Реферат на тему:

Методологічні засади управління органами державної податкової служби

План

1. Управління як наука та навчальна дисципліна

2. Сутність і зміст соціального управління

3. Виникнення і розвиток поглядів на управління

Література

1. Управління як наука та навчальна дисципліна

Термін “управління” знайомий практично всім, але його сенс найчастіше
сприймається інтуїтивно. Проблема узагальнення поняття управління –
непросте завдання.

Управління пов’язане з найважливішими науковими поняттями –
кібернетикою, правом, філософією, військовою справою, економікою тощо.

Існує багато визначень терміну “управління”, оскільки влучно передати
його суть непросто. Тим більше, що останнім часом з’явився ще один
термін – “менеджмент”, який практично є його синонімом.

Фундаментальний Оксфордський словник англійської мови трактує
“менеджмент” як:

1) спосіб, манеру спілкування з людьми;

2) владу й мистецтво управління;

3) особливого роду адміністративні навички;

4) орган управління, адміністративну одиницю.

Разом з тим, найчастіше управління розглядається як сукупність
стратегій, принципів, методів, засобів і форм наукового керівництва
будь-якою діяльністю з метою підвищення її ефективності.

У деяких випадках термін “управління” використовується для визначення
цілеспрямованої дії на об’єкт для зміни його стану або поведінки,
збереження певної структури, підтримання оптимального режиму діяльності
та реалізації наміченої програми стосовно технічних (управління
верстатом, автомобілем), біологічних (управління кровообігом, обміном
речовин в організмі), соціальних (управління суспільством, державою,
колективом) та інших організованих систем.

2. Сутність і зміст соціального управління

З точки зору предмета нашого курсу, найбільший інтерес являє собою
“соціальне управління”, тобто управління суспільством, державою,
колективом. Цей термін, як і термін управління, має безліч трактувань і
визначень.

Найчастіше поняття “соціальне управління” використовують для визначення
сукупності реально існуючих управлінських відносин, які визначають
сутність управління як суспільного феномена.

Найсуттєвіше, що відрізняє соціальне управління від інших видів
управління (технічного й біологічного), є те, що воно здійснюється
шляхом впливу на свідомість і волю, а отже, на прагнення людини досягати
поставленої мети.

Об’єктами соціального управління є соціальна організація суспільства з
властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами.

Таким чином, соціальні інститути управління, які в тій чи іншій формі
існували у суспільстві, завжди утворювались для свідомого впливу людей
на процеси суспільного розвитку та регулювання суспільних відносин.

Управління має чітко виражену соціальну сутність, що підтверджується
наступними висновками.

1. Суспільство як соціальна організація – складна самокерована система,
що самоуправляється і постійно перебуває у русі, не може існувати без
наявності безперервного управління.

2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби
самого суспільства як самокерованої системи і супроводжує усю історію
суспільства.

3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному
суспільству притаманні свій зміст, специфічні процеси, форми й методи
управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його
функціонування.

4. Соціальне управління – елемент системи суспільних відносин, його
характер і зміст залежать від їх сутності. У свою чергу, соціальне
управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.

5. Організаційний зміст управління найбільш чітко виражається у
плануванні колективних зусиль та розподілі обов’язків їх учасників у
досягненні конкретних цілей, у регулюванні повсякденної діяльності
колективів, у контролі за ходом здійснення поставленої мети, в
організаційному забезпеченні всіх стадій управлінського процесу.

6. Мета – найважливіша характеристика управління. Власне задля
досягнення певної мети і здійснюється управління.

Питання видової класифікації соціального управління має дуже важливе як
теоретичне, так і практичне значення, оскільки оптимальна, об’єктивна і
наукова класифікація дає змогу більш глибоко та детально вивчати
специфіку окремих видів соціального управління.

У науці відомо декілька класифікацій соціального управління, проте з
урахуванням змін, що відбуваються у суспільстві, найбільш повною є
наступна:

– державне управління;

– громадське управління;

– приватне управління;

– сімейне управління.

Державне управління – складне і багатогранне явище, з яким пов’язане
з’ясування суті, змісту й форми держави, тобто форми державного
правління і державного устрою, розкриття функціональних,
організаційно-структурних і політико-правових параметрів виконавчої
влади як окремої гілки державної влади. Особливість виконавчої влади
полягає в тому, що саме у процесі її реалізації відбувається втілення в
життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування
всіх важелів державного регулювання і управління.

Державне управління – сукупність цілеспрямованих впливів органів
державної влади, які справляються ними в рамках відповідної компетенції
на певних осіб, соціальні системи, а також увесь соціальний організм у
цілому з метою їх упорядкування, збереження або перетворення.

Державне управління здійснюється переважно у правових формах:
розпорядчо-виконавча діяльність його органів має юридичний, владний
характер. Органи державного управління діють за дорученням та від імені
держави, що наділяє їх владними повноваженнями, які необхідні для
виконання завдань, що стоять перед ними.

Владні повноваження втілюються в їх компетенції, яка визначається
законами та іншими нормативними актами. Разом з тим, ряд дій державних
органів управління здійснюються у формі проведення нарад,
інструктування, поширення передового досвіду тощо.

Державне управління, у свою чергу, HYPERLINK
«http://click02.begun.ru/click.jsp?url=4vrJyIxpvClOpVT9IBI7-1cOOX7DKy5nZ
IPCEGtRBuVQxFCb9g1V7HfoENpFldkXRBnWadOMdYtmDETpDkWkr9a7-LaZaVWar4hY1FyZW
liTQIlAMR-8lBRrkR7SvJGligxLiO-GkHvkhn6Z4shZP*Gh20NiLt4TsJ48yqF4jHM-vXJ8y
Z7bzJjamIpJvWbjKhvz8p4sZfdzyqa85CMOLP2JZaA8mC7D754P2fb9Y2uXWbVPaWzZyufks
tiBcq-Zr1fOzCOO8y9iZEbT6iZYGJruqPTZERpnCVuANxtNaYw2zjNmgdtf8cnMeyacYc*UB
EzPE2Lo*dyic0SU6Igfa4DE6tppd32FtCXT43BfPAmCL7QCh0xzmpkRElx1jCUrrJK7me-z6
0-gpa2wIcFnwo29y1xnsOp7kGe4FQXtvr42WJmFWmORXo*0BPQUemcEOUj9bI7**x58G49vM
CI9BTQheWJIDfo*rpVk7K4toZkBC5JwAnZ8o7LIQGKI0hWgt3RbDzBBeWg» \t «_blank»
склада ється з управління у галузі соціально-політичного, економічного
та духовного розвитку суспільства.

Для успішного розвитку соціально-політичної сфери має значення
діяльність, яке здійснює ДПС України і яка є складовою системи
правоохоронних органів і важливим важелем державного управління.

Управління органами ДПС України розглядається у двох аспектах. По-перше,
як управління податковою службою як об’єктом з боку держави. По-друге,
як управління, що здійснюється всередині системи; об’єктами виступають
співробітники, служби, підрозділи, органи, а суб’єктами – керівники та
апарати управління, які діють на відповідних рівнях і складають у своїй
сукупності управляючу підсистему всієї системи даних органів у цілому і
кожному з них зокрема.

Таким чином, управління органами ДПС України – це особливий вид
діяльності спеціально створених апаратів та спеціально призначених
посадових осіб щодо створення та вдосконалення системи органів ДПС
України, забезпечення її оптимального функціонування і розвитку з метою
ефективного вирішення завдань щодо здійснення контролю за додержанням
податкового законодавства.

Змістом даної діяльності є: визначення цілей, завдань і функцій органів
ДПС України, розробка і вдосконалення їх організаційної структури,
організація забезпечення трудовими, матеріальними, інформаційними та
іншими ресурсами; підготовка й реалізація управлінських рішень,
забезпечення скоординованості дій органів, служб, підрозділів,
регулювання їх організації і функціонування з урахуванням оперативної
обстановки та відхилень від намічених цілей; створення ефективної
системи обліку та контролю.

Другим різновидом соціального управління є громадське управління, що
здійснюється недержавними організаціями, переважно засобами неюридичного
характеру й інколи доповнює державне управління, оскільки останнє не
може охопити всі прояви суспільного життя. В умовах демократизації
суспільства все більшого значення набуває самоврядування – управління
державними та громадськими справами, що здійснюється через виборних
представників народом або самодіяльними об’єднаннями.

У даних умовах зростає важливість приватного управління
(приватно-підприємницьке), яке є породженням реформування суспільства у
бік ринкової економіки, а також сімейного управління, актуальність якого
буде зберігатись у суспільних відносинах.

3. Виникнення і розвиток поглядів на управління

Якщо розглянути науку “управління” в широкому аспекті, то окремі
відомості про неї зустрічаються у працях вчених Давньої Греції.

Сократ (470–399 рр. до н. е.) проголосив принцип універсальності:
знання, законність, справедливість, людські доброчесності, які він
відніс до основ управління.

Платон (428–348 рр. до н. е.) висунув важливу ідею про розподіл єдиного
на частини (елементи) та про об’єднання частин в єдине ціле, тобто
заклав основи системного підходу. Він створив вчення про “ідеальну
державу”, де керують філософи, тобто “управлінці”. Їх завдання –
керувати справедливо, на основі знання та закону.

?

?

?

У Аристотеля зустрічаються окремі замітки про організацію спільної
діяльності людей, а також управління у грецьких полісах (місто,
держава). Автор рухався від практики управління до її узагальнення та
оцінки. Значна увага приділялась співвідношенню влади та управління.

В епоху Відродження (XVII та XVIII ст.) зустрічаються деякі описи, що
належать до питань управління, у більшості – до управління виробництвом.
Їх можна знайти у працях англійських, німецьких, французьких,
італійських учених. Проте це були лише окремі штрихи, що не представляли
цілісної системи поглядів і не могли називатись наукою “управління”.

Перші наукові дослідження проблеми управління починаються у другій
половині XIX ст., коли бурхливий розвиток промисловості зумовив потребу
у виникненні такої науки. Засновником її вважається американський
інженер Ф. Тейлор (1856–1915). Він уперше заявив про те, що управління
(підприємством) повинно стати системою, яка базується на наукових
принципах, та здійснюватись за допомогою спеціально розроблених та
експериментально перевірених методів.

Ф. Тейлор розробив і використав в управлінні виробництвом методи
визначення працівником конкретних напружених завдань – норм виробітку.

Ним було запропоновано визначати тривалість виконання завдань за
елементами операцій на підставі хронометражних даних, а також відбирати
працівників для виконання конкретних операцій з урахуванням їх
можливостей та здібностей, визначати різний розмір оплати праці залежно
від ступеня виконання завдання та карати робітника оплатою за низькими
розцінками за всю роботу при невиконанні норм.

Одним із найбільш вагомих результатів діяльності Ф. Тейлора є створення
функціональної структури управління, згідно з якою контролювати хід
роботи в цеху та давати вказівки кожному робітнику повинен не один
майстер, а декілька – кожен у межах своїх вузьких функцій.

На відміну від Ф. Тейлора, що фактично досліджував його фізичні
можливості робітника й розробляв способи, щоб змусити працювати з
максимальною інтенсивністю, американський підприємець Г. Форд
(1863–1947) створив систему управління на основі досконалої технічної
організації виробництва. Створений Г. Фордом ритм виробництва змушував
працівника працювати із заданою (як правило максимальною) інтенсивністю.
Його система спрямовувалась на усунення найменшого нераціонального
витрачання сил. Основними принципами ефективності системи Г. Форда є:
уніфікація та стандартизація деталей, вузлів; максимальна механізація
виробництва, мінімізація ручної праці, розподіл праці з розділенням
технологічного процесу на найпростіші операції; типізація і уніфікація
машин та обладнання; сувора підготовка виробництва, що забезпечує
своєчасну подачу на робочі місця сировини й матеріалів, а також точне
розміщення робітників і обладнання відповідно до технологічного процесу.

Французький інженер А. Файоль (1841–1925) сформулював “адміністративну
доктрину”, відповідно до якої основна причина низької ефективності
виробництва полягає у слабкій системі керівництва на підприємстві.
Досліджуючи процес виробництва, він розподілив усі операції, що мають
місце на виробництві, на шість груп:

– технічні (виробництво, виготовлення, переробка);

– комерційні (купівля, продаж);

– фінансові (управління капіталами);

– охорони майна;

– облікові (баланс, статистика);

– адміністративні.

Основну увагу він приділив останнім, до яких включив передбачення
(прогноз), організацію, розпорядництво, узгодження і контроль. Таким
чином Файоль сформулював п’ять загальних функцій управління, які
визнаються і сьогодні: планування, організація, активізація, координація
та контроль.

З’явившись на межі 20–30 років минулого сторіччя, широке розповсюдження
отримала теорія “людських відносин” спочатку у США (40-ві роки), а на
початку 50-х – у Західній Європі.

Основними положеннями теорії управління, заснованої на “доктрині
людських відносин”, є:

– пропаганда необхідності встановлювати дружні відносини між
адміністрацією і робітниками, для чого адміністрація повинна відмовитись
від зовнішніх ознак своєї переваги;

– підвищення зацікавленості робітників у справах виробництва, виховання
у робітників почуття шанобливого ставлення до фірми;

– залучення на сторону адміністрації профспілок, особливо її лідерів, а
де це не вдається – створення різного роду неформальних груп, що
підривають профспілкову дисципліну;

– заохочення критичних висловлювань з боку робітників, подання ними
скарг на ім’я адміністрації, що дозволяє їй завчасно прогнозувати
настрій робітників, а також знімати небезпечні внутрішні напруження у
трудових колективах;

– надання працівникам ряду дрібних соціальних і комунальних послуг
(харчування за зниженими цінами, будівництво спортивних споруд тощо).

Потреба у розвитку теорії і узагальнення передового досвіду управління
зберігалась завжди, а після Другої світової війни стала особливо
відчутною. Так, лейбористський уряд Великобританії розглядав управління
як силу, що здатна відродити британську економіку.

Проблема управління займала центральне місце у плані Маршала –
економічної і соціальної реконструкції економіки Західної Європи.

У колишньому СРСР та в Україні інтерес до науки управління то
підвищувався, то вщухав під впливом змін у політичних курсах.

Якщо у 20-х роках пропагувались ідеї управління і видавалась відповідна
література з цих питань, у т. ч. і зарубіжна, то у наступні 30–40 роки
ці питання були майже забуті.

До найбільш відомих шкіл у галузі управління належать школи лауреата
Нобелівської премії Л.В. Канторовича, В.В. Новожилова, українського
вченого В.М. Глушкова (1923–1982), що працювали над розробкою і
застосуванням математичних методів в управлінні.

Особливий інтерес до науки управління з’являється в Україні у кінці 80-х
– на початку 90-х років, який в умовах ринкових відносин сприяє
оволодінню наукою управління, основними положеннями її теорії,
методології та практики.

ЛІТЕРАТУРА

Конституція України. – К., 1996.

Закон України “Про державну податкову службу України” // Відомості
Верховної Ради (із змінами та доповненнями, внесеними Законами України
від 7 липня 1992 р. № 2555-ХІІ, 11 липня 1995 р. № 297/95-ВР, 16 травня
1996 р. № 203/96-ВР, 5 лютого 1998 р. № 83/98-ВР). – 1991. – № 6. – С.
37.

Закон України “Про державну службу” // Відомості Верховної Ради (із
змінами згідно із Законами № 282-95-ВР від 11.07.95 та № 358-95-ВР від
05.10.95). – 1993. – № 52. – С. 490.

Закон України “Про систему оподаткування” // Урядовий кур’єр. – 1997. –
20 березня.

Закон України “Про банкрутство” // Відомості Верховної Ради (із змінами
і доповненнями, внесеними Законом України від 30.06.99). – 1992. – № 31.

Указ Президента України “Про затвердження Програми кадрового
забезпечення державної служби та Програми роботи з керівниками державних
підприємств, установ і організацій” від 10.10.95 № 1035/95.

Аверьянов В.Б. Функции и организационная структура органов
государственного управления. – К.: Наукова думка, 1979.

Азаров М.Я., Кольга В.Д., Онищенко В.А. Все про податки. – К.:
“Експерт-Про”, 2000.

Андрушків Б.М., Кузьмін О.Е. Основи менеджменту. – Львів: Світ, 1995.

Асмус В.Ф. Платон. – М., 1969.

Атаев Л.А. Научная организация управленческого труда. – М., 1980.

Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление. – М.,
1981. 

Бачило М.Л. Функции органов управления. – М., 1984.

Бизюкова Н.В. Кадры. Подбор и оценка. – М., 1984.

Білоус В.Т. Управління податковою службою в Україні. – Автореф. дис… к.
держ. упр. – К., 1998. – 22 с. 

Вицин С.Е. Определение и обоснование целей в социальном управлении. –
М.: Акад. МВД СССР, 1977.

Вицин С.Е. Методология системного подхода к исследованию и решению
социальных проблем. – М., 1978.

Венделин А.Г. Подготовка и принятие управленческих решений:
Методологический аспект. – М.: Экономика, 1977.

Гега П.Т. Правовий режим оподаткування в Україні. – К.: Юрінком, 1997. 

Голиков В.И. Теория принятия управленческих решений. – К., 1976.

Государственная служба / Под. ред. А.В. Оболонского. – М.: Дело, 1999.

Дерягин И.Я. Право и управление. – М., 1981.

Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні. – К.:
Видавничий дім “Ін Юре”, 1999.

Евланов Л.Т. Теория и практика принятия решений. – М.: Экономика, 1984.

Жиголов В.Т., Шимановська Л.М. Основи менеджменту і управлінської
діяльності. – К., 1994.

Завадський Й.С. Менеджмент. – К., 1998.

Завгородний В.П. Налоги и налоговый контроль в Украине. – К.: “А.С.К”,
2000.

Иванцевич Дж., Лобанов А.А. Человеческие ресурсы управления. – М.: Дело,
1993.

Киллен К. Вопросы управления: Пер. с анг. – М.: Экономика, 1981.

Коваль Л. Адміністративне право України. – К.: Основи, 1994. 

Похожие записи