.

Оподаткування процесiв споживання в Українi (диплом)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
2 32673
Скачать документ

Зміст.

Вступ .

Розділ І . Теоретико-організаційні засади податкового регулювання
процесів споживання .

1.1. Фіск і соціально-правові засади держави загального добробуту;

1.2. Еволюція процесів споживання в Україні;

1.3. Економічна сутність та природа податків на споживання .

Розділ II . Прагматика і проблематика функціонування податків на
споживання в Україні.

2.1. Правові засади організації справляння податків на споживання;

2.2. Податок на додану вартість, як форма універсального акцизу ;

2.3. Акцизний збір і мито, як фактор взаємодії фіску та споживання ;

2.4. Проблемні аспекти нарахування і сплати податків на споживання ;

2.5. Контрольно-аналітична робота фіскальних органів в сфері

справляння податків на споживання .

Розділ III. Напрями реорганізації та розбудови оподаткування процесів
споживання в Україні.

3.1. Критерій оптимізації державного регулювання процесів споживання ;

3.2. Трансформація оподаткування процесів споживання .

Висновки і пропозиції.

Список використаної літератури .

Додатки

ВСТУП

Структурна перебудова господарства та перехід до загальноприйнятих у
світі ринкових методів господарства підвищили інтерес до широкого
дослідження таких сторін економіки, які пов’язані із втручанням держави
у соціально-економічне життя. Істотною стороною цього процесу виступає
підвищена зацікавленість проблемами державного регулювання через
податкові важелі. Входження української держави у ринкові відносини
змінює аспекти всіх економічних інститутів, в першу чергу, це стосується
бюджетної системи .Виважена податкова політика на даному етапі є
гарантом стабілізації економіки і її поступального зрушення до
розширеного виробництва. В цих умовах особливої актуальності
набувають дослідження теоретичних підвалин, податків на споживання.
Актуальність даної теми полягає в самому процесі споживання, що є
добробутом нашої держави, дослідження цих питань є сучасним і
відповідають усім вимогам. Таким чином, в умовах переходу до ринкової
економіки нагальною необхідністю є подальше вдосконалення фінансових
стосунків, і особливо, податкових відносин підприємств, організацій і
населення з бюджетом . При цьому податкові платежі призначені стати в
руках органів влади головним інструментом державного регулювання
економіки, формування доходів бюджету, стимулювання науково-технічного
процесу, обмеження росту цін та інфляції. В умовах ринкової економіки
держава широко використовує податкову політику як визначений регулятор
впливу на негативні явища ринку. За допомогою податкових надходжень,
пільг і фінансових санкцій держава ставить єдині вимоги до підприємств
щодо ефективності ведення господарства . Від того, наскільки правильно
побудована система оподаткувань, залежить ефективне функціонування всієї
економічної системи. В сучасному господарському механізмі податки
покликані посилити правовий захист майнових інтересі підприємств,
об’єднань, стимулювати підвищення ефективності виробництв надаючи
юридичну і фактичну можливість розпоряджатися доходами.

В умовах переходу до ринкових відносин різко зростає роль податків як
регулятора ринкової економіки, стимулювання розвитку пріоритетних
галузей народного господарства . За допомогою податків держава може
проводити енергійну політику в розвитку наукоємних виробництв і
ліквідації збиткових підприємств. Податки мають забезпечити
впровадження у життя економічної реформи, виведення економіки з кризи,
вирішення головних завдань перехідного періоду і, перш за все,
стабілізацію фінансової системи держави .

Крім чисто фіскальної функції, система податків і зборів служить
механізмом економічного впливу на суспільне виробництво, його
структуру і динаміку, розміщення, прискорення науково-технічного
прогресу . Податками можна стимулювати або, навпаки, обмежувати ділову
активність, а відповідно і розвиток тих чи інших галузей
підприємницької діяльності ; створити передумови для зниження витрат
виробництва й обігу приватних підприємств, для підвищення
конкурентноздатності національних підприємств на світовому ринку. За
допомогою податків можна проводити протекціоністську економічну політику
або забезпечити свободу товарному ринку . Податки створюють основу
дохідної частини бюджету, забезпечують можливість фінансового впливу на
економіку через видаткову частину .

Держава впливає на економічні процеси як через законодавчі так і через
фінансову й кредитну політику і, в першу чергу, через державний бюджет .
У перехідний до ринкової економіки період через бюджет здійснюють
перерозподіл коштів, інвестування пріоритетних напрямків розвитку
виробництва, виконання цільових загальнодержавних програм. Для цього
держава використовує різні методи впливу фінансово-бюджетного
механізму та процес розширеного відтворення.

Мета написання роботи полягає у висвітленні тенденцій становлення,
функціонування та розвитку теорії та практики ” непрямих податків у
перехідний період до ринкових відносин в У країні. Досягнення
поставленої мети зумовило вирішення таких задач:

– вивчення суспільно-економічної суті податків та дослідження їх функцій
і основних елементів;

– аналіз контрольно-аналітичної роботи фіскальних органів ;

– характеристика правових засад організації справляння засад
організації справляння податків на споживання ;

– дослідження проблемних аспектів нарахування-сплати податків на
споживання;

– накреслення напрямків реорганізації та розбудови оподаткування
процесів споживання;

– розгляд місця та ролі непрямих податків у податковій думці і
фіскальній практиці в історичному ракурсі;

– аналіз організації непрямих податків та проблеми її функціонування в
Україні.

Автор у своїй роботі керувався діалектичним методом, який забезпечив
вивчення всіх явищ та процесів у їх розвитку, взаємозв’язку та
взаємозалежності. Для досягнення поставленої мети використовувались
прийоми аналізу та синтезу, історико – логічна направленість, прийоми
групування.

Об’єктом дослідження виступають непрямі податки в Україні : процес їх
встановлення, розвитку, функціонування та розбудови.

Здобуття Україною політичної незалежності та повернення країни в русло
загальноприйнятих процесів світового розвитку, що базуються на ринкових
методах господарювання примушує нас по-новому дивитися на теорію та
практику оподаткування. Реформування податкової системи є важливим
кроком при переході до ринку . Податки – це фінансова основа державного
втручання у сферу господарських зв’язків між суб’єктами
суспільно-економічних відносин; головний регулятор ринкового
господарства.

Предметом дослідження є специфічна сфера фінансових відносин, які
виникають в процесі оподаткування споживання в Україні та справляння
непрямих податків, які пов’язані з ціноутворюючим процесом.

Інформаційно-факторологічною базою дослідження дипломної роботи
виступають закони та нормативно-регулюючі акти, що регулюють процес
справляння акцизного збору, податку на додану вартість і мита, а також
інформаційно статистичний матеріал Міністерства фінансів і державної
податкової адміністрації. На макрорівні аналізується статистичний
матеріал щодо діяльності Чемеровецької МРДПІ Чемеровецького районі.

При написанні дипломної роботи автором були опрацьовані наукові праці
про провідних вчених економістів та практиків України, зокрема
М.Я.Азарова, В.Л.Андрущенка, Р.Безсмертного, Дж.Кейнса,
В.М.Суторміної, В.М.Федосова. О.Шитрі,

Дипломна робота складається з трьох розділів, вступу і висновків. Текст
роботи викладено на 164 сторінці і містить 16 таблиць, 4 схеми, 3
графіки, 4 діаграми 14 додатків. Перший розділ вивчає теоретичні і
організаційні засади податкового регулювання процесів споживання. У
другому розділі розглядається прагматика і проблематика функціонування
податків на споживання . Напрями реорганізації та розбудови
оподаткування процесів споживання в Україні розглянуто у третьому
розділі.

Розділ І. Теоретико-організаційні засади податкового регулювання
процесів споживання.

1.1. Фіск і соціально-правові засади держави загального добробуту.

Сьогодення України кожну людину заставляє замислюватись над питаннями
економіки, її теорії і практики. Важливість цього питання пояснюється
тим, що зараз в умовах важкого переходу України на рейки ринкової
економіки значно зріс інтерес до досліджень і вивчень загальних проблем
економічного розвитку. Зауважимо, що упродовж усіх років комуністичного
режиму в Україні в поглядах на предмет економічної теорії домінував
марксистський заідеологізований підхід, згідно з яким вважалося, що ця
наука вивчає виробничі відносини. Всі інші підходи до предмета
економічної теорії трактувалися як ненаукові, неправильні і буржуазні.
Перехідний період України дав зрозуміти, що економічна наука є дуже
важлива і дуже цікава, адже вона розв’язує проблеми сфери людського
життя.

Почнемо з того, що для того, щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг,
житло, книжки, телевізори тощо. Однак природа не дає ці речі у готовому
вигляді, їх потрібно виробляти. Жодне людське суспільство не може
існувати без виробництва. Будь-яка праця людей .спрямована на

виробництво потрібних речей, є сферою господарської діяльності. Таким
чином питання економіки стосуються усіх нас, без винятку, а тому усім
нам потрібні економічні знання.

Одним словом існування і розвиток людини і суспільства неможливо
уявити без економіки. Економіка утворює ту сферу людської діяльності, в
якій відбувається процес виробництва і створення життєвих благ, їх
розподіл, обмін і споживання .

В процесі виробництва, а також розподілу, обміну і споживання життєвих
благ між учасниками виникають певні відносини, які назвали економічними
відносинами . Рівень розвитку економічних відносин визначається рівнем
розвитку продуктивних сил. Продуктивні сили включають засоби
виробництва і людей (робочу силу ), які приводять їх у рух, тобто
здійснюють виробництво . Продуктивні сили є фактором, який забезпечує
перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створює
матеріальні і духовні блага і визначає зростання продуктивності
суспільної праці.

Отже, продуктивні сили і економічні відносини суспільства переплітаються
і взаємодіють. [ЗО] Ця взаємодія відбувається в рамках певної
економічної системи. Економічна система – це сукупність усіх видів
економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на
виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів і послуг, а також на
регулювання цієї діяльності у відповідності з метою суспільства. Існує
два основних типи економічних систем – ринкова і планова
(командно-адміністративна).

Сьогодні перед Україною постало завдання — здійснити перехід від
командно-адмістративної системи управління до сучасної ринкової
економіки. Цей шлях лежить через економіку перехідного типу, яка має
риси планової системи, що поступово відмирає і риси змішаної економіки,
яка грунтується на плюралізмі різних форм власності і економічному
механізмі, що включає як ринкові, так і планові форми регулювання . Саме
сьогодні, саме в цих умовах, наша держава повинна розкрити
співвідношення між функціонуванням ринку як саморегулюючого механізму і
ступенем впливу держави та її органів на ці економічні процеси . Тут
йдеться про одну із найскладніших проблем, яку кожна країна вирішує
по-своєму, тобто яким чином уряд впливає на економічний стан країни,
через аналіз фінансової системи та фінансової політики.

Звичайно, що діяльність недержавного сектора, що базується на приватному
інтересі, не завжди приводить до позитивних результатів для суспільства
загалом. В економіці виникають такі небажані явища, як зростання
інфляції, безробіття, економічний спад, зниження темпів зростання. В цих
умовах роль уряду як виразника загальнодержавних інтересів полягає, в
здійсненні економічної політики, спрямованої на подолання цих негативних
явищ, підвищення загального рівня добробуту, стабілізацію циклічного
розвитку виробництва та стимулювання зростання темпів економічного
розвитку на перспективу [3 б]. Кожна держава має широкий набір
політичних інструментів,яі можна застосувати для досягнення певних
економічних цілей. Ось найголовніші з них :

1. фіскальна політика ;

2. монетарна політика;

3. зовнішньо-економічна політика;

4. політика доходів.

Питання про форми і межі втручання держави в ринкові процеси має
довгу історію . Почнемо з того, що майже два століття в економічній
теорії домінувала думка А. Сміта, що згідно з теорією “невидимої руки”
держава не повинна втручатися в економічне життя суспільства, оскільки
ринкова економіка перебуває в рівновазі внаслідок досконалої конкуренції
і ринок автоматично спрямовує стихійну господарську діяльність людей на
досягнення суспільних цілей. Але досвід економічного життя показав, що
стихійний, нічим не обмежений ринок не завжди забезпечує найефективніші,
оптимальні шляхи розвитку народного господарства країни, досягнення
основних макроекономічних цілей. У результаті з’явилися нові економічні
теорії, що обґрунтовували нестабільність ринкової економіки і відповідно
зміну економічної ролі уряду. Базовим стало вчення Дж. Кейнса, погляди
якого сформувалися в період різкого загострення господарських і
соціальних проблем, що яскраво виявилися в період “Великої депресії”
30-х років. У цей час катастрофічний спад обсягу виробництва,
національного доходу, прибутків підприємств та неймовірне зростання
рівня безробіття виявили недосконалість традиційної економічної теорії,
її неспроможність реалістично оцінити припини кризи і запропонувати
ефективні заходи щодо її подолання.

Дж. Кейнс висунув теорію, що відходить від теоретичних догм періоду
вільної конкуренції та ідеальної економічної гармонії ринкових відносин.
Він вважав, що ці відносини самостійно не можуть забезпечити повне й
ефективне використання виробничих можливостей суспільства, їм властива
тенденція до таких явищ, як неповна завантаженість виробництва,
зростання інфляції, безробіття тощо. Кейнс довів: конкуренційне
господарство, засноване на приватній власності, не має чіткого
механізму, котрий перетворює його на автоматичну саморегулюючу систему,
яка постійно перебуває в рівноважному стані. Виходячи з цієї тези, він
розвинув ідею активного державного втручання в економіку, яке має
згладити недоліки функціонування ринку . Основне завдання держави
полягає в зростанні обсягу капіталу, у збільшенні інвестицій, тобто
економічних ресурсів, які спрямовуються на розширення і модернізацію
виробництва і стимулюванні споживання . Кейнс вважав, що
кредитно-грошові та бюджетні дії уряду можуть мати важливу стимулюючу і
координуючу роль у господарській діяльності, стабілізуюче впливати на
економіку країни.

У післявоєнний час у багатьох країнах були прийняті спеціальні закони, в
основу яких були покладені ідеї Кейнса. Вони зобов’язували уряд стежити
за станом господарської кон’юнктури і використовувати всі доступні
заходи для створення і підтримки умов максимального рівня виробництва,
зайнятості і загального добробуту.

Кейнсіанська теорія стала базовою для проведення фіскальних урядових
заходів, збільшення ринкового попиту з допомогою кредитно-грошових і
бюджетних механізмів: дефіцитне фінансування з бюджету, розміщення на
ринку великих урядових кредитів, застосування всіх механізмів
фінансової системи для досягнення визначених макроекономічних
цілей.

Отже, основним інструментом державного впливу на економіку кенсіанська
теорія вважала фінансово-бюджетне регулювання [85], що є основою
фіскальної політики . Таким чином фіскальна політика формується як
результат складного процесу взаємодії інтересів і пристрастей
економічного, соціального, політичного і культурного характеру. При
цьому вона повинна обслуговувати не тільки поточні витрати, але й
передбачити бажані та перспективні цілі й забезпечити їх реалізацію.
Фіскальна політика уособлює собою сукупність заходів держави у сфері
оподаткування спрямованих на поповнення дохідної частини та державних
витрат для обслуговування цілей закладених у збалансованому бюджеті, а
також повинна забезпечити виконання таких основних функцій, як: вплив на
стан господарської кон’юнктури, перерозподіл національного доходу,
нагромадження-необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм .

Головним матеріальним джерелом державних доходів, є національний
дохід [117].Створення державних доходів відбувається в процесі
перерозподілу національного доходу, який здійснюється державою
відповідними фінансовими методами. За останні роки у багатьох розвинутих
країнах перерозподілялося від 40 до 50% національного доходу.

У період надзвичайних обставин, особливо затяжних і виснажливих воєн,
коли національного доходу не вистачає для покриття фінансових потреб,
держава починає використовувати таке джерело, як національне багатство,
але це веде до зменшення матеріальних цінностей, що належать державі,
зменшення золотовалютних запасів, капіталовкладень за кордоном .

Усі джерела доходів поділяються на дві групи: внутрішні й зовнішні. До
внутрішніх належить національний дохід і національне багатство, до
зовнішніх — національний дохід іншої країни, якщо він позичається (у
формі зовнішніх позик), а також національне багатство, якщо воно
виступає джерелом формування доходів для іншої країни.

Основними методами, за допомогою яких держава акумулює необхідні для неї
засоби, є податки, позики, емісія грошей. Співвідношення цих фінансових
методів є неоднаковим і залежить від фінансової політики, що
визначається станом господарської кон’юнктури, гостротою тих чи інших
економічних та соціальних проблем. Центральне місце в системі доходів
займають податки. Вони слугують основною доходною базою майже у всіх
ланках фінансової системи. В доходах бюджету податки становлять від 80
до 90 %[92]. У місцевих фінансах на податки припадає 50 % усіх
надходжень. За рахунок податкових джерел у формі перерахувань з
державного бюджету створюється ряд соціальних урядових фондів.

Так, для стабілізації фінансової системи держави велике значення має
саме податкова дисципліна тобто своєчасне і в належних розмірах внесення
фізичними та юридичними особами встановлених обов’язкових платежів і
зборів у державний і місцевий бюджети. На жаль, за весь період існування
незалежної України жодного разу не було виконано бюджет в його доходній
частині. Фактичні доходи бюджету, у 1992-1999 рр. Коливались в межах
54-83% від затвердженої парламентом величини. У 2001 році, зокрема, вони
становили лише 75% запланованих надходжень. Із 29 джерел доходів,
визначених законом про державний бюджет України на 2001рік,план виконано
тільки щодо 10 джерел. Податкові надходження у бюджет були дещо меншими
від запланованих внаслідок подальшого спаду виробництва у 2001 році (на
1,7%) та зменшення частки бюджетних надходжень(з 30% у 2000 році до
27,8% у 2001 році).

В Україні ж формування ринкової економіки й адекватної їй податкової
системи тільки розпочалося недоліки податкового законодавства зумовили
масові неплатежі у бюджет на фоні затяжної економічної кризи. Ще у 1997
році Президент України Л.Д.Кучма привернув увагу податківців до того, що
майже половина підприємств з числа, перевірених порушувала податкове
законодавство.

Другим за своїм значенням доходом є державні позики. Раніше позики
виступали надзвичайним джерелом доходів, коли уряди змушені були
покривати ними дефіцит при виконанні державного бюджету. Тепер вони
стали звичайним джерелом доходу. У багатьох країнах бюджетні дефіцити
стали враховуватися під час складання бюджету, а розмір позик, як і
податків, установлюється до початку виконання бюджету. У зв’язку зі
збільшенням бюджетних дефіцитів, розриву між податковими
надходженнями і бюджетними видатками частка позик зростає і сягає іноді
10 % і більше.

Особливо важливу роль відіграють позики у період війн, стихій,
економічних криз [37], коли податки в результаті їхньої недостатньої
еластичності не здатні швидко мобілізувати великі фінансові ресурси.

Випуск позик створює державний борг. Державний борг, що виникає для
фінансування видатків державного бюджету, являє собою борг центрального
уряду. Очевидно, що боргова складова у системі державних фінансів має
функціональне походження від державного кредиту і в умовах економічного
сьогодення України набуває особливого значення. Державні запозичення
проводяться з метою покриття бюджетного дефіциту на державному і
регіональному рівнях, цільового фінансування різноманітних програм,
поповнення необхідних резервних активів.

Економічна суть державного боргу проявляється в переломленні через такі
дві властиві йому функції – фіскальну і регулятивну [85]

Структурно державний борг України складається з внутрішнього і
зовнішнього . Ретроспективний аналіз засад формування і обслуговування
державного боргу України, а також управління ним дозволяє виділити
кілька етапів цього процесу.

Перший з них (1991 р. 1 половина 1994 р.) характеризується безсистемним
утворенням і нагромадженням боргу: залучалися прямі кредити НБУ,
надавались урядові гарантії щодо іноземних кредитів українським
підприємствам, урегульовувалися боргові взаємовідносини з Російською
федерацією. На початок 1994 р. державний борг України становив 4,8 мдрд.
дол. На другому етапі (11 половина 1994 р. — І половина 1997 р.), поряд
з продовженням боргової політики попередніх років, активізувалися
зв’язки з міжнародними фінансовими організаціями. За цей період
зовнішній борг зріс а 56%. Починаючи з 1995 р. внутрішній борг
формується переважно шляхом розміщення облігацій внутрішньої державної
позики (ОВДП). Запозичення коштів через механізм ОВДП пожвавило
економічний круговорот, визначило нові можливості щодо управління
бюджетним дефіцитом, підтримало ліквідність різних фінансових інститутів
[3 О]. Але, разом з тим надмірне формування з 1996 р. динаміки
внутрішнього боргу і перехід до фінансування бюджетного дефіциту
переважно за рахунок випуску облігацій державних держпозик зумовили
штучну надекспансію сектора ОВДП у структурі боргових зобов’язань.
Активізація операцій на боргових ринках, поряд з розширенням позичкового
інструментарію, зумовили значне зростання державного боргу до 152
млрд.дол.

Найгостріше проблеми управління державним боргом далися взнаки на
третьому етапі, що розпочався з II половини 1997 р. Необхідність
виконання Україною своїх боргових зобов’язань, у поєднанні з світовою
фінансовою кризою, дуже загострили ситуацію. Дорогі та короткострокові
внутрішні запозичення спричинили появу зловісної піраміди ОВДП, коли
значна частина нових надходжень направляється на погашення попередніх
випусків облігацій. За 1995-2001 р.р. видатки держбюджету на
обслуговування ОВДП збільшились з 51,2 млрд. грн.-д6’1662 млрд.грн.,
тобто у 32,5 раза. Станом на 1 січня 2000 року загальна сума державного
боргу становить 15.2 млрд. дол., у тому числі зовнішній – 12.4 млрд.
дол. І внутрішній – 2.8 млрд. дол.

Динаміку державного боргу України показано в таблиці 1.1. Як бачимо,
зовнішній борг значно перевершує внутрішній. Спостерігається тенденція
до збільшення питомої ваги зовнішнього боргу в загальній сумі державного
боргу України.

Таблиця 1.1

Динаміка державного боргу України

Показники Роки

1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001

Зовнішній борг(млрд.дол.)

0,4

1,6

1,8

1,2

1,8

2,6

1,5

2,4

Внутрішній борг(млрд.дол.) 1,0

1,0

1,0

1,0

2,7

0,2

3,5

4,95

Внутршіній борг(млрд.дол.)

1,0

1,0

1,0

2,3

3,1

3,4

2,9

0,8

Всього

(млрд.дол.)

1,4

1,6

1,8

3,5

0,9

5,0

5,4

5,2

Відношення зовнішнього боргу до ВВП стрімко наростає і, станом на 1
січня 2001 року сягає 39,65%. Відношення ж загальної суми державного
боргу до ВВП перевищує позначку 48,56%. І хоча співвідношення цих двох
показників оцінюється для України як відносно сприятливе, все ж треба
зважати на такі фактори: стрімке зростання державного боргу за останні
роки; строки його погашення є дуже коротким; розміри плати за
запозичений капітал є надто високими; внутрішній борг в основному
сформовано нерезидентами, тобто в цій частині внутрішній борг виступає
як зовнішній.

Станом на 1 січня 2001 року зовнішній борг складався з таких
заборгованостей: за позиками, наданими міжнародним фінансовими
організаціями; за позиками, наданими іноземними державами ; за позиками,
наданими іноземними комерційними банками; перед РАТ «Газпром».

Так, сьогодні також зросло значення позик у місцевих фінансах, що
зумовило розвитком місцевого господарства, збільшенням кількості
загальнонаціональних і місцевих завдань, що розв’язують місцеві органи
влади, зростанням ролі місцевого кредиту.

У 2000 році Україна повинна була заплатити зовнішнім кредиторам близько
3,3млрд.дол.,а у 2001 році – 2,4млрд.дол.;при цьому в 2000 році виплати
по зовнішньому боргу плануються на рівні 7%ВВП.

За умов хиткої макроекономічної рівноваги слабких результатів
структурних перетворень і підвищених інфляційних очікувань зростаючі
розміри державного боргу України можуть стати істотним фактором
дестабілізації фінансової системи держави. Існує реальна загроза її
перетворення на неплатоспроможного боржника.

Внутрішній борг складається переважно із заборгованості по облігаціях
внутрішньої державної позики, яка нагромаджується з травня 1995 р.,

— 10,78 млрд. гри. Станом на 1 січня 2001 р., граничний розмір
державного внутрішнього боргу законодавче визначається сумою в 25,71
млрд. грн.

Особливістю сьогоднішньої ситуації в Україні є фактичне існування двох
типів державного внутрішнього боргу: номінального і реального.

З огляду на це, слід офіційно визнати і підкреслити існування в Україні
таких специфічних форм державного внутрішнього боргу, як борг перед
населенням у вигляді недовиплачених зарплат і пенсій (було близько 9
млрд.грн., зараз фактично погашений), а також втрачені заощадження
громадян у системі колишніх Ощадбанку і Держстраху понад 130 млрд. грн.

Доцільно сформулювати особливості функціонування державних фінансів,
пов’язані з сучасним станом боргового сектора національної економіки.

По-перше, протягом останніх років бюджетний дефіцит кореспондував з
прискореним зростанням державного борі у в Україні (див. табл.1.2).

Таблиця 1.2.

Співвідношення динаміки бюджетного дефіциту і державного боргу в
Україні.*

Показники

Роки

1997

1998

1999

2000

2001

Бюджетний дефіцит(% до ВВП)

6,6

4,9

6,6

2,2

1,5

Фінансування дефіциту державного бюджету (млн. грн.)

3736,1

2745,9

6447,8

2279,8

1933,5

Державний борг(млрд.грн.) 13,5 10,9 15,0 15,4 15,2

*Розраховано за даними Державного казначейства України на кінець
відповідного року .

Більше того: кількісні показники динаміки бюджетного дефіциту і
державного боргу свідчать, що зменшення по роках величини бюджетного
дефіциту не супроводжується скороченням державного боргу, а навпаки —
цей борг зростав. Фактом існування таких “ножиць” підтверджується
зростання і основної частини боргу, і витрат на його обслуговування. У
цьому випадку можна говорити про негативне явище самовідтворення боргу.

Нарощування державного боргу розглядається кредиторами як підвищення
ризику щодо кредитування держави. Це призводить до подорожчання нових
запозичень.

По-друге, спекулятивно-ажіотажний бум розвитку боргового ринку
загальмував інвестиційні пронеси.

Явище уповільнення інвестиційної активності, похідне від надмірного
державного запозичення, мас назву “ефект витіснення”.

Українські облігаційні запозичення як на внутрішньому, так і на
зовнішньому ринках є одними з найдорожчих і водночас одними з
найкоротших на боргових ринках. У різні періоди доходність ОВДП
коливалася від 40% до 100% річних на первинному ринку, при незначних
термінах погашення Валютна доходність зовнішніх фідуціарних позик сягала
21% річних.

Необхідність стабілізації динаміки і вартості боргу є особливо
відчутною, коли темпи зростання розміру плати за позичковий капітал
перевищують темпи економічною зростання. Для України дисбаланс за цими
двома показниками вражає: зазначені кредитні проценти фігурують при
темпах економічного зростання, нижче від 100%.

По-третє, нерезиденти були основними поставниками позичкового капіталу.
Якщо при характеристиці учасників зовнішньогого ринку це природно, то
для ринку ОВДП переважна присутність нерезидентів загрожує фінансовій
стабільності та економічній безпеці держави. За таких умов значна
частина її внутрішнього боргу трансформується у зовнішній.

Криза ОВДП висвітлила відмінності в ролях внутрішніх і зовнішніх
кредиторів — постачальників
капіталу. На перший погляд, в інституціональному розрізі факт
відпливу капіталу нерезидентів восени 98р.мав виключно позитивний
характер, але на практиці це дало негативний сигнальний ефект і
зорієнтувало учасників ринку, які залишилися, тільки на короткострокові
спекулятивні операції. Наступна втрата керованості ринку не забарилася.
Нелегкі переговори з ING Barinq у 1999 р. підтвердили проблемність
ситуації.

Вітчизняна практика формування боргу передбачає масштабну участь
Національного банку України на первинному ринку ОВДП. Через прямий викуп
державних облігацій НБУ фактично здійснював приховану грошову емісію .
Інакше кажучи, мас місце поєднання андерайтерських і кредитних функцій,
яке дається взнаки виключно з негативного боку.

У цілому на початок 2000 р. борг Уряду перед НБУ становив 7,5 млрд.
грн., з яких 4 млрд. припадало на заборгованість по неповернутих
валютних кредитах, наданих для фінансування бюджетного дефіциту .

По-четверте, за весь час функціонування ринку державних запозичень не
з’явилося повною мірою альтернативного джерела для фінансування
бюджетного дефіциту.

Неефективна податкова політика не змогла на противагу борговим
негараздам вирівняти дисбаланс надходжень і потреб у фінансових засобах.
За умов відсутності фіскальних реформ країна дістала фіскальну кризу.

По-п’яте, з проблемою наявності державною боргу пов’язане
недофінансування державних видатків у багатьох сферах, і передусім —
соціальній. Окремі приклади секвестрування бюджету теж мають боргову
природу.

По-шосте, ринок державного боргу не мав і не має чітких публічних
правових рамок функціонування.

Державний борг формується під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних
факторів. До. перших з них можна віднести несприятливий інвестиційний
клімат, трансформаційний склад виробництва і звуження на цій основі
податкової бази, від’ємне сальдо торговельного балансу, переважання
застаріло технологічної бази із значною мірою морального старіння і
фізичного спрацювання основного капіталу, уповільнені темпи виробничого
відтворення. Суб”єктивні фактори пов’язані з ситуативними прорахунками у
тактиці впровадження реформ і фактичною відсутністю стратегії щодо
розвитку фінансового ринку.

Зазначені особливості становлення ринку державного боргу України є
парадоксальними і неприйнятними у розітнутому економічному середовищі,
оскільки за таких умов неможливими є процеси не тільки розширеного, але
й простого відтворення.

На мою думку, реальній дійсності більше відповідало б прагнення
забезпечити збалансований бюджет і стримування темпів приросту
державного боргу.

Боргові проблеми України не є унікальними і мають зарубіжні аналоги. Але
використання досвіду розвинутих країн щодо управління боргом
проблематичним, оскільки західна практика базується на засадах
досконалої конкуренції, відповідності ціни грошей на боргових та
інвестиційних ринках, передбачуваності темпу круговороту капіталу та
прогнозованості стратегічного менеджменту. Потрібна індикативна корекція
такого досвіду відповідно до специфіки економічного розвитку різних
країн з урахуванням поточної ситуації.

Подальший розвиток ринку державних запозичень в Україні повинен
характеризуватися новими рисами. На нашу думку, доцільно модифікувати
економічні та публічно-правові рамки його функціонування, одночасно
акцентувавши увагу на ряді важливих моментів цих запозичень.

Негайної підготовки, розгляду та прийняття потребують законодавчі акти
щодо регулювання фінансової поведінки Уряду на внутрішніх і зовнішніх
боргових ринках. У даному контексті бажано було б передбачити
перспективи державних запозичень відповідно до стратегії виходу України
з фінансової кризи, зосередившись на управлінні державним боргом з
урахуванням кон’юнктури міжнародних фінансових ринків. У цьому випадку
діяльність держави як емітента і безпосереднього позичальника має бути
жорстко нормоврегульована. Зокрема, необхідно визначити державні
гарантії щодо внутрішнього і зовнішнього боргів відносно величин НД і
ВВП.

Вважаю за доцільне вивчити питання про формування державного
позабюджетного цільового фонду обслуговування боргу, який би акумулював
кошти для рефінансування та погашення позик в умовах зміни економічної
кон’юнктури, — за рахунок відрахувань від доходів, одержаних у
результаті операцій з державними запозиченнями, і частини
приватизаційних надходжень.

Поряд з скороченням обсягів державних запозичень, треба диференціювати
ринок боргу за типами фінансових інструментів, умовами їх обігу та
реструктуризації. На нашу думку, доцільно не тільки здійснювати строкову
реструктуризацію боргового ринку, але й конвертувати відповідні державні
зобов’язання у пайові цінні папери, запропонувавши їх обмін на акції
інвестиційне привабливих вітчизняних підприємств.

У планах приватизації слід передбачати можливість придбання акцій
підприємств, які приватизовані та приватизуються за рахунок сум, які, в
свою чергу, визначають розміри державного боргу. Крім того, кредиторам
можна запропонувати розрахуватися з ними по боргах нерухомістю

Нагальним є припинення обслуговування державних облігацій що перебувають
у власності НБУ. Це значною мірою допоможе зняти гостроту боргової
проблеми у наступні роки.

Досягнення бездефіцитного бюджету необхідно забезпечувати через реформи
у видатковій та доходній частинах бюджету, а тому неемісійні варіанти
надходження коштів потребують особливої уваги. Для наповнення бюджету
слід зробити альтернативний акцент на податковій політиці, значно
розширивши податкову базу.

Одним з першочергових завдань є, на нашу думку, зміна акцентів з
кредитного фінансування на переважно інвестиційне фінансування, що
допоможе ліквідувати негативні явища витіснення інвестицій у русі
фінансових потоків. Одночасно треба активізувати роботу щодо залучення
капіталів приватних інвесторів, захисту прав власності та співвласності
у спільних проектах, завершення створення вітчизняної депозитарної
системи.

Необхідно започаткувати розробку державних інвестиційних програм,
направивши на їх фінансування частину коштів, одержаних на ринку
запозичень.

Поширеним методом мобілізації коштів є також емісія паперових, а тепер і
кредитних, грошей. Право емісії належить центральній владі, яка
проводить її в тих випадках, коли податкові надходження не покривають
видатків державного бюджету, а на ринку позичкових капіталів складається
кон’юнктура, несприятлива для випуску нових позик. Емісія кредитних
грошей, завданням якої є покриття дефіциту державного бюджету, спричинює
посилення інфляційних процесів[74]. Випуск грошей, не пов’язаних з
потребами господарського обороту, викликає подальше переповнення каналів
обігу надмірною масою грошових знаків. Інфляція, яка негативно
відображається на економіці, а особливо на соціальній сфері, призводить
до того, що держава у звичайних умовах намагається не використовувати
прямої емісії грошей.

Як уже зазначалося, основним джерелом доходів держави є податки . За
економічним змістом податки – це фінансові відносини між державою та
платниками податків з метою створення загальнодержавного
централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання
державою її функцій.

Функції податків як фінансової категорії випливають із функцій фінансів.
Фінанси в цілому виконують дві функції — розподільну і контрольну.
Податки безпосередньо пов’язані з розподільною функцією в частині
перерозподілу вартості створеного ВВП між державою і юридичними та
фізичними особами. Одночасно вони виступають методом централізації ВВП у
бюджеті на загальносуспільні потреби, виконуючи таким чином фіскальну
функцію.

Фіскальна функція є важливою у характеристиці сутності податків, вона
визначає їхнє суспільне призначення. З огляду на цю функцію держава
повинна отримувати не просто достатньо податків, але, головне,—надійних.
Податкові надходження мають бути постійними, стабільними, рівномірно
розподілятися в регіональному розрізі.

Податки, як уже зазначалось, характеризуються рухом вартості від
юридичних і фізичних осіб до держави, їх сплата приводить до зменшення
доходів платників. Причому об’єктивно кожний платник заінтересований
сплатити якомога меншу суму, що може досягатись як за рахунок зменшення
обсягів об’єкта оподаткування, так і вибору пільгових щодо оподаткування
умов діяльності. [78] Таким чином, у сутності кожного податку закладена
регулююча функція. Вона, як і фіскальна функція, характеризує їх
суспільне призначення.

Використання податків як фінансових регуляторів—дуже складна й тонка
справа. Тут не може бути головного і другорядного— все головне. Іноді
незначні деталі в оподаткуванні можуть докорінно змінити суть впливу
податку: зробити його прямо протилежним щодо передбачуваного.

Кожна держава для забезпечення виконання своїх функцій повинна мати
відповідні кошти, які концентруються в бюджеті, тобто власні доходи
держави і податки . У кожній країні є своєрідно затверджений перелік
податків, що відображає специфічні умови податкової системи кожної
країни . У світі немає держав з тотожними податковими системами. Однак
це не означає, що створення податкової системи і податкова політика
ведуться спонтанно, як кому забажається Науковий підхід до побудови
податкової системи грунтується на основних таких принципах, як
загальність, стабільність, обов’язковість і соціальна справедливість

В податковій системі необхідно чітко розрізняти джерело і об’єкт
оподаткування Джерело незалежно від об’єкта оподаткування – це чистий
доход суспільства, об’єкт – це кількісно виражений економічний феномен,
який служить базою для нарахування податків .

Історія людства вибрала різні форми й методи оподаткування . Кожний вид
податків має свої специфічні риси та функціональне призначення і
посідає окреме місце в податковій системі. Роль того чи іншого податку
характеризується його приналежністю до певної групи у відповідності з
існуючою класифікацією . Класифікація дає можливість більш повно
висвітлювати сутність та функції податків, показати їхню роль у
податковій політиці держави, напрям і характер впливу на
соціально-економічний розвиток суспільства . Класифікація податків
проводиться за кількома ознаками, а саме за формою оподаткування, за
економічним змістом об’єкта оподаткування, залежно від рівня державних
структур, які встановлюють податки, за способом стягнення розрізняють

Поряд з вище переліченими елементами системи оподаткування не меншу роль
грають податкові ставки і податкові пільги.

Податкова ставка – це законодавче встановлений розмір податку на одиницю
оподаткування . Існують два підходи до встановлення податкових ставок
—це універсальний, при якому встановлюється єдина для всіх платників
ставка і диференційована, тобто кілька . Податкова ставка може бути
гранична, середня, нульова і пільгова . Гранична податкова ставка -це
відношення обсягу приросту виплачуваних податків до приросту доходів .
Середня п. с. – це відношення обсягу податків до величини доходу, який
оподатковується .

Податкові пільги – зменшення податкових ставок або повне звільнення від
податків окремих підприємств або виробництв залежно від їхнього профілю,
характеру виробленої продукції і виконаних робіт, використовуваної
робочої сили зони розміщення (11З). Пільги й силу їхнього характеру
здатні охоплювати значну кількість платників податків, що призводить до
дуже відчутного зниження реальної ставки оподаткування порівняно з
номінальною .

Податкові пільги існують у різних формах, і тепер в Україні їх список
охоплює близько 200 позицій. Через систему податкових пільг
перерозподіляється значна частина створеного в суспільстві національного
доходу. Крім цього, пільги підривають дію принципів оподаткування,
знижуючи цим результативність самої системи оподаткування.

Зазначу, що тепер ведеться активна боротьба по відміні пільг в
оподаткуванні. Нам потрібна відкрита та прозора податкова політика по
кожному виду економічної діяльності, щоб можна було аналізувати та
зіставляти ефективність запровадження пільг в оподаткуванні.

За побудовою податкові ставки поділяються на тверді і процентні .
Тверді ставки встановлюються в грошовому виразі на одиницю оподаткування
в натуральному обчисленні. Процентні ставки встановлюються
тільки щодо об’єкта оподаткування, який має грошовий вираз, вони
поділяються на три види : пропорційні, прогресивні і регресивні . Як
бачимо, між податковими ставками і податковими надходженнями існує
зв’язок, який обгрунтував економіст Артур Лафер . Він вважав, що нижчі
ставки податку можуть забезпечити податкові надходження, не менші, ніж
на попередньому рівні, а інколи навіть і вищі. Зауважимо, що реальна
ставка податків неоднакова для різних країн і далеко не завжди є
оптимальною.

Що стосується державних видатків, то їх зміст і характер органічно
пов”язані з функціями держави. На різних історичних етапах зі зміною
ролі, функцій, сфер діяльності держави відповідно змінюється структура,
обсяг її видатків.

Традиційними є видатки держави на утримання державного апарату, на
військові цілі. У післявоєнний період широкого розвитку набула
економічна діяльність держави, пов”язана з посиленням її організаційної
ролі у всьому суспільному житті. Значно зросла роль держави і в
соціальній сфері, вона взяла на себе багато завдань соціального захисту,
регулювання соціальних процесів.

Сьогодні коло державних видатків значно розширилось, а їхній обсяг різко
зріс. Основна частина державних видатків — близько 70 % — припадає на
державний бюджет. У ньому концентруються найважливіші і найбільші
видатки, пов”язані із здійсненням державою своїх політичних та
економічних функцій.

Сьогодні коло видатків, закріплених за державним бюджетом,
установлюється в законодавчому порядку і відображає прагнення
центральних урядів до концентрації влади і фінансових ресурсів.

Основна частина видатків місцевих фінансів припадає на соціальні заходи
й управління місцевим господарством.

Спеціальні державні фонди здійснюють видатки, що зумовлені призначенням
цих фондів. Це — видатки на соціальне страхування, забезпечення
кредитно-позичкових операцій, здійснення різних економічних заходів,
підтримання курсу національної валюти і т. д.

Таким чином ми розглянули державний бюджет, як центральну ланку
фінансової системи і як найдійовіший механізм здійснення фінансової
політики держави . У ньому об”єднуються основні фінансові інститути —
видатки, різні види доходів, державні позики. Ці зовні самостійні
елементи при виконанні бюджету отримують єдину цілеспрямованість,
обумовленість, що виявляється в державній фінансовій політиці.

Державний бюджет — це централізований грошовий фонд, що акумулюється
головним чином за рахунок податків і витрачається державою для
здійснення її функцій і завдань.

Бюджет складається з двох взаємозв’язаних частин: прибуткової, яка
містить перелік надходжень, і видаткової, що об”єднує всі види видатків.
У державному бюджеті акумулюється від 40 до 60 % всіх засобів, що
перерозподіляються через бюджетну систему.

За останні десятиріччя стало характерним посилення ролі держави, активне
здійснення нею широкого кола економічних та соціальних заходів.
Економічна функція держави перетворилася в одну з найважливіших сторін
її діяльності. Виникли такі нові форми і методи регулювання, як
програмування економіки, науково-технічна та інвестиційна політика,
використання протягом тривалого часу дефіцитного фінансування. Це все
знайшло своє відображення в бюджеті. Він став важливим інструментом
економічної політики. Через систему доходів (податків), обсяг і напрям
фінансових засобів бюджету держава впливає на соціально-економічні
процеси — ділову активність, зайнятість, ринок капітального обладнання
та споживчих товарів, обсяг ВВП.

У 80-ті роки відбулися певні зміни в підходах до державного регулювання
економіки, встановилися нові форми відносин між державою і приватним
сектором, що вплинуло і на переорієнтацію в бюджетній політиці.

У бюджетному механізмі значно розширилися непрямі методи втручання,
змінилися пріоритети фінансової політики.

У кожній країні структура державного бюджету має свої національні
особливості. Вона залежить від характеру адміністративної системи,
структурних особливостей економіки та інших факторів.

Для впливу на економічні процеси держава застосовує найчастіше такі
фінансові методи, як бюджетні, тобто використання системи видатків та
податкові [54].

Як уже зазначалося, велику роль у державному втручанні відіграє
податкова система. Підвищуючи або зменшуючи загальний рівень податків,
держава впливає на темпи економічного зростання, платоспроможний попит
населення, рівень інвестиційного попиту, на стан ділової кон’юнктури в
суспільстві тощо.

Зазначимо, що податкова система є головним інструментом, за допомогою
якого держава поповнює Державний бюджет (табл.1.4.) Так, податкові
надходження становили у 1995 р. біля 91,9% всіх доходів бюджету, у 1997
– 94,4%, 1998 – 93,7%, 1999 – 76,7%, 2000 – 76,7%. а в 2001 р.
передбачається – 68.8%. Дані про неподаткові надходження за 1995-1997
рр, відсутні. Зазначена тенденція зменшення частки податкових надходжень
у доходах бюджету в економічній літературі не піддається критичному
аналізу.

Таблиця 1.3.

Структура доходів бюджету України зароками

1996

1997 1998 1999 2000

2001

Всього доходів

100

100

100

100,0

100,0

100, 0

Податкові надходження

91,94

94,40 93,69

76,75

76,71

68,83

Податок на додану вартість

21,91

21,02 21,43

25,8

25,14

23,61

Податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції 2,08

1,48 1,98

3,36

3,82

4,28

Акцизи 1,94

2,18 3,26

5,64

5,42

4,98

Податок на прибуток підприємств

23,45

18,20

16,04

19,69

19,7

16,2 8

Прибутковий податок з громадян

7,77 8,81 9,28 12,35 13,71 11,8 1

Інше

9,91

8,92

7,87

Неподаткові надходження

8,98

10,01

22,8 5

Доходи від власності та підприємницької діяльності

4,01

4,34

8,92

Інше

4,97

5,67

13.9 3

Державні цільові фонди

14,06

11,93

8,26

Доходи від операцій з капіталом

0,20

1,35

0,06

Пояснення такого стану може бути суперечливим та неоднозначним. З одного
боку, якщо виходити з того, то в країнах з адміністративно-плановою
економікою, де державна власність становить понад 80%, немає істотного
значення економічна природа джерел поповнення бюджету. Тобто держава є
власником засобів виробництва і згідно цим й власником усіх створених
доходів. Податки при такій системі не виконували своїх економічних
функцій, однією з яких є перерозподіл доходів. В
адміністративно-плановій економіці розподіл національного доходу
здійснювався вольовим методом шляхом політичних рішень. З іншого боку
зниження частки податків можна пояснити посиленням тенденцій тінізації
економіки або розвитком підприємницької діяльності держави.

У ринкових економіках на ранніх її етапах розвитку держана не втручалась
в економіку, тому податки становили незначну частину доходів бюджету.

Відомо, що чим вищий податок, тим бідніша держава, тим більше
розбалансована її фінансова система. Середній сукупний податок у країнах
ЄС становить 50-55% від доходів. В Україні хоча і відбулось зменшення
податкових надходжень приблизно до 70%, але не за рахунок зниження
податкових ставок. Таким чином, у країні немає можливостей для
розширення виробництва[54]. Зниження фіскального тягаря не тільки
допоможе збільшити ресурси для капіталовкладень, а й відіграє важливу
регулятивну роль.

Відпрацювання податкового механізму має важливе значення для
стимулювання підприємницької діяльності. Так, зменшення податкових
ставок за умови стабільності економічних параметрів може стимулювати
підприємницьку діяльність. Зменшення ставки ПДВ хоча б на 5 % дозволить
зменшити ціни, що дасть можливість збільшити конкурентоспроможність
вітчизняної продукції.

Будь-яка оцінка динаміки податкових надходжень повинна здійснюватись
на макроекономічному рівні через розгляд доходів стосовно до ВВП.
Більшість урядів прагне максимізувати доходи на короткотерміновий період
— одноразове збільшення доходів. І дійсно цього досить легко досягти з
допомогою адміністративних і політичних втручань. Однак дуже часто такий
підхід призводить до порушень функціонування податкової системи у
довготерміновому періоді її неефективного використання, що не тільки
підриває стимули до економічної діяльності та накопичення, а й, значно
уповільнює економічне зростання взагалі. При визначенні ефективності
податкової системи необхідно використовувати показники еластичності та
динамічності податків. За наявної еластичної податкової системи немає
необхідності вдаватися до незапланованого частого підвищення податків,
яке негативно впливає на виробництво товарів і послуг.

Аналіз податкових надходжень в Україні свідчить про складність
коректного розрахунку показника еластичності податків, оскільки зміни у
податковій системі відбуваються надто швидко, а база оподаткування на
основних видах податків іноді змінюється кілька разів на рік. Це
пояснюється загальною економічною і фінансовою кризою в країні та
відсутністю зваженої бюджетної політики. Динамічність податку
визначається як сума зібраного податку щодо до відносної зміни ВВП.
Зміна обсягів податкових надходжень може бути наслідком будь-яких змін у
податковій системі, включаючи дискреційні зміни в структурі
оподаткування.

Показник динамічності – це більш загальний показник, який враховує зміну
фактичних податкових надходжень за період, в той час як показник
еластичності вимірює зміну у податкових надходженнях з урахуванням
можливого ефекту змін у податковій системі за певний період. Якщо
податкові надходження до бюджету зросли за рахунок змін у системі
оподаткування, то коефіцієнт динамічності перевищуватиме коефіцієнт
еластичності.

Визначення напрямків підвищення ефективності податкової системи в
перехідній економіці дозволяє аналіз структури податкових надходжень
(табл. 1.5.). Фактичні дані свідчать про тенденцію зниження частки
податків на прибуток, яка в порівнянні з іншими країнами й так складає
не значну величину[37]. В той же час податок на доходи та ПДВ, що в
кінцевому результаті налягає тягарем на споживачів, постійно зростають.
Так. частка податку на доходи громадян в структурі податків склала в
1993 р. 7,2 %, в 1994 -9,95%, 1999- 12.3% о. 1996- 15,1%, 1997- 15,3%,
1998- 16,0%. 1999-17,8%, 2000- 17.15%. Достатньо на високому рівні
залишається частка ПДВ у структурі податкових надходжень, що коливається
протягом останніх п’яти років у межах 37-34%.

Таблиця 1.4. Структура податків в Україні

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

Прямі

Податки

43,8

45,0

52,8

55,5

52,5

47,3

46,84

48,03

45,14

Податок на прибуток

37,7

32,0

26,5

25,66

25,68

23,65

Податок на дохід

27,5

35,8

41,5

Податок на

доходи з громадян

14,7

7,2

9,9

12,3

15,1

15,3

16,09

17,87

17,16

Податок на

Промисел

0,01

0,02

0,02

0,03

0,05

0,06

0,06

0,05

Плата за

Землю

1,6

2,0

1,2

5,0

4,7

4,7

5,03

4,42

4,28

Непрямі податки

54,8

53,7

45,2

41,7

42,7

44,1

44,97

43,26

47,36

Пдв

48,3

42,5

37,7

35,1

36,4

35,4

33,62

32,77

34,30

Акцизний збір

5,8

6,2

4,9

3,2

3,7

5,4

7,36

7,06

7,24

Мито

0,7

5,0

2,6

3,4

2,6

3,3

3,99

3,43

5,82

Інші податки і збори

1,4

1,3

2

2,8

4,8

8,6

8,19

8,71

7,5

Всього

100

100

100

100

100

100

100

100

100

Якщо зважити на факт низького рівня заробітної плати та зростання
безробіття, то виникає запитання щодо кількісних параметрів частки
податку на доходи населення. У цьому випадку необхідно визнати факт
присутності адміністративно-командного елементу стягування податку.

Аналіз структури податкових надходжень передбачає не тільки
характеристику кількісних показників, що на поверхні відображають частку
кожного податку, а дослідження причин такого становища. На погляд
автора, необхідно також розглядати й динаміку обсягів виробництва,
ставки податків, податкову базу, зміни в масштабах суб’єктів
господарювання тощо. Окрім цього, значний вплив на поведінку фірм має
інституційне середовище, політичний клімат і стабільність економічної
ситуації. Сукупність означених чинників і формує макроекономічне
середовище, де податки є залежною складовою.

Важливою формою впливу на ринок позичкових капіталів і на активність
капіталовкладень є державний кредит.

Головною ланкою фінансової системи – є державний бюджет —
централізований грошовий фонд, що перебуває в розпорядженні уряду. В
бюджеті концентруються основні доходи і найважливіші загальнодержавні
видатки. Наступною ланкою фінансової системи є місцеві фінанси. У
процесі розвитку продуктивних сил, науково-технічного прогресу,
зростання масштабів місцевого господарства розширюються та ускладнюються
роль і функції місцевих органів влади. Відтак зростає значення місцевих
фінансів, збільшується їхня роль і питома вага у фінансовій системі.

Структура місцевих фінансів визначається державним устроєм і відповідним
територіальним поділом країни[73]. Місцеві бюджети беруть на себе
функції проведення соціальної політики.

Державні підприємства мають закріплені за ними основні й оборотні фонди,
перебувають на самостійному балансі. Залежно від типу підприємства вони
мають різні ступені автономності, виробничої та фінансової
самостійності. У 80-ті роки почалася хвиля реприватизації значної
частини державного сектора з метою підвищення фінансової
ефективності господарських об’єктів, пошуку ефективніших шляхів
господарювання та управління ними, що знижує роль фінансів
держпідприємств.

Існують також спеціальні державні фонди, які мають певну самостійність,
відокремлені від державного бюджету і управляються безпосередньо
центральними, а в деяких випадках і місцевими органами влади.

Фіскальна політика може проводитися 2-ма методами, тому в залежності
від методів проведення фіскальна політика може бути: дискреційна і не
дискреційна.

Дискреційна фіскальна політика проводиться державою на власний розсуд і
включає свідоме використання державного оподаткування і власних витрат
для досягнення економічної рівноваги .

Недискреційна політика передбачає автоматичну, об’єктивну зміну
параметрів національного виробництва під дією державних заходів .

Виходячи з аналізу впливу фіскальної політики на рівноважний ВВП, можна
зробити певні висновки про механізми урядового впливу на економіку для
виконання основного завдання фіскальної політики – ліквідації безробіття
та інфляції, забезпечення стабільності розвитку економіки.

У період спаду уряд починає проводити стимулюючу фіскальну політику, що
містить у собі: збільшення державних видатків, зменшення податків, або
поєднання першого і другого. Це зумовлює зменшення надлишків або
збільшення бюджетного дефіциту. Хоча навіть збільшення збалансованого
бюджету має певний стимулюючий ефект.

Якщо в економіці панує інфляція попиту, то в цьому випадку уряд повинен,
навпаки, проводити стримуючу фіскальну політику. Ця політика включає:
зменшення урядових видатків, збільшення податків, або поєднання обох цих
шляхів. Фіскальна політика уряду в боротьбі з інфляцією має домагатися
перевищення доходів над видатками.

Щодо недискреційної політики, то почнемо з того, що згідно з
кейнсіанською теорією в економіці є декілька вбудованих механізмів, що
автоматично, без додаткових дискреційних дій уряду дають можливість
певним чином стабілізувати економічні процеси і впливати на відносні
рівці державних видатків і податків.

Автоматичні стабілізатори — це ті заходи, що сприяють дефіциту
державного бюджету в період спаду і збільшують його надлишок (або
зменшують його дефіцитність) у періоди інфляції без спеціальних
додаткових урядових рішень.

Часто автоматичні, або вбудовані, стабілізатори називають
недискреційною фіскальною політикою.

Яскравим прикладом автоматичного стабілізатора можуть слугувати
податкові системи, прийняті в більшості економічно розвинутих країн
світу. Їхня автоматична стабільність виникає у зв’язку з тим, що в
реальності податкові системи побудовані так, що забезпечують зростання
податкових платежів при зростанні ВВП.

Дія автоматичних стабілізаторів ускладнює аналіз даних про поточні
бюджетні надлишки або дефіцити і проведення висновків про актуальну
фіскальну політику уряду. [37]

Виникають проблеми при порівнянні дефіцитів чи надлишків бюджету у різні
роки, оскільки ВВП може бути абсолютно різним у кожному з цих років.

Дуже важко чітко визначити правильність фіскальної політики, зміни
податків та видатків на основі аналізу даних про дефіцити чи надлишки,
оскільки на них помітно впливає поточний рівень рівноважного ВВП.

Щоб вирішити ці проблеми, вводиться поняття бюджету повної зайнятості.
Цей бюджет показує, якими були б дефіцит чи надлишок бюджету у випадку
функціонування економіки за повного рівня зайнятості, за даної
податкової системи і за умови виконання прийнятих програм урядових
видатків.

У цьому випадку ми можемо уникнути впливу дії автоматичних
стабілізаторів, що створюють дефіцит або надлишок бюджету залежно від
кон’юнктурних змін ВВП протягом року, що не залежить від фіскальних
заходів уряду; Цей дефіцит, який виникає в період економічного спаду за
низького рівня ВВП, називається циклічним. Інколи на перший погляд
фактичні бюджетні дефіцити створюють ілюзію стимулюючої фіскальної
політики уряду, але тільки після врахування циклічного дефіциту, на
основі бюджету повної зайнятості можна сказати, яку політику проводив
уряд у даний період і якими були наслідки його дії. Однією з
найскладніших проблем при проведенні фіскальної політики є ефект
витіснення. Його механізм достатньо простий: у період спаду уряд починає
проводити активну фіскальну стимулюючу політику, збільшуючи для цього
свої видатки. Із збільшенням видатків зростає дефіцит, для покриття
якого уряд виходить на грошовий ринок, збільшуючи на ньому попит на
гроші. Це, у свою чергу, спричиняє збільшення процентних ставок, тобто
зростання попиту на гроші веде до зростання їхньої ціни. Але збільшення
процентних ставок призводить до зменшення видатків приватного сектора.
Це буде зменшення тієї частини споживчих витрат, що найбільш чутлива до
величини процента, а також зменшення приватних інвестицій, які будуть
витіснені в результаті зростання процентної ставки. І якби зменшення
приватних інвестицій дорівнювало величині збільшення урядових видатків,
то фіскальні дії уряду втратили б свій сенс. Але на ці процеси можуть
впливати й інші фактори. Так, у період економічного спаду стимули,
створювані збільшенням урядових видатків, можуть збільшити очікування
прибутковості у підприємств, у результаті чого крива попиту на
інвестиції загнеться вправо, й інвестиційні видатки не зменшаться навіть
при зростанні процентної ставки. Ефект витіснення також залежить від
грошової політики. При виникненні додаткового попиту на гроші для
покриття дефіциту органи, що контролюють грошову політику, можуть
збільшити пропозицію грошей, щоб зрівноважити цей додатковий попит і
зберегти ставку процента незмінною. У такому випадку ефект витіснення
буде зведений до нуля, але можуть виникнути певні інфляційні наслідки.
Для аналізу зв’язку фіскальної політики, ефекту витіснення та інфляції
корисно буде розглянути взаємодію графіків сукупного попиту та сукупної
пропозиції .

Ефект чистого експорту діє через міжнародну торгівлю і негативно впливає
на ефективність фіскальної політики. Для прикладу розглянемо стимулюючу
фіскальну політику. Як зазначалося вище, в результаті стимулюючої
політики видатки уряду перевищують доходи і для покриття бюджетного
дефіциту уряд виходить на грошові ринки, збільшуючи попит на гроші. У
результаті ціни на гроші — процентні ставки — зростають. Підвищення
ставок процента збільшує приплив фінансового капіталу через кордон, але
для інвестування його необхідно конвертувати в національну валюту, що
знову підніме її ціну [83]. У результаті зростає курс стосовно іноземних
валют, а це негативно впливає на експорт, зумовлює його скорочення і
зростання імпорту. Як наслідок, чистий експорт у країні зменшується, що
послаблює дії урядової стимулюючої фіскальної політики. В умовах
стримуючої фіскальної політики зменшується внутрішня ставка процента, що
спричинює збільшення чистого експорту. Це, у свою чергу, протидіє
стимулюючій фіскальній політиці.[54]Бюджетний дефіцит і державний борг.
Національний, або державний, борг — це загальна сума випущених, але
непогашених державних позик з нарахованими відсотками, які мають бути
виплачені до певної дати за певний строк.

Якщо до початку XX ст. фінансові теорії виходили з теорії збереження
балансу бюджету, то з часів “Великої депресії” й обгрунтування Кейнсоц
необхідності фіскальної політики уряди відмовилися від обов’язкового
збалансування бюджету, адже суть антициклічної фіскальної політики
полягає в тому, щоб державний бюджет зводився з дефіцитом у період
спадів і мав би надлишок у період інфляції. За глибшого аналізу
виявляється, що збалансований бюджет виключає фіскальну діяльність уряду
як антициклічну і стабілізуючу. Збалансований бюджет ще й поглиблює
коливання економічного циклу. Припустимо, що економіка перебуває в стані
занепаду, спаду з великим безробіттям. Унаслідок дії автоматичних
стабілізаторів податкові надходження зменшаться. Щоб збалансувати
бюджет уряд мусить або збільшити податки, або зменшити видатки, або
одне й друге. Але всі ці заходи є стримуючими за своїм характером і
збільшують економічні коливання. Щорічне збалансування бюджету не є
економічно нейтральним, така політика веде до поглиблення циклічних
явищ. Але, незважаючи на цю проблему, ідея збалансування бюджету
підтримується багатьма ученими.

Збалансування бюджету вважається необхідним з точки зору обмеження
небажаного та неефективного розширення державного сектора. Не настільки
небезпечні самі дефіцити чи державний борг, як зростання необгрунтованих
урядових програм видатків, які не забезпечуються відповідними програмами
зростання доходів за рахунок сплати більших податків. Протидія різним
урядовим програмам видатків значно менша, якщо вона фінансується за
рахунок зростання дефіциту, а не збільшення податків. Ідея законодавчого
зобов’язання уряду збалансувати бюджет має на меті таким чином обмежити
зростання урядових програм, не забезпечених відповідним фінансуванням.
Цікавою здається ідея бюджету, збалансованого на циклічній основі. Уряд
здійснює антициклічну політику й одночасно балансує бюджет, але
збалансування відбувається не щорічно, а протягом економічного циклу.
Проте суттєва вада цієї ідеї полягає в непропорційності піднесень і
спадів під час економічного циклу, вони можуть відрізнятися за
тривалістю і глибиною, що ускладнює можливості збалансування.

Функціональні фінанси висувають концепцію пріоритетності завдань
збалансування економіки, забезпечення неінфляційної повної зайнятості, а
збалансування бюджету і державний борг — це вже другорядні питання
порівняно з головним, і уряд мусить використовувати всі можливості для
забезпечення стабільності, рішуче сприяти створенню дефіцитів чи
надлишків для досягнення поставленої мети.

Незбалансованість державного бюджету України, дефіцитність торговельного
балансу, прийняття державою боргів підприємств і невиважена політика
державного запозичення вкрай загострили проблему державного боргу. [30]

Зменшення державного боргу на вирішення проблеми його обслуговування
вимагають також досягнення первинного профіциту бюджету на рівні 3,6%
ВВП у нинішньому році, а можливістю його поступового зниження до 2,6%
ВВП у 2005 р.

Стимулюючий вплив дефіциту може бути зменшений такими процесами в
економіці, як ефект витіснення та ефект чистого експорту.

Які ж заходи можна застосувати до таких великих бюджетних дефіцитів і
зростання державного боргу?

Найбільш радикальний — це законодавча заборона державних дефіцитів. Для
прикладу — закон Гремма-Радмана-Холінса 1985 р., що зобов’язав уряд до
обов’язкових щорічних скорочень дефіциту федерального бюджету.

Збалансування бюджету можна досягти збільшенням податків або зменшенням
видатків. Прибічники зростання ролі держави в економіці виступають за
збільшення надходжень, а прихильники обмеження державного впливу — за
скорочення видатків уряду.

1.2. Еволюція процесів споживання в Україні.

Ключовим питанням податкової політики України в сучасних умовах є
формування податкової системи, орієнтованої на економічне зростання.
Висновки економічної теорії та історичний досвід різних країн показують,
що економічному зростанню сприяє така податкова система, яка забезпечує
доходи держави, але, по можливості, менше зачіпає ринковий механізм
[61]. З точки зору впливу на економічне зростання важливим є загальний
рівень оподаткування. Для його оцінки звичайно використовується показник
частки доходів сектора державного управління у ВВП країни, розрахований
як відношення суми податків, обов’язкових платежів у бюджет і внесків до
ВВП країни.

Основним фактором в цьому є те, що податкова система не повинна
створювати антистимули населення до праці та заощаджень, а у підприємців
– до інвестицій. Важливою характеристикою податкової системи є частка
податкових надходжень податкових бюджетів у ВВП. Давайте зобразимо
поквартальну динаміку зміни реальної, вираженої в цінах 1990 р.,
величини ВВП, виробленого в Україні, та відношення величини податкових
надходжень у зведеному бюджеті України до величини ВВП протягом 1990 –
2000 рр.(див. додаток 1.1).

Як видно, в період з середини 1992 року до початку 1994 року реальний
ВВП різко зменшився – більше ніж у 2,5 раза, а податкове навантаження
зросло : з 29,7 % до 37,3 % відповідно, вже в другому, третьому
кварталах 1994 року воно досягло величини 50,7 % та 60,7 %. І подальші
періоди, тобто з 1995 по 2000 рік, нижня межа квартального ВВП становила
11,12 млрд.руб.1990 року, а верхня -15,16 млрд.руб., тобто відбулась
певна стабілізація обсягу ВВП, точніше на середньому рівні близько 40%
стабілізувалось і значення податкового навантаження . Наведені дані
свідчать, що частка перерозподілу ВВП бюджетом через податки не є в
Україні низькою, хоча держава є з перехідною економікою. Все це впливає
на стан споживчого ринку будь-якої країни, що є віддзеркаленням рівня й
особливостей розвитку її економіки.

Структурні зміни в споживанні визначені структурою поточних доходів і
витрат населення, змінами в рівні споживання головних товарів,
структурою товарних потоків для особистого споживання.

У 1991 — 1993 роках істотно змінилася структура грошових доходів
населення У цей період виразною є стійка тенденція до зменшення питомої
ваги оплати праці в загальних поточних грошових доходах. Її джерела
виявлені ще раніше. Якщо оплата праці всіх зайнятих 1970 року становила
80,5%, 1980 року — 75,7%. то 1990 року оплата праці робітників і
службовців, колгоспників, працівників кооперативів і малих підприємств
уже дорівнювала 72,1% усіх доходів. 1993 року оплата праці ще зменшилась
і досягла мінімального значення — 55% у доходах населення, в тому числі
заробітна плата робітників і службовців — 48,5%. колгоспників — 3,7%,
працівників кооперативів і малих підприємств — 2,4%. У 1990 —4993 роках
оплата праці останніх коливалась у загальних доходах від 1,7% до 3,3%.

У 1970 — 1995 роках постійно збільшувалася частка пенсій, грошових
допомог і стипендій у загальних грошових доходах населення від 12,3%
1970 року до 14,2% 1990 року й приблизно до 25 — 30% 1993 року . Зросли
надходження населення з фінансової системи та інші доходи. Вони
становили тільки 1,5% 1970 року й досягай 4,5% 1990 року й 10 — 15%
1995 року.

В сукупному доході сімей збільшилися доходи від особистого підсобного
господарства. В сім’ях робітників і службовців вони зросли від 2,8% 1970
до 5% 1993 року, в сім’ях колгоспників — відповідно від 36% до 46%.

Отже, в структурі грошових доходів населення зменшилася питома вага
оплати праці головних категорій працівників, зайнятих продуктивною
працею при одночасному помітному збільшенні інших доходів і доходів,
отриманих по соціальному захисту із суспільних фондів споживання яких
недостатньо при спаді їхньої купівельної спроможності для забезпечення
гарантованого рівня життя [27].

На структуру грошових доходів населення суттєво впливають такі чинники:
зміни в чисельності зайнятих у державному секторі й приватних фірмах,
кооперативах, малих підприємствах, приховане безробіття, збільшення
чисельності населення яке потребує соціального захисту, галузева
диференціація в оплаті праці.

Змінилася структура грошових витрат населення. У загальних витратах
споживчі витрати (на товари й послуги) населення у 1993 — 1995 роках
становили 81%, причому витрати на оплату товарів коливались у межах 72,5
— 74%, на платні послуги — 7,1 — 8,69%. Тенденції у витратах населення
зараз такі, що витрати на придбання товарів перш за все продовольчих і
середньострокового користування збільшуються, а на платні послуги
зменшуються. Для порівняння відзначу, що 1970 року витрати на придбання
товарів становили 77,2%, 1990 року — 70%. 1991 року — 66,2%, тобто їхня
частка у загальних витратах зменшується. [41] Населення масово
відмовилося не тільки від платних туристично-екскурсійних,
санаторно-курортних, оздоровчих, культурних, але й побутових та інших
необхідних послуг. Розрахунки показують, що збереження обсягу платних
послуг на душу населення тільки на рівні мінімального споживчого бюджету
до підвищення цін у квітні 1991 року на початку 1994 року вимагало б
збільшення середньодушових доходів на 0,5 — 1,0 .млн крб. У місяць 1993
року зросли платежі населення у фінансову систему до 14,7%, зменшилася
частка приросту заощаджень до 4.2% поточних витрат населення 1990 року
приріст заощаджень у загальних витратах досягав 10,8%. 1991 року— 16,4%
(максимальне значення з 1970 — 1993 роки), 1992 року — 6,8%. Поточний
приріст заощаджень і попередні заощадження не впливають зараз на рівень
споживання населення та стан споживчого ринку.

Ці тенденції в структурі доходів і витрат населення зберігались і в
першому півріччі 1994 року.

У 1993 — 1994’роках (порівняно з попереднім роком) збільшувалася поточна
неплатоспроможність населення. На СПОЖИВЧОМУ ринку зберігається
розбалансованість попитом населення та пропозицією.

У формуванні поточного та платіжоспроможного попиту населення
виявляються протилежні тенденції. Зберігається розбіжність між
зростанням оплати праці та загальних грошових доходів населення, а також
поточних доходів та витрат. Грошові доходи населення порівняно з
попереднім роком 1991 року зросли в 1,9 раза,1992 року – в 11,5 раза,
1993 року — в 27,7 раза. В складі грошових доходів оплата праці всіх
зайнятих 1991 року збільшилася порівняно з попереднім роком в 1,8
раза,1992 року — в 12 разів, 1993 року – в 22 рази. Причому вся
заробітна плата робітників і службовців 1993 року порівняно з 1992 роком
збільшилась 22 рази, оплата праці колгоспників -19,5 раза.

У 1993 – 1995 роках поточні грошові доходи населення перевищували
витрати. Загальні витрати населення збільшувалися порівняно з попереднім
роком 1991 року в 1,8 раза,1992 року – в 9,8 різа 1993 року -в 28,5 раза
.Споживчі витрати населення на оплату товарів і ПОСЛУГ перебували в
межах зростання загальних грошових доходів і витрат населення й
збільшилися порівняно з попереднім роком 1993 року в 1, 7 раза, 1994
року — в 10 разів 1995 року – в 28,6 раза.

Готівка, тобто як різниця між поточними грошовими доходами та витратами
населення, майже дорівнює поточній емісії українських карбованців.
1992 року емісія становила 491 млрд крб 1991 року – 12299 млрд крб Якщо
наприкінці року готівка у населення в 1970-1989 роках не перевищувала
1-2% поточних грошових доходів і її було достатньо для забезпечення
нормального товарообігу, то 1993 року вона досягла 13000 млрд. крб, що
за існуючої ємності споживчого ринку забезпечувало менш ніж їх 4 обороти
за рік. За постійного зростання цін якщо врахувати готівку, її емісію й
товарне забезпечення грошових доходів населення по кварталах 1992 – 1993
років обіговість готівки становила 2,5-3 обороти . Готівка у населення в
окремі місяці й квартали 1992-1993 років досягала 20% (і вище) поточних
грошових доходів населення. За зростаючих цін і незбалансованого попиту
та пропозиції вона – джерело поточного незадоволеного
плітіжноспроможного попиту прихованої інфляції.

Уряд, докладаючи зусиль для стримування нової емісії за значного
зростання цін дедалі поглиблює неплатоспроможність населення, що зменшує
попит на товари народного споживання й веде до згортання їх виробництва
а потім до їх дефіциту й підвищення цін.

У 1993 році посилилася значна розбіжність між зростанням цін’ та
поточних грошових доходів і витрат населення, що й надалі означатиме за
нової значної емісії 1994року розкручування інфляційної спіралі.

У реальному житті індекс цін придбання товарів населенням був вищий за
відсутності їх у роздрібній торгівлі й необхідності їх придбання у
комерційній та комісійній торгівлі, на продовольчому й речовому ринках
або, навпаки, нижчий за наявності їх у держторгівлі.

Різниця між індексами споживчих цін на товари й послуги та зростанням
грошових доходів по роках визначає приблизно інфляційне зміщення, яке
становило ЗО – 40% 1991 року, 900 – 1000% 1992 року, 3500 – 4000% 1993
року . Визчачене у таких спосіб інфляційне зміщення у 1991 – 1993 роках
потребує вточнення залежно від різного впливу в ці роки одних і тих
самих чинників споживчого ринку.

У 1993—1995 роках знизилися реальні доходи населення. Розрахунки
показують, що поточні грошові доходи населення, якщо враховувати тільки
індекси роздрібних цін на товари у державній і кооперативній торгівлі,
включаючи громадське харчування, реально становили 1991 року 99,5%. 1992
року — 62%, 1993 року — 17% загальних грошових доходів населення 1990
року.

У 1991 — 1994 роках зі зростанням цін постійно зменшувалося порівняно з
1990 роком середньодушове споживання головних продуктів харчування, за
винятком картоплі, хліба й хлібопродуктів, що призвело до перегляду норм
споживання у бік їхнього, зменшення в мінімальному споживчому бюджеті,
розробленому після підвищення цін у квітні 1991 року, для обчислення
верхньої межі малозабезпсчсності.

У 1993-1994 роках споживання біологічно цінніших продуктів харчування з
розрахунку на душу населення стало меншим, ніж норми у мінімальному
споживчому бюджеті. Споживання на душу населення м’яса й м’ясопродуктів
1993 року перебувало в межах 92-100%, молока й молокопродуктів – 59
-64%, яєць – 67 -73%, риби й рибопродуктів 34-44 %, олії – 71-119%,
овочів – 87 -94%, фруктів та ягід – 33-56% норм, визначених у
мінімальному споживчому бюджеті . Тільки споживання цукру й
кондитерських виробів, хліба й хлібопродуктів, картоплі залишалося вищим
або на рівні норм мінімального споживчого бюджету.

Важливим джерелом задоволення потреб у продовольстві стало особисте
підсобне господарство, тобто джерело грошових доходів сімей
колгоспників, як виняток становлять хлібопродукти, рівень задоволення
потреб в яких із особистого підсобного господарства досягає 53%, а також
м’ясопродукти. Частка грошових доходів населення від особистого
підсобного господарства була б відчутнішою, а ціни на продовольство на
ринках великих міст нижчими за розвиненої системи збуту й переробки цієї
продукції, а також за налагодженої й своєчасної оплати продукції,
закупленої у окремих громадян.

Так, сьогодення України невтішне. Спад виробництва триває попри всі
запевнення Президента, уряду, окремих фахівців. І є всі підстави
вважати, що 2000-2001 роки не стануть переломними в
соціально-економічному розвитку країни, бо економіка таких країн, як
Україна, має значну інерцію і для її розвитку потрібен неабиякий час.

Трохи статистики: ВВП у 1996р; скоротився порівняно з 1995р. на 11,8%, у
1997 р. порівняно з попереднім — на 3,2 %, у січні 1998 р. ВВП
скоротився на 0,8% у порівнянні з січнем 1997 роком. Зменшилися темпи
падіння, що вселяє в душі урядовців певні надії на поліпшення
макроекономічних показників. Але ця, так би мовити, стабілізація є
результатом не так діяльності чиновного люду та народних обранців, .як.
тим, що соціально-економічні системи мають певний критичний рівень свого
розвитку, за яким настає катастрофа. А тому, як соціальне орієнтований
організм, ця система в міру наближення до цього критичного рівня вмикає
захисні протируйнівні механізми.

В афористичній формі це можна висловити так: народ сам шукає шлях до
виживання. Саме виходячи з цієї установки спробуємо бодай побіжно
проаналізувати стан споживчого ринку.

Переймімося питанням, чи став краще жити пересічний громадянин. Як
свідчить офіційна статистика, тут є зміни на краще: “Грошові доходи
населення у 1997 р. порівняно з попереднім роком збільшилися на 25,9%,
реальні доходи зросли на 8,8% (у попередньому році впали на 13,7%)[91].
У розрахунку на душу населення номінальні грошові доходи становили 1002
ґрн. проти 789 грн. у 1996 р. Але далі реальна заробітна плата за рік
зменшилася на 2,4%. Хочу додати, що наша лукава статистика враховує при
цьому і невиплачену заробітну плату.

Зростають ціни практично на всі товари та послуги, не так стрімко, як у
попередні періоди, але при мізерності доходів, високих цінах навіть один
відсоток такого зростання б’є по людині, яка існує на межі виживання .

Товарна маса, яка пропонувалася населенню у 1998-1999 роках як на
організованому, так і на неорганізованому ринках, в основному
відповідала платоспроможному попиту, але ця рівновага досягалася не за
рахунок зростання фізичної маси споживання, а за рахунок зростання її
вартості. Роздрібні ціни на більшість вітчизняних товарів уже досягли, а
в деяких випадках і перевищили рівень багатьох країн світу при мізерних
середньодушових доходах. Унаслідок цього, а не через спад виробництва
скорочувалося споживання населенням основних продуктів харчування та
непродовольчих товарів (додаток № 1.2.).

Населення у дедалі більших обсягах задовольняє свої потреби за рахунок
натурального споживання продукції власного виробництва з присадибних
ділянок та городів. Стрімко скорочується забезпеченість населення
предметами культурно-побутового і господарського призначення тривалого
вжитку.

Аналітичні дослідження за роки ринкових реформ свідчать про відсутність
позитивних зрушень у сфері доходів населення та оплати найманої праці.
Слід констатувати, що для 1991—1996 років характерним є отримання
зростання заробітної плати, сукупних доходів населення, у тому числі й
грошових, і, як наслідок, скорочується попит, зменшуються накопичення
населення. А тому розраховувати на те, що з’являться інвестиції як
основа економічного зростання, вельми проблематично, адже населення є
головним інвестором в економіку. Розірвати це замкнуте коло можна тільки
в одному місці – створити умови для зростання доходів і накопичень
населення. В економічній програмі уряду підвищення реальних доходів
населення, і перш за все грошових, повинно стати метою, а не наслідком .

Марно звертатися до міжнародної спільноти по допомогу, кредити тощо,
якщо немає гарантій ефективного їх використання і вчасного повернення.

Зростає число офіційно зареєстрованих безробітних. У 1996 р. їхня
кількість збільшилася у 2,1 раза порівняно з 1995 р. і становила 351,5
тис. осіб» не враховуючи близько 3 млн. осіб, охоплених прихованим
безробіттям. На 01.01.1998 р. статусу безробітного набули 637,1 тис.
осіб, і далі залишаються значними обсяги вимушеної неповної зайнятості.
Так, протягом січня—вересня 1997 р. у вимушених відпустках без
збереження заробітної плати з ініціативи адміністрації перебувало 2,6
млн. осіб, тобто близько 20% робітників і службовців народного
господарства . До речі, “вимушена відпустка” — це надбання наших реформ.
У світі це називається безробіттям, а у нас, щоб не платити грошей, —
відпусткою.

Звернемося до ґрунтовнішого аналізу особливостей формування реальних
доходів населення та його купівельної спроможності на основі інформації,
одержаної з обстежень сімейних бюджетів, які були здійснені
Держкомстатом У країни у 1996р.

Середньодушовий сукупний дохід, який є одним з основних показників
визначення рівня матеріального достатку населення, становив у 1996 р.
107 грн. 06 коп. на місяць, у тому числі у міських жителів — 111 грн. 92
коп., у сільських — 102 грн. 45 коп. [91]

За рівнем середньодушового доходу в 1996 р. населення країни
розподілилося таким чином, як показано в таблиці (див. Додаток № 1.3.)

У 1996 р. у порівнянні з попереднім роком відбулися зміни в структурі
формування сукупного доходу сім’ї: частка оплати праці зменшилася з 42,7
% до 40,3 %, у тому числі в міських сім’ях — відповідно з 65,6 % до 58,3
%, у сільських — із 22,1% до 21,8 %.

У структурі сукупного доходу сімей, за офіційною, статистикою, майже
третину становлять надходження від особистого підсобного господарства,
хоча в порівнянні з 1995’р. їх частка дещо зменшилася (з 31,9 % до 31,0
%), головним чином за рахунок сільських сімей (відповідно з 57,0 % до
54,3 %). У міських сім’ях питома вага цієї статті доходів у порівнянні з
1995 р. збільшилась удвічі (з 4,2 % до 8,5 %).

Одночасно зі зміною структури формування сукупного доходу відбулися
зміни в структурі його використання, які свідчать про зниження
матеріального добробуту більшості населення країни. Частка витрат сімей
на харчування (без алкогольних напоїв) збільшилася з 57,0 % в 1995 р. до
61,3 % в 1996 р., у тому числі в міських сім’ях – відповідно з 51,9 % до
56,1 %, у сільських — із 61,5 % до 66,5 %.

Проведений розрахунок щодо межі бідності, яка напівофіційне становила в
1996 р. 45,0 грн. на місяць, засвідчив, що нижче від цієї межі мали
середньомісячні сукупні доходи 11,5 % населення країни. Але хіба за 45
грн. можна вижити?!

Статистика рівня життя, яка побудована на обстеженні сімейних бюджетів
населення, також має досить значні вади. Як свідчить практика, вона не в
змозі охопити найбагатших та найбідніших верств населення, люди
приховують доходи, панель, обстежування вузька, а тому дані мають
приблизний характер.

Безумовно, що точно їх підрахувати неможливо, тому зробимо спробу
принаймні оцінити приблизно, спираючись на матеріали обстеження бюджетів
сімей, торговельної статистики, статистики виробництва й споживання,
зовнішньої торгівлі та інших офіційних і неофіційних досліджень і
матеріалів.

По-перше, сукупні доходи необхідно зменшити на обсяг натуральних
надходжень. Розрахунки свідчать, що після такої операції середньодушові
грошові доходи населення України у 1996 р. перебували у межах 850—900
грн. на рік, у тому числі в міських жителів – 1000-1200 грн., у
сільських – 506-550 грн. У межах 70-75% грошових доходів становили
витрати населення на придбання продовольчих і непродовольчих товарів. У
1997 р. ця цифра зменшилася до 60% за рахунок збільшення витрат на
утримання житла.

По-друге, за оцінками, в обігу перебуває близько 40% недекларованих
доходів від обсягу “легальних” грошових доходів, 50-55% яких населення
витрачає на споживчі товари. Таким чином, сукупна грошова маса, що
формує споживчий попит населення, у 1998 та 1999 роках перебувала у
межах 30-35 млрд. грн. Водночас, за даними Держкомстату України,
роздрібний товарообіг, включаючи громадське харчування, становив 17,3
млрд. грн.

Про неточність офіційної статистики товарообігу свідчать хоча б реалії
на ринку алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Населення витрачає
значні кошти на ці товари, а за офіційною статистикою, ці витрати
стрімко падають ( див.додаток № 1.4.).

Складається враження, що населення стало на шлях до здорового способу
життя. Але, як відомо, це далеко не так. Отже, цей ринок наповнений
контрабандою і краденими товарами. І це всім добре відомо. Не може бути,
щоб споживання горілки та лікеро-горілчаних виробів у 1996 р. порівняно
з 1995 р. скоротилося з 15 млн. дкл. до 9 млн. дкл.; тютюнових виробів
із 10,4 млрд. шт. до 7,0 млрд. шт.; обсяг врахованого продажу
скоротитися може, а споживання — ні. Про справедливість цього твердження
свідчать дані про обсяги виробництва.; Наприклад, .продаж тютюнових
виробів у 1995 р. становив 10,4 млрд. шт., обсяг виробництва – 48 млрд.
шт.; у 1996 р. відповідно – 7,0 млрд. шт. та 44,9 млрд. шт., перевищення
імпорту над експортом цього ж року становило 112,4 млн. дол. США .

Навряд чи можливо більш-менш точно оцінити ринок алкоголю й тютюну. Його
тінізація майже тотальна. За моїми підрахунками, мінімальна місткість
ринку тютюну України у 1997 р. становила 1,2-1,5 млрд. грн., алкоголю
(без пива) – 4,5-5,0 млрд. грн.

Якщо аналізувати українську економіку у 2000 році, то можемо сказати, що
у цілому за 2000р., за попередньою оцінкою, реальний ВВП збільшився на
6% (у 1999 р. зниження ВВП становило 0,3%). Другій половині року
спостерігалося прискорення зростання обсягів економіки: якщо у II
кварталі ВВП збільшився на 4,5%, то у III приріст становив уже 5,7%. За
оперативною ж оцінкою, у IV кварталі даний показник зріс до 8,8%.

У ПІ кварталі 2000 р. обсяг номінального ВВП становив 50503 млн. грн., а
реальний ВВП порівняно з відповідним періодом попереднього року
збільшився на 5,7%. Починаючи з III кварталу 1999 р. п’ятий квартал
поспіль спостерігається зростання реального ВВП

Також у II і III кварталах 2000 р. відбулися значні зміни у структурі
ВВП за категоріями кінцевого використання. Про це говорять дані таблиці
(див.додаток № 1.5.).

Найбільший вклад у зміну реального ВВП у ці періоди припадає на кінцеві
споживчі витрати (КСВ) і зовнішньоторговельні операції. У II кварталі
КСВ збільшилися порівняно з аналогічним періодом 1999 р. на 12,1%. Їх
вклад у зростання реального ВВП становив 9,2 процентного пункта. [45]
Зовнішньоторговельні операції після практично щоквартальної негативної
динаміки у 2001 р. продовжували зростати як за експортною, так і за
імпортною складовими. У II кварталі спостерігалося збільшення обсягу
експорту (на 10,1%) та імпорту (на 19,6%) товарів і послуг порівняно з
II кварталом 1999 р.

У III кварталі 2000 р. КСВ зменшилися порівняно з аналогічним періодом
попереднього року на 1%. Це сталося, в основному, через зниження
відповідних витрат органів державного управління на 3,5% . Витрати на
кінцеве споживання домашніх господарств залишилися практично на рівні
відповідного періоду 1999 р. По зовнішньоторговельних операціях у Ш
кварталі 2001 р. темп приросту обсягу експорту товарів і послуг (26,2%)
значно перевищив темп приросту обсягу імпорту (11,7%). Це у цілому
привело до зростання додатного сальдо до 6706 млн. грн. і сукупного
додатного вкладу в зростання реального ВВП у III кварталі, який становив
7,2 процентного пункту.

Витрати домашніх господарств на кінцеве споживання — це основний елемент
у структурі кінцевих споживчих витрат. Якщо у II кварталі 2000 р,
реальні витрати домашніх господарств порівняно “з аналогічним періодом
попереднього року зросли на 16,5% , то у III кварталі їх реальні витрати
практично не змінилися (див. Додаток № 1.6.).

У II кварталі 2000 р. по всіх трьох групах витрат на кінцеве споживання
домогосподарств (за витратами на купівлю споживчих товарів, оплату
споживчих послуг і надходженнями споживчих товарів і послуг у
натуральній формі) спостерігалися додатний приріст (відповідно, на 11,6,
14,5 і 50,1%) і додатний вклад у зростання їх реальних витрат на 16,5%
(відповідно, 7,9, 3 і 5,6 процентного пункту). У III кварталі 2000 р.
порівняно з аналогічним періодом попереднього року збільшення збереглося
тільки по третій групі – за надходженнями у натуральній формі.

За найзначнішою складовою витрат на кінцеве споживання домашніх
господарств – витратами на купівлю споживчих товарів – спостерігається
падіння на 4,6% . Визначальний вплив на існуючу динаміку даного
показника справили витрати на кінцеве споживання домашніх господарств на
купівлю споживчих товарів на неорганізованому ринку, що займають понад
третину в загальній структурі витрат домогосподарств. Цей компонент
витрат порівняно з аналогічним періодом попереднього року значно
знизився у реальному обчисленні – темп зниження становив 10%, і
від’ємний вклад у динаміку реальних витрат на кінцеве, споживання
домашніх господарств дорівнював 2,7 процентного пункту.

При квартальних розрахунках витрат домашніх господарств на купівлю
споживчих товарів за різними каналами реалізації найбільша частка
(близько 57%) припадає на організований ринок – через офіційно
зареєстровану торговельну мережу магазинів, підприємств громадського
харчування і т. п. У III кварталі дана група витрат на купівлю споживчих
товарів зменшилася на 0,7% ; досить великою (близько 9%) виявилася
величина витрат на купівлю товарів на міських ринках, де продукція
сільського господарства реалізується фермерами, окремими громадянами і
сільське господарськими підприємствами. Витрати за даною складовою
зменшилися на 6,6% .

Витрати домогосподарств на оплату споживчих послуг, що становлять 16,2%
у структурі їх витрат, у цілому також знизилися на 4,8% Це зумовлено, з
одного боку, певним збільшенням обсягу наданих державними і недержавними
підприємствами послуг – на 19% а з іншого, істотним зниженням витрат за
послугами, що надаються особами, які займаються індивідуальною
підприємницькою діяльністю – на 39,6% .

Надходження споживчих товарів і послуг у – натуральній формі, які
складають 12%. У структурі витрат домогосподарств, збільшилися на 55,3%
порівняно з III кварталом 2000 р., що майже повністю компенсувало
зниження їх витрат по першій та другій групах . Це практично повністю
зумовлено зростанням обсягів надходження товарів і послуг власного
виробництва – це в основному, за рахунок сільськогосподарської продукції
особистих підсобних господарств населення.

Характерною рисою динаміки витрат на кінцеве споживання органів
державного управління за три Квартали 2001 р. є поступове їх зниження у
реальному обчисленні. У III кварталі ці витрати порівняно з аналогічним
періодом 2000 р. істотно знизилися – на 3,5% ( див.додаток № 1.7.).

Як бачимо, значно зменшилися витрати органів державного управління на
індивідуальні товари та послуги — на 5,6%. З них слід виділити зниження
обсягів послуг в охороні здоров’я на 2,1% і освіті на 1,1%; У витратах
органів державного управління на колективні послуги також
спостерігається зниження – на 0,4%. Причому найбільший вплив на
підсумковий показник справили послуги державного управління, які
надаються органами законодавчої та виконавчої влади, правоохоронними
органами, і зниження витрат на шляхове господарство на 12,6% .

Надходження споживчих товарів і послуг у натуральній формі, які
складають 12% у структурі витрат домогосподарств, збільшилися на 55,3%
порівняно з III кварталом 2000 р., що майже повністю компенсувало
зниження їх витрат по першій та другій групах . Це практично повністю
зумовлено зростанням обсягів надходження товарів і послуг власного
виробництва .

Поговоримо про валове нагромадження капіталу, тобто сукупний показник,
який характеризує чисте придбання резидентними одиницями товарів і
послуг, що були вироблені або надійшли за імпортом у поточному періоді,
але не були спожиті в ньому. Валове нагромадження визначається
підсумовуванням таких статей: валове нагромадження основного капіталу,
зміна запасів матеріальних оборотних засобів, придбання цінностей, за
винятком їх вибуття. У таблиці (див.додаток 1.8.) подано оцінки і
динаміку основних складових елементів валового нагромадження основного
капіталу України за 1999 р. і три квартали 2001 р.

У III кварталі 2001 р. валове нагромадження основного капіталу
збільшилося н 3,5% порівняно з III кварталом 2000 р. Слід зазначити, що
позитивна динаміка даного агрегату спостерігається, починаючи з IV
кварталу 2000 р. Найбільший вплив у поточному кварталі на зростання
реального валового нагромадження справило збільшення капітальних
вкладень процентних пунктів. Це – найзначніший елемент у структурі
валового нагромадження основного капіталу (його частка, більше 80%),
який, крім іншого, включає вартість нових капітальних об’єктів, куплених
економічними одиницями або вироблених господарським способом. Далі за
значущістю вкладу в зростання реального валового нагромадження основного
капіталу йдуть: витрати на капітальний ремонт основних фондів. Показники
витрат на придбання бюджетними організаціями устаткування та інвентаря,
витрат на створення і придбання програмного забезпечення також мають у
III кварталі додатний приріст. Причому слід підкреслити значні темпи
зростання з витратами на програмне забезпечення – майже у 2 рази.

Таким чином бачимо, що перспективні завдання щодо ЗМІНИ товарних потоків
у фонд особистого споживання (зменшення його залежності від продовольчих
потоків) зараз не узгоджені з поточними проблемами щодо забезпечення
населення продовольчими товарами й стабілізації споживчого ринку,
створення перешкод для стрімкого зростання цін. Послідовне
централізоване встановлення фіксованих цін на товари переважно на
продукти харчування веде до пошуку статей доходів у бюджеті держави для
відшкодування різниці в цінах для виробників або для споживачів і
завершується поточною додатковою емісією, що збільшує кількість грошей в
обігу й не сприяє досягненню рівноваги. Аналіз споживання продовольчих і
непродовольчих товарів населенням України показує, що стабілізація
економіки шляхом зменшення купівельної спроможності поточних доходів
населення й часткового державного регулювання цін неможлива. Щоб
урівноважити сукупний попит і пропозицію, не створювати надлишок
пропозиції по тих товарах які тепер недоступні для збіднілого загалом
населення необхідно, як показує досвід інших країн відрегулювати обсяг
грошової маси, узгодивши грошові доходи населення з їхнім товарним
забезпеченням. Питання покращення рівня життя населення полягає не
стільки в регулюванні оплати праці, хоча її роль не вичерпана при
визначенні грошових доходів працездатного населення, зайнятого в різних
галузях, скільки в цілеспрямованому здійсненні економічних реформ
щодо створення конкурентоздатного національного ринку споживчих
товарів, у проведенні відповідної фінансової й бюджетної політики
та налагоджуванні підпорядкованого цій меті господарського мезанізму.

1.3. Економічна сутність та природа податків на споживання

У людському суспільстві податки існують багато років. Згідно з
історичними даними – це найдавніша форма фінансових відносин між
державою і членами суспільства . За економічною суттю податки є
обов’язковими платежами, що вилучаються державою з доходів юридичних та
фізичних осіб до відповідного бюджету для фінансування витрат держави,
передбачених її Конституцією та іншими законодавчими актами . Як ми уже
знаємо, що серед податків важливе місце займає своєрідна група податків
на споживання, які сплачуються не при отриманні доходів, а при Їх
використанні. Вони справляються у формі непрямих податків .[57]

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг, їх розмір для
окремого платника прямо не залежить від його доходів. Підкреслимо,
тільки прямо, бо оскільки непрямі податки включаються в ціни, то їх
платить в абсолютному розмірі більше той, хто більше споживає, а більше
споживає той, хто має вищі доходи. Структура споживання у різних верств
населення суттєво відрізняється, тому принцип справедливого
оподаткування може бути реалізований через диференційований підхід до
встановлення непрямих податків на окремі товари, роботи та послуги.
Однак тут теж є певні обмеження. Встановлення більш високих податків
тільки на так звані товари не першої необхідності й розкоші звужує сферу
непрямого оподаткування і скорочує надходження доходів до бюджету.
Навпаки, навіть невисокий рівень непрямого оподаткування товарів
повсякденного попиту забезпечує державі сталі й значні доходи, бо сталим
і значним у масштабах суспільства є таке споживання.

Непрямі податки поділяються на дві підгрупи залежно від характеру
торговельної діяльності [100, ст.33]: – внутрішня торгівля пов’язана з
використанням двох видів непрямих додатків: акцизів і фіскальних –
зовнішня торгівля характеризується встановленням: мита на товари, що
експортуються та імпортуються.

Оскільки непрямі податки стягуються в ціні товарів, то їхні види
залежать від особливостей ціноутворення .

Акцизи—це непрямі податки, які встановлюються у вигляді надбавки до
ринкової ціни. Вони характерні для системи ринкового ціноутворення, при
якому держава прямо майже не втручається в цей процес. Вона встановлює
тільки надбавку до ціни, що характеризує доход, який вона відсікає від
обсягу реалізації товарів [52]. Само слово “акциз”, що походить від
латинського ассіао, означає “відрізать, відсікать” . Залежно від методу
встановлення надбавки розрізняють фіксовані й пропорційні ставки
акцизів.

Фіксовані встановлюються у грошовому виразі на одиницю товарів. Вони не
залежать від ціни реалізації, а іноді і від якості, сортності,
асортименту. Наприклад, фіксований акциз на одну пачку цигарок незалежно
від їх сорту і ціни реалізації. Такі акцизи створюють досить стабільну
доходну базу бюджету, бо не залежать від коливання цін, попиту і
пропозиції на ринку. Держава не втрачає при падінні цін, однак і не має
додаткових надходжень при Їх зростанні.

Пропорційні ставки акцизів установлюються в процентах до обсягу
реалізації. На відміну від фіксованих, вони реагують на всі коливання на
ринку. Державі вигідно використовувати такі податки при тенденції до
зростання цін в умовах інфляції, бо тоді її доходи не знецінюються.

Залежно від охоплення товарів оподаткуванням пропорційні акцизи
поділяються на специфічні й універсальні. Історія розвитку акцизів
починається із специфічних . Найкрупнішими специфічними акцизами, якими
оподатковуються окремі види товарів масового споживання, є акцизи на
спиртне, бензин та інші види палива, на тютюн і тютюнові вироби. З
розвитком виробництва товарів довгострокового користування розширюється
й сфера підакцизних товарів: до неї включаються телевізори, мотоцикли,
автомашини, велосипеди, холодильники й т. ін. Розширення асортименту
споживчої продукції обмежувало розвиток акцизів у специфічній формі.
Введення нових акцизів на кожний новий товар чи товарну групу та послугу
збільшувало витрати на збір податків. Динамічні зрушення у споживанні
почали вимагати відповідних змін і в законодавстві про оподаткування.
Таким чином почали застосовувати універсальні акцизи .Цей перехід
пов’язаний з тим, що економічно вигідніше було переходити до
загального непрямого оподаткування, ніж установити ставки й обрахувати
податок по окремих товарах [49]. Тобто оподатковуються всі товари, які
надходять у продаж. Універсальний акциз автоматично враховує всі зміни в
товарному асортименті й стягувався у своїй світовій фіскальній практиці
у трьох формах:

– податку з обороту в однорівневій формі;

– податку з обороту в багаторівневій формі;

– податку на додану вартість.

У першій формі він виступає як податок з продажу . Ця найпростіша форма
передбачає оподаткування валових оборотів по реалізації тільки на
кінцевій стадії продажу — у роздрібного продавця . Тобто це податок з
обороту в однорівневій формі, що справляється на одному ступені руху
товару.

Друга форма податку з обороту складніша, бо при її застосуванні
обкладається валовий оборот на всіх ступенях руху товару, що викликає
кумулятивний ефект. До оподатковуваного обороту потрапляють суми
податків, сплачені при купівлі товарів виробничого призначення та
послуг. Таким чином, податок утримується не тільки з обороту товарів і
послуг, а й із податків, уже раніше сплачених за рахунками-фактурами. В
свою чергу податок з обороту можна пояснити, як такий, що передбачає
накладення податку без будь-яких виключень на обороти по реалізації, як
виробника, так і оптового продавця, так і роздрібного продавця
Кумулятивний ефект негативно впливає на поділ праці. Перевагу здобувають
фірми, у витратах виробництва яких переважають сировина і
напівфабрикати, послуги й власного виробництва. Ця форма штучно збільшує
оподатковуваний оборот.

Третя форма, тобто податок на додану вартість, введена в більшості країн
Організації економічного співробітництва й розвитку. Ця форма зберігає
переваги багаторівневого податку з обороту щодо оподаткування всіх
ступенів руху товару, але в той же самий час ліквідує його головний
недолік — кумулятивний ефект. Стосовно податку з обороту об’єктом
оподаткування є валовий оборот торговельного або промислового
підприємства, а щодо податку на додану вартість — додана вартість, тобто
вартість, створена на даному конкретному ступені руху товару. По суті
додана вартість наближається за своїм обсягом до знову створеної
вартості,— до частки національного доходу, виробленої в даній
господарській одиниці. Оподаткування доданої вартості дає змогу
обчислити всі ті податки, які дана господарська одиниця сплатила при
купівлі товарів виробничого призначення. Тобто суть податку на додану
вартість полягає в тому, що він не поширюється на перенесену вартість,
яка вже була раніш оподаткована. Хоча при цьому податок стягується
багаторазово, але він охоплює щораз тільки знов створену вартість. Саме
це приводить до ліквідації кумулятивного ефекту.

Поняття доданої вартості в теоретичному плані спирається на вчення про
суб’єктивну вартість, яке не визнає різниці між матеріальними й
нематеріальними благами, між продуктивною й непродуктивною працею,
оперуючи загальними поняттями корисностей та споживчих вартостей. Тоді в
статистичному підрахунку показник доданої вартості дуже простий і
зручний— це різниця між вартістю реалізованої продукції й затратами на
її виробництво, між виручкою та витратами в будь-якому виді діяльності.
У такий спосіб цілком можливо, наприклад, вирахувати додану вартість,
створювану танцівницею нічного клубу. Додану вартість можна також
інтерпретувати як створений доход або вартість чистої продукції. У цьому
випадку додана вартість вираховується шляхом підсумовування її складових
елементів— заробітної плати, процента, прибутку, ренти . Але тотожний
результат простіше, звичайно, одержати шляхом віднімання закупок від
продажів.

У сучасних умовах податок на додану вартість поряд із податком на
прибуток і прибутковим податком з громадян є одним із найпоширеніших у
світі [76. В цілому він нескладний в обчисленні, забезпечує сталі
надходження, оскільки додана вартість, — до сить, стабільний показник.
Запровадження цього податку в Україні взагалі виправдане. Можна зробити
тільки одне зауваження. Більшість країн, що використовують цей податок,
підійшли до його введення поступово на основі історичного вдосконалення
акцизних надходжень. Україна ж бере готовий інструмент, не маючи ні
такого досвіду, ні певних передумов. Звідси й об’єктивні проблеми, які
виникають у його впровадженні й застосуванні.

Другим видом непрямого оподаткування внутрішньої торгівлі є фіскальна
монополія. Якщо при застосуванні акцизів держава встановлює фіксовану
надбавку до ринкової ціни, то фіскальна монополія полягає в тому, що
держава сама встановлює таку ціну, яка забезпечує її певні
надходження. За економічним змістом фіскальна монополія виражає прибуток
держави від реалізації монополізованих товарів [100]. Монополізація
держави може бути частковою або повною. При частковій держава
монополізує або тільки процес ціноутворення, або ціноутворення і
виробництво певних товарів, або ціноутворення і реалізацію. При повній
монополії держава залишає за собою виключне право на виробництво і
реалізацію окремих товарів за встановленими цінами. Об’єктом фіскальної
монополії завжди виступали найбільш масові споживчі товари; сіль,
спиртні напої, тютюн, сірвика і т. д.

Нині державна фіскальна монополія або зовсім, не використовується, або
якщо і встановлюється в окремих країнах, то в дуже обмеженому вигляді.
Небаченого у світі масштабу набула вона в колишньому СРСР, причому
офіційно це не визнавалося. Надходження до бюджету визначалися як
платежі соціалістичних підприємств [35, ст.79]. Насправді ж існувала
суцільна фіскальна монополія. І, податок з обороту, і, платежі з
прибутку фактично були формами фіскальної монополії. Встановлюючи ціну
держава сама виробляла і реалізовувала майже всі товари. І якщо з
приводу податку з обороту ще відбувалися суперечки, то платежі з
прибутку були поза увагою. Водночас постійно підкреслювалася їх однакова
економічна суть. Це справді так, суть їх однакова. Держава, визначати
ціни, встановлювала і податок з обороту та прибуток. Те, що називалося
прибутком, насправді було фіскальною монополією — непрямим податком.
Тому коли тепер дехто твердить про поширення непрямого оподаткування, що
посилює фінансовий тягар на людину, то він просто необізнаний у справі.
Запроваджуючи акцизний збір на окремі товари й універсальний
акциз—податок на додану вартість, ми водночас скасовуємо суцільну
державну фіскальну монополію.

Третій вид непрямих податків— мито. Цей вид податку встановлюється при
ввезенні і вивезенні товарів через кордон даної краіни або за
транспортування товарів транзитом по території даної країни. Цей вид
податків має досить тривалу історію. Багато країн використовували і
використовують своє вигідне географічне положення для формування доходів
бюджету

Митна політика дуже складна й тонка справа. Вона щільно переплітається
із внутрішньою і зовнішньою економічною та політичною діяльністю [38].
Багатогранність цієї діяльності виробляла різні форми мита, а саме :

-статистичне, фіскальне, протекціоністське, преференційне,
антидемпінгове, зміцнювальне.

Статистичне мито встановлюється з метою обліку експорту й імпорту
товарів в умовах вільної зовнішньої торгівлі. Оскільки воно не має
бюджетного призначення, його ставки порівняно невисокі.

Фіскальне мито навпаки, має саме бюджетне призначення. Воно
встановлюється на товари сталого попиту, що дає змогу одержати достатні
надходження.

Протекціоністське мито вводиться в односторонньому порядку з метою
захисту внутрішнього ринку від конкуренції з боку товарів іноземного
виробництва. Його розмір має забезпечити цінову перевагу вітчизняних
товарів на внутрішньому ринку. Політика протекціонізму широко
застосовувалася практично всіма державами в період скореного розвитку їх
національної економіки. Це об’єктивне явище. Однак треба дуже точно
визначити рівень ставок цього мита таким чином, щоб, надаючи перевагу
національним товарам, все ж не позбавляти їх виробників міжнародної
конкуренції, без якої неможливе підвищення ефективності, та якості
товарів. Протекціонізм дуже складна політика, й історія налічує чимало
прикладів митних війн між державами. Слід зазначити, що, відмовляючись
від протекціоністського мита, та чи інша, держава може встановлювати
інші форми захисту внутрішнього ринку—квоти на імпорт, акцизи па
імпортні товари та ін.

У сучасних умовах політика протекціонізму поступово відходить у минуле.
Інтеграція виробництва в міжнародному масштабі потребує відкритої або ж
хоча б узгодженої митної політики. На цій основі створюються
відповідні міжнародні об’єднання. Головне з них—це створена 1947 р.
Генеральна угода з тарифів і торгівлі. Прикладом такого об’єднання є і
Європейський Союз в Європі в межах якого відбувається звільнення гід
митного оподаткування зовнішньої торгівлі, забезпечується вільний рух
товарів і послуг, капіталів і робочої сили. Також для захисту
внутрішнього ринку, але тільки в специфічних умовах товарного демпінгу,
тобто коли здійснюється продаж товарів за явно заниженими цінами з метою
завоювання ринку, вводиться антидемпінгове мито.

Преференційне мито має протилежну протекціоністському
спрямованість. Воно встановлюється на двосторонній, або багатосторонній
основі з метою розвитку міжнародної торгівлі. Зрозуміло, що ставки
такого мита невисокі, а саме мито може виступати як щабель на шляху до
безмитної торгівлі.

Зрівнюване, або компенсаційне, мито за погодженням торгуючих сторін має
врівноважити ціни на іноземні і вітчизняні товари з метою виключення
цінової конкуренції між ними. В Україні в даний час застосовується два
види непрямих податків універсальні та специфічні акцизи і мито
[100].Всю вище розглянуту класифікацію розглянемо у вигляді такої схеми
Схема 1.1 Класифікація непрямих податків Непрямі податки .

Зазначимо, що при переході до ринкових відносин і вільної міжнародної
торгівлі Україна, безсумнівно, має широко використовувати світовий
досвід у галузі митної політики і митних тарифів.

Як і будь-яке явище, непрямі податки слід розглядати комплексно. В
недалекому ж минулому, як уже згадувалося, вони висвітлювалися лише в
негативному плані. Але характеризувати непрямі податки тільки як
фінансовий тягар для, населення безглуздо, бо такими є всі податки. Мова
може йти тільки про одне: наскільки і як зачіпають вони інтереси різних
верств населення ї як виконують своє бюджетне призначення. Саме з цих
позицій і розглянемо їх переваги і недоліки.

Переваги непрямих податків пов’язані насамперед з їхньою роллю у
формуванні доходів державного бюджету. Однак це зовсім не означає, що
вони не виконують регулюючої функції. При вмілому використанні непрямі
податки можуть бути дієвими фінансовими інструментами регулювання
економіки. Отож, по-перше, непрямим податкам властиве швидке
надходження. Відбулася реалізація — проводиться перерахування податку на
додану вартість і акцизного збору на рахунки бюджету. Це, у свою чергу,
дає кошти для фінансування видатків.

По-друге, оскільки непрямими податками охоплюються товари народного
споживання і послуги, то досить високою є імовірність їх повного чи
майже повного надходження. Зупинити процес, споживання товарів і послуг
ніхто не в змозі, бо без цього неможливе саме життя.

По-третє, споживання більш-менш рівномірне в територіальному розрізі, а
тому непрямі податки знімають напругу в міжрегіональному розподілі
доходів. Якщо ж доходи бюджету балуються на доходах підприємств, то
внаслідок нерівномірності економічного розвитку виникає
проблема нерівноцінності доходної бази різних бюджетів. Оскільки ніде у
світі не вдалося досягти збалансованого розвитку всіх регіонів, то без
застосування непрямих податків виникають труднощі і в збалансуванні
місцевих бюджетів.

По-четверте, непрямі податки справляють значний вплив на саму державу.
Використовуючи всі свої можливості й важелі, вона повинна забезпечити
відповідні умови для розвитку виробництва і сфери послуг, адже чим
більший обсяг реалізації, тим більші надходження в бюджет. Єдина
проблема при цьому— правильний вибір товарів для акцизного
оподаткування. З одного боку, начебто правильніше встановлювати акцизи
на товари, не першої необхідності або ті, споживання яких бажано
обмежити, наприклад горілчані вироби. Але ж, з іншого боку, тоді краще
для держави продавати саме ці вироби. Така суперечність загалом цілком
природна і виражає діалектику нашого життя.

По-п’яте, непрямі податки впливають і на споживачів. При вмілому їх
застосуванні держава може регулювати процес споживання, стимулюючи його
в одних напрямах і стримуючи в інших. Безперечно, таке регулювання має
бути гласним і відкритим, бо не завжди інтереси держави збігаються з
інтересами суспільства. Таке регулювання також ніколи не може
задовольнити всі верстви населення. Однак воно необхідне, тому
диференціація ставок акцизного збору в Україні виправдана. Разом з тим
слід зазначити, що. єдина ставка податку на додану вартість знижує його
регулюючу роль. Світовий досвід переконує, в доцільності використання
декількох ставок.

Таким чином, непрямі податки мають досить багато переваг і використання
їх цілком доцільне. Але об’єктивний підхід вимагає і розгляду їх
недоліків. При цьому слід пам’ятати що як переваги, так. і недоліки не є
чимось вічним і раз назавжди зафіксованим. Те, що було перевагою в одних
умовах, може бути недоліком в інших і навпаки.

Головним і по суті єдиним недоліком непрямих додатків є те, що їх сплата
не залежить від розміру доходів платників. Зважаючи на те, що рівень
споживання має певний мінімум, питома вага – цих податків у доходах
громадян тим вища, чим нижчий рівень доходів . Таким чином, непрямі
податки стають тяжким тягарем для малозабезпечених верств населення. Це
особливо відчутно в нинішній момент переходу до вільного ціноутворення.
Зростання цін під впливом різних факторів поставило саме найбідніших у
вкрай скрутне становище.

Разом з тим слід підкреслити, що такий недолік непрямих податків може
пом’якшуватися державою. Встановлюючи коло оподатковуваних товарів, вона
може виключати з них товари першої необхідності. Саме такий підхід
застосовується в Україні щодо акцизу і податку на додану вартість . Але
тут ви никає суперечність з їх бюджетним призначенням, бо швидкість
надходження, стабільність і рівномірність якраз і забезпечуються
оподаткуванням товарів широкого вжитку. Тому не можна вдаватися з однієї
крайності в іншу. Врешті-решт кожного з нас більше цікавить, скільки в
нас забирає держава на загальні потреби, а не те, як вона це робить.
Очевидно, в непрямому оподаткуванні якнайкраще мати широке коло
оподатковуваних товарів з досить помірними ставками або взагалі єдиний
універсальний акциз . Урахувати інтереси всіх членів суспільства все
одно неможливо, крім того, виникає запитання: а чи справді
справедливо, коли більше сплачує той, хто більше заробляє? Цей
принцип оподаткування іде від А. Сміта, але до нього теж необхідно
ставитися помірковано. Непряме оподаткування по суті означає сальдовий
розподіл доходів громадян. Чим вищі доходи, тим більше їх залишається на
власні потреби, бо рівень непрямих податків відносно збалансований
самим рівнем споживання. Таким чином, є стимул заробляти якомога більше
і немає побоювань, що держава відбере частину додатково отриманих
доходів.

Нині в Україні застосовується два види непрямих податків—універсальні та
специфічні акцизи і мито. З точки зору вирішення фіскальних завдань
непрямі податки завжди-ефективніші за прямі. Це пов’язано з цілим рядом
чинників. Одна з головних причин полягає в різних базах оподаткування
прибутку або доходу при прямому оподаткуванні, обсягу та структури
споживання — при непрямому. Відомо, що економічний розвиток усіх без
винятку країн має циклічний характер, з тим чи іншим періодом коливань,
економічне зростання чергується зі спадами в економічному розвитку. Саме
в період кризового падіння економіки, коли зменшуються макроекономічні
показники розвитку, відбувається і зменшення бази оподаткування. Що
призводить при незмінних ставках та умовах оподаткування до зменшення
надходжень до бюджету. Практика свідчить, що база прямих податків є
чутливішою до змін в економічному розвитку, ніж база непрямих податків
[41].

З точки зору впливу на економічний розвиток прямі податки традиційно
пов’язують із стимулами та антистимулами для трудової та підприємницької
активності, непрямі— з їх впливом на ціни.

Очевидно, що непрямі податки справляють тим значніший вплив на загальний
рівень, цін, чим більший обсяг вироблюваних у країні товарів вони
охоплюють, чим вищі їх ставки. Зрозуміло, що цей вплив посилюється і при
введенні додаткових непрямих податків. Дослідження економістів свідчать
про те. що впровадження непрямих податків або підвищення їх ставок може
призвести до підвищення загального рівня цін у країні навіть за
незмінності всіх основних економічних факторів. Тому їх намагаються
вводити в періоди цінової стабільності.

В Україні порядок обчислення і сплати регламентується Законом України
“Про податок на додану вартість” № 168/97-ВР від 03.04.1997 р. із
послідуючими змінами від сповненнями .Цей Закон також визначає платників
податку на додану вартість, об’єкти, базу на ставки оподаткування,
перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій,
особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття
податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до
бюджету .

Платниками податку на додану вартість є всі юридичні особи та громадяни,
які здійснюють від свого імені виробничу чи іншу підприємницьку
діяльність на території України, незалежно від форм власності та
господарювання . Об’єктами оподаткування є обороти з реалізації товарів,
робіт, надання послуг, крім їх реалізації на експорт.

Таким чином ми розглянули один із різновидів універсальних акцизів. Що
стосується призначення специфічних акцизів, зазначимо, що акцизний збір
так само, як і ПДВ, є одним із непрямих податків, отже, він включається
до ціни товарів і сплачується в кінцевому рахунку покупцем невиробником
акцизний збір відносять до категорії специфічних акцизів, а ПДВ — до
акцизів універсального типу . Нагадуємо, що специфічні акцизи, на
відміну від універсальних, стягуються за ставками, диференційованими по
окремих групах товарів.

Акцизний збір був введений в Україні в 1992 році і разом із податком на
додану вартість змінив податки з обороту-продажів. Якщо порівняти
акцизний збір та податок з обороту, який стягувався в Україні, можна
виявити багато спільного між ними, тоді як ПДВ має значно більше відмін
від цього податку.

Акцизний збір, так само, як і податок з обороту, має диференційовані
ставки по різних групах товарів .

Також спільним для податку з обороту і акцизного збору є те, що вони
стягуються лише один раз, як правило, в кінцевій ланці виготовлення чи
реалізації відповідних товарів, тоді як податок на додану вартість
стягується на кожному етапі виробництва та реалізації товарів .

Особливості оподаткування акцизним збором регламентується Декретом
Кабінету Міністрів України від 26.12 .1992 р. №18-92 “Про акцизний
збір”, Указом Президента України від 11.05.1998 р. №453/98″Про платників
та порядок сплати акцизного збору”, Законом України від 16.11.1995 р.
№498/95-ВР “Про деякі питання оподаткування підакцизних товарів “.

В даних нормативних документах говориться про те, що акцизний збір
непрямий податок на споживачів окремих товарів, визначених законом як
підакцизні, що стягуються з них під час здійснення оборотів з продажу
таких товарів, вироблених на митній території України, або при
імпортуванні таких товарів на митну тереторію України . Акцизний збір
включається до ціни підакцизних товарів .

З розглянутої економічної сутності та природи податків на споживання
можна підкреслити слідуючі моменти, а саме, що не дивно що ці податки
займають велику питому вагу у Зведеному бюджеті . Щоб краще уявити
Зведений бюджет і податки на споживання “в ньому ” давайте проаналізуємо
динаміку питомої ваги непрямих податків 1997-2000 років по
Чемеровецькому районі у вигляді таблиці № 1.6.

Таблиця № 1.5. “Динаміка питомої ваги податків на споживання у зведеному
бюджеті “

Роки, Показники

1998рік

19989рік

2000 рік

2001рік

Всього надходжень у Зведеному бюджеті,грн.

15883

16103

7977

8711

– у т.ч. по податках на споживання,?

10464

11324

3083

2320

Питома вага податків на

Споживання у Зведеному бюджеті,%

65,9

70,3

38,7

26,7

Бачимо, що показники даної таблиці показують пряму залежність всього

надходжень Зведеного бюджету від податків на споживання .Хоча в динаміці
років також прослідковується зменшення надходжень з кожним роком . Цей
негативний результат одержано в результаті зменшення бази оподаткування
.

Розділ II.  Прагматика і проблематика функціонування податків на
споживання в Україні

2.1.Правові засади організації справлений податків на споживання

З проголошенням незалежності наша держава твердо стала на шлях створення
національної правової системи, фундаментом якої нині є Конституція Так
встановлення в Україні демократичної правової державності та здійснення
всеохоплюючої правової реформи, пов’язаної з трансформуванням
адміністративно-командної системи у ринкові відносини господарювання.
органічно поєднані з вищим органом власної правової системи, основою
якої, як уже зазначалось, є Конституція України а також закони та інші
нормативно-правові акти.

Формування власної правової системи України почалося відразу ж після
прийняття Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року, яка
передбачила верховенство Конституції і законів республіки на своїй
території. Однак особливого розвитку цей процес набув після схвалення
24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України, який
встановив, що від нині на території України мають чинність включено
Конституція і закони України .

За роки, що пройшли після схвалення цих документів, було прийнято велику
кількість правових актів, покликаних регулювати суспільні відносини у
нових умовах . Проте для того, щоб вони діяли необхідно доведення змісту
до широкого загалу[122], до тих, хто власне і має керуватися їхніми
приписами.

Особливу роль у розв’язанні цього найважливішого завдання відіграв Указ
Президента України від 22 січня 1996 року “Про видання збірників
законодавства України”, яким функції офіційного видавця таких збірників
було покладено на Міністерство юстиції України. З приводу цього
президент України зазначив, що розпочату вами роботу з впорядкуванням
нормативно-правової бази України вважаю своєчасною і вкрай необхідною .
Як засвідчує світовий досвід, без вільного доступу до правових норм не
можуть існувати ні ринкова економіка, ні демократичне громадське
суспільство . Започатковане офіційне зібрання і видання збірників
Законодавства України стало важливим джерелом правової інформації для
всіх громадян, підприємств, установ і організацій, яке включає в себе
всі чинні нормативно-правові акти, що мають нормативний характер,
зокрема:

– закони України та інші акти Верховної Ради України,

– укази та розпорядження Президента України,

– постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України,

– нормативно-правові акти Національного банку України;

– податкове законодавство України:,

– нормативно-нравові акти міністерств та інших органів виконавчої влади,
зареєстровані Міністерство юстиції України.

У системі нормативно-правових актів України значне місце займає
податкове законодавство України, поскільки провідна роль у забезпеченні
виконання державних функцій по регулюванню економічних процесів
належить податкам. Так, жодна держава не може обійтись без податків –
головної форми її відносин з суб’єктами господарювання [25]. Через
податки йде перерозподіл суспільного продукту; формування фінансових
ресурсів як держави в цілому, так і її адміністативно-територіальних
одиниць. Податки та інші обов’язкові платежі служать головним джерелом
доходів бюджетів усіх рівнів і йдугь на загальносуспільні потреби. За
висловлюванням одного філософа, податки – це ціна, яку ми сплачуємо за
можливість жити в цивілізованому суспільстві. Не випадково ж цей
громадянський обов’язок зафіксовано і в Конституції незалежної України.

В умовах планової економіки, яка базувалася на загальнодержавній формі
власності на засоби виробництва, потреби в спеціальному податковому
державному органі не було.

Із зародженням перших елементів ринкових відносин на початку 90-х років
виникла необхідність створити у складі Міністерства фінансів України
спеціальний орган – державну податкову інспекцію, на яку покладався
контроль за своєчасністю і повнотою оплати податків до бюджету всіма
суб’єктами підприємницької діяльності. Так народжувана незалежна Україна
створила свою податкову службу, прийнявши 4 грудня 1990 року Закон “Про
державну податкову службу в Україні”, який визначає державний статус
податкового службовця. На виконання даного закону в Україні прийнято і
діють багато інших законів, указів Президента України, Постанов Кабінету
Міністрів України а також багато інших нормативних і правових актів
міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які на жаль,
часто змінюються і доповнюються. І як результат виникла нагальна потреба
у систематизації актів податкового законодавства . „Податкове
законодавство України” – це перша спроба навести в одному виданні усі
законодавчі й нормативні акти з питань оподаткування . Цінність
подібного видання ще й у тому, що така форма дає змогу своєчасно
оновлювати документи при внесенні до них змін і доповнень.

Важливою віхою в становленні податкової служби стало 22 серпня 1996
року. Саме в цей день, напередодні 5-ї річниці незалежності України.
Президент нашої держави прийняв Указ “Про утворення Державної податкової
адміністрації України та місцевих державних адміністрацій”. На базі
державних податкових інспекцій створено якісно нову, самооцінку, з
жорсткою вертикальною структурою податкову службу, яка поєднує в собі
функції контролю за сплатою податків та примусового їх стягнення. Цей
захід разом з прийняттям цілого ряду законів щодо оподаткування є
визначальним у реформуванні податкової політики, спрямованої, з одного
боку, на посилення податкової дисципліни та забезпечення своєчасного
надходження фінансових ресурсів до бюджетів усіх рівнів, а з другого –
на послаблення податкового тягара для товаровиробників. Мета тут одна –
податки повинні платити всі. Таким чином цей Указ –знайшов повне
розуміння і підтримку. Тепер повноваження податківців ширші, а тому і
відповідальність більша.

Одним з пріоритетних напрямків діяльності податкової служби є
пропоганда різноманітними засобами і формами податкового законодавства,
надання консультацій щодо нарахування та сплати податків[24]. Мета цієї
роботи переконати платників у необхідності підтримки держави через
оподаткування, виховання у громадян свідомого ставлення до сплати
податків, впровадження принципів добровільності і довір’я у стосунках
між податківцями і платниками.

Очевидно, життєздатність і надійність податкової системи не тільки від
правильності побудови цієї системи, адже нераціонально побудована
податкова система не може надійно функціонувати і тут ніщо не допоможе,
але також і від рівня організації податкової служби держави і
налагодженості податкової роботи. Хороша податкова служба ще може якось
підтримувати хитку податкову систему, недієздатну ж загрожує розвалом
навіть ідеальній податковій системі.

Податкова служба — це сукупність державних органів які організують і
контролюють надходження податків, податкових і окремих видів
неподаткових платежів. Податкова служба України включає до свого складу
державну податкову адміністрацію та спеціальні підрозділи з боротьби
з правопорушеннями у сфері оподаткування, що входять у склад органів
внутрішніх справ. Основною ланкою є податкова інспекція.

Державна податкова інспекція функціонує починаючи з 1991 р. на основі
Закону України “Про державну податкову службу”. А 1996 року згідно Указу
Президента України від 22 08.1996 року № 760/96 державну податкову
інспекцію перейменовано в державну податкову адміністрацію.

Питанням модернізації податкова служба займається з жовтня 1997 року
Тоді було створено спеціальну робочу групу, яка почала розробку
концепції розвитку державної податкової служби України. В липні 1998
року було сформовано Адміністративну раду та Робочу групу з розробки та
впровадження проекту модернізації податкової служби. А вже у червні 2000
року розпочався експеримент зі створення та розробки нових підходів до
питання примусового стягнення податкової заборгованості. Саме тоді й
було визначено головні стратегічні напрями розвитку державної податкової
служби України.

Основне завдання, яке стоїть сьогодні перед департаментом, —
продовжувати розпочату справу. Необхідно розширити сферу застосування
перших результатів проекту зі створення інспекцій по роботі з великими
платниками податків та проекту з удосконалення механізмів примусового
стягнення податкової -заборгованості. В цій роботі ми консультуємось і
тісно співпрацюємо зі Світовим банком та Міжнародним валютним фондом.
Загалом у розробці програми модернізації податкової служби бере участь
міжнародний колектив фахівців. Від української сторони — це фахівці
Міжнародного центру розвитку підприємництва та менеджменту, Інституту
системних технологій і Координаційного підрозділу з підготовки проекту
модернізації ДПА України, від Сполучених Штатів Америки — співробітники
Міністерства фінансів та Агентства з міжнародного розвитку. Надають нам
допомогу і співробітники Міністерства фінансів Нідерландів. До речі, це
вперше в історії України, коли протягом двох років фахівців з
оподаткування Міністерства фінансів іншої країни безкоштовно
надаватимуть консультації українській податковій службі, Концепція
розвитку державної податкової служби України базується на досягненні
добровільності виконання платниками податків власних податкових
зобов’язань[25].

Для виконання цих стратегічних завдань необхідно пройти довгий шлях. І
ми розпочали цю роботу, поставивши перед собою, так би мовити, проміжні
завдання [123]. Це — створення офісів по роботі з великими платниками
податків, якими займається Управління, по робот з великими платниками
податків ДПА України, запровадження електронної податкової звітності,
вдосконалення примусового стягнення податкової заборгованості та
підвищення професійного рівня кадрового складу податкової служби.

Створення офісів по роботі з великими платниками податків передбачає
галузеву структуризацію платників. Кожен офіс (а вони вже є у шести
великих промислових містах України) має два напрями роботи. Таким чином
відстежується 12 галузей промисловості, збираємо та обробляємо матеріал,
щоб у подальшому вдосконалити методи роботи з підприємствами провідних
галузей економіки. Практично за цими офісами буде закріплено елітні
підприємства, яких сьогодні налічується близько 10 тис. і які
забезпечують більше половини надходжень до державної скарбниці. А це
означає, що таким підприємствам треба більше приділяти уваги.

Пілотний проект подання податкової звітності в електронній формі ми
розпочали у Дніпропетровську. Перед цим було проведено опитування п’яти
тисяч платників податків — юридичних та фізичних осіб, із них 4570
погодилися взяти в ньому участь. Головна мета експерименту — створити
нові умови для обслуговування платників податків. Вони не повинні
приходити в офіс податкової служби, витрачати свій робочий час, стояти в
черзі, а всю необхідну для звітування інформацію передавати в
електронному вигляді через E-маіl або з допомогою

Інтернету. Якщо у підприємця немає таких можливостей, ми плануємо
відкрити спеціальні пункти приймання податкової звітності. Наші фахівці
допоможуть платникам оформити звітність технічними засобами та освоїти
передачу інформації електронними засобами. Запровадження цього
експерименту по всій Україні стане можливим після прийняття Верховною
Радою України про цифровий підпис, який надають юридичний статус
електронному документообороту.

Щодо примусового стягнення не внесених вчасно податків та платежів, то
ми пропонуємо принципово нову структуру цього підрозділу. Вдосконалено
технологічні схеми процесу примусового стягнення, розроблено спеціальний
програмний продукт під назвою “картка боржника” та методичний посібник,
який значно підвищує професійний рівень кадровою складу інспекторів, що
займаються примусовим стягненням податків.

Уже в 2002 році ми сподіваємось отримати певні результати від цих
проектів і розпочнемо роботу з навчання та підвищення кваліфікації
персоналу податкової служби, щоб заздалегідь підготуватись до переходу
на нову систему. А на 2003 рік заплановано запровадити результати
пілотних проектів у допромислову експлуатацію. Окрім реалізації
стратегічних завдань модернізації податкової служби, цей проект допоможе
зменшиш собівартість адміністрування податків, а найголовніше —-
створить сприятливе середовище для платників податків.

ДПА України створене при Міністерстві фінансів. Для виконання своїх
функцій вона включає в себе три рівні:

– головна ДПА – вища ланка:,

– ДПА областей і міст з районним поділом – середня,

ДПІ районі та міст обласного підпорядкування – низова.

У ДПА на вищу ланку покладається завдання організації та інструктивного
і методичного забезпечення податкової роботи в країни, а також контроль
за діяльністю податкових органів. Відповідно до чинного законодавства
Головна державна податкова інспекція України виконує покладені на неї
функції і відповідно до цих функцій структура Головної державної
податкової адміністрації починаючи з 1994 р. побудована за
функціональними напрямами діяльності —блоками, в яких концентрується
виконання певної функції. А до 1994 р. структура податкових органів всіх
рівнів засновувалася на розмежуванні діяльності окремих підрозділів за
видами податків і платежів з урахуванням форм власності. При цьому
кожний підрозділ здійснював розробку проектів законодавчих актів та
інструктивних матеріалів, організовував і здійснював перевірки з питань
правильності справляння податків, давав роз’яснення з питань
оподаткування, організовував роботу підпорядкованих йому податкових,
тобто виконував весь комплекс роботи з кожного виду податків, що не
давало змоги чітко розмежувати функції між управліннями відділами.

Виділено декілька таких блоків, кожний з яких очолює заступник
начальника Головної державної податкової адміністрації .Основним блоком,
який являється серцевиною як Головної державної податкової інспекції,
так і всієї податкової служби держави є блок законотворчої та методичної
робот, деформуються напрями податкової політики. На функціональний
блок законотворчої та методичної роботи покладається розробка проектів
законодавчих актів та інструктивних матеріалів з усіх видів податків і
податкових платежів, вивчення світового досвіду організації податкової
системи і податкової справи, здійснення міжнародних зв’язків із
податковими службами країн світу.

Ні середню ланку покладається організація податкової роботи в області чи
місті, з районним поділом Це головна ланка консультативної роботи, яка
потребує висококваліфікованих фахівців – добре обізнаних із податковим
законодавством . І на низову ланку покладається безпосереднє ведення
податкової роботи.

Податкова робота — це діяльність платників і податкової служби щодо
внесення податків до бюджету і контролю за платежами. Вона включає такі
елементи:

– правове регламентування встановлення і справляння податків;

– облік платників і надходжень податків,

– порядок та форми розрахунків із бюджетом.

Податкова робота засновується на встановленні функцій і прав платників
та податкової служби, відповідальності платників за своєчасність і
правильність розрахунків із бюджетом.

Основою податкової роботи с законодавче регламентування встановлення і
справляння податків, що якраз і визначає правові засади організації
справляння податків. Податкові відносини в суспільстві можуть існувати і
розвиватися тільки на базі прийняття і повного дотримання відповідних
законів [122]. Без наявності таких законів або в умовах їх нечіткої
визначеності податкова робота втрачає орієнтири і всі питання
оподаткування вирішуються виконавчою владою довільно. Значення чіткого
законодавчого регламентування податкових відносин легко показати на
зворотному — в умовах недосконалості законодавчих актів з питань
оподаткування спостерігається яв безвідповідальність платників, так
і неорганізованість податкової служби.

Так, сьогодні податковому законодавстві приділяється особлива увага. Без
перебільшення можна стверджувати, що ця тема нікого не залишає байдужим.
У Державній податковій адміністрації України займатися питаннями
податкового законодавства і законотворчості доручено одному із
Заступників Голови ДПА . Також у центральному апараті є структурні
підрозділи, що займаються питаннями вдосконалення податкового
законодавства Цей підрозділ утворився на основі одержаних доручень
уряду, які наказували податковій службі підготувати пропозиції щодо
вдосконалення існуючого законодавства. І от за розпорядженням Кабінету
Міністрів створюється робоча група для підготовки проекту Податкового
кодексу. Очолює цей колектив голова податкової адміністрації України
Микола Янович Азаров. Та й самим Законом про податкову службу
передбачено її обов’язок аналізувати чинне законодавство і вносити
пропозиції щодо його удосконалення.

Функцію прийняття законодавчих актів у податковій сфері, як і інших
законів, здійснюють вищі органи державної влади. В України це Верховна
Рада. Підготовка проектів відповідних законів покладена на Кабінет
Міністрів і безпосередньо на Головну державну податкову інспекцію [29|,
оскільки оподаткування —досить специфічна сфера, то до підготовки
проектів законів широко залучаються фахівці. Якщо говорити про регламент
проходження законопроектів, то його чітко визначено постановою Кабіно
Міністрів. Із законодавчою ініціативою виходить тільки Кабінет
Міністрів, а не будь-яке міністерство чи держкомітет, оскільки, згідно з
нашою Конституцією, у них такого права просто немає. Але міністерство,
визначене Кабміном як провідне в підготовці документів, подає свої
пропозиції. І воно зобов’язане погодити їх із зацікавленими
міністерствами та відомствами. Цьому ж міністерству слід дати економічне
обгрунтування законопроекту. І ось тут, на жаль, нерідко виникають
проблеми. Як праві що, всім не вистачає статистичного матеріалу, щоб
глибоко і всебічно проробити майбутній закон. У результаті багато
законопроектів проходять додаткові обговорення в комісіях парламенту. І
зачіпивши питання про відсоток проходження законопроектів, то якщо
виконано всі складові закону і є добре обгрунтування його, то є і
великий ступінь ймовірності, що такий проект пройде, тобто стане
законом.

Суттєвим щодо нього є відповідь М Я. Азарова на відповідь журналістів
[25]. ДПА – орган, де справді зосереджені фахівці у сфері розробки
податкового законодавства Але законодавча ініціатива не виходить від
нас. І жодний законопроект не був і не буде розроблений тільки нашими
людьми. І в розглянутому сьогодні законопроекті провідну роль
відігравали фахівці Мінсільгосппроду, Академії аграрних наук, Мінфіну,
Мінекономіки . Тому податківці не претендують на пріоритети. Але ми
підказували робочій групі, яким чином і то саме можна спростити, що
можна і чого не можна скасувати, що можна поєднати, а що не можна А
законодавчу ініціативу своїм Указом проявив наш Президент.

Інша справа, що не завжди всі сходяться в концептуальному підході.
Скажімо, уряд вважає, що на даному етапі слід робити так, а окремі
депутати: або навіть комісії доводять щось протилежне Часом дуже сильно
відчувається опір окремих депутатів, які захищають інтереси певної
галузі або виду підприємницької діяльності на шкоду загальнодержавним
інтересам. Отут уже компроміс неможливий. Загальновідомі приклади, коли
Верховна Рада приймала закон, а Президент змушений був застосовувати
право вето. Чому? Та тому, що за спірними мотивами стоїть або дохідна
частина бюджету, або неможливість ефективного контролю за
дотриманням податкового законодавства. Сьогодні в новій структурі
податкової адміністрації України передбачено зведене Управління по
розробці законодавства. Його робота будується за двома напрямками, один
підрозділ займається підготовкою Податкового кодексу, інший –
узагальненням, можна сказати.— супроводом тих законодавчих актів, що
пов’язані з оподаткуванням[29]. Адже жодне засідання нашого парламенту
не проходить без розгляду питань оподаткування. Тому мата оперативний
аналіз цих законопроектів просто необхідно для того, щоб уряд вчасно
реагував на зауваження комісій і вносив свої пропозиції. В цілому
прийняття високоякісних законів можливе тільки при налагодженості
оптимальної взаємодії між законодавчою і виконавчою владою, при високому
рівні професіоналізму насамперед законодавця, оскільки законодавча влада
с є кінцевою інстанцією у законотворчій роботі. Тільки на перший погляд
сфера оподаткування проста і доступна кожному. Насправді уже
зазначалося, додаткова політика, а вона починається саме із законів —
дуже складна і тонка справа, яка потребує широких і водночас глибоких
професійних знань.

Тепер про необхідність для України самого Кодексу і про його суть.
Наведу такий приклад Верховна Рада прийняла скажімо, Закон про податок
на додану вартість. Не встигли його ввести з 1 жовтня 1999 року, як
життя змусило внести до нього близько 200 поправок. Практично робота йде
повним ходом, і платник не в змозі зорієнтуватися. що ж там
відбувається, що ще буде змінено завтра.

Але ніхто собі не дозволить такої розкоші, щоб вносити зміни до Кодексу
на кожному засіданні парламенту. Це один бік справи. Є й інший.
Податкове законодавство, як і будь-яке інше, скажімо, адміністративне
або кримінальне, має свою специфіку. Тобто загальні правила опрацювання,
затвердження та виконання закону. Але на сьогодні ми такого
основоположного законодавчого документа, що регламентує всю податкову
базу, не маємо[2б]. Ним повинен стати Індекс. Податковий кодекс в
Україні, або іншими словами фіскальна культура – це частина національно
– культурних особливостей народу кожної держави.

Податковий кодекс, проект якого викликав жвавий інтерес не тільки в
ділової громадкості, а й у пересічних громадян вперше в історії названо
економічною конституцією нашої держави .

Поданий на розгляд ВРУ проект Податкового Кодексу сьогодні викликав
багато суперечок перед противниками та прихильниками цього документа.
Перш за все обсяг даного документа охоплює майже 350 сторінок тексту, що
регулюється 1428 нормативно-правовими актами, які постійно змінюються за
змістом та збільшуються за кількістю. Так, на сьогодні найголовнішим,
найнеобхіднішим документом є Податковий кодекс України, який готують до
другого читання. Зокрема, у Зверненні Президента України до Голови
Верховної Ради України від 13 лютого 2001 року проект Податкового
кодексу включено до переліку законопроектів, які пропонується
розглянути позачергово як невідкладні на сьомій сесії Верховної Ради
України третього скликання . То ж попереду велика за обсягом і кропітка
робота. Адже до комітетів Верховної Ради України надійшло близько 5000
пропозицій, змін та доповнень до Податкового кодексу і вони продовжують
надходити. Тому Президент у своєму Зверненні рекомендував центральним
органам державної виконавчої влади утриматись від ініціювання інших змін
до податкового законодавства.

Окрім того 11 січня 2001 року Верховна Рада України прийняла
Постанову “Про розгляд окремих законопроектів з питань оподаткування та
фінансової політики у зв’язку з підготовкою до другого читання проекту
Податкового кодексу України”.

Над проектом Податкового Кодексу працює створена 23 січня 2001 року
Комітетом ВРУ з питань фінансів і банківської діяльності робоча група з
народних депутатів України та працівників Секретаріату Комітету які вже
розпочали активну роботу з доопрацювання проекту кодексу. Так за
дорученням першого віце-прем’єр-міністра України Юрія Єханорова з 12
лютого над проектом Податкового кодексу працює ще одна робоча група, до
складу якої увійшло 8 фахівців Державної податкової адміністрації
України.

Нині опрацьовується питання оподаткування юридичних осіб. Найближчим
часом працюватимуть над проектом законів України „Про податок на додану
вартість”, „Про акцизний збір”.

І як ми розуміємо, що у нашій державі необхідні чіткі правові засади
організації справляння податків. Розглядаючи податки на споживання
зауважимо, що ПДВ і його методика оподаткування сьогодні регламентуються
такими нормативно-правовими та законодавчими документами . Перш за все
зазначимо, що основним є Закон України “Про податок на додану Вартість”
від 03.04.97р. № 168/97-ВР із змінами і доповненнями, внесеними Законами
України внесеними по декілька разів кожного рову . Ряд положень Закону
по ПДВ слід застосовувати тільки з урахуванням особливостей, визначених
Указом Президента України від 07.08,98 р. №657/98 “Про деякі зміни: в
оподаткуванні” введений в дію 1.10.98 р., із послідуючими змінами і
доповненнями.

Податок на додану вартість також регламентується іншими нормативно
правовими актами, наприклад порядок заповнення та подання податкової
декларації 10.04.98р. №179, від 23.10.98р. №’499, від 02.11.2000 р.
№568, Указом Президента України від 02.12.98 р. № 1328/% “Про підтримку
сільськогосподарських товаровиробників” із змінами та доповненнями.
Зміни та доповнення, що вноситься до Закону по ПДВ, неодноразово ставали
приводом для внесення відповідних змін і доповнень до постанов, наказів,
указів та інших нормативно-правових актів, що стосується даного податку.

Як бачимо, немає єдиного такого законодавчого документа, який би
викладав, всі ключові елементи і етапи справляння податку на ДВ, як
орієнтуватися у законах, коли вони мають стільки змін, за якими не
встигає, як податківець так і платник. Змін на протязі року є дуже
багато. Буквально до всіх законів і це ще раз підкреслює про
обов’язковість прийняття податкового кодексу. Наприклад, ПДВ змінюється
постійно. З часу його прийняття і по сьогоднішній день є близько 40-50
змін.

Сьогоднішній час вимагає стабільність податкового законодавства, що буде
створювати економічну ефективність податкової системи.

Стабільність податкового законодавства . Цей принцип передбачає
незмінність основних податкових платежів та правил їх утримання протягом
певного часу. Часта зміна податків дестабілізує планування
фінансово-господарської діяльності підприємства. Це – з точки зору
окремих підприємств. Держава в цілому теж потерпає від нестабільності
податкового законодавства.

Проявляється це в процесі бюджетного планування. Вводитися податки
можуть лише згідно з Законом “Про систему оподаткування”. Необхідно
заборонити практику затвердження податків, які відсутні в Законі. Як,
приклад, можемо навести платежі до Інноваційного фонду, фонду охорони
праці, фонду соціального захисту інвалідів, податок до фонду споживання
тощо.

Економічна ефективність податкової системи. У цьому принципі має знайти
відображення дія і фіскальної, і регулюючої функції(115). Для держави
ефективність виражається в повноті та своєчасності надходження податків
до бюджету. Витрати на збір податків не повинні перевищувати доходи від
збору податків. З іншого боку, податки повинні формувати економіку та
правову зацікавленість у здійсненні підприємницької діяльності. Держава
повинна мінімально втручатися в діяльність платника податку, її завдання
– контроль за своєчасністю та повнотою сплати податків. Механізм
розрахунку і утримання податків має бути зручним для платника. Це
спростить роботу і контролюючого органу.

На сьогодні не існує єдиного законодавчого документа, якому б знайшли
відображення всі норми, пов’язані з справлянням акцизного збору.
Враховуючи те, що з дня прийняття Декрету Кабінет Міністрів України „Про
акцизний збір” та законів які регулюють питання справляння акцизного
збору, було внесено багато змін та доповнень, для в зручності в
користуванні пропонуються такі законодавчі акти у кодифікованому
вигляді. Декрет Кабінету Міністрів України “Про акцизний збір на
алкогольні напої та тютюнові вироби ”Закон України Про державне
регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і
плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами чотири закони
України, якими визначено перелік товарів і продукції, на яких
встановлюється акцизний збір та ставки цього збору:

Закон України „Про ставки акцизного збору та ввізного мита на тютюнові
вироби”;

Закон України. „Про ставки акцизного збору та ввізного мита на
спиретилові та алкогольні напої;

Закон України „Про ставки акцизного збору та ввізного мита на
транспортні засоби”;

Закон України „Про ставки акцизного збору та ввізного мита на деякі
товари і продукцію”.

Найсуттєвішим нововведенням зазначених чотирьох законів стало те, що для
всіх товарів назначено коди виробів за Гармонізованою системою опису та
кодування товарів і майже по всіх підакцизних товарів (крім ювелірних
виробів ) ставки акцизного збору встановлено в твердих сумах з одиниці
товару і продукції незалежно від їх вартості. На сьогодні на алкогольні
напої та тютюнові вироби ставки акцизного збору встановлено в
національній валюті. Розмір ставок акцизного збору та механізм
обчислення є одним як для вітчизняних так і для імпортних товарів .

Велике значення в питанні законодавства відіграє Указ Президента України
від 23.05.2000 р. № 696/2000 «Про визнання таких, що втратили чинність.
Указу Президента України від 2 грудня 1998 року № 1328» . Отак блоками
поступово опрацьовуватиметься Податковий кодекс України. Але треба дуже
серйозно, зважено підходити до цієї справи[29]. Не варто змінювати щось
концептуально, важливо виявити і врегулювати всі недоліки неточності
нашого податкового законодавства. Також треба одразу ж виходити на
світові стандарти, аби наблизити наші податкові закони до європейських
Нині Державна податкова адміністрація України спільно з міжнародними
експериментами проводить роботу і в цьому напрямі.

На думку Державної податкової адміністрації України, окремі, несистемні,
ситуативні зміни податкового, законодавства не матимуть позитивного
ефекту.

Натомість необхідно зосередитися саме на доопрацюванні і підготовці до
другого читання проекту Податкового кодексу України, в якому й
передбачити комплексне вирішення всіх нагальних проблем оподаткування.

Правове регламентування у сфері оподаткування починається з установлення
складу податкової системи[115]. Ставши на шлях розбудови своєї
державності, Україна почала створення самостійної податкової системи В
1991 р. був прийнятий закон “Про систему оподаткування”. Він визначив
принципи системи оподаткування, види податків, зборів та обов’язкових
платежів, напрями їх зарахування, платників податків і об’єкти
оподаткування та відповідальність за порушення податкового
законодавства. Передбачено, що система оподаткування в Україні базується
на принципах стабільності рівнонапруженості, обов’язковості, соціальної
справедливості при встановленні й справлянні податків і забезпечує
концентрацію в державному і місцевих бюджетах коштів, необхідних для
розв’язання завдань економічного і соціального розвитку, створення
дійових стимулів підвищення ефективності виробництва, економічного
використання ресурсів і охорони навколишнього середовища.

Перелічені в законі принципи в цілому правильні. Проблема полягає,
однак, не у встановленні принципів, а в їх додержанні. В умовах
економічної нестабільності дотримуватися принципу стабільності дуже
важко, про що свідчить накопичений, хоч і незначний, досвід. Крім того,
забезпечити стабільність у початковий період створення самостійної
податкової системи майже неможливо, особливо враховуючи те, що цей
процес іде методом спроб і помилок, а не на основі наукового підходу.
Виявлення цих помилок і потребує постійних корективів.

Установивши принципи побудови і склад податкової системи, необхідно
законодавче відрегулювати справляння податків шляхом прийняття окремих
законів по кожному них[29]. Ця робота теж покладається на Верховну Раду.
Головною умовою оптимальної організації податкової роботи є суворе
дотримання податковою інспекцією і платниками податкового законодавства.
Недосконалість окремих законів, а це неминуче в початковий період
створення податкової системи, особливо при непрофесійному парламенті, не
є виправданням для ігнорування та невиконання. Суспільство завжди
страждає не стільки від недосконалості законів. хоч вони ідеальними не
можуть бути і їх мабуть, узагалі не буває, скільки від недотримання
законодавчих норм.

Закони та інші законодавчі акти є відправною точкою але ще не достатньою
умовою організації податкової роботи [25]. Вони встановлюють головні
принципи й об’єкт оподаткування, платників податків, ставки, пільга,
порядок і форми розрахунків тільки в узагальненому вигляді, тоді як для
чіткої організації податкової роботи потрібні документів що детально
визначають порядок справляння податків. Роль таких документів у
правовому регламентуванні податкової роботи відіграють інструкції
Головної державної податкової інспекції. Звичайно, інструкція не може
заходити в суперечність із законодавчим актом, вона повинна тільки
конкретизувати його. Якщо інструкція суперечить закону, то має діяти
норма закону, а не інструкція, хоча в правовій державі це взагалі
неприпустиме явище, Разом із цим слід зазначити, що недосконалість і
нечіткість багатьох законів – прийнятих в Україні, призводить якраз до
недоліків в інструктивних документах. Але що стосується практичної
діяльності податкового інспектора, то він має виконувати все, що
передбачено інструкцією, а не керуватися принципом доцільності.
Інструкція —це головний робочий документ для податкового інспектора.

Головне в підготовці податкового працівника —не вивчення законодавчого
та інструктивного матеріалу, так як він все одно весь час змінюється, а
вироблення навичок вільно працювати з інструкціями. Не треба знати
інструкцію напам’ять, бо вона завжди є під руками, а слід її розуміти.

Однією з передумов реалізації вимог конкретності, однозначності
доступності інструкції є насичення її прикладами, які наочно
відображають процес оподаткування. Приклади повинні характеризувати всі
варіанти обчислення та сплати того чи іншого податку. При складанні
прикладів потрібно не тільки подавати й описувати алгоритм розрахунків,
а й указувати джерела інформації, з яких беруться необхідні для
розрахунків показники. Як переконує досвід, наявність прикладів,
складених таким чином, значно підвищує рівень інструкції, а відтак і
податкової роботи в цілому.

Податкова робота пов’язана із заповненням і поданням різноманітних
документів. Уніфіковані форми цих документів додаються до інструкції по
кожному виду податків. Необхідно, щоб або самі форми, або інструкція
вміщували роз’яснення з питань оформлення податкової документації. Як
висновок, податки платникам необхідно платити, або в іншому випадку
податківцям необхідно розробити законодавчі аспекти боротьби з
порушенням податкового законодавства і зафіксувати все це в податковому
кодексі. На нашу думку ДПА на основі аналізу фактів виявлених порушень
податкового законодавства та порушення кримінальних справ повинна
узагальнити інформацію про основні шляхи ухилення від оподаткування
суб’єктів підприємницької діяльності і все це використати для розробки
заходів щодо їх перекриття та запобігання. Вважаю, що досить доцільним і
важливим кроком є шлях гармонізації нашого законодавства із зарубіжним.
Воно сприятиме підготовці України до вступу в Європейський економічний
союз.

Варто зазначити, що якими б не були досконалими закони, структура
податкових органів та їх матеріальна база, ефективна робота податкової
служби неможлива без збереження висококваліфікованих кадрів, їх
соціальної та правової захищеності. Авторитет та сила держави – це не
лише стабільність законодавства та бездефіцитний бюджет, але й
матеріально незалежні працівники податкових адміністрацій.

2.2. Податок на додану вартість як форма універсального акцизу.

Ідея використання податків на споживання та їх співвідношення із
податками на доходи була і залишається однією з найсуперечливіших у
фіскальній науці [57]. Історично опосередкована форма одержавлення
національного продукту з’явилася значно пізніше, ніж пряме оподаткування
доходів підприємств і громадян, проте поступово перетворилася в
найвідчутніший канал поповнення доходів державного бюджету та
фінансування державних видатків. Починаючи з ХVIII століття розвиток
податкових форм ішов одночасно у двох напрямках: прямого та
опосередкованого оподаткування, із установленням відповідних
співвідношень між ними.

Даним податком оподатковуються усі товари та послуги, що
надходять у продаж[31]. Універсальний акциз автоматично враховує всі
зміни в товарному асортименті й може перераховуватися до бюджету у трьох
формах: податку з обороту в однорівневій формі, податку з обороту в
багаторівневій формі та податку па додану вартість.

Третя форма, тобто податок на додану вартість, уведена в більшості країн
Західної Європи, її поява зумовлена необхідністю ліквідації каскадного
ефекту, властивого податку з обороту в багаторівневій формі. У 1954 році
француз М. Лоре описав схему дії податку, здатного замінити податок з
обороту. Цей податок вперше було апробовано в Республіці Кот-д”Івуар у
1960 році, в 1967 році — у Данії та частково в Бразилії, у 1968 — у ФРН
і Франції. А вже в 70— 80 роках ПДВ дістав широке розповсюдження. На
даний момент він є важливою складовою частиною податкових систем більш
ніж у 40 країнах світу, в тому числі в 17 європейських країнах.

Податок на додану вартість був упроваджений в СРСР як альтернатива
податку з обороту та податку з продажу, так би мовити славнозвісних
п’ять горбачовських відсотків. Це був цікавий експеримент, бо за своїм
змістом податок на додану вартість найкраще працює в демонополізованій
економіці, з мінімальним застосуванням “внутрішньо корпоративних” цін та
так званих “зв’язаних осіб”, тобто платників податків, які при прийнятті
господарських рішень можуть не тільки користуватися аргументами
економічної діяльності, але й спрямовувати свою діяльність на
задоволення власних інтересів або інтересів своїх органів управління.
Натомість головна мета планової системи є зворотною – підтримання
планового ціноутворення, збереження єдиного власника в особі держави.
Саме тому впродовж дев’яти перших місяців застосування правила податку
на додану вартість були змінені тричі. Після здобуття незалежності
Україна коригувала порядок нарахувань та сплати податку на додану
вартість близько двох сотень разів. Почалося все з 1992 року, коли
Україна вперше зіткнулася з проблемами самостійного формування бюджету
та регулювання платіжного балансу. При цьому стара система збирання
податку на додану вартість, яка полягала у звільненні від податку
імпортних поставок і оподаткування експорту, почала суперечити
внутрішнім економічним інтересам держави. Саме 26 грудня 1992 року було
прийнято декрет про ПДВ, яким усі ми керувалися майже п’ять років. Але
не без підстав піддавався він гострій критиці, хоч до нього всі звикли і
він діяв, усі розуміли, що необхідні зміни. І вони знайшли своє
втілення в законопроекті, прийнятому Верховною Радою України як Закон
03.04.1997 року і введеного в дію з 01 жовтня 1997 року.

Даний закон визначає платників податку на додану вартість, об’єкти, базу
і ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних і звільнених від
оподаткування операцій, поняття податкової накладної, порядок облік,
звітування і внесення податку до бюджету.

Платник податку – це та особа, яка згідно із цим законом зобов’язана
здійснювати утримання і внесення до бюджету податку, що сплачуються
покупцем, або особа, яка ввозить чи пересилає товари на митну територію
України. Перелік платників визначений ст. 2 цього Закону.

У МР ДПІ Чемеровецького району платники податків класифікують по формах
власності, по організаційно-правовій формі, по видах діяльності а також
по органу управління. Зареєстровано всього платників по ПДВ у
Чемеровецькому районі за 2001 рік – 238, та в порівнянні з минулими
роками ця цифра має тенденцію до зростання. Починаючи з 1998 року, коли
кількість платників було зареєстровано 459, їх кількість суттєво
змінилася з введенням в дію Закону по ПДВ. І якщо на кінець періоду 97
року вибирати їх згідно якоїсь класифікації, то ця цифра зменшилась до
155. Аналіз платників в динаміці 1998-2001 років відобразимо у вигляді
таблиці № 2.1. “Кількість платників ПДВ Чемеровецького району в розрізі
організаційно-правових форм ” і таблиць № 2.2. “Кількість платників ПДВ
Чемеровецького району по формах власності.”

З даних таблиць ми бачимо, як збільшуються платники в загальному, так і
в розрізі форм власності і організаційно-правових форм. Щоб наглядніше
бачити як змінюються платники ПДВ на протязі 1998-2001 роках, зобразимо
цю зміну у вигляді графіку 2.1.

Графік 2.1.Зміна кількості платників ПДВ у 1998-2001 рр.

(1-1997р., 2-1998 р., 3-1999 р., 4-2000 р.)

Крива даного графіку має тенденцію до зростання, що пояснюється, як
зростання платників податку з кожним роком, починаючи з 1998 р. Якщо
порівняти платників 1998р.,1999 р., 2000 р. з базовим 2001 р., то їх
кількість змінювалася в сторону збільшення відповідно на 83 платники або
на 53 %, на 45 платників або 23 %, на 20 платників або 9%. Але все ж
таки на сьогоднішній день дана кількість платників ПДВ є відносно
невеликою, тому що багато з них працюють по спрощеній системі
оподаткування.

Суб’єкти підприємницької діяльності утворені після набрання чинності цим
Законом, незалежно від виду діяльності та запланованих обсягів операцій
з продажу товарів та діючі особи, які підпадають під визначення цього
Закону зобов’язані зареєструватись як платники податку за місцем їх
знаходження в податковому органі.

У громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, об’єктом
оподаткування є чистий доход [58], який вираховується як різниця між
сумою виручки від реалізації товарів і фактичними матеріальними
витратами, включаючи податок на добавлену вартість, на виробництво
вказаних товарів (робіт, послуг).

Одним словом, із вище викладеного можна сказати, що базою для
нарахування ПДВ виступає договірна вартість товару, що реалізується за
цінами, які не нижче звичайних, тобто ПДВ нараховується на загальний
оборот по реалізації. Якщо прив’язуватись до декларації по ПДВ, то рядок
операції, що оподатковуються за ставкою 20%, крім операцій із ввезенням
іноземних товарів, ПДВ за які сплачується митним органам при
розмитненні, якраз і вказує на об’єкт оподаткування, що являє собою базу
нарахування по ПДВ.

У Чемеровецькому районі база оподаткування по ПДВ за 2001 рік складає
74057 тис.грн. В порівнянні з минулим 2000 роком вона зменшилась на
13,7%, що становить 10145 тис.грн. Таке зменшення здійснилось за рахунок
зменшення реалізації продукції в результаті відсутності ринків збуту,
розрахунків з постачальниками за сировину, відсутності коштів на
розрахунковому рахунку і в загальному – це привело до зменшення
виробництва продукції.

І як бачимо широке застосування ПДВ зумовлене численними його
перевагами, серед яких найголовнішими є те, що оподаткуванню підлягає
переважно дохід, який спрямовується на споживання[58]. Інша його частина
значною мірою використовується на нагромадження, яке опосередковано
стимулює процес інвестування. Широка база оподаткування ПДВ сприяє
вагомому зростанню доходів держави від податків на споживання. Важливим
моментом є вилучення податку на всіх етапах руху товарів, що сприяє
рівномірному розподілу податкового тягаря між усіма суб’єктами
підприємницької діяльності. Єдині ставки полегшують як обчислення
податку безпосередньо для платників, так і контроль державних податкових
органів за дотриманням платіжної дисципліни. Оподаткування власне
доданої вартості, сплата податку пропорційно новоствореній вартості на
відповідному етапі виробництва чи просування товарів наближають ПДВ до
прямих податків із точки зору прогресивності оподаткування[48].
Встановлення нульових ставок на експортні товари створює позитивні
передумови для збільшення його обсягу та підвищення
конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринку.

Таким чином, ПДВ є найпрогресивнішою формою оподаткування споживання.
Разом з тим, як свідчить вітчизняний досвід, практика нарахування й
сплати податку неповною мірою відповідає вимогам ринкового середовища,
що вимагає подальшого вдосконалення механізму справляння ПДВ відповідно
до умов перехідної економіки в Україні.

На нашу думку, широке коло платників ПДВ, які належать до різних галузей
і форм господарювання, значною мірою визначає його універсальність.
Рівень неоподатковуваного обороту, що визначається межею 3600
неоподатковуваних мінімумів на рік, а також відсутність такого обмеження
для підприємницьких структур, які здійснюють торгівлю за готівку, мають
певні негативні наслідки, серед яких-підвищення вартості справляння
податку. Відомо, що в більшості розвинутих країн 60-70% надходжень від
ПДВ припадає лише на 10- 15% від усіх зареєстрованих підприємств.
Завдяки цьому немає потреби в перевірці документації та в обслуговуванні
значної кількості малих підприємств, платежі яких є незначними[ЗІ].
Увага податкових органів зосереджується на продуктивніших ділянках
роботи. На фоні недостатньої технічної забезпеченості вітчизняного
фіскального апарату необхідність встановлення порівняно високої
неоподатковуваної межі та її поширення на всі без винятку галузі
господарювання стає очевидною. Світовий досвід свідчить, що низька межа
або її відсутність спричиняє малоефективне справляння ПДВ. Для
порівняння — в Італії не існує подібних обмежень щодо підприємницьких
структур малого бізнесу і, як наслідок, ефективність оподаткування є чи
не найнижчою в Європі. Крім того, доведення неоподатковуваної бази до
економічно доцільної величини позитивно позначиться на розширенні сфери
діяльності малого бізнесу, який є важливою рушійною силою розвитку
ринкових відносин у країні.

Перегляду вимагає і якісний склад оподатковуваної бази. На наш погляд,
оподатковуваний оборот за чинною методикою має низку елементів, що за
своїм економічним змістом не можуть бути складовою доданої вартості.

А аналіз чинного законодавства з ПДВ засвідчив ще один істотний недопік
– подвійне оподаткування[28]. Такий факт має місце при оподаткуванні
підакцизних товарів, коли в оподатковувану податком -а додану вартість
базу включається сума акцизного збору. Більше того, в Україні існує
велика кількість місцевих податків і зборів, джерелом сплати яких є
собівартість – одна із складових бази для нарахування податкового
зобов’язання з ПДВ. Очевидно, що в такий спосіб держава вирішує свої
фіскальні інтереси[51], одночасно порушуючи задекларовані нею ж принципи
податкової політики. Тобто додана вартість з метою оподаткування має
бути максимально очищена від інших непряма податків і платежів. Базою
для нарахування ПДВ виступає договірна вартість товару, що реалізується
за цінами, які не нижче звичайних цій, тобто ПДВ нараховується на
загальні обороти по реалізації. Причому до вартості продажу товару ще
включаються суми ПДВ. Специфіка ПДВ в тому, що не вся нарахована сума
ПДВ сплачується до бюджету.

Діючим податковим законодавством України передбачено широку систему
пільг з ПДВ. Вірогідно, що перелік пільг продиктований намірами
соціальної справедливості. Звільнення того чи іншого товару від ПДВ
передбачає автоматичне зменшення його ціни на суму нарахованого податку.
Зацікавлені в цьому і платники податку, і його носії, оскільки у перших
з’являється можливість завдяки зниженню цін збільшити обсяг реалізації
продукції за кількісними параметрами, а для других істотно послаблюється
податковий тиск. Отже, звільнення від ПДВ має на меті два основних
завдання. По-перше, захист інтересів малозабезпечених верств населення,
це так би мовити соціально-політичні мотиви і по-друге, стимулювання
випуску окремих видів товарів, робіт, послуг.

Разом з тим характерною рисою ПДВ як із позицій фіскаль достатності,
так і з позицій економічної ефективності є його здатність сприяти
реальній оцінці вартості товарів. Тому широка система пільг щодо сплати
податку є недостатньо економічно виправданою.

Надані платникам пільги в оподаткуванні є одними з найбільших втрат
бюджету, як державного так і місцевого.

У Чемеровецькому районі ці втрати складають 7207 тис.грн.,що становить
82,7% Зведеного бюджету. Якщо говорити тільки про Державний 6юджет, то
пільги по ПДВ перевищують фактичні надходження на 47,8 %, тобто на 2333
тис.грн. Якщо зобразити ці дані у вигляді діаграми2.1, тоді наглядніше
побачимо втрати Зведеного і Державного бюджетів.

Діаграма 2.1. Пільги по ПДВ у Зведеному і Державному бюджетах. Ряд 1 –
Зведений бюджет (1) і Державний бюджет (3)

Ряд 2- надані пільги по ПДВ ( відносно 1- Зведеного і 3 – Державного
бюджетів)

Випливає думка, що слід повністю переглянути перелік наданих державою
пільг та максимально зменшити їх кількість. А звільнення від сплати ПДВ
повинно стосуватися таких товарів і послуг: продуктів харчування, ліків
і медичного обслуговування, витрат на освіту, купівлі та найму житла,
книг і газет, музеїв, державних послуг, фінансових послуг, витрат на
мистецтво, спорт, експортних операцій. При цьому механізм пільгового
оподаткування має ґрунтуватися на двох методах: вилученні з
оподаткування і встановленні знижених ставок на предмети першої
необхідності.

Розглядаючи ставки ПДВ, слід особливу увагу звернути на два моменти.
Перший пов’язаний із розміром ставки, а другий момент визначається
кількістю ставок, що використовуються..

Спочатку її було встановлено на рівні 28%, її розмір перевищував усі
допустимі межі [39]. Тому рішення про доведення ставки ПДВ до 20% є
виправданим. Однак у сучасних умовах господарювання і такий розмір
податкової ставки є завищеним. У період становлення ринкових відносин
рівень оподаткування товарів народного споживання має
бути поміркованішим.

Встановлення єдиної ставки податку значно спрощує систему функціонування
та обслуговування ПДВ. Якщо рівень оподаткування споживання однаково
пропорційний, то податок нейтральний по відношенню до взаємозамінних
товарів і послуг та не впливає на вибір споживача. Фіскальна теорія
свідчить, що оподаткування всіх товарів л єдиною ставкою зводить до
мінімуму різного роду деформації, пов’язані з будь-яким податком.

Якщо ПДВ обчислюється за єдиною ставкою до всього споживання, то податок
буде пропорційний споживанню, але регресивний стосовно річного
доходу. Бажання послабити таку регресивність, зробити податок
прогресивним відносно величини доходу зумовлює оподаткування за
зниженими порівняно із стандартними ставками тих товарів, які
споживаються низько дохідними групами населення. В той же час підвищені
ставки застосовуються до товарів і послуг, що споживають – і переважно
високодохідними групами населення. В результаті такої диференціації
податок втрачає свою нейтральність поряд із зменшенням регресивності.

Незважаючи на теоретичні переваги однієї ставки ПДВ, на практиці
більшість країн застосовують кілька ставок податку. В Україні на даний
час встановлено дві ставки: 20% та 0%. Ставка 20% є домінуючою, нею
оподатковується переважна більшість товарів, робіт, послуг. Нульова
ставка застосовується при обчисленні ПДВ у разі реалізації товарів на
експорт, а також інші операції, що оподатковуються за нульовою ставкою.
Використання даної ставки означає повне відшкодування податку,
сплаченого постачальником за товари, послуги, матеріальні ресурси, що
використовуються для здійснення зазначених вище поставок.

Розглянувши ставки податку на додану вартість стає очевидним те, що
слідуючим етапом є визначення суми податкових зобов’язань щодо ПДВ і
податкового кредиту, оскільки різниця між ними визначає суму ПДВ.

Податкові зобов’язання з ПДВ відображають загальний обсяг продажу
товарів, оподатковуваних ПДВ за ставкою 20 %, крім операцій із ввезенням
імпортних товарів, ПДВ по яких сплачується податковим органам при
розмитненні. Для визначення загальних обсягів продажу платник ПДВ веде
Книгу обліку продажу товарів. Поряд з цим необхідно визначити обсяги
бартерних операцій. Стосовно бартеру потрібно пам’ятати, що незалежно
від того, яка з подій відбулася першою відвантаження товарів, виконання
робіт, послуг партнеру або отримання товарів робіт, послуг від партнера,
по пій першій події у платника виникають податкові зобов’язання щодо ПДВ
за ставкою 20 %. Причому згідно зі ст. 12 Указу Президента України “Про
деякі зміни в оподаткуванні” від 07.08.98 р. № 857/98, зі змінами та
доповненнями, при здійсненні бартерних операцій на території України ПДВ
справляється за ставкою 20 %, в тому числі під час обміну товарами,
операції з продажу яких звільнені від оподаткування або обкладаються за
нульовою ставкою. Що стосується права на отримання податкового кредиту
під час здійснення таких операцій, то воно виникає на дату здійснення
кожної з частин заключної операції в сумі, пропорційній таким частинам.

Податкові зобов’язання відображають не тільки обсяги продажу за ставкою
20 %, а також і операції, оподатковувані ПДВ за ставкою 0% – це
експортні операції І інші операції, що оподатковуються за нульовою
ставкою, а також обсяги операцій з продажу, звільнених від
оподаткування, і обсяги операцій з продажу, що не є об’єктом
оподаткування.

Говорячи про експортні операції, слід мати на увазі, що п. 6.3 ст.6
Закону про ПДВ не дозволене застосування нульової ставки до операцій з
вивезення, тобто експорту товарів, звільнених від обкладення ПДВ на
митній території України відповідно до пп. 5.1 і 5.2 ст. 5 Закону про
ПДВ. Це означає, що до таких операцій застосовується принцип звільнення
від ПДВ, тобто податкові зобов’язання у разі експорту таких товарів у
платника податків не виникають (але при придбанні у платника податків
також немає і права на податковий кредит). До таких операцій
застосовується принцип звільнення від обкладення ПДВ, тобто податкові
зобов’язання щодо них не виникають, але суми ПДВ, сплачені у зв’язку з
придбанням товарів, вартість яких відноситься до складу валових витр