств скоротилася у 1924/25 р. до
5,3%; у харчовій промисловості — до 15,8 %. Таке становище значною мірою
пояснюється політикою радянської влади стосовно приватних осіб в
економіці. Намагаючись не допустити значної концентрації приватного
капіталу, держава активно втручалася в приватногосподарський сектор,
використовуючи податки. Запроваджуючи й удосконалюючи
прибутково-промисловий, по майновий податок, гербовий збір, податки на
житло, місцеві податки тощо, держава позбавляла непманів можливості
отримувати великі прибутки. Більша частка накопиченого ними вилучалась
фінансовими органами. Класова політика в галузі кредитів, закупівельних
і продажних цін, транспортних тарифів, трудового законодавства також
стримували розвиток приватного капіталу. Запровадження принципу
госпрозрахунку зумовило необхідність перегляду низки найважливіших
інститутів трудового права, передусім скасування трудової повинності і
трудових мобілізацій, а також заміни системи оплати праці. Замість
зрівнялівки в постачанні, що існувала в роки «воєнного комунізму»,
поступово впроваджувався принцип оплати за кількістю і якістю праці. В
Україні було прийнято чимало законодавчих актів, спрямованих на
вдосконалення системи заробітної плати.

Одним з найголовніших складових елементів нової економічної політики
була торгівля. Тому не випадково держава значну увагу приділяла
законодавчому регулюванню торгівлі, як державної і кооперативної, так і
приватної. Тільки за період 1923—1924рр були прийняті такі правові акти
в галузі торговельного законодавства: постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР
від З січня 1923р. «Про купівлю-продаж вроздріб із розстрочкою платежу»,
яка мала особливе значення для сільського населення, бо давала змогу
селянам купувати на пільгових умовах сільськогосподарські машини;
Положення Раднаркому УСРР від 23 лютого 1924р. «Про товарні біржі»,
котре визначало структуру бірж; резолюція ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14
березня 1924р. «Про боротьбу з дорожнечею», що мала на меті зниження
цін; Інструкція про торгівлю, яка визначала коло осіб, які мали право
торгувати; постанова Раднаркому УСРР від 25 вересня 1924р. «Про фірму»,
що встановлювала порядок функціонування фірм і зміст поняття фірми;
постанова Раднаркому УСРР від 2 жовтня 1924 р. «Про торговельний
реєстр», яка вимагала від усіх торговельних і промислових підприємств
реєструватися в органах НКВТ УСРР.

У той час, коли розвиток державної і кооперативної торгівлі державними
органами стимулювався, регулювання приватної торгівлі з боку держави
було непослідовним і значною мірою зводилося до її всілякого обмеження і
витіснення Основними методами впливу держави на приватний ринок були
вилучення деяких видів торгівлі з приватної сфери, монополізація в руках
держави торгівлі цілою низкою об’єктів; податкове обкладання торгівлі й
обмежене кредитування, економічне .регулювання торгівлі шляхом виходу
державних торговельних органів на вільний ринок й використання методів
конкуренції, адміністративне регулювання торгівлі

Для отримання намагань приватних юргівців порушити встановлені
законодавством межі держава активно використовувала судові й
адміністративні органи. Під час непу значну роль у посиленні регулюючого
впливу на ринок з боку держави відігравало використання такої форми
організації обміну, як біржа. Остання обмежувала приватний обіг, сприяла
впровадженню планових засад у розвиток товарообігу. В руках урядових
установ і держторговельних організацій біржі ставали одним з
найдійовіших важелів з обліку й контролю приватної торгівлі В Україні
формування біржового торгу припадає на 1923р На початку цього року в
Україні діяло 7 товарних бірж, у січні 1924р (Правовою базою для іх
діяльності були: постанова РПО РСФ Р від 23 серпня 1922р. «Про товарні
біржі», Інструкція щодо введення в життя цієї постанови, прийнята
Всеукраїнською комісією з внутрішньої торгівлі (Комвнуторг), а також
Взірцевий статут товарної біржі, розроблений згаданою комісією. Велике
значення у зміцненні товарообігу та господарських зв’язків мала
ярмаркова торгівля. У грудні 1922р. Раднарком УСРР прийняв постанову
«Про порядок відкриття ярмарків».

Дискримінаційні заходи держави стосовно приватної торгівлі негативно
впливали на її стан. Так, уже в 25/26р. частка приватного капіталу в
оптовому товарообігу України знизилася до 5,8%. Але в роздрібній
торгівлі в перші роки приватний капітал мав сильні позиції. Так, за
1922/23р 96,3% роздрібної торгівлі перебувало в руках приватного
капіталу.

Перехід до нової економічної політики супроводжувався зміцненням таких
галузей державного господарства, як фінанси і кредит. Нормалізації
економічного становища значною мірою сприяла грошова реформа. У жовтні
1922 р. уряд увів банківські білети (червінці), що забезпечувалися
золотом, валютою, «ходовими» товарами. Але сталий червінець спочатку
обслуговував тільки потреби оптової торгівлі і розрахунки між державними
установами та підприємствами. У роздрібній торгівлі і сільському
господарстві продовжував функціонувати несталий рад знак, що за
відсутності інших ресурсів використовувався державою для покриття
бюджетного дефіциту. Із зміцненням змички між промисловістю і сільським
господарством, з поліпшенням фінансового становища держави з’явилася
можливість завершити реформу. У лютому 1924 р. згідно з декретом ЦВК і
Раднаркому СРСР в обіг надійшли державні казначейські білети вартістю 1,
3, 5 крб. золотом. Рад знак було вилучено повністю.

На рубежі 1925—1926років закінчувався так званий «відбудовчий період»,
коли на засадах непу в республіці, як і в цілому в СРСР, були здобуті
певні успіхи в усіх галузях народного господарства. Поліпшилося
матеріальне становище громадян країни. За рівнем споживання харчових
продуктів на душу населення у 1927/28р. показники дореволюційної Росії
були перевищені. Економіка країни Рад вступала в новий етап свого
розвитку. Впровадження його було насамперед пов’язане з рішеннями XIV
з’їзду ВКП(б) (18—3 1 грудня 1925р.), котрий взяв курс на
індустріалізацію країни, і рішеннями XV з’їзду ВКП(б) (2—19 грудня
1927р), який проголосив курс на колективізацію. Реалізація накреслених
більшовицькими з’їздами програм призвела до згортання непу.

XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п’ятирічного плану розвитку
народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33
господарські роки. У травні 1929р. проект першого п’ятирічного плану
затвердив V Всесоюзний з’їзд Рад. В УСРР перший п’ятирічний план
розвитку народного господарства України затвердив XI Всеукраїнський
з’їзд Рад (7—15 травня 1929р.).

Перший п’ятирічний план розроблявся у двох варіантах — відправному й
оптимальному (напруженому). Однак восени 1929р. за ініціативою Сталіна
було взято курс на «великий перелом тобто невпинне підвищення показників
першого п’ятирічного плану щодо індустріалізації і колективізації
сільського господарства. Отже, Сталін відкинув ухвалений з’їздом Рад
документ, розроблення якого потребувало багато сил і праці. Внесення у
прийнятий V Всесоюзним з’їздом Рад перший п’ятирічний план розвитку
народного господарства країни суттєвих коректив було організовано
верхівкою ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним і здійснено без відповідного
рішення верховного органу влади — з’їзду Рад СРСР» Наслідки цього для
народного господарства країни і долі мільйонів її громадян виявилися
дуже тяжкими. Так, «підхльостування» індустріалізації обернулося
невиконанням основних завдань п’ятирічки. На початку 30-х років було
повністю ліквідовано приватний капітал в економіці країни. Процес
витіснення непманів особливо активно відбувався протягом 1928—1929 рр.
Тенденцію витіснення приватного капіталу, наприклад у промисловості
України, можна простежити за такою таблицею:

Промисловість 1925/26 1926/27 1 927/28 р

Державна 73,1% 76,5% 77,2%

Кооперативна 9,У% 9,8% 11,9%

Приватна 1 7,0% 13,7% 10,9%

На початку 30-х років приватник був витіснений і з торгівлі. Одним з
основних засобів тиску на приватний капітал в народному господарстві
України була жорстка податкова політика радянської влади. Але
використовувались і запозичені від епохи «воєнного комунізму» примусові
заходи. Наприклад, під час хлібозаготівельної кампанії 1928р. до селян
власників хліба, які ухилялися від здачі хлібних лишків за державними
цінами, органи влади застосовували надзвичайні заходи. До кримінальної
відповідальності притягувалися тисячі хліборобів. Все це призводило до
ліквідації непу в найважливішій системі економічних відносин —
відносинах між містом і селом.

Повною відмовою від засад непу в сільському господарстві було проведення
суцільної колективізації, яка розпочалася наприкінці 1929р., що фактично
означало початок реставрації воєннокомуністичної політики. Головним її
завданням було позбавлення селян приватної власності на засоби
виробництва. З метою забезпечення успіху цієї небувалої в історії
людства акції партійно-державна верхівка на чолі зі Сталіним
протиставила найбідніші верстви села найзаможнішим та експропріювала
останніх під гаслом «ліквідації куркульства як класу» й «загострення
класової боротьби».

Наслідки сталінської колективізації були жахливими. Накладена на
Колгоспи безрозмірна продрозверстка, жорстка регламентація їхньої
господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації
продуктивних сил села й, зрештою, до голодомору початку 30-х років.
Організований ВКП(б) голодомор в Україні знищив мільйони людей.

Таким чином, неп не пішов вглиб економічних відносин. Не склалася
найголовніша умова для економічного зростання і розвитку села, тобто
можливість накопичення капіталу. З’ясувалось, що неп виявився нездатним
«нести на собі тягар вирішення тих гігантських завдань, які поставило
перед собою суспільство — форсованої індустріалізації».

Зі згортанням непу створювалася суворо централізована
командно-адміністративна система керівництва народним господарством
України. Новий господарський механізм ґрунтувався на директивному
плануванні, а не на економічних засадах.

Нова економічна політика справила значний вплив на державний апарат і
право України в 1920-ті роки.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

І.С.Грабовський, С.Ставрояні, Нариси з історії українського
державотворення.-Київ,1995р-с.Ю8.

Грушевський М. Історія України-Рус.-Т.З.-Київ, 1992р.-с.112.

Полоньска-Василенко. Новітня історі у 2-х томах.-Т.І.-Київ,1992р.-с.192

Субтельний Д. Історія України, -Київ, 1991р.

Ткач А. Право України ,-Київ, 1992р.

Винниченко В. Відродження нації,-Київ, 1992р.

Хачатуров Р. Становище права,-Тбілісі, 1998р.

Рогожин М. Історія держава та права України,-Харків,1993р

PAGE

PAGE 7

Похожие записи