Зміст

Вступ.

Класифікація активів підприємства.

Визначення складу оборотних активів та їх характеристика.

Визначення складу необоротних активів та їх характеристика

Висновки.

Список використаної літератури

3

4

11

21

31

33

Вступ.

Розвиток ринкових процесів в Україні, впровадження світового досвіду
господарювання, а також залучення іноземного капіталу в економіку
України збагачують фінансово-господарську діяльність підприємств новими
методами, опанування якими потребує від українських економістів та
бізнесменів сучасних знань, переосмислення основного економічного закону
розвитку нашого суспільства, мети господарської діяльності, а отже й
мети господарського обліку.

Для прийняття обміркованих економічних рішень як у межах кожного
окремого суб’єкта господарювання, так і у межах всієї держави, необхідно
мати достовірні дані про економічне становище об’єкта керування. Саме
бухгалтерський облік є тією наукою, котра відображає господарські
процеси та їх результати у вартісному вираженні. Саме на підставі
бухгалтерської звітності приймаються відповідальні рішення фінансовими
керівниками.

Одним найбільш важливих питань в системі бухгалтерського обліку є
організація виробничого обліку і перш за все облік активів, які є в
розпорядженні підприємства, визначення технічного стану даних активів та
їх придатності для здійснення господарської діяльності.

В умовах ринку облік затрат – важливий інструмент управління даними
підприємствами.

Необхідність обліку активів зростає в міру того, як ускладнюється
господарська діяльність підприємства і зростають потреби у підвищенні
рентабельності.

Всі фірми, щоб втриматись на сучасному ринку постали перед фактом
обов’язкового зниження собівартості продукції і одержання максимального
прибутку. Цього можна досягти, якщо ввести суворий контроль і
аналізувати чіткий облік використання активів підприємства.

Метою курсової роботи є визначення складу та характеристика активів
підприємств.

1. Класифікація активів підприємства

Господарські засоби підприємства в бухгалтерському обліку класифікують
(характеризують) за двома ознаками:

1) за складом і використанням;

2) за джерелами формування (фінансування).

Активи в бухгалтерському обліку необхідно характеризувати за двома
ознаками: їх складом і використанням та джерелами формування. Наприклад,
автомобіль, вписаний як внесок засновника у статутний капітал
підприємства, належить до основних засобів підприємства (за їх складом)
і до статутного капіталу підприємства (за джерелами фінансування).

За складом і використанням господарських засобів підприємства їх
групують за такими напрямами:

• за формами функціонування;

• за монетарною ознакою;

• за характером участі в господарському процесі, швидкістю їх обігу;

• за участю у виробничому процесі;

• за нарахуванням зносу (амортизації).

За формами функціонування господарські засоби (активи) поділяють на такі
групи: матеріальні засоби (активи); нематеріальні засоби (активи);
фінансові активи.

Матеріальні активи — це засоби підприємства, які мають
матеріально-речову форму; наприклад, будинки, споруди, машини, сировина,
матеріали, готова продукція тощо.

Нематеріальні активи — це активи, які не мають матеріальної форми,
можуть бути ідентифіковані (відокремлені від підприємства) та
утримуються підприємством з метою використання протягом періоду більше
одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік)
для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду
іншим особам.

До нематеріальних засобів (активів) належать: придбане місце на
товарній, фондовій біржах, авторські права, права на інтелектуальну
власність і використання земельних ділянок, програмне забезпечення,
майнові права, вартість одержаних

патентів, ліцензій та інших активів, які не мають матеріальної форми,
але дають можливість підприємству отримувати прибуток.

Фінансові активи — це група господарських засобів (активів) підприємства
у формі готівкових коштів та інших фінансових інструментів, які належать
підприємству. До цієї групи належать готівкові кошти та їх еквіваленти в
національній та чужоземній валютах, фінансові інвестиції підприємства,
дебіторська заборгованість.

Фінансові інвестиції — це активи, які утримуються підприємством з метою
збільшення прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості
капіталу або інших вигод для інвестора. До фінансових інвестицій
належать вкладення коштів підприємства в цінні папери та статутні
капітали інших підприємств. У бухгалтерському обліку виділяють
довгострокові фінансові інвестиції на строк понад один рік і
короткострокові (поточні) фінансові інвестиції на строк до одного року.

Дебіторська заборгованість — це заборгованість різних фізичних і
юридичних осіб перед даним підприємством за відправлену їм продукцію чи
надані послуги. Фізичні і юридичні особи, які мають таку заборгованість
перед даним підприємством, називаються його дебіторами.

За монетарною ознакою господарські засоби (активи) підприємства
поділяють на монетарні та немонетарні активи.

Немонетарні активи — це всі активи, крім грошових коштів, їх
еквівалентів та дебіторської заборгованості у фіксованій (або
визначеній) сумі грошей.

До монетарних активів підприємства належать грошові кошти, їх
еквіваленти та дебіторська заборгованість у фіксованій (або визначеній)
сумі грошей.

За характером участі в господарському обороті і швидкістю їх обігу
активи підприємства поділяють на оборотні та необоротні.

Оборотні засоби (активи) — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не
обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації
чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців
з дати складання балансу. Основними елементами оборотних активів
підприємства є товарно-матеріальні цінності, запаси у виробництві,
готова продукція, дебіторська заборгованість, грошові кошти на рахунках
у банках і в касі.

Оборотні активи поділяють на нормовані (виробничі запаси, паливо,
незавершене виробництво) та ненормовані (дебіторська заборгованість).

Необоротні активи підприємства— це сукупність його майнових цінностей,
які багаторазово беруть участь у процесі його господарської діяльності.
У практиці бухгалтерського обліку до них належать господарські засоби з
тривалістю використання понад рік.

До складу необоротних (довгострокових) господарських засобів
підприємства належать:

• основні засоби;

• незавершене будівництво;

• нематеріальні активи;

• довгострокові фінансові інвестиції;

• відстрочені податкові активи;

• довгострокова дебіторська заборгованість (яка буде погашена після
двадцяти місяців від дати, на яку складений баланс);

• інші довгострокові активи (музейні експонати, бібліотечні фонди,
малоцінні необоротні матеріальні активи, природні ресурси тощо).

Основні засоби — це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою
використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання
послуг, надання в оренду іншим особам або для здійснення
адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк
корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або
одного операційного циклу, якщо він довший за рік). Основні засоби
функціонують у незмінній натурально-речовій формі у виробничій та
невиробничій сферах. До основних засобів підприємства належать земельні
ділянки, капітальні витрати на поліпшення земель, будинки, споруди та
передавальні пристрої, машини та обладнання, транспортні засоби,
інструменти, прилади, інвентар (меблі), робоча і продуктивна худоба,
багаторічні насадження, інші основні засоби, інші необоротні матеріальні
активи, тимчасові (нетитульні) споруди, природні ресурси, інвентарна
тара, предмети прокату, інші необоротні матеріальні активи терміном
експлуатації більше року та вартістю понад певну, встановлену по
підприємстві суму за одиницю. Вартість основних засобів зменшується
поступово внаслідок їх фізичного і морального зношування шляхом
нарахування амортизації.

Відстрочені податкові активи — це сума податку на прибуток підприємства,
що підлягає відшкодуванню в наступних періодах унаслідок тимчасової
різниці між обліковою і податковою базами оцінки.

За участю у виробничому процесі господарські засоби (активи)
підприємства поділяють на такі групи:

1) засоби у сфері виробництва;

2) засоби у сфері обігу;

3) невиробничі засоби.

До виробничих засобів належать засоби підприємства, які беруть
безпосередню участь у процесі виготовлення продукції чи надання послуг.
Це — виробничі будівлі і споруди, машини та механізми, транспорт,
сировина, матеріали, паливо, незавершене виробництво тощо.

До активів у сфері обігу належать предмети обігу, грошові кошти, кошти в
розрахунках та засоби, які обслуговують сферу обігу.

Предмети обігу — це готові вироби, призначені для реалізації. Грошові
кошти необхідні підприємству для розрахунків із постачальниками, з
підрядниками, з

бюджетом, з робітниками щодо заробітної платні. Грошові кошти
зберігаються у касі підприємства, на його розрахункових, валютних та
інших рахунках у банках.

До засобів, які обслуговують сферу обігу, належать торговельні та
складські споруди з відповідним обладнанням, устаткуванням та
інвентарем.

До невиробничих засобів підприємства належать засоби, які не беруть
безпосередньої участі у виробництві продукції, але їх використовують для
створення нормальних умов праці й відпочинку працівників підприємства.
До невиробничих засобів підприємств належать житлові будинки,
гуртожитки, готелі, дитячі садки, амбулаторії, клуби, бібліотеки з
обладнанням та інвентарем у них тощо, які перебувають на балансі
підприємства.

За нарахуванням амортизації виділяють активи, які підлягають амортизації
та активи, на які амортизацію не нараховують. Амортизують усі основні
засоби (окрім землі), інші необоротні матеріальні активи, нематеріальні
активи, фінансові інвестиції. На всі інші господарські засоби (активи)
амортизацію не нараховують.

Джерела формування активів можуть бути власними або залученими.

До власних джерел формування активів підприємства належать капітал,
резерви, прибуток, забезпечення наступних виплат і платежів.

До залучених джерел формування господарських засобів належать:

• довгострокові зобов’язання;

• поточні зобов’язання;

• доходи майбутніх періодів.

Якщо очікуваний період погашення забезпечення більше одного року з дати
складання балансу або більше одного операційного циклу, то це
забезпечення можна розглядати як довгострокове зобов’язання
підприємства. Якщо очікуваний період погашення забезпечення є меншим від
одного року з дати складання балансу або менше одного операційного
циклу, то його слід розглядати як поточне зобов’язання підприємства.

Довгострокові зобов’язання — це всі зобов’язання підприємства, що не є
поточними, тобто які будуть погашені протягом періоду більше одного року
з дати складання балансу або більше одного операційного періоду (якщо
тривалість операційного періоду більше року). До довгострокових
зобов’язань підприємства належать довгострокові кредити банків,
довгострокові фінансові зобов’язання, зобов’язання за залучення
позикових коштів, крім банківських кредитів, на які нараховують
відсотки, відстрочені податкові зобов’язання (сума податків на прибуток,
що підлягають сплаті в майбутніх періодах внаслідок тимчасової різниці
між обліковою і податковою базами оцінки), інші довгострокові
зобов’язання.

Поточні зобов’язання — це зобов’язання, які будуть погашені протягом
одного операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати
складання балансу. До поточних зобов’язань належать короткострокові
кредити банків, поточна заборгованість за векселями виданими, поточними
зобов’язаннями за розрахунками з одержаних авансів, з бюджетом, з
позабюджетних платежів, зі страхування, з оплаті і праці, кредиторська
заборгованість за товари, роботи, послуги тощо.

Кредити — це позики у грошовій або товарній формах на умовах повернення,
що їх надають банк чи юридична (або фізична) особа, — кредитор, іншій
особі — позичальникові. За користування кредитом виплачують процент.

У бухгалтерському обліку кредити поділяють на короткострокові (з
терміном повернення до року) і довгострокові (з терміном повернення
понад рік).

Кредиторська заборгованість — це тимчасово залучені підприємством
(організацією) кошти, які підлягають сплаті відповідним юридичним або
фізичним особам, тобто це заборгованість підприємства перед іншими
фізичними і юридичними особами за отриману від них продукцію, за надані
ними послуги чи виконані роботи, заборгованість за нарахованими, але не
сплаченими податками та іншими платежами.

Кредиторську заборгованість у межах нормативних термінів оплати рахунків
чи зобов’язань вважають нормальною, а в разі порушення термінів платежів
— протермінованою.

Фізичні і юридичні особи, перед якими дане підприємство має кредиторську
заборгованість, називаються кредиторами.

До складу доходів майбутніх періодів включають доходи, отримані протягом
поточного або попередніх звітних періодів, які належать до наступних
звітних періодів (доходи у вигляді одержаних авансових платежів за здані
в оренду основні засоби та інші необоротні активи).

Для придбання господарських засобів підприємство може використати власні
вільні кошти, а також може позичити (залучити) кошти в інших фізичних і
юридичних осіб у вигляді кредитів, кредиторської заборгованості тощо.

Найбільш поширеною класифікаційною ознакою поділу активів є їх поділ на
оборотні і необоротні. Це буде розкрито в наступних питаннях даної
роботи.

2. Визначення складу оборотних активів та їх характеристика.

В сучасних умовах розвитку для здійснення господарської діяльності
одним з важливих питань є забезпечення підприємства в достатньому
обсязі оборотними активами. До складу оборотних активів підприємства
входять товарно-матеріальні цінності, запаси у виробництві, готова
продукція, дебіторська заборгованість, грошові кошти на рахунках в банку
і в касі.

Запаси є однією з найбільших складових собівартості продукції, робіт,
послуг. Від правильності ведення обліку запасів залежить достовірність
даних про отриманий підприємством прибуток та збереження самих запасів.
Цей облік хоч не складний, але, як правило, дуже трудомісткий, оскільки
до складу запасів можуть входити сотні видів найменувань, за кожним з
яких для забезпечення кількісної та якісної інформації слід вести
аналітичний облік. Для цього вказується кількість кожної облікової
одиниці в натуральних вимірниках (кілограми, метри, літри, тощо), які
єдині на підприємстві. У випадку, коли на підприємство від постачальника
надходять запаси, що значаться по документах в іншому вимірнику, то вони
перераховуються у той вимірник, який застосовується на підприємстві.
Основним вимірником бухгалтерського обліку є вартісний.

Порядок оцінки і обліку товарно-матеріальних цінностей регулюється
Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 9 «Запаси».

Відповідно до п.4 П(С)БО 9 запаси — це активи, які:

• зберігаються для наступного продажу в умовах звичайної господарської
діяльності;

• перебувають в процесі виробництва з метою наступного продажу продукту
виробництва;

• зберігаються для споживання при виробництві продукції, виконанні робіт
і наданні послуг, а також для управління підприємством.

Запаси визнаються активами, коли існує ймовірність того, що підприємство
отримає в майбутньому економічні вигоди, пов’язані з їх використанням,
та їх вартість можна достовірно визначити.

Відповідно до П(С)БО 9 первісною вартістю запасів, придбаних за плату, є
їх собівартість.

З метою обліку запаси групують так:

• сировина, основні та допоміжні матеріали, комплектуючі вироби та інші
матеріальні цінності, що призначені для виробництва продукції, виконання
робіт і надання послуг, обслуговування виробництва і адміністративних
потреб;

• готова продукція, виготовлена на підприємстві, призначена для продажу.
При цьому вона має відповідати технічним і якісним характеристикам, що
передбачаються договором чи іншим нормативно-правовим актом;

• товари у вигляді матеріальних цінностей, які придбані та зберігаються
на підприємстві з метою подальшої реалізації;

• малоцінні і швидкозношувані предмети, які використовуються не більше
одного року чи нормального операційного циклу, якщо він більший одного
року;

• молодняк тварин і тварини на відгодівлі, продукція сільського та
лісового господарства;

• незавершене виробництво у вигляді незавершеної обробки і складання
деталей, вузлів, виробів і незавершених технологічних процесів. На
виробничих підприємствах до незавершеного виробництва відносять витрати
на виконання робіт, послуг, по яких підприємство ще не визнало дохід.

До малоцінних та швидкозношуваних, предметів належать предмети, що
використовуються протягом не більше одного року або нормального
операційного циклу, якщо він більше одного року, зокрема: інструменти,
господарський інвентар, спеціальне оснащення, спеціальний одяг тощо.

Облік малоцінних та швидкозношуваних предметів ведеться на рахунку 22.
За дебетом рахунка відображаються за первісною вартістю придбані
(отримані) або виготовлені МШП, за кредитом — за обліковою вартістю
відпуск МШП в експлуатацію із списанням на рахунки обліку витрат, а
також списання нестач і втрат від псування таких предметів. При цьому
слід зауважити, що списують дані цінності на комбінаті в повному обсязі,
не нараховуючи при цьому зносу.

Надходження МШП у первинному обліку відображається аналогічно, як і
решти запасів. Слід відзначити, що порядок віднесення матеріальних
цінностей, які надходять на підприємство, на рахунок 20 чи на рахунок 22
визначається самим підприємством. Однак при громіздкому первинному
обліку МШП, бухгалтери підприємства віддають перевагу рахунку 20
«Сировина і матеріали».

Готовою продукцією промислового підприємства вважаються конкретні
вироби, що пройшли всі стадії технологічної обробки на даному
підприємстві, відповідають встановленим стандартам чи технічним умовам,
прийняті відділом технічного контролю і здані на склад або безпосередньо
замовнику. Готова продукція становить основну частину товарної продукції
підприємства. В основному готова продукція призначена для реалізації,
але певна її частина може споживатися на підприємстві
(внутрішньозаводський оборот). До готової продукції зараховують також
виконані для замовників роботи та послуги автотранспорту, ремонтного
виробництва, будівельно-монтажні роботи. Якщо на підприємстві, поряд з
виробництвом, здійснюють капітальні вкладення, то виконані послуги також
відображають в обліку як готову продукцію.

Облік готової продукції та її реалізації необхідний для контролю за
наявністю, рухом, зберіганням продукції, для правильного і своєчасного
її оприбутковування на склад, а також для отримання точних даних про
залишки готової продукції на складі.

При організації обліку готової продукції основним моментом є визначення
її характеру. Згідно з цією ознакою продукцію групують за формою,
ступенем готовності та технологічною складністю.

За формою готова продукція класифікується як оречевлена і як результат
виконаних робіт чи наданих послуг.

За ступенем готовності розрізняють готову продукцію, напівфабрикати і
неготову продукцію (незавершене виробництво).

За технологічною складністю готову продукцію поділяють на просту і
складну. Остання у свою чергу поділяється на основну, побічну і супутню.

Готова продукція обліковується на підприємствах за місцями її зберігання
та окремими видами у встановлених одиницях виміру:

— натуральних, які характеризують кількість, обсяг та вагу продукції
відповідно до їх фізичних властивостей;

— умовно-натуральних, які необхідні для одержання узагальнених
показників з обліку однорідної продукції.

У процесі своєї діяльності кожне підприємство вступає у господарські
відносини із постачальниками, працівниками, покупцями та іншими
юридичними і фізичними особами. Ці відносини забезпечують нормальне
функціонування підприємства. Господарські відносини регламентуються
договорами. При встановленні господарських відносин між сторонами
виникають певні права і зобов’язання. З юридичної точки зору ці права і
зобов’язання виникають в момент укладення договору. В бухгалтерському
обліку виникнення зобов’язань однієї сторони перед іншою відображається
після здійснення однією із сторін дій, передбачених у договорі.
Виникнення заборгованості пояснюється тим, що майже ніколи не збігається
момент виконання зустрічних зобов’язань. Як наслідок, в однієї сторони в
складі господарських засобів виникає актив (тому, що існує ймовірність
отримання майбутніх вигод) у вигляді дебіторської заборгованості, а в
іншої — зобов’язання погасити цю заборгованість перед кредитором.

Принципи формування та обліку інформації про дебіторську заборгованість
та вимоги щодо її розкриття у фінансовій звітності визначено у Положенні
(стандарті) бухгалтерського обліку 10 «Дебіторська заборгованість». Усі
інші нормативні акти Міністерства фінансів України з бухгалтерського
обліку стосовно дебіторської заборгованості діють у частині, яка не
суперечить П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість».

Згідно з П(С)БО 10 дебіторська заборгованість — це сума заборгованості
дебіторів підприємства на певну дату.

Дебітори — юридичні та фізичні особи, які внаслідок минулих подій
заборгували підприємству певні суми грошових коштів, еквівалентів або
інших активів.

У П(С)БО 10 вказано, що дебіторська заборгованість може відноситися до
складу активу, якщо існує ймовірність отримання підприємством майбутніх
економічних вигод та може бути достовірно визначена її сума. Поточна
дебіторська заборгованість визнається активом одночасно з визнанням
доходу від реалізації продукції, товарів, робіт і послуг та оцінюється
за первісною вартістю.

Точніше момент виникнення дебіторської заборгованості за продукцію,
товари, роботи, послуги описується П(С)БО 15 «Дохід». Згідно з цим
Стандартом даний вид дебіторської заборгованості є активом, якщо
виконуються такі умови:

• покупцеві передані ризики й вигоди, пов’язані з правом власності на
продукцію (товар, інший актив);

• підприємство не здійснює надалі управління та контроль за
реалізованого продукцією (товарами, іншими активами);

• сума доходу (виручка) може бути достовірно визначена;

• є впевненість, що в результаті операції відбудеться збільшення
економічних вигод підприємства, а витрати, пов’язані з цією операцією,
можуть бути достовірно визначені.

Грошові кошти підприємства зберігаються в касі, або на рахунку в банку.
Основним нормативним актом, що регулює правила ведення розрахунків
готівкою, є Положення про ведення касових операцій у національній
валюті в Україні, яке прийняте Постановою Правління Національного банку
України від 19 лютого 2001р. № 72.

Каса – спеціально обладнане та ізольоване приміщення, призначене для
приймання, видачі і тимчасового зберігання готівки як в національній так
і в іноземній валютах, та інших грошових документів.

Приміщення каси є ізольованим, а двері до каси під час здійснення
операцій замикаються з внутрішнього боку. Доступ до приміщення каси
особам, які не мають відношення до її роботи, забороняється.

Для ведення касових операція наказом керівника призначено
матеріально-відповідальні особи — касири, з якими укладений договір про
їх повну матеріальну відповідальність.

В сучасних умовах можна виділити два значних джерела надходження готівки
до каси:

з банківського рахунка;

у вигляді виручки.

Для обліку готівки в плані рахунків передбачено активний рахунок 30
«Каса». По дебету рахунку відображають надходження готівкових коштів, а
по кредиту – використання.

Для обліку коштів в дорозі та грошових документів призначено активний
рахунок 33 «Інші кошти», який поділяється на такі субрахунки:

331 «Грошові документи в національній валюті»;

332 «Грошові документи в іноземній валюті»;

333 «Грошові кошти в дорозі в національній валюті»;

334 «Грошові кошти в дорозі в іноземній валюті”.

По дебету 331 та 332 субрахунків відображають надходження у касу
грошових документів в національній та іноземній валютах, а по кредиту –
їх списання.

По дебету 333 та 334 субрахунків обліковується готівка, внесена до кас
банків, ощадбанків, поштових відділень для зарахування на банківський
рахунок. але яка перебуває в дорозі. По кредиту відображається
зарахування готівки банком на рахунок підприємства.

Згідно з чинним законодавством України всі вільні грошові кошти
підприємства повинні в обов’язковому порядку зберігатися в банку,
причому підприємства можуть самостійно обирати установу банку, в якій
зберігатимуться кошти

Безготівкові розрахунки передбачають рух коштів по рахунках в банках
юридичних чи фізичних осіб. Тому доцільно розглянути питання щодо видів
рахунків та порядку їх відкриття

Банки відкривають рахунки зареєстрованим у визначеному законодавством
порядку юридичним та фізичним особам згідно з Інструкцією «Про порядок
відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті»,
затвердженою постановою Правління Національного банку України від
18.12.98р. №527 (зі змінами та доповненнями) та відповідно до договору
на відкриття і обслуговування банківського рахунка. Банки можуть
відкривати поточні, депозитні, бюджетні, позикові рахунки, субрахунки
для філій, представництв тощо. Найбільш поширеними у використанні на
сьогодні є поточні та депозитні рахунки.

Поточні рахунки відкривають суб’єктам підприємницької діяльності для
зберігання коштів і здійснення всіх видів операцій за цими рахунками
відповідно до чинного законодавства України. До поточних рахунків також
належать рахунки зі спеціальним режимом використання (відкриваються на
підставі рішень Кабінету Міністрів України) та картрахунки, які
використовуються для здійснення операцій із застосуванням платіжних
карток.

Депозитні рахунки відкривають юридичним та фізичним особам на підставі
укладеного депозитного договору між клієнтом і банком та передбачають
зберігання коштів на цьому рахунку та виплату по них відсотків згідно з
даним договором.

Законодавством не обмежується кількість відкритих рахунків у банку: одне
підприємство може мати їх декілька. Наприклад, за кожним договором
спільної діяльності, без створення юридичної особи може відкриватися
окремий рахунок. Проте клієнти банку можуть відкривати лише один рахунок
для формування статутного капіталу господарського товариства в іноземній
та/або в національній валюті. Якщо підприємство відкриває два і більше
поточні рахунки у національній валюті, власник рахунку протягом трьох
робочих днів з дня відкриття або закриття наступного рахунка визначає
один рахунок у національній валюті як основний, на якому буде
обліковуватися заборгованість, що списується (стягується) у безспірному
порядку, і повідомляє номер цього рахунку податковому органу, де він
зареєстрований як платник податку.

При здійсненні розрахункових операцій підприємства можуть
використовувати такі розрахункові документи:

меморіальний ордер;

платіжне доручення(Додаток 33);

платіжна вимога-доручення;

платіжна вимога;

розрахунковий чек;

акредитив;

банківські платіжні картки.

Підприємство для здійснення розрахунків самостійно обирає передбачені
платіжні інструменти (за винятком меморіального ордера) і зазначає їх
під час укладення договорів.

Меморіальний ордер використовується при здійсненні розрахунків банками.

Платіжне доручення — розрахунковий документ, що містить письмове
доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку
зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок одержувача.

Платіжна вимога-доручення — розрахунковий документ, який складається з
двох-частин:

верхньої — вимоги одержував безпосередньо до платника про сплату
визначеної суми коштів;

нижньої — доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого
рахунка визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок
одержувача.

Чеки часто використовуються для розрахунків з юридичними і фізичними
особами за отримані товари, виконані роботи, надані послуги з метою
скорочення розрахунків готівкою. Чек — документ, що містить
розпорядження власника рахунка (чекодавця) установі банку-емітента
(банку, що видав чек або чекову книжку), яка веде його рахунок, сплатити
чекодержателю (отримувачу коштів за чеком) зазначену в чеку суму коштів.

Акредитивна форма розрахунків та банківські платіжні картки на
комбінаті не використовуються.

Всі операції по руху коштів на рахунку в банках здійснюються на підставі
розрахункових документів (платіжні доручення (Додаток 33), платіжні
вимоги-доручення, розрахункові чеки, векселі), форми яких затверджені
НБУ. Документи, що надходять до банку, дійсні лише при наявності
підписів, ідентичних підписам у банківській картці. Якщо документ
неправильно заповнений, не містить потрібного реквізиту, містить
виправлення, то банк не має права приймати даний документ до виконання.

Визначення складу необоротних активів та їх характеристика.

Необоротні активи підприємства — це сукупність його майнових цінностей,
які багаторазово беруть участь у процесі його господарської діяльності.
У практиці бухгалтерського обліку до них належать господарські засоби з
тривалістю використання понад рік.

До складу необоротних (довгострокових) господарських засобів
підприємства належать: основні засоби; незавершене будівництво;
нематеріальні активи; довгострокові фінансові інвестиції; відстрочені
податкові активи; довгострокова дебіторська заборгованість (яка буде
погашена після двадцяти місяців від дати, на яку складений баланс); інші
довгострокові активи (музейні експонати, бібліотечні фонди, малоцінні
необоротні матеріальні активи, природні ресурси тощо).

Основні засоби — матеріальні активи, які підприємство утримує з метою
—використання їх у процесі виробництва, або постачання товарів, надання
послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення
адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк
корисного використання (експлуатації) яких і більше одного року (або
операційного циклу, якщо він довший за рік).

Облік основних засобів ведеться на рахунку 10 “Основні засоби” Рахунок
10 “Основні засоби” призначено для обліку й узагальнення інформації про
наявність та рух власних або отриманих на умовах фінансового лізингу
об’єктів і орендованих цілісних майнових комплексів, які віднесені до
складу основних засобів.

Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про
основні засоби визначені в П(С)БО 7 “Основні засоби”.

За дебетом рахунка 10 “Основні засоби” відображається надходження
(придбаних, створених, безоплатно отриманих) основних засобів на баланс
підприємства, які обліковуються за первісною вартістю; сума витрат, яка
пов’язана з поліпшенням об’єкта (модернізація, модифікація, добудова,
дообладнання, реконструкція тощо), за кредитом — вибуття основних
засобів внаслідок продажу, безоплатної передачі або невідповідності
критеріям визнання активом, а також у разі часткової ліквідації об’єкта
основних засобів, сума уцінки основних засобів.

У балансі основні засоби відображаються за первісною вартістю.

Первісна вартість — історична (фактична) собівартість необоротних
активів у сумі грошових коштів або справедливої вартості інших активів,
сплачених (переданих), витрачених для придбання (створення) необоротних
активів. Одиницею, обліку основних засобів є об’єкт основних засобів.

Надходження основних засобів на підприємство оформляється первинними
документами, що визначені наказом Міністерства статистики України «Про
затвердження типових форм первинного обліку» №352 від 29.12.1995р.

Надходження основних засобів на підприємство оформлюється:

актом прийому-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів;

актом здачі відремонтованих, реконструйованих та модернізованих
об’єктів;

актом встановлення, пуску та демонтажу будівельної машини.

Вибуття основних засобів оформляється такими первинними документами:

актом прийому-передачі основних засобів;

актом на списання основних засобів;

актом на списання автотранспортних засобів.

До складу інших необоротних матеріальних активів відносять предмети,
термін експлуатації яких перевищує один рік: бібліотечні фонди,
малоцінні необоротні активи, природні ресурси, тимчасові нетитульні
споруди; предмети прокату; інвентарну тару тощо.

Процес набуття підприємством інших необоротних активів та їх
документальне оформлення аналогічне до оприбуткування основних засобів
та малоцінних швидкозношуваних предметів.

За визначенням, наведеним у П(С)БО 8 «Нематеріальні активи»,
нематеріальний актив — немонетарний актив, який не має матеріальної
форми, може бути ідентифікований та утримується підприємством з метою
використання протягом періоду більше одного року (або одного
операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва,
торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам. До
монетарних активів відносять грошові кошти, їх еквіваленти, а також інші
активи, які мають бути отримані у фіксованій, визначеній сумі грошей.
Решта активів вважаються немонетарними (запаси, будівлі, устаткування).
Особливістю, яка відрізняє нематеріальний актив від усіх інших
немонетарних активів, є відсутність його фізичної субстанції. Тобто
термін «нематеріальний актив» охоплює будь-які безтілесні об’єкти
цивільного обігу, що можуть бути капіталізовані (визнана їх вартість у
складі активів) підприємством, організацією, установою.

Для можливості відображення нематеріального активу в обліку та звітності
він повинен бути ідентифікованим, тобто відповідати таким критеріям:

1. Його оцінка може бути достовірно визначена;

2. В майбутньому при його використанні очікується отримання економічних
вигод. Ідентифікований нематеріальний актив ще не є предметом цивільного
(господарського) обігу, а виражається через права на його використання.
Як правило, це виключні права (тобто жоден з суб’єктів цивільного обігу
не може використовувати це право, доки власник виключного права не
дозволить цього зробити певній особі, особам). Підставою для введення в
обіг майнових прав є угоди про надання дозволу (ліцензії) на
використання певного права від ліцензіара (власника права) до ліцензіата
(користувача правом). Крім того, окремі права потребують підтвердження
охоронним документом (свідоцтвом, патентом) зареєстрованим у
компетентному органі. З моменту отримання права у складі відокремленого
майна для здійснення підприємницької діяльності право стає
нематеріальним активом.

Згідно з п.5 П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» нематеріальні активи
поділяють на групи — однотипні за призначенням та використанням активи
(див. рис. 1.).

Рис. 1. Класифікація нематеріальних активів

Кожна група нематеріальних активів складається з підгруп, які містять
однорідні за об’єктним складом активи.

Перша група прав — права на об’єкти промислової власності включає:

• право на винахід і корисну модель (сюди входять право на пристрій,
речовину, на спосіб, конструктивне виконання пристрою);

• право на промисловий зразок (форму, малюнок, розфарбування
промислового виробу, дизайн продукції);

• право на сорт рослин;

• право на породу тварин (породу, породний тип, лінію, родину тощо);

• право на об’єкти ноу-хау. Ноу-хау — це будь-якого роду технічні знання
та досвід, у тому числі методи, способи та навики, а також знання та
досвід адміністративного, економічного, фінансового та інших порядків.
Характерними особливостями ноу-хау є те, що така інформація є
конфіденційною (комерційна таємниця), може бути застосована у
господарській діяльності (спричинити певний економічний ефект) і
безпосередньо не охороняється законодавством;

• право на раціоналізаторську пропозицію (на пропозицію, яка є новою і
корисною для підприємства, передбачає створення або заміну конструкції
виробів, технології виробництва, техніки або складу матеріалів);

• право на захист від недобросовісної конкуренції. Відповідно до Закону
України «Про захист від недобросовісної конкуренції» недобросовісною
конкуренцією вважаються будь-які дії, що суперечать правилам,
торговельним та іншим звичаям у підприємницькій діяльності. Як
нематеріальний актив у складі майна суб’єкта підприємництва, який має
певну вартість, право на захист від недобросовісної конкуренції виникає
внаслідок факту правопорушення щодо конкретного суб’єкта.

Як вже зазначалося, окремі права промислової власності можуть бути
захищенні патентом або свідоцтвом. Права на винахід (корисну модель), на
промисловий зразок, на сорт рослин, на породу тварин засвідчуються
патентом, що видається патентним відомством. Ці права повинні
обов’язково відповідати умовам патентоспроможності передбаченим
законодавством. Право на об’єкт ноу-хау будь-якого підтвердження
офіційним документом не потребує.

Друга група прав — це права на об’єкти авторського та об’єкти суміжних
прав. Дана група ділиться на підгрупи:

1) Сукупність прав на первинні твори. Сюди відносять права на письмовий
твір, комп’ютерну програму, усний, музичний, аудіовізуальні твори, твори
образотворчого, прикладного чи архітектурного мистецтва, право на
фотографію. Особливістю первинного твору є відсутність твору
«попередника».

2) Сукупність прав на похідні твори:

• права на результати сценічної обробки творів;

• права на результат переробки іншого твору або результат обробки
фольклору;

• право на збірник творів, в тому числі базу даних.

3) Сукупність суміжних прав (права виконавця твору, права виробника
фонограм, організації мовлення).

Особи, що володіють авторськими правами на твір, можуть зареєструвати
своє право в офіційних державних реєстрах, за результатом чого видається
свідоцтво. Строк дії авторських прав — протягом життя автора та 50 років
після його смерті.

Третя група прав — це права на знаки для товарів та послуг — включає:

• Право на товарний знак або знак обслуговування, яке охоплює знаки для
товарів та послуг, за допомогою яких товари та послуги одних осіб
відрізняють від інших. Дане право підтверджується свідоцтвом, виданим
патентним відомством терміном на 10 років.

• Право на фірмове найменування (на найменування суб’єкта
підприємницької діяльності, яке використовується в угодах, вивісках,
оголошеннях, рекламах, на рахунках чи бланках). Право на фірмове
найменування не потребує документального підтвердження і виникає в
момент реєстрації підприємства.

Четверта група прав — права користування природними ресурсами. Права
користування природними ресурсами надаються за дозволами органів
державної влади і передбачають спеціальне їх використання (тобто в
наукових, промислових, культурних цілях). Залежно від статусу
конкретного об’єкта (місцевого чи загальнодержавного значення) дозволи,
ліцензії, державні акти надають або органи місцевого самоврядування, або
органи центральної влади. Спеціальне користування природними ресурсами є
платним. Дозволи мають особовий характер, тому користувач не може їх
передавати третім особам. До спеціального користування природними
ресурсами відносять права:

• користування землею;

• користування водою;

• спеціального використання об’єктів тваринного світу (в цілях
полювання, рибальства, в наукових чи культурних цілях);

• на спеціальне використання об’єктів рослинного світу (промислове
(комерційне) збирання рослин, заготівлі сировини, випасу худоби тощо);

• на пошук та видобуток корисних копалин.

П’ята група прав — це права користування майном, а саме:

• права користування земельною ділянкою;

• права користування будівлею;

• право на оренду приміщень;

• права користування іншим майном.

Для окремих видів майна законодавством вимагається документальне
підтвердження прав власності на нього. Наприклад, для нерухомості
вимагається свідоцтво про право власності або договір купівлі-продажу,
для транспортних засобів технічний паспорт тощо. При передачі майна у
користування іншим особам укладається угода про передачу майна у
користування (договір найму або оренди).

Окремою групою в класифікації нематеріальних активів виділяють гудвіл.
Згідно із стандартом 19 «Об’єднання підприємств» гудвіл — це перевищення
вартості придбання над часткою покупця у справедливій вартості
ідентифікованих активів та зобов’язань на дату придбання. Закон України
«Про оподаткування прибутку підприємств» визначає гудвіл як
нематеріальний актив, вартість якого визначається, як різниця між
балансовою вартістю активів підприємства та його звичайною вартістю, як
цілісного майнового комплексу, що виникає внаслідок використання
найкращих управлінських властивостей, домінуючої позиції на ринку
товарів (робіт, послуг), нових технологій. Слід зазначити, що гудвіл
виникає лише в результаті придбання цілісного майнового комплексу
(підприємства) іншим підприємством (чи декількома підприємствами) та в
результаті здійснених витрат (тобто подароване підприємство «не несе за
собою гудвіл»). Таким чином, підставою для відображення гудвілу в
бухгалтерському обліку є угода про передачу такого комплексу.

Крім того, існує визначення від’ємного (негативного) гудвілу —
перевищення вартості частки покупця у справедливій вартості придбаних
ідентифікованих активів і зобов’язань над вартістю придбання на дату
придбання (загальні положення стандарту 19). Іншими словами, від’ємний
гудвіл — це перевищення балансової вартості активів над розміром оплати
за них.

Всі права, які не включені у вищезгадані групи і відповідають вимогам
стандарту 8, відносяться до інших прав. Існування такої групи зумовлене
відсутністю обмеження переліку нематеріальних активів.

Фінансові інвестиції з терміном погашення більше року або одного
операційного циклу (всі інвестиції, які неможливо вільно реалізувати в
будь-який момент) обліковуються на рахунку 14 «Довгострокові фінансові
інвестиції». Цей рахунок є активним: по дебету відображається
надходження фінансових інвестицій, по кредиту – вибуття (списання) чи
зменшення вартості, а також одержання дивідендів від об’єктів
інвестування, якщо облік інвестицій ведеться за методом участі в
капіталі.

Для обліку фінансових інвестицій Планом рахунків передбачено рахунки 14
«Довгострокові фінансові інвестиції” та 35 «Поточні фінансові
інвестиції”.

Аналітичний облік на рахунку 14 «Довгострокові фінансові інвестиції”
ведеться за видами довгострокових фінансових вкладень та об’єктами
інвестування.

Відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку дебіторська
заборгованість поділяється на довгострокову і поточну.

Довгостроковою дебіторською заборгованістю визнається та, яка не виникає
у ході нормального операційного циклу і буде погашена після дванадцяти
місяців з дати балансу.

До цього виду дебіторської заборгованості відносять суми заборгованості,
утворені через інвестиційну, фінансову діяльність підприємства, а також
внаслідок надзвичайних подій. При цьому строк погашення заборгованості
повинен становити більше дванадцяти місяців. Якщо ж очікуваний строк
погашення менше року, ця заборгованість відноситься до поточної.

Довгострокова дебіторська заборгованість — це сума дебіторської
заборгованості, яка не виникає в ході нормального операційного циклу та
буде погашена після 12 місяців з дати балансу. Довгострокова дебіторська
заборгованість в бухгалтерському обліку відображається на рахунку 16
«Довгострокова дебіторська заборгованість» в розрізі субрахунків:

• 161 «Заборгованість за майно, що передано у фінансову оренду»;

• 162 «Довгострокові векселі одержані»;

• 163 «Інша дебіторська заборгованість».

По дебету рахунка 16 відображається виникнення (збільшення)
довгострокової дебіторської заборгованості, по кредиту — її погашення
(списання).

На субрахунку 161 «Заборгованість за майно, що передано у фінансову
оренду» відображаються чисті інвестиції орендодавця у фінансову оренду,
визначені згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 14
«Оренда».

На субрахунку 162 »Довгострокові векселі одержані» ведеться облік
векселів, одержаних у забезпечення довгострокової дебіторської
заборгованості.

Субрахунок 163 «Інша дебіторська заборгованість» призначений для обліку
довгострокової дебіторської заборгованості, яка не відображається на
інших субрахунках рахунка 16 «Довгострокова дебіторська заборгованість»,
зокрема розрахунки з працівниками за виданими довгостроковими позиками
тощо, інші види розрахунків.

Аналітичний облік довгострокової дебіторської заборгованості ведеться за
кожним дебітором, за видами заборгованості, термінами її виникнення й
погашення.

Висновки.

Отже, як було з’ясовано, господарські засоби підприємства в
бухгалтерському обліку класифікують (характеризують) за двома ознаками:

1) за складом і використанням;

2) за джерелами формування (фінансування).

Найбільш поширеною класифікаційною ознакою поділу активів є їх поділ на
оборотні і необоротні.

В сучасних умовах розвитку для здійснення господарської діяльності
одним з важливих питань є забезпечення підприємства в достатньому
обсязі оборотними активами. До складу оборотних активів підприємства
входять товарно-матеріальні цінності, запаси у виробництві, готова
продукція, дебіторська заборгованість, грошові кошти на рахунках в банку
і в касі.

Необоротні активи підприємства — це сукупність його майнових цінностей,
які багаторазово беруть участь у процесі його господарської діяльності.
У практиці бухгалтерського обліку до них належать господарські засоби з
тривалістю використання понад рік.

До складу необоротних (довгострокових) господарських засобів
підприємства належать: основні засоби; незавершене будівництво;
нематеріальні активи; довгострокові фінансові інвестиції; відстрочені
податкові активи; довгострокова дебіторська заборгованість (яка буде
погашена після двадцяти місяців від дати, на яку складений баланс); інші
довгострокові активи (музейні експонати, бібліотечні фонди, малоцінні
необоротні матеріальні активи, природні ресурси тощо).

Активи для підприємства — це основа для здійснення ними господарської
діяльності, тому що без них воно не може функціонувати як таке. Для
здійснення виробничої та комерційної діяльності кожне підприємство
повинно мати будівлі, машини й механізми, матеріали, кошти та інші
цінності, які в сукупності становлять активи (господарські засоби)
підприємства. Ці господарські засоби підприємство отримує за рахунок
різних джерел (пасивів): статутного, пайового, резервного, додаткового
капіталів, власного прибутку, кредитів банку тощо. У процесі
виробничо-господарської діяльності підприємство постійно поповнює запаси
сировини, матеріалів, палива, виготовляє і реалізує продукцію, визначає
фінансові результати.

В даний час для удосконалення обліку і управління активами потрібно
використовувати нові методи управління і сучасну комп’ютерну техніку.

Список використаної літератури.

Буфатіна І. Особливості обліку витрат на виробничих підприємствах. //
Все про бухгалтерський облік, 2000. — №32 — с. 3-9

Бухгалтерський облік в Україні. Навч. посібник. Нормативно практичні
матеріали. За ред. Р.Л. Хом’яка. – Львів: Національний університет
“Львівська політехніка”, “Інтелект – Захід”, 2001.

Зубрицька І. Облік витрат на виробництво продукції. // Все про
бухгалтерський облік, 2000, №25 — с.4-8

Кужельний М.В. Лінник В.Г. Теорія бухгалтерського обліку: Підручник.-
К.:КНЕУ, 2001.- 334с.

Національні стандарти бухгалтерського обліку в Україні. Збірник
нормативно правових актів. – Київ, 2000.

Ткаченко Н.М. Бухгалтерський фінансовий облік на підприємствах України.
-К.: А.С.К, 2000 — 784 с.

PAGE

PAGE 33

Похожие записи