ЗМІСТ

стор.

Вступ………………………………………………………….
……………………………..

Розділ І. Правове регламентування справляння податків і податкових
платежів……………………………………………………….
…………………

Розділ ІІ. Характеристика видів та способів справляння та утримання
податків……………………………………………………….
………………….

2.1. Податок на додану вартість, акцизний збір та податок на
прибуток……………………………………………………….
………………………………….

2.2.Прибутковий податок з громадян та інші загальнодержавні
податки………………………………………………………..
……………………………………

2.3. Плата за
землю………………………………………………………….
…………

2.4. Місцеві податки і
збори……………………………………………………….

Розділ ІІІ. Характеристика форм розрахунків з бюджетом в процесі сплати
податків та податкових платежів………………………………..

Висновки……………………………………………………….
…………………………..

Список використаної
ліатератури……………………………………………….. 3

5

13

13

17

21

24

29

35

37

ВСТУП

Податкова система України, що формується нині, з одного боку, сягає
своїм корінням у систему доходів державного бюджету, яка існувала в
колишньому СРСР. Це об’єктивне явище, тому що не можна і недоцільно
воднораз відійти від усієї попередньої практики. З іншого боку, перехід
до ринкових відносин потребує відповідних форм і видів оподаткування, у
зв’язку з чим запозичується “досвід країн із розвинутою ринковою
економікою”.

Податкова система України базується на двох головних податках — на
додану вартість та на доход (прибуток) підприємств. Решта податків і
податкових платежів, крім акцизного збору, суттєвого бюджетного значення
не мають. При цьому слід зазначити зростання надходжень мита внаслідок
як розвитку зовнішньої торгівлі, так і розширення сфери митного
обкладання, що привело до зростання його питомої ваги.

Склад неподаткових доходів бюджету, на відміну від податкової системи,
досить широкий. Сюди включають надходження плати за утримання вихованців
шкіл-інтернатів, спецшкіл і спецПТУ, дітей у дошкільних закладах.
Оскільки вказані бюджетні установи цілком фінансуються з бюджету, то
плата надходить не на рахунки відповідних установ, а в бюджет. До
неподаткових платежів належать також різноманітні штрафи і фінансові
санкції, що накладаються на фізичних і юридичних осіб, суми
кредиторської і депонентської заборгованості, збори, що стягуються
органами ДАІ, надбавки до цін на телевізори та радіоприймачі, збори за
видачу паспортів і продаж домових книг, збори за державну реєстрацію
підприємств і організацій, засобів масової інформації та інші збори і
платежі. Особливе місце в доходах бюджету посідають доходи від
реалізації майна, що перейшло у власність держави. На відміну від решти
неподаткових платежів і зборів, стягнення яких здійснюється
різноманітними організаціями та установами і контролюється фінансовими
органами, вказані доходи контролюються податковими інспекціями. Вони
контролюють також своєчасне внесення в бюджет простроченої кредиторської
та депонентської заборгованості.

Податкова робота — це діяльність платників і податкової служби щодо
внесення податків до бюджету і контролю за платежами. Вона включає такі
елементи: правове регламентування встановлення і справляння податків,
облік платників і надходжень податків, порядок та форми розрахунків із
бюджетом. Податкова робота засновується на встановленні функцій і прав
платників та податкової служби, відповідальності платників за
своєчасність і правильність розрахунків із бюджетом.

РОЗДІЛ І. ПРАВОВЕ РЕГЛАМЕНТУВАННЯ СПРАВЛЯННЯ

ПОДАТКІВ І ПОДАТКОВИХ ПЛАТЕЖІВ

Протягом всієї історії людства жодна держава не змогла існувати без
податків. Податковий досвід підказав і головний принцип оподатковування:
“Не можна різати курку, що несе золоті яйця ”, тобто які б великі не
були потреби у фінансових засобах на покриття мислимих і немислимих
витрат, податки не повинні підривати зацікавленість платників податків у
господарській діяльності.

Для того, щоб глибоко вникнути в суть податкових платежів, важливо
визначити основні принципи оподатковування. Якості, що з економічної
точки зору бажані в будь-якій системі оподатковування, були
сформульовані Адамом Смітом у формі чотирьох положень, що стали
класичними принципами, з якими, як правило, погоджувалися й інші автори.
Вони зводяться до наступного:

Піддані держави повинні брати участь у покритті витрат уряду, кожний по
можливості, тобто відповідно до доходу, яким він користується під
охороною уряду. Дотримання чи недотримання цього положення веде до так
званої рівності чи нерівності обкладання.

Податок, що зобов’язаний сплачувати кожний, повинний бути точно
визначений, а не довільний. Розмір податку, час і спосіб його сплати
повинні бути ясні і відомі як самому платнику, так і всім іншим.

Кожен податок повинний стягуватися в такий час і в такий спосіб, які
найбільш зручні для платника.

Кожен податок повинен бути так влаштований, щоб він витягав з кишені
платника по можливості менше поверх того, що надходить у каси держави.

Принципи Адама Сміта, завдяки їхній простоті і ясності, не вимагають
ніяких інших роз’яснень і ілюстрацій, крім тих, котрі містяться в них
самих, вони стали «аксіомами» податкової політики.

Сьогодні ці принципи розширені і доповнені відповідно до духу нового
часу.

Сучасні принципи оподатковування такі:

Рівень податкової ставки повинен встановлюватися з урахуванням
можливостей платника податків, тобто рівня доходів. Податок з доходу
повинний бути прогресивним. Принцип цей дотримується далеко не завжди,
деякі податки в багатьох країнах розраховуються пропорційно.

Необхідно докладати всіх зусиль, щоб оподатковування доходів носило
однократний характер. Багаторазове обкладання доходу чи капіталу
неприпустиме. Прикладом здійснення цього принципу служить заміна в
розвинутих країнах податку з обороту, де обкладання обороту відбувалося
по наростаючій кривій на ПДВ.

Обов’язковість сплати податків. Податкова система не повинна залишати
сумнівів у платника податків у неминучості платежу.

Система і процедура виплати податків повинні бути простими, зрозумілими
і зручними для платників податків і економічними для установ, що
збирають податки.

Податкова система повинна бути гнучкою і легко адаптуватися до мінливих
суспільно-політичних потреб.

Податкова система повинна забезпечувати перерозподіл створюваного ВВП і
бути ефективним інструментом державної економічної політики.

У широкому змісті під податками розуміються обов’язкові платежі в
бюджет, здійснювані юридичними і фізичними особами.

Соціально-економічна сутність податків виявляється через їхні функції.
Податки виконують три найважливіші функції.

Забезпечення фінансування державних витрат (фіскальна функція);

Державне регулювання економіки (регулююча функція).

Підтримка соціальної рівноваги шляхом зміни співвідношення між доходами
окремих соціальних груп з метою згладжування нерівності між ними
(соціальна функція);

Податкова робота — це діяльність платників і податкової служби щодо
внесення податків до бюджету і контролю за платежами. Вона включає такі
елементи: правове регламентування встановлення і справляння податків,
облік платників і надходжень податків, порядок та форми розрахунків із
бюджетом. Податкова робота засновується на встановленні функцій і прав
платників та податкової служби, відповідальності платників за
своєчасність і правильність розрахунків із бюджетом. Організація
податкової роботи показана на схемі (рис.1).

Основою податкової роботи є законодавче регламентування встановлення і
справляння податків. Податкові відносини в суспільстві можуть існувати і
розвиватися тільки на базі прийняття і повного дотримання відповідних
законів. Без наявності таких законів або в умовах їх нечіткої
визначеності податкова робота втрачає орієнтири і всі питання
оподаткування вирішуються виконавчою владою довільно. Значення чіткого
законодавчого регламентування податкових відносин легко показати на
зворотному — в умовах недосконалості законодавчих актів з питань
оподаткування спостерігається як безвідповідальність платників, так і
неорганізованість податкової служби.

Функцію прийняття законодавчих актів у податковій сфері, як і інших
законів, здійснюють вищі органи державної влади. В Україні це Верховна
Рада. Підготовка проектів відповідних законів покладена на Кабінет
Міністрів і безпосередньо на Головну державну податкову інспекцію.
Оскільки оподаткування—досить специфічна сфера, то до підготовки
проектів законів широко залучаються фахівці.

Рис.1. Організація податкової роботи

В цілому прийняття високоякісних законів можливе тільки при
налагодженості оптимальної взаємодії між законодавчою і виконавчою
владою, при високому рівні професіоналізму насамперед законодавця,
оскільки законодавча влада є кінцевою інстанцією у законотворчій роботі;
Тільки на перший погляд сфера оподаткування проста і доступна кожному.
Насправді, як уже зазначалося, податкова політика (а вона починається
саме із законів) —дуже складна і тонка справа, яка потребує широких і
водночас глибоких професійних знань.

Правове регламентування у сфері оподаткування починається з установлення
складу- податкової системи. Ставши на шлях розбудови своєї державності,
Україна почала створення самостійної податкової системи. В 1991 р. був
прийнятий закон «Про систему оподаткування». Він визначив принципи
системи оподаткування, види податків, зборів та обов’язкових платежів,
напрями їх зарахування. платників податків і об’єкти оподаткування та
відповідалність за порушення податкового законодавства. Передбачено, що
система оподаткування в Україні базується на принципах стабільності,
рівнонапруженості, обов’язковості, соціальної справедливості при
встановленні й сплавлянні податків і забезпечує концентрацію в
державному і місцевих бюджетах коштів, необхідних для розв’язання
завдань економічного і соціального розвитку, створення дійових стимулів
підвищення ефективності виробництва, економного використання ресурсів і
охорони навколишнього середовища.

Перелічені в законі принципи в цілому правильні. Проблема полягає,
однак, не у встановленні принципів, а в їх додержанні. В умовах
економічної нестабільності дотримуватися принципу стабільності дуже
важко, про що свідчить накопичений, хоч і незначний, досвід. Крім того,
забезпечити стабільність у початковий період створення самостійної
податкової системи майже неможливо, особливо враховуючи те, що цей
процес іде методом «спроб і помилок», а не на основі наукового підходу.
Виявлення цих помилок і потребує постійних корективів.

Установивши принципи побудови і склад податкової системи, необхідно
законодавчо відрегулювати справляння податків шляхом прийняття окремих
законів по кожному з них. Ця робота теж покладається на Верховну Раду. В
умовах розширених повноважень уряду в 1992—1999 рр. законодавче
регламентування по окремих податках здійснювалося шляхом прийняття
відповідних декретів Кабінету Міністрів України.,

Головною умовою оптимальної організації податкової роботи є суворе
дотримання податковою інспекцією і платниками податкового законодавства.
Недосконалість окремих законів, а це неминуче в початковий період
створення податкової системи, особливо при непрофесійному парламенті, не
є виправданням для їх ігнорування та невиконання. Суспільство завжди
страждає не стільки від недосконалості законів (ідеальних законів,
мабуть, узагалі не буває), скільки — від недотримання законодавчих норм.

Закони та інші законодавчі акти є відправною точкою, але ще не
достатньою умовою організації податкової роботи. Вони встановлюють
головні принципи й об’єкт оподаткування, платників податків, ставки,
пільги, порядок і форми розрахунків тільки в узагальненому вигляді, тоді
як для чіткої організації податкової роботи потрібні документи, що
детально визначають порядок справляння податків. Роль таких документів у
правовому регламентуванні податкової роботи відіграють інструкції
Головної державної податкової інспекції. Звичайно, інструкція не може
заходити в суперечність із законодавчим актом, вона повинна тільки
конкретизувати його. Якщо інструкція суперечить закону, то має діяти
норма закону, а не інструкція, хоча в правовій державі це взагалі
неприпустиме явище. Разом із цим слід зазначити, що недосконалість і
нечіткість багатьох законів, прийнятих в Україні, призводить і до
недоліків в інструктивних документах. Але що стосується практичної
діяльності податкового інспектора, то він має виконувати все, що
передбачено інструкцією, а не керуватися принципом доцільності. .

Інструкція — це головний робочий документ для податкового інспектора. До
неї встановлюються досить жорсткі вимоги. По-перше, інструкція повинна
бути максимально конкретизованою, передбачати практично всі випадки, які
можуть мати місце в оподаткуванні. Неконкретність інструкції значно
ускладнює податкову роботу, викликає необхідність постійних консультацій
з боку податкових інспекцій усіх рівнів. Розробка інструкції потребує
дуже глибоких знань практики оподаткування, спроможності максимально
передбачити всі можливі варіанти. По-друге, текст інструкції повинен
виключати двозначне трактування, бути позбавленим розпливчастих
формулювань 3 цією метою в інструкції спочатку необхідно визначити всі
терміни. По-третє, мова інструкції має бути доступною для сприйняття і
розуміння. Не можна визнати прийнятною ту інструкцію, до якої Головна
державна податкова інспекція видає роз’яснювальні листи з тлумаченням
певних її положень. Звісно, коли такі незрозумілі положення в інструкції
є, то краще вже додавати до неї роз’яснення, ніж залишати
невизначеність. Однак значна кількість таких листів свідчить про
невисокий рівень підготовки інструкції. Вимога доступності має певні
обмеження. З одного боку, інструкція повинна бути зрозумілою всім,
насамперед платникам. З іншого боку, сфера оподаткування потребує
фахових знань. Без спеціальної освіти працювати з інструкцією з питань
оподаткування дуже важко, тому що інструкції пишуться саме в розрахунку
на фахівця.

Однією з передумов реалізації вимог конкретності, однозначності й
доступності інструкції є насичення її прикладами, які наочно
відображають процес оподаткування. Приклади повинні характеризувати всі
варіанти обчислення та сплати того чи іншого податку. При складанні
прикладів потрібно не тільки подавати й описувати алгоритм розрахунків,
я й указувати джерела інформації, з яких беруться необхідні для
розрахунків показники. Як переконує досвід, наявність прикладів,
складених таким чином, значно підвищує рівень інструкції, а відтак і
податкової роботи в цілому.

Усі податки містять наступні елементи:

об’єкт податку – це спонукуване і нерухоме чи майно доход, що
підлягають обкладанню;

суб’єкт податку – це платник податків, тобто фізична чи юридична особа;

джерело податку – тобто доход, з якого виплачується податок;

ставка податку – величина податку з одиниці об’єкта податку;

податкова пільга – повне чи часткове звільнення платника від податку.

РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ВИДІВ ТА СПОСОБІВ

СПРАВЛЯННЯ ТА УТРИМАННЯ ПОДАТКІВ

Податки бувають двох видів.

Перший вид – це податки на доходи і майно. Вони стягуються з конкретної
фізичної чи юридичної особи, їх називають прямими податками. Це
прибутковий податок і податок із прибутку корпорацій (фірм), так звані
соціальні податки, податок на власність і інші.

Другий вид – податки на товари і послуги. Це – непрямі податки. Вони чи
частково цілком переносяться на ціну товару, послуги тому остаточними
платниками непрямих податків стає споживач товарів. Це податок з
обороту (у більшості розвитих країн замінений податком з додаткової
вартості), ПДВ, акцизи, мито, податок на операції з нерухомістю, цінними
паперами й інші.

Податки – це один з економічних важелів, за допомогою яких держава
впливає на ринкову економіку. В умовах ринкової економіки будь-яка
держава широка використовує податкову політику в першу чергу – це
податкові ставки, пільги, способи обкладання, санкції і т.д. Податки, як
і вся податкова система, є могутнім інструментом керування економікою в
умовах ринку. Держава, розподіляючи накопичений капітал, може чи
стимулювати стримувати відтворення продукції різних галузей.

За допомогою податків визначаються взаємини підприємців, підприємств
усіх форм власності з державними і місцевими бюджетами, з банками, а
також з вищестоящими організаціями. За допомогою податків регулюється
зовнішньоекономічна діяльність, включаючи залучення іноземних
інвестицій.

2.1. Податок на додану вартість, акцизний збір та податок на прибуток

Податок на додану вартість (далі — ПДВ) належить до непрямих податків,
який сплачується до державного бюджету на кожному етапі виробництва
продукції, товарів, виконання робіт, надання послуг, при імпорті товарів
до або під час митного оформлення. Таким чином, ПДВ є частиною
новоствореної вартості і сплачується до державного бюджету.

Платниками податку на додану вартість є:

– підприємства, організації (в тому числі будь-які неприбуткові),
філіали, відділення і відокремлені підрозділи підприємства (організації)
та інші юридичні особи, які розташовані на території України і мають
розрахункові рахунки в установах банків, самостійно реалізують товари,
виконують роботи та надають послуги;

– міжнародні об’єднання, включаючи міжнародні неурядові організації,
іноземні юридичні особи і громадяни, які здійснюють від свого імені
виробничу чи іншу підприємницьку діяльність на території України. У
разі, якщо зазначені суб’єкти підприємницької діяльності не мають
розрахункових рахунків в установах банків України і не мають постійних
представництв в Україні, податок на додану вартість сплачується
покупцями товарів, замовниками робіт (послуг);

– громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю;

– громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які
ввозять (пересилають) товари або предмети на митну територію України.

Об’єктом оподаткування є обороти:

– з реалізації (робіт, послуг), крім їх реалізації за іноземну валюту;

– з реалізації продукції, товарів (робіт, послуг) як власного
виробництва, так і підданих обробці, переробці чи придбаних;

– з реалізації товарів (робіт, послуг) з частковою оплатою та оборотів з
передачі товарів (робіт, послуг) без оплати їх вартості всередині
підприємства для потреб власного споживання, витрати на які не належать
до собівартості виробництва (обігу), а також для потреб своїх
працівників;

– з передачі товарів (робіт, послуг) без оплати їх вартості в обмін на
інші товари (роботи, послуги);

— з передачі безкоштовно або з частковою оплатою товарів (робіт, послуг)
іншим підприємствам чи громадянам;

– з реалізації предметів застави, включаючи їх передачу заставодержателю
при невиконанні забезпеченого заставою зобов’язання.

Податок на додану вартість включається в державні регульовані
(фіксовані) та вільні ціни (тарифи) товарів, крім встановленого
переліку, а також до надбавок, знижок, націнок, винагород, зборів за
ставкою у розмірі 20% до оподатковуваного обороту, який не включає ГЩВ.

Аналізуючи період від впровадження ГЩВ до цього часу, зазначимо, що
порядок і нарахування ПДВ та його сплати перебувають у постійному русі,
змінюються.

Акцизний збір, як і ПДВ, належить до непрямих податків і встановлюється
на високорентабельні та монопольні товари (продукцію) і включається до
ціни цих товарів (послуг).

Ставки та перелік товарів (послуг), на які поширюється акцизний збір,
встановлюються Верховною Радою України.

Платниками акцизного збору виступають суб’єкти або замовники підакцизних
товарів, а також ті, що імпортують підакцизні товари громадянам, які
займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи;
громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які
ввозять або пересилають товари на митну територію України.

Особливої уваги заслуговує впровадження на території України Закону
України від 15.09.95 р. «Про акцизний збір на алкогольні напої та
тютюнові вироби», яким визначено особливості нарахування та сплати
акцизного збору, що справляється з виготовлених українськими виробниками
та ввезених на територію України алкогольних напоїв і тютюнових виробів.
Сплата акцизного збору на ці товари провадиться шляхом придбання
акцизної марки встановленого зразка. Причому наклейка марки акцизного
збору на алкогольний напій чи тютюновий виріб є дозволом на їх
реалізацію споживачам і є митним оформленням, тобто підтверджує оплату
акцизного збору.

Податок на прибуток

Прибуток підприємства можна визначити як загальну суму його прибутків
від усіх видів діяльності за звітний період, отриману як на території
України, так і за її межами, яка відображена у звіті і включає прибуток
від реалізації продукції (робіт, послуг), в тому числі прибуток
відгалужень, що обслуговують виробництво, та невиробничої сфери, які не
мають статусу юридичної особи, а також від здачі в оренду основних
фондів, від наявних нематеріальних активів, цінних паперів, валютних
цінностей, інших видів фінансових ресурсів і матеріальних цінностей,
позареалізаційних операцій та ін. Платниками податку на прибуток
визнаються:

– суб’єкти підприємницької діяльності, бюджетні організації у частині
здійснення госпрозрахункової діяльності, комерційні банки, які є
юридичними особами, міжнародні організації, що здійснюють підприємницьку
діяльність на території України і не мають пільг щодо податку;

– філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку,
які мають самостійність і розрахунковий рахунок;

– нерезиденти, що здійснюють підприємницьку діяльність через постійні
представництва у межах України.

Ставки податку на прибуток також мають тенденцію до зміни і визначаються
відповідно до діяльності. Так, прибуток підприємств, включаючи
підприємства, засновані на власності окремого громадянина України,
оподатковуються за базовою ставкою. Прибутки від посередницьких
операцій, аукціонних торгів оподатковуються за збільшеною ставкою.

Особливістю оподаткування є й те, що прибуток підприємств і організацій
агропромислового комплексу оподатковується за зменшеною ставкою щодо
базової.

2.2. Прибутковий податок з громадян та інші загальнодержавні податки

Прибутковий податок з громадян сплачується громадянами України та
особами без громадянства, які проживають на території України і мають
самостійні джерела доходів, як правило, за місцем джерела доходу або за
місцем проживання.

Таким чином, платниками прибуткового податку є громадяни України,
іноземні громадяни і особи без громадянства — як ті, які мають, так і
ті, які не мають постійного місця проживання в Україні.

До громадян, що мають постійне місце проживання в Україні, належать
громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які
проживають в Україні не менше 183 днів у календарному році.

Об’єктом оподаткування у громадян, які мають постійне місце проживання в
Україні, є сукупний оподатковуваний дохід за календарний рік (що
складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів), одержаний ними
з різних джерел як на території України, так і за її межами.

Громадяни, які не проживають в Україні, але мають джерела доходів в
Україні, сплачують податок із цих джерел доходів за ставкою 20% без
виключення неоподатковуваного мінімуму і надання пільг.

Визначення сукупного оподатковуваного доходу при оподаткуванні громадян
провадиться із врахуванням доходів, одержаних як у натуральній, так і в
грошовій формі.

Прибутковий податок із оподатковуваного доходу, одержуваного громадянами
за місцем основної роботи, утримується підприємствами, установами,
організаціями та фізичними особами — суб’єктами підприємницької
діяльності, з якими громадянин має трудові відносини.

Громадяни, що мають доходи не лише за місцем основної роботи,
зобов’язані вести їх облік і відображати в декларації, яку повинні до 1
березня наступного за звітним року подати до податкового органу за
місцем проживання.

Державне мито

Платниками державного мита на території України є фізичні та юридичні
особи. Державне мито стягується з них за вчинення в їхніх інтересах дій
та видачу їм документів, що мають юридичне значення.

Державне мито сплачується за місцем розгляду й оформлення документів і
зараховується до місцевих бюджетів, крім мита, яке справляється з
позовних заяв, що подаються до арбітражного суду, із заяв про перевірку
рішень, ухвал та постанов арбітражних судів у порядку нагляду, а також
за дії, пов’язані з одержанням патенту на сорти рослин та підтриманням
їх чинності, яке зараховується до Державного бюджету України.

Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і
механізмів справляється для забезпечення фінансування будівництва,
реконструкції, ремонту та утримання автомобільних шляхів загального
користування.

Платниками цього податку є власники транспортних засобів та інших
самохідних машин і механізмів. Платниками є підприємства, об’єднання та
організації, які є юридичними особами, іноземні юридичні особи, а також
громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства.

До платників податку належать також власники моторних човнів (катерів,
яхт), мотосаней.

Податок з транспортних засобів не справляється з власників машин і
механізмів на гусеничному ходу, а також зернозбиральних і спеціальних
комбайнів з двигунами.

Об’єкт оподаткування — потужність двигуна легкових і вантажних
автомобілів, мотоциклів, моторолерів та мотоблоків.

Податок сплачується за ставками (у частинах неоподатковуваного мінімуму
доходів громадян) залежно від потужності двигуна:

а) з кожної кінської сили;

б) з кожного кіловата потужності.

Податок зараховується до бюджету адміністративно-територіальної одиниці
місцевого самоврядування за місцем розташування підприємств і місцем
проживання громадян. З цієї суми 90% використовуються для шляхового
господарства, а 10% надходять на рахунок органів Державної автомобільної
інспекції.

Сплата податку провадиться перед реєстрацією або щорічним технічним
оглядом транспортних засобів.

Податок на промисел

Перехід до ринкової економіки поряд із розвитком підприємницької
діяльності призвів до виникнення великої кількості безробітних, які
знаходять додатковий заробіток, займаючись тим чи іншим промислом
несистемне, короткострокове.

Платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни
та особи без громадянства, якщо вони не зареєстровані як суб’єкти
підприємництва і здійснюють несистематичний, не більше чотирьох разів
протягом календарного року, продаж виробленої, переробленої та купленої
продукції, речей, товарів.

Об’єктом оподаткування є сумарна вартість товару за ринковими цінами, що
зазначається громадянином у декларації, поданій до державної податкової
інспекції по району (місту) за місцем проживання, а громадянином, який
не має постійного місця проживання в Україні, — за місцем продажу
товару.

Ставка податку на промисел встановлюється у розмірі 10 % вказаної у
декларації вартості товарів, що підлягають продажу протягом трьох днів,
але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. У разі
збільшення терміну продажу товарів до семи днів ставка податку
подвоюється.

Податок на промисел сплачується у вигляді придбання одноразового патенту
на торгівлю, вартість якого визначається на підставі вказаної платником
сумарної вартості товарів і ставки податку. Сума податку за
невикористаним патентом поверненню не підлягає. Мінімальний термін дії
одноразового патенту — три, максимальний — сім днів.

Податок на промисел зараховується до місцевих бюджетів за місцем
придбання.

Плата за спеціальне використання надр при видобуванні корисних копалин

Плата за спеціальне використання надр при видобуванні корисних копалин
запроваджена на підставі Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища». Закону України «Про підприємництво», Кодексу
України про надра та постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого
1994 р. № 85 «Про затвердження Тимчасового порядку справляння плати за
спеціальне використання надр при видобуванні корисних копалин» з метою
забезпечення раціонального, комплексного використання надр для
задоволення потреб у мінеральній сировині, охорони надр, гарантування
при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього
природного середовища.

Платниками плати за спеціальне використання надр при видобуванні
корисних копалин є суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від
форм власності, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, які
здійснюють видобуток корисних копалин.

Об’єктом справляння плати за спеціальне використання надр при
видобуванні корисних копалин є обсяг погашених балансових запасів (для
нафти, конденсату, газу, торфу та гідромінеральних ресурсів — обсяг
видобутих) корисних копалин.

Розмір плати за спеціальне використання надр при видобуванні корисних
копалин обчислюють платники самостійно, виходячи з обсягу погашених
балансових запасів (для нафти, конденсату, газу, торфу та
гідромінеральних ресурсів — обсягу видобутку), ціни реалізації одиниці
видобутої мінеральної сировини, нормативу плати та коригуючого
коефіцієнта.

2.3. Плата за землю

Виходячи з кадастрової оцінки земель, тобто оцінки їх якості та
місцерозташування, встановлюють плату за використання землі. Плата за
землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що
визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за
земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, розраховують в
порядку, визначеному Законом про плату за землю.

Власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний
податок.

За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.

Плата за землю запроваджується з метою формування джерела коштів для
фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель,
підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власникам землі і
землекористувачам, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості,
ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу
земель, проведення земельної реформи й розвитку інфраструктури населених
пунктів.

Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської
діяльності власників землі та землекористувачів.

Об’єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності
або користуванні, в тому числі на умовах оренди.

Суб’єктом плати за землю (платником) є власник землі і землекористувач,
у тому числі орендар.

Ставки земельного податку з одного гектара сільськогосподарських угідь
встановлюються у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах:

для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0,1;

для багаторічних насаджень — 0,03.

Ставки земельного податку по земельних ділянках (за винятком
сільськогосподарських угідь) диференціюють та затверджують відповідні
сільські, селищні, міські ради, виходячи із середніх ставок податку,
функціонального використання та місцерозташування земельної ділянки, але
вони не повинні бути вищими ніж у два рази від середніх ставок податку
із врахуванням коефіцієнтів.

Податок за земельні ділянки, зайняті житловим фондом, кооперативними
автостоянками для перебування особистих транспортних засобів громадян,
гаражно-, дачнобудівельними кооперативами, індивідуальними гаражами і
дачами громадян, а також за земельні ділянки, надані для потреб
сільськогосподарського виробництва, водного й лісового господарства, які
зайняті виробничими, культурно-побутовими та господарськими будівлями і
спорудами, справляється у розмірі 3 % суми земельного податку,
обчисленого у встановленому порядку.

Податок за земельні ділянки, надані для потреб лісового господарства, за
винятком ділянок, зайнятих виробничими, культурно-побутовими, жилими
будинками та господарськими будівлями і спорудами, справляється як
складова плати за використання лісових ресурсів, що визначається лісовим
законодавством.

Податок на земельні ділянки на територіях та об’єктах природоохоронного,
оздоровчого та рекреаційного призначення, зайняті виробничими,
культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами, що не
пов’язані з функціональним призначенням цих об’єктів, справляється у
п’ятикратному розмірі відповідного земельного податку.

При визначенні розміру податку за земельні ділянки, зайняті виробничими,
культурно-побутовими, господарськими будівлями і спорудами,
розташованими на територіях та об’єктах історико-культурного
призначення, що не пов’язані з функціональним призначенням цих об’єктів,
застосовуються такі коефіцієнти до відповідного земельного податку:

міжнародного значення — 7,5;

загальнодержавного значення — 3,75;

місцевого значення — 1,5.

Податок за частину площ земельних ділянок, наданих підприємствам,
установам і організаціям (за винятком сільськогосподарських угідь), що
перевищують норми відведення, справляється у п’ятикратному розмірі.

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного
земельного кадастру.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку у
визначеному порядку за формою, встановленою Головною державною
податковою інспекцією України, щороку за станом на 1 січня і до 1 лютого
подають дані відповідній державній податковій інспекції.

По нововідведених земельних ділянках розрахунки розмірів податку
подаються юридичними особами протягом місяця з дня виникнення права
власності або користування земельною ділянкою.

Нарахування земельного податку громадянам провадиться державними
податковими інспекціями, які видають платникові до 15 липня поточного
року платіжне повідомлення про сплату податку.

За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у
користуванні кількох юридичних осіб або громадян, земельний податок
нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що
перебуває у його користуванні.

За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у
спільній власності кількох юридичних осіб або громадян, земельний
податок нараховується кожному з них пропорційно його частці у власності
на будівлю.

Власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок з дня
виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

У разі припинення права власності або права користування земельною
ділянкою податок сплачується за фактичний період перебування землі у
власності або користуванні у поточному році.

Облік платників (товаровиробників сільськогосподарської продукції та
громадян) і нарахування земельного податку провадяться щорічно за станом
на 1 травня, інших суб’єктів-платників — за станом на 1 лютого.

Земельний податок сплачується рівними частками власниками землі і
землекористувачами — виробниками товарної сільськогосподарської і рибної
продукції та громадянами до 15 серпня і 15 листопада, а всіма іншими
платниками — щоквартально до 15 числа наступного за звітним кварталом
місяця.

Надміру сплачені суми податку підлягають поверненню платникові; за його
письмовою заявою або за його бажанням зараховуються до сплати податку за
наступний рік.

Платежі за землю зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки бюджетів
сільської, селищної, міської рад, на території яких розташовані земельні
ділянки.

2.4. Місцеві податки і збори

Розвиток місцевого самоуправління не може не спиратися на фінансову
базу, якою поряд з відрахуваннями від загальнодержавних податків у
місцеві бюджети є визначене Кабінетом Міністрів України право органів
місцевого самоврядування на встановлення місцевих податків та зборів.
При цьому органам місцевого самоврядування визначено види цих податків і
зборів, їхні граничні розміри, об’єкти оподаткування та джерела оплати.
Причому органи місцевого самоврядування своїми рішеннями встановлюють ті
чи інші податки, але можуть і не встановлювати.

Практика роботи органів місцевого самоврядування показала, що для
розширення дохідної бази й вирішення проблем соціально-культурного
розвитку територій вони йдуть шляхом впровадження відповідними рішеннями
органів місцевої влади місцевих податків і зборів. Ці органи
затверджують по кожному податкові чи зборові положення та визначають
порядок сплати і внесення їх до місцевих бюджетів. Цим-таки положенням
визначаються граничні ставки оподаткування й відповідна система пільг по
податках і зборах.

Оподаткуванню підлягають як юридичні особи, так і громадяни України та
іноземні юридичні особи й громадяни, якщо інше не передбачене
законодавством України.

Готельний збір. Платниками є особи, які проживають у готелях. Граничний
розмір збору не повинен перевищувати 20 % вартості найманого житла (без
додаткових послуг). Готельний збір стягується і перераховується до
бюджету місцевого самоврядування адміністрацією готелю.

Збір за парковку автотранспорту. Платниками збору є юридичні особи й
громадяни, які паркують автомобілі у спеціально обладнаних або
відведених для цього місцях. Ставка збору встановлюється з розрахунку за
1 годину парковки. Її граничний розмір не повинен перевищувати трьох
відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян — у спеціально
обладнаних місцях і одного відсотка — у відведених місцях. Збір за
парковку автотранспорту сплачується водіями на місці парковки.

Ринковий збір. Це плата за торговельні місця на ринках, що справляється
з юридичних осіб і громадян, які реалізують сільськогосподарську й
промислову продукцію та інші товари. Ринковий збір стягується за щоденну
торгівлю. Його граничний розмір не повинен перевищувати 20 % мінімальної
заробітної плати для громадян і трьох мінімальних заробітних плат — для
юридичних осіб. Ринковий збір стягується працівниками ринку до початку
реалізації продукції.

Збір за участь у бігах на іподромі. Стягується з юридичних осіб та
громадян, які виставляють своїх коней на змагання комерційного
характеру. Граничний розмір збору за участь у бігах на іподромі за
кожного коня не повинен перевищувати трьох неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян. Збір стягується адміністрацією іподрому до початку
змагань.

Збір за виграш на бігах. Стягується адміністрацією іподромів з осіб, які
виграли в грі на тоталізаторі на іподромі, під час видачі їм виграшу.
Його граничний розмір не повинен перевищувати 6 % від суми виграшу.

Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі.
Стягується у вигляді відсоткової надбавки до плати, визначеної за участь
у грі. Граничний розмір його не повинен перевищувати 5 % від суми цієї
плати. Суми збору справляються адміністрацією іподромів під час продажу
квитка на участь у грі.

Податок з реклами. Об’єкт оподаткування — вартість послуг за
встановлення та розміщення реклами. Податок сплачується з усіх видів
оголошень і повідомлень, які подаються з комерційною метою за допомогою
засобів масової інформації, афіш, плакатів, інших технічних засобів, на
вулицях, магістралях, майданчиках, будинках, транспорті та інших місцях.
Граничний розмір податку не повинен перевищувати 0,1 % вартості послуг
за розміщення одноразової реклами та 0,5 % — за розміщення реклами на
тривалий час. Податок сплачується під час оплати послуг за встановлення
та розміщення реклами.

Збір за право на використання місцевої символіки. Стягується з юридичних
осіб та громадян, які використовують цю символіку з комерційною метою.
Дозвіл на використання місцевої символіки (герб міста, назви чи
зображення архітектурних, історичних пам’яток) видається відповідними
органами місцевого самоврядування. Граничний розмір збору не повинен
перевищувати: з юридичних осіб 0,1 % вартості виробленої продукції,
виконаних робіт, наданих послуг з використанням місцевої символіки; з
громадян, що займаються підприємницькою діяльністю, — п’яти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Збір за право проведення кіно- і телезйомок. Вносять комерційні кіно- і
телеорганізації, які проводять зйомки, що потребують від місцевих
органів державної виконавчої влади додаткових заходів (виділення наряду
міліції, оточення території зйомок тощо). Граничний розмір збору не
повинен перевищувати фактичних витрат на проведення зазначених заходів.

Збір за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і
лотерей. Платники збору — юридичні особи й громадяни, які мають дозвіл
на проведення аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей. Об’єктом
оподаткування є вартість заявлених до місцевих аукціонів чи конкурсного
розпродажу товарів, яку встановлюють, виходячи з їх початкової ціни або
суми, на яку випускається лотерея. Збір стягується за три дні до
проведення аукціонів або конкурсного розпродажу чи під час одержання
дозволу на випуск лотереї. Граничний розмір збору — 0,1 % вартості
заявлених до місцевих аукціонів чи конкурсного розпродажу товарів або
від суми, на яку випускається лотерея. Граничний розмір збору на
проведення лотерей з кожного учасника аукціону не повинен перевищувати
трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Комунальний податок стягується з юридичних осіб, крім бюджетних установ,
організацій планово-дотаційних та сільськогосподарських підприємств.
Його граничний розмір не повинен перевищувати 10 % річного фонду оплати
праці, який обчислюють, виходячи з неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян.

Збір за проїзд по території прикордонних областей з автотранспорту, що
прямує за кордон, стягується з юридичних осіб та громадян України у
розмірі до 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян залежно від
марки й потужності автомобіля, а з юридичних осіб та громадян інших
держав, у тому числі суб’єктів колишнього Союзу РСР, — у розмірі від 5
до 50 доларів США.

Збір за видачу ордера на квартиру сплачується за послуги, пов’язані з
видачею документа, що дає право на заселення квартири. Граничний розмір
збору не повинен перевищувати 30 % неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян на час оформлення ордера на квартиру. Збір сплачується через
установи банків до одержання ордера.

Курортний збір. Платники збору — громадяни, які прибувають у курортну
місцевість. Граничний розмір збору не може перевищувати 10 %
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Курортний збір
справляється адміністрацією готелю та іншими установами готельного типу
під час реєстрації прибулих; квартирно-посередницькими організаціями —
при направленні осіб на поселення в будинки, що належать громадянам на
праві власності. З осіб, які зупиняються в будинках громадян без
направлення квартирно-посередницьких організацій, а також осіб, які
проживають у наметах, автомашинах тощо, збір справляється у порядку,
визначеному радами народних депутатів, що встановлюють цей збір.

Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі. Це плата за
оформлення та видачу дозволів на торгівлю у спеціально відведених
місцях. Справляється уповноваженими на це організаціями з юридичних осіб
та громадян, які реалізують сільськогосподарську, промислову продукцію
та інші товари. Граничний розмір збору не повинен перевищувати 20
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян для суб’єктів, що постійно
здійснюють торгівлю у спеціально відведених для цього місцях, і одного
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян в день — за одноразову
торгівлю.

Як загальнодержавні, так і місцеві податки потребують контролю за їх
правильним обчисленням, своєчасним нарахуванням, що і виконують Державні
податкові адміністрації.

РОЗДІЛ ІІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМ РОЗРАХУНКІВ З

БЮДЖЕТОМ В ПРОЦЕСІ СПЛАТИ ПОДАТКІВ

ТА ПОДАТКОВИХ ПЛАТЕЖІВ

Порядок та форми розрахунків із бюджетом є безпосереднім змістом
податкової роботи, вони визначають характер її ведення. Порядок
розрахунків передбачає встановлення методики і суб’єкта обчислення та
способів утримання податку, визначає, на кого покладається функція його
сплати, хто контролює правильність і своєчасність сплати. Форми
розрахунків показують, яким чином проводиться перерахування податків у
бюджет (рис.1).

Методика обчислення податків є головним елементом безпосередньої
податкової роботи. Вона визначається законодавчими актами і
конкретизується інструкціями. В цих документах установлюється алгоритм
обчислення того чи іншого податку. Він може подаватись у вигляді
словесного опису послідовності обчислення податку або у вигляді формул.
І в першому, і в другому випадках методика повинна бути зрозумілою і
спиратися на реальні джерела інформації. Якщо інформація для розрахунків
відсутня або не існує надійних джерел її отримання, то якою б досконалою
не була методика розрахунку податку, вона не прийнятна для практики
податкової роботи. І взагалі, чим простіша методика, тим краще для
організації податкової робота.

Надмірно ускладнені алгоритми обчислення податку є поживним ґрунтом як
для звичайних помилок від недостатніх знань, так і для різноманітних
зловживань. Порядок обчислення податку подається в уніфікованих формах
розрахунків і декларацій. Послідовність розміщення показників у цих
формах така, щоб максимально наочно відобразити методику розрахунків.

Методика розрахунку податку може передбачати не тільки обчислення
об’єкта оподаткування у загальній сумі, але і його розкладення на окремі
частини у зв’язку з тим, що до одних частин можуть застосовуватися
пільгові ставки, а до інших — підвищені. Ці особливості, як правило, теж
відображаються у формах розрахунків.

У більшості випадків у процесі оподаткування передбачаються різні
пільги, встановлення розмірів яких є-одним із елементів порядку
розрахунків податків. Пільги за їхньою спрямованістю поділяються на два
види: для окремих елементів об’єкта оподаткування та для окремих
платників. За допомогою перших здійснюється фінансове регулювання
внутрішньої діяльності підприємств, стимулюються одні напрями й
утискуються інші. Пільги для окремих платників є інструментом проведення
структурної політики, вони сприяють переливові капіталу в найважливіші й
прогресивні галузі. За своєю масштабністю пільги бувають повні і
часткові. Повна пільга передбачає цілковите звільнення від оподаткування
певних частин об’єкта оподаткування або окремих платників. Часткова
пільга надається у вигляді часткового звільнення від оподаткування.

Другим елементом безпосередньої податкової роботи є форми розрахунків із
бюджетом. Існують дві форми розрахунків: за фактичними даними й
авансовими платежами з наступними перерозрахунками. При першій формі
сплата податку проводиться на основі фактичних розмірів об’єкта
оподаткування за встановлений період. При другій спочатку вносяться
авансові платежі, виходячи з очікуваних розмірів об’єкта оподаткування.
Потім на основі його фактичних розмірів обчислюється податок. Фактична
сума податку порівнюється з авансовими платежами, і проводиться
регулювання розрахунків: переплата повертається чи зараховується
платникові в рахунок наступних платежів, недоплата вноситься в бюджет у
встановлені терміни.

Вибір форми розрахунків є дуже важливим у податковій роботі. Обидві
форми при певних умовах мають свої переваги та недоліки. Звичайно,
надійнішими є розрахунки за фактичними даними. Таким надходженням у
бюджет властиві висока стабільність та гарантованість. Повернення певної
частини податку платникові може бути пов’язане тільки з помилковим
обчисленням зайвої суми податку. Причому слід зазначити, що в окремих
країнах світу суми переплат, внесених безпосередньо платником, йому не
повертаються. Однак у тих випадках, коли обчислення фактичних розмірів
об’єкта оподаткування можливе тільки за відносно великий період часу
(квартал або навіть рік), така форма розрахунків затримує платежі. Якщо
цей податок посідає відчутне місце в податковій системі, то це ускладнює
фінансування видатків бюджету, бо не забезпечуються своєчасні
надходження доходів.

Розрахунки авансовими платежами, з одного боку, прискорюють надходження
податків, оскільки можливе встановлення більш частих термінів сплати, а
з іншого — спрощують на певний час самі розрахунки. Не потрібно по
кожному строку обчислювати величину податку, слід внести лише наперед
визначену суму. Але застосування цієї форми вимагає стабільності, коли
можна заздалегідь більш-менш надійно спрогнозувати величину об’єкта
оподаткування, коли відхилення фактичних сум податку від авансових
незначні. Суттєві відхилення негативно впливають або на фінансовий стан
платників, або на виконання бюджету. За наявності переплат страждають
платники, адже в бюджет вилучаються їх кошти, так потрібні в обігу. Ці
негативні наслідки посилюються при інфляції, коли платникові
повертається тільки частина надлишку внесених платежів. При недоплатах
недоотримує своєчасно кошти бюджет, він у певному розумінні безкоштовно
кредитує платника. Звісно, платники хочуть за таких умов занизити
авансові платежі, а працівники фінансової системи, навпаки,— завищити.
Така ситуація з негативного боку характеризує розрахунки авансовими
платежами. В практиці податкової роботи намагаються встановити передусім
розрахунки за фактичними даними і тільки тоді, коли це вкрай необхідно,—
авансовими платежами.

Порядок розрахунків з бюджетом передбачає також установлення суб’єкта
обчислення та сплати податку. У світовій практиці найпоширенішим є
покладання функції обчислення та сплати податку на самого платника. Це
означає, що платники повинні добре володіти всіма елементами податкової
роботи. Причому для них передбачені штрафні санкції за порушення
податкового законодавства.

Тільки в окремих випадках функція обчислення податку може покладатися на
податкові інспекції чи інші органи. Так, розрахунок сум земельного
податку в сільській місцевості проводиться спеціалістами сільських Рад
народних депутатів. Обчислені до сплати податки називаються
нарахованими. їх суми доводяться до платників за допомогою платіжних
повідомлень, в яких подається розрахунок податку та вказуються терміни
його сплати. Не внесені у встановлені терміни суми податків називаються
недоїмкою. До боржників застосовуються санкції, передбачені чинним
законодавством.

Функція контролю за правильністю обчислення і своєчасністю сплати
податків покладається на податкову інспекцію; Саме контролю, а не
безпосереднього обчислення податків. Це найдоцільніший варіант
розрахунків, адже здійснення платником функцій обчислення і сплати
податку прискорює надходження податків до бюджету. Контролю підлягають
тільки реально виконані фінансові операції.

Порядок розрахунків із бюджетом передбачає різні способи утримання
податків — у джерела одержання доходу, на підставі декларації, на основі
платіжного повідомлення. Утримання податків у джерела одержання
доходів—найнадійніший спосіб. Найпоширенішим є він при справлянні
податків із заробітної плати та інших доходів громадян від виконання
трудових обов’язків. Цей спосіб прискорює надходження податків і зводить
до мінімуму можливості ухилення від оподаткування. Однак не тільки
прибуткові податки сплачуються у джерела отримання доходу. І майнові, і
земельний податок можуть сплачуватись таким чином, хоча це і
практикується тільки як виняток при безспірному їх стягненні при
порушенні податкового законодавства.

Утримання податків на підставі декларації передбачає подання платником
даних про фактичні розміри об’єкта оподаткування. При цьому способі
існує значна можливість ухилення від сплати податків. Для впровадження
такого способу необхідні певні передумови. По-перше, висока свідомість і
достатній рівень фінансових знань платників. По-друге, повний доступ
податкових органів до всієї інформації, що характеризує розміри об’єкта
оподаткування, високий рівень розвитку податкової служби і податкової
роботи. По-третє, значні і, головне, невідворотні фінансові санкції за
ухилення від оподаткування. Якщо таких передумов не створено, то й
застосовувати розрахунки -за. декларацією недоцільно.

Утримання податків на основі платіжного повідомлення, як вище
зазначалося, застосовується в тих випадках, коли платник повинен
сплатити суми нарахованих йому відповідними органами податків. В окремих
випадках для цього платник подає цим органам декларацію про фактичні чи
прогнозні розміри об’єкта оподаткування.

Щодо підприємств, до складу яких входять філії, відділення та інші
структурні підрозділи, розрахунки можуть проводитися
централізовано—головним підприємством та децентралізовано — окремими
структурними одиницями за наявності в них прав юридичної особи та
розрахункового чи поточного рахунку. Якщо такі права відсутні і
самостійних рахунків в установах банків вони не мають, то платником буде
тільки головне підприємство. Можливий варіант перерахування частини
податків у бюджети за місцем знаходження структурних підрозділів, якщо
вони складають бухгалтерський баланс і можуть виділити свою частку
платежів.

Централізовані розрахунки можуть застосовуватись також по окремих
галузях. Платниками виступають галузеві міністерства чи самостійні їх
ланки.

Розрахунки платників із бюджетом можуть проводитись безготівковими
платежами і готівкою. Безготівкові платежі використовують юридичні
особи, які мають розрахункові та поточні рахунки в установах банківської
системи; Перерахування податків здійснюється за допомогою платіжних
доручень, в яких указуються банки і номери рахунків платника та бюджет,
до якого перераховується податок, найменування платежів (вид податку) та
суми. Готівкою сплачують податки фізичні особи. Ці платежі можуть
приймати, крім установ банківської системи, також каси сільських і
селищних Рад народних депутатів, нотаріальні контори та інші заклади.
Потім вони перераховують отримані доходи на рахунки відповідних
бюджетів.

ВИСНОВКИ

Головною метою формування податкової системи повинно бути поліпшення
фінансового стану підприємств усіх форм власності, особливо пріоритетних
напрямів виробництва.

Регулювання нових економічних відносин потребує гнучкої податкової
політики, яка дала б змогу оптимально пов’язати інтереси держави з
інтересами товаровиробників, рядових платників податків. При переході до
ринкової економіки мають змінюватись як податкова система, так і методи
розрахунків та сплати податків. При цьому не варто кидатися від однієї
крайності до іншої. Не можна накладати податкову систему країн з
розвинутою ринковою економікою на нашу дійсність. У цьому зв’язку
необхідно проаналізувати формування доходів бюджету та запровадження
нової податкової системи.

Введення нових податків, навіть державних, не стимулює діяльності
підприємств жодної форми власності. Податковий тиск веде до згортання
виробництва і призводить зрештою до значного зменшення доходів бюджетів
усіх рівнів. Для нашої держави поки що характерне те, що:

по-перше, нові податки ніде на підприємствах, у районах або містах не
апробуються;

по-друге, не відпрацьовуються ставки оподаткування, а тому Верховна Рада
України змушена знову й знову змінювати їх;

по-третє, в нашу економічну систему з домінуючою державною монополією на
виробництво і предмети споживання кавалерійськими методами
впроваджується податкова система розвинутих ринкових країн.

Це свідчить про спадкоємність принципів і методів управління, про примат
політики нової законодавчої влади над економікою, але необхідно бачити
корені суспільного розвитку не в політиці, а в економіці та фінансах,
тобто необхідна економічна політика. Тільки у цьому разі економічна
політика стає двигуном прогресу, виступає одночасно формою використання
об’єктивних економічних законів і формою вирішення суперечностей в
економіці.

Об’єктом оподаткування прибутковим податком для громадян, які проживають
в Україні, є доходи у грошовій і натуральній формі, а для громадян, що
постійно не проживають в Україні, тільки ті доходи, які одержані з
джерел оподаткування України.

До загальнодержавних доходів належать: податок на додану вартість,
податок з прибутку підприємств усіх форм власності, акцизний збір,
податковий податок з населення, лісний дохід, державне мито, податок з
власників транспортних засобів, плата за землю, податок на доходи
громадських організацій та кооперативів й інші податкові та неподаткові
доходи. Місцеві податки і збори встановлюються відповідними рішеннями
місцевих органів влади.

Реформування податкової політики повинно йти через структурну перебудову
економіки і фінансів. Тільки на основі цього можна досягти стабілізації
і збалансованості як торгово-платіжного балансу, так і бюджету держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Бондаренко Ю., Бюджет і прибутковий податок //Праця і зарплата — 1995 —
№6 — с.7

Василик О. Податки в системі регулювання доходів юридичних і фізичних
осіб //Економіка України — 1993 — №4 — с. 20-25.

Єлісеєв А.В. ПДВ по-новому як традиційний спосіб поповнення бюджету. //
Галицькі контракти. — 1997 №11.

Користин О.Є. Податкове стимулювання розвитку малого бізнесу. // Фінанси
України. — 1997 №12.

Крисоватий А.І. Державна податкова політика і система податків //Фінанси
України — 1998 — січень — с.64-69.

Марцин В.С., Солдатенко О.В. Податкова політика держави та її вплив на
ефективність господарської діяльності торгових підприємств //Фінанси
України — 1997 — серпень — с.29-38.

Особливості оподаткування деяких категорій платників-фізичних осіб. //
Бухгалтерія, податки і бізнес. — 1998 №7.

Податкова система України: Підручник / В.М.Федосов, В.М.Опарін,
Г.О.П’ятаченко та ін.; за ред. В.М.Федосова. – К.: Либідь, 1994. – 464с.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи