Реферат на тему:

Державний фінансовий контроль як складова економічного зростання
бюджетного механізму

Безперечно, що кошти бюджету мають надзвичайно важливе значення для
економічного зростання держави – йому належить провідна роль у
регулюванні економіки. Без коштів бюджету неможливо реалізувати як
прямі, так і опосередковані методи регулювання. Останні визначають
поведінку суб’єктів господарювання через створення певного економічного
середовища, тобто змушують суб’єкти ринку добровільно діяти в потрібному
державі напрямі. Таке державне регулювання економіки відбувається за
допомогою інструментів бюджетної політики.

Водночас іншою аксіомою управління фінансами є те, що суть зазначених
методів регулювання зводиться до встановлених певних стандартів (норм)
щодо мобілізації та використання фінансових ресурсів на всіх рівнях
вертикальної структури управління, здійснення контролю за дотриманням їх
об’єктами регулювання, покарання винних і зміни чи відміни, при потребі,
цих обмежень.

Таким чином, державне регулювання економіки має у своєму складі
контрольні дії, спрямовані на те, щоб гарантувати виконання поставлених
завдань. Адже як на етапі планування, так і в процесі здійснення
регулювання державні органи повинні мати дані про зміну поведінки
об’єктів державного регулювання, щоб, при потребі, своєчасно скоригувати
пріоритети розвитку національної економіки, замінити регулятори, які
нездатні ефективно впливати на діяльність господарюючих об’єктів,
вдосконалити правові норми. Після закінчення цієї роботи необхідно також
мати достовірну інформацію, щоб дати правильну оцінку фактично
зробленому і досягнутому, виявити неприпустимі відхилення від мети і
пов’язані з цим негативні наслідки, віднайти нові, раніше не відомі
можливості і резерви.

Роль такого „інформатора” в системі державного регулювання економіки
виконує, як відомо, державний фінансовий контроль.

Головною його метою є сприяння зростанню секторів і галузей економіки
завдяки відстеженню досягнення цільових орієнтирів і перевіркам
дотримання обмежуючих параметрів фінансово-економічного розвитку
господарства на мікро — та макроекономічному рівнях.

Досягнення цієї мети вимагає спрямування державою контрольних дій не
тільки на діяльність органів влади і неприбуткових установ та
організацій, а і на діяльність суб’єктів підприємництва усіх форм
власності.

Виходячи з такої методологічної бази та враховуючи наявність в Україні
бюджетного дефіциту, завдання державного фінансового контролю слід
періодично уточнювати. Вважаємо, що нині вони повинні відповідати
спільним завданням бюджетного механізму, а саме – забезпечувати
розв’язання трьох актуальний проблем:

1) кого і якими методами доцільно підтримувати з бюджету;

2) як забезпечити економність використання бюджетних коштів уже за
визначеними цілями (програма);

3) як наповнювати бюджет.

Знаходити відповіді на зазначені питання, використовуючи традиційні
форми контролю – ревізії та перевірки, досить складно або і взагалі
неможливо. Адже, наприклад, закладене у законодавстві поняття „ревізія”
передбачає виявлення лише відхилень від норми (стандарту) і встановлення
винних у цьому осіб. Таку форму контролю за діяльністю суб’єктів
підприємництва органами ДКРС не доцільно застосовувати, бо у цій сфері,
на відміну від бюджетної, набагато менше встановлених державною обмежень
у використанні фінансових ресурсів (про податкове законодавство не
йдеться). Фактично, ревізія не дає права аналізувати діяльність
підприємства в динаміці, порівнювати його результати з результатами
аналогічних вітчизняних і зарубіжних підприємств. А це необхідно для
оцінки фінансово-господарської діяльності будь-якого суб’єкта
господарювання, визначення в ній слабких місць і підготовки
обґрунтованих пропозицій з підвищення її ефективності.

Не завжди ревізія є оптимальною формою контролю і у бюджетній сфері.
Такий висновок базується на тому, що ревізія – це передусім форма
подальшого, ретроспективного контролю; у більшості випадків вона
здійснюється через два-три роки після проведених бюджетних видатків.
Зрозуміло, що усунути наслідки виявлених порушень за таких умов досить
проблематично. Адже немає відповіді, як поновити бюджетні кошти,
використані не за цільовим призначенням у минулому році, що не
спричинило збитків бюджетній установі? З якого джерела?

Отже, назріла необхідність змінити підходи або навіть ідеологію,
філософію державного фінансового контролю. Якщо донині головною метою
державного фінансового контролю було недопущення незаконного,
нецільового використання державних ресурсів, то тепер сюди додається
недопущення неефективного господарювання. Це зрозуміли в ГоловКРУ, тому
вже третій рік здійснюються в цьому напрямі конкретні кроки.

Інструментом державного фінансового контролю для розв’язання першої
проблеми (кого і якими методами слід підтримувати з бюджету) є аудит
ефективності виконання бюджетних програм.

Це не фіскальна форма контролю, наближена до європейських стандартів, в
основу якої покладено здійснення оцінки досягнення учасниками бюджетного
процесу запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних
коштів або максимального результату при освоєнні визначеного бюджетом
обсягу призначень.

Хоча протягом 2003–2005 років цією формою контролю було досліджено на
предмет ефективності близько 70 програм державного бюджету, на які
виділено понад 20 млрд гривень, уже зараз можна впевнено стверджувати
про існування комплексу системних проблем і недоліків у застосуванні
програмно-цільового методу у бюджетному процесі.

По-перше, зміст окремих програм взагалі нівелює саму ідеологію
програмно-цільового методу: планування бюджетних видатків не передбачає
безпосереднього зв’язку між обсягом їх освоєння та досягненням мети.
Натомість, головними розпорядниками бюджетних коштів фактично
здійснюється утримання чи покриття витрат установ і суб’єктів
господарювання.

Як можна обґрунтовано скласти бюджетну програму, коли на державному та
регіональному рівнях взагалі відсутні нормативи надання гарантійного
обсягу освітніх послуг, а відтак і єдині підходи до їх фінансового
забезпечення? А фактичні видатки на одне навчальне місце, наприклад, у
Новолуганському та Комунівському дошкільних закладах Донецької області у
2001–2003 роках відрізнялися в десять разів на користь останнього.

Водночас у виробничій сфері, особливо аграрній, а також у вугільній
промисловості, превалює споживацьке ставлення до постійного одержання
бюджетних коштів і практично втрачається мотивація до забезпечення
прибуткової діяльності підприємств. Адже чим більші витрати (збитки),
тим гарантованіший, а інколи в прямій залежності й більший обсяг
державної підтримки, яка, таким чином, втрачає свою логічну мету.

Наприклад, у 2004 році на окремих вугільних підприємствах обсяги
державної підтримки перевищили обсяги товарної вугільної продукції у
кілька разів, при цьому загальний видобуток вугілля на них зменшився, а
його собівартість зросла.

По-друге, при формуванні бюджетних програм головні розпорядники, не
зосереджуючи свої зусилля на досягненні дійсно необхідних суспільству і
державі конкретних цілей, часто планують лише формально результативні
показники. Прикладів цього більше ніж достатньо.

По-третє, непоодинокими є факти формування одноманітних бюджетних
програм різними головними розпорядниками бюджетних коштів, внаслідок
чого не забезпечується належна концентрація фінансових ресурсів і
відсутня узгодженість їх дій.

Наприклад, на сьогодні оздоровлення дітей в Україні здійснюється
міністерствами сім’ї, молоді та спорту, з питань надзвичайних ситуацій
та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи,
аграрної політики, Радою міністрів АР Крим, обласними, Київською та
Севастопольською міськими державними адміністраціями та іншими
установами. У той же час взагалі не створено базу даних обліку дітей,
які такого оздоровлення потребують, не визначено фінансових нормативів
на оздоровлення однієї дитини. Тому і маємо приклад того, що одна дитина
оздоровлюється декілька разів на рік (як постраждала від аварії на ЧАЕС,
як обдарована, як із малозабезпеченої сім’ї тощо), а інша – жодного.

Інструментом для розв’язання другої проблеми (як забезпечити економне
використання бюджетних коштів на уже визначені цілі) пропонується аудит
фінансово-господарської діяльності бюджетних установ.

У цій формі контролю передбачено роботу контролера в бюджетній установі
протягом року з метою попередження порушень і мінімізації наслідків у
разі їх вчинення. Тобто головними завданнями цього аудиту визначено
сприяння бюджетної установі у забезпеченні правильності ведення
бухгалтерського обліку, законності використання бюджетних коштів,
державного та комунального майна, складання достовірної фінансової
звітності та організації дієвого внутрішнього фінансового контролю.
Фактично це друга „ластівка” не фіскального контролю, бо в аудиторському
звіті фіксуються лише ті порушення, які не були усунуті протягом року.

На жаль, у цьому році це тільки пілотний проект, що охоплює чотирьох
головних розпорядників бюджетних коштів і два великі навчальні заклади,
яким загалом підпорядковано 117 установ.

Звичайно, ГоловКРУ не відмовлялося від контролю у формі традиційної
ревізії, але питома вага цих заходів буде суттєво знижена.

І, нарешті, третю проблему (як наповнити бюджет) спробуємо допомогти
розв’язати за допомогою аудиту, що вплине на ефективність функціонування
підприємств державного сектора економіки.

До цього року у службі не було повноважень здійснювати будь-які
контрольні дії на підприємствах, які не одержували бюджетних коштів.
Зараз же завдяки прийнятим у грудні 2005 року змінам до закону про ДКРС
з’явилася можливість здійснювати як ревізії, так і аудит на
підприємствах, що використовують бюджетні кошти та/або державне чи
комунальне майно.

У контексті останнього необхідно зазначити, що ефективність
запропонованих контрольних дій залежить не тільки від їх якості (хоча це
дуже важливо), а й від використання результатів контролю органами влади,
покликаними здійснювати регулювання економікою. Тут, на нашу думку,
найслабкіша ланка у бюджетному механізмі.

Без належного реагування на висновки і пропозиції контролерів очікувати
суттєвого покращання використання публічних фінансів і майна не
доводиться.

Ситуацію в цьому аспекті яскраво характеризує те, що навіть міністерства
далеко не завжди готові предметно розглядати підсумки контрольних
заходів, не кажучи вже про підтримку ідей ревізорів. А що тоді говорити
про відношення до вимог контролерів підприємств, установ і організацій?!

Наприклад, не знаходить у Мінфіні підтримки протягом двох років ідея
створення комісії з розгляду результатів контролю бюджетних програм,
яку пропонувалося утворити за участю представників Мінфіну, ГоловКРУ,
Держказначейства, Рахункової палати (за згодою). Головних розпорядників
бюджетних коштів. Завдання комісії могли б бути такі:

– оцінка виконання бюджетних програм;

– вироблення пропозицій з коригування управлінських рішень щодо
виконання бюджетних програм;

– вибір бюджетних програм, які в подальшому необхідно проконтролювати в
інших, ніж моніторинг та камеральна перевірка формах контролю.

Практично повторюється така практика і в цьому році, тільки вже щодо
коригування поданих на погодження Міністерству фінансових планів
підприємств державного сектора економіки.

З огляду на викладене доцільно більш предметно визначити у
нормативно-правових актах положення, які передбачають забезпечення
тісного зв’язку системи державного фінансового контролю з бюджетними
процесом.

Похожие записи