Звіт на тему:

„Програма економічної практики у банківських установах”

Зміст.

Передмова
………………………………………………………………
……………………………………………

Загальні положення
………………………………………………………………
………………..

Правові і економічні основи діяльності банків
………………………………………

Управлінська і організаційна структура комерційного банку
……………….

Банківський менеджмент і маркетинг
……………………………………………………

Ресурси комерційних банків. Пасивні операції банків
…………………………..

Організація кредитування в умовах переходу до ринкової економіки …..

Організація розрахункових операцій комерційних банків
……………………..

Інвестиційна діяльність банків
………………………………………………………………
.

Валютні операції
………………………………………………………………
………………………

Послуги комерційних банків
………………………………………………………………
……

Аналіз балансів комерційних банків
……………………………………………………….

Додатки
………………………………………………………………
…………………………………………………

Використана література
………………………………………………………………
……………………….

Передмова

Становлення системи повноцінних ринкових відносин в Україні суттєво
змінює роль держави у регулюванні економічних процесів, цілі якого
полягають у забезпеченні стійкого зростання виробництва, підтриманні
високого рівня зайнятості, стабільності купівельної спроможності
грошової одиниці та рівноваги у зовнішній торгівлі. Успішність
досягнення таких цілей значною мірою залежить від гнучкої ефективності
роботи кредитно-фінансової системи країни, ключова ланка якої —
центральний банк. Він є головним органом державного регулювання
макроекономічних процесів за допомогою грошово-кредитних методів.

За сучасних умов діяльність центрального банку має вирішальний вплив на
стабільність національної валюти, надійність банківських установ,
дієвість платіжно-розрахункового механізму, активізацію ринкової
кон’юнктури, вирівнювання платіжного балансу, що загалом визначає
ефективність функціонування всієї економіки країни. Зазначені обставини
обумовлюють актуальність вивчення питань, пов’язаних із визначенням
статусу центрального банку в економіці та сфер його функціонування,
оскільки місце центрального банку в ринковій економіці багато в чому
визначає хід та напрямок економічного розвитку країни.

В умовах реформування економіки, що здійснюється в Україні на сучасному
етапі, вивчення проблем, пов’язаних із розвитком інституту Національного
банку і його грошово-кредитної політики, набуває особливого значення.
Перш за все це пов’язано з тим, що в економічній системі колишнього
Радянського Союзу практично не існувало поняття «грошово-кредитна
політика центрального банку». Монетарна політика швидше доповнювала
бюджетну і її самостійне значення практично не враховувалось, що було
наслідком загального планово-розподільчого характеру економіки.

Всеохоплююча фінансово-економічна криза, в якій Україна знаходилася
останні роки, визначає актуальність і важливість вивчення діяльності
Національного банку України як центрального банку нашої держави,
проведення ним грошово-кредитного регулювання економіки з чітким
визначенням як стратегічних, так і поточних завдань.

1. Загальні положення

Метою практики є вивчення організації діяльності комерційного банку, а
саме:

— його правових і економічних основ діяльності;

— організаційної і управлінської структури банківського менеджменту і
маркетингу;

— платоспроможності і ліквідності банку; кредитною потенціалу, ресурсів
і пасивних операцій;

— методів оцінки кредитоспроможності клієнтів комерційних банків;
організації розрахункових операцій комерційних банків, їх удосконалення
на сучасному етапі;

— організації валютних операцій;

— організації обліку і ін.

2. Правові і економічні основи діяльності банків.

Комерційні банки — основна панка кредитної системи України.

Центральні банки у їх сучасному вигляді, з притаманними їм функціями,
існують відносно нетривалий період часу. Перший центральний банк
(швецький «Ріксбанк») був створений у 1668 р., у 1694 р. був створений
Банк Англії. Проте функції перших центральних банків значно відрізнялися
від функцій сучасних центральних банків.

У різні часи банк, наділений монопольним правом емісії грошей, називався
по-різному: спочатку — емісійним, а згодом центральним чи національним,
що відповідало його ключовій ролі у кредитної системи тієї чи іншої
країни.

Отже, історично в світі склалося два шляхи виникнення центральних
банків:

1) еволюційний — становлення центрального банку відбувалося протягом
тривалого періоду часу шляхом поступового закріплення за ним монопольної
емісії банкнот (Банк Англії, Банк Голландії, Банк Франції). Центральні
банки цих країн виникли на базі найбільших комерційних банків, у яких з
розвитком кредитної системи відбувалася концентрація банкнотної емісії;

2) директивний — держава приймала рішення про заснування центрального
банку, закріпивши за ним з моменту створення монопольне право випуску
грошей у країні, наділивши його також функціями регулювання діяльності
комерційних банків та грошово-кредитного регулювання економіки
(Федеральна резервна система США, Резервний банк Австралії, Національний
банк України).

В ході проходження переддипломної практики я вивчаю історію створення і
становлення банку; його завдання; форму організації; дотримання
економічних нормативів, які встановлюються Національним Банком України.

Банки – це особливі інституції ринку, які в своїй діяльності керуються
вимогами закону. Отже, банківська діяльність – набір посередницьких
операцій на грошовому ринку, виконання яких дозволене законом тільки під
особливим наглядом держави. Хоча, як юридичні особи, банки економічно
самостійні і повністю не залежать від виконавчих і законодавчих органів
влади в рішеннях, які пов’язані з їх оперативною внутрішньою діяльністю.

Щодо правового впливу на банківську діяльність, то його
можна розділити на зовнішній і внутрішній.

Головним джерелом регламентації роботи банків є Закон
України «Про банки і банківську діяльність» (березень 1991 р.), в якому
чітко розмежовуються функції Національного банку України (НБУ) та
комерційних банків (КБ), порядок створення, капітал, відповідальність,
контроль та інші моменти. НБУ, як керівний орган діяльності банківської
системи України, працює відповідно до Закону України «Про національний
банк України» (червень 1999 р.), в якому регламентується його
законодавче право здійснювати вплив на роботу банків з допомогою видачі
їм ліцензій, постанов, положень, рекомендацій тощо. У зв’язку з тим, що
банківські установи обслуговують юридичних та фізичних осіб незалежно
від форми власності та організаційної будови, вони повинні спиратися на
ті законодавчі акти, які регламентують діяльність клієнтів для
визначення специфіки їх обслуговування. Особливості ринкової
інфраструктури в цілому та сегментів ринку зокрема (валютний,
фінансовий, кредитний та ін.) зумовлюють вплив на законодавчу базу банку
всіх загальноекономічних нормативних актів. Причому комерційні банки
залишаються підзвітними, в кінцевому результаті, Національному банкові
України.

3. Управлінська і організаційна структура комерційного банку.

Визначаючи структуру управління банком необхідно виділити органи
управління, їх повноваження, відповідальність і взаємозв’язок про
здійсненні банківських операцій.

На структуру управління банком вирішальний вплив здійснює правова форма
мобілізації власного капіталу банку, ступінь розвитку його мережі і його
самостійність.

Організаційну структуру банку формують підрозділи і служби. В основі
організаційної побудови лежить економічний зміст операцій, які виконує
банк і їх обсяг.

Організаційна структура комерційного банку визначається двома основними
моментами:

— структурою управління банком;

— структурою його функціональних підрозділів та служб.

Згідно з положеннями законів України «Про господарські товариства» та
«Про банки і банківську діяльність» структура управління кооперативними,
пайовими та акціонерними банками з недержавною формою власності є такою:

Структура управління державним банком має свою специфіку. Держава
реалізує свої права власника також через органи управління і контролю.
Однак вища управлінська ланка державного банку суміщає функції вищого
органу управління та спостережного органу. Структура управління
державним банком є такою:

Вищим органом управління акціонерного, пайового та кооперативного банку
з недержавною формою власності є загальні збори учасників . Збори
вирішують стратегічні завдання в діяльності банку:

Організаційна структура комерційного банку включає функціональні служби
та підрозділи, кожен з яких виконує певні операції і має свої права та
обов’язки. Основним критерієм організаційної побудови банку є
економічний зміст та обсяг операцій, які він виконує. Департаменти,
управління або відділи (залежно від обсягу операцій та масштабності
самого банку) формуються відповідно до класифікації окремих банківських
операцій або їхніх груп за функціональним призначенням. Тому їх
кількість і конкретна назва у різних комерційних банків можуть бути
неоднаковими. Так, у структурі найбільших банків України основна
функціональна ланка — департаменти, окремі з яких складаються з
управлінь і відділів. Однак найпоширенішою структурною одиницею у
більшості вітчизняних банків є управління.

Незалежно від виду комерційного банку, його масштабності, спеціалізації
та обсягу виконуваних операцій усі вони обов’язково створюють
функціональні підрозділи, які виконують базові банківські операції, а
також підрозділи, які відповідають за управління ризиками банківської
установи. Так, виконання депозитних операцій та операцій із кредитного і
розрахунково-касового обслуговування вимагає створення всіма банками
управлінь депозитних операцій, розрахунково-касового обслуговування
клієнтів та кредитних управлінь, а з метою управління ризиками всі банки
створюють в обов’язковому порядку підрозділ з питань аналізу та
управління ризиками і постійно діючі комітети: кредитний, комітет з
питань управління активами і пасивами, тарифний комітет.

Управління депозитних операцій виконує операції з мобілізації грошових
коштів від юридичних, фізичних осіб та комерційних банків на депозитні
рахунки: укладає договори, веде облік та аналіз депозитних операцій,
надає необхідну інформацію для планування ресурсів банку.

Управління кредитних операцій здійснює кредитування юридичних та
фізичних осіб. Банк може надавати кредити підприємствам та організаціям
різних галузей економіки, іншим банкам, своїм філіям, населенню.
Специфіка кожного виду кредиту, їх призначення, сфери використання,
строк та механізм кредитування обумовлюють створення окремих відділів у
межах кредитного управління. Так, відділ загальної організації кредитних
операцій визначає загальну політику банку і механізм її реалізації в
конкретних економічних умовах; розробляє загальну методику кредитування,
оцінювання кредитоспроможності потенційного позичальника; вивчає
кредитні ризики і визначає способи їх мінімізації. Відділи
короткострокового, довгострокового кредитування та кредитування
населення визначають потребу в кредиті, вивчають кредитоспроможність
клієнтів, укладають кредитні договори, організовують видачу, контролюють
цільове використання та своєчасність погашення відповідно
короткострокових, довгострокових та споживчих кредитів.

Слід зауважити, що коли та чи інша операція посідає вагоме місце у
структурі активних чи пасивних операцій, то відповідні відділи можуть
існувати як самостійні управління. Так, деякі банки організовують облік
і аналіз усіх операцій з іншими комерційними банками, своїми філіями та
центральним банком через відділ міжбанківських операцій. Розвиток
факторингових, лізингових операцій, операцій з пластиковими картками
обумовлює необхідність створення відповідних відділів. Крім того, деякі
банки формують самостійний відділ оцінювання кредитоспроможності
потенційних позичальників, який тільки вивчає кредитоспроможність
клієнтів та веде відповідну картотеку по кожному з них.

Управління розрахунково-касового обслуговування здійснює відкриття та
ведення рахунків клієнтів до запитання, безготівкові розрахунки, видачу
та приймання готівки через каси банку.

Підрозділ з питань аналізу та управління ризиками встановлює ліміти за
окремими операціями, ліміти ризиків контрпартнерів та країн
контрпартнерів; визначає структуру балансу відповідно до рішень вищої
управлінської ланки банку з питань політики щодо ризикованості та
прибутковості діяльності банку.

Основним завданням кредитного комітету є щомісячне (станом на перше
число) оцінювання якості активів банку та підготовка пропозицій щодо
формування резерву на покриття можливих втрат від їх знецінення.

Комітет з питань управління активами і пасивами щомісячно оцінює
собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо
політики відсоткової маржі; аналізує ступінь відповідності активів та
пасивів за строками та надає рекомендації структурним підрозділам банку
щодо їх діяльності в разі виявлення розбіжності у часі між активами і
пасивами.

Тарифний комітет створюється з метою проведення політики банку в галузі
вартості послуг, регулярного щомісячного аналізу співвідношення
собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів.

Поряд з підрозділами, які виконують базові банківські операції та
забезпечують управління ризиками, в банківських установах створюється
цілий ряд інших підрозділів.

Валютне управління створюється в комерційних банках, що мають ліцензію
на здійснення валютних операцій. Це управління відає веденням валютної
позиції банку, відкриттям валютних рахунків клієнтам, здійсненням
безготівкових розрахунків за валютними рахунками, купівлею-продажем
валют, залученням валютних коштів клієнтів у депозити та кредитуванням
клієнтів в іноземній валюті. Як і кредитне управління, залежно від
кількості і обсягу окремих операцій створюються окремі відділи в межах
валютного управління або самостійні управління.

Управління філіями створюють комерційні банки, що мають філії.
Відповідно управління керує діяльністю філій, контролює правильність
проведення ними кредитної політики і здійснення кредитних операцій,
допомагає впроваджувати нові методи роботи, нові технології виконання
окремих банківських операцій.

Сучасний комерційний банк багато уваги приділяє питанням рентабельності
та ліквідності, а тому формує структурні підрозділи, які аналізують
поточну діяльність банку та прогнозують його діяльність на перспективу.
Такими підрозділами є управління прогнозування діяльності банку та
управління маркетингу.

Банки як юридичні особи мають у своїй структурі служби, що не виконують
суто банківських операцій, але їх функціонування забезпечує нормальну
діяльність банківської установи. Це бухгалтерія, управління кадрами,
юридичний відділ, адміністративно-господарський відділ, відділ аналізу
та статистики, відділ експлуатації ЕОМ. Серед таких служб деякі
створюються в обов’язковому порядку з ініціативи самого банку чи на
вимогу НБУ. Так, створення підрозділів з питань аналізу й управління
ризиками та внутрішнього аудиту є однією з обов’язкових умов для
отримання ліцензії на здійснення банківських операцій, а службу безпеки
банки формують з власної ініціативи.

Згідно з положеннями Закону України «Про господарські товариства»
визначення конкретної організаційної структури банку є компетенцією
загальних зборів учасників. Однак вищий управлінський орган може
передавати вирішення цього питання іншим органам управління
(спостережній раді, правлінню банку). Функціонування окремих служб і
підрозділів регламентується відповідними внутрішніми положеннями
комерційного банку, які затверджуються відповідним органом управління.

Студент повинен ознайомитись з функціями підрозділів і служб
комерційного банку.

4. Банківський менеджмент і маркетинг.

Під впливом посилення міжбанківської конкуренції на банківському ринку
України проявляється тенденція до розширення продуктового ряду послуг.
Адже кожен банк не залишається байдужим до можливості збільшення власних
прибутків, мобілізації додаткових ресурсів та розширення бази клієнтів
банку, підвищення власного рейтингу на ринку. Саме тому сучасні банкіри
вибирають політику розширення продуктового ряду банківських послуг.

Банківські послуги об’єднують широкий ряд операцій, в тому числі і тих,
які нехарактерні банківській сфері. До найбільш перспективних послуг
можна віднести наступні.

1. Трастові (довірчі) послуги:

а) для фізичних осіб:

розпорядження спадщиною,

управління власністю,

опікунство і забезпечення збереження майна та Ін.

б) для юридичних осіб:

розпорядження активами,

агентські послуги,

операції, пов’язані з ліквідацією майна клієнтів та Ін

2. Послуги зі збереження цінностей з наданням клієнтам у розпорядження
сейфа та з прийняттям цінностей клієнта на збереження без їх доступу.

3. Консультаційні та інформаційні послуги зі створенням певної
міжбанківської бази даних.

4. Гарантійні та посередницькі послуги.

5. Факторингові та лізингові операції, форфейтинг та ін.

Вивчаючи банківський менеджмент і маркетинг необхідно ознайомитись з
основними напрямками політики банку, що вивчає його дії на перспективу,
концепцію банку, особливостями здійснення кредитної, депозитної,
інвестиційної, процентної політики, організації зв’язків з клієнтурою,
реклами і ін.

Економічна діяльність окремих суб’єктів господарювання і країни в цілому
значною мірою характеризується обсягом і формами здійснюваних
інвестицій. Термін «інвестиції» походить від латинського слова «іпуезі»,
Ідо означає «вкладати». У широкому розумінні інвестиції являють собою
вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення. При цьому приріст
капіталу має компенсувати інвестору відмову від використання наявних
коштів на споживання в поточному періоді, винагородити його за ризик,
відшкодувати втрати від інфляції в майбутньому періоді.

Під банківськими інвестиціями передусім розуміють інвестиції, які
здійснюються комерційними банками як суб’єктами інвестиційної
діяльності. Але таке визначення можна вважати вузьким з огляду на
специфічну роль банківської установи в інвестиційному процесі.

Інвестиції комерційного банку в цінні папери та інші види портфельних
активів розглядаються в окремому розділі. Тут же зосередимо увагу на
прямих банківських інвестиціях, які можна класифікувати так:

1. Інвестиції у власну діяльність. Це, насамперед, інвестиції у власні
основні фонди та інші вкладення, які збільшують вартість власних активів
банку.

2. Інвестиції в інші види діяльності. Ці інвестиції здійснюються:

а) за рахунок коштів банку. Вони спрямовуються на створення підприємств
чи участь у їхній діяльності (крім купівлі акцій), які передусім є
елементами інфраструктури банківської діяльності;

б) за рахунок кредитних ресурсів. Кредитування клієнтів банку на
інвестиційні потреби здійснюється як за рахунок кредитних ресурсів,
залучених власними силами банку, так і за рахунок обслуговування
цільових кредитних ресурсів на інвестиційні цілі зовнішнього походження.

Капітальні вкладення, принципи і методи їх фінансування.

Капітальні вкладення — один з основних видів інвестиції. Вони
здійснюються у формі вкладень коштів у відтворення основних фондів
шляхом нового будівництва, розширення, реконструкції, технічного
переоснащення діючих підприємств. Капітальні вкладення включають витрати
на виготовлення проектів і кошторисів для будівництва, на будівельні
роботи, оплату технологічного, енергетичного, підйомно-транспортного й
інших видів устаткування, його монтаж, придбання інструмента й
інвентарю, що зараховується до основних фондів, та ін.

При технічному переоснащенні підприємств здійснюються витрати на
підвищення техніко-економічного рівня окремих виробництв, цехів, ділянок
шляхом механізації й автоматизації виробництва, модернізації та заміни
застарілого і фізично зношеного устаткування новим, продуктивнішим.

Під час реконструкції здійснюється перебудова існуючих цехів і об’єктів
підприємства, на основі впровадження досягнень науково-технічного
прогресу, розширюються окремі будівлі і споруди, якщо в них через
габарити не може бути розміщене нове обладнання, будівництво на
території підприємства нових будівель і споруд замість ліквідованих,
будівництво і розширення діючих об’єктів підсобного й обслуговуючого
призначення й Ін.

Принципи, відповідно до яких банки фінансують капітальні вкладення,
такі: прямий характер фінансування, цільовий характер джерел коштів для
капітальних вкладень і самого фінансування, фінансування будівництв у
міру виконання капітального будівництва, безперервність фінансування в
межах кошторисної вартості будівництва. Кредитування капіталовкладень
будівництв має бути забезпеченим матеріальними цінностями і витратами,
терміновим, поворотним, платним.

Джерела фінансування капітальних вкладень. Капітальні влсладення
бюджетних організацій і установ фінансуються за рахунок коштів
державного бюджету. Підприємства й інші організації, що мають власні
прибутки, використовують на ці витрати власні кошти і банківські
кредити. Джерела фінансування капітальних вкладень за формами власності
різні.

Для забезпечення технічного переоснащення, реконструкції і розширення
підприємство створює фонд нагромадження,^ формується за рахунок
відрахувань від прибутку, амортизаційних відрахувань на повне
відновлення основних фондів, виручки від реалізації вибулого і зайвого
майна, орендної плати від здавання в оренду майна іншим підприємствам і
організаціям та інші джерела.

Довгостроковий кредит заповнює нестачу в коштах для здійснення
капітальних вкладень. Як кредитні ресурси використовуються тимчасово
вільні кошти підприємств і населення, власні кошти банків, бюджетні
кошти.

В умовах ринкових відносин набувають розвитку нові форми мобілізації
коштів, використовуваних на капітальні вкладення підприємств. Однією з
таких форм є цінні папери: акції, облігації, казначейські зобов’язання
держави тощо. Кошти, одержані від цінних паперів, направляються в оборот
підприємств, а їхні власники отримують прибутки у вигляді дивідендів або
процентів.

Створюються також спеціальні фонди підтримки малих підприємств для
фінансування заходів щодо створення нових і розвитку діючих малих
підприємств. Засновниками фондів підтримки малих підприємств можуть бути
державні, кооперативні й інші підприємства, організації і громадяни.
Фонди підтримки утворюються за рахунок добровільних внесків державних,
кооперативних, суспільних та інших підприємств, установ і громадян. У
фонди підтримки направляються бюджетні кошти на стимулювання розвитку
пріоритетних видів діяльності малих підприємств (виробництво товарів,
надання послуг населенню та ін.). Ці фонди надають позички малим
підприємствам, установлюють їм пільгові умови кредитування
(субсидування).

Оформлення фінансування капітальних вкладень. Оформлення фінансування
будівництва в обслуговуючій установі банку — початковий етап процесу
фінансування капітальних вкладень. Порядок оформлення фінансування
залежить від того, чи є капітальні вкладення державними чи вони
здійснюються за рахунок підприємства. Банки оформляють фінансування
державних капітальних вкладень при дотриманні замовником таких умов, як
включення його в план капітального будівництва, забезпеченість
проектно-кошторисною документацією, дотримання ним норм виділення
капітальних вкладень по роках будівництва тощо. Ці умови підтверджуються
наявністю у замовника плану капітального будівництва і титульного списку
з будівництва, копії зведеного кошторисного розрахунку вартості,
договорів підряду й інших необхідних документів.

Довгострокове кредитування капітальних вкладень малого підприємства.
Довгострокові кредити банки надають тим підприємствам, у котрих немає
або недостатньо власних коштів на розвиток виробництва (розширення,
реконструкцію, технічне переоснащення), інфраструктури (житлове,
соціально-культурне й інше будівництво). Розмір кредиту визначається як
різниця між вартістю будівництва і сумою власних коштів, що
спрямовуються на це будівництво.

Кредитні відносини між банком і позичальником регулюються кредитним
договором, що укладається на весь строк кредитування. Відповідно до
договору банк може надати підприємству довгостроковий кредит на такі
витрати:

—науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи;

—придбання науково-технічної продукції в інших підприємств;

—підготування нових виробництв, освоєння нових технологічних процесів,
нових конкурентоспроможних видів продукції;

—створення одиничних партій продукції;

—випуск нової продукції за повним циклом, починаючи від
науково-дослідних розробок і створення дослідних зразків до її серійного
випуску;

—технічне переоснащення, реконструкцію, розширення, будівництво
виробництв та інші заходи, що забезпечують насичення ринку товарами і
зростання прибутку;

—житлове будівництво, будівництво об’єктів побутового й іншого
соціального призначення;

— інші ефективні заходи.

Довгострокові кредити позичальникам видаються, як правило, на строк від
трьох до шести років. При цьому позичальник надає банку:

—техніко-економічне обґрунтування, де вказується сума кредиту, яку він
просить, доводиться доцільність капітальних витрат, даються розрахунки
розміру очікуваних прибутків, чистого прибутку, окупності витрат;

—дозвіл на відведення земельної ділянки при новому будівництві, договори
на постачання устаткування, інші документи;

— проект кредитного договору;

—заявка на одержання кредиту;

—термінове зобов’язання на погашення кредиту;

—гарантійний лист або заставне зобов’язання, складені за установленою
формою;

—статут або положення, що регламентує діяльність підприємства (якщо
позичальник не обслуговується даною установою банку);

—бухгалтерський баланс на останню звітну дату зі звітом про фінансові
результати роботи.

Банк перевіряє надані документи на одержання кредиту. Він здійснює
оцінку кредитоспроможності позичальника на підставі бухгалтерського
балансу й інших документів, що характеризують його фінансовий стан,
аналізує можливість і доцільність здійснення витрат за рахунок
довгострокового кредиту, реальність одержання позичальником прибутку від
використання кредиту, забезпечення своєчасного його погашення, розглядає
інші питання. Потім уточнюється поданий проект кредитного договору і при
позитивному вирішенні питання про надання довгострокового кредиту
позичальнику відкривається позичковий рахунок, з якого здійснюється
використання кредиту на оплату устаткування, наукових розробок,
виконаних будівельно-монтажних робіт тощо. Кошти також можуть
перераховуватися відразу сповна або поетапно на поточний рахунок
позичальника.

Довгостроковий кредит погашається позичальником з поточного рахунку з
коштів фонду нагромадження після виконання заходу, що кредитується.
Конкретні строки погашення встановлюються кредитним договором. У цьому ж
договорі визначається процент за кредит, сплата якого здійснюється, як
правило, при погашенні кредиту.

Більша частина ресурсів комерційного банку формується за рахунок
залучених та позичених коштів, а не власних. Можливості комерційних
банків у залученні коштів регулюються НБУ. Так, згідно з показником
платоспроможності банку (адекватності капіталу), нормативне значення
якого встановлює НБУ, залучені та позичені кошти не повинні перевищувати
розмір власного капіталу більше ніж у 12 разів.

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб через
виконання депозитних операцій, з допомогою яких використовують різні
види банківських рахунків.

Депозит (вклад) — це грошові кошти в національній та іноземній валюті,
передані їх власником або іншою особою за його дорученням у готівковій
або безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на певних
умовах. Операції, пов’язані з залученням грошових коштів на вклади,
називаються депозитними.

Практично усі клієнтські рахунки є депозитними. Депозитним може бути
будь-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його
грошові кошти. За формою використання рахунків вони поділяються на:
депозити (вклади) до запитання; термінові, або строкові, депозити;
умовні депозити.

5. Ресурси комерційних банків. Пасивні операції банків.

Діяльність комерційних банків полягає в залученні грошових коштів і
наданні їх в позику або інвестування в цінні папери. При цьому потрібно
проаналізувати всі джерела формування банківських ресурсів, структуру і
зміст банківських ресурсів, формні роль пасивних операцій банків,
зокрема депозитних і ощадних операцій в формуванні ресурсів.

Для здійснення комерційної і господарської діяльності банки повинні мати
у своєму розпорядженні певну суму грошових коштів, тобто ресурсів.

Ресурси комерційного банку — це сукупність грошових коштів, що
перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання
активних операцій. Операції, з допомогою яких комерційні банки формують
свої ресурси, називаються пасивними.

Згідно з існуючими у банківській практиці традиціями ресурси комерційних
банків поділяють на власні, залучені та позичені кошти.

Структура ресурсів комерційних банків України станом на 1.01.01
характеризується такими даними (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Банківські ресурси Частка в ресурсах банку, %

Власний капітал банку …………………………………………………….

У тому числі:

статутний капітал ………………………………………………….

інші власні кошти …………………………………………………

Залучені та позичені кошти ………………………………………………

У тому числі:

депозити до запитання; ……………………………………………

строкові депозити …………………………………………………

Вклади населення в загальній сумі банківських зобов’язань ……………

Позичені кошти на міжбанківському ринку в загальній сумі ресурсів ..
23,7

57,0

43,0

76,3

61,1

38,9

24,2

8,0

Як видно з табл. 2.1, головним джерелом банківських ресурсів є залучені
й позичені кошти, частка яких становить 76,3% від загальної суми
ресурсів. На власний капітал припадає 23,7% усіх банківських ресурсів.
Головною складовою власного капіталу є фонди банку, серед яких провідним
є статутний фонд. Якщо всі фонди формують 43% власного капіталу банків,
то статутний фонд дорівнює 57,0% від загальної суми капіталу.

Серед залучених і позичених ресурсів переважають депозити до запитання
(61,1%). На строкові депозити припадає близько 40% зовнішніх для банків
ресурсів.

У складі депозитів помітна частка вкладів населення (24,2%). Меншою є
частка коштів, які комерційні банки позичають на міжбанківському ринку
(8,0%).

Оскільки дані, наведені в таблиці, характеризують структуру банківських
ресурсів за станом на початок року, то серед власних ресурсів немає
такого показника, як прибуток поточного року. Він з’являється у банків
протягом господарського року. Особливістю структури банківських ресурсів
на внутрішньо річні дати є висока питома вага міжбанківських кредитів і
кредитів Національного банку, які надаються для рефінансування окремих
видів активних операцій комерційних банків (наприклад, операцій з
цінними паперами).

Одним із ресурсів банківської системи є гроші в обігу, але цей ресурс не
належить комерційним банкам. Емісія грошей здійснюється Національним
банком України, і тому вона використовується як ресурс для здійснення
його активних операцій. Однією з них є кредитування комерційних банків.
Поки що НБУ обмежено кредитує комерційні банки. За балансом НБУ на
початок 2001 р. кредит комерційним банкам та іншим позичальникам
становив 679,6 млн. грн., або 5,45% від суми готівкових коштів, що
випущені в обіг НБУ, тоді як кредити уряду становлять 10 651,8 млн.
грн., або 85,5% від випущеної в обіг готівки.

Не набув ще свого колишнього значення такий вид банківських ресурсів, як
вклади населення. У СРСР кошти населення становили понад 90% загальних
ресурсів банківської системи. Таку приблизно роль вони відіграють і в
інших провідних країнах світу, а в Україні становлять лише трохи більше
24%. Потенційні можливості для підвищення ролі заощаджень населення у
банківських операціях існують, але їх реалізація залежить від подолання
такого негативного явища, як недовіра певного прошарку громадян України
до банків у зв’язку з відсутністю належного механізму гарантування
вкладів і депозитів.

6. Організація кредитування в умовах переходу до ринкової економіки.

Важливою сферою банківської діяльності є розміщення грошових ресурсів з
метою одержання прибутку і забезпечення ліквідності банків. Необхідно
ознайомитись із організацією кредитування, формами довгострокових і
короткострокових кредитів, які надають комерційні банки; порядком
укладання і змістом кредитних договорів, способами захисту від
кредитного ризику, методиками оцінки кредитоспроможності позичальника.

Під кредитними та іншими вкладеннями ресурсів комерційних
банків розуміють напрями розміщення мобілізованих ресурсів із метою
ефективного їх використання та забезпечення потреб клієнтів банків у
додаткових ресурсах. Поділ вкладання ресурсів комерційних банків
показано, рис. 7.7.

Планування ресурсів банків і планування кредитних та інших вкладів — це
два взаємодоповнюючі, проте й відносно самостійні процеси. Планування
кредитних та інших вкладів і планування ресурсів базується на визначенні
потреби клієнтів у залучених коштах. Завершальним етапом планування є
збалансування обсягів ресурсів і вкладів на конкретну дату або
відповідний період.

Планування кредитних вкладів здійснюється за залишковим методом, тобто
комерційний банк розраховує залишки заборгованості за позиками клієнтів
та необхідних для створення даних залишків ресурсів на відповідну дату
або період. Таке планування включає такі основні етапи:

1) збір від клієнтів кредитних заявок, де вказується обсяг запланованого
користування кредитом, його термін і час використання згідно з
фінансовими планами клієнтів. Дані заявки заповнюються на початку
відповідного періоду (місяць, квартал, рік).

2) обробка (згрупування) даних кредитних заявок за термінами кредитів,
часом використання та величиною;

3) складання прогнозу кредитних вкладів банку з відповідною розбивкою
періоду прогнозування на конкретні дати (до конкретного дня);

4) збалансування та коректування прогнозу кредитних вкладів із прогнозом
залучення та наявності кредитних ресурсів.

Прогнозування вкладів у інвестиційну діяльність, цінні папери та інші
активи здійснюється за методом обороту. Як правило, дані активи
формуються за рахунок залишку величини кредитних ресурсів у разі їх
перевищення над кредитними вкладаннями.

Кредитний механізм — сукупність взаємопов’язаних прийомів та способів,
що забезпечують реалізацію на практиці об’єктивних функцій кредиту як
економічної категорії та дотримання принципів кредитування.

Основними елементами кредитного механізму є:

1. Суб’єкти кредитування.

2. Об’єкти кредитування.

3. Форми кредитування.

4. Механізм надання чи погашення позик.

5. Система формування кредитних ресурсів та їх резервування.

6. Система формування та використання резервів із відшкодування
можливих втрат від кредитної діяльності.

7. Економічний контроль та банківський нагляд за ходом та результатами
кредитної діяльності.

Суб’єкти кредитування — особи, які беруть участь у процесі кредитування.
Види суб’єктів та основні вимоги до них представлені у рис. 8.2:

Для отримання кредиту клієнт подає до банку такі документи:

• заяву;

• фінансово-економічну інформацію;

• форми бухгалтерської звітності,

• показники дебіторської та кредиторської заборгованості;

• розрахунок економічної окупності об’єкта;

• відомості про спосіб забезпечення позики та Ін.

Оцінка фінансового стану позичальника проводиться за такими показниками:

• обсяг реалізації продукції;

• прибутки І збитки;

• рентабельність;

• ліквідність активів;

• рух грошових коштів, стан рахунків;

• собівартість продукції;

• ліквідність, оцінка забезпечення та Ін.

Об’єкти кредитування — певна частина вартості виробничих оборотних
фондів та фондів обігу, основних виробничих фондів, яка формується за
рахунок банківського кредиту.

До основних об’єктів кредитування можна віднести:

1. Додаткові потреби в коштах для оплати
товарно-матеріальних цінностей і створення запасів для нормального
режиму роботи.

2. Сезонні та несезонні затрати виробництва й обігу.

3. Потребу в додаткових коштах в зв’язку з тимчасовим
їх замороженням.

4. Потребу для здійснення інвестицій в основні фонди.

Сучасна банківська практика використовує по суб’єктний метод
кредитування, тобто на перше місце ставиться клієнт, надається перевага
персональному підходу до позичальника.

Під формою кредитування розуміють вид банківського рахунка, який
відкривається клієнтові при кредитуванні, де відображається рух
кредитної заборгованості, що здійснюється за певними правилами,
відповідно до нормативно-правової бази банку.

Основні форми кредитування на рис. 8.3:

За терміном використання розрізняють кредити:

короткострокові;

середньострокові;

довгострокові.

Короткострокові кредити надаються на строк до одного року. В українській
банківській практиці вони є найпоширенішими.

Середньострокові кредити надаються на період від одного до трьох років,
а довгострокові — понад три роки. Суттєвої різниці між
середньостроковими і довгостроковими кредитами немає, тому банки України
не виділяють їх окремо, хоча в країнах Заходу існує певне їх
відокремлення.

Короткострокові кредити відрізняються від середньо — і довгострокових не
тільки терміном використання, а й об’єктами вкладення і джерелами
повернення.

З участю короткострокового кредиту формується, в основному, оборотний
капітал товаровиробника (підприємця). Він опосередковує переважно
поточну діяльність позичальника, а джерелом його

повернення є кошти, які вивільнилися з обороту внаслідок реалізації
об’єкта (проекта), що був прокредитований, тобто поточні грошові
надходження.

З участю довгострокового кредиту здійснюється відтворення основного
капіталу й опосередковується інвестиційна діяльність позичальника.
Джерелом повернення такого кредиту є прибуток від упровадження заходів,
що про кредитовані, тобто їх економічний ефект.

Процес банківського кредитування складається з певних етапів, кожний з
яких окремо забезпечує рішення локального завдання, а разом досягається
головна мета позичкових операцій — їх надійність і прибутковість для
банку.

Початковим етапом процесу кредитування є розгляд заявки клієнта на
кредит. Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з
обґрунтованим клопотанням, до якого додаються певні документи. У
сукупності це має назву «кредитна заявка».

У клопотанні, як правило, йдеться про: суму кредиту, строк користування
ним, сутність та економічний ефект від заходу, що буде прокредитований,
та ін. До клопотання додаються інші матеріали, перелік яких залежить від
конкретних обставин

Зокрема, якщо клієнт уперше звернувся за кредитом, він до клопотання
додає копію установчого договору, Статуту або інші документи, які
засвідчують його як юридичну особу чи його правоздатність на отримання
позички.

Клієнт, як правило, подає банку бізнес-план; техніко-економічне
обґрунтування проекту, що кредитуватиметься; копії контрактів, угод та
інших документів стосовно об’єкта кредитування; документи, що
підтверджують забезпечення повернення кредиту (договір-застава,
гарантійний лист тощо); балансову і фінансову звітність. Банк може
вимагати іншу документацію і матеріали для оцінки обґрунтованості
потреби в позичці, фінансового стану і кредитоспроможності потенційного
позичальника.

Кредитний працівник банку проводить попередню бесіду з потенційним
позичальником, ураховуючи інформацію, що є в кредитній заявці. Ця бесіда
має суттєве значення для принципового рішення про кредитування. Вона дає
можливість спеціалісту банку з’ясувати багато важливих деталей,
пов’язаних з майбутнім кредитом. Зокрема, сформувати думку щодо клієнта,
оцінити професійну підготовленість керівництва позичальника, визначити
перспективу його розвитку.

Якщо попередня бесіда спеціаліста банку з клієнтом пройшла успішно,
починається наступний (другий) етап процесу кредитування. Він полягає у
вивченні кредитоспроможності потенційного позичальника й оцінюванні
ризику за позичкою.

Банк здійснює глибоке і ретельне вивчення фінансового стану позичальника
й оцінює його можливість і здатність повернути позичку.

Враховуючи велику значущість оцінки кредитоспроможності позичальника і
ступеня ризику кредитної операції, в установах банків створені
спеціальні підрозділи.

Під час експертизи кредитної заявки клієнта використовуються різні
джерела інформації:

—матеріали, одержані безпосередньо від позичальника;

—відомості про клієнта, що містяться в архіві банку;

—інформація про клієнта, одержана за межами даного банку.

При вивченні кредитної заявки банк може здійснювати перевірки
позичальника на місці. Відвідуючи клієнта, можна з’ясувати ті питання,
які не обговорювалися під час попередньої бесіди, оцінити рівень
компетенції працівників, що очолюють бухгалтерську, фінансову і
маркетингову служби, адміністративний апарат, скласти уявлення щодо
стану майна клієнта.

Методика оцінки кредитоспроможності позичальника викладена в розділі
4.3.

Третій етап процесу кредитування полягає у підготовці до складання
кредитної угоди. Він можливий за умови позитивного для клієнта
завершення попереднього етапу, тобто оцінювання кредитоспроможності і
ризику. Цей етап ще називають структуруванням позички.

У процесі структурування банк визначає такі параметри позички: вид
кредиту, суму, строк, забезпечення, порядок видачі і погашення, ціну
позички тощо.

Правильне визначення виду кредиту є важливим для встановлення реальних
джерел погашення банківських позичок. Якщо кредит надається на
формування оборотного капіталу клієнта і належить до короткострокового,
то джерелом його повернення будуть поточні грошові надходження, які
виникнуть після реалізації проекту, що прокредитований.

Кредит, наданий на відтворення основного капіталу позичальника, є, як
правило, довгостроковим і має повертатися за рахунок прибутку від
експлуатації прокредитованого об’єкта.

Важливе значення у структуруванні позички має правильне визначення суми
позички. Заниження її може призвести до порушення строків її повернення,
оскільки об’єкт, що кредитується, не буде завершений у строк, а
завищення — до нецільового використання надлишкове отриманих у банку
коштів.

Успіх кредитної угоди значною мірою залежить від правильного визначення
строку позички. Якщо будуть установлені занадто напружені строки
повернення позички, то у позичальника може виявитися брак капіталу, що
спричинить спад виробництва. Якщо ж ці строки будуть занадто
ліберальними, тобто набагато більшими від періоду, протягом якого буде
отримана віддача від позички, то позичальник певний час
користуватиметься неконтрольованими з боку банку коштами.

Більшість банківських позичок видається під відповідне забезпечення.
Визначаючи цей елемент структури позички, банкір -повинен керуватися
традицією, що склалася в банківській практиці. Про традиційні форми
забезпечення зобов’язань позичальника перед банком ідеться в розділі
4.4.

Видача і повернення кредиту може здійснюватися різними способами:
одноразово, різними частками протягом періоду дії кредитної угоди,
шляхом проведення поточних грошових операцій позичальника через
позичковий рахунок. Тому одним з елементів структурування майбутньої
позички е чітке визначення порядку її надання і повернення.

У разі погашення кредиту рівними внесками необхідно розробити графік
платежів за позичкою відповідно до строків обороту капіталу, на
формування якого видана позичка.

Значна увага при структуруванні позички приділяється розрахунку вартості
кредиту, що буде наданий. Вона складається з процентної ставки і комісії
за його надання й оформлення. При визначенні процентної ставки необхідно
враховувати різні фактори, притаманні конкретній кредитній угоді, її
місцю і часу. Про це йдеться в розділі 4.6.

Після закінчення роботи щодо структурування позички банк приступає до
переговорів з клієнтом про укладання кредитної угоди. При цьому
потенційному позичальнику пропонуються умови майбутньої кредитної угоди,
які можуть істотно відрізнятися від умов, що містяться в кредитній
заявці клієнта. Зближення позицій банку і клієнта й досягнення
компромісу є кінцевою метою переговорів. Щоб зменшити вірогідність
помилки і забезпечити об’єктивність при ухваленні рішення, банк, як
правило, обмежує повноваження окремих посадових осіб при вирішенні
питань щодо кредитування. Ці обмеження стосуються, зокрема, суми
кредиту, строку, ризику тощо.

Посадова особа, яка веде переговори з клієнтом відносно кредиту, повинна
ознайомити його з обов’язковими умовами майбутньої кредитної угоди, без
виконання яких позичка не може бути надана, а також з умовами, стосовно
яких можливий компроміс.

Обов’язковою умовою, наприклад, може бути наявність майнового
забезпечення або гарантії третьої особи, якщо їх відсутність може
призвести до неповернення кредиту.

Умовою, щодо якої може бути досягнуто компроміс, як правило, є процентна
ставка, розмір комісії тощо.

Після визначення й узгодження всіх параметрів майбутньої кредитної угоди
складається відповідний висновок щодо кредиту. Цей документ подається на
розгляд кредитного комітету (комісії»). У разі позитивного рішення цього
органу відбувається підписання кредитної угоди представником керівництва
банківської установи і клієнтом.

У кредитній угоді передбачаються: мета, сума і строк позички, умови і
порядок її надання і погашення, форми забезпечення зобов’язань клієнта
за кредитом, процентна ставка, порядок внесення плати за позичку,
обов’язки, права і відповідальність сторін щодо надання і погашення
кредиту, перелік документів і періодичність їх подання банку й інші
умови процесу кредитування.

Зразок кредитної угоди наведений у додатку 17.

З метою контролю за своєчасним поверненням позички і забезпеченням
нарахування процентів по ній облік кредитних операцій здійснюється на
окремих позичкових рахунках. Позичка може надаватися одноразово або
частками у строки, визначені в кредитній угоді.

Позичка може зараховуватися на поточний рахунок клієнта або
переказуватися на рахунки господарських партнерів позичальника,
використовуватися в іншому порядку, передбаченому в кредитній угоді,
наприклад через одержання готівки.

Видача позички оформляється розпорядженням кредитного відділу
операційному відділу установи банку.

Якщо в процесі кредитування відбулися певні зміни в умовах здійснення
проекту, що кредитується, з незалежних від позичальника причин і це
призвело до додаткової потреби в кредиті, банк може задовольнити її на
умовах укладення додаткової угоди.

Повернення позичок здійснюється з ініціативи клієнта на підставі його
платіжного доручення. Якщо в день повернення кредиту клієнт цього не
робить, банк своїм розпорядженням стягує борг, переводячи строкову
заборгованість у прострочену.

7. Організація розрахункових операцій комерційних банків.

Правові основи організації безготівкових розрахунків в господарстві
України визначені в законах «Про банки і банківську діяльність», «Про
підприємства в Україні», Постанові ВР України «Про використання векселів
в господарському обороті», а також нормативних документах НБУ.

Розрахунково-касові операції полягають у забезпеченні руху грошових
коштів на рахунках клієнтів банків згідно з їхніми дорученнями. Ці
операції посідають особливе місце в банківській діяльності і відіграють
важливу роль у забезпеченні успішного перебігу економічних процесів на
мікро- та макрорівнях.

Розрахунково-касове обслуговування клієнтів є однією з трьох базових
операцій банків, які конституюють їх як особливі фінансові установи, що
називаються банками. Тому ці операції тісно пов’язані з усіма іншими
банківськими операціями. Будь-яка операція банків — і пасивна, і
активна, і надання послуг — неминуче супроводжується здійсненням
платежу, отже — розрахунковим чи касовим обслуговуванням відповідного
клієнта. Причому для виконання таких операцій банкам не потрібні
додаткові резерви, оскільки необхідні кошти мають бути у тих клієнтів,
за дорученням яких банки здійснюють платежі чи касові операції.

За своїм характером ці операції, власне, є послугами, і за них банки
стягують плату з клієнтів у вигляді комісійної винагороди, а не
процента. Одержання таких доходів обходиться банкам відносно дешево і
без значних ризиків для їх фінансового стану. Тому зростання обсягів
розрахунково-касових операцій є надійним і вигідним способом збільшення
доходів і підвищення рентабельності банківської діяльності.

Для клієнтів банків розрахунково-касові операції забезпечують одержання
грошового еквівалента за реалізовану продукцію чи послуги, оплату
необхідних для виробництва матеріальних ресурсів, виплату заробітної
плати працівникам, оплату зобов’язань перед бюджетом та позабюджетними
фондами, накопичення та використання заощаджень тощо. Тому чим швидше та
надійніше банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх
клієнтів, тим кращі умови створюються в останніх для відтворювального
процесу, зміцнення платіжної дисципліни, оздоровлення фінансового стану,
а в кінцевому підсумку — для підвищення життєвого рівня населення.

Розрахунково-касові операції банків забезпечують переважну частину
потоків сукупного грошового обороту. Будь-які перебої в
розрахунково-касових операціях неминуче призводять до гальмування
грошових потоків та розбалансування грошового обороту, що негативно
впливає на стан економіки в цілому, на розвиток виробництва товарів та
послуг.

Важлива роль своєчасного здійснення грошових платежів у забезпеченні
функціонування економіки кожної країни обумовлює необхідність створення
спеціальних платіжних систем, спроможних надати всім економічним агентам
(фізичним та юридичним особам) можливість виконати свої платіжні
зобов’язання.

Платіжна система в широкому розумінні — це сукупність визначених законом
платіжних інструментів, норм, правил, а також механізмів та процедур їх
застосування всіма суб’єктами грошового обороту. Учасниками платіжної
системи є всі види підприємств, державні структури, громадські
організації, населення, комерційні та центральний банки. Установлення в
межах платіжної системи для всіх її учасників визначених законом норм та
правил поведінки ставить їх у рівні умови, захищає інтереси кожного з
них. Тому створення високоефективної, дійової та надійної платіжної
системи є одним із ключових економічних завдань держави.

Особливе місце в платіжних системах посідають банки. Вони не тільки
беруть участь у них як звичайні платники та одержувачі платежів, а й як
посередники в платежах, покликані якнайшвидше, в режимі реального часу
доставити грошові кошти від платника до одержувача. Цю свою роль у
платіжній системі банки виконують через сукупність розрахунково-касових
операцій, які, по суті, є ключовим елементом платіжної системи,
приводними пасами всього грошового обороту.

В організації розрахунково-касових операцій можна виділити три етапи:
підготовка організаційних, технічних та технологічних передумов для
здійснення платежу; формування та передавання інформації щодо платежу;
переказування чи передавання грошей, тобто сам платіж. На першому етапі
здійснюються такі дії, як відкриття в банках рахунків для учасників
платіжної системи, створення комп’ютерних систем зв’язку, приймання,
оброблення, обліку та передавання інформації, емісія платіжних карток
тощо. На другому етапі виконуються такі операції, як підготовка,
забезпечення захисту, передавання банку та перевірка на справжність
інформації, необхідної для здійснення

платежу, на певних інструментах (носіях). На третьому етапі здійснюються
приймання — видавання готівки по рахунках клієнтів, переказування грошей
з рахунку платника на рахунок одержувача чи залік взаємної
заборгованості.

Важливе місце в розрахунково-касових операціях посідають платіжні
інструменти, під якими розуміють певних носіїв інформації, що слугують
банкам правовою підставою для здійснення грошових переказів на рахунки
чи виконання касових операцій (чек, вексель, платіжне доручення, різні
види платіжних карток тощо). Такі інструменти, що виготовлені з паперу
за строго стандартизованою формою, заведено називати розрахунковими
документами. Інструменти, що застосовуються для здійснення платежів на
електронній основі, заведено називати платіжними картками.

Інколи до платіжних інструментів відносять також паперові гроші,
розмінну монету, безготівкові кошти на банківських рахунках. Це надає їм
надто широкого трактування і призводить до стирання межі між платіжними
засобами як різними видами грошей та платіжними інструментами, котрі є
технічними знаряддями здійснення платежів. Визнаючи реальність такої
межі, водночас слід зауважити, що інколи буває важко визначити її на
практиці. Так, вексель та чек при їх передаванні по індосаменту
використовуються як засоби платежу, тобто як гроші, а при їх інкасації в
банку — як платіжні інструменти, за допомогою яких здійснюється
переказування грошей по рахунках чи видача готівки.

Розрахунково-касові операції банки здійснюють з урахуванням загальних
принципів, на яких базується організація платіжних систем. Особливе
значення для організації банками розрахунково-касового обслуговування
клієнтів мають такі принципи:

• економічні агенти (юридичні особи) — власники грошових коштів мають
право вибору форми платежу (готівкою чи безготівково) та право вибору
банку, в якому вони хочуть зберігати кошти і через який здійснюватимуть
свої розрахунки у безготівковій формі; » зберігання коштів у банках та
переказування їх здійснюється на банківські рахунки, які відкриваються
клієнтам на їх прохання при згоді банків. Кожний клієнт має право
відкрити кілька рахунків у різних банках та право на збереження в
таємниці стану його рахунків;

• переказ коштів чи видача готівки з рахунку здійснюються банком за
розпорядженням власника в порядку визначеної ним черговості та в межах
залишку коштів на рахунку. За умови низької платіжної дисципліни, як,
наприклад, в Україні в сучасний період, держава може сама визначати
черговість платежів, щоб захистити інтереси певних учасників платежів,
зокрема державного бюджету, як це було в Україні до 2001 р.;

• форма переказування банком коштів по рахунку клієнта визначається
самим клієнтом відповідно до форми безготівкових розрахунків,
передбаченої в його господарському договорі (контракті) з контрагентом,
при невтручанні банку в договірні відносини між ними. Економічні агенти,
як правило, вибирають ті форми розрахунків, які найкраще захищають їхні
інтереси в кожній конкретній господарській операції;

• строк переказування банком коштів з рахунку визначається клієнтом
відповідно до порядку його розрахунків з контрагентом, передбаченого в
їх господарському договорі. Безготівкові платежі між господарськими
агентами будуються на принципі строковості і можуть бути залежно від
визначеного в договорі строку достроковими, строковими і простроченими.
Стосовно господарської операції, яка оплачується, платіж може бути:
попереднім (авансовим); компенсаційним, тобто зробленим негайно після
здійснення господарської операції; відстроченим, тобто здійсненим через
певний строк після такої операції;

• відносини між банком і клієнтом у процесі розрахунково-касового
обслуговування будуються на засадах партнерства і взаємної вигоди і
здійснюються на підставі договору про розрахунково-касове
обслуговування. У договорі передбачаються права та обов’язки сторін, а
також їх відповідальність за невиконання взятих на себе зобов’язань з
фіксацією розмірів штрафів за кожне з таких порушень.

Указані принципи організації грошових розрахунків обумовлені
закономірностями функціонування ринку і найповніше виявляються в країнах
з високо розвинутими ринковими економіками. У країнах з перехідними
економіками, в тому числі і в Україні, ці принципи поступово
утверджуються, і на певних етапах спостерігаються істотні відхилення від
їхніх вимог у практиці організації платіжних відносин та
розрахунково-касових операцій банків.

Студенту спід ознайомитись з принципами організації безготівкових
розрахунків, видами і порядком оформлення розрахункових документів,
формами безготівкових розрахунків і способами платежів.

Важливим елементом грошових розрахунків є міжбанківські розрахунки. Вони
є обов’язковою передумовою міжгосподарських розрахунків, що здійснюються
між економічними суб’єктами — клієнтами різних банків або різних філій
одного банку. В цих випадках виникає потреба переказувати кошти з банку
платника в банк одержувача.

Крім того, між банками як самостійними економічними суб’єктами виникає
багато відносин, які зумовлюють їх власні взаємні платежі —
міжбанківські кредитні відносини, купівля-продаж валюти, цінних паперів,
надання послуг тощо. Тому без добре організованої, надійної, ефективної
системи міжбанківських розрахунків не можуть успішно здійснюватися
міжгосподарські розрахунки і функціонувати банківська система взагалі.

Для забезпечення міжбанківських розрахунків створюються спеціальні
платіжні системи, їх організація в різних країнах неоднакова, що
зумовлено традиціями, рівнем розвитку банківської справи, масштабами
запровадження новітніх комп’ютерних технологій у банківську практику
тощо. Україна відносно недавно приступила до розбудови своєї банківської
системи. Однак, вивчивши кращий світовий досвід та запровадивши
найсучасніші комп’ютерні технології, вона створила досить оперативну,
ефективну й надійну систему міжбанківських розрахунків — Систему
електронних платежів (СЕП), що відповідає світовим стандартам. Ця
система розбудована на державному рівні, оскільки ініціатором і
організатором її був НБУ. Через неї здійснюється переважна частина
міжбанківських розрахунків в Україні, вона спроможна задовольнити
потреби в розрахунках усіх банків.

Крім Системи електронних платежів, міжбанківські розрахунки можуть
здійснюватися і через інші системи, а саме:

— внутрішньобанківську платіжну систему (ВПС);

— комбінацію систем ВПС і СЕП;

— міжнародні системи електронних розрахунків, наприклад ЗШРТ;

— двосторонні прямі кореспондентські відносини.

Головним призначенням кожної з названих систем є якнайшвидше
транспортування розрахункових документів між банками та переказування
коштів від платника до одержувача. Для цього банки повинні відкривати
один для одного особливі рахунки, які називаються кореспондентськими
(коррахунками), та мати недорогу, швидкісну і надійну систему зв’язку
для передання інформації.

Кореспондентський рахунок — це рахунок одного банку, відкритий в іншому
банку. Останній банк за дорученням і за рахунок першого здійснює різні
платежі: банку, в якому рахунок відкритий, іншому банку, небанківським
структурам. Коррахунки для банків мають таке ж значення, як поточні
рахунки для господарських суб’єктів, а відкриття і ведення їх є
обов’язковою передумовою здійснення міжбанківських розрахунків. Ведення
коррахунків — важлива складова кореспондентських відносин між банками.

Кореспондентські відносини — це договірні відносини між банками з метою
виконання кожним із них для іншого певних операцій та послуг, пов’язаних
з розрахунками між клієнтами та з власними відносинами. Вони
оформляються кореспондентськими договорами, в яких визначаються види
послуг, що їх надає один банк іншому, форми, порядок і умови надання:
відкриття рахунків, підтвердження і виконання акредитивів та інших
розрахункових операцій, розмір комісійної винагороди за послуги щодо
ведення коррахунку, спосіб передавання та захисту інформації, строк
договору, відповідальність і санкції за його порушення.

Укладенню кореспондентського договору між комерційними банками передує
уважне вивчення ними один одного, а відкриття коррахунків здійснюється
на підставі визначеного комплекту стандартних документів, установлених
Положенням про міжбанківські розрахунки в Україні, затвердженим
Постановою Правління НБУ 8 жовтня 1998р.

В українській практиці використовуються коррахунки кількох видів:

— відкриті на взаємній основі, коли два банки (філії банків) відкривають
їх один для одного;

— відкриті в односторонньому порядку, коли один банк відкриває тільки
собі рахунок у другому банку. Такі рахунки відкривають, як правило,
українські банки в іноземних або малі банки у великих банках-резидентах;

— відкриті банками другого рівня в регіональних управліннях НБУ. В
практиці міжбанківських розрахунків через СЕП їх називають реальними
коррахунками;

— технічні коррахунки, відкриті банкам — учасникам СЕП у регіональних
розрахункових палатах;

— клірингові рахунки, що є різновидом коррахунків і відкриваються в
клірингових центрах (розрахункових банках) для проведення заліку
взаємних вимог між банками.

Коррахунки, відкриті в комерційних банках, підрозділяються на рахунки
«Ностро», «Лоро». «Ностро» називається рахунок, відкритий даним банком в
іншому комерційному банку. Рахунок «Ностро» відображається у
банку-власника в активі, а в обслуговуючого банку-кореспондента — в
пасиві балансу.

«Лоро» називається рахунок, відкритий у даному банку для іншого
комерційного банку — його власника. Тому один і той самий коррахунок для
банку-власника буде рахунком «Ностро», а для обслуговуючого банку —
рахунком «Лоро». В обслуговуючого банку-кореспондента «Лоро»
відображається в пасиві балансу, а в банку-власника — в активі балансу.

Кореспондентський рахунок, відкритий даним банком для іноземного
банку-кореспондента, в іноземній практиці ще називається рахунком
«Востро». Для банків України рахунки «Востро» — це, власне, те ж саме,
що й рахунки «Лоро».

Міжбанківські розрахунки в Україні (тобто ведення коррахунків,
формування розрахунково-платіжних документів, їх передавання,
транспортування, приймання, оброблення, контроль та захист інформації,
списання та зарахування коштів по рахунках тощо), здійснюються із
застосуванням електронних засобів. Кожний банк розробляє свою мережу
електронних засобів здійснення платежів. Найбільш могутню і широку
мережу їх створив НБУ, що й дало йому можливість розробити
загальнонаціональну Систему електронних платежів.

Система електронних платежів (СЕП) Національного банку України — це
державна платіжна система, що забезпечує здійснення розрахунків між
банківськими установами на всій території України в електронній формі.

Функціонування СЕП базується на таких принципах:

— усі операції здійснюються виключно у безпаперовій (електронній) формі;

— система є абсолютно закритою, тобто грошові кошти не можуть вийти з
фінансового простору СЕП на жодній з її ділянок;

— оборот коштів у системі здійснюється за принципом «брутто», коли
кожний платіж відображається на коррахунку учасника СЕП;

— ініціатива проведення платежу належить банку-платнику, який дебетує
свій рахунок. Право дебетувати коррахунки інших учасників СЕП надається
тільки установам НБУ в обмежених, передбачених чинним законодавством
випадках;

— виконання платіжних доручень платника з його коррахунку здійснюється в
черговості їх календарного надходження в СЕП і в межах наявних на
рахунку коштів;

— платежі здійснюються в режимі реального часу, що дає можливість
завершити розрахунки між банками протягом операційного дня;

— зарахування коштів одержувачу здійснюється тільки після списання їх з
коррахунку банку, що обслуговує платника, і надходження на коррахунок
обслуговуючого його банку.

Дотримання цих принципів, передусім недопущення овердрафту за
коррахунками і забезпечення платежів у режимі робочого часу, позбавляють
СЕП кредитного ризику і забезпечують їй високу ліквідність.

У структурній побудові СЕП чітко вимальовуються три рівні: нижній,
середній та верхній.

На нижньому рівні перебувають комерційні банки, їхні філії — учасники
СЕП разом із власною електронною системою автоматизації (САБ),
програмно-технічним комплексом АРМ-3, засобами захисту інформації та
електронної пошти.

Середній рівень — це територіальні управління НБУ, територіальні
розрахункові палати (РРП) разом з програмно-технічним комплексом АРМ-2,
засобами захисту інформації та електронної пошти.

На верхньому рівні функціонують операційне управління НБУ, центральна
розрахункова палата (ЦРП) разом з програмно-технічним комплексом АРМ-1,
засобами захисту інформації та електронної пошти. До цього рівня
віднесене також територіальне управління НБУ по м. Києву і Київській
області, оскільки для банків цього регіону не створювалася окрема
розрахункова палата, а їх обслуговування доручено ЦРП.

У загальному вигляді структурну побудову СЕП можна подати так (рис.
3.8):

Елементи СЕП верхнього рівня забезпечують функціонування системи
загалом: балансування міжрегіональних платіжних оборотів, захист системи
від несанкціонованого втручання, усунення аварійних ситуацій,
синхронізація основних операцій учасників системи тощо.

Елементи СЕП середнього рівня забезпечують функціонування системи в
окремому регіоні: ведення технічних та реальних коррахунків банків —
учасників СЕП; приймання, оброблення та відправлення платіжних
документів від/до банків — учасників СЕП та інших РРП; передавання
підсумків технічних коррахунків банків-учасників на кінець робочого дня
у територіальне управління НБУ для відображення по їх реальних
коррахунках; надання інформації про стан розрахунків до АРМ-1 тощо.

Елементи СЕП на нижньому рівні забезпечують початкові технологічні
процеси функціонування всієї системи: підготовка та перевірка пакетів
електронних розрахункових документів, передавання їх у систему (до РРП
через АРМ-2); одержання розрахункових документів від РРП та введення їх
у систему автоматизації банку (САБ).

Загальну схему взаємозв’язку між окремими рівнями та учасниками СЕП
можна подати у такому вигляді (рис. 3.9).

Учасниками СЕП найнижчого рівня є комерційні банки, а їхні клієнти, не
будучи учасниками СЕП, можуть скористатися її послугами лише
опосередковано — через обслуговуючі їх банки. Таким способом можуть
скористатися послугами СЕП також іноземні банки та небанківські
фінансово-кредитні установи. Це зумовлено принципом замкнутої побудови
СЕН. Тому першим учасником системи, який стоїть біля витоку
технологічного процесу електронних платежів, є комерційний банк (філія
банку), що готує вхідні (початкові) розрахункові документи для СЕП.

Електронні розрахункові документи формуються банком з допомогою САБ у
вигляді пакета, в який включається до 1000 документів і який має форму
файла. Пакет (файл) початкових розрахункових документів формується на
підставі документів, одержаних від клієнтів банку у паперовій чи
електронній формі або від філій цього банку.

Електронний розрахунковий документ має однакову юридичну силу з
паперовим документом і містить у собі всі реквізити (змістові та
технологічні), необхідні для здійснення платежу засобами СЕП. За
характером здійснення платежу електронні документи поділяються теж на
кредитові і дебетові — залежно від того, в якій стороні коррахунку банку
— одержувача документів буде відображений платіж — у кредиті чи в
дебеті. Найпоширенішими є кредитові документи, тобто платіжні доручення
банку-відправника списати вказану суму коштів з його коррахунку і
зарахувати на коррахунок банку-одержувача.

Сформований банком пакет документів перевіряється через
програмно-технічний комплекс АРМ-3 і відправляється з його допомогою в
територіальну розрахункову палату, яка обслуговує даний банк. РРП через
свій комплекс АРМ-2 приймає від банків пакети розрахункових документів,
перевіряє їх та видає з допомогою засобів електронної пошти банку
квитанцію про прийняття документів. Одночасно на суму цих документів
зменшується залишок коштів на технічному коррахунку банку — відправника
документів. Якщо на технічному рахунку банку коштів недостатньо, АРМ-2
не зможе здійснити платіж і його документи не повинні прийматися в СЕП.

Прийняті від банків документи АРМ-2 групує по окремих банках —
одержувачах документів, якщо вони обслуговуються тією самою РРП, що й
банк-відправник, або по окремих РРП, якщо вони обслуговуються іншими
РРП.

Формуються нові пакети відповідних розрахункових документів, які
відправляються у банк-одержувач або в іншу РРП, де вони перевіряються на
правильність.

При позитивних результатах перевірки адресати повідомляють АРМ-2 про
прийняття документів. При внутрішньо регіональних розрахунках на
підставі цього повідомлення РРП зараховує суму платежу на технічний
рахунок банку-одержувача. А при міжрегіональних розрахунках РРП
відправляє одержані документи банку, якому вони адресовані. Останній
повинен їх перевірити і повідомити про їх прийняття свою РРП. Одержавши
таке повідомлення, РРП зараховує суму платежу на технічний рахунок банку
— одержувача платежу.

Одержавши від АРМ-2 платіжні документи, комерційні банки зобов’язані
завершити оброблення їх у той самий день і зарахувати суму платежу на
поточні рахунки відповідних клієнтів.

Наприкінці дня АРМ-2 визначає результат операцій за технічним рахунком
за поточний день і повідомляє його територіальному управлінню НБУ для
відображення на реальному коррахунку цього банку. Таким результатом може
бути збільшення або зменшення залишку коштів на технічному коррахунку за
день, яке і переноситься на реальний коррахунок. Якщо по останньому
протягом дня не було операцій, що здійснювалися поза межами СЕП, то
результати обох коррахунків на кінець дня повинні сходитися. Оскільки
результати по цих рахунках можуть різнитися, РРП перед початком робочого
дня одержує від установи НБУ інформацію про залишки коштів на реальних
рахунках і відповідно коригує залишки на технічних рахунках.

Загальна схема документообороту при міжрегіональних розрахунках між
банками через СЕП має такий вигляд (рис. 3.10):

Пояснення до схеми документообороту: операція 1) — подання
підприємством-платником платіжного доручення своєму банку А; 2) —
формування на підставі платіжних доручень клієнтів банківського
електронного платіжного документа (доручення); 3) — доставка первинних
банківських платіжних документів в РРП;

4) — формування відповідних платіжних документів у РРП і доставка їх у
РРП, що обслуговують банки — одержувачі платежів;

5) — доставка платіжних документів у банк-одержувач (Б); 6) —
розшифрування в банку Б одержаних платіжних документів по
клієнтах-одержувачах і зарахування коштів на їхні поточні рахунки; 7) —
повідомлення клієнта про надходження коштів на його рахунок; 8) —
перенесення результатів дня по технічних корра-хунках на реальні
коррахунки комерційних банків в ОПЕРУ регіонального управління НБУ.

Внутрішньобанківська платіжна система. За наявності в комерційного банку
філій виникає проблема виходу в СЕП для кожної з них. Він може бути
безпосереднім або опосередкованим. У першому випадку кожна філія має
прямий вихід у СЕП, де їй відкривається самостійний технічний
коррахунок, і розрахункова діяльність її здійснюється незалежно від
головного офісу банку. В другому випадку вихід у СЕП має тільки головний
банк, а всі його складові установи (філії) здійснюють розрахунки через
коррахунки головного банку. У цьому разі банку потрібно створювати свою
власну внутрішньобанківську платіжну систему (ВПС).

Функціонування ВПС характеризується такими рисами:

— консолідація коштів усіх установ даного банку на одному коррахунку, що
розширює платіжні можливості кожної структури банку порівняно з тим,
якби вони мали свої коррахунки в НБУ;

— посилення ролі головного банку в організації міжбанківських
розрахунків усіх його структур, оскільки всі потоки документів і
платежів проходять через АРМ-3 головного банку. Це дає можливість
останньому одержувати надійну інформацію про всі платежі, Що
здійснюються його структурами, і керувати ними відповідно до ситуації,
що склалася в цілому по банку;

— здійснення платежів між структурами одного банку за допомогою
програмно-технічних засобів самого банку без виведення їх у СЕП, що
сприяє їх прискоренню, спрощенню і здешевленню;

— ведення субкоррахунків для всіх філій банку безпосередньо в ВПС з
відбиттям на них не тільки внутрішньобанківських, а й поза-банківських
платежів, що зумовлює поєднання ВПС із СЕП.

Забезпечує діяльність ВПС головний розрахунковий центр комерційного
банку (ГРЦ). Він веде субкореспондентські рахунки для кожної філії
банку, за якими самостійно здійснює міжфілійні платежі всередині банку,
а також відображає платіжні обороти філій з іншими банками, що
здійснюються через СЕП. ГРЦ приймає всі початкові платіжні документи від
філій банку, сортує їх на внут-рішньобанківські, які оплачує
перерахуванням коштів із субрахунку філії-платника на рахунок
філії-одержувача, і на позабан-ківські, які включає в загальний пакет
початкових платежів головного банку і направляє через АРМ-3 в СЕП для
оплати через консолідований коррахунок банку. Після надходження від СЕП
оплачених документів ГРЦ сортує їх по філіях і заносить суми документів
на їхні субкоррахунки.

Створення ВИС потребує значних витрат на забезпечення філій
програмно-технічними засобами та підтримки технологічного процесу. Тому
такі системи доцільно створювати у великих банках, що мають багато філій
і добрий фінансовий стан. ВПС успішно функціонують у таких банках, як
Промінвестбанк, Укрсоц-банк, «Аваль», Приватбанк тощо. ВПС цих банків
гарантують швидкість, надійність, безпечність та ефективність
розрахунків на рівні, який забезпечує СЕП. У малих банках створювати
власні ВПС поки що не ефективно.

Вивчаючи організацію і регулювання готівкового грошового обігу студент,
проходячи практику, повинен ознайомитись з касовими операціями
комерційних банків, методикою розрахунків касових оборотів банків.

8. Інвестиційна діяльність банків.

Банківські інвестиції – це вкладення в цінні папери підприємств,
організацій різних форм власності на порівняно тривалий період.
Завданням студента є аналіз інвестиційної діяльності банку, структури
інвестиційного портфеля банку.

Формування цілей, визначення горизонту і форм інвестицій — це перший
етап інвестування. Наступний етап — це інвестиційний аналіз.
Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу — фундаментальний і
технічний.

Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:

макроекономічний аналіз;

галузевий аналіз;

аналіз фінансового стану і перспектив розвитку конкретної
компанії-емітента;

прогнозування (моделювання) ціни фінансового інструменту.

Аналіз макроекономічної ситуації здійснюють на основі показників, що
характеризують динаміку виробництва, рівень економічної активності,
споживання і накопичення, темпи інфляції, рівень зайнятості населення і
процентних ставок, стан державних фінансів, сальдо платіжного балансу.
Результати аналізу дають змогу оцінити, наскільки загальна ситуація на
ринку сприятлива для інвестування, і виявити фактори, що детермінують її
в короткостроковій і довгостроковій перспективі.

Галузевий аналіз передбачає вивчення економічного циклу, а також
здійснення класифікації галузей відносно рівня ділової активності і за
стадіями розвитку. Галузевий аналіз дає можливість визначити
пріоритетність інвестування коштів.

Фінансовий стан компанії-емітента оцінюється на основі різних джерел
інформації: фінансової звітності компанії, публікацій у пресі,
інформації, результатів досліджень, що виконані спеціалізованими
організаціями. Стан компанії порівнюється з аналогічними компаніями в
галузі за допомогою коефіцієнтів ефективності (коефіцієнти ліквідності,
капіталізації, якості цінних паперів тощо). Результатом аналізу є вибір
компанії, цінні папери котрої дають змогу якнайкраще реалізувати
поставлені банком інвестиційні цілі.

Кінцева мета фундаментального аналізу — це прогнозування ціни
фінансового інструменту. Визначивши ціну для майбутніх періодів,
аналітики банків обчислюють теперішню вартість інструменту, користуючись
схемою дисконтування. Потім теперішня («дійсна») вартість порівнюється з
ринковою ціною. Якщо ринкова ціна нижча від «дійсної», то акція
вважається «недооціненою» і згідно з фундаментальним аналізом її слід
купувати, і навпаки. Основою фундаментального аналізу є дві передумови.
Перша — це можливість оцінки «дійсної вартості» фінансового інструменту.
Знання «дійсної» і ринкової ціни дає змогу виявити недооцінені і
переоцінені фінансові активи. Друга — це припущення, що ринок з часом
правильно оцінить фінансові активи, отже, ринкова ціна має тенденцію до
зближення з «дійсною».

Технічний аналіз — це сукупність методів і прийомів прогнозування
тенденцій зміни цін на ліквідних ринках цінних паперів на основі
виключно технічних характеристик ринку — динаміки цін і обсягів операцій
з купівлі і продажу цінних паперів. При цьому ігноруються фундаментальні
фактори, що є основою формування ціни на той чи інший інвестиційний
інструмент. Основні завдання технічного аналізу:

розкриття закономірностей у реальному русі цін;

виявлення моментів перелому тенденцій в русі цін на ринку (цінового
піку), тобто моментів, коли зростання ціни змінюється на падіння, або
навпаки. Ці моменти ще називають сигналами продажу або сигналами
купівлі;

прогнозування напряму руху ціни (межі коливань) у майбутньому.

Портфель цінних паперів — це сукупність придбаних (отриманих) банком
сторонніх цінних паперів, право володіти, користуватися та
розпоряджатися якими належить банкові.

Відповідно до Закону України «Про цінні

папери та фондову біржу» загальний балансовий портфель ЦП комерційного
банку може включати такі ЦП, що емітовані резидентами та нерезидентами
України і допущені до обігу на фондовому ринку України:

1. Акції дочірніх та асоційованих компаній.

2. Частки участі в господарських товариствах, що оформлені ЦП (крім
акціонерних товариств).

3. Привілейовані акції акціонерних товариств закритого та відкритого
типу.

4. Прості акції акціонерних товариств закритого та відкритого типу.

5. Облігації дочірніх та асоційованих компаній.

6. Облігації підприємств (суб’єктів господарської діяльності).

7. Ощадні сертифікати.

8. Облігації внутрішньої державної позики.

9. Цінні папери, що рефінансуються НБУ.

10. Векселі суб’єктів підприємницької діяльності.

11. Власні прості й привілейовані акції.

Деривативи ЦП (фючерси, форварди, опціони тощо) обліковуються поза
балансом і тому не включаються до складу балансового портфеля ЦП КБ.

Балансовий портфель ЦП КБ поділяється на портфель ЦП на продаж та
портфель ЦП на інвестиції. Основні класифікаційні ознаки для віднесення
ЦП до того чи іншого портфеля подані на рис. 12.3.

При здійсненні портфельних інвестицій ЦП обліковують за групами. Група
цінних паперів — це ЦП однієї емісії одного емітента в одному портфелі
банку (портфелі на продаж, або портфелі на інвестиції). Група може
складатись з одного чи більшої кількості ЦП.

Ознаки поділу портфеля ЦП КБ

При класифікації груп ЦП здатність банку повинна виступати основним
фактором, тобто при наявності в банківській установі наміру щодо ЦП, але
відсутності реальної здатності до здійснення такого наміру, цінний папір
повинен класифікуватись виходячи із здатності банку.

При зміні внутрішніх чи зовнішніх умов господарювання банк може змінити
свій намір щодо групи цінних паперів та перевести їх із портфеля на
інвестиції до портфеля на продаж. До переліку таких умов відносяться:

наявність факторів значного погіршення стану кредитоспроможності
емітента;

зміна режиму оподаткування, торговельного, процентного або дивідендного
доходу;

значна структурна реорганізація банку (придбання іншого банку, злиття з
іншим банком чи виділення самостійного банку);

застосування або зміна вимог нормативних актів щодо заборони або
обмеження максимальної суми інвестицій комерційних банків у певні види
цінних паперів;

значне збільшення нормативних значень коефіцієнтів платоспроможності і
достатності капіталу, що спричиняє необхідність скорочення суми активів
банку;

значне збільшення значень коефіцієнтів ризику, що використовуються щодо
видів цінних паперів при розрахунку суми активів, зважених на ризик.

При первісному віднесенні цінних паперів до портфелів банку за
категоріями банки не повинні відносити папери до портфеля на інвестиції,
якщо вони передбачають продати їх унаслідок:

зміни рівня ринкових ставок;

зміни рівня ліквідності банку (наприклад: відтоку депозитів, збільшення
попиту на кредитному ринку, скорочення суми високоліквідних активів
тощо);

зміни наявності й ступеня дохідності альтернативних інвестиційних

проектів;

зміни строків і джерел фінансування активних операцій; •^ зміни
валютного ризику.

КБ не повинні проводити навмисну недостовірну класифікацію балансового
портфеля ЦП, тобто відносити ті чи інші групи цінних паперів до
невідповідних портфелів, оскільки це робить недостовірною звітність
банку. КБ зобов’язані у момент придбання групи ЦП, а після цього —
принаймні раз у квартал проводити вивчення та переоцінку своєї здатності
продавати чи утримувати групи ЦП (портфель ЦП на продаж підлягає
щомісячній перекваліфікації).

Розрізняють два види переведення ЦП:

вільне переведення — це переведення групи ЦП з одного портфеля до Іншого
що не вимагається від банку нормативними актами бан ківської діяльності
а здійснюється на підставі добровільного рішення керівництва
комерційного банку Існує тільки один варіант вільного переведення — з
портфеля на продаж до портфеля на Інвестиції до того, як мине
календарний рік Із моменту придбання цінного папера При прийнятті
рішення про продаж групи цінних паперів що знаходяться в портфелі на
Інвестиції цінні папери продаються безпосередньо з такого портфеля
впродовж місяця а після закінчення цього строку виступають об’єктами
примусового переведення

примусове переведення — це переведення групи ЦП з одного портфеля до
Іншого, що вимагається від банку нормативними акта ми банківської
діяльності Існує два можливі варіанти примусового переведення — з
портфеля на продаж до портфеля на Інвестиції якщо впродовж одного
календарного року цінний папір не було продано, та переведення з
портфеля, на Інвестиції до портфеля на продаж, якщо впродовж одного
календарного місяця з моменту прийняття рішення про продаж цінного
папера його не було продано безпосередньо з портфеля на Інвестиції

Допускаються лише такі варіанти переведення цінних паперів

Із портфеля на продаж до портфеля на Інвестиції

якщо керівництво банку змінило своє ставлення щодо напряму використання
цінного папера І документально підтвердило це рішенням відповідного
органу (вільне переведення)

якщо банк не зміг реалізувати цінний папір упродовж одного календарного
року з моменту його віднесення до портфеля на продаж крім тих цінних
паперів, що повинні бути реалізовані банком як застава списаного
безнадійного кредиту (примусове переведення)

Із портфеля на Інвестиції до портфеля на продаж

якщо керівництво банку змінило своє рішення щодо напряму використання
цінного папера І документально підтвердило це рішенням відповідного
органу при умові що впродовж календарного місяця з моменту прийняття
зазначеного вище рішення банк не зміг реалізувати цінний папір
безпосередньо з портфеля на Інвестиції (примусове переведення) Ця вимога
поширюються також на вкладання капіталу в асоційовані та дочірні
підприємства

При вільному та примусовому переведенні група цінних паперів може
розбиватись на дві окремі групи на власний розсуд комерційного банку

9. Валютні операції.

Правовідносини, що виникають при відкритті клієнтам банків рахунків,
регулює Інструкція «Про відкриття банками рахунків у національній та
іноземній валюті», затверджена постановою Правління НБУ від 18 грудня
1998 р. (далі Інструкція).

Банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на:

—поточні;

—депозитні (вкладні).

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприємству —
юридичній особі для проведення розрахунків у межах чинного законодавства
України в безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні
поточних операцій, визначених чинним законодавством України, та для
погашення заборгованості за кредитами в іноземній валюті.

Під юридичною особою розуміють організацію, що є відповідно до закону
суб’єктом цивільних прав і обов’язків. В Україні юридичні особи
володіють відокремленим майном, можуть від свого імені придбавати
майнові та особисті немайнові права і нести відповідальність, бути
позивачами і відповідачами у суді, арбітражному чи третейському суді.
Правоздатність юридичної особи визначається цілями, передбаченими в її
статуті.

Відкриття рахунку юридичній особі включає оформлення юридичної справи
(договору) і присвоєння номера валютного рахунку. При відкритті
валютного рахунку операціоніст банку інформує клієнта про те, які
документи необхідно подати, про порядок ведення рахунку і тарифи.
Юридичні особи-резиденти можуть мати більше одного рахунку в іноземній
валюті в уповноважених банках. Відкривати рахунки за межами України і
здійснювати, користуючись ними, операції вони можуть тільки з дозволу
НБУ.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті підприємство-резидент
подає уповноваженому банку ті самі документи, що і для відкриття
поточного рахунку в національній валюті.

Якщо поточний рахунок в іноземній валюті відкривається в тому самому
банку, де відкрито поточний рахунок у національній валюті, то подання
всього пакета документів не обов’язкове (крім заяви про відкриття
рахунку та картки із зразками підписів і відбитком печатки).

Документи на відкриття, переоформлення банківських рахунків суб’єктів
підприємницької діяльності подає у банк особисто керівник чи головний
бухгалтер.

При отриманні документів на відкриття банківського рахунку суб’єктів
підприємницької діяльності — юридичної чи фізичної особи — уповноважений
працівник банку зобов’язаний перевірити повноваження особи, яка подає
документи, її паспорт, а також зробити у присутності цієї особи копії
перших чотирьох сторінок паспорта керівника чи головного бухгалтера, які
мають зберігатися у справі про відкриття рахунку.

При отриманні документів на відкриття чи переоформлення банківських
рахунків банки зобов’язані здійснити перевірку поданих документів на
відповідність їх чинному законодавству, зокрема:

—підписи осіб на заяві про відкриття рахунку мають бути розшифровані з
обов’язковим зазначенням прізвища й ініціалів та ідентифіковані з
підписами у картці зі зразками підписів та відбитком печатки;

—свідоцтво про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності
має відповідати затвердженим урядом зразкам;

—засвідчувальні написи нотаріуса на документах вважаються дійсними у
разі, якщо вони відповідають формам, затвердженим наказом Міністерства
юстиції України.

У картці зі зразками підписів та відбитком печатки вказується номер
рахунку, а також ідентифікаційний код (номер) власника рахунку, що
проставляється на підставі відповідних довідок статистичних чи
податкових органів.

У разі відкриття (закриття) або зміни номерів усіх видів рахунків (крім
рахунків фізичних осіб та офіційних представництв) установа банку
зобов’язана повідомити про це податковий орган за місцем реєстрації
власника рахунку протягом трьох робочих днів з дати відкриття або
закриття рахунку (включаючи день відкриття чи закриття).

Примірник цього повідомлення, що надійшов до установи банку, з відміткою
податкового органу про взяття рахунку на облік залишається у справі про
відкриття рахунків.

Крім цього, повідомлення про відкриття (закриття) чи зміну номера
рахунку надсилається також до Національного банку України для включення
до зведеного реєстру власників рахунків.

До отримання повідомлення про взяття рахунків суб»єктів підприємницької
діяльності на податковий облік на цих рахунках здійснюються лише
операції із зарахування коштів. Датою початку операцій за видатками з
рахунків суб’єктів підприємницької діяльності в установі банку є дата
реєстрації отримання банком зазначеного повідомлення.

Днем відкриття рахунку вважається дата, зазначена на заяві про відкриття
рахунку у розділі «Відмітки банку».

Ведення рахунку передбачає готівкове та безготівкове його
обслуговування. Під режимом ведення рахунку розуміють правила
зарахування та здійснення видатків відповідних коштів.

На поточні рахунки в іноземній валюті юридичних осіб-резидентів
зараховуються такі кошти:

а) через розподільні рахунки:

—що надійшли у готівковій формі, від нерезидента до каси уповноваженого
банку згідно з експортним контрактом (договором, угодою) в порядку,
встановленому чинним законодавством України;

—що ввезені у готівковій формі, у випадках, передбачених чинним
законодавством України, уповноваженими особами на територію України на
транспортних засобах, які надають послуги за межами України та
зареєстровані митною службою при в’їзді в Україну (у ввізній митній
декларації робиться відмітка уповноваженого банку про прийняття валюти,
а копія митної декларації залишається в уповноваженому банку);

—що одержані у готівковій формі як сплата за державне мито, митні
платежі та інші збори відповідно до чинного законодавства України;

— невикористаний залишок готівкової іноземної валюти та іноземна валюта
за платіжними документами, що були раніше отримані (куплені) в
уповноважених банках України чи за кордоном для оплати витрат на
відрядження та експлуатаційні витрати, пов’язані з обслуговуванням
транспортних засобів за кордоном, і представницькі витрати за кордоном;

—що внесені у готівковій формі нерезидентом на рахунок юридичної
особи-резидента як благодійний внесок (за наявності акта про
оприбуткування коштів чи прибутково-касового ордера);

—у готівковій формі на рахунок морського агента-резидента, який виступає
посередником за фінансовими розрахунками, для подальшого перерахування
іншим резидентам — суб’єктам підприємницької діяльності згідно з чинним
законодавством України;

—за платіжними документами, що надіслані з-за кордону на ім’я власника
рахунку в порядку, встановленому чинним законодавством України;

—за платіжними документами на ім’я власника рахунку, ввезеними на
територію України і зареєстрованими митною службою при в’їзді в Україну
(у ввізній митній декларації робиться відмітка уповноваженого банку про
прийняття платіжних документів, а копія митної декларації залишається в
уповноваженому банку);

—перераховані з-за кордону нерезидентами за зовнішньоекономічними
контрактами (договорами, угодами);

—повернені з будь-яких причин нерезидентом, на користь якого були
перераховані раніше;

—перераховані з-за кордону нерезидентом на рахунок резидента, який
виступає посередником, для подальшого переказування іншим резидентам —
суб’єктам господарської діяльності, за дорученням яких на підставі
договорів комісії, доручення, консигнації або агентських угод було
здійснено продаж товарів (робіт, послуг);

—перераховані з рахунків постійних представництв нерезидентів в Україні
у разі, якщо у призначенні платежу коштів, що надійшли з-за кордону,
зазначено, що ці кошти згідно з договором (контрактом, угодою) належать
цьому резидентові;

—перераховані юридичними особами-нерезидентами (у тому числі через їх
представництва в Україні) згідно з міжурядовими угодами та проектами
технічної допомоги;

—перераховані як благодійний внесок юридичними особами-нерезидентами (у
тому числі через їх представництва в Україні);

—перераховані з-за кордону за видачу охоронних документів на
використання об’єктів промислової власності і підтвердження їх чинності
на території України (зараховуються на рахунок юридичних
осіб-резидентів, які мають відповідні повноваження згідно з чинним
законодавством України);

—перераховані з-за кордону за використання авторського права резидентів
(зараховуються на рахунок юридичних осіб-резидентів, які мають
відповідні повноваження згідно з чинним законодавством України);

—перераховані з-за кордону адвокатським та іншим компаніям-резидентам за
справами, які перебувають у провадженні цих компаній згідно з їх
статутною діяльністю та ліцензією на відповідну діяльність;

—перераховані з-за кордону згідно з контрактом (договором, угодою)
юридичній особі-резиденту, яка є агентом юридичної особи-нерезидента
згідно з Кодексом торговельного мореплавства, для виплати капітану
судна, що належить судновласнику-нерезиденту, на експлуатаційні потреби;

—конфісковані, безхазяйні, успадковані у вигляді скарбу та такі, за
якими не звернувся власник до кінця строку зберігання (зараховуються на
рахунки юридичних осіб-резидентів, які мають відповідні повноваження
згідно з чинним законодавством України);

—перераховані як благодійний внесок юридичною особою-резидентом за
наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України;

— перераховані з-за кордону нерезидентами у вигляді кредитів (позик,
фінансової допомоги);

—інші надходження на користь резидента — власника рахунку, що не
суперечать чинному законодавству України, б) безпосередньо на поточні
рахунки:

—куплені за дорученням власника рахунку уповноваженим банком відповідно
до чинного законодавства України;

—перераховані з кредитного рахунку як кредит відповідно до кредитної
угоди;

—перераховані з власного депозитного рахунку в уповноваженому банку
відповідно до депозитної угоди;

—у сумі відсотків, нарахованих за залишком коштів на власному поточному
та депозитному рахунках;

—перераховані з власного поточного рахунку.

З поточного рахунку в іноземній валюті юридичних осіб-резидентів за
розпорядженням власника рахунку проводяться такі операції:

—виплата готівки для оплати праці працівникам-нерезидентам, які працюють
в Україні за контрактом (договором);

—виплата готівкою чи платіжними документами працівникам на службові
відрядження при виїзді за кордон, на експлуатаційні витрати, пов’язані з
обслуговуванням транспортних засобів за кордоном, представницькі витрати
за кордоном відповідно до чинного законодавства України (вивезення за
межі України здійснюється згідно з Порядком переміщення валюти через
митний кордон України);

—виплата готівки на експлуатаційні потреби для виконання обов’язків
перед капітаном судна, яке належить судновласнику-нерезиденту, за
контрактом (договором, угодою) на здійснення агентських послуг,
укладених згідно з Кодексом торговельного мореплавства;

— виплата готівкою фізичним особам коштів, які отримані адвокатськими та
іншими компаніями-резидентами з-за кордону за дорученням фізичних осіб
за справами, що перебувають у провадженні цих компаній згідно з їх
статутною діяльністю на відповідну діяльність;

—виплата готівкою фізичним особам-резидентам за використання їхніх
творів за кордоном (здійснюється юридичними особами-резидентами, які
мають відповідні на це повноваження згідно з чинним законодавством
України, за рахунок коштів, отриманих із-за кордону);

— виплата готівкою для сплати державного мита згідно з чинним
законодавством України;

—переказування з рахунку резидента-посередника на поточні рахунки інших
резидентів — суб’єктів господарської діяльності, за дорученням яких на
підставі договорів комісії, доручення, консигнації або агентських угод
було здійснено продаж нерезиденту товарів (робіт, послуг);

—перерахування на користь нерезидента за межі України за
зовнішньоекономічними договорами (контрактами, угодами);

—перерахування за кордон на рахунок юридичних осіб-нерезидентів за
видачу охоронних документів на використання об’єктів промислової
власності і підтвердження їх чинності (здійснюється організаціями, що
мають відповідні на це повноваження згідно з чинним законодавством
України);

—перерахування за кордон на рахунок юридичних осіб-нерезидентів згідно з
відповідними зобов’язаннями про сплату за використання творів зарубіжних
авторів (здійснюється організаціями, що мають відповідні на це
повноваження згідно з чинним законодавством України);

— перерахування за кордон за навчання, за участь у конференціях,
виставках за умови наявності відповідних документів (запрошення,
рахунка-фактури тощо), що підтверджують потребу здійснення зазначених
перерахувань;

—перерахування за кордон на рахунок юридичних осіб-нерезидентів,
адвоката або нотаріуса для відшкодування витрат судовим, арбітражним,
нотаріальним та іншим правоохоронним органам іноземних держав, а також
витрат на державне мито за справами, що розглядаються цими органами (на
підставі рішень судових органів, рахунків та інших документів, що
підтверджують необхідність здійснення зазначених перерахувань);

—перерахування фізичним особам коштів, які отримані адвокатськими
компаніями-резидентами з-за кордону за дорученням фізичних осіб за
справами, що перебувають у провадженні цих компаній згідно з їх
статутною діяльністю;

—перерахування на рахунок в іноземній валюті фізичним особам-резидентам
за використання їхніх творів за кордоном (здійснюється юридичними
особами-резидентами, які мають відповідні на це повноваження згідно з
чинним законодавством України, за рахунок коштів, отриманих з-за
кордону);

—перерахування на кредитний рахунок для погашення заборгованості за
отриманим кредитом та процентів за ним;

—перерахування на території України за умови одержання індивідуальної
ліцензії Національного банку України згідно з чинним законодавством
України;

—продаж валюти уповноваженим банком відповідно до чинного законодавства
України;

—перерахування на власний депозитний рахунок в іноземній валюті в
обслуговуючому або в іншому уповноваженому банку;

—перерахування благодійних внесків на рахунок іншої юридичної
особи-резидента за умови отримання індивідуальної ліцензії Національного
банку України;

—перерахування за сплату державного мита згідно з чинним законодавством
України;

—перерахування на власний поточний рахунок;

—перерахування нерезидентам для погашення заборгованості за кредитами,
позиками (у тому числі проценти, комісія, пеня), повернення фінансової
допомоги;

—інші перерахування, що не суперечать чинному законодавству України.

Юридичні особи-нерезиденти (крім нерезидентів-інвесторів) можуть
відкривати поточні рахунки в іноземній валюті на території України
тільки своєму представництву.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті представництву
юридичної особи-нерезидента до уповноваженого банку подаються:

а) заява про відкриття рахунку;

б) копія свідоцтва про реєстрацію представництва в уповноважених органах
України, засвідчена нотаріально або органом, що видав свідоцтво;

в) копія легалізованого витягу з торговельного, банківського чи судового
реєстру або реєстраційне посвідчення місцевого органу влади іноземної
держави про реєстрацію юридичної особи-нерезидента, засвідчена
нотаріально;

г) копія легалізованої довіреності юридичної особи-нерезидента її
офіційному представнику на ведення справ в Україні, засвідчена
нотаріально;

д) картка зі зразками підписів та відбитком печатки, засвідчена
нотаріально.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті розташованим на
території України іноземним дипломатичним, консульським, торговельним та
іншим офіційним представництвам іноземних держав до уповноваженого банку
подаються:

а) заява про відкриття рахунку;

б) копія посвідчення Міністерства закордонних справ України про
акредитацію посольства (представництва) на території України, засвідчена
нотаріально або органом, що видав посвідчення;

в) картка зі зразками підписів та відбитком печатки, засвідчена
Міністерством закордонних справ України або нотаріально.

Режими поточних рахунків в іноземній валюті офіційних представництв,
представництв юридичних осіб-нерезидентів, які не займаються
підприємницькою діяльністю в Україні, установ (груп управління
програмами або проектами міжнародної допомоги та міжнародної технічної
допомоги), а також постійних представництв іноземних компаній, фірм,
міжнародних організацій, через які повністю або частково здійснюється в
Україні, загалом схожі з режимом поточних рахунків юридичних
осіб-резидентів, однак мають і свої відмінності, викликані особливостями
їх статусу та діяльності в Україні. Детальніше ці відмінності викладені
в п. 6.5.1 — 6.5.4 Інструкції НБУ.

Під поняттям «фізична особа» розуміють людину (громадянина) як учасника
правовідносин.

Фізичним особам — суб’єктам підприємницької діяльності (резидентам), які
здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, поточний
рахунок відкривається згідно з порядком, визначеним для юридичних
осіб-резидентів.

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі — суб’єкту
підприємницької діяльності відкривається на підставі договору за умови
пред’явлення паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу, та
подання до уповноваженого банку:

а) заяви встановленої форми;

б) копії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи як суб’єкта
підприємницької діяльності, засвідченої нотаріально чи органом, що видав
свідоцтво;

в) картки зі зразком підпису, що надається у присутності працівника
банку, який відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником або
нотаріально.

Зарахування коштів на поточний рахунок в іноземній валюті фізичної
особи-резидента, яка займається підприємницькою діяльністю, та
використання коштів з цього рахунку здійснюється за режимом поточного
рахунку в іноземній валюті юридичних осіб-резидентів.

Поточні рахунки в іноземній валюті відкриваються також:

—фізичним особам-резидентам:

а) громадянам України (без підтвердження джерел походження коштів в
іноземній валюті);

б) іноземцям та особам без громадянства, які отримали посвідку на
проживання в Україні (без підтвердження джерел походження коштів в
іноземній валюті);

—фізичним особам-нерезидентам:

а) іноземцям та особам без громадянства, які проживають в Україні
відповідно до візи, відкритої строком до одного року (за наявності
підтвердження джерел походження іноземної валюти);

б) громадянам України, які постійно проживають за кордоном (за наявності
відкритої візи строком до одного року та підтвердження джерел походження
іноземної валюти).

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі-резиденту
відкривається на підставі заяви; документа, що засвідчує особу (паспорт
або документ, що замінює його); договору на відкриття та обслуговування
рахунку між установою банку та громадянином; картки зі зразком підпису,
який надається у присутності працівника банку, що відкриває рахунок, та
засвідчується цим працівником.

На поточні рахунки в іноземній валюті фізичних осіб-резидентів
зараховуються:

— готівкова валюта;

—валюта за платіжними документами, що надіслані з-за кордону на ім’я
власника рахунку згідно з чинним законодавством України;

—валюта за іменними платіжними документами (чеками), виписаними
уповноваженими банками України;

—валюта, переказана з-за кордону на ім’я власника рахунку через
уповноважені банки України;

— валюта, одержана з-за кордону від юридичної особи-нерезидента як
оплата праці, премії, призи, авторські гонорари;

— валюта за іменними платіжними документами, що надіслані з-за кордону
на ім’я власника рахунку;

—валюта за платіжними документами, ввезеними з-за кордону власником
рахунку і зареєстрованими митною службою при в’їзді в Україну;

—валюта, перерахована власнику рахунку за дорученням юридичної
особи-нерезидента через юридичну особу-резидента (посередника) на
підставі укладених міжнародних угод (контрактів, договорів), якими
передбачено отримання резидентами України гонорарів, премій, призів та
інших виплат від нерезидентів з-за кордону за використання їхніх творів,
винаходів, відкриттів тощо згідно з чинним законодавством України;

— валюта, перерахована в межах України іншою фізичною особою (резидентом
чи нерезидентом) з власного поточного рахунку в іноземній валюті.

З поточного рахунку в іноземній валюті за розпорядженням фізичної
особи-резидента чи за його дорученням проводяться такі операції:

а) в іноземній валюті:

—перерахування за межі України через кореспондентські рахунки
уповноважених банків України відповідно до Правил переказування
іноземної валюти за межі України за рахунок особистих коштів фізичних
осіб — резидентів і нерезидентів;

—виплата готівкою (вивезення за межі України здійснюється згідно з
Порядком переміщення валюти через митний кордон України, що
встановлюється Національним банком України);

—виплата платіжними документами (вивезення за межі України здійснюється
згідно з Порядком переміщення валюти через митний кордон України);

—перерахування у межах України на рахунок іншої фізичної особи —
громадянина України (резидента);

— перерахування на власний поточний рахунок в іншому уповноваженому
банку України чи вкладний рахунок;

—продаж на міжбанківському валютному ринку України для подальшого
зарахування на рахунок у національній валюті;

б) у грошовій одиниці України:

—виплата готівкою в грошовій одиниці України (при здійсненні операції
продажу іноземної валюти уповноваженому банку України використовується
курс Національного банку України);

—перерахування коштів для сплати юридичній особі за продаж товару чи
надання послуг на території України (при здійсненні операції продажу
іноземної валюти використовується курс Національного банку України).

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі-нерези-денту
відкривається на підставі договору за умови пред’явлення паспорта чи
іншого документа, що засвідчує особу, та подання до уповноваженого
банку:

а) заяви встановленої форми;

б) картки зі зразком підпису, що надається у присутності працівника
банку, який відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником;

в) засвідченої нотаріально копії легалізованого дозволу центрального
банку іноземної країни на відкриття рахунку у разі, якщо це передбачено
міжнародними договорами України.

На поточний рахунок в іноземній валюті фізичної особи-не-резидента
зараховуються:

—валюта, перерахована з-за кордону на ім’я власника рахунку через
уповноважені банки України;

—готівкова валюта, яка ввезена на територію України і зареєстрована
митною службою при в’їзді в Україну (в митній декларації робиться
відмітка уповноваженого банку України про зарахування іноземної валюти
на рахунок);

—валюта за платіжними документами, ввезена на територію України
власником рахунку і зареєстрована митною службою при в’їзді в Україну (в
митній декларації робиться відмітка уповноваженого банку України про
зарахування іноземної валюти на рахунок, а копія митної декларації
залишається в уповноваженому банку);

—валюта за платіжними документами, що надіслані з-за кордону на ім’я
власника рахунку в порядку, встановленому чинним законодавством України;

—валюта за іменними платіжними документами (чеками), виписаними
уповноваженими банками України;

—валюта, одержана в Україні як оплата праці, премії, призи, авторські
гонорари згідно з чинним законодавством України;

—валюта, що перерахована у межах України іншою фізичною
особою-нерезидентом з власного поточного рахунку в іноземній валюті;

— кошти, що були раніше зняті власником з рахунку і не використані або
не повністю використані.

З поточного рахунку в іноземній валюті фізичної особи-нерезидента за
розпорядженням власника чи за його дорученням проводяться такі операції:

а) в іноземній валюті:

—перерахування за межі України через кореспондентські рахунки
уповноважених банків України відповідно до Правил переказування
іноземної валюти за межі України за рахунок особистих коштів фізичних
осіб-резидентів і нерезидентів;

—виплата готівкою (вивезення за межі України здійснюється згідно з
Порядком переміщення валюти через митний кордон України);

—виплата платіжними документами (вивезення за межі України здійснюється
згідно з Порядком переміщення валюти через митний кордон України);

— перерахування на власний поточний рахунок чи вкладний рахунок в іншому
уповноваженому банку України;

—перерахування в межах України на поточний рахунок іншої фізичної
особи-резидента чи нерезидента;

—перерахування фізичною особою-нерезидентом на рахунок юридичної
особи-резидента як інвестиція згідно з чинним законодавством України;

б) у грошовій одиниці України:

—виплата готівкою в грошовій одиниці України (при здійсненні операції
продажу іноземної валюти уповноваженому банку України використовується
курс Національного банку України);

—перерахування коштів для сплати юридичній особі за продаж товару чи
надання послуг на території України (при здійсненні операції продажу
іноземної валюти використовується курс Національного банку України);

—інвестування.

Вкладні (депозитні) рахунки в іноземній валюті відкриваються
уповноваженим банком фізичним і юридичним особам (резидентам та
нерезидентам) на підставі укладеного депозитного договору між власником
рахунку та банком на визначений у договорі строк.

На вкладний (депозитний) рахунок в іноземній валюті фізичної
особи-резидента зараховуються:

—готівкова валюта;

—валюта, перерахована з власного поточного чи вкладного рахунку в
іноземній валюті в іншому уповноваженому банку України.

З вкладного рахунку в іноземній валюті за розпорядженням фізичної
особи-резидента чи за його дорученням проводяться операції (при закритті
рахунку):

—виплата готівкою (вивезення за межі України здійснюється згідно з
Порядком переміщення валюти через митний кордон України);

— виплата платіжними документами (вивезення за межі України здійснюється
згідно з Порядком переміщення валюти через митний кордон України);

—перерахування на власний поточний чи вкладний рахунок в іноземній
валюті в іншому уповноваженому банку України.

На вкладний рахунок в іноземній валюті фізичної особи-не-резидента
зараховуються:

—готівкова валюта, яка ввезена на територію України і зареєстрована
митною службою при в’їзді в Україну (в митній декларації робиться
відмітка уповноваженого банку України про зарахування готівкової
іноземної валюти на рахунок);

—валюта, перерахована з власного поточного чи вкладного рахунку в
іноземній валюті в іншому уповноваженому банку.

З вкладного рахунку в іноземній валюті фізичної особи-нерезидента за
розпорядженням власника чи за його дорученням проводяться такі операції
(при закритті рахунку):

—перерахування за межі України через кореспондентські рахунки
уповноважених банків України відповідно до Правил переказу іноземної
валюти за межі України за рахунок особистих коштів фізичних осіб —
резидентів і нерезидентів;

—виплата готівкою (вивезення за межі України здійснюється згідно з
Порядком переміщення валюти через митний кордон України);

—виплата платіжними документами (вивезення за межі України здійснюється
згідно з Порядком переміщення валюти через митний кордон України);

—перерахування на власний поточний чи вкладний рахунок в іноземній
валюті в іншому уповноваженому банку України.

Закриття та переоформлення рахунків в іноземній валюті здійснюється із
застосуванням загального порядку, передбаченого розділом 8 Інструкції.

Операції з іноземною валютою можуть здійснювати комерційні банки, які
отримали ліцензію НБУ на право проведення операцій з валютними
цінностями. Для забезпечення розрахунково-касового обслуговування своїх
клієнтів в іноземній валюті банки, що уповноважені до цього, мають
створити систему елементів внутрішньобанківської інфраструктури.
Основними її складовими є-

—валютне сховище для зберігання запасу готівки Іноземної валюти, бланків
суворої звітності, бланків платіжних документів (у тому числі дорожніх
чеків), іноземної валюти, чеків та Інших платіжних документів, прийнятих
на інкасо, тратт, векселів, платіжних документів за комерційними
кредитами, зобов’язань, акредитивів, різних бланків за іноземними
операціями, зразків іноземних грошових білетів, цінних паперів в
іноземній валюті, цінностей та документів, прийнятих від фізичних та
юридичних осіб на зберігання, нерозібраних пакунків (інкасаторських
сумок) з іноземною валютою та інших цінностей, що обліковуються на
позабалансових рахунках;

—каса перерахунку для перевірки, визначення платоспроможності,
проведення експертизи, оброблення, об’єднання та формування валютних та
інших цінностей, проведення контрольного перерахунку при ревізіях, для
формування та оформлення великих сум іноземної валюти, готівкою купленої
банком або виділеної для продажу, а також для прийняття валютних
цінностей, що надійшли до банку в інкасаторських сумках (з обмінних
пунктів, територіальне віддалених від приміщення банку, де розташоване
валютне сховище);

—операційна каса для здійснення валютно-касового обслуговування клієнтів
банку з прийняття та видачі іноземної валюти готівкою та інших
цінностей;

—каса з подовженим операційним днем (вечірня каса) для забезпечення
валютно-касового обслуговування клієнтів у другій половині операційного
дня або у вечірній час;

—обмінні пункти для здійснення операцій з купівлі та продажу іноземної
валюти готівкою і платіжних документів в іноземній валюті
(валютно-обмінні операції»);

—каса з підготовки авансів обмінним пунктам.

Банки, які одержали ліцензію Національного банку України на проведення
операцій з іноземною валютою, здійснюють міжнародні розрахунки за
дорученням своїх клієнтів у трьох загальноприйнятих формах: банківський
переказ, інкасо та акредитив. Форми розрахунків — це способи оформлення,
передавання та оплати платіжних та товаросупроводжувальних документів,
які склалися в міжнародній банківській та комерційній практиці. Вибір
конкретної форми розрахунків визначається за Погодженням сторін і
фіксується в розділі «Умови платежу» зовнішньоторговельної угоди.

Банківський переказ. Банківський переказ являє собою просте доручення
банку своєму банку-кореспонденту виплатити певну суму грошей за
дорученням та за рахунок переказодавця іноземному одержувачу
(бенефіціару) з вказівкою способу відшкодування виплаченої суми.
Банківський переказ здійснюється безготівковим способом за допомогою
платіжних доручень, адресованих одним банком іншому.

Переказні операції банки виконують тільки після подання платником у банк
платіжного доручення на оплату контракту. За даної форми розрахунків в
обов’язки банку входить лише переказ платежу з рахунку переказодавця на
рахунок переказоодержувача в момент подання платіжного доручення (рис.
8.1).

Після укладення контракту (1) між імпортером та експортером імпортер
направляє в банк заяву на переказ (2). Поставка товару (3) може
передувати переказу або відбуватися за ним, що визначається контрактом
та валютним законодавством країн.

Банк імпортера, прийнявши платіжне доручення від імпортера, направляє
від свого імені платіжне доручення (4) у відповідний банк експортера.
Одержавши платіжне доручення, банк експортера перевіряє його справжність
та завершує операцію щодо зарахування коштів (5) на рахунок експортера.

Інкасо — це доручення експортера (кредитора) до свого банку одержати від
імпортера (платника, боржника) безпосередньо або через інший банк певну
суму або підтвердження (акцепт) того, що ця сума буде виплачена у
встановлений термін.

Базою для проведення операцій документарного інкасо є «Уніфіковані
правила по інкасо» (УПІ), розроблені Міжнародною торговельною палатою і
визнані банками.

Згідно з УПІ інкасо — це операція, яка здійснюється банком на підставі
одержаних інструкцій з документами з метою:

—одержання акцепту та/або платежу;

—видачі комерційних документів проти акцепту та/або платежу;

—видачі документів на інших умовах.

Залежно від видів документів, за якими здійснюється інкасова операція,
визначають два види інкасо:

— чисте інкасо, тобто інкасо тільки фінансових документів;

—документарне Інкасо — інкасо комерційних документів, які іноді
супроводжуються фінансовими документами, або інкасо тільки комерційних
документів.

Головними комерційними документами є комерційні рахунки, або
рахунки-фактури. Комерційний рахунок виставляється на покупця і містить
суму, призначену для платежу, повне та точне найменування товару.

Транспортний документ є основою для оформлення комерційного рахунку. До
транспортних документів належать:

—коносаменти (морські та річкові), які дають право власності на товар їх
держателям;

— накладні;

—акти прийняття-передавання товару, а також поштові квитанції та ін.

Страхові поліси та страхові сертифікати свідчать про наявність договору
страхування вантажу. Учасниками інкасової операції є:

довіритель — клієнт, який доручає операцію з інкасування своєму банку;

банк-ремітент — банк, якому довіритель доручає операцію з інкасування;

банк-інкасатор — будь-який банк, що не є банком-ремітентом, котрий бере
участь в операції з виконання інкасового доручення;

репрезентуючий банк — банк, який безпосередньо одержує платіж або акцепт
та подає документи платнику.

Отже, після укладання контракту (рис. 8.2), в якому сторони вказують
банки, що будуть здійснювати розрахунки (1), експортер відвантажує товар
(2) відповідно до умов укладеного контракту. Одержавши від транспортної
організації транспортні документи (3), він готує комплект документів, до
якого входять комерційні і фінансові документи, і подає їх до свого
банку (банку-ремітента), використовуючи при цьому інкасове доручення
(4).

Одержавши від довірителя документи, банк-ремітент перевіряє їх за
зовнішніми ознаками, які вказані в інкасовому дорученні, і надалі діє
згідно з інструкціями довірителя, які містяться в даному дорученні.

Банк-ремітент відправляє документи банку-інкасатору (5), котрий, як
правило, є банком країни-імпортера.

В інкасовому дорученні банк-ремітент указує інструкції з переказування
коштів, отриманих від платника.

Банк-інкасатор, одержавши інкасове доручення та документи, передає їх
платнику (6) для перевірки з метою отримання від нього платежу або
акцепту згідно з інструкцією, яка міститься в інкасовому дорученні.

Банк-інкасатор може надати документи платнику самостійно або через інший
банк — репрезентуючий банк.

Інкасове доручення може передбачати різні інструкції щодо передання
документів платнику, а саме:

—видати документи проти платежу;

—видати документи проти акцепту тратти;

—видати документи без оплати. Банк-інкасатор (репрезентуючий банк)
повинен дотримуватись інструкцій експортера.

Якщо інструкціями передбачена видача документів проти платежу,
репрезентуючий банк направляє платнику повідомлення про отримання
інкасового доручення з документами та з проханням оплатити документи
(6). Після отримання платежу від імпортера (7) банк передає йому
документи. Банк-інкасатор переказує виручку банку-ремітенту (8) поштою
або телеграфом (телексом). Отримавши переказ, банк-ремітент зараховує
виручку на рахунок експортера (довірителя) (9).

Якщо ж інструкціями, які містяться в інкасовому дорученні, передбачено
передання документів платнику проти акцепту, банк повинен передати йому
документи після отримання від нього акцептованого переказного векселя
(тратти), направленого довірителем при інкасовому дорученні.
Акцептувавши вексель, платник бере на себе зобов’язання виконати платіж
у відведений термін.

Акредитив — це умовне грошове зобов’язання банку, яке виставляється на
підставі доручення його клієнта-імпортера провести платіж на користь
експортера (акцептувати його тратти) або забезпечити платіж (акцепт
тратт) іншим банком у межах

певної суми та у встановлені терміни проти документів, указаних в
акредитиві.

У розрахунках за зовнішньоторговельними операціями використовуються
документарні акредитиви (платежі здійснюються за умови подання в банк
комерційних документів).

Застосування акредитивів у міжнародних розрахунках регулюється
спеціальним документом — «Уніфікованими правилами і звичаями для
документарних акредитивів» (УПДА).

Учасниками акредитивних операцій є:

—покупець (імпортер), який звертається до банку з проханням відкрити
акредитив;

—бенефіціар (експортер) — сторона, якій адресується акредитив і на
користь якої буде виконано платіж за умови подання документів, указаних
в акредитиві;

—банк-емітент — банк, який відкриває акредитив на прохання клієнта або
просить інший банк відкрити акредитив за його рахунок та за його
дорученням;

—авізуючий банк — банк, який повідомляє бенефіціара про відкриття на
його ім’я акредитива. Авізуючим банком може бути банк-емітент,
виконуючий банк або ж будь-який третій банк;

—підтверджуючий банк — банк, який бере на себе зобов’язання в доповнення
до обов’язків банку-емітента здійснити платіж (акцепт тратт) бенефіціару
при додержанні ним умов акредитива. Підтверджуючим може бути авізуючий
банк або будь-який третій банк, але він має бути добре відомим, великим
банком, бажано першокласним;

—банк-платник (виконуючий банк) — банк, указаний в акредитиві як
виконуючий платіж бенефіціару проти документів, передбачених
акредитивом; ним може бути банк-емітент, підтверджуючий, авізуючий банк
або будь-який інший банк, уповноважений банком-емітентом;

—негоціюючий банк — банк, який виконує платіж проти документів та бере
на себе ризик, якщо навіть цей банк не має відношення до акредитива.
Негоціюючим банком може бути банк, який здійснює платіж, або
підтверджуючий банк.

Окрім банків, в акредитивній операції беруть участь інші небанківські
установи: транспортні компанії, митні брокери, страхові компанії.

Необхідно ознайомитись із порядком відкриття і ведення валютних
рахунків, формами валютних розрахунків.

10. Послуги комерційних банків.

Серед нетрадиційних банківських послуг дедалі важливішу роль відіграють
посередницькі послуги. На практиці надання таких послуг оформляється
двома видами цивільно-правових договорів: договором доручення та
договором комісії. За своєю суттю ці договори є договорами на продаж
послуг. Законодавець під продажем послуг розуміє будь-які операції
цивільно-правового характеру з надання послуг, надання права на
користування або розпорядження товарами, у тому числі нематеріальними
активами, а також з надання будь-яких інших, ніж товари, об’єктів
власності за компенсацію, а також операції з безоплатного надання
послуг.

Комерційні банки надають своїм клієнтам консультаційні послуги. Вони
консультують клієнтів з питань бухгалтерського обліку, звітності,
оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності,
зовнішньоекономічної діяльності та інших видів економіко-правового
забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб.
Значну кількість видів консультаційних послуг, яку надають комерційні
банки, становлять послуги, пов’язані з виконанням ними активних і
пасивних операцій та наданням інших послуг: залученням ресурсів,
кредитуванням, фінансуванням капітальних вкладень, розрахунково-касовим
обслуговуванням, зовнішньоекономічною діяльністю, операціями з цінними
паперами тощо.

Консультаційні послуги можуть надаватись усно або письмово, а плата за
їх надання у деяких випадках включається у плату за основний вид
операції (послуги), який супроводжується консультуванням.

Наданням консультаційних послуг можуть займатися як менеджери
підрозділів банку, так і працівники спеціально створених підрозділів. В
окремих випадках консультантами можуть бути сторонні спеціалісти та
організації, які залучаються банками для надання консультацій своїм
клієнтам. Консультативні послуги передбачають наявність у працівників,
що їх надають, певних знань у галузі економіки, банківської справи,
інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності,
а також досвіду практичної роботи у відповідних галузях знань.

Інформаційні послуги. Банки, завдяки своїм місцю і ролі в економіці,
наявності сучасних засобів телекомунікацій і електронно-обчислювальної
техніки завжди мають значну кількість різноманітної інформації, тобто
документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що
відбуваються у суспільстві, державі, економіці. Це дає змогу комерційним
банкам надавати інформаційні послуги, тобто займатися діяльністю,
пов’язаною з доведенням інформаційної продукції до споживачів з метою
задоволення їхніх інформаційних потреб.

Основними видами інформаційної діяльності є:

1. Одержання інформації, тобто набуття, придбання, накопичення
відповідно до чинного законодавства документованої або публічно
оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою.

2. Використання інформації — це задоволення інформаційних потреб
юридичних та фізичних осіб.

3. Поширення інформації — це розповсюдження, оприлюднення, реалізація у
встановленому законом порядку інформації.

4. Зберігання інформації — це забезпечення належного стану інформації та
її матеріальних носіїв.

Інформаційні послуги та інформаційна продукція, тобто матеріалізований
результат інформаційної діяльності, можуть бути об’єктом товарних
відносин. Ціни і ціноутворення на інформаційну продукцію та інформаційні
послуги встановлюються договорами.

За режимом доступу інформація поділяється на:

—відкриту інформацію, доступ до якої забезпечується через публікацію її
в офіційних друкованих виданнях, поширення засобами масової комунікації,
безпосереднє надання заінтересованим клієнтам;

—інформацію з обмеженим доступом, котра, у свою чергу, за своїм правовим
режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація
— це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або
розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їх
бажанням відповідно до передбачених ними умов. Володіння інформацією
ділового, комерційного, банківського та іншого характеру, одержаною на
власні кошти юридичної або фізичної особи, або такою, яка є предметом їх
банківського, комерційного, ділового та іншого інтересу і не порушує
передбаченої законом таємниці, дає змогу юридичній або фізичній особі
самостійно визначати режим доступу до інформації, включаючи належність
її до категорії конфіденційної. Виняток становить інформація
комерційного та банківського характеру, правовий режим якої встановлений
чинним законодавством. Так, Закон України «Про банки і банківську
діяльність» передбачає, що інформація щодо діяльності та фінансового
стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта
та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і
розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту,
є банківською таємницею. Перелік інформації, що підлягає обов’язковому
опублікуванню, установлюється Національним банком України та додатково
самим банком на його розсуд.

Інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську
таємницю, розкривається банками:

—на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

—на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

—органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства
внутрішніх справ України — на їх письмову вимогу стосовно операцій за
рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб’єкта
підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

—органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з
питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за
рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб’єкта
підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які
становлять державну та іншу, передбачену законом, таємницю.

До найпоширеніших видів інформаційних послуг, що надають комерційні
банки, можна віднести:

— інформування про чинне законодавство зарубіжних країн у галузі
банківської справи, фінансів, валютного регулювання, оподаткування тощо;

— надання копій грошово-розрахункових документів;

—допомога у розшуку перерахованих сум;

—надання інформації про прийняття Національним банком України та іншими
органами рішень, які впливають на господарську діяльність клієнта;

—доведення інформації про курси іноземних валют, котирування цінних
паперів та їх дохідність тощо;

—сприяння в підборі партнерів (покупців або постачальників),
засновників, учасників обмінних операцій тощо.

Студенту необхідно ознайомитись з основними видами банківських послуг.

11. Аналіз балансів комерційних банків.

Студенти повинні ознайомитись з принципами побудови і змістом балансу
комерційного банку, провести аналіз активних і пасивних операцій, а
також результатів діяльності комерційного банку.

Банківські операції відображаються окремими статтями в балансі
комерційного банку. Залежно від того, в якій частині балансу вони
обліковуються, їх поділяють на пасивні й активні.

Пасивні операції — це операції з мобілізації ресурсів комерційного
банку. За видом банківських ресурсів розрізняють пасивні операції з
формування власних, залучених (депозитних) та позичених (не депозитних)
ресурсів.

Операції з формування власних ресурсів охоплюють:

операції з формування статутного капіталу банку;

операції з формування резервного фонду банку; » операції з формування
страхових фондів банку;

операції з формування інших фондів банку спеціального призначення, які
створюються за рахунок прибутку банку і використовуються відповідно до
рішення, прийнятого вищою управлінською ланкою комерційного банку;

операції, пов’язані з формуванням і розподілом банківського прибутку.

Операції з формування залучених ресурсів називають пасивними депозитними
операціями. Вони відображають процес залучення й обліку в банківському
балансі тимчасово вільних коштів юридичних, фізичних осіб, банків, які
зберігаються на різноманітних рахунках (строкових і до запитання).
Вкладниками можуть бути як юридичні та фізичні особи, що постійно
обслуговуються в даному банку (клієнти банку), так і юридичні і фізичні
особи, що не належать до постійних клієнтів цього банку, а
обслуговуються в іншому банку.

У банківській практиці України передбачена можливість вибору банку для
постійного обслуговування і для проведення окремих депозитних операцій
на вигідних умовах в інших банках. З цією метою банки відкривають
рахунки до запитання (поточні, бюджетні) та на строк (депозитні).
Наявність залишку грошових коштів на цих рахунках дає можливість банку,
що обслуговує власників рахунків, використовувати ці залишки як ресурси
для здійснення активних операцій з метою отримання доходу. Пасивні
депозитні операції створюють можливість користування тимчасово вільними
грошовими коштами інших банків, які зберігаються на кореспондентських
рахунках (кошти до запитання) та строкових депозитах (кошти на строк).

Отже, пасивні депозитні операції можна класифікувати:

за категорією вкладника:

операції із залучення тимчасово вільних коштів юридичних осіб — на
поточні, бюджетні, депозитні рахунки;

операції із залучення тимчасово вільних коштів фізичних осіб — на
поточні, депозитні рахунки;

операції із залучення тимчасово вільних коштів
банків-кореспондентів — на кореспондентські та депозитні рахунки; за
строком:

операції із залучення тимчасово вільних коштів — на рахунки до запитання
(поточні, бюджетні, кореспондентські) з метою подальшого використання
для поточних розрахунків;

операції із залучення тимчасово вільних коштів — на строкові депозитні
рахунки для зберігання протягом обумовленого договором періоду.

Крім мобілізації власних та залучених ресурсів, комерційні банки можуть
використовувати можливості міжбанківського ринку капіталів, а також
залучати кошти інвесторів через емісію та розміщення власних
незабезпечених боргових зобов’язань. Мобілізовані у такий спосіб ресурси
являють собою позичені ресурси банку або ресурси не депозитного
характеру. Ця частина банківських ресурсів є найоперативнішою щодо
залучення. Позичені ресурси комерційного банку мобілізуються через
здійснення пасивних кредитних та пасивних інвестиційних операцій.

Пасивні кредитні операції — це операції комерційного банку, пов’язані з
отриманням кредитів на міжбанківському ринку (в інших комерційних банків
та в НБУ). Комерційні банки в Україні можуть отримувати кредит в інших
банків на визначених договорами умовах строком від одного дня (кредити
овернайт) до кількох місяців. Крім власне міжбанківських кредитів,
комерційні банки можуть звертатись за кредитом до кредитора останньої
інстанції — Національного банку України, який сьогодні надає кредити під
заставу державних цінних паперів і комерційних векселів. Згідно з чинним
законодавством НБУ може здійснювати продаж комерційним банкам кредитів
через кредитні тендери, проводити операції з переобліку комерційних
векселів, що раніше були обліковані комерційним банком, та видавати
кредити овернайт через постійно діючу лінію рефінансування.

Пасивні інвестиційні операції — це операції комерційного -банку,
пов’язані з випуском і розміщенням власних незабезпечених боргових
зобов’язань. Банки можуть емітувати облігації, які поповнюють банківські
ресурси коштами інвесторів на строк обігу цих цінних паперів.

Мобілізовані через здійснення пасивних операцій грошові кошти
засновників банку, акціонерів, учасників, вкладників, кредиторів та
інвесторів акумулюються на кореспондентському рахунку банку (якщо вони
надійшли в безготівковій формі) або в касі (якщо вони надійшли
готівкою). Розміщують банки мобілізовані ресурси за різними напрямками
через проведення активних операцій.

Активні операції — це операції з розміщення мобілізованих комерційним
банком ресурсів у депозити, кредити, інвестиції, основні засоби й
товарно-матеріальні цінності. Отже, до активних операцій банків
належать:

операції з вкладення банківських ресурсів у грошові кошти в готівковій і
безготівковій формах з метою підтримання ліквідності банку;

розрахункові операції, пов’язані з платежами клієнтів;

касові операції з приймання і видавання готівки;

кредитні операції, пов’язані з наданням кредитів різних форі! і видів
юридичним, фізичним особам, банкам;

інвестиційні операції з вкладення банківських ресурсів у цінні папери
(акції, державні та корпо’ративні облігації) на тривалий строк;

фондові операції з купівлі-продажу цінних паперів;

валютні операції з купівлі-продажу іноземної валюти на внутрішньому та
міжнародному валютних ринках;

депозитні операції з розміщення тимчасово вільних ресурсів банку в
депозити в НБУ та в інших комерційних банках;

операції з купівлі-продажу банківських металів на внутрішньому і
міжнародному валютних ринках;

операції з придбання основних засобів, матеріальних та нематеріальних
активів.

Активні операції комерційні банки здійснюють у межах наявних ресурсів,
тобто у межах залишку грошових коштів на кореспондентському рахунку в
НБУ (при проведенні операцій у безготівковому порядку) та в касі (при
проведенні операцій з готівкою). Загальну характеристику активних і
пасивних операцій комерційних банків наведено в табл. 1.1.

Таблиця 1.1

АКТИВНІ Й ПАСИВНІ ОПЕРАЦІЇ КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ

Активні операції Пасивні операції

Грошові кошти Акумулювання коштів на кореспондентському рахунку в НБУ
Акумулювання коштів у касі Розміщення коштів на кореспондентських
рахунках в інших банках (рахунки НОСТРО) Розміщення коштів у депозити в
інших банках Формування статутного капіталу Формування резервного фонду
Формування страхових фондів Формування фондів економічного стимулювання
Формування інших фондів спеціального призначення Формування і розподіл
прибутку Власні ресурси

Кредитний портфель Надання кредитів юридичним особам у національній та
іноземній валюті (у тому числі прострочені та пролонговані) Надання
кредитів у національній валюті фізичним особам (у тому числі прострочені
та пролонговані) Надання міжбанківських кредитів у національній та
іноземній валюті (у тому числі прострочені та пролонговані) Мобілізація
коштів вкладників (юридичних та фізичних осіб) на рахунки до запитання
(поточні, бюджетні) Мобілізація коштів банків-кореспондентів на
кореспондентські рахунки, відкриті в даному банку (рахунки ЛОРО)
Мобілізація коштів вкладників (юридичних та фізичних осіб) на строкові
депозитні рахунки Мобілізація коштів інших банків на строкові депозитні
рахунки Залучені ресурси

Активні операції Пасивні операції

Цінні папери на продаж Вкладення в державні та корпоративні цінні папери
на продаж Отримання кредитів від інших комерційних банків Отримання
кредитів у НБУ Емісія та розміщення власних боргових цінних паперів
банку Позичені ресурси

Інвестиційний портфель Вкладення в державні та корпоративні цінні
папери на інвестиції Вкладення в статутні фонди підприємств та
організацій

Майно та не матеріальні активи Вкладення в основні засоби Вкладення в
товарно-матеріальні цінності Вкладення в нематеріальні активи

Використана література.

“Банківські операції” Підручник 2 видання., випр. і доп. / А.М.Мороз,
М.І. Савлук, М.Ф. Пудовкіна та ін.; за ред. директора екон наук, проф.
А.М. Мороза. — К.: КНЕУ, 2002. – 476с.

“Банківська справа” навч. посібник / за ред. проф. Р.І. Тиркало. –
Тернопіль: карт-бланш, 2001. – 314с. – (серія “Банки і біржі”).

Адамик Б.П. “Національний банк і грошово-кредитна політика” : навч.
посібник. – Тернопіль: карт-бланш, 2002. – 278с.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи